Текст книги "Вибух"

Автор книги: Ростислав Самбук

сообщить о нарушении

Текущая страница: 7 (всего у книги 33 страниц)

Він посидів ще трохи на гілці, прислухаючись, та будинок стояв мовчазний і похмурий, тільки ледь-ледь поскрипувало на другому поверсі розчинене вікно. Толкунов зрозумів, що саме там міститься бібліотека, де Мохнюк унюхав тютюновий запах. На жаль, парк відступав тут від будинку, з дерева зазирнути в бібліотеку не було можливостей, та й взагалі що побачиш у темряві?

Толкунов зіслизнув з дерева й влаштувався на лавочці в альтанці. Сидів, запнувшись шинелею, слухав шум парку. Дерева начебто перемовлялися поміж собою, капітан подумав, скільки таємниць відомо їм, – якби хоч трохи дізнатися, не довелося б цілу ніч ховатися в засідці. А може, й справді дерева мають голоси – он береза так ніжно шелестить тонкими гілками, буцім дівка, що заграє з коханим, а він уперся, вріс у землю – отой дуб, що підвівся над усією їхньою компанією, либонь, ватажок, і всі його слухаються. Стоїть статечно, розчепіривши могутні гілки, чорний, кремезний, і вітер не насмілюється жартувати з ним. Певно, лише одне дерево може змагатися з дубом. Толкунов згадав, як височать кедри в красноярській тайзі, такі ж кремезні й могутні, йому стало трохи сумно, як завжди, коли ширяв думкою в минуле, – тут тепло й сухо, а в тайзі ще лежить сніг, в Єнісеї вода тільки почала підніматися, холодна й прозора, вона й влітку, в найспекотніші дні, обпалює тіло, але все одно у липні під вечір приємно скупатися, а потім розпалити вогнище й вигріватися, чекаючи, коли закипить у відрі навариста юшка.

Толкунов відчув, як холод пробивається під шинелю, помахав руками, розганяючи кров, і сковзнув у кущі за альтанкою. Певно, бузок чи жасмин, звичайні декоративні насадження, квіти, а до квітів Толкунов ставився байдуже, йому подобалися тільки лісові чи польові квіти, й не міг зрозуміти, чому міські жінки ойкають над букетом троянд. Ну пахнуть, так міцний “потрійний” одеколон, на глибоке капітанове переконання, має значно кращий і стійкіший аромат, зрештою, бавитися парфумами – то діло жіноче, він рідко коли купляв навіть “потрійний”, не кажучи вже про “Шипр”, який колись при ньому розхвалювали молоді лейтенанти. Правда, й від Карого часто пахло підозріло солодко, проте Толкунов прощав це полковникові, ну, має людина слабкість, але в кого їх нема?

І він колись дарував жінці квіти… Так би мовити, зрівнявся з молодими лейтенантами. Ну й що? Ті жевжики впадають коло першої-ліпшої спідниці, он як кружляють навколо медсанбату, мов розцяцьковані метелики, він же подарував букет пані Марії, а таких жінок, Толкунов знав це точно, більше нема на цілому світі, і дивно, що саме він зустрів її.

Капітан згадав, як стоїть пані Марія в передпокої своєї доглянутої львівської квартири, щойно почула – Толкунов з Бобрьонком терміново від’їжджають, ще не повірила й не усвідомила, посміхається якось вимучено, певно, знає: нічого не можна вдіяти, минають останні хвилини, але однаково мусить щось вчинити, повинен же бути вихід з будь-якого становища, просто вона ще не додумалась, невже й справді така нетямуща?

А Бобрьонок уже дістав валізу, кидає в неї якісь речі, щось наспівує, наче й справді нічого не сталося, немов у світі все йде, як і треба…

Толкунов також нерішуче відступив до кімнати, аби зібрати свій сидір, лише тоді пані Марія підбігла до нього, схопила за руки й зазирнула у вічі.

“Ні… – прошепотіла. – Вам не можна! Ви ж поранений!..” Їй здалося, що нарешті знайшла найвагоміший аргумент: справді, пораненому треба лікуватися, якщо не в шпиталі, то принаймні тут, у неї на квартирі,– не може людина, котра тільки вчора підвелася з ліжка, знову йти на війну, її треба оточити увагою й ніжністю, за нею треба ходити, вдовольняти кожне бажання.

