Текст книги "Вибух"

Автор книги: Ростислав Самбук

сообщить о нарушении

Текущая страница: 15 (всего у книги 33 страниц)

Дівчина дивилась на нього захоплено. Підвелась повільно, перехилилась через стіл, і, Лоденку здалося, аж потягнулася до нього.

– Як же?.. – запитала невпевнено. – Мені подзвонити вам?

Юрій Лукич задумався на секунду. Небезпідставно вирішив, що залізо слід кувати, поки воно гаряче. Запропонував:

– Давайте зустрінемось сьогодні увечері. Повечеряємо. О восьмій біля пам’ятника Богдану…

– Добре, – погодилася одразу без вагань. – Отже, о восьмій біля пам’ятника…

Вона йшла по блискучому паркету, біля дверей озирнулася, посміхнулася, і в Юрія Лукича з’явилося відчуття, що торкнувся чогось коштовного й гарного: сидів, осміхався і думав, що треба прискорити заселення нового будинку – адже всі робітники з нетерпінням чекають…

Нараз різко задзеленчав телефон, Юрій Лукич узяв трубку й почув голос секретарки:

– Вас викликає Одеса, розмовлятимете?

“Чому Одеса?” – встиг подумати Юрій Лукич. З Одесою ніколи не вів ділових переговорів і не мав там близьких знайомих. Але одразу збагнув, що дзвонить Людмила, наче відчула, що він щойно завів легкий флірт з вродливою чорнявкою, і вирішила втрутитись.

Лоденок посміхнувся іронічно: не міг же пояснити дружині, що флірт – це так, швидкоплинне й пусте, просто для збудження, як пляшка гарного шампанського: вибухне, спіниться, пограє бризками, на мить затуманить голову, а хміль минає одразу, й не лишається нічого, крім приємного спогаду.

Почувши схвильований Людмилин голос, і справді одразу забув чорнявку з її звабливими формами.

– Що трапилось, мила? – запитав.

– Такий жах, – почув у трубці, – аварія, вибух у аеропорту, і всі мої речі загинули.

У Юрія Лукича похололо в грудях.

– Який вибух? – вигукнув.

Але одразу збагнув: якщо Людмила дзвонить, значить, усе обійшлося, не так уже страшно, і йдеться тільки про речі.

– Поясни, що трапилось? – попросив.

– Я вже в Одесі, але вчора наш рейс затримали на півдня. Ніяк не могла до тебе додзвонитися. Не знаю, як там і що, пожежа чи вибух, однак усі мої речі загинули. Лишилася сумка, я вже дещо купила, проте не має жодної сукні. Занотуй, милий, і сьогодні ж передай. Аерофлот доставить нам посилки негайно, я тут склала список, що мені потрібно.

Юрій Лукич уже встиг заспокоїтися. Присунув ближче клаптик паперу, притиснув трубку плечем до вуха й почав записувати, роздратовано махнувши рукою секретарці, що з’явилася в дверях, – певно, та зрозуміла, що прийому більше не буде, бо ніхто вже не з’являвся в кабінеті, і Юрій Лукич почав спокійно складати список суконь і костюмів, котрі мав негайно відвезти до Бориспільського аеропорту.

Людмила попросила підкинути їй ще трохи грошей, і Юрій Лукич, який вже зовсім заспокоївся, подумав, що це прохання не дуже доречне. Адже зустрічі з Оксаною вимагатимуть додаткових витрат: він уже знову з приємністю уявляв собі сьогоднішній вечір, проте вирішив, що й дружині за таких обставин відмовляти негоже – пообіцяв вислати гроші одразу й телеграфом.

Порозмовлявши з Людмилою, Юрій Лукич подумав, що варто довести до кінця прийом відвідувачів – зрештою, мав час: валізу до Борисполя мав завезти по обіді.

Але тепер Лоденок не одержував ніякого задоволення від спілкування з людьми, і обнадіював, і одмовляв якось підсвідомо, випадок з Людмилою все ж схвилював його. Уявив, що ця аварія могла спричинити значно гірші наслідки, й подумав: без Людмили йому було б важко, принаймні довелося б міняти весь розмірений і усталений спосіб життя; ні, як-не-як, а він кохає і поважає дружину, його чоловічі пустощі й вибрики – це зовсім інша справа, і ніхто з людей, які добре розуміються на житті, його ніколи не засудить.

Наближалася обідня перерва, і Лоденок наказав секретарці викликати машину. Але та повідомила: Юрія Лукича хоче бачити слідчий з республіканської прокуратури, він приїхав на комбінат щойно, чекає в приймальні не більше хвилини.

