Текст книги "Вибух"

Автор книги: Ростислав Самбук

сообщить о нарушении

Текущая страница: 14 (всего у книги 33 страниц)

Ярема не попхався перший до магазину, бачив, як чоловіки в ресторанах пропускають поперед себе жінок, отже, й він дав дорогу Христині, дружина скосила на нього здивоване око, та впевнено піднялася на високий ганок і попрямувала у відчинені двері.

Магазин у Щербанівці називався сільським універмагом, займав він нове й досить пристойне приміщення: торгували тут усім – від цукру й консервів до одеколону та готового одягу.

Подружжя Стецюків постояло у дверях магазину, роззираючись: чи, бува, не завезли чогось нового й дефіцитного, але ніщо не показувало на дефіцит, продавець Люба важила доярці Ганні цукерки й ліниво перемовлялася з нею, у вікно билася і дзижчала муха й чорний кіт не зводив з неї підозріливого ока.

Христина зітхнула ображено. Хотілося, щоб у магазині було якнайбільше народу, ото б вона висловилась, аби всі знали, що Яремина робота на фермі виявилась тимчасовою і що в колгоспі, як і в усій країні, вміють цінувати розумних людей: що б не сталося, зрештою, знову помітять і висунуть.

А тут слухачів тільки двоє: продавщиця і Ганна. Правда, слухачі неабиякі. Ганні скажи слово, вигадає ще десять і рознесе по селу, та й Любка не вміє втримать таємниць, до того ж хто не йде повз крамницю, завітає неодмінно – просто подивитися чи купити чогось: сільський інформаційний центр на чолі з язикатою Любкою.

І Христина, лише кивнувши поважно продавцю, рушила до закутка, де лежав і висів готовий одяг. Навмисне стала спиною до Любки й запитала не обертаючись:

– А де в тебе, Любо, шляпи?

Люба зсипала на Ганнину долоню дріб’язок, лише потому здивовано зиркнула на Стецючку: адже капелюхів у селі, особливо влітку, майже ніхто не купував.

– Для чого вам? – запитала.

Христина тільки й чекала такого запитання.

– Не розумієш! – вигукнула урочисто. – Яремі!

– Він же кашкета носить.

– Носив, – уточнила Христина, не приховуючи торжества. – Носив, а зараз він знову на руководящій роботі й негоже…

– На руководящій? – не повірила Ганна. – Це ж куди його? Могоричних, кажуть, усіх зліквідували…

Христина повільно повернулася до жінок, зміряла їх нищівним поглядом.

– То де в тебе шляпи? – перепитала.

– Зараз, тітонько, винесу з підсобки. – Люба гайнула до розчинених дверей з марлевою, від мух, фіранкою, а Ганна зупинилася з кульком цукерок і очікувально дивилася на Христину. Потім перевела погляд на Ярему, той зняв старого, пом’ятого та в плямах кашкета, обтер рукавом спітніле чоло. Посміхнувся ніяково, але водночас і переможно.

– Бригадири начебто в нас є… – нерішуче почала Ганна, – і завфермою… В парторги ти, Яремо, не годишся, бо безпартійний. Куди ж бо це?..

Стецюк зробив утаємничене обличчя, хотів уже й сказати, та помітив застережливий жест дружини й лише переступив з ноги на ногу. А Христина, дочекавшись, поки Люба винесла з підсобки кілька капелюхів, вибрала зеленого, з великими крисами, велюрового, насунула на чоло Яремі й відступила розглядаючи.

– Гарно, – підлестила Ганна, – зовсім руководящий чоловік.

– Скільки? – запитала Христина.

– Дев’ятнадцять сорок.

– Скільки-скільки?

Люба підвищила голос:

– Я ж кажу, дев’ятнадцять сорок, не так уже й дорого.

Христина хотіла вичитати: може, комусь і недорого, але цілих два червінці за якогось нещасного капелюха, проте утрималась – сьогодні її щасливий день, і за це, зрештою, можна заплатити.

І все ж повагалась трохи й потягнулась до сірого, не такого шикарного, із вузькими крисами, правда, з модною лиштвою, але явно дешевшого.

– Завеликий! – рішуче здерла з Яреминої голови зеленого. – Ось цей, здається, підійде, – взяла сірого, фетрового.

– Личить, – схвалила Люба, – зовсім гарно виглядає товариш Стецюк.

– Гадаєш? – підозріло зиркнула Христина: чи не кепкує випадком?