“Поранений?.. – посміхнувся Толкунов. – Якщо зважати на кожну подряпину…” – Він аніскілечки не хизувався. Правда, рана ще давалася взнаки, нила ночами, але він твердо знав, що й це мине, і скоро згадуватиме про госпіталь розчулено, як про санаторій.

“Невже ви справді підете?” – запитала пані Марія з відчаєм.

Толкунов подумав, що вперше в житті йому хочеться лишитися з жінкою, він поклав їй руку на плече, відчув, яке воно гаряче, і засоромлено відсторонився.

“Мушу, – відповів щиро, бо справді мусив, іншого виходу не мав. – Так треба”.

Тепер пані Марія усвідомила, що через кілька хвилин капітан піде, й ніякі слова та вчинки не допоможуть. Зрештою, вона знала це й приготувалася до розлуки, однак не сподівалася, що настане вона так швидко й раптово.

“Машина чекає нас”, – мовив Толкунов винувато, буцім справді завинив перед жінкою.

“То я зараз… – одразу заклопоталася пані Марія. – Я все владнаю, аби панство було вдоволене…”

Вона югнула до кімнати й майже відразу винесла випрасувану білизну, чисті рушники й шкарпетки. Забрала в Толкунова сидір й упакувала речі обережно і акуратно, наче це була не звичайна солдатська білизна, а мало не вибухівка. Капітан хотів уже зав’язати мішок, та пані Марія забрала його і потягнула до своєї кімнати. Дістала з буфета кульок домашнього печива, Толкунов рішуче замахав руками, знаючи, чого вартий для пані Марії цей дарунок, та вона тільки зиркнула на нього так, що капітан одразу знітився. Дивився, як пані Марія зав’язує сидір, знав, що слід сказати щось значуще, принаймні подякувати, нараз подумав: пані Марія може й образитися на слова простої дяки, та не знав, як виявити почуття, що переповнювали його, а вона нарешті впоралася з сидором, поставила його на стілець і обернулася до капітана. І тоді Толкунов запитав нерішуче, знаючи, що вперше від відповіді на це запитання залежатиме все його наступне життя:

“Ви хочете ще раз побачитися зі мною?”

Пані Марія не ступила до нього, не схопила за руки, як щойно в передпокої, нараз у Толкунова обірвалося серце – невже він міг навіть на секунду припустити, що така жінка чекатиме його, але мані Марія мовила таке, що не повірив.

“Я чекатиму тебе, – сказала, – я думатиму тільки про тебе і знаю, що ти повернешся додому”.

Вона так і сказала “повернешся додому”, і це звертання на “ти”, і слова, з яких Толкунов збагнув, що ця жінка вже не чужа йому, що вона належить йому вся і назавжди, настільки збентежили й розчулили його, що лише поворушив губами й відповів стиха:

“Я скоро повернусь, Маріє…”

Уперше він звернувся до неї без роз’єднуючого слова “пані”, вона одразу усвідомила, що саме криється в цьому, бо простягнула Толкунову руки, капітан ступив до неї несміливо, бо ще не знав, як поводитися з коханою жінкою, та вона сама притулилася до нього – він гладив її по голові, зовсім як дитину, й мовчав. Нарешті почув у передпокої кроки Бобрьонка, зробив спробу вивільнитися, але жінка не відпускала, обійняла й поцілувала міцно – навіть тепер, уночі, вартуючи під мисливським будинком якогось фашиста фон Шенка, Толкунов відчував солодкість того поцілунку і знав, що нічого кращого немає й не може бути на світі.

Капітан на мить заплющив очі й знову побачив заплакану жінку в розстебнутому халаті – тримає за руку й біжить сходами поруч нього, відпустила тільки, коли рушив “віліс”, Толкунову було ніяково від того, що перехожі зупиняються й дивляться на них, але й радісно – нехай усі знають, яка жінка покохала його!

Небо на сході посвітлішало, на дубі поворушилася птаха, цвірінькнула й замовкла, наче засоромилася своєї поспішливості. Толкунов подумав, що за півгодини зовсім розвидниться. Він вийшов з альтанки й вирішив обстежити сарай та гараж, які з’єднувалися з будинком асфальтованою доріжкою. Постояв попід гаражем, помацав замковий отвір і навіть зазирнув у нього, наче й справді міг щось побачити, обійшов цегляний сарай, критий черепицею, – все будувалося на довгі роки, все було в зразковому порядку, тільки асфальтована доріжка попід сараєм давно не підміталася, вітер наніс на неї торішнє листя і пожухлий вишар.

