Текст книги "Вибух"

Автор книги: Ростислав Самбук

сообщить о нарушении

Текущая страница: 11 (всего у книги 33 страниц)

– Безперечно.

– Отже, був намір знищити одного із сорока чотирьох, – задумливо мовив Хаблак.

– Так, – кинув Дробаха.

– Пасажирів затримали?

– Усі чекають нас.

Хаблак уявив нетерплячих і знервованих пасажирів, чомусь перед його зором постав натовп у центрі великої порожньої зали – зовсім різні люди стирлувалися посеред приміщення і дивилися на них із Дробахою, одні підозріливо, інші з надією, гнівно, прохально, запобігливо: що не людина, то інакший вираз обличчя та інший настрій, але всіх об’єднувала неприязнь до них, наче вони з Дробахою завинили чимось, і водночас надія, буцім одного їхнього слова досить, аби всі хвилювання і переживання закінчились та їх нарешті посадили в літак і доставили до Одеси.

Їх зустріли на майданчику, де стався вибух, начальник служби контролю і високий сутулий чоловік у міліцейській формі. Хаблак трохи знав його – підполковник Устименко – зустрічалися на якійсь республіканській нараді, запам’ятав не так його, як чуприну, купу шосткого дротяного волосся, здавалося, торкнись – і подряпаєшся.

За роки, що вони не бачилися, Устименко посивів і постатечнішав, але волосся, як і раніше, безладно стирчало з-під кашкета.

Від валіз, які лежали купою посеред майданчика, майже нічого не лишилося. Експерт почав фотографувати місце події, Хаблак з Дробахою заходились уважно оглядати залишки речей.

Устименко підійшов до Хаблака, скрушно похитав головою і мовив:

– Бачите, тут рознесло все на друзки. – Пояснив, хоч це було й так видно. – І ніхто не скаже, в якій саме валізі стався вибух.

Начальник аеропорту, почувши ці слова, розвів руки й зауважив розпачливо:

– Ну, добре, ми знаємо, що все одно міну знайшли б і знешкодили. Але ж які негідники: свідомо хотіли знищити і десятки людей!

– Де пасажири? – похмуро запитав Хаблак.

– Ми влаштували всіх у готелі. Попросили зачекати дві—три години. Пояснили, чому затримка, і всі погодились.

– Ходімо, – запропонував Дробаха, – тут розберуться і без нас. А пасажири й так знервовані. До речі, – поцікавився, – літак чекає на них?

– Звичайно. Тепер усе залежить од вас.

– То більше, – заметушився Дробаха й попрямував до готелю, глибоко засунувши руки в кишені піджака.

Бабця, яку Хаблак почав розпитувати першою, дивилася на нього злякано, відповідала невлад, нарешті запитала:

– Чекай, що ти про чемойдан? При чому тут мій чемойдан? Ти скажи, чому люди гинуть? Чому шпигунів пустили, як їх, американських, ну, що в беретках? Кажуть, напали на літак?

Хаблак ледь приховав усмішку: це ж треба! Правда, й бабця старезна, сиділа б краще вдома. Така що не вигадає, відразу ж і розпатякає, вже й зелені берети приплела, чула дзвін, та не знає, де він…

– Що ви, бабусю, кажете, – заспокоїв, – які там диверсанти в беретах, звичайна аварія.

Проте бабця виявилась настирливою.

– Якщо звичайна, навіщо тобі знати про мій чемойдан? – заперечила зовсім слушно.

– Аварія сталася перед завантаженням багажу в літак, – не дуже конкретно пояснив майор, – може, щось випадково потрапило в речі пасажирів…

– Ні, – мовила бабуся твердо, – я, хоч і стара, а чемойдан сама пакувала.

– А потім? – поцікавився Хаблак. – Ви ніде його не лишали? До чужих рук не потрапляв?

– Ні.

– Велику валізу мали?

– Тобто чемойдан?

– Звичайно.

– Нащо великий! Гостювала в дочки, ну, гостинців онукам купила, дочка трохи дала: цукерок, ляльку, курточку нейлонову. Разом пакувалися.

– І дочка відвезла вас до аеропорту?

– Вона сама, бо зять на роботі.

– Автобусом?

– Таксі викликала, я казала, не треба, але ж хіба її переконаєш? Гроші має, сама вчителька, а чоловік у неї вчений, в інституті працює.

– Отже, – про всяк випадок уточнив Хаблак, – ви упакували валізу, сіли в таксі, в аеропорту здали її під час реєстрації квитків? І весь час бачили валізу?