До прокуратури й міліції Юрій Лукич звик ставитися серйозно, гріхів за собою не відчував, проте знав, що слідчих треба поважати. Тому й розпорядився негайно запросити слідчого – зустрів його посеред кабінету й запропонував не традиційне, для відвідувачів, місце біля столу, посадив на дивані й влаштувався поруч, підкреслюючи свою повагу до представника влади.

Хоч особисто цей представник і не справив на Лоденка враження: не було в ньому начальницького шарму, якоїсь упевненості й навіть ледь помітної зверхності, котра обов’язково мусила б бути притаманна слідчому з особливо важливих справ – Юрій Лукич уже встиг ознайомитися з посвідченням Дробахи.

Але, подумав, хто їх розбере, суддівських та прокурорських діячів: своя парафія і свої закони…

– Чим можу? – запитав просто й по-діловому, без догідливості й особливого зацікавлення, як і мало вестися між людьми, приблизно рівними за службовим становищем. – Бо вже й не пам’ятаю, коли й бачив вашого брата, не кажучи вже про працівника вашого рангу.

У цих словах був подвійний підтекст. По-перше, мовляв, і ми не з лика шиті й бачили в приймальні й не таких… По-друге, тонко натякнув слідчому: у нас усе гаразд, і прокуратурі на комбінаті нема чого робити…

Але те, що Лоденок почув від цього непоказного зовні слідчого, зовсім здивувало його: справді, невже людині такого рангу нічим більше займатися, як Людмилиними валізами?

Так і одповів Дробасі: зрештою, не такі вже й великі витрати, до того ж у подібних випадках, мабуть, починають діяти певні інструкції. Аерофлот мусить відшкодувати збитки – дружина вже дзвонила йому з Одеси, по обіді він завезе в Бориспіль валізу з речами й сподівається, що, крім неприємних спогадів, від цієї історії згодом нічого не лишиться.

Дробаха згідливо кивав, слухаючи цей дещо завеликий монолог Лоденка – директор висловлювався спокійно і упевнено, без найменшого фальшу, і це підтверджувало особисту Дробахову думку, що навряд чи Юрій Лукич має якесь відношення до вибуху. Проте, дослухавши Лоденка, все ж запитав, уважно спостерігаючи за виразом обличчя співбесідника:

– Ніщо стороннє не могло потрапити до валіз вашої дружини?

– Звідки?

– Людмила Романівна повідомила, що ви разом упаковували їх. Точніше, ви самі.

– Невже? – щиро здивувався Лоденок. – Невже ви встигли побалакати з Людою? Як?

– Справа не така вже й проста, як вам видається.

– Люда казала: аварія, і я не надав значення…

– Вибух! – пояснив Дробаха, втупившись у Лоденка. – У одній з валіз пасажирів, що мали летіти до Одеси, стався вибух…

– О-о! – нарешті до Юрія Лукича дійшло, чому цією справою займається слідчий такого рангу. – І ви шукаєте?..

– Мені треба встановити, чи не потрапило щось стороннє до валіз Людмили Романівни?

– Тобто бомба?

– Називайте це як хочете.

Юрій Лукич подумав, що цей слідчий, певно, має підстави підозрювати і його. Яке безглуздя!.. І все ж факт залишається фактом…

Лоденок усміхнувся вдавано, розуміючи, що саме ця вдаваність може зміцнити підозри, однак якісь розгубленість і сум’яття опанували ним: запитав, сам відчуваючи фальш у своєму тоні:

– І ви вважаєте, що бомбу підклав я? У валізу власній дружині?

– Ні, ні… Просто з’ясовуємо, чи не побували валізи в чужих руках.

– Ні! – Юрій Лукич одразу заспокоївся. – Я сам замкнув валізи й потім особисто здав їх у багаж.

– Був певен в цьому, – підвівся Дробаха.

Лоденок провів слідчого до дверей, зачинив їх і постояв трохи, аналізуючи швидкоплинну бесіду. Чесно кажучи, він би одразу й забув про неї, якби не призначене на вечір побачення. З усіх інших боків його позиції були бездоганними, зрештою, і вечеря в ресторані з вродливою дівчиною ще ні про що не говорить, та є в усьому цьому щось негарне, якийсь ризик для нього.

Лоденок подумав, що в принципі йому слід відкласти зустріч з Оксаною, ситуація, мабуть, вимагала цього, але як це зробити? Де знайти її?