Однак Люба дивилася серйозно і тільки цікаві вогники світилися в її очах.

– Такого капелюха сам Сергій Володимирович носить, – насмілився Нарешті вставити Ярема. – Директор цегельного заводу. Колись ми з ним обмивали в ресторані “Бурштин” цеглу на свинарники і випили, значить, дві пляшки тризірочного…

Христина застережливо підняла руку: цей базікало може зіпсувати їй усе торжество. Але ж згадка про відомого в усьому районі директора цеглярні потішила її: поправила капелюха в Яреми на голові, зсунувши на потилицю, і мовила поважно:

– Сам Сергій Володимирович, кажеш?..

– А Ярема в яких чинах ходитиме? – не витримала й заскочила Ганна.

Щаслива посмішка раптом розтягнула Христине обличчя: відчула, в жінок урвався терпець від цікавості, та й сама вже неспроможна була мовчати, поправила Яремі капелюха, тицьнула долонею в підборіддя, аби тримав голову вище, і пояснила:

– Висувають його, значить, завідуючим колгоспним бджільництвом.

У крамниці запала тиша, тільки муха дзижчала й билася в шибку.

– Невже? – заздрісно вигукнула Ганна.

– Авжеж… – Чомусь Христині захотілося скрутити дулю цій пліткарці, але посміхнулася й мовила удавано недбало: – Дід Григорій пішов на пенсію, а хто на селі краще за Ярему з вуликами впорається?

Христина знову переможно огледіла жінок, та нараз почула таке, що навіть її загартоване у сільських сварках серце тенькнуло.

– Що-що? – перепитала. – Що ти сказала?

Але Люба повторила і не проковтнула свого поганого язика, не захлинулася слиною, а повторила, не відводячи очей і безсоромно:

– Отже, пасічником?

Христина ледь утрималася, аби не зірватися. Потім думала: як добре, що не скипіла. Посварилися б, наговорили одна одній лайливих слів і зовсім забули б про Ярему і його керівну посаду. А так Христина, лише пополотнівши, зобразила на обличчі посмішку й мовила притишено, але значуще:

– Пасічником у нас дядько Петро, хіба не знаєш? А Ярема – завідуючий бджільництвом, так сам Григорій Андрійович сказали, це тобі не завмаг, а сільська номенклатура, пойняла?

Видно, Любі не дуже сподобався підтекст, який вклала Христина в слово “завмаг”, очі в неї потемнішали й губи затрусилися, либонь, готова була вже облаяти Стецючку, однак Христина вчасно зрозуміла це і одразу скористалася перевагою, яку мають усі покупці перед продавцями:

– Скільки? – запитала. – Скільки коштує ця шляпа, дорогенька? Бо нам нема часу тут у вас теревені розводити. Ярема Іванович, як руководящий чоловік…

Люба кліпнула очима, мабуть, збагнула, що сваритися їй негоже, і одповіла сухо та офіційно:

– Двадцять вісім карбованців і шістдесят п’ять копійок.

– Ого! – не витримала Христина, але одразу затнулася. З жалем подивилася на зелений велюровий, з широкими крисами капелюх. Певно, кращий за цей і, головне, дешевший, суворо прикусила нижню губу, та згадка про директора цегельного заводу втішила її – дістала з сумки три десятки, перерахувала, хоч одразу бачила, що тільки три, й подала Любці, додавши:

– Бери й носи на здоров’я, Яремо Івановичу. Нам для руководящого чоловіка нічого не жалко – скоро тебе до колгоспного правління оберуть, тоді деякі свої погані язики зовсім поприкушують.

Одержавши здачу, недбало засунула до гаманця, хоч кортіло порахувати, і, підштовхнувши Ярему до виходу, прихопила його старого кашкета й посунула за чоловіком, не озираючись. Знала, звістка про чоловікову посаду сьогодні ж піде по селу, і це приємно лоскотало їй душу.

Обоє пройшли забрукованою центральною вулицею села, Ярема сунув попереду вельми поважно. Зустріли колгоспного конюха Миколу Підлипача, той поздоровкався, і Стецюк відповів йому, приклавши два пальці до крис нового капелюха – бачив, як відповідає на вітання сам заступник голови райспоживспілки: чому ж не наслідувати поважних і досвідчених людей?

