Текст книги "Вибух"

Автор книги: Ростислав Самбук

сообщить о нарушении

Текущая страница: 22 (всего у книги 33 страниц)

Шосе – розбитий лісовозами асфальт – пролягло, як більшість гірських доріг вздовж русла річки. Хаблак не припиняв “ойкати”, милуючись карпатськими краєвидами, Стефурак лише поблажливо посміхався, слухаючи ці вигуки, він-то знав, що за кожним поворотом дороги ще кращий пейзаж, а далі, за Верховиною, коли почнеться підйом до перевалу і де смереки нависають над самою бруківкою або нараз чомусь розбігаються, поступаючись місцем пасовиськам з оборогами, можна зупинятися мало не на кожному кілометрі, зупинятися і стояти годинами, знаходячи все нове й привабливе в неповторно мальовничих карпатських просторах.

Он дід у чорному фетровому капелюсі з обвислими крисами й, не зважаючи на літню спеку, у неймовірно барвистому киптарі жене двох баранів – статечно зняв капелюха й вклонився незнайомцям у машині, не тому, що запобігав перед ними, він узагалі ніколи й ні перед ким не запобігав, просто звик шанувати людину й радіти спілкуванню з нею.

Готель “Беркут” притулився біля асфальтованої стрічки на самісінькому перевалі, звідси починалися лише спуски – і на Закарпаття, і на Прикарпаття, а навколо триповерхового дерев’яного оригінальної архітектури – під старовину, але з елементами модерну – будинку ліпилися по гірських схилах смереки, певно, у негоду просто на них лежали хмари, але зараз сяяло сонце, і лише одна маленька хмаринка притулилася десь у височині.

У вестибюлі готелю підвівся на задні лапи великий бурий ведмідь, він вишкірив зуби й чи то привітно посміхався відвідувачам, чи то погрожував їм, принаймні спілкувався з ними, можливо, останній карпатський ведмідь, Хаблак десь читав, що цих тварин тут уже майже знищили.

За готельною стойкою сиділи дві жіночки, нудьгували в ці полудневі години, коли нічні пожильці вже виїхали, а наступна хвиля відвідувачів очікувалася тільки ввечері. Хаблак помітив, як стріляють цікавими поглядами в нього та Стефурака, видно, не заперечували б проти розмови, та майор поклав край їхній цікавості (чи навпаки – значно посилив її), показавши посвідчення і Манжулину фотографію. Мовив:

– У середині травня у вашому готелі мешкав оцей громадянин. Звуть його Михайлом Микитовичем Манжулою. Чи пригадуєте?

Жінки перезирнулися пожвавлено: міліція, та й ще фотографія їхнього колишнього пожильця – це обіцяло якщо не пригоду, то якісь зміни в їхньому усталеному та одноманітному житті. Почали розглядати знімок, нетерпляче відбираючи одна в одної.

Старша й трохи вродливіша покрутила головою і запитала в чорнявої довгоносої колежанки:

– Ти пам’ятаєш тамтого Манжулу? Я ся страшенно цікава, але ж не пригадую…

– Невже забула? З двокімнатного “люкса” на третьому поверсі – носив нам морозиво з ресторану.

– У зеленому светрі?

– Так. Пам’ятаєш, колись прийшов у білих джинсах. Люксусові, прошу я тебе, джинси, такі тільки на ярмарку в Косові здибаєш.

– Отже, дівчата, бачу, ви згадали Манжулу. То маю до вас кілька запитань, – перебив дівчат Хаблак.

– Дуже прошу. – Це довгоноса.

А вродлива не без грайливості поправила вишиванку на грудях і заперечила:

– Але що ми пам’ятаємо!.. Аж у травні…

– Бачите, пам’ятаєте, що жив у “люксі”, навіть у яких джинсах ходив. А тепер пригадайте, він сам мешкав чи з кимось?

– Сам, – не роздумуючи, одповіла чорнява.

– І ніхто в нього не ночував?

– У нас не дозволено.

– Це – жінкам, а до нього товариші не приїжджали?

– І чоловікам не дозволено.

– Бувають і винятки.

– Звичайно, бувають, – погодилась легко, – та ми в таких людей документи беремо, бо в нас суворо… Є вказівки, і ми не порушуємо.

– Звичайно, не порушуєте, – погодився Хаблак, розуміючи, що іншої відповіді годі чекати від чергової. – Не пам’ятаєте, хто замовляв номер Манжулі?