Не з’явитись на побачення – дівчина може образитись, либонь, звикла, що хлопці впадають біля неї – молоді, енергійні, вродливі, а йому, як відомо, за сорок…

Правда, не всі з її залицяльників директори комбінатів, подумав не без самовдоволення, та не мав абсолютної певності в цій перевазі й вирішив ризикнути.

До того ж ризик мінімальний. Він візьме таксі й повезе Оксану до “Наталки” – є така богом забута корчма на Бориспільському шосе. Повна гарантія, що там їх ніхто не побачить.

В Юрія Лукича одразу поліпшився настрій і він поїхав додому спаковувати Людмилині сукні.

7. – Ні, я не хочу й не піду! – заявив Іван Петрович і розлігся на дивані.

Варвара зупинилася посеред кімнати, здивовано дивлячись на чоловіка. Уперше почула від нього подібне, до того ж мовлене з такою категоричністю. Вона вже встигла відвести дочку до дитячого садка й попросила Івана збігати по молоко, хліб і сосиски: вже дев’ята година, а він розгулює по квартирі в самих трусах і неголений.

І раптом таке…

Іван простягнувся на дивані у вітальні, підмостивши під нечесану голову придбану в салоні художнього фонду вишиту подушку, поклав ноги на диванну м’яку спинку, не скинувши капців – худі ноги, вкриті рудуватим волоссям, одна туфля сповзла з ноги просто на диванний велюр, і Варвара сплеснула руками від обурення.

– Чого розлігся! – вигукнула. – На дивані з брудними ногами! – Гадала, що чоловік одразу скочить, ну, хоча б скине огидні рвані капці, проте Іван аж ніяк не зреагував на її обурення, навпаки, відвернувся, даючи зрозуміти, що йому глибоко байдужі і її гнів, і її накази.

– Ти чув? – здивовано знизала плечима Варвара. – У домі нема хліба й молока.

Іван повернувся до неї і, дивлячись чистими очима, запитав байдуже:

– Ну й що?

– Сходи до гастроному.

– І не подумаю.

Так, це було вперше – уперше за все їхнє шестирічне подружнє життя Іван відмовив у чомусь Варварі, і це настільки збентежило її, що не змогла навіть пристойно відповісти. Стояла посеред вітальні й кліпала очима, нарешті не знайшла нічого кращого, ніж запитати:

– Ти що, захворів?

– Ні, – одповів і посміхнувся, як видалося Варварі, нахабно. – Ти ж знаєш, я здоровий.

– То чому ж?..

– Не хочу.

– Але ж треба.

– Іди сама.

– А хто прибиратиме квартиру?

– Повернешся з гастроному й прибереш.

– А ти?

– У мене відгули, і я відпочиваю.

– Але ж і я у відпустці й також потребую відпочинку.

– То відпочивай.

– А що їстимемо?

– Якось переб’ємось.

– А як дитина без молока?

Іван засовався на дивані й відступив, як видалося Варварі, дуже неохоче.

– По молоко я потім мотнуся.

– Можуть розібрати.

– Проживе дитина день і без молока.

Варвара розгублено розвела руками: ну, що можна відповісти на це? Присунула до дивана стілець з високою спинкою, сіла біля чоловіка й запитала лагідно:

– Що з тобою, Ваню?

– Нічого.

– Мені здалося, ти чимось невдоволений?

– Зараз – ні.

– Як тебе зрозуміти?

– А от так і розумій: лежу на імпортному дивані, під торшером за двісті ре, дивлюсь на “стінку” з кришталем і плювати хотів на все.

– Побачила б мама!

– О-о! – нараз підскочив з дивана Іван. – Нарешті сказала, що думаєш. А я за одним разом і на твою мамочку плювати хотів. З її кришталем та диваном.

– Ти що? – жахнулася Варвара. – Що мелеш?

– Не мелю, а нарешті кажу, що думаю. Дай хоч три дні пожити вільно. Скинув кайдани, невже не второпаєш, хоч на три дні скинув, а може й більше… – нараз затнувся, – може, назавжди!.. Збагнула?

– Як тобі не соромно казати таке про маму? Вона забезпечила нас усім.

– Не хочу! – зірвався мало не на крик Іван. – І не треба! Плювати! Набридло ходити навшпиньки… “Доброго ранку, Маріє Федотівно, як спали, шановна Маріє Федотівно?” А мені плювати, як спала рідна теща, нехай хоч зовсім не спить…

– Ти несправедливий, Ваню.

– Ну, звичайно, один я – сучий син, а всі ви – цяці! А ти подумай: квартира в нас чотирикімнатна, а ми з тобою і з дитиною в одній кімнаті тулимось.