Далі бруківка збігала на горбок, повернувши ліворуч, вони зупинилися біля ошатного цегляного будиночка, обсадженого бузком. Господарка садиби порпалася на грядках. Побачивши гостей, усміхнулася привітно й запросила до хати. Христина витягнула з сумки дволітрову банку меду, поставила на підвіконня біля веранди й мовила солодко:

– Тобі, Оленко, найкращого принесли, сама знаєш, нема смачнішого меду, ніж у Яреми, а цей квітковий, з гречки та еспарцету, отже, лікувальний, їж на здоров’я.

Либонь, вона б говорила ще, та господарка, сполоснувши руки у виварці з нагрітою на сонці водою, зупинила її:

– Це чому ж ти, Христе, стала пригощати мене?

– Бо Ярему призначили завідуючим бджільництвом, а ти сама цього меду не з’їси, отже, й Григорія Андрійовича підгодуєш – цей мед якраз для його хворого серця…

Господарка докірливо похитала головою.

– Отак би одразу казала: Григорій Андрійович тебе б вигнав, то через мене…

– Що ти, сусідко, – швидко, та не дуже впевнено почала Христина, – та як тобі не соромно!

Але Олена рішуче підвела руку, зупиняючи.

– Зараз чайник поставлю, – мовила, – поп’ємо чаю, я давно вже хотіла. Ще й медком поласуємо, квітковий, кажеш?

– Ох, і добрий же мед! – полегшено зітхнула Христина, збагнувши, що її дар прийнятий. – У роті так і тане, так і тане. А в гарній компанії…

Олена не пошкодувала заварки, всипала до невеличкого фарфорового чайничка ще півложечки цукру, пояснивши, що чай з цукром краще настоюється, вони всілися просто на дворі під старою грушею лимонкою. І Ярема, ковтнувши вогненного й справді пахучого чаю, мовив поважно:

– Добра ти господиня, Олено, і город у тебе, і сад, от тільки вуликів нема. Чого не заводиш?

– Так чоловіче ж діло…

Христина голосно подула в чашку, обережно відсьорбнула й зауважила:

– Дивуємось тобі, Олено. Жінка ти ще нівроку, та й Григорій Андрійович до тебе прихильний…

– Знову своєї! – заперечила Олена, але не дуже впевнено. – І коли ви оце сватання припините? – Однак дивилася на Христину доброзичливо, й та збагнула, що розмова господині приємна, хотіла ще підлестити, та грюкнула хвіртка, й на подвір’ї з’явився незнайомий високий чоловік У темній сорочці з короткими рукавами. Не вітаючись, пройшов просто до столу, Христина вже хотіла сказати йому Щось ущипливе, проте він опередив її, запитавши:

– Тут мешкає голова колгоспу?

Господиня вже звикла до чеканих і здебільшого таких нечеканих вторгнень і відповіла, аніскілечки не здивувавшись:

– Нема Григорія Андрійовича, до санаторію поїхав.

– А ви Олена Демидівна?

– Звідки знаєте?

– Записку маю до вас.

– Від кого?

– Григорій Андрійович написав.

– Як так? – здивувалася. – До Одеси ж тільки вилетів… Ось, – кивнула на Стецюка, – Ярема Іванович на літак посадив.

Хаблак дістав удвоє складеного конверта. Розмовляючи з ним і здогадавшись, що майор з київського карного розшуку не обмежиться лише бесідою з ним, а поїде до Щербанівки, Григорій Андрійович Дорох написав листа й попросив передати хазяйці будинку, де мешкав.

Хаблак пам’ятав, як Дорох сказав йому:

“Я б на вашому місці не перевіряв її. Гарна жінка, душевна й взагалі… – затнувся, й Хаблак збагнув, що цей передчасно посивілий, з нездоровим обличчям чоловік не байдужий до Олени Демидівни. – Взагалі, чесна людина, і я їй вірю, як самому собі. Та й кому ж тоді вірити? – запитав сам у себе трохи здивовано. – Зрештою, ваша справа, проте було б просто смішно підозрювати Олену Демидівну. Але, якщо вже так, передайте листа. Нехай збере мені ще валізу – сама знає, що потребую, скажете, аби Петро завіз її у Бориспіль”.

Більше він не сказав нічого, махнув рукою і пішов; Хаблак зрозумів Дороха: Григорію Андрійовичу було видніше, але він мусив зрозуміти й Хаблака та його обов’язки.

Олена Демидівна заметушилася, обтерла фартушиною табуретку, присунула гостеві.

– Чаю, – запропонувала, – з медом? А може, хочете їсти?

