Текст книги "Вибух"

Автор книги: Ростислав Самбук

сообщить о нарушении

Текущая страница: 24 (всего у книги 33 страниц)

Хаблак ліг на спину, розкинув руки й запитав удавано наївно:

– А ловиться?

– Ловиться не ловиться, твоє яке діло?

Здоровань явно наривався на скандал, але Хаблакові за всяку ціну слід було уникнути сварки.

– Вибач, – мовив лагідно, – я не знав… – Він поплив до берега тихо, намагаючись не хлюпотіти, здоровань повернувся до нього у профіль, і Хаблак мало не занурився у воду од несподіванки.

Усе точно так, як описували спостережливі хлопчаки з приморського селища: прямий і наче перебитий ніс, круте підборіддя, вилицюватий – схожий на Енгібаряна, тільки в Енгрібаряна (Хаблак згадав, як стоїть той, тримаючи боксерів, які щойно закінчили поєдинок, посміхається привітно, готуючись підвести руку перможцеві) вираз обличчя зовсім інший, доброзичливий, а цей дивиться похмуро, навіть люто, і очі аж випромінюють злість.

Хаблак обережно виліз із води, приклав руку до серця, навіть зробив спробу вклонитися ввічливо. Усе – поза, голос, посмішка – мусили свідчити про його щире каяття. Куточками очей побачив, що його принизлива поза сподобалася здорованеві, риси обличчя в того пом’якшали, розслабився і опустив руки. Проте все ж пробуркотів загрозливо:

– Покупався і паняй. Місце зайняте!

– Зайняте, то й зайняте, – швидко погодився Хаблак. – Самі бачимо.

– А якщо бачите…

Хаблак пострибав на одній нозі, виливаючи воду з вуха. Показав пальцем на вогнище, над яким висів закіптюжений казанок – щось у ньому булькотіло й пахло смачно.

– Юшку варите? – запитав.

– А тобі що?

– Смачно пахне.

– Не для вас.

– Не для нас, то й не для нас, – погодився. – На всіх не наберешся. А я гадав: наша півлітра, ваша юшка.

Одразу відчув: його пропозиція не лишилась непоміченою. Здоровань перевів погляд на свого літнього товариша, той рішуче підтягнув довгі труси, можливо, цей жест був у них умовним знаком, але здоровань усе ж похитав головою і презирливо гмикнув.

– Півлітра на чотирьох… – зневажливо процідив крізь зуби.

Хаблак зрозумів його й улесливо-радісно уточнив:

– То знайдеться ще…

Літній ще рішучіше підтягнув труси: пропозиція справді видавалася спокусливою, і він, щоб відрізати здорованеві шлях до відступу, запитав:

– Самограй?

– Казьонка, – ще радісніше заявив Хаблак. – Чиста пшенична.

Певно, згадка про пшеничну остаточно розвіяла сумніви здорованя, бо риси обличчя його розгладилися і мовив мало не приязно:

– Тоді інша справа…

– Ми зараз, – заметушився Хаблак. – Ще маємо консерви та огірки. І хліба свіжого буханець.

– Тягни, – погодився здоровань і змів зі столу просто на пісок недоїдки. Постелив газету й наказав літньому: – Давай, Лук’яне, склянки, бо юшка вже готова.

Хаблак урочисто виставив на стіл дві пляшки. Юхимов приніс консерви, огірки й зелену цибулю, здоровань почав краяти хліб, а Лук’ян зняв з вогнища казанок, аби юшка трохи охолола.

Хаблак подав Лук’янові руку.

– Серьога, – відрекомендувався, – а це мій друг Володя Юхимов, його тут в Соснівці всі знають: інженер і начальник майстерень, а я на насосній станції вкалую.

– Із Соснівки, значить? – перепитав здоровань. Видно, це остаточно примирило його з гостями, бо сам подав Хаблакові руку й назвався:

– Яків.

Юхимов звично відкоркував пляшку, майже не дивлячись, розлив у склянки – вийшло точно порівну, й Лук’ян задоволено потер руки.

– Око! – мовив з повагою. – Одразу видно: чоловік має око й досвід. Тебе як, Володимиром звуть? Твоє здоров’я, Вово.

Хаблак підняв свою склянку. З його обличчя не сходила радісно-очікувальна посмішка, наче і перший ковток, і юшка, і цибуля з огірками віщували щось цікаве й значне.

– За знайомство, Якове! – сказав шанобливо й навіть підвівся, щоб ніхто не сумнівався в щирості його слів.