– Очей не спускала, – ствердила бабця, – як можна, а якщо вкрадуть? Там на аеродромі стільки народу й всі очима шастають…

– Ну, знаєте! – образився за пасажирів Хаблак. – Злодіїв давно вже повиловлювали.

– То для чого ж питаєте? – не без єхидства зауважила стара.

У цих словах був резон. Майор допоміг бабці підвестися, провів до дверей, вибачився за розпити й заспокоїв стару, що не пізніше ніж за дві—три години вона вже буде в Одесі.

Від наступного співрозмовника пахло гарним одеколоном і дорогим коньяком. Він розташувався на стільці перед столом чергового по готелю, за яким сидів Хаблак. Поклав ногу на ногу, і майор трохи позаздрив його білим джинсам, справді гарним і модним. Хаблак чув, що в перекупників такі штани коштували більше, ніж половина його місячної зарплати, отже, сидів перед ним чоловік явно не бідний, про це свідчив і піджак з м’якої сірої вовни, не стандартний, куплений в магазині, а пошитий дорогим кравцем, судячи хоча б з подвійної строчки на бортах.

Майор зазирнув у список пасажирів, з якими мав побалакати, й спробував угадати, хто саме з них сидить перед ним.

– Якщо не помиляюсь, – почав, трохи повагавшись, – Леонід Едуардович Русанов? – Цей елегантний чоловік середніх років мусив мати і елегантне прізвище – Русанов, Боярський, Мещерський, а не якесь зачучверене, подібне до Хаблака, Дзьобка чи Кобеляка.

Однак Хаблаковим припущенням не судилося справдитись – чоловік, розпроставши бганку на випраних і випрасуваних штанях, заперечив з гідністю:

– Помиляєтесь, мене звуть Михайлом Микитовичем. А прізвище Манжула.

– Дуже приємно, – посміхнувся Хаблак, але, чесно кажучи, цей піжонистий чоловік не дуже сподобався йому. Хоча одразу осмикнув себе: які в нього підстави для упередження?

Хаблак зробив пісне обличчя і хотів уже перейти до суті розмови, та двері відчинилися і в кімнату зазирнула бабуся. Вона поманила пальцем Хаблака, майор підвівся і посунув до неї, та бабуся не дочекалася і запитала:

– А як же буде з моїм чемойданом? Ти чого про нього розпитував? Чи не вкрали?

Хаблак подумав, що розмова із старою може затягнутися до безконечності, тому й запевнив, не вагаючись:

– Ні.

– Бо я ж казала: іграшки там і гостинці, як же я додому без них?

– За ваше майно, – ухильно мовив Хаблак, – несе повну відповідальність аерофлот. Розумієте, повну?

– Ну, коли так… – Бабця, здається, заспокоїлась, проте все ж пробуркотіла: – Краще б чемойдан був у мене.

Хаблак ледь помітно всміхнувся: не міг же сказати старій, що в принципі згоден з нею. Озирнувся і спіймав насмішкуватий погляд Манжули. Той, не чекаючи, поки Хаблак почне розмову, запитав сам:

– Якщо не помиляюсь, наша бесіда викликана неприємним епізодом з багажем?

– Коли, звичайно, це можна назвати тільки неприємним епізодом…

– Вибачте, з ким маю справу?

– Майор Хаблак, старший інспектор Київського карного розшуку.

– Оперативно працюєте.

Хаблак промовчав: зрештою, яке діло цьому піжонові до методів роботи міліції. Запитав сухо:

– Хочу поцікавитись, Михайле Микитовичу, де ви живете? І працюєте?

Манжула примружився.

– Вибачте, – запитав сам, – я тут у якій, так би мовити, ролі? Свідок, потерпілий?

– Бачите, – Хаблак кивнув на порожній стіл, – я не веду протоколу. Якщо не заперечуєте, треба з’ясувати кілька питань.

– Не заперечую, – напрочуд лагідно погодився Манжула. – Як мене звати, вже знаєте. Мешкаю в Одесі, вулиця Степова, сорок сім. Працюю у відділі постачання машинобудівного заводу.

– Ким?

– Заступником начальника відділу.

“Сто сімдесят – сто дев’яносто карбованців на місяць. Плюс прогресивка, – швидко прикинув Хаблак, – не розженешся”.

Запитав:

– Були у відрядженні?

– У Києві наш главк.