Їдучи з Дубовців, Хаблак пообідав у райцентрі, тому рішуче відмовився. А чаєм пахло смачно, до того ж, кажуть, у спеку він найкраще гамує спрагу, Хаблак сів навпроти огрядного чоловіка з червоним, спітнілим од крутого гарячого чаю обличчям, поклав собі на блюдечко трохи меду і з задоволенням почав пити.

Олена Демидівна прочитала листа й здивовано втупилася в Хаблака.

– Що ж сталося? – сплеснула долонями. – І де ж його валіза поділася?

Хаблак уважно розглядав її, помішуючи чай ложечкою. Справді, було б дурницею навіть на мить запідозрити цю жінку – настільки щиро здивувалася й засмутилася, дізнавшись про прикрий випадок у аеропорту. Але вона не знає, що ж справді сталося. Хаблак попросив Дороха не писати про вибух, і майор відповів заспокійливо:

– Так, нещасний випадок. До речі, ви не клали до валізи Григорія Андрійовича нічого забороненого? Спирту, скажімо? Або чогось такого?..

– Так не п’є ж наш голова, – втрутилася Христина. Хаблак суворо зиркнув на неї, мовляв, не тебе ж питають, і знов повернувся до Олени Демидівни.

– Ні, – підтвердила та, – я вранці, як підвелася, так одразу ж спакувала валізу. Те, що чоловік потребує: білизну, костюм, сорочки, ну, бритву, звичайно, поклала, мило. А Григорій Андрійович ще радіо попросив. Каже: там у санаторії сумно, і транзистор згодиться. Невже й радіо пропало?

– Не знаю, – трохи покривив душею Хаблак, – я тільки вчора познайомився з товаришем Дорохом. Він і попросив з’їздити в Щербанівку. В боргу, каже, не залишимось…

– Звичайно, не залишимось, – втрутився в розмову черевань, – у нас такий закон…

Певно, йому набридло мовчати й хотілося погомоніти з приїжджим чоловіком, проте Хаблак знав, якими нескінченними бувають подібні розмови, й зупинив череваня:

– Ви проводжали Григорія Андрійовича? – запитав.

– Еге ж.

– Вибачте, ми незнайомі…

Черевань підвівся і подав майорові через стіл велику загрубілу руку. Назвався:

– Стецюк Ярема Іванович. Завідуючий колгоспним бджільництвом.

– Дуже приємно, – міцно потиснув йому руку Хаблак. – Випадково не бачили, ніхто із сторонніх не торкався валізи Григорія Андрійовича?

Стецюк одповів упевнено:

– Що ви! Я сам отутечки взяв її, сам і відніс у аеропорт.

І тут було усе ясно й зрозуміло: Хаблак подумав, що тільки даремно витрачає час у Щербанівці, однак мусив довести діло до кінця, зокрема, міг тільки догадуватися про характер стосунків між Дорохом та Оленою Демидівною Грицик, у будинку якої мешкав голова колгоспу. Може, щире здивування і смуток Олени Демидівни вміло розіграні?

– Чай у вас смачний, – похвалив, – а мед – нема слів.

– Отож! – повчально підвів угору пальця Стецюк. – Я вивожу вулики на гречку, а там поруч ще еспарцетове поле.

– Пофортунило Григорієві Андрійовичу, – досить безцеремонно обірвав його Хаблак, – такі смачні чаї щодня розпивати…

– Еге ж, – підтвердила Христина, солодко зиркнувши на Олену Демидівну. – З такою жінкою, як сир у маслі купається… Чоловіки тільки в нас нетямущі: їм що добре, що погано… Рідко хто може справжню жінку оцінити.

Розмова почала набирати бажаного характеру, й Хаблак спробував спрямувати її в потрібне русло:

– Одразу видно, – обвів рукою вхожені грядки й накритий стіл, – гарну господиню одразу видно.

– Оце чоловік! – захоплено вигукнула Христина. – А кажуть, що міські нетямущі!

Хаблак уважно подивився на неї і вирішив, що розмова на підтекстах тут, либонь, не пройде. Мовив просто:

– А Григорій Андрійович казав мені, що холостякує. Але ж тут поруч така жінка – не кожен чоловік устоїть.

У Христини загорілися очі.