– А для чого? Вам потрібно – селіться. Без проблем…

“Отакої, – подумав Хаблак, – і в Карпатах, як у Києві… Тут, правда, “дуже перепрошую”, але також – “без проблем”…

– І довго мешкав у вас Манжула?

– З тиждень.

– Часто у вас такі відвідувачі селяться?

– Ні, у нас переночують і їдуть. Буває, на день чи два затримуються.

– І що ж робив Манжула?

– Мабуть, діло мав.

– Чому так уважаєте?

– А приїздили до нього. На машинах.

– Знаєте, хто?

– Звідки ж?

– Ви тут усіх мусите знати…

– З Ясеня ми, сюди їздимо.

– І на яких машинах до Манжули приїздили?

– На вантажних.

– Самі бачили?

– А чого не бачити? Ми тут усе бачимо.

– На лісовозах?

– Ні, – одповіла не вагаючись. – Одного разу на ЗІЛі, а другого також на якійсь вантажівці. Але з кузовом.

Усе сходилося, і в Хаблака вже майже не було запитань. Та спробував уточнити:

– Удень приїжджали?

Жінки перезирнулися, і тепер ініціативу взяла на себе старша:

– Ні, підвечір. Це я точно пам’ятаю, бо ще група туристів приїхала. А повернувся Манжула вночі, навіть під ранок.

– А номер машини не бачили?

– Бачила, чом ні?

– Який?

– Коли б знала, що міліція цікавитиметься, записала б. А так ні до чого.

– Куди поїхали? На Рахів?

– Ні, туди, – махнула рукою праворуч. – На Ворохту.

Хаблак подумав: з “Беркута” Манжула керував операціями по продажу алюмінію. Майор побалакав ще з барменом та офіціантами – бармен Манжулу впізнав, він пам’ятав, що цей постоялець заходив до нього переважно вдень, вечорами кудись зникав, лише одного разу з’явився з дівчиною, мабуть, туристкою – сиділи допізна, й Манжула пригощав досить велику компанію. Власне, ця інформація не дала Хаблакові нічого нового, і вони із Стефураком вирішили вертатися до Косова.

У Косові на Хаблака чекав Коренчук. Точніше, він ні на кого не чекав – устиг сконтактуватися з місцевими обе-хеесівцями, ті підкинули йому кілька справ, і лейтенант буквально обклався ними – з-за столу визирала лише маківка, поросла рудуватим волоссям. Побачивши Хаблака, Коренчук виліз із свого укриття і мовив без особливого захоплення:

– Є над чим поморочити голову. Наскільки я зрозумів, хочете знати, звідки цей алюміній?

– Точно.

– Не знаю. Поки що жодної зачіпки.

– Ви вчепитеся.

– Не переоцінюйте моїх скромних можливостей.

– Сподіваюсь.

– Ну, сподіватися можете, – дозволив Коренчук.

На тому й розійшлися. Хаблак із Стефураком, пообідавши в районній їдальні, подалися до Соколівки, а Коренчук лишився в райвідділі з запилюженими справами.

Десь на початку першої, коли Стефурак давно вже вимкнув телевізор і, враховуючи досвід попередньої ночі, почав розбирати постіль, у вікно ледь чутно постукали. Стефурак метнувся до дверей, а Хаблак потягнувся до піджака, що висів поруч на спинці стільця.

Невже почалося?

Побачивши у дверях стурбоване обличчя дружинника Гната, який сидів у засідці разом з дільничним інспектором, запитав нетерпляче:

– Привезли?

– Так, прошу вас. Лейтенант Семенюк затримав його.

– Що, тільки один?

– Шофер – і все.

ЗІЛ, навантажений листовим алюмінієм, стояв на бригадировому подвір’ї. У кімнаті біля пічки сидів, бгаючи в руках бавовняну кепку, чоловік у ялових чоботях, ватянці, накинутій на пом’яту, незастебнуту невизначеного кольору сорочку. Побачивши, як виструнчився лейтенант перед двома незнайомцями в цивільному, він і сам зробив спробу підвестися, та Хаблак зупинив його рішучим жестом. Запитав:

– Прізвище?

– Волянюк Олександр Петрович.

Хаблак зміряв його чіпким поглядом: от їхні стежки й схрестилися. Простягнув руку.

– Документи?

– У нього… – кивнув на лейтенанта.

Хаблак узяв права, дорожній лист. Начебто все правильно, документи в ажурі. Передав їх Стефуракові, сів навпроти Волянюка, попросив:

– А тепер, Олександре Петровичу, розкажіть, де взяли алюміній?

Волянюк зсунув брови, гнівно блиснув очима на дільничного інспектора.

