355 500 произведений, 25 200 авторов.

Электронная библиотека книг » Ростислав Самбук » Вибух » Текст книги (страница 8)
Вибух
  • Текст добавлен: 8 октября 2016, 10:05

Текст книги "Вибух"


Автор книги: Ростислав Самбук



сообщить о нарушении

Текущая страница: 8 (всего у книги 33 страниц)

Жеребець бив міцним копитом у дерев’яну перегородку стійла й роздратовано форкав, Мишко спустився з сінника й дав йому напитися, вивів надвір. Тепер кінь уже не косив на нього люте око й не намагався вкусити, видно, визнав за свого, і Мишко пустив його побігати в загоні.

Вороний став дибки й заіржав, радіючи свободі, з конюшні відгукнулася кобила, Мишко озирнувся і побачив у дверях Карла. Старий насварився на нього кулаком, тицьнув пальцем у жеребця, а потім виразно обвів рукою навколо шиї, показуючи, що загрожує хлопцеві. Проте Мишко лише зареготав у відповідь, Карл, підвівши стиснуті кулаки, кинувся до нього, та Мишко взяв його за грудки й міцно трусонув. Карл лячно витріщив очі, пробелькотів:

– Графський кінь, самого Генріха фон Шенка, знаєш, що тобі буде?

– А ми тепер вашого фон Шенка туди ж відправимо… – Мишко повторив Карлів жест, не без задоволення побачивши, як відступив конюх.

– Точно збожеволів… – прошамкотів, проте, видно, згадавши свою вищість над цим нікчемним східним робітником, загорлав гнівно: —Постав, кажу, коня до стійла!

Мишко заклав два пальці до рота, свиснув по-розбишацьки, і жеребець, злякавшись, став дибки. Карл позадкував, а хлопець знущально кинув йому:

– Ходи, діду, додому спати!.. – Хотів додати щось в’їдливіше, та наразі побачив над Штокдорфом літак: він розвернувся над селом, лігши на крило, летів низько й повільно просто на конюшню. І знову Мишко помітив червоні зірки на крилах, угледів навіть пілота в шкіряному шоломі, здається, піймав його уважний погляд і, переповнений радістю, підкинув угору кепку й загорлав:

– Наші!

Літак знову ліг на крило й завернув круто. Мишкові здалось, сідатиме поруч на лузі, та рев мотора віддалявся в бік мисливського будинку – нараз Мишко побачив, як літак клюнув носом і почав знижуватися.

“Пішов на посадку”, – збагнув.

Але ж літак з червоними зірками сів на полі, що межувало з мисливським будинком, а там вчора ввечері лишився Бобрьонок з товаришами. Отже, це майор викликав літак – чорнявий майор. Вчора йому на допомогу примчав танк з автоматниками, а сьогодні – літак. Це зовсім не здивувало Мишка – він одразу розпізнав у майорі велике начальство. Хлопець подумав трохи й кинувся до конюшні. Витягнув сідло та вуздечку, перескочив через жердини загону, та жеребець розігрався і не йшов до нього, Мишко голосно облаяв вороного, примудрився і все ж упіймав та загнуздав. Накинув сідло, туго затягнув попругу і, відчинивши ворота загону, скочив на коня. Не стримував жеребця, навпаки, хвисьнув лозиною, і той помчав просто засіяним полем до дороги, що вела в обхід Штокдорфа до парку фон Шенка.

А Мишко підганяв вороного, припавши до кінської шиї, його кидало в сідлі, ледь тримався, та, здавалося, жеребець мало не повзе і він запізниться до найцікавішого. На мить майнула думка, що порушує наказ майора, який відіслав його, та відразу заспокоївся: це ж було вчора, справді, Бобрьонок наказав йому вертатися додому, однак минула ніч, і тепер він може знадобитися майорові.

14. Коли за Краусом зачинилися двері мисливського будинку, Мохнюк перебіг поза кущами до схованки Бобрьонка. Привалився до майора, видихнув йому у вухо:

– Він… Сам штурмбанфюрер Краус!..

Бобрьонок заспокоююче поплескав його по плечі.

– Я так і подумав.

– Бачите, що вигадали: наш літак… І де могли взяти?

Бобрьонок свиснув дроздом, і мало не одразу з бузкових хащів виринув Толкунов. Посміхався переможно.

– Злетілися пташечки, – мовив збуджено, – і зараз ми їх накриємо…

– Так, тепер нікуди не дінуться, – згодився Бобрьонок.