– Та хто ж встоїть проти Олени? – засокорила. – Нема такого чоловіка, ви тільки гляньте, ще молода, вродлива, роботяща, жінка в соку, й пропаде ні за що. Я їй уже вкотре кажу: дурепа, Григорій Андрійович тебе на руках носитиме, а вона затялася…

Хаблак помітив, як почервоніла господиня, і підлив масла у вогонь:

– Григорій Андрійович – чоловік видний. Хворий от трохи…

– Бо сам винен, – безапеляційно заявила Христина, – не шкодує себе. А ти, Олено, не жалієш його, пішла б за нього та поберегла для людей.

– Ви що, відмовили Григорію Андрійовичу? – удавано здивувався Хаблак.

Майор побачив, як знову почервоніла жінка, видно, ця розмова подобалась їй і остаточної крапки в їхніх стосунках з Дорохом ще не було поставлено.

І все ж Олена Демидівна махнула рукою і мовила, правда, не дуже категорично:

– На чорта мені муж, так я сама собі бог і цар, встала не м’ята, лягла не клята.

– Що ти, Олено! Хіба Григорій Андрійович тобі хоч одне погане слово сказав?

– Ні, – зізналася й нараз посміхнулася так щасливо, що, либонь, не лише Хаблакові, а навіть не дуже-то й тонкошкірому Стецюкові стало зрозуміло, що в них з Дорохом свої особливі стосунки, що все йде до свого логічного завершення і тільки потрібен час, щоби поставити останню крапку.

Либонь, Олена Демидівна зрозуміла, що трохи виказала себе, підвелася і заклопоталася.

– Пийте чай, – запросила, – печиво їжте, ви, товаришу, – присунула Хаблакові вазочку з домашнім печивом, – ще навіть і не покуштували… А я піду, зберу речі Григорію Андрійовичу. Це ж треба, – креснула долонями, – аби таке сталося…

Христина квапливо допила чай, поставила чашку на блюдечко денцем догори й подалася слідом за Оленою Демидівною.

Стецюк обтер рукавом піт на чолі – тепер без жінок два чоловіки можуть хоч порозмовляти спокійно.

– Ви, товаришу, бачили багато, літаками літаєте… А я скажу вам, колись ми обідали в ресторані з товаришем Стикою. Не чули про такого? Та ви що! Це ж наш районний ветеринар, його всі знають. То випив Семен Сидорович першу чарку й каже: “Ти, Яремо Івановичу, сам не знаєш себе. Ти от скільки в колгоспі на руководящій роботі?..”

Стецюк говорив щось далі, але Хаблак не слухав – вже занетерпеливився. Сонце он зовсім на спадні, до Києва ж із Щербанівки години півтори, може, й дві, треба поспішати, день втрачено, а справа з вибухом, либонь, не просунулася в нього ані на крок.

Цікаво, а як у Дробахи?

6. Юрій Лукич підвівся в пів на сьому – як для міста, то зовсім рано, але Лоденок умів цінувати час, точніше, себе в цьому безмежному часі й, коли треба, розраховував кожну хвилину.

Юрій Лукич зробив легку зарядку, щоб трохи розім’ятися після сну, крім того, в якомусь поважному журналі, який передплачувала Людмила, вичитав, що ранішня зарядка, хоч і не дуже впливає на похудіння, сприяє обмінові речовин, а до процесів, що відбуваються в його організмі, Юрій Лукич ставився серйозно.

Після зарядки Юрій Лукич виправ білі трикотажні труси й майку, бо й до власної гігієни ставився не менш серйозно, та й не любив, щоб у квартирі був безлад.

Правда, Людмила не завжди поділяла його переконання. Спочатку Юрій Лукич намагався перевиховувати її, проте невдовзі переконався: жінки вперті у своїх помилках, і Людмилі легше іноді півдня просидіти перед туалетним столиком, вивчаючи й поліпшуючи свою вроду, ніж закласти в пральну машину сорочки. Чесно кажучи, у Юрія Лукича навіть виникла думка розлучитися з Людмилою, та по роздумах відкинув її. Все одно колись треба одружуватись, і невідомо, кого ще візьмеш. Усі вони перед шлюбом прикидаються і працьовитими, і закоханими…

До Людмили Юрій Лукич приглядався мало не півроку, та все ж трохи помилився, правда, не зовсім, у коханої жінки бували напади працелюбства, тоді вона прала все до останньої ганчірки й вилизувала квартиру так, що Юрій Лукич навіть при бажанні не міг знайти ні порошинки. Однак це траплялося не так уже й часто, а Юрій Лукич полюбляв у всьому систему й порядок.