– Купив, – одповів не дуже впевнено. – Купив, бо хотів собі дах перекрити. Та передумав. А добру що, пропадати?

– І в кого ж купили?

– А так – привезли якісь люди. Питають, чи потрібно?.. Ось і купив…

– Отже, не знаєте, в кого?

– Не знаю.

Хаблак посміхнувся.

– Я на вашому місці був би відвертішим. Бо строк ви, Олександре Петровичу, вже заробили…

– За що?

– За спекуляцію листовим алюмінієм.

– Продав своє – хіба спекуляція?

– Давайте не гратися в схованки. По-перше, ви зараз у відпустці, дорожній лист підроблений, і машина не ваша. Згодні?

Волянюк, не відповідаючи, покліпав очима. А Хаблак вів далі:

– Усе це дуже легко встановити. Ми подзвонимо до автоінспекції, дізнаємось – чия машина, хто насправді їздить на ній і як вона потрапила до вас…

– Не треба… – мало не простогнав Волянюк.

– І я вважаю: не треба. Бо відмагання тільки збільшить вашу вину. Отже, чия машина?

– Гнатова. Гната Дуфанця.

– Де працює?

– У будівельному управлінні. В Коломиї.

– А чому ви, а не Дуфанець, привезли алюміній?

– По черзі ми. Він учора возив.

– Де зберігається алюмінієвий лист?

– У Гната в сараї.

– Адреса?

– Коломия, Трав’яна, сім.

– А звідки в нього?

– Так вагон же прийшов. Ми розвантажували й до Гната перевезли.

Хаблак подав Волянюкові фотографію Манжули.

– Знаєте його?

Шофер важко зітхнув.

– Знаю. Михайло Микитович Манжула. Ми з ним алюміній узимку возили.

– А тепер з ким?

Похитав головою.

– Тепер я з Дуфанцем у парі.

– А де взяв лист Дуфанець?

– Я не розпитував.

– Але ж вагон пригнав не Дуфанець?

– Певно, ні.

– Хто ж?

Волянюк лише знизав плечима.

– У Дуфанця попитайте.

– Попитаємо. А звідки вагон?

– Не знаю.

– Нікого ви не бачили, нічого не знаєте… Несолідно виходить, шановний. Ми з вами домовились, а ви знову в кущі…

Волянюк покрутив головою, наче намагався вивільнити шию з тугого коміра.

– Гадаєте, ті люди, що алюміній привозять, не криються? Вони й від нас криються. Моє діло теляче: привіз метал, свої три сотні одержав – і все. Мовчи й радій, що заробив.

– Так, заробили…

– Та заробив уже… – безнадійно махнув рукою. – Строк варобив, прошу я вас. Скільки?

– Я ж кажу: від вас залежить. З Манжулою як працювали?

– Так само. Алюміній вагоном у Коломию приходив, возили до Дуфанця та до мене в Косів, а далі вже покупців знаходили.

– І Манжула вам не казав, звідки метал?

– Не цікавився я. У цій справі чим менше знаєш, тим краще.

– Виходить, Манжула був головним?

– Казав: є ще якийсь Президент. Той усім заправляє.

– Президент? – Хаблак одразу збагнув, що це – прізвисько. – І де ж той Президент обертається? Адже не в Сполучених Штатах?

– Я так зрозумів – у Києві.

– Чому?

– Бо й Манжула з Києва.

– Сам казав?

– Не крився.

– А цей Президент зараз не в Коломиї?

– Все може бути.

Хаблак занетерпеливився: а якщо й справді зараз у Дуфанця спить, відпочиває після праці праведної, ніжиться в м’якій постелі, чекаючи, що Волянюк привезе йому три тисячі, сам Президент?..

Подумав трохи й показав шоферові фоторобот Бублика, привезений вчора Коренчуком.

– А з цим чоловіком випадково не зустрічалися? – запитав.

Волянюк потягнувся до фотографії жадібно й вдивлявся довго. Відклав з жалем і мовив, наче скаржився:

– Ні, не знаю і не зустрічав.

Поки, Хаблак допитував шофера, Стефурак устиг організувати понятих. У їхній присутності склали акт – машину з алюмінієвим листом відправили до Косова, і Хаблак запропонував Волянюкові:

– Хочете нам допомогти?

– То прошу вас, але чим можу? – догідливо посміхнувся.

– Поїдете з нами до Коломиї. Побалакаємо з Дуфанцем. Гадаю, побачивши вас, не пручатиметься.

– Поїду. – Волянюк рішуче насунув на чоло пожмакану кепку. – І скажу Гнатові – чого вже відмагатися?..