У фронтоні сарая Толкунов побачив маленькі двері, туди можна було дістатися дерев’яною драбиною, приставленою до стіни, – капітан пересунув її, швидко доліз до дверей, але вони були замкнуті, й Толкунов спустився на землю. Нараз згадав про розчинене вікно на другому поверсі будинку, – Бобрьонок казав, що там бібліотека, – прикинув, чи дістане до нього драбина, – певно, закоротка, та можна дотягнутися до підвіконня і залізти в приміщення.

Але для чого?

Толкунов повернувся до альтанки, пробрався поза кущами ближче до будинку. Уважно огледів газон попід розчиненим вікном, не побачив нічого, крім пожухлого листя, і знову зміряв відстань до другого поверху. Так, з допомогою драбини можна нечутно залізти всередину, обдивитися знову непоспіхом, тепер старий слуга упевнений, що радянські офіцери поїхали, заспокоївся, може, й вдасться щось знайти…

Толкунов прослизнув ближче до будинку, постояв під розчиненим вікном і зовсім уже вирішив податися до Бобрьонка, аби разом здійснити задумане, та раптом капітанів погляд зачепився за щось на газоні, якась біла цяточка серед жовтого листя, ніхто не звернув би на неї уваги, клаптик паперу чи недопалок, що в них підозрілого? Однак капітан сторожко озирнувся довкола, скосував на відчинене вікно – стиха порипували віконниці, саме це порипування заспокоїло Толкунова, й він, пригнувшись, подолав кілька кроків до білої цяточки й схилився над нею.

Справді, звичайний недопалок. Половина недокуреної сигарети, либонь, недешевої, бо із золотими позначками фірми. Толкунов понюхав сигарету, відчувши терпкий аромат паленого тютюну, потримав недопалок на долоні, обережно затиснув пальцями, щоби не зім’яти, наче це була не звичайна німецька сигарета, нехай і недешева, а неабиякий скарб. Знову сторожко роззирнувшись, подався до Бобрьонка.

Майор лежав на дні неглибокої канави, підмостивши під себе листя і піднявши комір шинелі. Нічого не запитав у Толкунова, лише сів і поправив кашкета. Капітан опустився коло нього на коліна, показав недопалок на долоні.

– Знайшов там, на газоні, – повідомив, наче й справді йому вдалося відкопати коштовний скарб.

– Ну й що? – не збагнув Бобрьонок.

– Під розчиненим вікном. А ти казав: у бібліотеці смерділо тютюном…

Бобрьонок покрутив головою, не вловлюючи, куди гне капітан.

Толкунов розсердився.

– Хіба не бачиш: зовсім свіжий. А камердинер, ти ж говорив, не палить. Виходить, у будинку хтось таки ховається…

Бобрьонок понюхав залишки сигарети.

– Чому вважаєш, що свіжий? – запитав.

– Учора, пам’ятаєш, пройшов дощ. Удень, перед тим, як ми взяли есесівців і їхали сюди. Короткочасний, всього хвилин десять, та сильний. А сигарета, бачиш, не намокла. Виходить, її кинули після дощу, коли газон уже висох. Тобто ввечері чи перед самим вечором.

– Хтось швендяв попід будинком і кинув.

– Може, й так. А глянь, сигарета яка. Я таких не бачив. Золотом написано…

Бобрьонок підніс недопалок під самі очі. Зовсім уже розвиднилося, побачив золоті літери, запечену слину на тонкому папері.

– Маєш рацію, – відповів розважливо. – Навряд чи місцеві жителі палять такі. Отже, хтось ховається в будинку… Але ж ми обдивилися все…

– І на горищі?

– Ні.

– Отож, – докірливо зауважив Толкунов. – Ще треба обстукати стіни, не може бути, аби під таким будинком не було підвалу.

– А поки ми обстукуватимемо, вони знищать документи “Цепеліна”…

– Так, їх слід узяти зненацька.

– Не вийде. – Бобрьонок замислився і ствердив: – Не знаю, що й робити…

– Якщо тут хтось ховається, – мовив Толкунов, – а я в цьому тепер переконаний, – підкинув на долоні недопалок, – обов’язково викажуть себе. Не можуть цілий день сидіти в підвалі чи на горищі. То більше, що вчора їх налякали. Гадають, будь-якої хвилини можете повернутися, й тікатимуть. Тут ми їх і візьмемо.