– А який нахабний! – вигукнув Толкунов. – Ти бачив: прошвендяв алеєю, як у себе вдома.

– Звик. Певно, не раз бував у фон Шенка. І це нам на руку. – Бобрьонок помовчав і вів далі: – Братимемо їх біля воріт. Де твоя засідка, старлей. Там кущі підступають до самісінької алеї. Ми з капітаном чекатимемо їх відразу за ворітьми, а ти, старлей, підстрахуєш нас у бузкових хащах. Якщо трапиться осічка, тікатимуть тільки в твій бік.

– А літак? – запитав Толкунов. – Невже випустимо? Може, раніше візьмемо пілота?

Бобрьонок рішуче похитав головою.

– До літака йти полем, непомітно не дістанешся. Пілот може відчути небезпеку й встигне підняти машину в повітря. Як тоді братимемо Крауса з компанією?

– Шкода.

– Гадаєш, мені не шкода? Спробуємо взяти їх акуратно, а тоді вже пілота…

– Точно! – Толкунов засунув долоні під пахви, відігріваючи. – Пішли, майоре, бо в мене вже руки сверблять за цією сволотою.

Відразу за ворітьми починалися буйні зарості якихось кущів, ясминових чи глодових, вони затуляли хвіртку від поля, і пілот не міг побачити, що робиться тут. Високий дерев’яний паркан обгороджував парк. Колись, мабуть, ще до війни, його пофарбували зеленою олійною фарбою, щоб не виділявся серед кущів та дерев, але від сонця і дощів фарба пожовкла і облупилася, дошки зсохлися, утворивши щілини. Бобрьонок став праворуч од хвіртки, прилип оком до проміжку між дошками, виглядаючи есесівців. Мусили з’явитися з хвилини на хвилину: он пілот нетерпляче походжає полем – певно, рахує секунди…

Чого ж йому хвилюватися, подумав Бобрьонок, небо чисте, на полі ні душі, тільки по дорозі, що збігає з горба, рухається поодинока постать – мабуть, селянин із Штокдорфа. Либонь, вийшов подивитися на озимину чи поспішає в гості до знайомих. Правда, німці тепер, певно, не ходять у гості – хоч війна в основному і обминула цей закут, зайва обережність не зашкодить, он літак з червоними зірками чомусь приземлився, прим’явши озимину, десь аж за три десятки кілометрів від найближчого російського гарнізону…

Майор перевів погляд на Толкунова. Капітан скинув шинелю, яка сковувала рухи, засунув пістолет за пас, другий тримає в правиці. Очі примружені, лишилися тільки вузькі щілини, крізь які проглядають зіниці.

Чомусь Толкунов нагадав майорові татарина в засідці: низький, м’язистий, хижий, як стиснута пружина, готова вдарити будь-якої миті.

Цікаво, а на кого схожий він сам і що думає зараз про нього Толкунов?

Бобрьонок знизав плечима, скидаючи напругу: можна трохи розслабитися, поки алея порожня. Від повороту до воріт п’ятнадцять – сімнадцять кроків, отже, вони з Толкуновим матимуть близько десяти секунд, аби приготуватися. А це не так уже й мало, навіть багато, у них з капітаном бували випадки, коли питання життя і смерті вирішувалися протягом секунди чи двох, тепер же мають аж вісім чи десять тільки для того, щоб остаточно приготуватись.

А вони ж фактично готові… Цікаво, скільки есесівців буде з Краусом? Судячи з Мохнюкового повідомлення – двоє, Кранке й Валбіцин… Та хто знає, могли прихопити і охорону. Це, звичайно, ускладнить завдання, та вони з Толкуновим упевнені, що впораються і з чотирма, зрештою, їм мусить допомогти й Мохнюк.

Якщо встигне…

Так, успіх сутички тут, біля воріт, вирішуватимуть секунди, а Мохнюк підстраховує тили, він має вступити в гру за умови, якщо комусь з есесівців удасться уникнути пастки й відступити, точніше, тікати. Старший лейтенант знає, Що робити: брати по можливості живими, стріляти по ногах чи ключицях.

Бобрьонок на мить відірвався від щілини, тільки на якусь невловиму мить, фактично навіть не відривався, просто ворухнувся, але й цього ледь вловимого руху вистачило капітанові – сприйняв, як знак тривоги й подався всім корпусом уперед. Бобрьонок побачив, як побіліли в нього суглоби на руці, що стискала руків’я пістолета. Він похитав головою, Толкунов одразу розслабився, видихнув повітря і посміхнувся Бобрьонкові, щиро й відкрито, наче не чекали есесівців і не має бути за хвилину смертельної сутички.