– Не рівняй себе з мамою!

– Отакої, виходить, нам вічно кланятись?

– Сам знаєш, мама не може без кабінету!

– Так, наша мамахен – великий учений, їй потрібний кабінет, а потім вона втомлюється і хоче відпочивати в спальні, це ще одна кімната, а ввечері до мами приходять гості, боже мій, сам Маркіян Гаврилович, академік, всесвітньовідома величина, і йде ця величина до вітальні, сідає під торшер за двісті ре і п’є з рідною тещею португальський портвейн – шість з половиною ре за пляшку… А ти, Іване, нікчемний інженеришко, сиди в цей час у своєму закуті разом з коханою дружиною і дитиною, а коли в туалет, то навшпиньки, потихесеньку, по килимовій доріжці, аби не потривожити академіка з сіятельною мамахен. А квартиру, до речі, на всіх одержували, і нам з тобою та Олечкою аж три кімнати належать, по закону, може, не так?

– Хто б тобі дав чотири кімнати, коли б не мама?

– Знову – мама!

– Може, на твої гроші умеблювали квартиру?

– А для чого мені кришталь та імпортні “стінки”, плювати на них, я в себе вдома господарем хочу бути, ясно?

– Наче хтось обмежує тебе…

– Ну, ти й скажеш! А позавчора: “Тихше, Ваню, забери Олю, підіть з нею на вулицю, мама спить, у неї сьогодні операція…”

– Так вона ж потім три години біля операційного столу простояла. І ти це чудово знаєш.

– А я коли з роботи повернувся? Близько дванадцятої ночі, забула? І те, що в нас аварія трапилась, – уперше чуєш…

– Ти ж нічого не казав.

– А ти б запитала. Чого чоловік о дванадцятій ночі повертається? До того ж тверезий…

– Не вистачало, аби п’яний.

– Скоро зап’ю, – пообіцяв Іван цілком серйозно. – Я скоро все робитиму – як справжні чоловіки.

– Може, й коханку заведеш?

– Може, й заведу.

Обличчя у Варвари пішло червоними плямами.

– То вже одразу забирайся…

– Чого це?

– А того, що бовдур.

– Ти мене ще не знаєш…

– Бачу.

– Точно, не знаєш, – мовив якось хвалькувато й ледь не урочисто.

– Але скоро…

– Що – скоро?

– Нічого, – позадкував одразу.

– Мама повернеться, як їй у вічі дивитимешся?

Злостива усмішка майнула Івановим обличчям.

– Сумління не мучитиме мене, – одповів ухильно.

– Так можуть казати лише невдячні.

– Ну, на кого-кого, а на невдячного я не схожий, – процідив крізь зуби.

– Це з якого боку дивитися…

– З якого хочеш.

Варвара рішуче підвелася зі стільця.

– Ти сьогодні не в своїй тарілці, – визначила. – Добре, нехай буде по-твоєму. Піду по молоко сама.

Попростувала, не озираючись, до кухні, а Іван підчепив босою ногою капцю і люто жбурнув її в “стінку”. Не долетіла, шльопнулась об стілець, на якому щойно сиділа Варвара, і Іван нараз гіркотно й лячно подумав: усе, що він замислив, не здійсниться, певно, така вже в нього планида – типового невдахи.

Від цих думок мороз пішов поза шкірою. Усе пусте, а він розраховував…

Але Іван сам не признався собі, на що ж справді розраховував – ні, краще про це не думати й не згадувати… Зі стогоном простягнувся на дивані й стиснув долонями скроні.

До кімнати зазирнула Варвара.

– Відійшов? – запитала лагідно.

Отак завжди: золота жінка, він їй скандал, а вона – відійшов?..

На мить Іванові зробилося соромно, проте лише на коротку, невловиму мить – сердито засопів і кинув люто:

– Придурюєшся?

– Ні, я от про що. Вчора ти казав: машину треба змастити. То піди до гаража, я сьогодні Олечку раніше заберу, на Жуків острів поїдемо, покупаємось.

– На маминій машині? – запитав не без єхидства.

– А ти б сам на “Волгу” стягнувся?

– Мамина машина, нехай сама й шмарує.

Певно, Варвара справді уявила собі цю картину: сива жінка з високою зачіскою в елегантному англійському костюмі бере автомобільний шприц і лізе до ями, щоб промазати шкворні.

Не витримала й реготнула.

– Смішно? – швидко зіскочив з дивана Іван. – Знайшли собі й шофера, та й ще слюсаря!