– Будьмо, – відповів той трохи недбало, як і годилося заможному господареві, коли приймає біднішого сусіда.

Випив Яків із задоволенням, для порядку помахав долонею перед ротом, відкусив огірка, захрумтів смачно, обводячи всіх очима, що відразу подобрішали.

– Воно, може, й правильно, – сказав, – що зібралася компанія. Бо ми вже з Лук’яном набридли один одному, погомоніти нема про що.

– Давно відпочиваєте? – співчутливо поцікавився Хаблак.

– Я ж кажу: аж набридло, – ухилився від прямої відповіді Яків.

– Але ж вода й повітря! – заперечив Юхимов. – Я завжди тільки на Дніпрі відпочиваю.

– Човен у тебе класний, – зауважив Лук’ян.

– Трохи є…

– Не трохи, а дуже. Я в цьому петраю. Водомет?

– Точно.

– Таких у Києві по пальцях перерахувати можна.

– У нас у Соснівці один.

– Сам робив?

– Не зовсім, хлопці допомагали.

– Без допомоги не обійдешся.

– Ваш? – тицьнув Юхимов пальцем у “Прогрес”?

– Яшка.

– Пристойна бляшанка.

– Точно, – реготнув Лук’ян, – у порівнянні з твоєю, бляшанка.

Хаблак аж примружився від задоволення. Коли човен справді належить Якову, вже сьогодні чи, в крайньому разі, завтра він знатиме прізвище Якова, адресу, зрештою, мало не все, що його цікавить.

Яків помітив Хаблакову радісну посмішку, але сприйняв й по-своєму.

– Пішло? – запитав.

– Гарно пішло, – ствердив Хаблак зовсім щиро, – якщо й далі так, повний порядок.

– Другу чарку під юшку, – розпорядився Лук’ян. Звільнив на столі місце, поставив казанок і роздав усім дерев’яні ложки.

Юшка жовтіла жиром і пахла лавровим листом та перцем, Хаблак ледь утримався від бажання попробувати, поки Юхимов з тою ж спритністю циркача наливав по другій.

Тепер випили мовчки, без тостів, Хаблак витримав паузу й набрав юшки після всіх, вона обпекла йому піднебіння, і на другу ложку подув так, що ледь не видув половину, проте тепер розпробував і похвалив:

– Давно не їв такої. Смачна.

– Бо риби багато, – пояснив Яків. – Риба тут ловиться, вчора ввечері навіть судак потрапив, ось, – підчепив ложкою і поклав шматок риби на газету перед Хаблаком, – покуштуй, бо судака не кожного дня впіймаєш.

Хаблак не заперечував, судак сподобався йому, та й взагалі хіба може не сподобатись риба на березі, ще й під чарку?

– По продукти в Соснівку їздите? – запитав.

– Рідко, – одізвався Яків, – у нас тут усе є. Крупа, консерва… По хліб та півлітру Лук’ян мотається. Ну, ковбаси ще прихопить, коли зовсім уже риба набридне.

– Як на мене, ніколи б не набридла.

– То їж.

Хаблак виловив з казана чималого підлящика і почав жувати, зиркаючи на Якова. Думав: фото… Завтра слід послати до Одеси його знімок для впізнання. Оті хлопчаки з радгоспного селища мусять впізнати Якова, адже точно підмітили його схожість з Енгібаряном.

Через два – три дні вони матимуть акт упізнання, і тоді можна із спокійною совістю брати Якова з Бубликом. Принаймні підстав для затримання вистачить, а незаперечні докази вбивства Манжули та підготовки вибуху в літаку з’являться в процесі слідства.

Отже, треба починати з фотографії Якова. Нема гарантії, що, навіть знаючи адресу та місце роботи Якова, він зможе дістати його знімок. Треба сфотографувати Якова зараз. Що ж, це не така вже й велика проблема…

Хаблак поїв риби й навалився на юшку. Відчув: алкоголь подіяв, і мусив хоч трохи протверезішати. То більше, що юшка справді смакувала йому.

Зиркнув на Якова і не без утіхи побачив, як посоловіли в нього очі. Ледь помітно торкнувся ліктем Юхимова і сказав:

– Гарно сидимо, хлопці, і юшка класна. У такому товаристві не гріх би ще…

– Не маємо, – пояснив Яків. – Лук’ян сьогодні мусив мотнутися, бо все прикінчили.

– У нас ще є, однак…

– Тригичковий?

– З чистого цукру.

– То що ж мовчиш?

