Текст книги "Вибух"

Автор книги: Ростислав Самбук

сообщить о нарушении

Текущая страница: 33 (всего у книги 33 страниц)

– Так, – погодився, – тут наша похибка. Речі з обікрадених ківартир кудись пішли, і мусимо знайти їх.

– Тоді все стане на свої місця, – сказав Каштанов. – Шукайте. Не міг Болт самотужки упоратися аж з чотирма квартирами. Одних речей вкрадено на тридцять з гаком тисяч. Мав спільників…

– Один з них – Шило.

– Були й інші.

– Мусили бути, – кивнув Хаблак. – Гадали. Віктор Саєнко, студент з політехнічного, який приніс валізу в гуртожиток. Перевірили. Даремно погано думали про студента. Справді, дядько передавав щось батькам Саєнка до Богуслава.

Полковник погладив долонею аркуш з намальованими на ньому трьома цифрами.

– Треба вивчити оточення Шила, – наказав. – Як познайомився з Болтом, через кого той вийшов на студента. Ще: косівські зв’язки Болта. Щось прояснилося?

– Лише те, що Боков мешкав у якогось Василя Павловича Габовди, завідуючого ларком вторсировини.

– На Габовді нічого не висить?

– Чистий, як скло.

– На перший погляд?

– Придивляємось.

– І негайно займіться Шилом. У прокуратурі вже лежить його скарга.

– Гадаю, не остання.

– Поки що має підстави для скарг. І врахуйте, без поважних причин строк його затримання збільшити не зможу.

– Однак Болт передав йому гроші, й це доведено.

– А ви можете твердити, що саме Болт обікрав квартири?

– Внутрішній голос підказує…

– І він нічого більше не підказує вам?

– Що треба вже бігти. Є одна ідея…

– Біжіть, майоре, я чекаю на вас о шостій.

14. Хаблак побачив Петрусенка, коли той виходив з аудиторії,– щойно закінчилась чергова пара, й гомінкий студентський потік випливав у коридори. Майор помахав Петрусенку рукою, той одразу впізнав його й рушив назустріч.

– Щось трапилось? – запитав. – Не забуває нас комсомол.

– А де ваш товариш? – запитав Хаблак.

– Гучков?

– Ви ж нерозлучні.

– Хто сказав?

– Комендант.

– Так, вона все знає. – Петрусенко підвівся навшпиньки і угледів-таки, бо гукнув: – Жоро, йди-но сюди!

– Така справа, хлопці, – почав Хаблак, – ви мені про свого товариша розповідали. Шило, здається?.. Ось і вирішив з ним побалакати. Може, познайомите?

Петрусенко покрутив невдоволено головою.

– Знайшли з ким…

А Гучков заявив:

– Нема Шила.

– Як – нема?

– Поїхав кудись і пропав.

– У нас люди не пропадають.

– Чекайте, – поклав йому долоню на плече Гучков. – Он Нонна йде, вона про Шила все знає… – Хлопець підкликав високу й носату дівчину з якимсь тужливо-похмурим обличчям, запитав: – Нонночко, Миколу не бачила?

Нонна зміряла його з ніг до голови підозрілим поглядом, недовірливо зиркнула на Хаблака й запитала:

– Тобі для чого?

– А ось товариш з міськкому комсомолу цікавиться.

– Шило – не комсомолець.

– Але ж приклад, – весело пояснив Гучков, – повчальний приклад для комсомолу. То ви побалакайте, а в нас з Віталиком ще справи… – Він потягнув Петрусенка за собою, і вони мало не одразу розчинилися в студентському юрмовиську. Все це трапилось так несподівано, що Хаблак не встиг навіть заперечити. Зрештою, репліка Гучкова, що Нонна мусить знати про Шила абсолютно все, зацікавила його, і він затримав дівчину.

– Де Микола? – запитав.

– А вам для чого? – примружилася. – Я вас не знаю.

– А мені вже відомо, що звуть вас Нонною. Красиве ім’я, і вам личить.

Якій дівчині не подобаються компліменти, навіть найпримітивніші: Нонна зиркнула на Хаблака, і майор прочитав у її погляді цікавість.

– Ви звідки? – запитала.

– З міськкому комсомолу.

– І шукаєте Миколу?

– Дивно?

– Звичайно, дивно: для чого?

Хаблак уважно подивився на Нонну, і раптом догадка осяяла його: певно, у дівчини з Шилом якісь особисті стосунки, можливо, вона закохана в нього, й тоді… Запитав:

– Микола що, криється вже й перед вами?

– Звідки вам відомо?

– Є сигнали, – туманно пояснив Хаблак, – знаєте, люди говорять всяке. Ми не всьому віримо, та мусимо дізнатися…

– Невже на Миколу скаржаться?