Манжула вмів вибирати агентів по збуту алюмінієвого листа: дім Дуфанця стояв на самому виїзді з міста, окремо від інших, поруч чи то якась база, чи то склад за високим парканом – до машин тут звикли, й ніхто не звертав уваги на те, що до Дуфанцевого подвір’я завертали завантажені автомобілі. То більше, Дуфанець працював на будівництві, щодня приїжджав вантажівкою обідати, та й взагалі машина часто ночувала в нього.

Про все це розповів Волянюк, поки їхали до Коломиї. Попереду Стефурак з Хаблаком, на задньому сидінні Волянюк з лейтенантом.

– А в Косові як? – поцікавився Стефурак. – Листовий алюміній – не голка, а у вас була, фактично, перевалочна база.

– Сусіди гадали, що я сарай під склад здаю. Лісоторговельній базі. Я ж ту чутку й пустив.

– А дільничний інспектор?

Волянюк презирливо гмикнув.

– Він у мене півлітру пив. Уперше я запросив, потім сам унадився. Захоче випити на шармак – до мене.

– Алюміній бачив?

– Чом ні?

– І не поцікавився?

– Питав. Я йому те ж саме: мовляв, лісоскладівський.

Хаблак відчув, як у нього запашіли від гніву щоки. Під носом у дільничного інспектора робилися махінації, і не один місяць, а той – за півлітру…

Засопів тихенько, Стефурак зрозумів його й заспокійливо поклав руку на плече.

У Коломию приїхали, коли тільки почало розвиднюватись. Садиба Дуфанця – за високим пофарбованим зеленою олійною фарбою парканом, а навпроти справді склад. Хвіртка замкнута, але Волянюк посмикав за якийсь хитрий дріт, мабуть, дзвінок у хаті розбудив господаря – загавкав пес, та відразу замовк, хвіртка відчинилася, і визирнув заспаний чоловік у майці, позадкував, побачивши Волянюка у супроводі незнайомців, либонь, хотів ляснути хвірткою перед носом, однак Стефурак не дав. Відтиснув Дуфанця плечем і прослизнув на подвір’я.

– Міліція! – мовив. – Спокійно, Дуфанець, без ексцесів, бо ми з міліції…

Господар зиркнув на Волянюка докірливо.

– Спіймався, дурню? – запитав. – І до мене привів?

– А до кого ж? Машина твоя, нікуди не дінешся.

– Моя, – погодився Дуфанець якось покірливо. – Виходить, догралися… То прошу… – Відступив від хвіртки. – Робіть своє діло.

Хаблак швидко обдивився довкруж: садибу суціль обнесено парканом, тікати нема куди. Запитав заспокоєно:

– Хтось із сторонніх є?

– Ні, тільки син та жінка.

– А цей, – клацнув пальцями Хаблак, ну, який тепер замість Манжули?

– Степан Вікентійович?

– Звичайно.

– Так він же не в мене.

– Де?

– У мене йому незручно.

– У готелі?

– Ні, тут недалеко, у Коржа. Через три будинки за рогом.

– Швидше, – не дуже ввічливо підштовхнув Дуфанця Хаблак, – швидше до машини, покажете, де мешкає Корж.

Вони лишили на подвір’ї Волянюка з лейтенантом, наказавши не випускати нікого з дому, й рвонули до будинку Коржа. У того хвіртка виявилась незамкнутою, Дуфанець піднявся на ганок, погрюкав голосно й назвався. З дому відгукнулися, і двері відчинила жінка.

– А Хома? – запитав Дуфанець. – Де він?

– Ще звечора поїхав.

– Де Степан Вікентійович?

– Так разом і поїхали.

– Куди? – втрутився Хаблак.

– Хіба я знаю! Сіли на “Москвича” й поїхали.

– Коли?

– Я ж кажу: звечора.

– Точніше?

– Близько одинадцятої.

У Хаблака майнула здогадка.

– Коли виїхав Волянюк до Косова? – запитав у Дуфанця.

– Так само, близько одинадцятої.

– Вважаєш, Степан Вікентійович стежив за Волянюком? – утрутився Стефурак.

– Стопроцентово. Телефон маєте? – обернувся до господині.

– Прошу, – відступила.

Хаблак пропустив поперед себе Дуфанця із Стефураком, непомітно стиснув старшому лейтенантові лікоть, і той лише кивнув, підтвердивши, що сигнал прийнятий. Поки Хаблак зв’язувався з черговим по відділу міліції і викликав оперативну групу, Стефурак начебто з простої цікавості зазирнув до кімнат. У одній спала дитина, у вітальні на дивані було постелено, але, видно, ніхто не лягав: ковдра і подушка не зім’яті. Отже, господиня не збрехала, й Корж справді подався із своїм постояльцем назирці за машиною з алюмінієм.