– Бачиш, не мовчу, але ж ви спочатку…

– А ти неправильно пойняв, – втрутився Лук’ян. – Якщо з цукру, та й ще очищений, краще за пшеничну.

Хаблак пішов до човна. Накинув на плечі сорочку, поклавши до кишеньки начебто звичайну запальничку, дістав пляшку самогону. Юхимов мав ще одну чи дві в загашнику, та Хаблак вирішив: цієї вистачить, власне, Яків з Лук’яном і так уже добряче піддали, і він спробує дещо витягнути з них…

Поки Юхимов розливав самогон, Хаблак розім’яв сигарету, клацнув запальничкою. Не загорілася, клацнув ще раз – тепер мав дві фотографії Якова, прикурив, затягнувся, та одразу поклав сигарету на край столу.

– Кинув я, – почав виправдовуватися, – але коли хильну, тягне…

– Воно все у відповідності, – дещо плутано почав Лук’ян, – у мене син також кинув, але знову смокче. Значить, отрута для організму, однак приємно.

– Приїжджає син? – запитав Хаблак мало не автоматично, проте це запитання виявилось чи не найважливішим, бо Лук’ян нараз повідомив таке, що в Хаблака, певно, витягнулося обличчя і він, аби приховати хвилювання, схопив склянку й відсьорбнув досить смердючого, хоч і розрекламованого самогону. А Лук’ян сказав:

– Мій Митько нас не забуває. Та й що йому, тут він поблизу, біля райцентру. На кар’єрі працює.

“У кар’єрі проводяться вибухові роботи, – подумав Хаблак. – І цей Митько міг дістати вибухівку. Чи не ту, що вибухнула в Борисполі?”

– Знаю я той кар’єр, – зауважив. – І що там ваш Митько робить?

– Начальником дільниці.

– Щось не пригадую.

– Дмитро Червич, не чув?

– Ні.

– А його багато хто знає. Весь у мене, навіть винаходи має.

– Такі люди! – вигукнув Хаблак патетично. – Мені приємно, що сиджу з вами за столом. І ти, Якове, винахідник?

– Раціоналізатор… – реготнув той. – У мене все життя – суцільна раціоналізація.

Він сам дав привід Хаблакові поставити запитання, яке вже давно крутилося в нього на язиці, і майор негайно скористався з цього:

– Певно, маєш цікаву професію? – запитав. – Де ж ти працюєш?

– Во! – показав йому великого пальця Яків. – У мене робота – во! Не пильна й всі кланяються…

– Уміють же люди влаштовуватися!

– Голову для цього треба мати, – відповів Яків, але для чогось зігнув руку, показуючи справді вражаючі м’язи.

– На промтоварній базі він… – пояснив Лук’ян. – Це така робота: що бажаєш, те й буде.

– Точно, – зітхнув Юхимов. – У мене один знайомий працює на нашій базі, й то все має.

– Порівняв! – не без самовдоволення мовив Яків. – У нас база республіканська, усьок?

– То більше, приємно познайомитись, – аж розцвів у посмішці Хаблак. – І ким ти на базі?

– Ну й дурень, – безапеляційно заперечив Яків, – якщо так питаєш… У нас важливо не ким, а що можеш… Ну, вантажником, яке це має значення! Головне, знаю, що де лежить, а без мене – ні-ні…

– Фінські чоботи можеш дістати? У нас в універмазі викинули, то розхватали…

– Я все можу! – Яків безцеремонно вилив решту самогону собі в склянку. – Ви завтра зазирніть, бо ми післязавтра в Київ вертаємось. Звичайно, прихопіть з собою: посидимо, побалакаємо, тоді й домовимось. Ти до мене приїдеш, я тобі’ все влаштую, для хороших людей нам нічого не шкода.

Хаблакові кортіло попитати в Якова прізвище, однак утримався – недаремно ж той сховався на пустельному дніпровому острові, й Бублик тільки наїжджає до нього.

Подумав: зрештою, він і так знає про Якова досить, а завтра знатиме все. Ну, може, не зовсім усе, але те, що потрібне на цьому етапі розслідування.

І нехай собі Яків з Лук’яном ще день загоряють і ловлять рибу тут на острові.

18. До Києва повернувся Коренчук. Перше, що побачив Хаблак у кабінеті Дробахи, – вєалкий жовтий портфель, набитий паперами: він стояв на стільці біля самих дверей, немов підкреслюючи діловитість господаря, а сам лейтенант притулився в кутку, за звичкою затиснувши руки між коліньми.

Привітавши Хаблака, Дробаха мовив благодушно:

– На ловця і звір біжить, ми з Миколою Йосиповичем якраз чаювати зібралися, сподіваюсь, не відмовитесь?

