Текст книги "Вибух"

Автор книги: Ростислав Самбук

сообщить о нарушении

Текущая страница: 16 (всего у книги 33 страниц)

Ця думка чомусь не принесла Кузьмі полегшення – допив вино і взявся пригощати друзів:

– Курчата-табака, хлопці, чуєте, з часниковою підливою. Візьми, Дем’яне, аджики, в роті горітиме, а ти вином залий, грузини так і роблять.

– Учений, – посміхнувся Гліб. – Їж курчат і пий вино, у Сибіру не дадуть. Там харіусом та лосятиною харчуватимешся і морошкою закушуватимеш.

– Хіба погано?

– Хто каже – погано… І все ж дивуюсь я тобі, Кузьмо, на Жовтневі квартиру б одержав, а там знову по гуртожитках тинятимешся.

– А тобі зле в гуртожитку? – Кузьма відломив курячу ногу, відкусив і примружився од задоволення. – Де б ще таких друзів знайшов?

– Там сибіряки – народ суворий.

– А ми що, балаболки?

– Ми – народ робочий, – не без пихи одізвався Гліб. – Ми всюди потрібні.

– Отож, особливо в Сибіру.

– Може, ти й правий, – погодився Гліб. – Комусь треба й там. І, якщо добре поміркувати…

– І я б з тобою… – нараз утрутився Дем’ян. Очі в нього після вина заблищали, він, здається, втратив свою природжену вайлуватість і пожвавішав.

– Хто ж заважає? – аж потягнувся до нього Кузьма.

– А Тома? – спохмурнів Дем’ян. – Що Тамара заспіває?

– Візьми її з собою.

– Спробуй умовити. Вона з Києва – нікуди.

– Так, тобі з Тамарою двокімнатну дадуть, – вставив Гліб. – Не менше. А там, на Ангарі, походиш…

– Тамара вже в чергу на меблі стала, – якось жалібно зізнався Дем’ян.

Гліб зареготав.

– Куди ж з меблями до Сибіру пхатися! – вигукнув. – Меблі обтяжують, і ти, Дем’яне, вже заарканений. Це ми з Кузьмою вільні козаки, що нам, молодим-нежонатим, гуртожиток усюди дадуть, а менше ніж по двісті карбованців ще не заробляли. А в Сибіру, мабуть, на всі чотириста потягнеш? – запитав у Кузьми. – Куди гроші діватимеш?

– Не по гроші їду.

– А по що? Скоро на “Жигулі” стягнешся.

– Стягнуся, – несподівано швидко погодився Кузьма, – але ж не в тому річ…

– У чому ж?

– Хіба не розумієш, – сказав Дем’ян, – там у Сибіру люди знаєш як ростуть!

– Отож, – згодився Кузьма, – я вже на четвертому, через рік диплом матиму, ну й що?

– Майстром поставлять.

– А в Братську мені вже зараз інженерну посаду пропонують. Ось, – витягнув з кишені листа, – так і пишуть: одразу заступником начальника цеху.

– Ну, – не повірив Гліб, – заступником начальника? – висмикнув листа, проте читати не став, поклав на стіл і притис великою зашкарублою долонею. – Так ти в наступній п’ятирічці й до директора доскочиш!

Кузьма лише знизав плечима, однак не дуже заперечливо. Мовив:

– Я гірничий закінчую, а Сибір тільки розворушили. Ти про КАПЕК чув?

– З чим це їдять?

– Камсько-Ачинський паливно-енергетичний комплекс, голова з вухами. У Красноярському краї. І розташований цей комплекс уздовж Транссибірської магістралі. Газети читай. Збагнув?

– Так ти ж на четвертому, а я тільки на другий перескочив, – хитро блиснув очима Гліб. – До того ж на механічному…

– От БАМ закінчать, – мрійливо мовив Кузьма, – тоді взагалі… Там усім їдла вистачить.

– Майже умовив, – роздумливо одповів Гліб. – Ти от що, Кузьмо, влаштуєшся, напиши, що та як там. А я, сам знаєш, легкий на підйом, мені збиратися – два тижні за існуючим законодавством…

– Давай, – підставив йому долоню Кузьма, а Дем’ян налив усім вина, аби скріпити угоду. Хотів сказати, що заздрить друзям, та не встиг, бо в двері постукали й відразу, без дозволу, зазирнула чергова по гуртожитку, скривилася невдоволено й зауважила:

– Порушуєте?

– Сухе вино, тьотю Галю, – посміхнувся Гліб.

