Текст книги "Вибух"

Автор книги: Ростислав Самбук

сообщить о нарушении

Текущая страница: 5 (всего у книги 33 страниц)

петель, підім’яла… Бобрьонок рвонув до садиби, виставивши поперед себе автомат, та нараз почув постріл. У танковому гуркоті постріл прозвучав несерйозно, мовби виляск звичайної хлопавки, майор інстинктивно пригнувся і метнувся вбік, проте більш ніхто не стріляв, і Бобрьонок кинувся у будинок.

На підлозі заскленої веранди, розкинувши руки, горілиць лежав чоловік у білій сорочці, стискаючи парабелум. Майор ногою вибив у нього зброю і тільки по тому побачив на протилежному боці веранди ще двох у цивільному з підведеними руками. Зупинився, загрозливо виставивши автомат і готовий будь-якої миті натиснути на гашетку, – почув важке сопіння Мохнюка за плечима й запитав не обертаючись:

– Вони?

– Ні… – Мохнюк спритно обмацав чоловіків, не знайшов зброї і озирнувся на Бобрьонка. – Ці молодики не з “Цепеліна”.

Бобрьонок розчаровано опустив автомат. До будинку вже увірвалися озброєні солдати – швидко обшукали дім і вивели на веранду літнього й сивого чоловіка та огрядну злякану жінку в старій кофті. Вона шморгала носом, з жахом дивлячись на солдат, потім побачила вбитого на підлозі, кинулася до нього, притулилася, наче сподівалася оживити, закричала тонко й пронизливо:

– Франц!.. Франц!..

Бобрьонок збагнув, що це, певно, Камхубелів син, про якого йому казав фельдшер Функель, – отже, запеклий есесівець, котрий не захотів визнати свою поразку.

А інші?

Ступив до чоловіків, які все ще боялися опустити руки.

– Допитай їх, – наказав Мохнюкові.

– Хто такі? – запитав той.

– Солдат сто першої танкової дивізії Ернст Руменіге, – одповів один.

– А ти? – Мохнюк тицьнув автоматним дулом другого.

– Ми з одного екіпажу… Йоганн Вольф…

– Документи?..

Перший повільно й лякливо опустив руки, витягнув із задньої кишені штанів солдатську книжку.

– Чому в цивільному?

Солдат знизав плечима.

– Але ж ви всіх, хто служив у СС, розстрілюєте… – пояснив нерішуче.

– Хто казав?

– Наш ротний… Та й взагалі – всі…

– Ми судимо тільки злочинців. І якщо твої руки в крові…

Солдат злякано відсахнувся.

– Ми звичайні солдати…

– З вами розберуться… – махнув рукою Мохнюк. – Візьміть їх! – наказав автоматникам і обернувся до Бобрьонка: – Виходить, потягнули пустий номер?..

– Не такий уже пустий: четверо есесівців… – похмуро відповів той.

8. – Через дві години літак, Гюнтере, – сказав Хейг і повісив плащ на вішалку. – Ви готові?

– Давно… І навіть трохи хвилююсь, кожна година дорога.

– Непередбачені ускладнення…

– Літак?

– Нарешті всі проблеми розв’язано, вилітаєте завтра з аеродрому під Франкфуртом.

– Сьогодні зв’язуватися з Кранке?

Хейг заперечив:

– Почекайте до ранку. Усе ж – війна, і завжди може виникнути щось.

– Літак – російський?

– Так.

Краус радісно посміхнувся.

– Це значно полегшує завдання.

– Але він зможе взяти лише двох.

Краус зміряв Хейга допитливим поглядом.

– Маєте на увазі?..

– Лише двох, Гюнтере. Вас і ще одного…

– Кранке чи Валбіцина?

– Яка ваша думка?

Краус невизначено знизав плечима. Біс його зна, які плани в цього американця, ліпше ухилитися від прямої відповіді.

– Обидва варті уваги.

– Нам потрібні спеціалісти, Гюнтере…

Краус здогадався, що має на увазі Хейг.

– Цей російський білогвардієць – справді гарний спеціаліст. Саме це ви хотіли підкреслити?

– А Кранке?

Тепер Краус точно знав, що хоче почути від нього Хейг.

– Таких, як Кранке, в СС хоч греблю гати. Звичайний гауптштурмфюрер, рядовий адміністратор.

– Я радий, що наші плани збігаються, Гюнтере.