– Щось вибивали?

– Робота… – розвів руками Манжула. – Верстати, паливо, метал… Без постачальників – хана.

– Довго були в Києві?

Манжула зітхнув.

– Два тижні угробив.

– Успішно?

– Більш-менш…

– Де мешкали?

– У готелі.

– Речей мали багато?

– Які в нас речі!.. Малий джентльменський набір: білизна, носовички, плащ, піжама та зубна щітка.

– Може, щось придбали в Києві?

Манжула хитро примружився.

– Чогось ви ходите околясом… Давайте вже прямо…

– Давайте, – погодився Хаблак. – Валізу в багаж здавали особисто?

– Звичайно.

– Укладали її самі?

– Хто ж іще?

– І чужі руки її не торкалися?

– От ви про що! – Манжула подивився на Хаблака холодно. – Ні, товаришу, шукайте десь в іншому місці. В моїй валізі, крім звичайного мотлоху, не було нічого. Гарантія.

– А якщо гарантія, – підвівся майор, – то не смію більше затримувати.

Вони попрощалися, задоволені один одним, принаймні так вирішив Хаблак, побачивши, як приязно посміхнувся йому Манжула, зачиняючи двері.

До кабінету зайшла сива жінка в темно-синьому англійського крою костюмі й білій блузці. Вона зиркнула на Хаблака суворо, як учителька на недбалого учня, і майор підвівся саме як нехлюй-хлопчисько. Стояв за столом і дивився, як наближається до нього – сувора, гордовита й неприступна, здавалося, зараз вичитає за недоречний жарт чи негарний вчинок. Тому й почав мало не запобігливо:

– Вибачте, що потурбували, та вимушені побалакати з усіма пасажирами…

– Чого вже, – махнула рукою владно, наче відпускаючи майорові цей гріх. І, не чекаючи елементарних запитань, назвалася: —Марія Федотівна Вінницька. Доктор медичних наук. Цього досить?

– Працюєте?..

– Завідую кафедрою медичного інституту.

Хаблак обійшов стіл і подав Марії Федотівні стілець. Опустилася на нього, не спершись на спинку, й дивилася, як і раніше, холодно й запитально.

– Нам треба з’ясувати лише одне питання. – Хаблак стояв перед професоркою, збагнувши, що саме цей зовнішній вияв шаноби може зіграти на його користь. – Маєте номерок на валізу, яку здавали в багаж?

– Два… – Вінницька клацнула замком сумки й витягнула дві картонки. – Від валізи й сумки.

– Ви самі вкладали речі?

Професорка зміряла Хаблака з ніг до голови уважним поглядом, подумала трохи й відповіла вичерпно, певно, звикла до несподіваних запитань в аудиторіях і ніколи не знічувалася:

– Я їду до санаторію на місяць і не хочу обмежувати себе. Речі відбирала сама, частково дочка, вони разом із зятем уклали валізу й сумку, я не маю часу займатися такими дрібницями, слава богу, мої домашні ще розуміють це…

– Отже, дочка й зять… – роздумливо сказав Хаблак. – Хто ж саме?

Вінницька лише знизала плечима, либонь, вона й справді не надавала цьому значення, але й Хаблак мусив докопатися до істини.

– Ви самі здавали речі в багаж? – запитав.

Професорка подивилася на нього так, що майор одразу зрозумів усю недоречність свого запитання. Однак все ще дивився запитливо, й Вінницька нарешті зглянулася на його прохання:

– Зять, – відповіла, – зять відвіз мене до аеропорту й владнав усі формальності.

– Маєте гарного зятя… – чи то ствердив, чи то запитав Хаблак, проте Вінницька нічим не виказала свого ставлення до цих слів, і майор зрозумів, що вона не поділяє його наді о оптимістичної оцінки свого родича. Подумав: звичайні стосунки тещі з зятем, надто ж тещі титулованої, владної, яка звикла в усьому грати першу скрипку.

І ще подумав, що зять, зрештою, міг збунтуватися, і важко уявити, яких форм може набрати цей протест.

– Хто ваш зять? – запитав.

Вінницька зневажливо випнула нижню губу, буцім саме обговорення цієї проблеми вважала нонсенсом.

– Звичайний інженер, – пояснила.

– Бувають незвичайні?

– Авжеж, – вона підвела очі на Хаблака: невже справді не розуміє? І вела далі з притиском: – Рядовий всюди лишається рядовим, середнім; невже й серед вас нема таких? Ну, знаєте, одному все життя судилося ходити в лейтенантах, а другий в сорок уже генерал.