– Усе одно не положено… – жінка озирнулась на когось у коридорі, мовила прохально: – Ви вже їх не засуджуйте: проводжають товариша…

Чергова відступила, пропускаючи до кімнати незнайомого чоловіка. Хлопці підвелися, намагаючись хоч якось загородити стіл із пляшками, та відвідувач лише посміхнувся і навіть вибачився за не дуже своєчасне вторгнення. Гліб поступився стільцем, сам влаштувався на Дем’яновому ліжку, а Дробаха озирнувся на тьотю Галю – стовбичила в незачинених дверях.

– Не смію затримувати, – тільки й мовив.

Чергова, видно, хотіла послухати розмову, але не насмілилась заперечити, буркнула щось сердито й не дуже ввічливо грюкнула дверима. І тільки тоді Дробаха представився. Побачив, як одразу витягнулися в хлопців обличчя, і подумав про недоліки своєї професії – усе ж, хоче він цього чи не хоче, а несе людям неспокій і клопоти – мабуть, зіпсував цим симпатичним молодикам застілля. Та що поробиш? І Дробаха пояснив, що він буквально на хвилинку – мусить з’ясувати одне невеличке питання.

– Чого вже, – заспокоїв його Кузьма, – не вибачайтеся, без справи б не прийшли, та ми за собою нічого не відчуваємо. – Обвів поглядом друзів, шукаючи підтримки, й повторив упевнено: – За нами нічого не водиться, і дивно, що прокуратура!..

– Ну, які ви всі молоді й гарячі, – зупинив його Дробаха, – наче прокуратура тільки й робить, що когось за щось притягує. Розмову маю до вас, товариство. Бо ви, – обернувся до Кузьми, – Кузьма Зінич, – мені вас досить точно описав ваш товариш Ярослав Залітач, а от хто з вас Дем’ян – не знаю.

Дем’ян поворушився на стільці, зробив спробу підвестися, однак Дробаха зупинив його. А Кузьма мовив розважливо:

– Отже, Залітач… Щось сталося із Славком?

– Нічого особливого. – Дробаха повернувся до Кузьми. – Просто він казав, що ви з Дем’яном відвозили його до аеропорту.

– Не заперечуємо.

– І упаковували його речі?

– Там речей… Сорочки, труси та майки. Покидали до сумки, бо на літак запізнювались.

– Чого?

– Так гуляли звечора… Перша Славкова відпустка. Він тільки минулої осені з армії, завком путівку до Одеси дав, і ми увечері на танці пішли. Славко трохи врізав у буфеті, з похмілля голова боліла…

– А як він, Залітач? – поцікавився Дробаха. – Гарний хлопець? Ви з ним увесь час в одній кімнаті?

Одповів Дем’ян:

– Разом працюємо, разом і живемо. А хлопець він нормальний. Правда, ходок по дівчатах, але ж молодий, першу-ліпшу спідницю побачить і біжить.

– Це пройде, – заспокоїв Кузьма. – Ще не закохувався по-справжньому. Якась заарканить, – виразно подивився на Дем’яна, – і кінець свободі. На все життя.

– Отже, – уточнив Дробаха, – ви склали речі Залітача до сумки, ви разом з Дем’яном?

– Отож, разом. Я ж кажу: всі його шмутки до одної сумки вмістилися.

– І поїхали в аеропорт?

– Автобусом до Борисполя.

– І там здали сумку в багаж?

– Точно.

– Ніхто із сторонніх не міг щось покласти до неї?

Кузьма перезирнувся з Дем’яном.

– Ні, – запевнив, – я весь час її ніс. А в автобусі на колінах тримав.

– А що, – запитав Дем’ян, – що він накоїв, Славко? І чому раптом його сумкою цікавитесь?

– Запитань до вас більше нема, – одповів Дробаха ухильно.

З цими хлопцями було все ясно – розповідати ж про вибух не хотів: зрештою, чим менше людей знають про це, тим краще.

– Але ж, – захвилювався Кузьма, – йдеться про нашого товариша. І даремно ви не розпитуватимете…

– Вийшла плутанина з багажем, – пояснив Дробаха, – і ми дещо з’ясовуємо.

Кузьма махнув рукою.

– Коли пропало щось – невелика біда. Того добра у Славка – кіт наплакав. Єдина цінність – нейлонова куртка. За півсотні.

– Дуже вдячний вам за інформацію, – церемонно мовив Дробаха, даючи зрозуміти, що розмову закінчено.