Краус подумав: добре, що він сам зв’язуватиметься завтра з Кранке, а то невідомо, кому з них насправді віддав би перевагу Хейг: усе ж гауптштурмфюрер був шефом команди “Цепеліна” й має величезний досвід підготовки шпигунів та диверсантів.

– Вам доведеться на місці розв’язати цю проблему, – сказав Хейг.

– Звичайно. – Краус подумав, що не зовсім по-джентльменському стріляти в спину доброму знайомому, та що вдієш – вибору немає. Як на його думку, краще було б прикінчити цю російську свиню, проте, певно, Хейг має рацію: з Валбіцина більше користі. Крім того, Валбіцин – вузький спеціаліст і не конкуруватиме з ним, Краусом, а Кранке за всіх умов може десь підставити йому ніжку. Отже, питання розв’язане, й сумніву не може бути.

– Я летітиму разом з вами до Франкфурте, – повідомив Хейг.

“Так, – подумав Краус. – Кровно зацікавлений в успіхові операції…”

– Чекатимете нашого повернення? – запитав.

– У мене є там різні справи, – відповів Хейг невизначено. Не міг же сказати, що списки “Цепеліна” вже котру ніч не дають йому спокою. І все ж не утримався від запитання: – Ви впевнені, що завтра все буде о’кей?

– Начебто враховане все до дрібниць…

Хейг нервово потер руки.

– Тепер успіх справи залежить від вас, Гюнтере, сподіваюсь, ви до кінця усвідомлюєте, що ваша подальша доля…

– Могли б не підкреслювати це, – сухо обірвав його Краус.

– Слід поставити всі крапки над “і”.

– Так, слід, – несподівано легко погодився Краус.

– А якщо ви розумієте це, хотів би запитати… – Хейг зробив паузу, немов збираючись з думками, хоча давно вже знав, що саме йому потрібно від Крауса. Вів далі розважливо: – Ви довгий час служили в РСХА, Гюнтере, й мусите добре знати кадри Головного управління імперської безпеки. Нас цікавлять спеціалісти, найкращі ваші спеціалісти, незважаючи на те, що і як вони робили. Ми люди без забобонів, і слово “гестапо” не викликає в мене відрази й ненависті, як у людей з вузьким світоглядом. Головне: на що здібна людина і як її можна використати… Вам зрозумілий хід моїх думок, Гюнтере?

– Ви хочете, щоб я навів вас на цих людей? Спеціалістів імперського Управління безпеки?

– Так.

– Ви не зовсім уявляєте собі структуру РСХА, – похитав головою Краус. – Усі чомусь називають нас гестапівцями, але ж гестапо було лише одним з управлінь РСХА. Особисто я служив у іншому й підлягав безпосередньо бригадефюреру СС Шелленбергу. Між управліннями існували бар’єри, більше того, конкуренція, і ніхто не мав права пхати свого носа в чужі справи.

– Ви хочете сказати, – розчаровано почав Хейг, – що не зможете допомогти мені…

Але Краус уже зрозумів свою помилку й рішуче заперечив:

– Ні, містере Хейг, існували контакти, я б сказав, особисті контакти, і ми знали, хто чого вартий. Саме це ви хотіли почути?

– Приблизно. Однак якщо б можна було мати доступ до особових справ офіцерів РСХА…

Краус безнадійно махнув рукою.

– Наскільки мені відомо, вони вивезені з Берліна.

– Куди? – занетерпеливився Хейг. – Уже одна ця інформація багато чого варта.

– Боюсь, найближчим часом вам буде важко ознайомитися з архівом РСХА, – не без іронії мовив Краус. – Його заховано досить надійно, й, гадаю, доведеться докласти чимало зусиль…

– Де? – нетерпляче перервав його Хейг.

– Ви чули про Альпійську фортецю фюрера?

– У Австралійських Альпах? За Лінцом?

– Так. Наші триматимуться там до кінця. Певно, фюрер уже там, а оборону фортеці очолять безпосередньо Кальтенбруннер і Скорцені.

– Є інші відомості, Гюнтере. Здається, ваш фюрер заподіяв собі смерть.

Краус схопився за ручки крісла. Зблід і нервово сіпнувся.

– Не може бути! – вигукнув.

– Усе може бути зараз, Гюнтере, – повчально мовив Хейг. – Звикайте до того, що все у вашому рейху пішло шкереберть, не думайте про фюрера, він уже не повинен цікавити розважливих людей, забудьте про Гітлера, так буде краще.

– Фюрер не міг накласти на себе руки! – заперечив Краус. – Бо це – кінець Німеччині.