Що ж, у принципі Вінницька мала рацію, але Хаблакові не сподобалося, як саме було висловлено цю сентенцію, особливо стосовно до власного зятя.

– Де він працює? – поцікавився.

– Якийсь мостозагін.

Майор прикинув: люди, які споруджують мости, можуть користуватися вибухівкою, це схвилювало його і, певно, зміна в майоровому настрої не пройшла повз увагу спостережливої професорки, бо мовила з відчутним іронічним підтекстом:

– Мій зять і мухи не скривдить. На жаль, людина без злетів, але добра й тиха. Мабуть, для сімейного життя це гарно, звичайно, дивлячись для кого, мою дочку це влаштовує, може, це й добре.

– Дуже вдячний вам за інформацію, – стримано вклонився Хаблак.

Вінницька зрозуміла його правильно й підвелася, вона попрямувала до виходу – суха й незалежна, либонь, і не озирнулася б, та Хаблак зупинив її.

– Прізвище вашого зятя? – запитав.

Професорка кілька секунд постояла й лише потому оглянулася. Проказала упевнено:

– Даремно. Я маю на увазі, що даремно підозрюєте його. Тихішої людини нема на світі. Він не здатний на щось серйозне, сподіваюсь, ви розумієте мене? На жаль, не здатний, – додала.

– І все ж?

– Іван Петрович Бляшаний… – вона вимовила слово “Бляшаний” так, що одразу стало зрозуміле її ставлення до людини, котра, попри всі вади, має ще й таке непрезентабельне прізвище. І вийшла, сердито грюкнувши дверима.

Хаблак постояв трохи, осмислюючи щойно одержану інформацію, і запросив наступного відвідувача. Приблизно через півтори години він закінчив розмову з половиною пасажирів злощасного літака, занотувавши в записнику чотири прізвища. І пішов до кімнати директора готелю, де розмовляв з пасажирами Дробаха.

Певно, вони працювали майже синхронно, бо в коридорі сиділа лише одна жінка – фарбована білявка з довгим волоссям, що спадало їй на плечі. Вона небайдуже глянула на Хаблака, який ледь не зіткнувся в дверях з червонощокою жінкою, обличчя котрої аж пашіло обуренням. Відтрутивши майора, вона тицьнула пальцем у білявку й мовила, задихаючись від люті:

– Ідіть, поспішайте, вони ще сміють допитувати нас, замість захистити, я вже й так ледь живу, трохи не вмерла від переживань і страху.

Вона явно казала неправду. Про переживання, переляк, не кажучи вже про смерть, певно, не могло бути й мови, її здоров’я вистачило б на трьох, а то й більше звичайних пасажирів, проте Хаблак не став заперечувати, знаючи, що зачепити таку сварливу особу міг хіба що самогубець.

Слідом за червонощокою жінкою до коридора вискочив Дробаха.

– Ну, для чого так, шановна?.. – пробуркотів примирливо й, побачивши Хаблака, ледь помітно підморгнув йому.

Майор зрозумів слідчого без слів: з такими жінками розмову на рівних вести майже неможливо, вони одразу йдуть у наступ, а хоч трохи відчувши непевність позиції протилежної сторони, буквально знищують її.

Але Дробаха набачився і не таких агресивних тіток, либонь, він усе ж витягнув з неї потрібну інформацію, бо посміхався задоволено й нетерпляче переступав з ноги на ногу.

– Прошу вас, Людмило Романівно, – вклонився білявці. Та підвела на нього здивовані очі: звідки цей кругленький і зовні зовсім домашній і затишний чоловік знає її?

А Дробаха посміхався їй, як старій знайомій, і білявка пройшла у гостинно розчинені двері кабінету, обвіявши Хаблака й Дробаху густим і солодким запахом парфумів. Якби Хаблак розумівся на них, одразу б збагнув, що Людмила Романівна не рівня попередній відвідувачці, що такі парфуми можуть дозволити собі тільки люди заможні, і то не всі – котрі опікуються собою, дуже полюбляють власну персону, й для яких п’ятдесят карбованців за маленький флакончик паризьких парфумів не такі вже й великі гроші – вони заплатили б і більше заради самоутвердження.