А вони все не йшли…

Сонце вже досить високо піднялося над обрієм і почало припікати Бобрьонкові плечі, млість розтікалася тілом. Нараз ворухнувся сумнів: а якщо Краус обдурив їх і зараз тікає з садиби фон Шенка зовсім іншим шляхом?

Однак літак стоїть у полі, й пілот нетерпляче тупцює навколо нього. А як упевнено крокував алеєю сам штурмбанфюрер! Без жодного сумніву й тривоги, наче й не прийшла війна на німецьку землю і досі вони з фон Шенком тут справжні хазяї…

Саме цієї секунди Бобрьонок побачив Крауса. З’явився з-за повороту алеї – упевнений і самовдоволений, як і чверть години тому: крокує, буцім на плаці, й поли чорного шкіряного пальта розлітаються, як крила крука. А за ним ще двоє. Один, у крислатому капелюсі, тягне важку валізу, точно важку, бо перехнябився і, либонь, спітнів, обтирає чоло тильним боком долоні. Останній – високий, у спортивній куртці й в’язаному капелюсі, насунутому на чоло. Закинув на ліве плече рюкзак, відстав від чоловіка з валізою на крок, крутить головою, роззираючись.

Судячи з Мохнюкової оповіді, високий – Валбіцин, інструктор “Цепеліна” й спеціаліст по документах, колишній врангелівський поручик. Отже, другий – гауптштурмфюрер СС Кранке, шеф команди “Цепеліна”, їхній старий ворог, про нього чули давно від узятих шпигунів та диверсантів – нарешті довелося і побачитись…

Бобрьонок відірвався від щілини й заплющив очі, даючи сигнал капітанові. Знову побачив, як побіліли в Толкунова суглоби, й показав три пальці.

Толкунов зрозумів і кивнув у відповідь. Більше їм не було чого обговорювати, й так знали, що має робити кожен.

Отже, троє, з полегшенням подумав Бобрьонок, і це значно спрощує їхнє завдання. Тепер головне – взяти без галасу, аби пілот нічого не запідозрив.

Краусові лишалося до хвіртки кілька кроків, майорові здалося – почув його дихання, він підвів руку, закликаючи Толкунова приготуватися, та Краус нараз притишив крок і озирнувся на своїх супутників. Валбіцин, який наче чекав сигналу, одразу різко нахилився праворуч, підвів руку, в якій майнуло лезо, з силою опустив її на спину Кранке – той кинув валізу, наче вона й справді обтяжувала його, захитався, але не впав, ступив ще кілька кроків, нарешті коліна його підігнулися, ткнувся обличчям у гравій алеї перед самісінькою хвірткою – Бобрьонок почув, як важко видихнув він востаннє повітря.

Майор, не відриваючись від щілини, відчув, як захвилювався Толкунов, і застережливо підвів руку. Бачив, як обминув Краус тіло гауптштурмфюрера, як підхопив валізу Валбіцин, і зрозумів: те, що сталося, зовсім не здивувало Крауса, отже, штурмбанфюрер домовився з Валбіциним прибрати Кранке, той чомусь став їм на дорозі.

Наче у відповідь на майорові думки, Краус кивнув Валбіцину й подався до хвіртки. Бобрьонок показав Толкунову два пальці й втиснувся боком у паркан, намагаючись не виказати себе.

Вони домовились з Толкуновим: першого братиме майор, але бажано було, аби цей перший не відразу помітив їх, вийшовши з хвіртки, ступив крок чи два, а ті, що йшли позаду, також би проминули її.

Майор ще встиг побачити, як нерозуміюче моргнув Толкунов – чому тепер лише один випадав на його долю, – а Краус уже вийшов з хвіртки, підставивши спину, за ним одразу протиснувся Валбіцин з валізою.

Тепер Бобрьонок бачив тільки спину штурмбанфюрера, обтягнуту чорною шкірою, коротко підстрижену потилицю під офіцерським кашкетом, точно таким, який носив він, майор Червоної Армії. Але це не викликало в Бобрьонка жодних емоцій: ні ненависті, ні роздратування, тепер починалося найголовніше – його робота, те, заради чого вони з Толкуновим не спали всю ніч, – затримання ворожих агентів.