– Кінець, – спокійно ствердив Хейг. – Хіба ви ще не усвідомили цього?

Краус провів тильним боком долоні по чолу, оговтуючись, а Хейг подумав: якщо ця новина справила таке враження на Крауса, який уже змирився з поразкою рейху, то як сприймуть самогубство Гітлера фанатики-есесівці, для котрих він був вищим за бога? А насправді – одержимий нав’язливими ідеями психопат, якому, проте, вдалося задурити голови мільйонам німців.

Краус налив собі півсклянки віскі, випив за одним духом і сказав спокійно:

– Отже, ви хочете знайти архіви першого управління РСХА, яке займалося організаційними питаннями й кадрами?

– Це був би ідеальний варіант, Гюнтере.

– Я казав: оборону Альпійської фортеці очолює Скорцені, і навряд чи він так просто здасть її.

– Гадаю, що і найміцніша фортеця нині довго не протримається.

Краус спідлоба зиркнув на цього надто самовпевненого американця. Що він знає про Скорцені та його відчайдухів?

– Давайте повернемося до цієї розмови згодом, – порадив. – Коли ваші десантники прочісуватимуть альпійські схили.

– Можливо, ви маєте рацію, – задумливо одказав Хейг. Вирішив: цьому штурмбанфюрерові, хоч і обіймав впливову посаду в Головному управлінні імперської безпеки, все ж не вистачає широти мислення та американського розмаху. А втім, може, це й на краще: зрештою, в розумові, спритності й діловитості йому не відмовиш. Хоч і скуті вони суто німецьким педантизмом, проте, якщо поєднати Краусів педантизм і розважливість з його, Хейга, якостями, може вийти вдалий альянс.

– Я гадав, що ми з вами не чекатимемо остаточного падіння Альпійської фортеці, – сказав. – Справді, хто зна, скільки вона протримається. До того ж можливі ускладнення, ще комусь спаде на думку знищити найважливіші документи, ніхто зараз не може нічого гарантувати, але бути завбачливими й вжити необхідних заходів просто наш з вами обов’язок. – Він цілком офіційно, без жодного підтексту сказав “наш з вами”, наче вони вже були пов’язані одним мотузком, – гітлерівський штурмбанфюрер і американський підполковник, зрештою, кому яке діло до їхніх вчорашніх суперечок, коли сьогодні мають спільні інтереси й дійшли згоди в найважливішому?

– Ви хочете, аби я встановив контакти з самим Скорцені? – витиснув з себе, певно, жахнувшись лише цієї думки, Краус.

– Не така це вже й безглузда ідея, Гюнтере.

– Але ж ви не знаєте Скорцені. Він – справжній фанатик, сам фюрер назвав його своїм другом і відзначив, як нікого в рейху.

– Ну й що?

Краус засумнівався, чи не придурюється часом цей американець. Однак, здається, в нього нема жодних підстав для такої думки.

А зрештою, може, має рацію?

Либонь, має. Недавно вони трохи перебрали з Хейгом, і той втовкмачував йому, що все в світі продається і купується, буквально все, треба тільки знати, яку ціну запропонувати.

Але ж Скорцені?..

Краус мимоволі зіщулився, тільки уявивши собі розмову із Скорцені. Можливо, той наказав би розстріляти його чи повісити, все може бути, адже вважається першим лицарем третього рейху. Однак нема рейху, виходить, нема й лицарів. Ця думка трохи потішила Крауса, зрештою, Скорцені тепер такий же, як він, хіба що за нього просто трохи більше заплатять, точніше, не за нього, а за таємниці, котрі йому відомі.

Як не кинь, подумав ще Краус, час складний, і невідомо, що станеться з тобою завтра, треба жити сьогоднішнім днем, а сьогодні він має тільки підтакувати цьому американському підполковникові. Тому й мовив цілком щиро:

– Перетягти на свій бік Скорцені – це була б надзвичайна удача. Уявляю, скільки цінностей та секретних паперів заховано в штольнях Альпійської фортеці,

– Так, можна зробити непоганий бізнес, – ствердив Хейг. – І ми повернемось до цієї розмови після того, як залагодимо справу з “Цепеліном”. Думаючи про велике, – мимовільно перейшов на повчальний тон, – ніколи не гребуй малим, хоча, – уточнив, – не такий уже й дріб’язок – ті списки. І завтра мусимо їх одержати.