Однак Дробаха, либонь, знав ціну пахощам Людмили Романівни, бо випередив її і шанобливо підсунув стілець, сам умостився навпроти па диванчику, сплів пальці на грудях і мовив вибачливо:

– Ми затримаємо вас, шановна, лише на кілька хвилин, бачите, розмовляли з усіма пасажирами, ви – остання, якби я знав, що ви нудьгуєте в коридорі, давно відпустив би…

Хаблак усміхнувся: Дробаха покривив душею, але зробив це тонко й невимушено – привернув жінку до себе й спрямував розмову в потрібне русло.

Справді, Людмила Романівна подарувала слідчому щиру усмішку н заспокоїла його:

– Не все одно, де чекати літака – тут чи в аеропортівському залі? До речі, чи скоро?..

Дробаха запевнив:

– Хвилин через тридцять, може, раніше. – Він знав, що одеський літак готовий до вильоту, і посадку оголосять одразу після того, як відбудеться розмова з останнім пасажиром.

– О боже, – заметушилася Людмила Романівна, – ви не затримаєте мене?

– Усього кілька запитань.

Жінка нетерпляче засовалася на стільці, і Дробаха почав, не гаючи часу:

– Ви заміжня, Людмило Романівно?

– Звичайно, – відповіла з гідністю, навіть трохи ображено: невже не зрозуміло – жінка з такими даними рідко коли лишається самотньою.

– Мешкаєте в Києві?

– У новому будинку на вулиці Леніна, – одповіла не без пихи.

Дробаха замислився лише на секунду – згадав: на вулиці Леніна останнім часом споруджено лише один житловий будинок.

– На розі Коцюбинського? – уточнив. – Чудовий район, у самому центрі. Квартири поліпшеного планування…

– Так, квартира в нас непогана.

– Двокімнатна?

– Три.

– Чудово, – схвалив Дробаха, – ваш чоловік?..

– Директор комбінату. Юрій Лукич Лоденок. Може, знаєте?

– Лоденок?.. – підвів до стелі очі Дробаха. – Здається, знаю… – він кинув погляд на Хаблака, наче радився з ним, і майор збагнув, що Дробаха вперше чує це прізвище, просто спритно підігрує пихатій білявці. – Кажуть, чудовий керівник.

– Так, чоловіка цінують.

– Головне, аби цінувала жінка.

– Не без того.

– Він проводжав вас до аеропорту?

Людмила Романівна подивилася на Дробаху, як на абсолютного невігласа.

– Чоловік опікується мною.

Дробаха подумав: либонь, набагато старший і бігає навшпиньки навколо своєї красуні.

– Скільки мали багажу? – запитав.

– Дві валізи.

– Ви самі складали речі?

Жінка зневажливо гмикнула.

– Юра не дозволяє мені займатися побутом, – одповіла з гідністю.

“Ну й ну, – подумав слідчий, – невже ця лялька навіть не спромоглася скласти свої речі?” Блиснув очима й уточнив:

– Летите до Одеси на відпочинок?

– Чоловік дістав путівку до санаторію.

– І ви дозволили чоловікові дібрати вам сукні?

– Я витягала із шафи, він складав.

– Невже він уміє це?

– Мій Юра все вміє. Але для чого вам мої валізи?

Дробаха проігнорував це запитання.

– Отже, – вів своє, – ваш чоловік сам складав до валізи речі? Без вашого втручання?

– Так.

– І сам здав їх в аеропорту?

– Він же чоловік!

– Ви завжди їздите на курорт одна? – втрутився Хаблак.

Людмила Романівна перевела на майора цікавий погляд. Губа в неї сіпнулася, видно, хотіла відповісти щось ущипливе, та стрималася.

Хаблак відчув, що припустився нетактовності, і пожартував:

– Залишати вдома такого керівного чоловіка самотнім небезпечно.

– Гадаєте?.. – посміхнулася легко, проте нараз шкіра на її чолі пішла зморшками, певно, іноді й сама думала так – спохмурніла, перевела погляд на Дробаху й повторила: – Вважаєте?.. Тому й розпитуєте про валізи? Кажіть прямо…

– Ну, що ви, просто мусимо уточнити деякі деталі…

Людмила Романівна сплела пальці, стиснула так, що суглоби побіліли, й нараз мовила твердо й переконано:

– Він завів собі коханку й вирішив позбутися мене. А я, як остання дурепа… Так, вертаюсь додому…

Дробаха вискочив з крісла як м’ячик, обійшов довкола столу й нахилився до жінки.

– Ви сприймаєте наші запитання надто серйозно, – спробував заспокоїти. – Просто ми розшукуємо деякі речі, стався нещасний випадок, от і опитуємо пасажирів.