Хаблак розвів руками, його можна було зрозуміти по-різному, але Нонна зрозуміла саме так, як розраховував майор, бо мовила швидко й схвильовано:

– Я знала, була певна, що саме так і станеться. Ця руда стерва вчепилася в нього!..

Ноннине повідомлення зацікавило Хаблака, але майор нічим не виказав свого нетерпіння, запитав недбало:

– Гадаєте?

– О-о, так і ви знаєте про це! – блиснула очима Нонна – вона вже, мабуть, забула про все, крім якоїсь рудої стерви, у неї не виникло навіть запитання, чому комсомолові відомо про суто особисті стосунки Шила з рудою дівчиною, логіку затьмарили ревнощі, а де з’являються ревнощі, все відступає на другий план. І Нонна ьела далі роздратовано: – Микола гадає, всі наївні, ніхто нічого не знає, але ж усі бачать: Лариска не дає йому проходу…

– Ви маєте на увазі?..

– Ларису Самусь, Микола знав її колись, звичайна продавщиця, і що він знайшов у ній?

“Самусь, – згадав Хаблак, – хлопець із шкіряною кепочкою на маківці також Самусь, Григорій Сидорович Самусь, і в цьому щось є…”

– Руда Лариса… – підвів на Нонну погляд. – Дружина шофера оранжевого “пікапа” Гришки Самуся?

– Сестра.

– Так, так, сестра, вибачте, я переплутав, – погодився Хаблак. – Просто давно не бачив її, де вона зараз?

– Де й була.

– Сьогодні тут, завтра там…

– Ні, вона там же, в комісіонці. На Березняках.

– Ну, добре, – помахав рукою Нонні Хаблак, – ми ще побачимось.

– Але ж я хотіла сказати… Я просто відчувала, знаєте, жінки завжди відчувають, серцем чують, коли негаразд. Ви вживете заходів?

“Швидше, ніж ти можеш уявити”, – подумав Хаблак і поспішив на вулицю.

У вітрині комісійного магазину були виставлені холодильники, пральні машини, висів трохи вицвілий, та все ще пристойний килим – звичайна вітрина звичайного магазину, де торгують і мотлохом, і речами справді цінними. Хаблак переконався в цьому одразу ж, зайшовши всередину: повнувата й надмірно розмальована жінка міряла шубу, дорогу норкову шубу – у майора навіть майнула думка, чи то випадково не шуба дружини Перовського, однак це категорично виключалось: опис вкрадених речей з прикметами мають працівники комісійних магазинів не тільки Києва, і шуба Перовських не пройшла 6 повз їхні очі. Так само, як зараз не пройшла повз очі Хаблака висока дівчина з кучмою явно фарбованого рудого волосся.

Хаблак удав, що цікавиться чорними польськими чобітьми. Навіть приміряв і, скрушно хитаючи головою, повернув літній огрядній жінці-продавцю.

– Тиснуть, – пояснив, – коли треба, ніколи й нічого не знайдеш – закон підлоти.

– А ви заходьте.

– Заходитиму, – пообіцяв майор, – я тут поруч живу. До речі, – кивнув на руду дівчину, – її Ларисою звуть?

– Сподобалась?

– По-моєму, знайома.

– У неї багато знайомих.

– Не дивно.

– Так, Лара користується успіхом.

– Лара Самусь? Тепер я згадав: колись гуляли на вечірці.

Хаблак ще раз уважно огледів руду красуню й вийшов з магазину. З першого ж телефону-автомата подзвонив на квартиру професора Зими. Як і сподівався, трубку взяла його дружина.

– Олександро Микитівно, – попросив, – зараз до вас підскочить наш дільничний. Ви нам потрібні на годинку.

– Щось знайшли?

– Можливо.

– Що саме?

– Вибачте, та я ще не впевнений…

– Добре, я чекатиму.

Потім Хаблак подзвонив Каштанову й попросив надіслати оперативну групу. З постановою прокурора на обшук у квартирі продавщиці комісійного магазину Лариси Самусь. Вислухавши майорові доводи, Каштанов погодився. Тепер лишалося тільки чекати, по приблизних розрахунках машина мусила прийти хвилин через двадцять – двадцять п’ять, і Хаблак, купивши у кіоску журнал, розташувався в скверику на лавочці.

Міліцейська машина загальмувала в умовленому місці, і Сагайдачний визирнув у вікно, шукаючи Хаблака. Майор швидко домовився з ним про план дій, і автомобіль поїхав до будинку Лариси Самусь – добре, що мешкала всього за кілька кварталів. Він повернувся за три хвилини, і Хаблак із Сагайдачним зайшли до директора магазину й попросили покликати Самусь. Лариса зазирнула до підсобки без найменших ознак хвилювання, та, побачивши Хаблакове посвідчення, пополотніла. Але мало не одразу оговталася й запитала виклично:

– Що потрібно?