9. – Ну що ж, – пробуркотів Толкунов, сідаючи у “віліс”, – починаємо спочатку…

Скільки разів вони вже починали спочатку, подумав Бобрьонок, дивлячись, як автоматники ведуть до машини есесівців. Спочатку то спочатку, але звідки саме?.. У домі Камхубеля знайшли притулок есесівці, та он скільки будиночків у Штокдорфі. Ціла вулиця, у всі не зайдеш, не обшукаєш, а якщо й зайдеш, хіба важко сховатися?

Бобрьонок невдоволено похитав головою і поліз до машини. Проте побачив, що з-за місточка до них поспішає Функель, і зупинив Віктора, який уже завів мотор.

Фельдшер підійшов захеканий.

– Така новина, панове офіцери, – мовив збуджено. – Вбито Кальтца, – озирнувся на Мишка, що стовбичив тут же, – управителя маєтку графа фон Шенка. За парком, поблизу мисливського будинку.

Майор не чекав, поки Мохнюк перекладе, сам зрозумів, що йдеться про якесь убивство.

– Ну й що? – мовив байдуже.

А Мохнюк щось запитав у Функеля і пояснив:

– Йдеться про вбивство самого управителя маєтку тутешнього поміщика. Досить впливова фігура, й місцеві жителі схвильовані…

– Так йому й треба, – виніс категоричний присуд Толкунов. – Напився робітничо-селянської крові…

Бобрьонок запитав у Мишка:

– Може, хтось із ваших? Допік комусь управитель, от і розрахувався…

– Цей Кальтц був великою падлюкою, – ствердив хлопець. – І мотузок за ним давно плакав.

– От бачиш! – вигукнув Толкунов. – Собаці собача смерть!

– Але з наших навряд чи хто вчинив би це, – заперечив Мишко. – Самі ж дівчата, хіба – французи? Ні, не вони… – похитав головою.

Бобрьонок махнув рукою, недвозначно висловивши своє ставлення до загибелі якогось управителя. Але те, що почув далі, одразу змусило майора насторожитися.

– Там, – сказав Мишко, – на кілька кілометрів поля і поля, а між ними парк і мисливський будинок фон Шенка. Мабуть, Кальтц переховувався в будинку, а потім його вбили.

“Хто?” – хотів запитати Бобрьонок, та утримався: звідки знати хлопчині – хто саме?

– Кажеш, мисливський будинок… – протягнув роздумливо. – І хто в ньому живе?

– Я там не був, – якось вибачливо мовив Мишко. – Нам туди ходити категорично заборонено.

– Фон Шенк?

– Він рідко тут буває.

Бобрьонок підкликав Функеля.

– Хто знайшов тіло управителя? – запитав.

– Старий Каушман. У нього поле за яром, пішов подивитися на озимину. Почув: сойки в кущах стрекочуть. Зазирнув і побачив…

– Як убили Кальтца?

– Ножем у спину.

Бобрьонок подумав: навряд чи управитель підставив би спину незнайомому, то більше комусь з робітників. Отже, Мишко має рацію, вони до цього непричетні. Певно, Кальтца прибрав хтось із знайомих або друзів.

– Хто зараз мешкає в мисливському будинку Шенка? – поцікавився у Функеля.

Фельдшер розвів руками.

– Там постійно живе камердинер Георг Хальцхауер. Іноді приїздив сам граф чи його друзі.

– Давно приїздив?

– Ще взимку.

– А друзі?

– Не чув.

– Чи можуть там переховуватись сторонні?

– А чого ж… Будинок у безлюдній місцині й досить великий.

– Кальтц міг там хоронитися?

– Звичайно.

Бобрьонок торкнувся Мишкового плеча.

– Покажеш, де той будинок.

Хлопець мовчки стрибнув на заднє сидіння, махнув рукою у напрямі місточка, і “віліс”, одразу набравши швидкість, помчав сільською вулицею. Через кілометр вони повернули на бруківку, потім котилися дорогою поміж полів, засіяних озиминою, перескочили мілкий ручай і побачили вдалині високі дерева.

– Там парк фон Шенка, – пояснив Мишко, – а всередині мисливський будинок.

Бобрьонок подумав: краще їм дістатися туди непомітно, правда, вже сутеніє, проте, хто зна, можуть почути гурчання мотора, заховатися, втекти чи просто зустріти вогнем. Як із садиби Камхубеля. Пошкодував, що не захопили з собою Функеля, той міг би показати, де саме знайшли тіло управителя, та й взагалі непомітно провів би до парку чи до самого будинку.