– Але ж ти сам їздиш на “Волзі”…

– Не їжджу, а вожу. “Ваню, завтра відвезеш мене в Бориспіль!” – перекривив тещу.

– Не гніви бога, й ми з тобою…

– Так, і ми. Але ж… – Фальшиво посміхнувся, вклонився торшерові й навіть шаркнув ногою. – “Дозвольте, Маріє Федотівно, скористатися вашою машиною…” – “Вам сьогодні, мамо, машина не потрібна? Ми з Іваном хотіли б…” Отак: ми з тобою… У приймах ми з тобою. У шановної Марії Федотівни.

– І все ж ти не можеш заперечувати: мама нам допомагає.

– Ні, – помахав пальцем перед самісіньким Варвариним носом. – Ми – квити. Може, вона нам обіди готує, а не ти їй? А хто на базар їздить?

– Маминою машиною.

– А вона мені, як шоферові, платить? Знаєш, скільки треба?.. Сто ре на місяць.

– Хто Олечці візочка придбав? І вовняний імпортний костюмчик?

Іван затиснув долонями вуха.

– Знову… – мало не простогнав. – Знову ти своєї… Не потрібні нам її подачки, нехай краще Олечка наші костюми носить, на біса їй імпортні?

– Скажеш! Хіба не бачив, у що свого Олега Шевчуки одягають? Гонконгська сорочка…

– Нема кращих за бердичівські… Місцевого швейного об’єднання, дешево й сердито.

Либонь, Варвара збагнула, що зайшла досить далеко, й мовила примирливо:

– Давай краще не будемо: то полагодиш машину?

Іванові й самому хотілося поїхати кудись – на Жуків острів чи навіть далі, у Плютівський ліс, а потім на дамбу, там, правда, стоїть “цеглина”, проте всі їздять – праворуч Дніпро, ліворуч Козинка й луки, сотні гектарів луків і дубові гаї на них…

Ще й можна покидати блешню, дивись, якийсь недосвідчений щупак і вчепиться…

Але здаватися отак-от просто не хотів – не дозволяло честолюбство.

Видно, Варвара зрозуміла Івана, вона завжди розуміла чоловіка й уміла взяти гору – притулилася до прямої, напруженої Іванової спини, дихнула в потилицю. Прошепотіла:

– Я можу одразу забрати Олечку…

Відчула, як пом’якшала спина в чоловіка, проте ще трохи покостричився:

– А потім твоя мама гляне на спідометр – куди, спитає, їздили?

– Не бурчи.

Іванові вже й самому хотілося податися в гараж: полюбляв не так їздити, як вовтузитися з машиною. Сам регулював зазори клапанів, запалювання, міняв масло й фільтри, не кажучи вже про миття і полірування – біла “Волга” Марії Федотівни, здавалося, ніколи не була брудною, блищала навіть у дощ і заводилася з півоберта.

– Добре, – погодився Іван удавано неохоче, – але треба ще переставити колеса, готуйся на першу годину.

Варвара заклопоталася радісно.

– Який ти милий, Ваню, то я зварю картоплі, а ти по дорозі заскоч на базар, купи цибулі та огірків, може, редьки, пообідаємо вже на річці…

А Іван з полегшенням думав, що клята напруга, яка не відпускала його вже мало не дві доби, спала, він одразу розслабився і пом’якшав.

А Варвара щось щебетала в нього за спиною, та Іван не чув – про що. Нехай сокорить, гарна дружина тому й гарна, що вміє чимось узяти чоловіка, не стає йому напереп’ят… Нехай щебече, декого це дратує, а йому дружинин щебет подобається, краще вже він, ніж тещине зарозуміле чи поблажливе мовчання.

І ще подумав: усе ж як добре без шановної і вельми розумної Марії Федотівни. Як добре – неймовірно гарно, біс із ними, машиною і квартирою, могли б вони з Варварок” та Олечкою мешкати у звичайній малогабаритній двокімнатній квартирі – але окремо!

Але ж не міг позбутися думки, що краще буде їм у цій великій і гарно вмебльованій квартирі без Марії Федотівни, він валятиметься разом з Олечкою на товстому китайському килимі й не питатиме в тещі, чи можна з’їздити на Козинку.

Іван швидко зібрався і подався до машини. Взимку “Волга” стояла в гаражі, та весною її переганяли на автостоянку за два квартали від їхнього будинку – одне задоволення пройтись туди й назад пішки.