– Згода, – вирішив Бобрьонок. – Тільки от що… Машину слід заховати, – може, хтось ітиме до садиби, побачить, і попередить про засідку.

– Але ж не впустимо.

– Ні, чого ж, нехай ідуть. Виходитимуть, візьмемо. А туди – ласкаво просимо.

– Маєш рацію, – погодився Толкунов.

Бобрьонок засвистів дроздом, і Мохнюк одізвався відразу. Він виринув з кущів так, що не колихнулася жодна гілка, і Толкунов схвально посміхнувся.

– Будуть люди… – тільки й мовив. Він лишився в засідці, а Бобрьонок з Мохнюком подалися до “віліса”. Разом з Віктором, не вмикаючи двигуна, закотили машину в кущі до невеличкої яруги. Бобрьонок відійшов трохи й прискіпливо обдивився підходи до садиби, певно, машину тепер можна було угледіти, лише наштовхнувшись на неї.

Уже зовсім розвиднілося, і небо над парком зажахтіло. Близько сьомої години з будинку вийшов Георг. Постояв на ганку, потягуючись, але Бобрьонок, що сидів у кущах за два десятки метрів від нього, бачив, як старий сторожко роззирається довкола. Камердинер подався навпростець до воріт. Тут також постояв, розглядаючи навколишні лани, навіть пройшов трохи межею, немов дбайливий господар по своєму полю, і Мохнюк, пост якого тепер був біля воріт, подумки похвалив Бобрьонка, котрий вирішив замаскувати “віліс”.

Георг повернувся до будинку центральною алеєю, заспокоєний. Ішов повільно, заклавши руки за спину й стиха насвистуючи, як повертається літня людина з приємної і не дуже втомлюючої прогулянки.

І знову будинок завмер. Бобрьонок гадав: есесівці, коли вони ховаються в домі, заспокоєні повідомленням Георга, мусять уже хоч якось виказати себе, та нічого не сталося. Тільки десь через півгодини в розчиненому вікні бібліотеки з’явився камердинер, перегнувся через підвіконня, покрутив головою, наче помітив у парку щось цікаве, й відразу зачинив віконниці.

Сонце вже піднялося досить високо над обрієм, коли в небі почувся гуркіт мотора й над парком пролетів “кукурудзник” з червоними зірками на крилах. Зовсім низько, мало не чіпляючи колесами верхівки дерев. Мохнюк подумав: розвідник чи зв’язковий шукає орієнтири, та літак, обігнувши парк, пішов на посадку – пробіг полем, засіяним озиминою, чхнув і зупинився. Мохнюк бачив, як вистрибнув з нього чоловік у чорному шкіряному пальті. Не затримуючись, попрямував просто полем до воріт: крокував упевнено, наче все навколо було йому добре знайоме. Нараз Мохнюк упізнав його. Так, Краус, точно, штурмбанфюрер Краус, незважаючи на радянський “кукурудзник” і офіцерський кашкет з червоною зіркою. Але шкіряне пальто – есесівське, й поли розлітаються від твердих кроків.

Краус проминув Мохнюка – йшов, помахуючи обламаною від куща гілочкою, як господар. Це розлютило його, але тільки на мить – збагнув: їхні передбачення виявились правильними і в мисливському будинку, очевидно, чекають штурмбанфюрера.

Аби тільки Бобрьонка чи Толкунова не ввів в оману кашкет радянського офіцера з червоною зіркою. Мохнюк дивився вслід Краусові напружено, готовий будь-якої миті прийти на допомогу товаришам, однак людина в чорному шкіряному пальті проминула алею, піднялася сходами, і відразу перед нею розчахнулися двері.

12. Увечері Краусові принесли галіфе, кітель з майорськими погонами й кашкет з червоною зіркою. Російської шинелі чи плаща не дістали, й штурмбанфюрер, подумавши, вирішив одягнути шкіряне пальто. Адже летітиме на радянському літаку, а російські льотчики (він сам бачив полонених) часто носили шкіряні пальта. Щоправда, переважно коричневі, та яке це, зрештою, має значення? Коли виникнуть якісь ускладнення, однаково не викрутитись: знає лише кілька російських слів, і його викриють за хвилину.