Зрештою, зваживши на всі плюси й мінуси, Лоденок вирішив залишити все, як є, status quo – молодшу й вродливішу від Людмили все одно навряд чи взяв би. Щоправда, якби дуже захотів, то, може б, і знайшов, проте його Людмила мала ще одну неоціненну якість: наскільки міг переконатися Юрій Лукич, вона не зраджувала його.

Тож чи варто розлучатися з вродливою, молодою, стрункою і вірною? Через те, що вчасно не випере майку?

Юрій Лукич розв’язав цю проблему досить просто. У дні Людмилиної бездіяльності сам прав і давав квартирі лад, скоро призвичаївся й переконався, що такий спосіб життя вимагає менших витрат енергії та нервових клітин, котрі, як відомо, чомусь не поновлюються.

Виправши білизну, Юрій Лукич пройшовся по квартирі з ганчіркою, повитирав пилюгу на югославській стінці “Рамона”, на білому широченному ліжку з румунського гарнітура “Людовик”, де під рожевою ковдрою полюбляла вилежуватися Людмила, виставивши руки й повні плечі. Але не дозволив емоціям захопити себе, поспішив до ванної, прийняв холодний душ, одягнувся і, не чекаючи ліфта, збіг сходами.

Виявилось, поспішав даремно: машина ще не стояла біля під’їзду, Юрій Лукич невдоволено зіщулився і нетерпляче тупцював – що за порядки, вже три хвилини, як він вийшов на вулицю, а машини все нема…

Нарешті чорна “Волга” виринула з-за рогу, загальмувала перед Юрієм Лукичем, і шофер відчинив дверцята.

– На проспекті перекрили рух, – почав поспішливо виправдовуватись, – довелось об’їжджати…

Лоденок лише скосив на нього сердите око. Не приїхати вчасно за начальством, – мав тверде в цьому переконання, – значить, проявити нехлюйство, нехлюйства ж він не вибачав. Але зранку не хотів псувати собі настрій: зіпсуєш – погано почнеться день, не ввійдеш у справжній ритм, а він поважав і себе, і свій робочий день, і своє вміння добре організувати діло.

Кожен свій день – коли не був у відрядженні чи не викликало зранку начальство – Юрій Лукич починав з тенісної розминки. Мав двох партнерів – заступника голови райвиконкому й начальника будівельного тресту, – теж ентузіастів тенісу. Іноді приходив грати досить відомий композитор, пісні якого все частіше виконувались по радіо, і взагалі, знатися з творчою інтелігенцією дедалі все більше входило в моду.

Юрій Лукич вийшов на корт у легких літніх штанях і сорочці з короткими рукавами. В глибині душі він заздрив композиторові. Той міг дозволити собі розкіш грати в шортах – вони зручніші, але що ж подумали б про Лоденка – директора такого величезного комбінату, коли б він посмів з’явитися перед публікою в коротких штанцях, з оголеними ногами!

Щоправда, композитор показував йому фото якоїсь закордонної знаменитості, здається, голови правління концерну, в шортах – але то десь там…

Лоденок вийшов на корт з почуттям законної гордості. В нього завжди пробуджувалось оце почуття, коли дивився на величезний комбінатівський Палац спорту з закритим плавальним басейном і тенісним кортом: його, Юрія Лукича, рук справа, за цей палац він мало не перегриз горло начальству, а домігся затвердження проекту та асигнувань.

Сорок – п’ятдесят хвилин на корті, потім, після короткого перепочинку, дві п’ятдесятметрівки в басейні, теплуватий душ, уже другий за день, – і саме час снідати та братися за роботу.

На сніданок Юрій Лукич уже не повертався додому, він снідав у комбінатівській їдальні, й сам шеф-кухар міг бачити, чи подобаються його страви начальству.

Після тенісу й плавання пробуджувався апетит, і Юрій Лукич з’їв заливну осетрину, біфштекс із картоплею і запив чорною кавою. Чорну каву пив і потім, в кабінеті, – біфштекс насилав сон, а кава збадьорювала.

Юрій Лукич пишався своїм кабінетом: не в старому стилі – з величезним столом, бронзовими каламарями, масивними кріслами й шафами. Такі кабінети, на його глибоке переконання, свідчили про ретроградні смаки керівника, про його небажання іти в ногу з сучасністю і взагалі – нерозуміння технічного прогресу.