А якщо ось-ось повернуться і побачать біля дому на вулиці автомобіль? Певно, цей Степан Вікентійович стріляний горобець, якщо не спускав очей з Волянюка, і автомобіль біля Коржових воріт не пройде повз його увагу.

– Я лишуся тут, – запропонував Стефурак Хаблакові. – А ви давайте до Дуфанця – він віджене машину.

Хаблак кивнув, зрештою, іншого виходу не було. Стефурак провів їх до хвіртки, віддав ключ від машини, постояв трохи, дивлячись, як Дуфанець влаштовується за кермом “газика”, і саме в цей час з-за рогу виринув синій “Москвич”. Стефурак одразу збагнув: Коржів. Побачив, як Дуфанець вистрибнув з “газика”, ступив крок до “Москвича”, що загальмував поруч, і застережливо підвів руку. Боявся, що Дуфанець попередить Коржа, однак той стояв мовчки, спостерігаючи, як з “Москвича” вилазить чоловік у червоній нейлоновій куртці.

– Товариш Корж? – запитав Хаблак.

Чоловік у червоній куртці подав йому руку й назвався:

– Корж Василь, а ви, бачу, на мене чекаєте?

– Де Степан Вікентійович? – утрутився Стефурак.

– У Івано-Франківську.

– Як?

– Попросив відвезти, я й відвіз.

Хаблак показав посвідчення і відвів Коржа вбік, аби Дуфанець не чув їхньої розмови. Запитав:

– Коли виїхали?

– Учора, приблизно об одинадцятій.

– Куди?

– До Косова. Ну, трохи далі. Там є село Соколівка, то Степан Вікентійович туди наказав.

– І там стояли?

– Отож, за церквою зупинилися, і він вийшов.

– Довго стояли?

– З годину. Він до якогось знайомого ходив.

– Так, певно, до знайомого… – ствердив Хаблак, уявивши, як усе відбувалося насправді. Знаючи, кому завезуть алюмінієвий лист, Степан Вікентійович вирішив проконтролювати хід операції, – звичайно, він побачив, що Волянюка затримали, й накивав п’ятами.

Запитав у Коржа:

– А потім як?

– Степан Вікентійович повернувся і каже: відвезеш до області. А мені що? Він платить – я везу.

– Скільки?

– За четвертак домовились у Соколівку, а за область він ще червону накинув.

– Але ж у вас лишилися його речі…

– Валізка з білизною. Сказав, треба терміново до Івано-Франківська, а по речі потім приїде. Чи повідомить, куди відіслати.

– А ви хоч прізвище Степана Вікентійовича знаєте?

– Ні, тільки ім’я та по батькові. Його до мене Дуфанець привіз: з готелем у Коломиї важко, то попросив… А я перебудуватися збираюсь, гроші потрібні. Чом не заробити?

– Де в Івано-Франківську лишили Степана Вікентійовича?

– У центрі. Там готель, гадаю – до нього подався.

– Гадаєте чи бачили?

– А чого мені дивитися: розвернувся – і ходу. Мені сьогодні на роботу, то хоч годину посплю.

– Спіть, – відпустив його Хаблак і дав знак Стефуракові, аби заводив машину.

На садибі Дуфанця вже порядкувала оперативна група. Біля розчиненого сарая, де зберігався ще не проданий алюміній, стояли поняті. Дуфанець, намагаючись не дивитися на них, пройшов до дому.

Хаблак притримав Стефурака.

– Степан Вікентійович, здається, ту-ту… – зробив виразний жест рукою.

– Я так і догадався.

– Коли перший літак на Київ?

Стефурак зиркнув на годинник.

– Через п’ять хвилин. Але ж в аеропорту лишають прізвище.

– А він його й тут не залишив. Бачиш, ні Корж, ні Волянюк не знають. Зараз допитаємо Дуфанця – єдина надія.

– Якщо він не назвав тут прізвище, міг і літаком.

– Міг, – ствердив Хаблак. – Переляканий він: побачив, що Волянюка затримали, і вирішив якнайшвидше тікати. Природне стремління всіх злодіїв.

– Але міг би й догадатися, що ми перевіримо список пасажирів.