– Так, нещасний випадок… – риси обличчя в Людмили Романівни розгладилися, вона одразу повірила Дробасі, звичайно, їй хотілося вірити йому, й Хаблак подумав, що перепади в настрої жінок рідко коли грунтуються на логіці й залежать переважно від емоцій. – Отже, випадок, а я наговорила на Юрка, сподіваюсь, ви не сприйняли мої слова за чисту монету?

– Звичайно, – заспокоїв Дробаха, – і не треба вам вертатися в Київ. То більше, – зиркнув на годинник, – що через кілька хвилин оголосять ваш рейс.

Коли Людмила Романівна пішла, Хаблак улаштувався на її стільці й витягнув записник.

– Четверо, – повідомив, у мене четверо таких, що потребують перевірки.

– І в мене троє. – Дробаха витягнув із шухляди столу списаний аркуш. Одну з них ви бачили: шановна Людмила Романівна Лоденок. Не дуже віриться, що її чоловік міг вдатися до таких… – затнувся, шукаючи слів, – крайніх заходів, та перевірити зобов’язані. Ще маємо Миколу Васильовича Королькова. Академік, доктор наук, директор науково-дослідного інституту. Летить до Одеси на симпозіум, валізу укладав дома сам, бо дружини не має, розлучений, але потім в інституті до неї міг хтось полізти: залишив її біля вішалки в приймальні.

– У приймальні сидить секретарка, – заперечив Хаблак, – і від її пильного ока…

– А якщо секретарка має підстави не любити начальника? До того ж Микола Васильович не може згадати, хто поклав до його валізи бутерброди, які принесли з буфету. Академік весь у своїй фізиці, на інші клопоти його не вистачає.

– Так, – нахилив голову Хаблак, – у таких людей багато друзів, учнів, багато й недругів. – Уявив, який переполох викличе розслідування справи з валізою академіка не тільки в інституті, й похитав головою.

Дробаха акуратно склав аркуш з помітками, заховав до внутрішньої кишені піджака.

– Нарешті Ярослав Нестерович Залітач, – підсумував, – студент-заочник і робітник. Його дорожню сумку уклали товариші – у гуртожитку. Добряче хильнули й поїхали в аеропорт.

Хаблак постукав пучкою по червоній обкладинці свого записника.

– У мене четверо. Професор медицини Марія Федотівна Вінницька. Раз. Євген Омелянович Трояновський. Скульптор. Два. Григорій Андрійович Дорох. Голова колгоспу з села Щербанівки. Три. І нарешті четверта – Надія Мирославівна Наконечна. Офіціантка ресторану.

– Отже, семеро, – сказав Дробаха урочисто, немов зробив велике наукове відкриття. – І всі з Києва. Крім голови колгоспу. Але також Київська область.

Вони повернулися в аеропорт і вийшли на льотне поле. Хаблак побачив вервечку пасажирів, що тягнулася до літака який стояв неподалік. Попереду йшла сива жінка в темному англійському костюмі. Прошкувала, помахуючи сумочкою, сувора й незалежна, ніби прокладала дорогу людям, змученим чеканням, переляком і розмовами із слідчим.

“З характером жінка”, – подумав і мовив:

– Почалась посадка на Одесу.

– А нам додому, – сказав Дробаха. – До речі, кілька пасажирів відмовилися летіти – повернулися до міста за речами. Інші подзвонили родичам, аби спакували нові валізи й завезли їх до Борисполя. Дуже поспішають, а аеропорт гарантує, що сьогодні ж доставить валізи в Одесу.

– Ходімо, – Іване Яковичу, може, експерти щось уже мають. Треба також скласти протокол огляду місця події.

Проте сподівання Хаблака не справдились. Як попередньо констатували спеціалісти, в одному з чемоданів чи в сумці вибухнула, певно, саморобна міна з годинниковим механізмом. Лишилися тільки рештки трьох валіз, власників яких можна було встановити. Але серед них не було жодного із “розкішної сімки”, як висловився майор.

Залишивши експерта Деркача підбивати остаточні підсумки, Дробаха з Хаблаком повернулися до міста.

3. Сонячний зайчик сковзнув по стіні, зупинився, затремтів і зник спотиньга, наче його й не було і буцім це мерехтливе світло примарилося Юлії. Чомусь зробилось образливо й тужливо, немов підманули, наобіцяли чогось і не дали, обвели навколо пальця, та ще й посміялися.