– Яка вже інформація! – полегшено зітхнув Кузьма. – А ми подумали: щось сталося… Слідчий з прокуратури – й до нас…

– Тільки відірвав вас від обіду. – Дробаха почав підводитись, та Кузьма зупинив його рішучим жестом. Перезирнувся з товаришами й запропонував:

– Може, трохи сухого вина? Від’їзне я ставлю – завтра до Братська. То дуже прошу…

Дробаха похитав головою, однак Дем’ян уже присунув йому склянку із світлим грузинським вином. Взагалі Дробаха пив рідко, та, помітивши, як дивляться на нього хлопці, вирішив не відмовлятися. Мабуть, відмова образила б їх.

Узяв склянку й мовив цілком щиро:

– Нехай вам щастить – усім вам, хлопці! У вас усе ще попереду, довге життя, аби йшли по ньому достойно! – І випив майже до дна, з задоволенням відчуваючи неповторний аромат прогрітого сонцем грузинського винограду.

9. У ресторані тільки-но починався робочий день, відвідувачі лише почали сходитися, поодинокі офіціанти ковзали по залу, несучи таці з наїдками.

Хаблак зупинив хлопця в білій сорочці з чорним метеликом. Запитав:

– Борис сьогодні працює? Шафран?

Той показав на столик у кутку ліворуч.

– Там обслуговує.

Майор розташувався в зручному, оббитому штучною шкірою кріслі. Про Бориса Шафрана йому розказала офіціантка Надія Наконечна. У них відбулася досить тривала бесіда, Надія розповіла Хаблакові ресторанні порядки й рекомендувала побалакати з Борисом. Хлопець він, на її думку, порядний. Надя так і мовила тоді майорові: “Мені не вірите, Шафрана попитайте”.

Дізнавшись, чому Хаблак розпитує її про валізу, Наконечна сиділа з потемнілими очима, дивилася на нього непорушно й мовчала. Потім сказала тихо і якось утомлено:

– Цього не може бути…

“Факт лишається фактом”, – одповів Хаблак, маючи на увазі те, що відбулося в аеропорту.

Надя кліпнула очима, наче приходячи до тями, й мовила нерішуче:

“Це вони… Я для них, як кістка в горлі”.

“Вони!” – повторила Надя впевненіше. Тоді ж вона розповіла майорові історію, котра й привела його сьогодні в затишний куточок одного із столичних ресторанів.

Хаблакові не довелося довго чекати. Борис Шафран з’явився біля столика непомітно, якби майор не сидів у кутку, міг би подумати, що офіціант випірнув із-за спини – без піджака, у свіжовипраній білій сорочці з традиційним чорним метеликом і робленою ввічливою усмішкою. Був він невисокий на зріст, кремезний, вилицюватий і осадкуватий.

“Сильний, – подумав Хаблак. – Такому б не ковзати поміж ресторанних столиків з тацею на витягнутій руці”.

Видно, офіціант прочитав у Хаблаковому погляді недоброзичливість, бо стер з обличчя завчену посмішку й запитав сухо:

– Що бажаєте?

– Якщо ви Борис Олександрович Шафран, то бажаю побалакати з вами.

– У зв’язку з чим? – насторожено запитав офіціант. – І, вибачайте, хто ви?

– З міліції, – не став критися Хаблак. – Мені порадила порозмовляти з вами Надя Наконечна.

Шафран мимовільно озирнувся, буцім хтось міг підслуховувати їх, і мовив притишено:

– Але ж я на службі…

– Лише кілька запитань, Борисе. Принесіть мені чорної кави, бутерброд або тістечко. І пляшку мінеральної води.

– Гаразд, – погодився, нахиливши голову. Хотів уже йти, але Хаблак зобачив, як хлопець полегшено зітхнув, – мав кілька хвилин, аби приготуватися до розмови, а в тому, що розмова буде не дуже приємною, не мав сумніву.

Майор затримав Шафрана:

– А метр ваш тут? Валерій Савич Лапський, якщо не помиляюсь?

І знову Шафран мимовільно озирнувся. Але одразу опанував себе й навіть махнув рукою, мовляв, яке це має значення: ресторанне життя розмірене й регламентоване, незалежно від присутності чи відсутності якогось Лапського. Проте все ж пояснив:

– Валерій Савич так рано не з’являється. Ближче до вечора, коли приходять справжні клієнти.

– Отже, я не справжній? – з жалем і навіть ображено зітхнув Хаблак.

– Виходить, так, – відповів Борис. – Хіба справжній клієнт замовляє каву й тістечка?

Хаблакові зробилося весело.

– І мінеральну воду замість коньяку?