Майор наказав Вікторові зупинити машину в улоговині поміж кущами глоду, зробив знак Мишкові, аби лишався з шофером, однак той заперечив:

– Я знаю, де хвіртка, й зможу провести вас.

Хвіртку було замкнуто зсередини, Мишко легко видряпався на неї, зіскочив по той бік паркану і відсунув засув. Розшукувачі заглибились у густий, аж похмурий парк, правда, може, їм тільки видалося, що похмурний, бо алеї були доглянуті й кущі підстрижені, очевидно, сутінки й чекання небезпеки трохи пригнічували й насторожували.

Вони йшли не алеєю, а поза кущами обабіч неї. Мишко висунувся трохи вперед, але Толкунов мовчки притримав його – хотів наказати, аби взагалі повертався до “віліса”, однак тільки засопів невдоволено, згадавши, що Бобрьонок не осмикнув цього метикованого хлопчини.

Будинок виріс перед ними раптово – досить велика двоповерхова цегляна споруда з високим черепичним дахом і вузькими готичними вікнами. Певно, збудували його давно, ще в минулому столітті, бо фасад прикрашали старовинні ліхтарі, в них колись запалювали гасові лампи, тепер, либонь, замінили на електричні, однак про це можна було тільки здогадуватися, бо жодний ліхтар не світився, тьмяніли й вікна, наче в будинку зовсім ніхто не жив.

Бобрьонок нечутно прослизнув до тераси, з якої вели всередину будинку високі двері, – посмикав, але вони не піддалися, і тоді майор погрюкав – гучно й владно.

Ніхто не відповів, Бобрьонок погрюкав ще й притулив вухо до дверей, прислухаючись. Нічого не почув, хотів уже вдарити прикладом автомата, та на другому поверсі розчинилося вікно, й старечий голос запитав:

– Хто?

– Відчиніть! – наказав Бобрьонок.

Старий, мабуть, не зрозумів його одразу, проте, певно, нарешті збагнув, що з ним розмовляють російською, і мовив поспішливо:

– Вибачте, я зараз… Я швидко, прошу не гніватись…

Він і справді спустився швидко, на першому поверсі увімкнули світло, і Бобрьонок подивувався: навколо війна, ось-ось візьмуть Берлін, за кілька десятків кілометрів ідуть бої під Бреслау, а тут мир і спокій, є навіть електрика. Звідки?

Однак одразу забув про своє здивування, бо двері натужно розчахнулися, за ними злякано притулився старий, миршавий чоловічок у халаті, зовсім низенький, здається, зачепи його пальцем, упаде й не підведеться.

Бобрьонок ступив до холу, краєм ока помітивши, як метнулася тінь з-за дверей – то Мохнюк поспішав до нього. А Толкунов, як і домовлялися, поки що разом з Мишком лишався в парку – підстрахувати й у разі чого допомогти.

– Радянські офіцери! – мовив Бобрьонок владно і, не чекаючи запрошення, пройшов далі. На мить зупинився, вражений. Ніколи не бачив (та й де міг?) мисливських будинків, навіть не мав уявлення про них, а тут ноги втонули в м’якому хутрі, стіни, обшиті дубовими панелями, прикрашені вепрячими, оленячими й лосячими головами, а ведмідь, підвівшись на задні лапи, наче загрозливо ступає до непрошених гостей.

Старий все ще тулився до дверей і дивився лячно, смикаючи пальцями кінці пояса від халата.

– Ви хто? – запитав його Мохнюк.

– Георг Хальцхауер, з вашого дозволу камердинер і наглядач цього будинку.

– Хтось, крім вас, тут є?

– Ні, – енергійно захитав головою камердинер. – Та й хто може бути?

– А граф фон Шенк?

– Давно не бачили…

– Мусимо оглянути будинок.

Камердинер відпустив кінці паса, розвів тремтячими руками.

– Але ж я кажу: нікого нема.

Мохнюк ступив на дерев’яні сходи, що вели на другий поверх.

– Показуйте! – мовив твердо.

Старий, підібравши поли халата, метушливо почимчикував сходами, озираючись, немов йому щось загрожувало.

Бобрьонок штовхнув двері, що вели з холу. Велика кімната з білим роялем і м’якими кріслами, за розсувною скляною стіною довгий стіл і буфети попід стінами, отже, їдальня. Нікого. Майор чомусь обережно причинив двері, наче боячись порушити тишу й похмурість кімнати, сковзнув холом до ще одних дверей. Короткий коридор, праворуч двері розчинені й в кімнаті світиться. Певно, тут мешкав камердинер, постіль зім’ята й ковдра відкинута, а на столику поруч парує склянка чаю. За дверима навпроти – кухня, далі – туалет і ванна, справді нікого, і, може, старий не бреше?