Варвара, потішена, що все так обійшлося і вдалося малою кров’ю перемогти чоловіка, побігла до гастроному. Купила молока, хліба, ще тістечок Олюні, поверталася додому пожвавлена в передчутті приємної поїздки на природу, але все ж якийсь хробачок ворушився всередині, либонь, відчувала, хоч і не хотіла сама собі признатися в цьому, що Іванів бунт небезпідставний – її також останнім часом усе більше обтяжувала материна владність та категоричність, але вона з дитинства звикла до них і навіть не уявляла собі, як можна отак-от уголос і привселюдно заперечити мамі.

Зрештою, подумала лише на мить і сама жахнулася своєї думки, може, їм би й справді краще жити окремо, правда, рахували б мало не кожного карбованця, а вона не звикла до цього. Крім того, довелося б розмінювати квартиру. Варвара тільки уявила собі розмову про це з мамою і злякалася – певно, легше перенесла б землетрус чи якесь інше стихійне лихо.

Варвара піднялася ліфтом на свій сьомий поверх і побачила, що до їхньої квартири хтось дзвонить. Високий і ще молодий чоловік у сорочці з короткими рукавами, вона ніколи не бачила його, отже, Іванів знайомий або до мами.

Варвара дістала ключі й запитала, хто саме цікавить незнайомця, і той відповів: Варвара Володимирівна Бляшана – дочка Марії Федотівни Вінницької.

Мабуть, Варвара все ж трохи розгубилася чи навіть злякалася, чоловік одразу помітив це й дістав червону книжечку, пояснивши: він з міліції і має невідкладну розмову. Либонь, вважав, що це заспокоїть жінку, певно, дещо досягнув своєї мети, принаймні тепер Варвара не дивилася на нього як на квартирного злодія, проте заспокоїлася не дуже. Зустріч з міліціонером не віщує нічого гарного, до того ж їй ще ні разу не доводилося мати серйозну розмову з міліцією, якщо, звичайно, не рахувати швидкоплинну бесіду з постовим сержантом після того, як перейшла вулицю на червоне світло.

А цей чоловік у цивільному, хоч, як устигла дізнатися Варвара з посвідчення, і майор міліції.

Майор Хаблак Сергій Антонович з Київського карного розшуку.

І Варвара пропустила майора до квартири якщо не з легким серцем, то принаймні й не дуже перелякана.

Вона запропонувала Хаблакові місце на дивані, який щойно був свідком Іванового бунту, під торшером за двісті ре, а сама влаштувалася трохи оддалік, за обіднім столом, підсвідомо обравши в кімнаті найкращу захисну позицію. Проте, виявилось, оборонятися їй було не дуже-то й потрібно, бо міліцейський майор усміхнувся зовсім приязно й попередив: він хоче з’ясувати лише кілька питань, пов’язаних з рейсом літака на Одесу. Рейсом, яким летіла її мати, професор Марія Федотівна Вінницька.

Варвара полегшено зітхнула: отже, відвідини міліцейського працівника безпосередньо не стосуються її та Івана, але що вона може знати про літак?

Так і відповіла цьому настирному майорові з карного розшуку.

– Марія Федотівна не дзвонила вам з Одеси? – поцікавився той, явно проігнорувавши її запитання.

– Ні.

“Доведеться пояснювати: що до чого”, – подумав Хаблак без особливого задоволення, втім, це надавало йому певні переваги, і майор вирішив негайно скористатися з цього:

– Ви чули про вибух у Борисполі? – запитав, не зводячи з Варвари пильних очей: якщо причетна до цієї трагедії, обов’язково викаже себе.

Але Варвара відреагувала так, як, певно, кожна дочка, почувши, що з її матір’ю щось трапилось: очі в неї округлилися, нижня губа випнулася, обличчя зблідло.

– Що? – вигукнула. – Який вибух? Що з мамою?

“Ні, – подумав Хаблак, – так імітувати переляк неможливо”.

– Заспокойтеся, – підніс руку. – З Марією Федотівною все гаразд.

– Але ж ви сказали: вибух…

– Ви забули: раніше я запитав, чи не дзвонила Марія Федотівна з Одеси?

Варварині щоки порожевішали, вона глибоко й з полегшенням зітхнула.

– Слава богу, – мовила, – з мамою все гаразд. Але чого вона мусила дзвонити?

– Зараз усе поясню, – пообіцяв Хаблак. – Однак раніше прошу вас відповісти на кілька запитань.

– З задоволенням. – Було видно, що Варвара й справді відповідатиме з готовністю: адже головне – з мамою нічого не сталося, решта – пусте.