– Отож, – ствердив Борис. – А що вам сказала Надя? – Зиркнув стривожено й навіть перелякано. – І де могли її побачити? Вона ж вилетіла в Одесу.

– От про це й порозмовляти треба, – ухильно відповів Хаблак. – Принесіть кави, Борисе, трохи погомонимо, поки нема Лапського. Відвідувачів у вас, здається, негусто.

– Нехай це вас не хвилює: скажу хлопцям, вони з моїми клієнтами впораються.

Борис ковзнув поміж щільно поставлених крісел, машинально поправив квіти у вазочці на сусідньому столику, Хаблак дивився, як увічливо зупинився він, пропускаючи якогось відвідувача.

Майор розправив бганку на білосніжній, ще не заплямованій скатертині й подумав, що ресторанне життя зовсім не просте – що тут чимало своїх підводних рифів і складностей, а цей кремезний Борис із чорним метеликом і приязною посмішкою на вилицюватому обличчі набачився всього.

Згадав Надю Наконечну, її розповідь у аеропорту. Схвильовану й не дуже доладну.

“Ну й ну, – покрутив головою Хаблак, – якщо те, що вона казала, правда…”

Лапський, не питаючись, зайшов до директорового кабінету й клацнув за собою замком.

– Погані справи, Федю, – мовив коротко. Сів у низький фотель і простягнув ноги, взуті в лаковані чорні туфлі. – Налий мені чарку коньяку, Федоре, – додав. – Налий і собі, бо справи точно погані, й мусимо негайно обговорити.

Федір Федорович з готовністю, буцім тільки й чекав на таку пропозицію, витягнув з шухляди дешевого й подряпаного письмового столу пляшку марочного коньяку “Карпати” й два кришталеві келишки. Налив Лапському повний, собі трохи не долив.

“І тут хитрує, – неприязно подумав Лапський. – Звик хитрувати всюди. Але по дрібному, як шахрай, без масштабу й перспективи. Нема в нього розмаху. Проте, – подумав далі, – мабуть, це й на краще. Розмах є в нього, Валерія Савича Лапського, є й голова на плечах, у Федора ж Федоровича тільки директорський кабінет з обшарпаним столом і марочним коньяком у ньому”.

– Не панікуєш? – Федір Федорович відсьорбнув коньяку й примружився од задоволення.

“Алкаш клятий… – ледь не вирвалося в Лапського. – Я б тебе на місці нашого начальства давно б викинув з ресторану без грошової компенсації”.

Однак вирішив, що саме ця якість їхнього директора і влаштовує його, Лапського, і третю з їхньої компанії: завідуючу виробництвом – Ганну Бориславівну Утку. А Федір Федорович нехай бавиться марочним коньяком: щодня має готівкою тридцять – сорок карбованців, іноді навіть півсотні. Подумати тільки – зелений папірець нізащо.

– Що трапилося, Валеро? – запитав директор не дуже стурбовано. – Невже сам не можеш зарадити?

– А трапилося те, Федю, – не без злостивості повідомив Лапський, – що сьогодні твоя тридцятка гавкнула.

– Не бреши.

“Цей бовдур ще й не вірить!” – подумав Лапський і мовив, понюхавши коньяк і ледь торкнувшись його губами:

– І не тільки сьогодні…

Нарешті до директора дійшло. Поставив недопитий келишок, запитав недовірливо:

– Ти маєш на увазі?..

– Я не жартую, Федю. – Лапський поклав ногу на ногу, погойдав нею, з задоволенням дивлячись на блискучий носок лакованого туфля. – Оця шльондра, Надька Наконечна, намовляє офіціантів і свою п’ятірку сьогодні не внесла.

Директор безжурно махнув рукою.

– Звільнимо! – вирішив. – Надьку звільнимо, й з кінцями.

– Не вийде.

– Це чому ж? Запишемо доганяку – знайдемо за що, потім розгляне профком, а я – наказ. На скарги клієнтів спишемо.

– Ні, – похитав головою Лапський, – ця пройда язиката, комсомольська совість у неї, бачите, заговорила, піде по інстанціях, а нам це зовсім не потрібно.

– Що ж робити?

Тепер Валерій Савич побачив справжню тривогу в директорових очах. Відпив коньяку й мовив тоном, що виключав заперечення:

– Зробиш так, Федю. Наконечній замість догани – подяку. І у відпустку її, я вже домовився з профкомом, путівку до Одеси виділили. Санаторій, тепле море, пляж – усе це передовикам виробництва.

Директор незадоволено покрутив головою.