Бобрьонок ступив два пружних кроки, зовсім забувши про Толкунова з Валбіциним, стиснув у правиці дуло пістолета і вдарив руків’ям Крауса у череп над скронею – точно вивіреним ударом: аби тільки збити з ніг, від такого удару людина втрачала свідомість, однак не надовго, всього на кілька хвилин…

Либонь, Краус не встиг збагнути нічого, не зойкнув, не застогнав – ноги в нього підломилися, він м’яко став на коліна, опустив голову, буцім побачив на землі щось цікаве, і впав зручно, боком, наче вирішив відпочити після обтяжливої дороги.

Бобрьонок озирнувся і побачив, як Толкунов викручує Валбіцину руки за спину. Тут також був порядок – майор подався назад, обмацав Валбіцина, витягнув з бічної кишені куртки “вальтер” і засунув собі за пояс.

Толкунов відпустив руку Валбіцина, і той потягнув обидві вгору, губи в нього нараз затремтіли, і мовив ображено німецькою, ніби його і справді скривдили:

– Нічого не розумію, панове офіцери, я цивільна людина й тільки виконував наказ пана штурмбанфюрера…

– Помовч! – тицьнув його в спину дулом пістолета Толкунов. І додав: – Хенде хох, і тихо… Тихо, збагнув? – Він не знав, що людина, яка стоїть перед ним з піднятими руками, розмовляє російською не гірше за нього, проте Бобрьонок не став пояснювати це капітанові, просто не мав часу, кожна секунда коштувала надто дорого. Він обшукав кишені шкіряного пальта штурмбанфюрера, дістав парабелум і, побачивши в хвіртці Мохнюка, кинув йому зброю.

Старший лейтенант миттєво оцінив ситуацію: ступив до Крауса і повернув горілиць. Поплескав по щоках, мовив задоволено:

– Живий, скоро оклигає.

Бобрьонок і без нього знав, що штурмбанфюрер через хвилину-другу прийде до тями. Обережно висунувся з кущів, розглядаючи літак і пілота біля нього. Здається, той нічого не помітив.

– У парк… – махнув рукою Толкунову. – За ворота…

Капітан зрозумів його одразу, підштовхнув Валбіцина дулом пістолета, і той, не опускаючи рук, посунув до хвіртки. Бобрьонок з Мохнюком підхопили Крауса і також перенесли до парку. Поклали штурмбанфюрера на траву під парканом, і майор, обсмикнувши гімнастерку, мовив:

– Ну, я пішов… – Він попрямував до літака непоспішливо.

Толкунов провів майора затяжним поглядом, повернувся до Валбіцина. Той стояв з піднятими руками й з жахом дивився на Мохнюка, який схилився над Краусом. Старший лейтенант на мить одірвався від штурмбанфюрера, мовив з легким знущанням:

– От і побачились, пане Кирило…

– Валбіцин? – лише тепер здогадався Толкунов.

– Власною персоною, – ствердив Мохнюк.

Валбіцин мимоволі ступив назад, наштовхнувся на тіло Кранке й заточився. Толкунов насварився на нього пістолетом.

– Стояти! – наказав суворо. – І без дурниць… Бо одержиш кулю… збагнув?

Валбіцин стояв, не зводячи з Мохнюка непорушного погляду. Думав: тепер не викрутитися, тепер – кінець, безславний кінець життя. Хто-хто, а Марков знає про нього більше, ніж треба. Клубок жалю до самого себе підступив до горла, в очах затуманилося – Валбіцин хитнувся, відчувши зрадницьку слабкість у колінах, але втримався. Згадав, як приймали смерть червоні комісари, котрих він розстрілював, – так би і йому, гідно…

Але ж то були фанатики, люди обмежені, з робітників чи селян, бидло, на глибоке переконання Валбіцина. Що бачили в житті оті комісари, а він – мисляча людина, дворянин, голуба кров. І яка несправедливість, що мусить вмерти…

А може, подумав нараз, справді краще одержати кулю, як пообіцяв йому щойно оцей каштан. Кинутися на нього, загорлати, подаючи сигнал пілотові, врятувати хоча б того…

Напружився, справді готовий до останнього кидка, але перехопив пронизливий погляд Толкунова – так, у цього червоного капітана немає ні краплини жалю, і рука, здається, тверда.

Але ж Марков… Підлий і підступний! Так залізти в душу, так прикинутися!..