У кабінеті Лоденка було багато світла, натерта до блиску підлога віддзеркалювала легкі модерні меблі, на стінах висіли естампи, а біля столу височів пульт селекторного зв’язку, з допомогою якого директор міг швидко й без секретарки зв’язатися з будь-якою ділянкою виробництва.

Юрій Лукич мав спостережливе око – за кілька секунд, поки проходив приймальню, встиг визначити, кого слід прийняти раніше, а хто зможе й почекати. Комбінат здавав черговий житловий багатоквартирний будинок, і це наперед визначало характер сьогоднішнього директорового прийому.

Лоденок пройшов до своїх оббитих чорним дерматином дверей по килимовій доріжці, посміхаючись і люб’язно вітаючись.

Що справляє найкраще враження? Привітність, уміння запам’ятати робітника, підійти до нього в цеху, потиснути руку, запитати про щось – ці деталі формують громадську думку.

Або зупинити якусь жінку – краще не дуже вродливу, осміхнутися багатозначно й сказати:

“Яка ви сьогодні приваблива!”

І все– пішов далі, забув…

Для тебе це так, щось схоже на жарт. А жінці – щастя і пам’ять. Увечері вона тільки й торочитиме чоловікові, який у них гарний директор, – ти, мовляв, нічого не помічаєш і не розумієш, але ж не перевелися ще справжні джентльмени…

У кабінеті Юрій Лукич оглянув себе в дзеркалі й лишився задоволений. Темно-сірий гарно пошитий костюм, свіжа сорочка й чисто виголені щоки. Що не кажи, вже за сорок, а він добре зберігся. Років тридцять чи трохи більше ще попереду, боже мій, як мало, і невже йому доведеться колись умерти?

Несправедливо якось і, певно, для керівного складу потрібні винятки.

Недавно Юрій Лукич читав (дай боже пам’ять, де ж це? – ага, в “Комсомольской правде”), що людина зможе жити до дев’ятисот років, і проблема ця практично розв’язуватиметься десь уже наприкінці сторіччя чи на початку майбутнього.

Дожити б!

Звичайно, спочатку не зможуть продовжити життя всім, але Юрій Лукич чомусь не сумнівався, що потрапить саме до вибраних.

Стало шкода себе, сів за полірований стіл, на якому лежали тільки блокнот і японська ручка “pilot”. Осміхнувся і натиснув кнопку, запрошуючи першого відвідувача.

Жінку, яка зайшла до кабінету, Юрій Лукич знав: та і як не знати, коли портрет її висить на Дошці пошани навпроти управління комбінату, визирни у вікно – й побачиш…

– Радий вітати вас, Маріє Петрівно! – Директор обійшов стіл і допоміг жінці сісти в крісло. – Давно не бачив вас, чомусь забуваєте нас, шановна…

Жінка сіла на краєчок фотеля, діловита, непривітна, навіть директорова підкреслена ввічливість не змінила виразу її обличчя.

– Я от що… – почала хвилюючись. – Незручно воно й не звикла просити за себе, але ось доводиться, і ви, Юрію Лукичу, вже якось пробачте…

– Ну, що ви, шановна, – всміхнувся Лоденок ще приязніше, – ми тут для того й сидимо, щоби піклуватися про вас!

Жінка полегшено зітхнула.

– Справа в мене не вельми значна, начебто вас і турбувати не випадає, та начальник квартирного сектора вперся. Отой дім, що готовий, дев’ятиповерховий, біля парку, в цьому районі міста… Звідси мені до роботи два кроки… А живу я далеко. Є люди з залізобетонного, та й на ТЕЦ працюють… їм там зручніше… Кажу: обміняй, а він – не маю права. Я, мовляв, не обмінне бюро, й ви, громадяночко, самі варіанти шукайте.

Юрій Лукич розвів руками. Справді, бюрократ цей Стеренчак, та, либонь, вийшло на краще, бо він зможе втрутитися і допомогти жінці без особливого клопоту.

Натиснув на кнопку селектора. Такі розмови полюбляв вести привселюдно, щоб відвідувачі вочевидь могли осягнути всю директорову велич.

– Леоніде Кириловичу?

– Слухаю вас, Юрію Лукичу… – почулося в кабінеті, мовби начальник квартирного сектора сидів у кріслі навпроти столу: директор кохався у технічному прогресі й наказав поставити кілька динаміків.

– У вас була на прийомі Марія Петрівна Громова – наша кранівниця із складального?

– Не пам’ятаю.