Після такої преамбули, якби навіть не хотілося пити, все одно відмовитись було незручно, та Хаблак якраз хотів, до того ж знав: у Івана Яковича чай завжди смачний, здається, робить, як усі, а п’єш і відчуваєш – у Дробахи чай найсмачніший. Чи то запашніший, чи то не гірчить, чи то зовсім по-іншому п’ється в компанії під доброзичливими поглядами господаря.

Електричний самовар уже закипів, Іван Якович насипав у яскраво розмальований чайничок три ложечки заварки й залив окропом. Обернувся до Хаблака, підморгнув йому й повідомив:

– У Миколи Йосиповича цікаві новини.

– Не сумніваюсь, – пробуркотів майор. Він і справді був певен, що Коренчук докопається до витоків афери з алюмінієм.

– У вас поганий настрій? – здивувався Дробаха: майже ніколи не бачив Хаблака не тільки роздратованим, навіть похмурим.

– Ні, просто забігався.

– Чай знімає втому. – Дробаха подав Хаблакові склянку, поставив на журнальний столик вазочку з печивом. – Цитрини не маю, – попередив, – улітку з лимонами важко.

Коренчук нарешті витягнув руки, затиснуті між коліньми, підсів до самовара. Взяв свою склянку, але навіть не відсьорбнув і одразу поставив. Лише тепер Хаблак помітив, що лейтенант трохи змарнів, риси обличчя в нього загострились, проте очі світились енергією.

– Розповідайте, Миколо Йосиповичу, – сказав Дробаха. – Бачу, нетерпеливитесь, та й Сергієві Антоновичу буде цікаво послухати.

Коренчук потягнувся до склянки, стиснув її довгими кощавими пальцями, мовив:

– Ви, Іване Яковичу, в курсі, то я майорові коротко… Після того, як ви поїхали, у Коломиї на залізничній станції ми знайшли документи на вагон з алюмінієм. Відправили його з… – назвав невеличке місто. – А там металообробний завод. Довелося поморочитись, товариші з міського відділу допомогли, але все ж докопались. Там на заводі з листового алюмінію нібито всякі штукенції для ширвжитку робили. Лійки, каструлі, чайники, дитячі іграшки… Насправді ж тільки оформляли продукцію, алюміній же йшов спекулянтам. Це доведено. Директор того заводу зв’язаний із злочинцями, він та головний бухгалтер винні у розкраданні алюмінію – треба притягати до відповідальності. Пропоную арешт. Постанову міг санкціонувати міський прокурор, але ж вам тут видніше. Із дзвіниці завжди обрії ширшають, – посміхнувся і нарешті відпив чаю. – І ще, – додав по паузі, – з того заводу нитки до Києва тягнуться. Конкретно, до главку. Алюмінієвий лист ішов туди з порушенням усіляких інструкцій та настанов. А чому?

– Ясно, чому, – сказав Дробаха. – Вам, дорогенький, і розбиратися з главком.

– Якщо ви санкціонуєте.

– Сьогодні ж погодимо це з прокурором республіки.

– А як з керівниками того заводу?

Дробаха поставив склянку, склав руки на грудях і поворушив великими пальцями.

“Замислився, – непомітно посміхнувся Хаблак, – думає, яких заходів ужити. Певно, зараз дмухне на кінчики пальців”.

Дробаха вчинив точно так і мовив:

– Почекаємо день – два. Нікуди не дінуться. Чутка про арешт директора та головного бухгалтера може дійти до Києва й сполохати Бублика та іже з ним. Як у вас? – повернувся до Хаблака.

– Трохи розкрутилося. Сьогодні дзвонив підполковник Басов з Одеси. Якова Ігоревича Терещенка впізнано. Акт упізнання надісланий нам. Завтра буде. Далі: прізвисько цього Терещенка – Рукавичка. Був двічі засуджений, вперше – за хуліганство, потім за грабіжництво. Нинішнє місце роботи – промтоварна база, вантажник.

– А як себе поводить Галинський? Тобто Бублик? – Дробаха посміхнувся ледь помітно, одними очима.

– Розповсюджує квитки на концерти.

– Що в кар’єрі?

– Встановлено, що син компаньйона Терещенка Лук’яна Івановича Червича справді працює начальником дільниці кар’єру. Вибухівка там є, облік ведеться, ніби все в порядку, та працівники районної міліції гадають, що невеличку кількість її можна було б і привласнити. Проте довести це важко, майже неможливо. Вважаю, міну з годинниковим механізмом виготовив сам Червич з вибухівки, взятої в сина. Однак мої здогадки до справи не підшиєш. У зв’язку з арештом Рукавички ми могли б узяти постанову на обшук у Червича.