– Маємо розмову, Ларисо Сидорівно, й хотіли б відвідати вас на квартирі.

– А якщо я не хочу вас запрошувати?

Хаблак показав постанову прокурора на обшук.

– Доведеться.

Самусь не збентежилась.

– Щось шукаєте?

– Поїхали, вдома поговоримо.

Лариса Самусь мешкала в окремій однокімнатній квартирі. Велика кімната з лоджією, гарні меблі, кольоровий телевізор, магнітофон, кришталева ваза з червоними трояндами на журнальному столику. Лариса незалежно зупинилася посеред кімнати, змахнула рукою:

– Шукайте, будь ласка, – мовила спокійно. – Тільки нічого чужого в мене нема.

– Так, – погодився Хаблак, – навряд чи ми знайдемо у вас на квартирі сховані крадені речі. Певно, Болт не припустився б такої помилки. Та й ви, громадянко Самусь, мабуть, жінка обережна й розважлива, і все ж кінь на чотирьох ногах, та й то спотикається. Запросіть понятих, – наказав Сагайдачному, – і покличте дружину професора Зими. – Кажучи це, пильно дивився на Ларису, але та ніяк не зреагувала на мовлене.

Поняті зупинилися в дверях, і Хаблак пропустив уперед Олександру Микитівну. Професорка з цікавістю оглянула кімнату, ковзнула поглядом по Ларисі й нараз ступила до неї. Витягла з рота сигарету й тицьнула нею в дівчину.

– Ти, ти насмілилася влізти в мої джинси!

Вдруге за останню годину Хаблак помітив, як зблідла Самусь. Пошукала рукою спинку стільця, сперлася, либонь, це допомогло їй, бо примружила очі й одповіла, дивлячись на професорку з ненавистю:

– Хіба тобі одній ходити у вельветі?

– Але ж на ній мої джинси! – обернулася професорка до Хаблака й понятих, шукаючи підтримки. – Попелясті вельветові джинси, бачите, і срібні заклепки на них…

– Таких джинсів у Києві навалом, – нахабно заперечила Лариса.

– Тільки не таких. Мені привезли їх з Японії, он, бачите, навіть наклейка!

– Ну й що? До нашого комісійного магазину також іноді здають американські чи японські…

Професорка розгубилася.

– Але ж це мої джинси, і я впізнаю їх.

– Подумайте, будь ласка, може, на них є якісь особливі прикмети? – попросив Хаблак.

Олександра Микитівна задумалась лише на мить.

– Є, – нарешті вигукнула з торжеством. – Зсередини на пасі два гудзики пришиті сірими нитками, а один – чорними. Відірвався, а сірих ниток, на щастя, я не знайшла. І пришила чорними.

Втретє Лариса зблідла.

– Це ще не доказ… – пробелькотіла розгублено.

– Не доказ? – верескнула професорка. – Негіднице, – ступила до Лариси, – знімай джинси! Я кому кажу: знімай!

Самусь зробила спробу відгородитися стільцем.

– Спокійно, – зупинив їх Хаблак. – Прошу вас, громадянко Самусь, вийти на кухню й переодягнутися в присутності понятих, – вказав на двох жінок, що тулилися до дверей.

Лариса подивилася на майора з кривою усмішкою. Ні слова не кажучи, повільно розстебнула пас, рвонула блискавку на стегні й, визивно посміхнувшись, скинула джинси на підлогу, переступила через попелястий вельвет, навіть пхнула його ногою.

– Подавись своїми джинсами! – люто видихнула просто в обличчя професорці.

Олександра Микитівна розгублено відступила, а Хаблак подав штани понятим.

– Справді, бачите, другий гудзик на пасу пришитий чорними нитками, – констатував. Обернувся до Лариси: – Одягніться, – наказав суворо.

Самусь, нарочито вихляючи стегнами, пройшла до шафи, витягнула халат і накинула на себе. Дивилася темними від люті очима на понятих, які обмацували джинси, й руки в неї тремтіли. Раптом підійшла, мовила знущально:

– Корова! Таким коровам не джинси, ватяні штани носити. Подавись своїм барахлом!

– Я закликаю вас до порядку, громадянко Самусь, – обірвав її Хаблак. – Які ще речі, котрі не належать вам, зберігаються на квартирі?

Лариса сіла на стілець, демонстративно відвернувшись од усіх.

– Шукайте… – тільки й мовила.

15. Конвоїр вийшов, залишивши Ларису Самусь у кабінеті Вона пошукала очима стілець, присунула його до себе ногою й сіла, витягнувши ноги. За добу, що минула після арешту, Лариса вся якось злиняла, обличчя пожовтіло й на чолі виступили зморшки, щоки обвисли – вона постаріла років на десять.

Подивилася на Хаблака з явною неприязню й запитала похмуро:

– Радієте?