– Вважаєш його дуже розумним, – посміхнувся Хаблак. – А я дуже розумних в таких компаніях щось не зустрічав. Якби були розумними, знали б, що на них чекає. Що все одно спіймаємо. – Подумав трохи й додав: – Мені тепер його прізвище не дуже й потрібне. Коли справді Степаном Вікентійовичем називається, я його в Києві швидко знайду. Власник “Волги”, ім’я та по батькові, прізвисько Бублик, фоторобот… Чого ще треба?

– До Івано-Франківська?

– Я тільки допитаю Дуфанця і викличу сюди Коренчука. Вагони з алюмінієм приходили в Коломию, отже, мусить докопатися – звідки йшли.

– Резонно.

Дуфанець сидів у кутку кімнати, дивився, як оперативники порпаються в серванті. Затиснув руки поміж коліньми, погляд його згас, певно, й не бачив, що робиться довкола.

– Скажіть, Дуфанець, – запитав Хаблак, – як ви познайомилися із Степаном Вікентійовичем?

Підвів порожні й на диво прозорі очі.

– А приїхав… Каже, привіт від Манжули, захворів Михайло Микитович, а діло є діло, й воно не терпить…

– Прізвище його знаєте?

– Не назвався.

– Ви не запитували?

– Я так розумію, – відповів Дуфанець розсудливо, – якщо людина не назвалася, для чого розпитувати?

– Але ж Манжула назвався.

– То його справа. Михайло Микитович у готелях мешкав, а цей не схотів. У кожного свій характер, виходить.

– І як ви працювали із Степаном Вікентійовичем?

– Як і раніше з Манжулою. Сотня за сарай, щодоби, значить. І по три сотні за кожного покупця. Я критися не буду: що було, те було.

– По три сотні за рейс – нічого!..

– Що й казати: ризикували недаремно.

– А Степан Вікентійович?

– Рахуйте самі. Три тисячі дах, ну, іноді трохи менше…

– Солідно.

– Ну, не тільки ж йому…

– Кому ще?

– Не знаю. Гадаю, один не впорається.

Хаблак показав Дуфанцеві фоторобот Бублика.

– Упізнаєте?

– Схоже.

– На кого?

– Як на кого? На Степана Вікентійовича. Майже справжній.

– Чому – майже?

Дуфанець знизав плечима.

– Наче малювали його. Якийсь неживий.

Що ж, він мав спостережливе око, і Хаблак запитав про всяк випадок, мало вірячи в удачу:

– Звідки Степан Вікентійович?

Дуфанець відповів одразу й не вагаючись:

– Із Києва, звідки ж іще?

– Сам казав?

– Ні, але я не сумніваюся.

– Чому?

– А він сам, ну, проговорився. У перший вечір випили за приїзд, він і похвалився, що з самим Президентом коньяк пив на дніпровому березі.

– Яким Президентом? – Це прізвисько називалося сьогодні вдруге – отже, не могло бути випадковим.

– Я так зрозумів: головним.

– На дніпровому березі… Це може бути і в Запоріжжі, і в Дніпропетровську.

– Але ж прилетів київським літаком.

– Невже квиток бачили?

– Та ні, сам казав. Вилетів з Києва увечері, аби вагон тут наступного дня зустріти.

У дверях з’явився Стефурак. Повідомив, що прибув начальник місцевої міліції. Це свідчило, що справі з алюмінієвим листом тут надавали першорядного значення. Отже, вирішив Хаблак, їм із Стефураком у Коломиї більш робити нема чого (ще й Коренчук виїхав з Косова), і треба негайно вертатися до Івано-Франківська.

У аеропорту одержали довідку: двома ранішніми рейсами до Києва вилетіли троє пасажирів з ініціалами “С”, “В”.

Грайда С.В.

Галинський С.В.

Вікторов С.В.

Ще був Мірошниченко С.В. – він вилетів до Львова, а до Чернівців – Фостяк С.В.

Усіх цих пасажирів, особливо перших трьох, Хаблак узяв на замітку і наступним рейсом вилетів до Києва.

14. Гудзій дочекався, поки відринула хвиля ранішніх відвідувачів і в кабінетах запанувало передобіднє затишшя. Прослизнув до Татарова, скориставшись відсутністю секретарки, хоч це не мало ніякого значення – міг заходити до начальства хоч десять разів на день, не викликаючи ані підозр, ані цікавих розмов співробітників. Певно, спрацювала зайва і надто перебільшена застережливість злодія, який дує і на холодну воду.

Татаров щось писав, глянув на Леоніда Павловича, подивився, як на порожнє місце, не зрадів і не стривожився, так він завжди зустрічав Гудзія, без жодних емоцій, і це найбільше сердило й дратувало Леоніда Павловича – як-не-як, а пов’язані одним мотузком, і міг хоча б примусити себе бути привітнішим.