– Ваш чоловік на роботі?

– Ні, Іван узяв відгули, сьогодні та завтра вдома.

– Можу його побачити?

– Пішов до машини й скоро повернеться.

– Він відвозив Марію Федотівну в Бориспіль? – запитав Хаблак, хоч і знав це зі слів Вінницької.

– Так.

– А речі пакувала Марія Федотівна?

– Я допомагала їй.

– Потім ваш чоловік зніс їх до машини?

– Звичайно.

– Чому ви не проводжали матір до аеропорту?

– Дочка прихворіла; не пішла в садок і не було її з ким залишити.

– А чому Марія Федотівна не спустилася до машини разом з вашим чоловіком?

– Не знаю. Та й хіба не все одно – пішла мама одразу чи затрималася.

– Саме це я і хотів уточнити.

– Дивне запитання.

– Та й взагалі ці міліцейські працівники дивні, – посміхнувся Хаблак. Проте відразу посерйознішав і мовив: – Прошу пригадати, чи надовго затрималася Марія Федотівна в квартирі після того, як ваш чоловік поніс валізу?

Варвара кліпнула очима.

– Іван сказав, – почала пригадувати, – що мусить перевірити тиск у скатах. Він вічно крутиться коло машини, увесь вільний час щось ремонтує або загвинчує… Мати сказала, аби не барився, бо повинні їхати за чверть години. За чверть години й пішла.

“П’ятнадцять хвилин, – подумав Хаблак, – чверть години мав Іван Петрович Бляшаний, щоб покласти до тещиної валізи вибухівку”.

А мовив зовсім інше:

– Гарно живете, – похвалив, обвівши поглядом справді зі смаком обставлену кімнату. – Квартира у вас затишна.

Варвара задоволено посміхнулася.

– Так, чотири кімнати й майже у центрі, краще не може бути.

Подумала: а ще кілька хвилин тому хотіла помінятись – зробилося соромно, немов учинила щось негарне й навіть ганебне.

– У такій квартирі тільки й жити та не журитися, – почав обережно Хаблак. – У мирі й злагоді…

– Звичайно! – аж зраділа Варвара. Майнула думка: правду каже цей міліцейський майор, от, людина зовсім стороння, а розуміє все, не те що Іван…

Ну, чого він біситься? Щоправда, у мами характер – не дарунок, проте до кожного характеру можна пристосуватися, живе ж Іван з нею вже шість років тихо й спокійно…

Нараз затривожилася.

– Ви скажіть, – попросила, – що з мамою? Міліція ж даремно не приходить…

– Не приходить, – погодився Хаблак. – Я зараз поясню все, однак хотів би ще запитати вас, Варваро Володимирівно, вибачте, може, це не дуже тактовно, та мушу: у вашій сім’ї все гаразд?

– Тобто в мене з Іваном?

– І це… Але скажіть, які стосунки у Івана Петровича з вашою мамою?

– Нормальні, – відповіла цілком щиро. – Не сваряться, звичайно, не без тертя, але ж дай боже, аби в усіх, як у нас. – Нараз насторожилася. – Чому це вас цікавить?

– Тому, – відповів Хаблак, – що у валізу одного з пасажирів літака, в якому летіла до Одеси Марія Федотівна, було покладено вибухівку.

Майор побачив, як знову кров відлила від щік Варвари Володимирівни, вона справді пополотніла й навіть злякалася – але чому так лякатися тепер, коли знає: все обійшлося і мати жива-здорова?

– Ваш чоловік працює в мостозагоні? – запитав.

– У мостозагоні, – ствердила. – Інженером.

– Варваро Володимирівно, щойно ви подумали про чоловіка негарне? Чи не так?

Почервоніла і очі налилися слізьми. Та все ж заперечила:

– Помиляєтесь.

– Які у вас були підстави так думати про нього?

Але Варвара вже взяла себе в руки. Одповіла твердо:

– Я ж кажу, ви помиляєтесь. Маю гарного чоловіка, і всі ваші запитання ні до чого. – Нараз очі в неї знову округлилися й почала говорити швидко, немов переконувала сама себе: – І що за манера – підозрювати? Сказано вам: живемо нормально, поважаємо одне одного, а ви – аби внести розбрат!..

Хаблак підвівся. Варвара Володимирівна не переконала його, тепер слід було побувати в мостозагоні – якщо Іван Петрович справді виготовив міну з годинниковим механізмом, мусив лишити там хоч якісь сліди.

Вибухівка просто так на вулиці не валяється.