Валбіцин відчув, як затерпли в нього пучки, й поворушив пальцями. Подумав, що вони з Краусом дуже легко потрапили до пастки. Вульгарної пастки…

Ну, добре, Краус і Кранке ще не встигли позбавитися самовпевненості, вони все ж таки на своїй землі і вважають – серед своїх людей, а він… Старий і досвідчений вовк, а не якийсь вельбучний штурмбанфюрер. Мав усе передбачити, весь час бути насторожі, а не плентатися, як баран, за Краусом. То більше, вчора прозвучав попереджувальний дзвінок. Учора, коли почув голос Маркова, мав ужити заходів. Не сподіватися на Крауса, літак, легку подорож до американців, а відразу накивати п’ятами. Тікати! Тікати вночі – тепер Валбіцин знав, що й уночі будинок фон Шенка був обкладений смершівцями, однак мав якийсь шанс. Принаймні п’ятдесят шансів із ста, ніяк не менше – вночі він би зумів прослизнути повз очі смершівців.

І не стояв би зараз з ганебно підведеними руками…

Валбіцин перевів погляд на Маркова й побачив, що тон знову нахилився над Краусом. Певно, у штурмбанфюрера з’явилися ознаки свідомості… Справді, ворушиться, гад повзучий, самовпевнений осел, попхався до підвалу, не побачивши, що будинок оточений, сам згорів і їх усіх підвів під монастир…

Валбіцин переступив з ноги на ногу, торкнувшись черевиком трупа Кранке. Для чого було вбивати гауптштурмфюрера? Даремна жертва. Хоча, мабуть, Кранке легше. Червоні не простили б йому “Цепеліна” й сотень диверсантів, закинутих до їхнього тилу. Так, гауптштурмфюрера чекав розстріл або зашморг, мучився б, чекаючи страти, а так лежить спокійно з ножем під лопаткою, для нього все вже скінчилося.

Краус тихо застогнав, і Марков знову поплескав його по Щоках. Валбіцин подумав: зараз штурмбанфюрер остаточно отямиться, розплющить очі й нарешті збагне, до якої компанії потрапив. Удвох їм буде веселіше – не лише він відповідатиме червоним…

Нараз Валбіцин згадав про списки із сейфа, які передав йому Краус, і вони наче обпекли йому груди. Після того, як смершисти візьмуть пілота, вони ретельно обшукають їх усіх і знайдуть у нього списки, що, звичайно, не полегшить його вину.

Як позбавитися списків? Непомітно викинути?

Удавши, що вкрай стомився, Валбіцин спробував хоч трохи опустити руки, але капітан просичав загрозливо:

– Ну ти, не ворушися!..

Так, подумав Валбіцин, усе безнадійно, жодного шансу. Щоправда, він пам’ятає мало не кожного курсанта “Цепеліна” і зможе детально прокоментувати “Смершу” список диверсантів, закинутих до їхнього тилу. Крім того, треба акцентувати на тому, що він служив у “Цепеліні” з примусу, що завжди ненавидів фашизм – навіть власноручно покінчив з есесівцем, убив гауптштурмфюрера СС Кранке. І тільки випадок перешкодив йому покінчити з Краусом. Так, він хотів убити й штурмбанфюрера, а потім прийти повинитися і передати червоному командуванню списки диверсантів…

Валбіцин відчув, що жах трохи відпустив його. Йому мають повірити, труп шефа команди “Цепеліна” – переконливе свідчення його лояльності. Непомітно черевиком намацав тіло гауптштурмфюрера. Як добре все склалося, чудово, що Краус погидував особисто кінчати гауптштурмфюрера й доручив акцію йому…

Штурмбанфюрер, правда, може розколотися, розповісти про справжні мотиви вбивства, проте хто повірить фашистові, есесівцеві, який готував замах на самого Верховного Головнокомандувача?

А він, Валбіцин, чесно й детально розповість про те, як Краус примушував спеціалістів “Цепеліна” розробляти цю брудну акцію – спеціально приїхав з Берліна, привіз диверсанта, кажуть, РСХА витратило понад п’ять мільйонів марок на підготовку диверсії…

Валбіцин з ненавистю зиркнув на Крауса. Здається, ворушиться, а було б значно краще, якби той чорнявий майор прикінчив його. Зайві свідки завжди шкодять.