– А якщо це нічого не дасть?

– Вибачимось.

– Ні, – заперечив Дробаха, – це – у крайньому випадку. А вам, Сергію Антоновичу, пораджу: з’їздіть на кар’єр, побалакайте з парторгом, з комуністами. Може, щось і підкажуть.

– Слухаюсь.

– Ну, для чого ж так офіційно, – поморщився Дробаха. – Ви краще печива візьміть, навіть не покуштували, а його моя Марія Терентіївна робила, це вам не магазинне. – Він сам потягнувся до вазочки й захрумтів з задоволенням, запиваючи печиво чаєм.

Хаблак також узяв печиво, воно сподобалося йому, взяв ще, і Дробаха підсунув вазочку до нього.

– Я ж кажу: смакота! – мовив з ентузіазмом. Допив чай, потримав склянку в долонях, мабуть, вирішував, чи не налити ще, але роздумав і поставив склянку. – Є ще новини? – запитав.

– Ні, – відповів Хаблак, а Коренчук лише заперечливо похитав головою.

– Тоді давайте підсумуємо. – Дробаха підвівся і ступив кілька кроків – кабінет мав невеличкий, не було де розгорнутися. Дійшов до стінки, повернувся, постояв, ступив ще крок чи два й додав: – Сьогодні чи завтра вранці я візьму постанову на арешт Галинського й Терещенка. Не все знаємо про них, однак підстав для арешту достатньо. У Галинського: спекуляція алюмінієвим листом, його впізнали по фотографіях Корж і Дуфанець. Далі: перефарбував вишневу “Волгу”, це, правда, ні про що не говорить, але – побічний доказ. Свідчення Інеси, або Соні Сподаренко, про зустрічі Галинського з Манжулою. Манжула спекулює алюмінієвим листом на Прикарпатті, потім з тими ж співучасниками алюміній продає Галинський. Отже, одна злочинна зграя. Щось не поділили між собою чи злякалися того, що Манжулу затримувала міліція: вирішили прибрати його.

– Це ще треба довести, – вставив Хаблак, – маємо тільки побічні докази й здогадки.

– Так, згоден з вами. Проте не забувайте про слід підбора на кручі, з якої впав Манжула.

– Може зійтися, – погодився Хаблак. – Якщо Терещенко чи Галинський не викинули це взуття й ми його знайдемо під час обшуку. Маємо ще недопалок сигарети “Кент”.

– Важка артилерія, яку зможемо ввести в бій після затримання злочинців.

– Вам видніше, Іване Яковичу: прямою наводкою чи як там? – Хаблак знав, що під час війни Дробаха командував батареєю.

Дробаха зупинився, і погляд його затуманився – може, й справді згадав, як били його гармати. Обхопив підборіддя пухкими пальцями, подивився на Хаблака й мовив:

– Краще прямою наводкою. – І запитав зовсім іншим, діловим тоном: – Як Бублик? Не стривожився?

– Бігає містом. Розповсюджує квитки, нічого підозрілого.

– Президент… – зітхнув Дробаха. – Ви казали: існує якийсь Президент. Не можу повірити, що Бублик – головний заводій.

– І мені не віриться. Головний ніколи б не брав прямої участі в усуненні Манжули.

– На Президента чи на іншого їхнього шефа можемо вийти через директора заводу, – сказав Коренчук. – Або через діячів з главку. Моя версія: Бублик – простий виконавець. Не поїде шеф у гори продавати алюміній. Його справа – організувати діло.

– І Бублик безумовно знає його! – Очі в Хаблака заблищали. – На допитах ми притиснемо Галинського…

– Може й розколотися, – ствердив Дробаха.

Коренчук заперечив:

– Але ж може й нічого не сказати. Мусить зрозуміти: чим більших масштабів набирає справа, тим гірше йому.

– Гадаємо на кавовій гущі, – пробуркотів Хаблак. – Я згоден: Бублика й Терещенка треба брати. І приперти до стінки. Докази є. Почнуть валити один на одного, знаю я їхні звички, розплутаємо весь клубок.

– Мені б ваш оптимізм… – не схвалив Дробаха. – Але все ж будемо арештовувати. Бублика й Терещенка. Наступного дня після затримання київської гоп-компанії візьмемо директора заводу й головного бухгалтера. А інші нехай закрутяться. Перелякаються, може, й дурниць нароблять.