Гаврило Климентійович випростався на стільці, покинувши папери, й сидів мовчки, дивлячись, як наближається до столу Гудзій. Думав, що цей завжди усміхнений, рожевощокий і привітний молодик глибоко огидний йому – його б воля, звільнив і ще б дав коліном під зад, так, аби вилетів не тільки з главку, але й з Києва, кудись у глибоку провінцію: щоб не бачити, не чути, щоб не отруював тут атмосферу.

І все ж Татаров примусив себе скривити губи у ледь помітній чи то гримасі, чи то посмішці й кивнув, відповідаючи на привітання.

А Гудзій, наближаючись до столу, бачив тільки сивий йоржик коротко підстриженого волосся і видовжене зморшкувате обличчя – точно, старий сухар і педант, ортодокс клятий, витиснутий лимон без соку й запаху. Ну й біс з тобою, знаємо, чого варто було тобі зобразити на обличчі жалюгідну подобу посмішки, проте лишай свою злість і ненависть при собі, я до тебе не просити прийшов, а в справі, і хочеш не хочеш, доведеться побалакати.

– Прошу сідати, – мовив Татаров сухо й офіційно, немов завітав до нього звичайний підлеглий і вони вирішуватимуть буденні виробничі питання.

Проте Гудзій аж ніяк не зреагував ні на сухість, ні на явну недоброзичливість: сів не так, як належить підлеглому – стримано й діловито, а сперся ліктями на стіл заступника начальника главку, фамільярно й нахабно зазираючи йому у вічі.

Татаров ледь утримався, щоб не осмикнути цього пройду. Подумав не без гіркоти: ось дожив і до цього, певно, слід було посміхнутися у відповідь так само фамільярно чи хоч сказати щось легке або жартівливе, щоб розрядити обстановку, та не міг – сидів важкий і набурмосений, дивився відчужено.

І ненавидів сам себе.

Згадав, як усе почалося. Тоді прийшов до нього на прийом заступник начальника відділу постачання з одеського заводу. Він і прізвища його не розібрав, якийсь Мажуга чи Мужуга, потім це прізвище почало снитися йому, а тоді подивився на дженджуристого молодика, й наперед вирішив відмовити йому, чого б не просив, бо постачальники завжди канючать, а цей до того ж набрався нахабства й відкрито запропонував йому, Татарову, виділити вагон алюмінієвого листа заводу, про який він, заступник начальника главку, здається, навіть і не чув.

Татаров тоді вивчаюче подивився на одеського піжона, збагнувши, що той пропонує йому махінацію. Рука Татарова потяглася до кнопки, щоб викликати секретарку: він тоді не схвилювався і не розгнівався, просто дивився на огидного пройду як на настирливу комаху, котру мусить негайно розчавити, гадав, що той злякається чи хоча б збентежиться, але постачальник дивився спокійно, навіть якось зверхньо й нараз сказав таке, що він, Татаров, мимовільно відсмикнув руку від кнопки.

Гаврило Климентійович і досі пам’ятав ті слова.

“Чекайте, – зупинив його Манжула. Так, з того дня це прізвище вкарбувалося йому в пам’ять. – Я не прошу вас зробити це безплатно. Ви, Гавриле Климентійовичу, матимете за один ваш підпис “Ладу”. До того ж завтра. І ніхто й ніколи не довідається про це”.

Він підвівся й позадкував до дверей, не зводячи з Татарова очей. Біля виходу ще мовив притишено:

“Я подзвоню вам завтра вранці. Розумію, що саме ви думаєте зараз про мене, але врахуйте: якщо навіть повідомите кого слід про мою пропозицію, це вам нічого не дасть. Ніхто не зможе довести, що я просив вас виділити тому заводові алюмінієвий лист. А “Ладу” матимете хоч завтра. Все у ваших руках”.

Він знав, що робить, клятий одеський пройдисвіт: “Ладою” розбив і так надтріснуте серце Татарова. “Лада” була кришталевою і нездійсненною мрією Гаврила Климентійовича. Варто було постачальникові запропонувати гроші, навіть великі гроші, на які Татаров зміг би купити машину, й він виставив би його з кабінету, покликав міліцію чи когось із громадськості, підняв би скандал, але саме слово “Лада” приголомшило Татарова. Він, ще бачачи у дверях Манжулу, уявив собі неймовірно розкішну, білу, блискучу, відполіровану машину, його власну машину, яка тільки снилася йому в рожевих снах.