Юлія заплющила очі. Їй здалося, що пустотливий зайчик, порипування відчиненого вікна, запах троянд – усе це сон, такий світлий і радісний, що краще б і не прокидатися ніколи…

Але порипування вікна і запах посаджених минулого року нею і Євгеном троянд не були сном. Юлія зітхнула й відкинула ковдру. Над ліжком одразу відчинилися дверцята дерев’яного годинникового будиночка, звідти хитро визирнула зозуля, прокувала лише раз, здається, скосувала бісерне око на Юлію і заховалася.

Сон уже зовсім полишив Юлію, сіла на ліжку, притиснувши до грудей м’яку подушку й звісивши голі ноги. Подумала: от нарешті вона сама. Самотня у великому чотирикімнатному будинку, зовсім сама, і єдина жива істота.

Юлія підхопилася з ліжка й закружляла на товстому килимі, що всуціль покривав підлогу спальні, закружляла, розкинувши руки, наче саме цим виявляла свою повну свободу і незалежність.

Нараз подумала, що це не личить їй, що часи дівочої розкутості й легкості давно минули, їй уже тридцять, встигла трохи округлитися й обважніти.

Таж у неї місяць волі, цілий місяць! Вона скине зайву вагу – хоча скільки тої зайвини, ніхто, певно, не помічає її, крім неї самої…

Головне, що їй так легко дихається, а тіло таке пружне й засмагле – розкішне тіло тридцятирічної жінки, в якої все попереду й котра тільки визріла для кохання.

Юлія провела долонями по крутих стегнах, наче перевіряючи їхню пружність, засміялася щасливо й побігла під душ. Пустила воду, зойкнула, та витримала різку обпалюючу свіжість, мотор гнав воду просто з-під землі, й рідко хто міг устояти під таким душем, але Юлія звикла, вона серйозно ставилася до себе й своєї вроди, знаючи, що це, можливо, єдине багатство, яким володіє.

На сніданок зварила некруто два яйця і дозволила собі цілу чашку міцної несолодкої кави, в холодильнику лежала, дратуючи її, половина “празького” торта, який позавчора Євген привіз із міста, але Юлія здолала спокусу, обмежившись маленькою скибочкою чорного бородінського хліба.

їла й думала: як усе ж гарно, що нема Євгена. Чоловік полюбляв добре поснідати, мусила смажити котлети чи біфштекси й беззмінні деруни. Цих дерунів він міг ум’яти десяток чи більше, а спробуй начистити й натерти стільки картоплі!

Юлія уявила, як смачно жує і плямкає губами Євген, їй одразу зробилося гидко, проте тільки на мить: сьогодні ніщо не могло зіпсувати їй настрій, і Юлія, покінчивши із сніданком, влаштувалася на пуфику перед дзеркалом. Примружившись, довго дивилася на себе й лишилася задоволеною. Щоправда, ранішнє сидіння перед трюмо завжди приносило їй задоволення. Перевірила, чи не з’явилася десь на обличчі випадкова зморшка, не знайшла, зітхнула полегшено й розчесала густе, нефарбоване попелясте волосся.

Торкнулася маленької родимки під лівим оком, ця родимка додавала їй пікантності, і Юлія щоранку торкалася її, це увійшло в звичку, доторк став магічним, наче охороняв її та зберігав вроду, і, відчуваючи родимку під пучкою, Юлія твердо знала, що перші зморшки на її обличчі з’являться не скоро.

Потягнулася за тушшю. Яка б не була врода, а її слід поліпшувати. То більше сьогодні. Бо день обіцяє стати особливим, через годину вона побачить Арсена, заради нього влаштувала так, що Євген учора вилетів до Одеси.

Юлія сама відвезла Євгена “Ладою” до Бориспільського аеропорту, дивилася, як літаки піднімаються в повітря – подумала, трапляються ж аварії, не часто, та сама читала в газетах, проте подумала без жалю, байдуже, певно, й не засмутилася б, дізнавшись, що білий лайнер упав на землю. Ніколи б не побачила червоного, лискучого Євгенового обличчя, масних від лою губів, які він витирає тильним боком долоні. І навіть не подумала, що разом з ним розбилися б ще люди – чужі трагедії не хвилювали її, їй вистачало власних клопотів, думала лише про себе, і зовнішній світ сприймала тільки стосовно до своєї персони.