– А це нам тільки на руку.

– Так, – схвально сказав Коренчук, – у главку, звичайно, одразу дізнаються про арешт директора заводу, але що можуть удіяти? Факти не приховаєш. Папір є папір, його підписують, затверджують, і нікуди від цього не дінешся. Алюміній заводу виділяли конкретні люди, й задарма це не робиться…

– Одержання хабарів треба довести, – заперечив Дробаха. – А це завжди дуже важко.

– Згоден. Проте бувають ситуації, коли не визнати очевидне просто неможливо.

– Чекайте, – раптом вигукнув Хаблак, – я згадав одну річ. Манжула мешкав у “люксі” готелю “Київ”. І броню на цей номер видало міністерство…

Дробаха присів до столу, відсьорбнув холодного чаю і невдоволено поставив склянку.

– А це ідея, – підтримав Хаблака, – навіть непогана. Можна докопатися, хто саме замовляв Манжулі готель.

– І цим значно полегшити життя Коренчукові. Матиме відправну точку.

Лейтенант скрушно зітхнув.

– Це вам тільки здається, – одповів. – Ніщо не може полегшити нам життя. Все одно доведеться вивчати віз паперів.

– Подзвонити вашому начальнику? – запропонував Дробаха.

– Ну, що ви! Він людина тямуща, я доповідав йому, і вже створено оперативну групу, котра сьогодні ж почне роботу в главку.

– Мені до міністерства? – запитав Хаблак.

Дробаха не погодився.

– Ні, вам їхати на кар’єр. А про броню дізнається Микола Йосипович. Йому на місці видніше.

Готелями, квитками на поїзди та літаки й іншими господарськими дрібницями займалася в міністерстві Фаїна Наумівна, жінка, як визначив Коренчук, ділова й трохи розбещена загальною увагою і запобігливістю.

– Вам що? – запитала, навіть не поцікавившись, хто Коренчук і звідки. Мабуть, звикла судити про людину із зовнішнього вигляду й визначала прохачів за їй одній відомими прикметами. – Місць у готелях нема.

– Я зовсім з іншого питання…

– Квитки слід замовляти завчасно. Вас не пригадую…

– Мені хотілося б, аби ви…

– Тут усі чогось хочуть, – сердито перервала його Фаїна Наумівна. – Тільки й роблять, що хочуть, а я одна.

– Так, одна, – схвалив Коренчук, – і це мене влаштовує.

Видно, Фаїна Наумівна такого ще не чула, й Коренчукове нахабство вразило її.

– Невже? – вигукнула. – Кажете, влаштовує? – Нараз примружилася, і в її очах Коренчук прочитав неприховане єхидство: – І що ж вам потрібно від мене? Броню чи квиток?

Коренчук збагнув, що звичайна людина, яка приїхала у відрядження, вже нічого б не одержала від Фаїни Наумівни. Хотів сказати їй щось ущипливе чи навіть образливе, проте вчасно згадав, що й він певною мірою залежить від цієї жінки.

– Мені потрібна довідка, – мовив коротко.

Власне, довідок Фаїна Наумівна не давала, тож одразу втратила інтерес до Коренчука й порадила:

– Зверніться до загальної канцелярії.

Коренчук дістав посвідчення і не без зловтіхи побачив, як змінилася Фаїна Наумівна: пом’якшала, очі зробилися масляними, а посмішка догідливою.

– Так би й сказали, – зауважила, – а я до вас як до простого командированого. Відбою нема…

Коренчук міг би сказати: якби не ті настирливі прохачі, не існувало б і посади Фаїни Наумівни, але утримався.

– Мені казали, що у вас гарна пам’ять і’ зможете допомогти нам.

– Без пам’яті тут нема чого робити, молодий чоловіче, – відповіла самовпевнено.

– То, може, пригадаєте: місяць тому, а точніше, другого червня за бронею вашого міністерства в готелі “Київ” одержав номер “люкс” Михайло Микитович Манжула. Чи не могли б ви сказати, за чиїм розпорядженням йому видали цю броню?

– “Люкс” у “Києві”? – наморщила чоло Фаїна Наумівна. – Так, пригадую. Просили з главку, точно, дзвонив сам… Але, чекайте, щоб не помилитися… – Вона дістала якийсь журнал, погортала сторінки й нарешті знайшла потрібне. – Так, я не помилилася. Дзвонив заступник начальника главку товариш Татаров – сам Гаврило Климентійович. Пригадую: дуже просив, бо той Манжула якийсь пуриц… – затнулася. – Сподіваюсь, зрозуміли, ну, важлива персона, і йому треба вибити “люкс”. Звичайно, було важко, та я зробила. А в чому справа? – затривожилася, збагнувши, що міліція такими справами даремно не цікавиться. – Що з цим Манжулою? Бо товариш Татаров, самі розумієте, відомий керівник і даремно не дзвонитиме.