– Повернеться – на шию сяде.

– Ні, – блиснув очима Лапський. – Не повернеться.

– Це чому ж?

– А ти щось придумай. Цілий місяць на роздуми. Висуни її кудись, як передовика виробництва. Надька до того ж студентка торговельного інституту, їй рости треба, а не в офіціантках бігати.

– Важко, – сумно заперечив директор. – Вона ж у нас не так давно…

Лапський розізлився.

– А мені, гадаєш, легко було їй путівку вибити? – вигукнув. – Люди роками працюють, а тут… І все ж зробив!

– Путівка – в наших руках, а висунення від тресту залежить. Непевна справа…

Лапський подумав, що директор на цей раз має рацію. Але ж відмова сплачувати щоденну десятку чи п’ятірку – тільки початок. Зрештою, ці десятки – на дрібні витрати директорові й ще декому, аби мовчали.

Основне ж джерело їхніх прибутків (його та завідуючої виробництвом Утки) зовсім інше, про нього не знають ні директор, ні офіціантки. Правда, можливо, хтось і здогадується, приміром, Надька, тому слід негайно і в корені знищити крамолу – Надія Наконечна не повинна повернутися до ресторану.

Валерій Савич насупився: зрештою, є різні способи, однак про них не мусить знати ніхто, навіть цей телепень у директоровому кріслі.

І ще: треба обговорити цю проблему з Уткою. Розумна жінка, енергійна й рішуча. Світла голова, вміє знайти підхід до людини. Не розкидається грішми – одному п’ятірочку, другому – червоненьку, і все тишком-нишком, акуратно, всі дякують їй і кланяються.

А за що, спитати б?

Лапський самовдоволено посміхнувся. У них все організовано, усе продумано й зважене. Ну, хто може навіть уявити, що в основному всі махінації робляться не в ресторані, а в скромній їдальні самообслуговування на першому поверсі?

У ресторані – ажур, ресторан – під ковпаком трестівських ревізорів та працівників відділу боротьби з розкрадачами. Те, що офіціант припише до рахунку карбованця чи десятку, то його особиста справа: спіймався – відповідай, офіціантові можна записати догану, звільнити з роботи, навіть, у крайньому разі, коли вже точно схопили за руку, віддати під суд…

Усе правильно, і він перший виступить на загальних зборах колективу з гнівним засудженням негідної поведінки любителя чайових.

А що: знай, у кого брати. Для цього ти поставлений тут, для цього й бігаєш з чорним метеликом чи хилитаєш стегнами, знай, перед ким хилитати, – клієнт мусить платити за все…

Навіть за вареники з м’ясом чи звичайною картоплею, нараз подумав Валерій Савич, подумав не без задоволення, бо знав, скільки вони з шановною Ганною Бориславівною нагребли на цих варениках. Не беручи до уваги вже біфштекси, відбивні, закуски…

Не полічити страв, які з’їдаються у звичайній їдальні самообслуговування – і хто може знати, що з кожного вареника чи біфштекса йде відрахування…

Від цих думок Валерію Савичу зробилося приємно і водночас жахно, жахно за своє світле майбутнє. Можливо, подумав, варто й зупинитися – нагребли вже досить: самих ощадних книжок на пред’явника – десять. І кожна – на сім тисяч.

А колись же солодкою мрією було – п’ятдесят тисяч. П’ятдесят – і крапка. Сума видавалася недосяжною, її вистачило б на все життя, безбідне, навіть комфортабельне. Однак він давно вже визначив нову цифру, даючи слово зупинитися на ній і знаючи, що нічого з цього не вийде, бо заплутався в грошах, килимах, сервізах, кришталі та ювелірних виробах, як павук у власних тенетах.

Та й що для них з Уткою золото? Ганна Бориславівна розповідала: позавчора їхала в переповненому тролейбусі й загубила золотий годинник з браслетом. Так навіть і не нахилилася. Спробуй розштовхати пасажирів!

Лапський подумав: він би все ж розштовхав, бо не такий гордий, як Утка.

От клята баба, розуму й пихи вистачить на десятьох, і це – з таким прізвищем!..

Валерій Савич допив коньяк і покрутив у м’ясистих пальцях кришталевий келишок.

– Отже, – мовив якось невизначено, – я тебе, Федю, попередив. То й роби висновки. – Зітхнув і підвівся, знаючи, що вирішувати за директора доведеться йому, Валерієві Савичу Лапському. Що ж, він витерпить і не таку халепу, як з цією офіціанточкою.