8. Кузьма поставив на стіл три пляшки сухого вина, виклав пакунок із закускою, почав розгортати, муркочучи під ніс:

А я еду, а я еду за туманом,

За туманом и за запахом тайги…

Дем’ян, який уважно й мовчки спостерігав за товаришем, підправив не без іронії:

А я еду, а я еду за деньгами,

За туманами пусть едут дураки…

Кузьма зареготав весело й незлостиво.

– Ти мені все одно не зіпсуєш настрою, – одповів. – Не сердься.

– З чого взяв?

– Наче не видно: сидиш, як борсук у норі.

– Гадаєш: приємно втрачати товаришів?

– А ти не втрачай – поїхали разом.

– Скажеш таке. Не в Боярку мотнутися… І навіть не в Херсон…

– Подумаєш: півдоби – і в Братську. Не встигнеш і виспатися. Летиш, куняєш, вродливі стюардеси годують тебе…

– Але ж Київ! – упевнено заперечив Дем’ян. – Вийдеш на схили – Дніпро!

– А ти Ангару бачив?

– Кажеш, наче сам бачив.

– Не бачив, – зітхнув Кузьма. – Та Микола Петренко казав: красота! А післязавтра і я побачу…

– Побачиш… – погодився чи то з жалем, чи то осудливо Дем’ян. – Хоч напиши.

– Не забуду. – Кузьма виклав на тарілку добре підсмажених, ще теплуватих, курчат, розпакував кульок з пиріжками. У кімнаті запахло так смачно, що Дем’ян не витримав і ковтнув слину.

– Де ж то Гліб подівся? – запитав.

– Нетерпеливишся?

– Від курчат такий дух – спробуй утриматись!

– Еге ж, посидимо ми сьогодні добре, – мовив Кузьма і, наче у відповідь на ці слова, двері розчахнулися і до кімнати увірвався Гліб Ластівка: розпатланий, пожвавлений, в недбало заправленій у штани картатій сорочці. Обійшов навколо столу, помацав пляшки, сказав зневажливо:

– “Оксамит України”, “Перлина степу”, “Гурджані”… А горілочки не взяв?

– Переб’єшся, – відрізав Кузьма.

– Все ж товариша проводжаємо. За це грамів двісті—триста не завадило б…

– А я “сухар” поважаю, – заперечив Дем’ян, – у голову не б’є, веселить і пити приємно. Де “Гурджані” взяв?

– На Карла Маркса – у винному. Хоч в останній день пофортунило, у Сибіру, кажуть, з сухим вином важкувато.

– Там здебільша спиртом пробавляються, – радісно потер руки Гліб. – Морози, ми таких і не нюхали. – Він рішуче присунув до столу стілець, узявся відкорковувати пляшки. – Ставлю п’ять пляшок “Сибірської”, – підморгнув Дем’янові, – проти чекушки: не мине й року, як наш друг Кузьма Зінич знову об’явиться в граді Києві.

– Це ж чому? – здивувався Кузьма.

– Бо відморозить свого нахабного носа. Звик його всюди сунути, а там, брате, в цьому плані суворо.

– Звідки знаєш?

– Сорока на хвості принесла. – Гліб налив усім по півсклянки червоного густого вина, подумав трохи й долив ще. – То вип’ємо за майбутнього першопроходця Кузьму Зінича, аби ходив він з необмороженим носом. За тебе, друже!

Кузьма відсьорбнув, смакуючи, дивився, як Гліб спорожнив склянку двома ковтками, як повільно, маленькими ковточками, п’є Дем’ян, і подумав: шкода… Шкода лишати і друзів, і Київ, і цю не дуже велику й комфортабельну кімнату в гуртожитку, де прожив понад три роки.

Усього шкода, і як ще там, у Сибіру, поведеться…

Он Дем’ян дивиться сумними очима, що поробиш, може, й не скоро доведеться стрітися…

Дем’ян нарешті допив вино, чомусь понюхав порожню склянку, поставив повільно й, не поспішаючи, потягнувся за пиріжком, Дем’ян усе робить повільно, але добротно, не дуже-то й перевиконує норми, процентів на п’ять, але в цеху його поважають більше, ніж деяких заповзятливих базік-ударників, у Дем’яна взагалі не буває браку, не існує деталі, яку б зіпсував, – токар високого польоту, класний спеціаліст, член парткому заводу.

Дем’яна знають не тільки на їхньому підприємстві, його портрет – на районній Дошці пошани, через місяць – півтора одержить квартиру в новому будинку – все одно їхнє гуртожиткове братство розпадеться.