– Готельні справи… – невизначено пояснив Коренчук. – Дещо розслідуємо.

– А-а… – зітхнула полегшено. – Там є за що зачепитися. А я думаю: чому товариш Татаров? Така поважна людина.

– Звичайно, – підтакнув Коренчук, – і тому я просив би вас нікому не казати про нашу розмову.

– Могила, – пообіцяла Фаїна Наумівна.

Коренчук ішов довгим міністерським коридором, важкий портфель відтягував йому руку, але він звик і до портфеля, і до щоденних паперів, розмов, допитів…

Не міг звикнути тільки до людської ницості.

Спочатку – директор того заводу, лагідна й усміхнена людина, ніколи й не подумаєш, що звичайнісінький пройда й шахрай.

А тепер – Татаров, заступник начальника главку.

Поважна людина, певно, ділова, енергійна, розумна…

Ні, подумав, виходить, не дуже розумна, не може злочинець бути розумним, бо розумна людина не збочить. Ні, все ж він не має рації, не збочить тільки людина ідейна й загартована, а розум, зрештою, не виключає підступності, розумна людина просто не може не знати, що кара неминуча, що уникнути її неможливо.

Ось і Татаров… Постать!

Коренчук поставив портфель на підлогу й зім’ятою хусточкою витер з чола піт. Підхопив портфель і почимчикував далі. Нехай буде хоч яка постать: перед законом усі рівні.

19. Президент танцював шейк.

Махав руками й хвицався, наче нерозумне теля, наспівував і посміхався щасливо.

Певно, збоку це виглядало кумедно: доросла лисувата людина з досить уже виразно окресленим черевцем викаблучується на самоті, але Президент танцював би зараз і під зневажливими, навіть презирливими поглядами, плювати на все, головне, що в тебе гарний настрій і легко на душі, що все добре й найбільші радощі попереду.

А що це саме так – попереду, – Президент не мав сумніву.

Годину тому подзвонив Шилінг і повідомив, аби Президент готувався: вони з Юлією скоро приїдуть до нього.

Президент згадав жінку в легкій сукні поруч з “Ладою” – довгонога, струнка й приваблива, і подумав: такої не мав ні разу в житті. І везе ж таким покидькам, як Шилінг. Ну, дала йому природа статуру й трохи вроди, дурепи й липнуть, а розум курячий, дрібнота нікчемна, чоловіків же любити й поважати слід не за м’язи, у справжнього чоловіка мусить бути голова на плечах і повна кишеня, аби жінка знала, що він може задовольнити всі її бажання.

Юлія!

Чудове ім’я, вирішив Президент і зупинився, випнувши груди. Він повинен сподобатися їй…

Президент вислизнув до передпокою, став перед старовинним дзеркалом у бронзовій оправі. Не без задоволення подивився на своє відображення. Картинно – бачив, як це роблять герої-коханці в театрі – відставив ногу, спершись носком замшевої туфлі на килимову доріжку.

Так, він мусить справити враження на Юлію. Модні темно-зелені вельветові джинси, біла бавовняна індійська сорочка з ледь помітною лейбичкою фірми, вшитою біля кишеньки, золотий хрестик на грудях – Президент подумав і розстебнув ще гудзик на сорочці: йому легше дихається і хрестик краще видно.

Спочатку Президент хотів зустріти гостей в атласній домашній куртці. Бачив у кіно, що саме в таких куртках ходять удома академіки й відомі артисти, навіть надів куртку й пройшовся в ній перед дзеркалом. Що не кажи, видовисько вражаюче, але все ж скинув її, подумавши: по-перше, в куртці спекотно, довго не всидиш, особливо, коли піддадуть; по-друге, вона все ж старить його, натякає на роки, а сьогодні йому, як ніколи, хотілося скинути зайвий десяток.

Тому й зупинився на молодіжному ансамблі: вельветові брюки, легка сорочка, підкреслені недбалість і навіть легковажність, але хрестик із справжнього золота й ланцюжок масивний, не кажучи вже про персні на пальцях. Один з печаткою. Президент чув, що такі колись носили російські вельможі, можливо, сам граф Потьомкін (про інших вельмож Президент не знав, а Потьомкін, кажуть, тримав у руках весь Південь, недарма назвали Таврійським, отже, цей граф – фірма, а все, що підпадало під це визначення, Президент звик цінувати й поважати.