Борис приніс усе одразу: каву, пляшку мінеральної води, бутерброд і тістечко. Хаблак з задоволенням випив півсклянки холодної води і показав Борисові очима на крісло поруч.

– Сідайте, – попросив, – бо якось незручно розмовляти не на рівних.

Шафран присів на краєчок крісла, наче приготувався скочити за найменшої тривоги, і очікувально втупився в Хаблака. Майор не став випробовувати його терпіння:

– Надя розповіла дещо про ваші порядки. Ну, про щоденні п’ятірки та десятки Лапському.

Борис знервовано засовався в кріслі.

– Було, – відповів не дуже впевнено. – Бувало, – поправився, певно, згадавши, що розмовляє все ж з працівником міліції.

Хаблак вирішив трохи заспокоїти його.

– Бачите, Борисе, – сказав, – я не веду протоколу і розмовляємо ми з вами неофіційно. Розумію: було й у вас щось, проте ніхто не збирається притягати вас до відповідальності.

Борис кивнув, облизав сухі губи й мовив:

– Надя Наконечна розповіла вам про наші ресторанні порядки, і я підтверджую…

– Кому йшли ці гроші?

– Валерій Савич казав: директорові та ревізорам.

– Тобто Лапський сам наштовхував вас на обраховування клієнтів та побори з них у вигляді чайових?

– Чому – наштовхував? І зараз – також…

– Надя казала: ви відмовились.

– Гадаєте, всі?

– Ні, так я не вважаю.

– Отож.

– І легко набрати цю щоденну десятку? Адже мусите щось лишити й собі…

– Дивлячись які клієнти… – відповів невизначено.

– Ну, Борисе, ми ж з вами відверто й без протоколу.

– Якщо ділові люди гуляють, якнайменше – четвертак…

– Ділові?

Борис зиркнув недовірливо.

– Невже не знаєте?

– Догадуюсь.

– Але ж ділові гуляють не щовечора. Крім того, знають, де сідати. Мають своїх офіціантів і свої столики.

– Невже?

– Якщо навіть заздалегідь не замовили, Лапський влаштує.

– І скільки за вечір лишають у вас ділові?

Борис задумався.

– Звичайна компанія з п’яти – шести чоловік, – пояснив, – лишає карбованців сто – сто двадцять. Якщо з дівчатами, трохи більше. Як правило, – уточнив, – але не завжди. А ділові – карбованців шістсот – сімсот.

– Невже? – здивувався Хаблак. – Невже один чоловік за вечір може з’їсти й випити на сотню?

– Одна пляшка марочного коньяку в нас, – пояснив Борис, – не менше тридцятки. А діловий і з двома упорається. Ось і рахуйте…

– І скільки у вас офіціантів?

– У цьому залі семеро.

– Сімдесят карбованців чистого податку?

– Було.

– Добре, ви тепер припинили давати Лапському на лапу, – пожартував Хаблак, – і що ж він?

– Мушу ходити з нащуленими вухами. Як канатоходець. Один хибний крок і…

– Чому не скаржились?

– Одна пробувала: з’їли й кісток не лишилося. До того ж як довести?

– Існують способи.

– А ви врахуйте: люди різні працюють, і декого такі порядки цілком улаштовують.

– Вас – ні?

– Не розмовляв би з вами. Мене, Надю, ще кількох…

– По-моєму, скрутити Лапському голову не так уже й складно.

Борис заперечив:

– Ви не знаєте його: звір!

– До речі, – удавано недбало поцікавився Хаблак, – це ж позавчора відлітала Надя? У цей час Лапський був тут, у ресторані?

– Так, Надя прибігла на дванадцяту – попрощатися. І сам Валерій Савич прийшов.

– На дванадцяту?

– Так.

– Але сьогодні ж нема…

– Він так рано ніколи не з’являється.

– А позавчора прийшов?

– Виходить.

Інформація була дуже цікавою, і Хаблак вів далі:

– Наконечна казала, що просто з ресторану поїхала в аеропорт. Отже, прийшла з валізою?

– Напевно, я не бачив.

– Скажіть, Борисе, ви ж не приходите на роботу в цій сорочці з метеликом?

– Звичайно. Маємо кімнату, де переодягаємось.

– А жінки?

– І вони також.

– І Надя, мабуть, лишила валізу в цій кімнаті?

– А де ж іще?

– Лапський чи хтось інший могли зайти туди?

– Кімнати не замикаються.

– Хтось міг залізти до Надиної валізи?

– Що ви, в нас ніхто не дозволить собі цього. Скільки працюємо, жодного випадку.