– Підстав для негативних переживань не маю.

– Отже, радієте. Спіймали на гарячому.

– Кожному злодієві вготоване таке

– Не брешіть. Якби не той тюхтій Шило…

– Ми б вийшли на вас якимсь іншим способом. До речі, мушу попередити: щиросердне каяття завжди враховується судом.

– Знаю, – рішуче відповіла Лариса, – я розповім усе, бо не бажаю сидіти зайвий рік чи два.

Хаблак увімкнув магнітофон.

– Розкажіть, як познайомились з Боковим. Леонідом Спиридоновичем Боковим, злодійське прізвисько – Болт.

Лариса осмикнула на колінах просту вовняну спідницю. Трохи подумала й почала:

– Весною приїхав до Києва Габовда. Є такий Василь Павлович Габовда, і мешкає він у Косові. Ми познайомились з ним кілька років тому. Грицько, мій брат, їздив у Карпати, десь там він знюхався з Габовдою, знаєте, кажуть, свій свояка вгадає здалека, не можу сказати, де саме вони здибались, та, зрештою, це не має значення. Головне, що ділова людина на іншу ділову людину завжди нюх має, і знайти їм спільну мову – раз плюнути.

– Вважаєте Григорія Сидоровича діловою людиною? – перепитав Хаблак, згадавши зовсім несолідну шкіряну кепочку на маківці Самуся.

– Людину судять по справах, – ствердила.

– Добре, про справи вашого брата ми ще матимемо час побалакати.

– Я про них знаю мало. Ми зупинилися на приїзді Габовди до Києва. Отже, прибуває він і каже: майже без ризику можна добре заробити, принаймні по кілька тисяч. А хто на це не погодиться? Тисячі на дорозі не валяються.

– Люди заробляють гроші працею.

– Мені за ті гроші, що від Болта одержала, в магазині два роки працювати треба.

– Але ж бачите, чим скінчилося.

– Ризик, – зітхнула, – всі ми ризикуємо. Хаблак вдарив ребром долоні по столу.

– Ні, – заперечив, – ми не дамо вам жодного шансу.

– Тепер і я зрозуміла, – посміхнулася сумно Лариса. – Але ж ми мудрі по шкоді. А тоді пропозиція Габовди видалася привабливою. Він пояснив: повернувся з колонії один спец, ну, по-вашому “домушник”, спец на всі руки, і йому потрібна лише мінімальна допомога. Тобто інформація, а потім – вивезти речі. І все. Гришка й каже: чо’ за діло, зробимо так, що комар носа не підточить. Машини маємо дві: службовий “пікап” і власний “Жигуль”-фургон. Лади, мовляв, давайте вашого спеца. Ну, й приїхав він. Звичайно, в Григорія жити йому незручно, сім’я все ж, довелося поселитися в мене. Чоловік він нічого, видний і щедрий, грошей, правда, спочатку особливих не мав, але потім…

– Гуляли?

– Трохи було.

– Із чого почав Болт?

– Ідея з поштою в нього виникла. Каже, своя людина, там потрібна. Я й згадала про Шила. Він минулого року в нашому парадному мешкав, кімнату знімав, ну, й вирячувався на мене. До ресторану запрошував, потім у гуртожиток перейшов, і рідше стали зустрічатися.

– І ви поновили знайомство з Шилом?

– Звичайно. Розповіла про Болта і його пропозицію.

– Одразу погодився?

– Микола – людина ділова. Трохи подумав, та не комизився. Через день уже працював на пошті. Там улітку листоноші у відпустки йдуть. От і влаштувався без усякого.

– А далі?

– А далі простіше простого. Він мені казав про квартири, я – Болту, далі вони з Гришкою все обтяпували. У Григорія машина звична для ока, “пікап” телевізійний, такі завжди біля під’їздів стоять, навантажуються, розвантажуються… Гриша ще завжди вгадував: до будинку, де Болт справу робив, він або телевізор підвезе, або щось інше вигадає.

Хаблак згадав Самусевий трюк з художником.

– І куди везли крадені речі? – запитав.

– До Грицькового гаража. Там перевантажували у “Жигуль”, два рейси Грицько в Косів зробив, і дулю б ви нас попутали, якби не джинси.

Хаблак поплескав рукою по столу. Думав: Лариса каже правду. Та й який сенс їй брехати: спіймано на гарячому. І ще думав: ось називає вона і Шила, і Габовду, і брата діловими людьми, а які вони ділові? Звичайнісінькі шахраї і злодії. Сьогодні йому доведеться вислухати всіх – сидять у ізоляторі тимчасового затримання й чекають своєї черги. І сидіти їм не один день. Бо це – відплата. І чекає вона кожного. Бо як його не називай: діловою людиною, спритником, комбінатором, злодій завжди лишається злодієм, і місце йому визначене законом.