Він подмухав на перстень і потер об вельветові джинси, поправив і другий, з діамантом, потьомкінський перстень жінка може й не оцінити, а от діамант побачить неодмінно, справжня жінка не може не побачити, а в тому, що Юлія – справжня, Президент не мав сумніву.

Так, жінка справжня і бажана.

Президент накрив в’єтнамськими, сплетеними з рисової соломки серветками журнальний столик і поставив на ньому два свічники. Вечори тепер довгі, але ж, коли почне сутеніти, вечеря при свічках набере особливого шарму – переконався в цьому, коли пригощав якусь дівчину в ялтинській “Ореанді”, випадкову знайому з набережної, котра не була варта ні свічок, ні “Ореанди”, але свічковий інтим подіяв на неї так, що пішла до нього в номер без особливих умовлянь.

Між свічниками Президент розставив пляшки з коньяком, віскі й джином. Зазирнув до холодильника й задоволено потер руки: сьомга, червона ікра, свіжа пісна шинка. Ну, звичайно, консерви, різні там шпроти, лосось у томаті, не кажучи вже про салат, який зробила Катерина.

Після того, як Президент розлучився з дружиною, що б робив без Катерини? Приходить зранку, прибирає, витирає пилюгу, варить борщі й смажить м’ясо, не жінка, а золото, і обходиться значно дешевше, ніж дружина навіть з середніми запитами.

Президент зиркнув на годинник: скоро мусять прийти…

Поміняв у магнітофоні бобину, притишив звук – квартиру заполонила легка, прозора, кришталева мелодія. Це вже потім, коли піддадуть і кров заграє в жилах, можна буде вдарити по Юлії шейком, а поки музика мусить розм’якшувати, настроювати на ліричний лад, пробуджувати ніжні емоції.

Президент ще раз пройшовся квартирою: здається, все гаразд і все враховане. Лишалося чекати, а чекати він не любив. Ліг на тахту, не скинувши туфлі, нетерпляче подригав ногою, одразу скочив і подався до лоджії. Звідси побачить Юлію здалеку – аби тільки Шилінг не помітив, що сам Президент виглядає її: задере носа й загилить зайву сотню, нема в цього пройди ні сорому, ні совісті. І Президент став так, аби самому бачити всіх, хто входить до будинку, проте щоб ніхто не помітив з вулиці. Й чого вони баряться?..

Ледь устиг подумати таке, як почув мелодію дзвоника в передпокої. Отже, він прогавив Шилінга – серце закалаталося приспішено, й Президент, глибоко зітхнувши, щоб заспокоїтись, пішов відчиняти.

Юлія стояла перед дверима і з-за її плеча досить зухвало й по-панібратському посміхався Шилінг. Але Президент не звернув уваги на його нахабство. Дивився на Юлію, і тривога й ляк опанували ним. Такою бажаною і недоступною уявилася, що серце тенькнуло, але відразу взяв себе в руки й подумав: скільки було таких – тільки спочатку видавалися неприступними й недоторканими, все, зрештою, залежало від його щедрості, голови” – не злякати, знайти ключик, а коли цей ключик ще й золотий…

Згадка про золотий ключик заспокоїла Президента, й він відступив, пропускаючи Юлію. Проминула, ледь торкнувшись його стегнами, обтягнутими джинсами, й Президент пошкодував, що прийшла в джинсах, правда, ці кляті жінки розуміють, що джинси, хоч і приховують ноги, роблять їх, так би мовити, сексуальнішими, а Юлія до того ж надягла зовсім відкриту кофтину, оголивши плечі.

Президент стояв і дивився на Юлію, зовсім забувши про Шилінга. Дивився, як жінка поправляє зачіску перед дзеркалом, і задоволена посмішка мимоволі розтягла йому губи. Так і є, Юлія мимохіть торкнулася бронзової оправи пучками, отже, дзеркало вразило її, а Президент знав, що перше враження для жінки часто буває вирішальним. А тут, у передпокої, все спрямовано на те, щоб уразити, приголомшити. Стіни обшиті дерев’яними панелями, двері обклеєні фінськими шпалерами під дерево, по краях прикрашені гіпсовим візерунковим ліпленням з позолотою, навіть двері до туалету мало не суціль позолочені, а замість ручок – бронзові лев’ячі морди з кільцями в зубах.