– А в принципі?

– Я ж кажу: кімнати не замикаються.

Хаблак подумав, що він, певно, одержав од Шафрана максимум потрібної інформації.

– Дякую, – мовив, – ви допомогли нам. Офіціант нерішуче підвівся.

– І це – все? – запитав недовірливо. – А що ж буде з нами? І Лапським?

– Згодом усі питання розв’яжуться, – впевнено пообіцяв Хаблак. – А ви тримайтеся своєї лінії. Самі розумієте: чесній людині ніщо не загрожує.

10. Хаблак закип’ятив у чашці воду, кинув паперовий пакетик з чаєм, сидів, думав, машинально калатаючи ложечкою, і зовсім забув про чай, згадав, коли той уже зовсім охолов, але підігрівати не хотілося, відсьорбнув холодного. На чистому аркуші паперу написав два прізвища:

Бляшаний Іван Петрович.

І трохи нижче:

Лапський Валерій Савич.

Вирішив, що Валерій Савич, мабуть, уже з’явився на роботу, вечірні відвідувачі, правда, ще не займають столики, однак до вечора слід підготуватися, певно, вже є замовлення, і слід зорієнтуватися, хто де сидітиме й хто кого обслуговуватиме.

Проте з Лапським можна побачитись і увечері, нікуди не дінеться, то більше, що Хаблак не мав твердої упевненості: чи варто з ним розмовляти – можливо, слід раніше зібрати про нього деякі відомості – раптом хтось помітив, як він ліз до чемодана Наконечної.

Вирішивши побувати раніше в мостозагоні, Хаблак викликав машину. Допив холодний і несмачний чай, кинув до шухляди аркуш з двома ретельно виписаними чорним фломастером прізвищами, подумав, що варто було б зателефонувати Дробасі. Набрав номер – безрезультатно: Іван Якович не відповів. Поклав трубку, і телефон задзвонив одразу, майор відгукнувся, майже впевнений, що його викликає Іван Якович.

Проте, виявилось, дзвонили з Одеси. Хаблаків знайомий, заступник начальника обласного управління карного розшуку, підполковник Гурій Андрійович Басов повідомив таке, що майор одразу забув про викликану машину й поспішив до Каштанова. Однак у приймальні довелося посидіти – полковник розмовляв з якимось відвідувачем.

– Щось нове про вибух? – запитав Каштанов.

– Так, десять хвилин тому подзвонили з Одеси. На березі моря за Лузанівкою загинув один з пасажирів того літака – Михайло Микитович Манжула. Впав у море з крутого берега і розбився об каміння. Чи зіштовхнули…

– Коли?

– Тіло знайшли близько десятої. Був ще теплий.

– Як установили, що саме Манжула?

– Мені дзвонив Басов, ви знаєте його?

– Чув.

– Зуби з’їв у розшуку. Він не виключає випадкової трагедії. По-перше, у Манжули знайдено багато грошей, близько двох тисяч, а ще – документи, японський годинник. Отже, не грабіжники. По-друге, стежка там пролягає над самісіньким урвищем Манжула міг оступитися і впасти. Ну, а список пасажирів того рейсу був у міліції.

– Дробаха знає?

– Ще ні, я прямо до вас.

Каштанов покрутив телефонний диск. Повезло: Дробаха озвався – мабуть, щойно з’явився. Вислухавши повідомлення, Іван Якович попросив передати трубку Хаблакові.

– Не пам’ятаю я Манжули, – мовив невдоволено, – либонь, це вам довелося розбиратися з ним?

Хаблак пригадав елегантного чоловіка в білих джинсах і сірому піджаку, пошитому дорогим кравцем. Манжула, як і тоді, в аеропорту, посміхався йому ввічливо, як живий, – упевнено й навіть трохи пожвавлено.

Чоловік із зарплатою в сто сімдесят карбованців, в кишені якого знаходять дві тисячі. Рядовий постачальник, ну, може, не зовсім рядовий, заступник начальника відділу, проте білі джинси, японський годинник і гроші…

Гроші, яких не взяли…

Чи не в його валізі цокав годинниковий механізм міни?

А як він сказав тоді?

Хаблак ще раз уявив собі Манжулу. Сидить на стільці вільно, поклавши ногу на ногу, дивиться йому просто у вічі й відповідає упевнено:

“Ні, товаришу, шукайте десь в іншому місці, в моїй валізі не було нічого стороннього. Гарантія”.

Може, були мовлені трохи інші слова, але останнє – “гарантія” – Хаблак пам’ятав зовсім точно, і той упевнений тон, яким було сказано.