Краус не спав майже всю ніч, розумів, що треба відпочити, однак сон не йшов, безглузді думки лізли в голову. Але підвівся о п’ятій майже свіжий, зробив легку зарядку, поголився і обтерся одеколоном. Близько шостої за ним зайшов помічник Хейга, вони спустилися на перший поверх особняка, який займала американська розвідка, і Краус не без хвилювання почав настроювати передавач.

Кранке обізвався одразу, штурмбанфюрер передав закодоване повідомлення про виліт, одержав підтвердження, що його добре зрозуміли й чекають. І що в садибі фон Шенка все спокійно.

У Крауса відлягло від серця. Навіть тіснуватий кітель радянського офіцера вже не дратував його – штурмбанфюрер з апетитом з’їв яєчню і випив дві чашечки міцної кави. Коли закінчував снідати, зайшов Хейг. Повідомив: машина вже чекає.

Джип довіз їх до самісінького літака, біля якого вже тупцював пілот у шоломі. Він не справив на Крауса враження: низенький і миршавий. Штурмбанфюрер зиркнув на нього зневажливо і обернувся до Хейга, той одразу збагнув, що тривожить Крауса, підвів його до пілота й мовив:

– Знайомтеся, це – Джоні Кларк, один з наших асів, і ми попросили його злітати з вами на цьому фанерному ящику.

Краусові сподобалося, що його везтиме ас, він подав Клеркові руку, не без задоволення відчувши, як міцно потиснув її цей зовні хирлявий чоловічок.

– Не гаймо часу, – мовив Кларк і поліз до передньої кабіни.

Краус мовчки обернувся до Хейга. Той посміхався відкрито, штурмбанфюрер почав за звичкою підводити правицю, та вчасно згадав, що перед ним не есесівський генерал, а американський підполковник: помахав рукою і сказав бадьоро:

– Сподіваюсь, пообідаємо разом…

– Маю пляшку чудового шотландського віскі. Відсвяткуємо успішне завершення операції.

– Не заперечую. – Краус зайняв місце за пілотом, одразу заревів уже прогрітий мотор, і “фанерний ящик”, легко підстрибуючи на вибоях поля, почав вирулювати до бетонної злітної смуги.

Вони летіли низько, мало не чіпляючи верхівки дерев. Скоро внизу зблиснула річка, пілот озирнувся, кивнув Краусові на неї – штурмбанфюрер зрозумів: перелетіли Ельбу, і тепер під ними зона, зайнята радянськими військами. Іноді вони бачили їх – колона танків на шосе, артилерійська батарея на відпочинку, але пілот намагався триматися осторонь шосейних доріг та залізничних магістралей, під крилом пропливали ліси й поля, села й містечка, і Краус скоро призвичаївся до обстановки, почуття тривоги зникло – остаточно повірив в успіх операції. Наче у відповідь на його думки, пілот нараз показав Краусові на маленьке село попід лісом, зовсім таке ж саме, як і інші, над котрими пролітали, та літак зараз піднявся трохи вище, круто повернув, і Краус зрозумів: вони вже на місці, а внизу Штокдорф.

Штурмбанфюрер нахилився до борту, розглядаючи місцевість, і вказав пілотові на парк попереду, серед якого червонів черепичний дах мисливського будинку. Кларк одразу зрозумів його – вони пролетіли над парком, потім пілот зробив коло над полями і впевнено повів літак на посадку. І тепер Краус остаточно переконався, що “фанерним ящиком” керував справжній ас, – літак м’яко торкнувся колесами озимини, покотився, ледь підстрибуючи, і зупинився десь за півтори сотні метрів від парку.

Краус вистрибнув не одразу. Огледівся, та ніщо не віщувало небезпеки: безлюдне поле, і злякані ворони кружляють над ним.

Пілот зняв шолом.

– Не гайте часу, – порадив, – усе спокійно.

Краус виліз на крило. Знову роззирнувся – вже навіть ворони заспокоїлися, посідали на дерева, і штурмбанфюрер попрямував до паркових воріт. Ішов, тримаючи в кишені руків’я парабелума. Так, про всяк випадок, бо, здається, і справді все спокійно.

Ворони каркали визивно й нахабно, і саме це вселяло в Крауса впевненість, – перестрибуючи через сходинки, підвівся на ганок. Двері розчинилися, і Краус побачив усміхнене й доброзичливе обличчя Георга, з-за нього визирав Кранке.

Краус посміхнувся їм у відповідь, полегшено й відкрито, як добрим родичам, зустріч з якими завжди приносить задоволення.