– Я прошу вас визирнути у вікно й подивитись на другий портрет ліворуч. Соромно, Леоніде Кириловичу. Жінка просить обміняти квартиру, їй і справді так зручніше, а нам зробити це нічого не варто…

– Пробачте, я вже згадав… – загуло в динаміках. – Але ж новий будинок кращий: окремі кімнати, ліфт, і якщо кожен захоче…

Юрій Лукич побачив, як зсудомило жінку. Застережливо підніс руку.

– Слухайте мене уважно, – мовив тоном, що виключав заперечення. – По-перше, не кожен, а передова робітниця. По-друге, а прошу вас (це прозвучало, як “наказую”) негайно знайти варіант і надати товаришці Громовій квартиру в новому будинку. Ви мене зрозуміли? Все… Сповістіть їй завтра…

Директор клацнув вимикачем і поважно відкинувся на спішку стільця.

Жінка підвелась.

– Не знаю, як і дякувати…

– Ну, що ви, Маріє Петрівно! – Лоденок підвівся і потиснув їй руку. – Радий був допомогти.

Наступний відвідувач почав доводити, що його несправедливо позбавили черги: він стоїть уже два роки, разом з дружиною і двома дітьми никає по приватних квартирах, а є люди, котрі менше від нього працюють на комбінаті й залишились у списку.

Директор і слухав його, і не слухав. Перед кожним заселенням одна й та сама історія: завжди знайдуться незадоволені.

Що ж, квартирну кризу ще не ліквідовано, комбінат розширюється, а темпи житлового будівництва, на жаль, ще не відповідають виробничим потребам.

Так і пояснив відвідувачеві: терпіть, мовляв, це вас не дирекція викреслила із списків, а профспілка, вона – господар, розподіляє квартири. Через два – три місяці відбудеться нове заселення, ось тоді неодмінно одержите помешкання, до речі, як ваше прізвище? Чудово – Самохвалов, підсобник з арматурного…

Юрій Лукич удав, що зробив помітку в блокноті, насправді ж розписався двічі чи тричі – гарна ручка, вміють же виготовляти кляті капіталісти, і як це їм удається?

Лоденок знуджено зиркнув на двері – хто ж наступний? – і обличчя його мимоволі розтяглося в посмішці.

Ішла, легко ступаючи по блискучому паркету модними лакованими туфлями, чорнява, з великими, широко поставленими очима, повіки ледь підфарбовані чимось блакитним, а губи сяють перламутром.

Юрієві Лукичу захотілося встати, таких рідко побачиш на комбінаті, проте нічим не виказав своїх справжніх почуттів, запросив дівчину сісти стримано й навіть холоднувато.

Вона дістала з сумочки папери, поклала на стіл, ледь затримавши руку, і Юрій Лукич побачив, які в неї гарні довгі пальці.

– Маю призначення на ваш комбінат, – почала дівчина, – й просила б вас розв’язати деякі невідкладні питання.

– Були у відділі кадрів?

– Так, мені запропонували там місце старшого економіста в плановому відділі.

– І це вас не влаштовує?

– Чому ж, але комбінат мусить забезпечити мене житлоплощею.

– Вам запропонували гуртожиток?

– Так, проте я ніколи не жила в таких умовах.

Іншій Юрій Лукич одповів би в’їдливо: “Доведеться пожити…” або “Ми не можемо забезпечити всіх навіть гуртожитком”, однак подумав, що в нього попереду цілий місяць, поки повернеться Людмила, і ця чорнявка, коли правильно повестися, може скрасити його самотність.

Лоденок обійшов стіл і сів навпроти дівчини. Вона дедалі більше подобалась йому: поводилася якось виклично, не сиділа в кріслі, а наче демонструвала себе – дихала поривчасто, й тугі груди здіймалися під прозорою кофтиною. Видно, добре знала, чим зваблювати – осміхнулася, й очі в неї затуманились.

– Ну що ж, – мовив Лоденок, наче роздумував, хоча все вже вирішив. – А покличете на новосілля?

– Ви будете моїм першим і єдиним гостем…

“І єдиним гостем”, – збагнув Юрій Лукич. Тепер мав продемонструвати свою владу! Рішуче обігнув стіл, натиснув на кнопку селектора.

– Товаришу Стеречак, – мовив твердо. – Однокімнатну квартиру з резерву дирекції виділіть Оксані Володимирівні Вороніній. Молодий спеціаліст, має призначення на комбінат. Зараз вона зайде до вас. – І вимкнув селектор, не чекаючи на відповідь.