І раптом ставала реальністю!..

Гаврило Климентійович ішов до своєї посади у главку довго, важко. Спочатку йому пофортунило: повернувся з фронту й одразу без труднощів поступив до політехнічного інституту. Науку опановував туго, брав наполегливістю, ретельністю. Після закінчення інституту потрапив на величезний напіввідбудований завод, мешкав у гуртожитку, никався, як і всі холостяки, по їдальнях та забігайлівках, невдовзі познайомився з дочкою головного інженера. Клара була не дуже вродливою, до того ж вийшла з дівочого віку й трохи втратила амбіційність – накинула оком на початкуючого інженера, порадилася з батьком, і скоро Татаров став її чоловіком. Звичайно, це вплинуло на службове становище Гаврила. Климентійовича. Через два роки його висунули начальником цеху, а ще через рік відкрилася вакансія директора на одному із суміжних підприємств, і Татаров обійняв цю посаду.

Правда, невдовзі тесть помер, залишивши молодого висуванця напризволяще, але Гаврило Климентійович уже потрапив до номенклатури й зміг скористатися з цього. Зірок з неба не хапав, проте й діло знав досконало, відзначався розважливістю, навчився вміло приховувати своє тугодумство, відтягуючи прийняття необхідного рішення посиланням на потребу ще раз порадитися, проконсультуватися. Розв’язував кардинальні питання вже після того, коли точно знав, якої думки додержуються вгорі.

Зрештою, не програвав.

Клара народила двох дітей, які вимагали щоденної уваги, тому вона залишила свою малопомітну й негрошову роботу, то більше, що зарплати Татарова вистачало, а в Клари збереглися татові знайомства, які використовувала нечасто, але з розумом. Так і доріс Гаврило Климентійович у п’ятдесят років до заступника начальника главку. Гадав, підніметься ще на щабель, та помилився. Коли попередній його начальник пішов на пенсію, Гаврило Климентійович не без приємності приготувався поміняти кабінет, він уже п’ять років ходив у заступниках і стільки ж лишалося до пенсії, до того ж була в нього побіжна розмова з міністром, щоправда, міністр не сказав нічого певного, але й не відмовив. І раптом!..

Татаров нічим не виказав роздратування і незадоволення, навіть обурення, які опанували ним, коли дізнався, кого призначили начальником. Але вдома увечері дав вихід емоціям. Налив повну склянку горілки й випив, не закушуючи, під здивованим і схвильованим поглядом Клари.

“Отак і служи, – заявив з гіркотою. – Знаєш, кого на главк поставили? Кононенка!..”

“Не може бути! – сплеснула руками. – Сашка Кононенка?”.

Справа в тому, що цей Сашко, на глибоке переконання подружжя, був звичайним молокососом і вискочнем, якому чомусь не подобались усталені й традиційні порядки в главку. Де тільки не виступав: на профсоюзах, у парткомі, на нарадах у міністерстві…

Гаврило Климентійович був глибоко переконаний: звичайний горлань, а виходить, нагорі прислухались до нього. А якщо прислухались, не рахуються з ним, старим, досвідченим і перевіреним керівником.

А якщо не рахуються?..

Татаров розумів, це – падіння. Точніше, можливо, не падіння, проте й перспектив у нього ніяких. Найбільше, на що може розраховувати, дотягнути до пенсії.

А далі – персоналка, цінний подарунок, промови, в яких йому казатимуть теплі слова про його внесок і безцінний досвід, і сумні дні звичайного, нічим не примітного пенсіонера.

Наступного дня Татаров перший привітав нового начальника главку. Без зайвих емоцій, стримано, але й не без поштивості. Той навіть здивувався і не втримався від запитання:

“Чи не важко вам працюватиметься тепер, Гавриле Климентійовичу?”

Татаров витримав його уважно-вивчаючий погляд.

“Ні, – одповів, – я стара й загартована кадра. – Він так і сказав напівжартома “кадра”. – І, сподіваюсь, ми спрацюємось”.

А що йому лишалося? Іти з главку? Куди? На яку зарплату? Хто йому платитиме такі гроші? І хто знає, що в Татарова ось уже скільки років не було на так звані кишенькові витрати більше трояка?

Так, Клара й діти забирали всі гроші. Всі до останку. Клара вела суворий облік статків чоловіка – їй завжди не вистачало грошей, особливо в останні роки, коли підросли й пішли до вузів дочка із сином, коли кумир сім’ї – То-мочка могла носити тільки американські джинси, а вони тягли мало не на півзарплати Гаврила Климснтійозича.