– Як? – запитав Кранке.

– О’кей, – зовсім по-американськи відповів Краус, та одразу поправився: – Все гаразд, долетіли чудово.

– Не гаятимемо часу, – запропонував Кранке. Він перетнув хол, і Краус пішов за ним, втупившись у спину гауптштурмфюрера. Думав: Кранке сказав – “не гаятимемо часу”, не знаючи, що йому відведено зовсім мало, якісь лічені хвилини, і, може, варто одразу пристрелити його. Краус стиснув руків’я парабелума, справді, один постріл, і половину їхніх проблем розв’язано…

Скосував на Георга, побачив догідливу посмішку на його обличчі й подумав: доведеться кінчати і його – Краус не любив лишати свідків. Зрештою, ніякого особливого гріха тут немає, старий вже пожив на світі, життя його нікчемне й нікому не потрібне, але ж про події в мисливському будинку знатиме Валбіцин, і нікуди від цього не дінешся. Правда, Валбіцин, напевно, спокійно поставиться до акції (Краус так і подумав – “акції”, бо саме цим словом охрестили в РСХА і масові, і поодинокі вбивства) і мовчатиме, бо це в його інтересах. Зрештою, плювати на його мовчання, сам Хейг дав команду прибрати Кранке, та все ж звична обережність примусила Крауса відкласти свій намір. До того ж вирішив: не треба бруднити кров’ю килими в холі, м’які й товсті килими, котрі, мабуть, коштують скажені гроші…

Валбіцин чекав на них у підвалі – одягнений у спортивну куртку й черевики на товстих підошвах. Він нагадував любителя природи, туриста, що звик швендяти лісами й горами і півжиття проводити в наметах. Краус подав йому руку, вчинив так уперше, раніше надто висока стінка відгороджувала його від рядових співробітників “Цепеліна”, гадав, що Валбіцин сприйме це, як високу честь, але цей російський нахаба навіть не посміхнувся йому, не мовив жодного слова, потиснув руку мляво й холодно, наче рівному чи й нижчому за рангом.

Штурмбанфюрер зиркнув на нього гнівно, та відразу опанував себе: тепер емоції не кращий порадник, і слід забути і про чин штурмбанфюрера, і про расову вищість. Витягнув ключ і ступив до сейфа. Але Кранке заступив його. Краус подивився на гауптштурмфюрера незрозуміло: чого хоче? Побачив простягнуту руку Кранке й збагнув: той вирішив сам дістати папку із списками, заволодіти нею. І якщо його підтримає Валбіцин, нічого не вдієш, доведеться поступитися.

Краус застиг на мить, оцінюючи ситуацію. Певно, він припустився помилки, не пристреливши Кранке в холі, та зараз уже пізно. Невідомо, може, вони з Валбіциним змовилися. Валбіцин стоїть поруч нього і, звичайно, встигне вистрілити, перш ніж Краус покладе Кранке і його. До того ж Хейг сказав недвозначно: Валбіцин згодиться американській розвідці. Правда, якщо покласти обох, свідків не лишиться, і завжди можна щось вигадати. Та застрелити обох вже не вдасться, принаймні небезпечно…

А якщо?..

Так, треба вбити клин між ними…

– Ви хочете дістати списки, Кранке? – запитав.

– Вони будуть у мене!

– І хто ж це вирішив? – Краус вклав у запитання всю свою іронію.

– Я.

– Не довіряєте нам? – Кажучи це, обернувся до Валбіцина, немов запрошував у спільники.

Кранке анітрохи не знітився.

– Я – шеф особливої команди “Цепеліна” й ці списки готував особисто.

– Колишній шеф, – уточнив Краус, – усі ми, на жаль, колишні, і тому списки нехай дістане гер Валбіцин. І зберігає їх. – Відступив і подав ключ Валбіцину. Той одразу взяв його, і Краус зрозумів, що переміг. Кранке також нарешті усвідомив свою поразку й пробелькотів:

– Ну, якщо вже так… Але ж я вважав…

– Нікого не цікавить, що ви вважали! – Краус безцеремонно відсторонив гауптштурмфюрера. – Діставайте документи, – наказав Валбіцину.

Валбіцин не без задоволення відімкнув сейф. По-перше, приємно, що цього бундючного Кранке поставили на місце, по-друге, самий факт, що найсекретніші списки зберігатимуться в нього, свідчив про довіру з боку Крауса, що також важливо. Дістав чорну папку, витягнув з неї папери. Усього кілька десятків аркушів з надрукованими на них прізвищами. Але скільки важать вони!