Все ж почуття тривоги не полишало Бобрьонка, почув якийсь шерех в кінці коридора, підвів автомат і спрямував туди промінь ліхтарика, але, побачивши лише вовчу морду з роззявленою пащекою і виблискуючими скляними очима, тихенько вилаявся. Недаремно ж кажуть – у страха очі по яблуку…

Бобрьонок повернувся до холу і, почувши шум на другому поверсі, метнувся до сходів, стрибав через дві сходинки, хвилюючись, що запізнився. Побачивши освітлений отвір дверей, кинувся туди, на мить притулився до одвірка, готовий різонути автоматною чергою. Однак побачив лише на тлі заставлених книжками масивних шаф догідливо зігнуту низеньку постать у халаті.

“Бібліотека”, – збагнув і, не опускаючи автомата, ступив до кімнати.

Мохнюк стояв боком до розчиненого вікна й сторожко озирався, наче в книжкових шафах міг хтось сховатися. Потім для чогось визирнув у вікно й запитав:

– Уночі надворі ще зимно. Для чого відкриваєте?

Камердинер зігнувся ще догідливіше й відповів пошепки, немов довіряв величезну таємницю:

– Книжковий дух… Від книжок – негарний запах, і я не терплю його.

Мохнюк гмикнув у відповідь, але сперечатися не став.

– Почекайте тут, – наказав камердинерові, а сам, підморгнувши Бобрьонкові, вислизнув з бібліотеки. У коридорі мовив притишено: – Ви нічого не помітили в бібліотеці?

Бобрьонок заперечливо похитав головою.

– А що?

– Запах… Пахне тютюном, наче зовсім недавно курили. Й вікно відчинене…

– У мене нежить, – покрутив головою Бобрьонок. – А ви точно вловили?

– Безсумнівно…

– Може, старий палить?

– Може, й палить, але ж був унизу, в своїй кімнаті. Бобрьонок застережливо підвів вказівного пальця.

– Отож, старлей, зараз ми його промацаємо. До речі, в бібліотеці нема попільниці?

– Нема, я вже глянув.

– Тепер обережно. Скажіть камердинерові: нехай лишається там, решту кімнат обдивимось самі.

На другому поверсі було ще три спальні з ванними, в кожній – акуратно застелені ліжка, які наче пишалися своєю незайманістю. У двох спальнях шафи зовсім порожні, у третій, більшій і краще вмебльованій (видно, тут зупинявся сам фон Шенк), висіло кілька костюмів, лежали сорочки та светри. Все в ідеальному порядку, випрасуване, без жодної бганки, тут так і тхнуло нежилим духом.

У ванній Бобрьонок відкрутив крани, теплої води не було, але холодна потекла тонкою цівкою. Мохнюк перемацав рушники і впевнився, що ними також ще ніхто не користувався. На поличках під дзеркалами у всіх трьох ванних стояли флакони одеколону, лежали непочаті шматки туалетного мила.

Бобрьонок зітхнув розчаровано.

– Ні, старлей, – мовив, – якби тут хтось був, обов’язково лишив би слід, бачите, все неторкане.

Мохнюк стенув плечима.

– Я ж нічого не тверджу…

Вони повернулися до бібліотеки – Георг так і стояв посеред кімнати, догідливо зігнувши спину й перебираючи кінці пояса. Не виявляв ні хвилювання, ні обурення, тільки дивився докірливо.

– Я ж казав: нікого нема, – пробуркотів, і вперше нотки невдоволення прозвучали в його словах.

Мохнюк задумливо пройшовся вздовж книжкових шаф, зупинився біля бару, відчинив його. Кришталеві чарки й келихи. Повні й напівпорожні пляшки. Капітан узяв келих, подивився крізь нього на світло, навіть понюхав.

– Може, панове хочуть випити? – запобігливо мовив камердинер. – Є справжній французький коньяк, чи віддаєте перевагу шнапсу?

Мохнюк підійшов до Георга, запитав, пильно дивлячись на нього:

– Хто пив з цього келиха? Бачите, – підніс старому мало не до самого носа, – ще навіть не просохло…

Камердинер закліпав очима.

– Вибачте, панове, – мовив винувато, – звичайно, цей коньяк не для мене, але такі часи й невідомо, коли граф повернеться… Я і вирішив, що ковток коньяку не зашкодить… Ви не засуджуєте мене?