Нараз пролунав постріл, за ним другий – стріляли біля літака, либонь, цього разу в того майора виникли ускладнення – американський пілот чинив опір. Капітан, який вартував Валбіцина, обернувся до хвіртки, крізь яку проглядався шматок поля, він підставив Валбіцину спину, на секунду чи дві, спину у вилинялій гімнастерці, і Валбіцину вистачило цих двох секунд, аби збагнути, що випадок підніс йому останній шанс: тепер він уже не контролював своїх вчинків, просто не міг контролювати, робив усе швидше, ніж можна було осмислити. Нахилився і схопив руків’я ножа, що стирчав із спини гауптштурмфюрера, лезо зблиснуло і опустилося на спину капітана, розідравши легку й піддатливу тканину. Толкунов випустив пістолет, Валбіцин перехопив його в повітрі, помітив перекошене від жаху чи люті обличчя Маркова, побачив, як тягнеться той до пістолета, засунутого за пас, – не цілячись, вистрілив у Маркова й кинувся до хвіртки.

Не знав, влучив у Маркова чи схибив, але не мав ані секунди на роздуми. За два кроки – хвіртка, й паркан захистить його, спочатку паркан, а за ним кущі й байрак, далі знайома стежка, що веде в обхід парку. Він знає тут мало не кожен кущ, і навряд чи смершисти наздоженуть його. До того ж має пістолет з повною обоймою…

Обминувши густі зарості, Валбіцин узяв різко праворуч, до байраку, однак в цей час саме звідти на нього вискочив кінь з вершником – якийсь хлопчина на вороному жеребці. Він побачив Валбіцина й зупинив коня, вороний закрутився на місці – хлопець здивовано й лячно втупився у Валбіцина, а той розгубився лише на мить. Підвів пістолет, вистрілив, проте хлопець зіскочив з коня, заховався за ним. Валбіцин, ризикуючи потрапити під копита, схопився за луку сідла, скочив у нього, не торкаючись стремена, вдарив закаблуками жеребця в боки, побачив, як відсахнувся хлопчина, хотів вистрелити в нього, та утримався, пошкодувавши набоя, і пустив коня краєм поля вздовж байраку. Побачив унизу в хащах автомобіль, почув позаду постріл, отже, Марков отямився і стріляє вслід – пригнувся до кінської шиї, ледь не розпластався на жеребці, а той ішов чвалом легко й швидко, чудовий верховий кінь.

Позаду ляснули ще постріли, розкотилася автоматна черга, проте Валбіцин з радістю усвідомив: найгірше вже позаду, тепер навряд чи влучать – повернув із стежки на поле й зареготав голосно й люто. Нехай навіть заведуть свою чортопхайку, полем все одно не проїдуть, справді, шукай вітра в полі!..

Валбіцин попестив коня по гарячій спітнілій шиї. Подумав: тільки відчай допоміг йому скочити на жеребця без стремена… А кінь справді баский, таких жеребців полюбляв його батько, слава богу, привчив сина до коней, разом гасали полями, ганяючи лисиць та зайців…

Коли це було, і як блискавично минають роки…

А пострілів позаду вже не чути.

Валбіцин нарешті насмілився озирнутися, та нікого не побачив, тільки верхівки дерев парку фон Шенка виднілися за гребенем горба. А він і не помітив, що вже скаче по схилу – поле перевалило через ледь помітний горбочок, рятівне поле, яке він ніколи не забуде.

Валбіцин зручніше вмостився в сідлі й огледівся. Тепер треба повернути круто ліворуч, за сім чи вісім кілометрів має бути велике село, де можна загубитися, – проїжджали його, везучи сейф до Штокдорфа. Певно, в машині смершистів є рація, вони зчинять тривогу, спробують перекрити всі навколишні дороги, однак що йому дороги – полями й перелісками дістатися наступного села, яке, здається, називається Нойкірхен…

А шукати його мусять в районі Сведбурга, на захід від Штокдорфа, – який же дурень тікатиме на схід, далі від американців, які прислали за Валбіциним літак. Саме так розмірковуватимуть у червоній контррозвідці, а він у цей час спробує відсидітися десь у Нойкірхені чи трохи далі в глухому закуті…

…Бобрьонок крокував до літака непоспішливо, але й не повільно – розміреним кроком упевненої в собі людини. Побачив, як застиг пілот, дивлячись на нього: певно, одразу побачив, що повертається до літака не Краус, та й як сплутаєш – від парку до машини метрів сто п’ятдесят, не більше…

Пілот почав задкувати до літака, і Бобрьонок приязно помахав йому рукою. Пілот зупинився на мить, нараз витягнув з кишені пістолет і крикнув щось незрозуміле. Майор притишив крок, але не зупинився, пілот швидко викинув руку вперед, ляснув постріл, проте Бобрьонок устиг ухилитися від кулі.