Валбіцин, здається, й справді відчув тягар на руці. Склав аркуші й засунув до внутрішньої кишені куртки.

– Не втрачатимемо часу, – сказав Краус, уважно дивлячись, як Валбіцин ховає списки. – Сподіваюсь, ви зібралися?

Кранке витягнув з кутка кімнати велику валізу, а Валбіцин підхопив з ліжка рюкзак. Легко підважив його в руці, мовив безжурно:

– Оце все моє майно, нажите мало не за піввіку. Момент, – обернувся до Крауса, – там у барі стоять дві непочаті пляшки. Вони вже не дістануться Генріху фон Шенку, і буде шкода, коли такий гарний коньяк питиме якийсь червоний комісар. Є пропозиція реквізувати!

– Давайте, – погодився Краус. – Тільки швидко.

Валбіцин затупотів гвинтовими сходами, Кранке потягнув свою велику валізу до виходу, а Краус затримався в підвалі. Дочекався Валбіцина і, дивлячись, як запаковує той до рюкзака пляшки, мовив:

– Літак може взяти тільки двох…

– Тобто?.. – не збагнув Валбіцин.

– Я кажу – двох… Невже треба розжовувати?

– Маєте на увазі?.. – Валбіцин зміряв штурмбанфюрера недовірливим поглядом.

– Так, мене і вас.

– А Кранке?

Краус рубонув долонею повітря.

– Наскільки мені відомо, для вас це не так уже й складно… Тільки десь там, у парку. І без галасу.

Валбіцин ледь помітно поморщився.

– Невже тільки двох? – усе ж перепитав. Краус кивнув, і Валбіцин зітхнув. – Добре, – мовив, але без особливого ентузіазму. – Коли нема іншого виходу…

Краус пропустив його вперед, вони наздогнали Кранке вже на алеї, – гауптштурмфюрер ішов, перехнябившись від важкої валізи, – відступив убік, даючи дорогу. Краус обігнав його, а Валбіцин притишив крок і намацав у кишені ніж, гостре лезо якого викидалося від легкого натиску на пружину. Озирнувся: старий Георг стояв на ганку й дивився їм услід. У принципі Валбіцину було до шмиги, що подумає про нього камердинер, однак все ж вирішив почекати трохи, там далі, перед самими ворітьми, алея звужувалася і круто повертала, тут упритул до неї підступали бузкові кущі – зручне, затишне місце. Кранке й не писне.

Валбіцин подивився на гауптштурмфюрера, й щось схоже на жалість ворухнулося в ньому. Все ж шкода, що літак бере тільки двох. Он як старається Кранке. Чемодан мало не відриває йому руку – зібрав найцінніше, здається, у валізі є і два чи три полотна досить відомих художників, оберштурмфюрер Телле не без заздрощів розповів колись, що Кранке пограбував якогось заможного єврея у Львові…

Подумавши про картини, Валбіцин вирішив, що валізу навряд чи слід лишати: американці – ділові люди й можуть заплатити за це барахло непогані гроші. Зрештою, можна поділитися з Краусом… Тепер уже згорблена постать гауптштурмфюрера не пробуджувала в ньому жодних позитивних емоцій – алея повернула до воріт, кущі впритул підступили до неї, і Валбіцин дістав ніж. Ступив крок убік, прилаштовуючись за спиною Кранке, натиснув на кнопку, відчувши короткий удар леза, піймав напружений Краусів погляд і вдарив гауптштурмфюрера у спину, сильно й точно, як колись на навчаннях у юнкерському училищі.

Кранке випустив валізу, осів, схопився руками за груди і обернувся до Валбіцина. Певно, навіть не встиг збагнути, що сталося, – впав, уткнувшись обличчям у гравій алеї, пошкрябав його нігтями й затих.

13. Мишко просидів півночі на лавочці попід бараком, цілуючись з Лесею. Дівчина вперше дозволила так цілувати себе – вони й раніше зрідка цілувалися, але тільки тепер Мишко відчув усю різницю між коротким швидкоплинним поцілунком, украденим десь у сараї чи в закуті між бараками, і справжнім, довгим і солодким, коли забуваєш про цілий світ і готовий на все: на катування, муки й навіть смерть, аби тільки ще й ще тривали ці короткі секунди.