– Ні, – одповів Мохнюк упевнено й поставив келих назад до бару. – Аніскілечки.

– Ночуватимете тут?

Бобрьонок зрозумів, про що запитує камердинер, і енергійно похитав головою.

– Мусимо їхати, – одповів, – так і перетлумач йому: маємо ще багато справ і повинні їхати. Але, можливо, скоро повернемось.

Він затупотів по сходах, не звертаючи уваги на камердинера й начебто зовсім забувши про нього, але в холі нараз зупинився, взяв Георга за лікоть і попросив:

– Чи не знайдеться у вас сигарети, шановний?

Той підвів на нього здивовані очі, й Бобрьонок нетерпляче кинув Мохнюкові:

– Запитай!..

Той переклав, і Георг, притуливши руку до серця, немов і справді завинив перед чужоземними офіцерами, жалібно протягнув:

– Не палю, отже, й не маю. Та й взагалі з тютюном зараз важко, й граф фон Шенк не лишає сигарет…

Бобрьонок, не дослухавши, попрямував до виходу. Мовив голосно, навіть надто голосно:

– Поїхали!

Вони проминули, не озираючись, освітлену частину парку перед сходами, протупотіли по гравію доріжки і, почувши, як грюкнули двері мисливського будинку, зупинився в кущах. Відразу Толкунов стривожено прошепотів:

– Ну?

– Нікого, – відповів Бобрьонок, але тут-таки поправився: – Здається, нікого… – Подумав трохи й наказав: – Мишко нехай вертається додому, а ми тут початуємо. Не подобається мені…

– Що не подобається? – не зрозумів Толкунов. – Нікого ж не знайшли.

Майор розповів про тютюновий запах і про підозри Мохнюка, й капітан одразу запропонував:

– Треба оточити будинок. А хлопця – додому. Нехай тільки передасть Вікторові, що ми – тут…

Мишко, почувши, що його відсилають, спробував заперечити, проте Бобрьонок лише гмикнув невдоволено, й хлопець збагнув, що майорове рішення остаточне. Однак, попрошкував до хвіртки повільно, наче сподівався, що до нього ще озвуться. Проте ніхто не зупинив його – голі дерева похмуро мовчали, нараз нахабно й хтиво нявкнув кіт, подав голос ще один, певно, суперник, зашипіли один на одного, але, почувши кроки, замовкли. Мишко хотів жбурнути в них гілкою, та коти принишкли, наче й не було їх зовсім і все це Мишкові примарилось. Іржаві петлі хвіртки зарипіли тужливо.

Почувши кроки, Віктор увімкнув мотор – двигун загарчав сердито й вимогливо. Мишко подумав, що він, зрештою, міг би лишитися хоча б тут, біля “віліса”. Проте майор наказав вертатися додому, й не мав права не послухатися. Однак мусив ще передати шоферові, аби чекав начальство, – міг хоч трохи затриматися й побазікати.

– Глуши двигун, – мовив, спершись на капот, – бо вони там до ранку загорятимуть…

Віктор не здивувався, повернув ключ запалювання і запитав:

– Щось надибали?

– Вирішили оточити будинок… – прошепотів Мишко, присунувшись до Віктора. – Певно, там ціла банда.

Він гадав, що ошелешить шофера, проте Віктор тільки ліниво потягнувся і мовив зовсім байдуже:

– Наші й банду візьмуть.

– Не може бути!

Шофер презирливо шморгнув носом.

– Не твоє це діло, – сказав суворо й зверхньо. – Тобі що наказано?

Зверхність цього юнака, мало не однолітка, вразила Мишка, хотів одказати щось ущипливе, та нараз мовив жалібно:

– Відіслали мене… Додому…

– Ну й топай, – одповів шофер безжалісно, – тут недалеко.

Мишко подумав, що це зовсім несправедливо й він би міг стати у пригоді, коли братимуть банду, проте це в’їдливе слово “топай” приголомшило його, й він справді поплентався ледь помітною стежкою, що вела між ланами до хутора. Йшов і думав про те, як усе ж погано влаштоване життя і яке воно безжалісне до людини. То підносить її на самісінький гребінь, то кидає в прірву. Здавалося, не було в нього кращого дня, ніж нині, а ось як усе скінчилося: вузька, нерівна дорога між озиминою, і він плуганиться по ній, ображений і нещасний, немов побитий пес. Але згадав, як узяли вони есесівців у Штокдорфі, – так і подумав, що взяли разом, і він, Мишко, брав участь в операції, ніхто не повірить, але ж є свідки, і сам фельдшер Функель підтвердить…

А як подивиться на нього Леся? Очі потемнішають і зробляться зовсім круглими, такі гарні й кохані очі. Раптом Мишко вирішив, що життя, зрештою, не таке вже й погане. Він наддав ходи – точно, Леся ще не спить і чекає його на лавці біля барака.