Пілот повернувся і кинувся до літака – тепер майор знав, що з Краусом прилетів американець чи англієць, він і кричав Бобрьонкові щось англійською, либонь, попереджував, що стрілятиме…

Але чи має право майор відкривати по ньому вогонь? Чи не виникнуть ускладнення?

А пілот уже лізе до кабіни – у Бобрьонка лишилася на роздуми секунда, і він пустив кулю пілотові в стегно. Не міг не влучити, стріляв метрів з п’ятдесяти, а з цієї відстані в тирі завжди влучав у “яблучко”. Тут, правда, не тир, і стріляти довелося не по мішені, та одразу побачив, як смикнувся пілот і впав на землю. Бобрьонок рвонувся до нього, але почув постріл в парку, озирнувся і побачив, як вибігає з хвіртки Валбіцин. І мало не одразу з байраку вирвався вершник.

Куточками очей Бобрьонок бачив, як лізе пілот до кишені по зброю, проте бачив також, що Валбіцин побіг до вершника, вистрілив у нього, та не влучив, помітив у хвіртці Мохнюка, вирішив, що той сам упорається з Валбіциним, і кинувся до пілота. Біг, пригнувшись і вихляючи тулубом, бачив, як тремтить пістолет у пілотовій руці, як шукає його чорний отвір, нарешті з дула вивергнувся вогонь, і куля про-свистіла зовсім близько, здається, навіть обпалила йому плече – та Бобрьонок уже падав на пілота, вибив у нього зброю і притиснув до землі. Перевернув обличчям униз, викрутив руки, скрімцювавши пасом, – це тривало обмаль часу, кілька секунд, – в’язав пілота, а думав, що ж трапилося в парку й де Толкунов? Точно бачив, що саме Мохнюк переслідував Валбіцина, але ж стеріг його Толкунов… А капітан не мав права, та й просто не міг упустити Валбіцина – беззбройного, з піднятими руками.

Бобрьонок одірвався од пілота. Підводячись з колін, бачив: Валбіцин скаче на коні, й Мохнюк стріляє йому вслід з автомата. Бобрьонок поклав пістолет на зігнуту ліву руку, піймав мушкою коня і натиснув на гашетку. Однак нічого не сталося, вершник віддалявся, і майор вистрілив йому вслід ще раз, спересердя, знаючи, що куля вже не дожене його.

Де ж Толкунов?

Тепер Бобрьонок точно знав: щось трапилось, і трапилось саме з капітаном, бо по Валбіцину стріляв тільки Мохнюк, – серце в майора тенькнуло, і він побіг до парку. Біг і бачив Мохнюка з автоматом в опущеній руці, поруч нього вчорашнього хлопчину, збитого з ніг конем чи Валбіциним, – лежить на озимині, зігнувшись, ні, вже підводиться, отже, з ним нічого страшного не сталося, а що з Толкуновим?

Від моменту, коли Бобрьонок почув постріл біля воріт і побачив Валбіцина, а потім і Мохнюка, минуло хтозна-скільки часу, либонь, більше хвилини, цього вистачило б їм з Толкуновим, щоб обеззброїти трьох диверсантів, Бобрьонок так і подумав – трьох, бо німці, як правило, закидали їх трійками.

Невже Толкунов?..

Бобрьонок точно знав, що з Толкуновим нічого не могло трапитись, та все ж, виходить, трапилось, бо Мохнюк нараз повернувся і побіг до хвіртки, – отже, також збагнув, що вершника втратили, й вертається до Толкунова.

Але що з капітаном? Його другом, побратимом, мало не братом, навіть більше, ніж братом, бо чи може порівнятися навіть рідна кров з тим, що пов’язало їх з Толкуновим!..

Бобрьонок ковзнув лютим поглядом по хлопчині, котрий, мружачись від болю, підводився з землі, – ну чого йому було треба тут, прискакав, як останній бовдур, і дав можливість утекти есесівцеві, цуценя кляте… І вже не бачив, не міг бачити винуватий погляд хлопця, одразу забув про нього – думав тільки про Толкунова, й жах сповнював його.

Невже?..

Увірвався в парк, зачепившись плащем за хвіртку, й побачив: Мохнюк підводить голову капітана, підклав під потилицю долоні й тримає обережно.

Бобрьонок упав на коліна, притиснувся щокою зо капітанових губів, не відчув дихання, провів долонею по обличчю, відчуваючи, як холоне воно.

Невже мертвий?