Тому й вийшла заміж за Євгена. Звичайно, про любов не було й мови. Просто знала, що за Євгеновою спиною їй буде затишно. “Лада” й дача, тисячні заробітки. Не кажучи вже про те, що бути дружиною скульптора якось приємніше, ніж інженера чи навіть доцента. Скульптори на дорозі не валяються, навіть на тій, якою ходить вона.

То вже інша мова, що скульптором Євгена можна було назвати лише умовно – кому яке діло, що він робить, шкода, звичайно, що не мав жодної виставки, та й навряд чи матиме, вона прийшла б на цю виставку в норковій шубці, котру нарешті з великими труднощами витиснула з Євгена, хто б дивився на якісь скульптури, коли б вона пройшлася вернісажем – слово он яке: вернісаж, і вона в норковій шубці…

Так, марні сподівання на вернісаж, ніхто поки що не виставляв надгробників та пам’ятників, хоч яким би попитом не користувалися…

Єдина втіха: справжній Євгенів вернісаж на Байковому кладовищі. Іноді він садовив Юлію в “Ладу” і віз туди: показати щось новеньке – з мармуру чи граніту, масивне й вражаюче.

Юлія їхала з задоволенням, бо знала: білий мармуровий пам’ятник – то половина її норкової шубки й червоні австрійські чобітки, а от бронзовий бюст на гранітній колоні ще не отоварений, вона хоче, щоб Євген поміняв “Ладу” на “Волгу”, “Лада”, правда, зручна й комфортабельна, та “Волга” престижніша, чорна чи біла “Волга”, і вона виходить з неї у вечірній сукні, з чорної “Волги” – в білій, а з білої – навпаки, однак сукні обов’язково відкриті, вони підкреслюють округлість і звабність її плечей, і біс з ним, нехай пхається позаду червонопикий Євген, яке це має значення, хто саме пхається за нею, правда, якби Арсен…

Згадка про Арсена потішила Юлію, і вона подумала, що сьогодні ж увечері можна податися з Арсеном до міста, завіятися кудись до “Куренів” чи “Вітряка”, далі від центральних ресторанів, де можна зустріти знайомого художника чи скульптора – як правило, Євгенові колеги грошовиті й звикли увечері вештатися по фешенебельних корчмах.

А потім додому. Бо тут, на дачі, все видно, всі підходи, як на долоні, а від пильних очей тітки Мар’яни взагалі нічого не сховається.

Юлія зітхнула. Клята тітка: якби не вона, Арсен міг би щовечора приходити до неї. Зрештою, можна виламати кілька дощок з тильного боку садиби, однак тітка врахувала й таку можливість: звикла вечорами без запрошення приходити в гості, попити чаю чи попросити щось, а очима так і нишпорить, і ніщо не сховається від злостивих очей – ні Юліне секундне збентеження, ні запах міцного чоловічого одеколону, який так полюбляє Арсен.

Юлія витягнула з шухляди туалетного столика флакон французьких парфумів, що придбала вчора в Києві.

Одеколон “Драккар”, паризька фірма, двадцять п’ять карбованців, але вона заплатила б і більше, аби почути задоволений Арсенів сміх.

І чому це Арсен так рідко посміхається їй? Вона ж бо вродлива й ніжна, ну, трохи старша за нього, та яке це має значення зараз, коли ще жодна зморшка не лягла на її обличчя, а голубі очі аж випромінюють любов, ніжність і пристрасть?

Не кажучи вже про родимку, через яку міг би втратити голову не один чоловік…

Юлія ще раз, на щастя, торкнулася родимки, просто на бікіні та ліфчик накинула халатик, підхопила пляжну сумку й вийшла до саду.

З вулиці та від сусідів ліворуч садибу Трояновських відгороджувала лише дротяна сітка – Юлія намовляла Євгена поставити суціль дерев’яний паркан, та все не вистачало часу, на пам’ятники збільшився попит, люди навіть по селах почали ставити не зварені з залізних труб хрести, а гранітні брили, Євген ледь устигав обробляти їх, узяв навіть двох помічників, утворив маленьку нелегальну артіль, проте все ж розривався буквально навпіл і парканом тільки обіцяв зайнятися. Щоправда, якби Юлія хоч трохи натиснула, давно б зробив. Але й вона мала голову на плечах і вміла рахувати: паркан зайняв би в Євгена принаймні тиждень (дістати пристойні дошки, домовитись з шофером, постругати дошки, знайти робітників), а за тиждень вони втратили б чималу суму…