10. Валбіцин сидів у кріслі біля розчиненого вікна й грів келих з коньяком у долонях. Кранке прикрив коліна вовняним пледом, курив і мовчав, тільки вогник сигарети виказував його присутність.

Валбіцин допив коньяк, обмацав кишені, та, не знайшовши курива, попросив:

– Киньте мені сигарету, гауптштурмфюрер, я забув свою пачку внизу.

Кранке глибоко затягнувся і не відповів. Подумав: цеп Валбіцин остаточно знахабнів і треба поставити його на місце.

Одказав холодно:

– То хто вам заважає спуститися?

– А ви скнара, Кранке, – нараз вигукнув Валбіцин. – Правда, всі німці не відзначаються щедрістю, але ж пошкодувати сигарету…

– Ви щось сказали про німців? – загрозливо перепитав Кранке. – Чи мені почулося?

– Ні, не почулося. Я сказав, що ви – типовий скнара, гауптштурмфюрер.

– Ще три дні тому я розстріляв би вас за такі слова, пане Валбіцин.

– Три дні тому я б не сказав такого.

– Демонструєте свою незалежність? Але врахуйте, ви все ж залежите від мене. Від мене і Крауса, – поправився, – і ми можемо лишити вас у приємному товаристві Георга.

– Гадаю, не насмілитесь вчинити таку дурницю.

– Забуваєтесь!

– Киньте, – іронічно посміхнувся Валбіцин, – не приньдтеся, вашу пісеньку вже проспівано, і ви тепер – пшик… То дасте сигарету?

Кранке сперся долонями на бильця фотеля. Ще секунда, й викинув би цю паршиву нахабну свиню у вікно, проте одразу опанував себе й потягся за сигаретами. Подав усю пачку Валбіцину. Погамував роздратування, подумавши, що, либонь, це тільки квіточки, й попереду в нього тернистий, звивистий шлях, і слід тримати себе в руках.

Валбіцин клацнув запальничкою. Кранке здалося, що за якусь мить, поки той прикурював, устиг побачити переможну посмішку на ненависному обличчі – знову гнів зсудомив його, і знову опанував себе. Подумав: негоже встрявати в суперечку, роздратування свідчитиме про його слабкість, а він ще не визнав своєї поразки. Бо безперечна поразка рейху зовсім не означає особистої поразки його, Кранке, і час згадати, що вій не тільки гауптштурмфюрер СС, а також фон Кранке, німецький дворянин, родовід якого сягає сімнадцятого сторіччя. Правда, і Валбіцин, здається, був поручиком царської армії, але ж тоді в поручики міг вибитися кожен, як у них у Німеччині навіть у полковники й генерали СС вибивалося справжнісіньке бидло, дрібні крамарі, м’ясники й навіть лакеї, а він, Кранке, так і лишився гауптштурмфюрером. Цей невисокий чин, за армійською градацією лише капітанський, давно муляв Кранке, він подумав про це з роздратуванням і зараз, та одразу схаменувся. Полковників і генералів тепер розшукуватимуть особливо ретельно, а різних гауптштурмфюрерів сила-силенна, і йому значно легше загубитися, якщо навіть американці відмовлять у підтримці.

Чому тільки мовчить Краус?

Третій день чекання, невже щось сталося?

Кранке відчув холод у потилиці. Якщо з Краусом справді негаразд, треба приймати рішення самостійно. Все було б значно простіше, якби клятий штурмбанфюрер не забрав ключ від сейфа. Крайнє мав надійні документи й міг би спробувати сам пробратися до американців. Аби тільки втекти від червоних, від їхньої контррозвідки, “Смершу”, де, звичайно, знають про існування “Цепеліна” й всіх його команд. Мабуть, давно полюють на його працівників.

Кранке подивився, як спокійно курить біля вікна Валбіцин. Глибоко затягується димом і відсьорбує з келиха, нарешті поставив келих на підвіконня і викинув недопалок у вікно. Наче не стоїть поруч попільниця – все ж неохайний народ ці росіяни, непутящий, і фюрер мав рацію, вирішивши звільнити від них Європу.