Але ж Толкунов не може вмерти, просто його ще раз поранено. Не може померти капітан, ніяк не може, не має права, надто тепер, коли гримлять гармати під самим Берліном і не сьогодні-завтра скінчиться війна.

Але Толкунов мовчав і не дихав, Бобрьонок ще раз провів долонею по його обличчю і підвів очі на Мохнюка.

– Як сталося? – запитав.

– Коли пролунали постріли, капітан, певно, стривожився. Я, власне, не бачив, стежив за цим, – кивнув на Крауса, котрий все ще лежав із заплющеними очима, – проте, гадаю, все сталося так: він озирнувся, і Валбіцин, скориставшись з цього, вихопив ніж з тіла Кранке і вдарив капітана в спину. Потім вирвав у нього пістолет, він стріляв у мене, я вже бачив це, та не влучив. Він виграв у мене буквально кілька секунд, а тут нагодився хлопчина на коні. Чорти б побрали того хлопчину!

Бобрьонок обережно опустив голову Толкунова, підмостивши під неї капітанів кашкет. Маленька помилка, зовсім маленька, але тільки на перший погляд: Толкунов обшукав Валбіцина, обеззброїв його, та забув про ніж, яким убито Кранке. І ця помилка виявилась фатальною…

Та що робити зараз?

Майор підвівся, зняв кашкета, постояв трохи, віддаючи останню шану своєму побратимові, й запитав Мохнюка:

– Ви обшукали Крауса? Списки в нього?

– Обшукав, та поверхово. Жодних документів…

Майор нахилився над Краусом. Поплескав його по щоках, побачив, як затремтіли вії у штурмбанфюрера, й поплескав ще, сильніше. Краус розплющив очі, мабуть, те, що побачив, не дуже сподобалось йому чи сприйняв, як поганий сон, заплющив знову, та Бобрьонок не мав часу на церемонії. Витягнув пістолет, тицьнув у підборіддя штурмбанфюрерові так, що в Крауса клацнули зуби. Мовив ламаною німецькою, швидко й з натиском:

– Ну!.. Відповідай, бо зараз одержиш кулю! Збагнув? – натиснув дулом пістолета сильніше, ледь не порвав шкіру. – Переклади йому, старший лейтенанте, запитай, де документи “Цепеліна”. Це його останній шанс, нехай зрозуміє: останній!

Мохнюк говорив швидко, ковтаючи слова, а Бобрьонок тиснув дулом, задираючи підборіддя і бачачи, як наливається кров’ю вена на товстій шиї.

Штурмбанфюрер сіпнувся, мотнув головою, намагаючись хоч трохи відвести дуло, розплющив очі й мовив чомусь пошепки:

– Я все скажу, та приберіть зброю. Не стріляйте, ви дізнаєтесь про все, я не критимуся…

Бобрьонок трохи відвів дуло, та не зовсім.

– Кажи! – вигукнув.

– Я не маю жодних документів… Вони в того, що йшов зі мною, – Валбіцина.

– Ви прилетіли сюди за документами “Цепеліна”?

Мохнюк перекладав швидко й так само швидко Краус відповідав.

– Так.

– Звідки?

– Аеродром під Франкфуртом…

– Хто послав вас сюди?

– Американська розвідка.

– Яке завдання?

– Доставити списки диверсантів “Цепеліна”, закинутих до вашого тилу, та інші документи “Цепеліна”! їх привезли сюди в сейфі з Бреслау.

– Для чого вони американській розвідці? – щиро здивувався Бобрьонок. – Адже ж – союзники, і війні кінець!

– Тепер вони воюватимуть проти вас, – не без задоволення мовив Краус.

Бобрьонок уловив цей підтекст і сказав загрозливо:

– Це тобі так хочеться?.. Не вийде!

– Ви багато чого не знаєте, – відповів штурмбанфюрер розсудливо. – Вимагаю, аби мене доставили до вашого начальства. І поводилися зі мною як з військовополоненим.

– Ось чого захотів! – Майор нахилився до Крауса близько-близько, зазирнув йому у вічі й сказав люто: – Не вийде, штурмбанфюрер. Ви – шпигун і диверсант, переодягнулися в нашу форму й цим позбавили себе статусу військовополоненого. А знаєте, що ми можемо робити з диверсантами?

– Ви не вчините так! – закричав Краус з жахом.

– Добре, – удав, що пом’якшав, Бобрьонок. – Для чого ви вбили Кранке?


    Ваша оценка произведения:

Популярные книги за неделю