Відривався від дівчини, коли вже не вистачало дихання, коли зупинялося серце, щоб через мить знову жадібно потягнутися до неї. Леся сміялася і удавала, що пручається, але відповідала на поцілунки також жадібно й пристрасно, либонь, вони просиділи б на лавиці до самісінького ранку, та вийшла Мишкова мати, чомусь їй не спалося, і вирішила подихати свіжим повітрям. А може, просто помітила Мишкову відсутність і стривожилася. Леся, почувши кроки, відсунулася на край лавиці й почала швидко поправляти розстебнуту блузку – добре, що темно й мати навряд чи щось помітить.

Мишко також удав, що вони з Лесею просто гомонять про щось. Мати посміхнулася їхнім невинним хитрощам, може, згадала й свої колишні весняні ночі, однак все ж пробуркотіла щось і наказала йти спати.

Як погано влаштоване життя, подумав Мишко, зовсім забувши, що тільки хвилину тому воно видавалося найпрекраснішим. Гадав, мати, побуркотівши, піде, але вона стояла над ними, і Мишко твердо вирішив: колись, у далекому майбутньому, нізащо не набридатиме своїм дітям пустопорожнім моралізуванням – невже старі люди не розуміють, яке щастя обіймати кохану під зоряним небом?

Леся югнула повз матір до барака, й Мишко ледь не заплакав, згадавши, як багато хотів сказати їй, і нічого не встиг. Подумав, чи не податися за дівчиною, та згадка про паркий барак видалася нестерпною – круто повернувся і пішов стежкою до конюшні. Мати щось казала йому вслід, проте не чув і не хотів чути, сердився на неї за те, що відірвала від дівчини. Ішов, стиснувши кулаки й ледь розбираючи дорогу.

А небо сяяло зірками, й місяць плавав на ньому – повний і срібний. Чомусь вони з Лесею зовсім не помічали ні зірок, ні таємничого місячного світла – були сповнені одне одним, і весь світ з місяцем, зірками, весняними пахощами землі вміщувався в них.

Мишко відчув на губах присмак Лесиних поцілунків, одразу гіркота й роздратування полишили його – захотілося співати, але боявся порушити таємничу тишу й навколишній спокій, просто зупинився, підвів очі до зірок, уперше в житті усвідомив усю безмежність всесвіту й прошепотів ледь чутно, наче хтось і справді міг підслухати:

– Слава тобі!..

Він не додав того простого й зрозумілого слова “господи”, яке так часто вимовляла мати, проте мав на увазі саме його: не заяложене й мимохіть мовлене слово, а те, що виникло в нього саме зараз, коли серце переповнювало кохання, світ сріблився місячним сяйвом – і бог був в усьому, наче розчинився в зірках, повітрі, у шелесті дерев і передранковому вітерці.

Мишко твердо знав, що бога все ж таки нема, того бородатого чоловіка, якого малюють у церквах, однак зараз відчув, що, можливо, він існує в душі кожного, що цим богом і є та любов і щастя, які сповнили його.

Мишко постояв ще трохи й пішов до конюшні повільно, не чуючи власних кроків, намагався ступати безшумно, аби не порушувати зачарування цієї справді таємничої ночі.

Жеребець зустрів його зовсім буденним форканням. Мишко погладив його по крупу, кінь вдячно торкнувся руки теплими м’якими губами, хлопець попестив їх і пішов спати на сінник.

Ліг на спину, вільно розкинувши руки. Сіно терпко пахло зубрівкою, і Мишко подумав: ніщо у світі не може краще пахнути.

Жеребець довбонув ногою, зашаруділа миша, десь далеко-далеко почувся гуркіт грому – хлопцеві здалося, що насувається гроза, та згадав безмежне зоряне небо й збагнув: чує відлуння артилерійської канонади. Це не стривожило, навпаки, заспокоїло, і Мишко заснув, дихаючи тихо-тихо, зовсім як миша, що шаруділа поруч у сіні.

Прокинувся рано, спав, либонь, не більше чотирьох годин. Сон одразу полишив його. Мишко згадав Лесю і торкнувся пучками припухлих зацілованих губів, облизав їх язиком. Гадав, стане солодко – натомість відчув гіркоту, однак навіть ця гіркота подобалась йому, не знав, що в житті солодке й гірке неодмінно поруч: не можна відчути всю звабливість солодкого, не наївшись гіркого.