А, виходить, збрехав. І збрехав на свою голову, видно, завинив перед кимось і завинив добряче.

А може, й справді оступився чи спіткнувся на вузькій стежці над морем?

– Так, Іване Яковичу, – відповів Дробасі, – пам’ятаю я Манжулу, постачальник Одеського машинобудівного заводу. Тоді він не викликав у мене підозр.

– А тепер?

– Не подобається мені ця історія.

– Кому ж може подобатись? А що тут, у Києві?

– Двоє з чотирьох відпали.

– А в мене вимагає уваги один. Доктор наук з науково-дослідного інституту. Однак, здається мені, все це пусте. Знаєте анекдот про внутрішній голос?

– Чув.

– Так от, внутрішній голос каже мені…

– Що треба летіти до Одеси?

– Негайно, першим же рейсом.

– А ви?

– Відпрацьовуватиму київські версії.

– Мусимо побачитись. Маємо досить часу, найближчий одеський рейс через три години.

– Зараз я підскочу до вас. Додому заїдете?

– Підкинете мене на Русанівку?

– Моя машина буде у вашому розпорядженні.

Хаблак поклав трубку й зустрівся з докірливим поглядом Каштанова. Одразу збагнув, чим незадоволений полковник, і пояснив:

– Звичайно, негоже слідчому з особливо важливих справ їхати до простого смертного, але ж у нас з Іваном Яковичем свої стосунки, і він не образиться.

– Скоро і з генералом на дружній нозі будеш… – пробуркотів незлобливо полковник. Запитав: – Одесити як там, обдивилися?

– Басов сам виїжджав на місце пригоди.

– Ну й що?

– Басов – це фірма.

– Молодики тепер кажуть: не фірма, а фірма, – наче й не до ладу мовив Каштанов. – Сподіваюсь, здогадалися виставити там міліцейський пост?

– Так.

– Якісь сліди є?

Хаблак знизав плечима.

– А кажеш: фірма. Добре, лети, я на тебе покладаюсь.

З Мариною Хаблак побачитись не встиг, лише попередив по телефону, що вилітає до Одеси, а от із Степаном попрощався – добре, садок одразу за будинком і діти з його групи якраз бавилися на повітрі.

Син сидів на дерев’яному коні, міцно вхопившись руками за шию. Один з малюків намагався стягти його, а Степан відбрикувався, сопів, але тримався, і Хаблак подумав: нехай би йому так завжди – на коні.

Майор сам зняв сина, хоч тому це не дуже сподобалося… Хаблак посадив собі Степана на шию, тепер син був вищий за всіх, він приострожив батька, Хаблак перейшов на рись, потім на чвал, Степан реготав весело, і Хаблакові було весело й радісно, він з жалем зсадив сина, бо часу лишалося зовсім обмаль, і Дробаха нетерпеливився за живою огорожею садка.

У літаку Хаблак думав: непогано було б підключити до розслідування старшого лейтенанта Волошина. Колись Волошин чимало допоміг йому, тоді Хаблак шукав украдену скіфську чашу й вийшов на ціле кубло валютників, які крутилися навколо бармена з ресторану “Маяк”.

Хаблак згадав ту справу з приємністю. Тоді їм пофортунило, хоч, здається, не було жодних слідів.

Але чи будуть вони зараз?

І як сказав йому тоді Волошин? У нас – порт, усе перемішалося, сам чорт шию зламає. А вони не чорти, а звичайнісінькі міліцейські офіцери, і шиї ламати аж ніяк не хочеться.

Чомусь Хаблак уявив Манжулу і його піжонські білі джинси. Минуло лише кілька днів, як бачились, а вже немає людини. Певно, знав щось чи догадувався, а промовчав. Коли б розповів, може, був би живий.

А він – “гарантія…”

Отже, мав серйозні підстави критися…

Його вбили, напевно, вбили… І називається він зараз казенною мовою “потерпілий”.

А якщо не потерпілий, а також злочинець?

Перше, що подумав Хаблак в Одеському аеропорту: певно, телепатія все ж існує, ну, не в її шарлатанських крайнощах, а в якихось невідомих ще людству формах і проявах, бо біля виходу з поля побачив знайоме кругле й досить симпатичне обличчя старшого лейтенанта Захара Волошина. Неподалік стояла й “Волга”. Хаблака зустрічали по першому розряду; він це зрозумів одразу, проте набрався нахабства й запитав: де Басов?

Волошин образився, але, мабуть, не дуже.