Текст книги "Ерагон. Спадок, або Склеп Душ"

Автор книги: Крістофер Паоліні

сообщить о нарушении

Текущая страница: 48 (всего у книги 49 страниц)

Потім Ерагон і Сапфіра сказали своє останнє «прощавай», що було для Ерагона важче, ніж для Сапфіри. Але сльози стояли не тільки в його очах – Насуада й Джоуд так само схлипували, коли обнімали його й бажали йому та Сапфірі всього найкращого. Насуада попрощалася також із Рораном, іще раз подякувавши йому за допомогу в боротьбі з Імперією.

Аж раптом, коли Ерагон, Арія, Роран і Катріна вже збиралися сідати на драконів, вони почули жіночий голос:

– Агов, стійте!

Ерагон завмер, занісши ногу, щоб залізти на праву передню лапу Сапфіри. Він повернувся й побачив Бірджит, яка бігла до них від воріт міста. Сіра спідниця розвівалася на ходу, а її малий син Нолфаврел біг за нею з безпорадним виразом на обличчі. В одній руці Бірджит тримала оголений меч, а в другій – круглий дерев’яний щит.

В Ерагона похололо всередині.

Охоронці Насуади вийшли вперед, щоб перехопити жінку, але Роран не дав цього зробити:

– Нехай вони пройдуть! – крикнув Міцний Молот.

Насуада дала знак охоронцям, і вони відійшли вбік.

Бірджит стрімкою ходою наблизилася до Рорана.

– Бірджит, будь ласка, не треба,– сказала Катріна низьким голосом, та жінка не звернула на неї жодної уваги. Арія дивилася на них, не зводячи погляду й тримаючи руку на мечі.

– Міцний Молоте,– мовила Бірджит,– я казала, що помщуся тобі за смерть мого чоловіка. І ось тепер я прийшла, щоб заявити про своє право. Ти будеш битися зі мною чи сплатиш свій борг?

Ерагон підійшов і став поруч із Рораном:

– Бірджит, навіщо ти це робиш? Чому саме зараз? Чи не могла б ти пробачити йому й дати старим ранам спокій?

«Хочеш, я її з’їм?» – спитала Сапфіра.

«Не тепер».

Бірджит не звернула уваги й на Вершника – її погляд був прикутий до Рорана.

– Мамо,– покликав Нолфаврел, смикаючи її за спідницю, та вона не озирнулась.

Тоді вперед вийшла Насуада:

– Я знаю тебе,– сказала королева.– Ти билася разом із чоловіками під час війни.

– Так, ваша величносте.

– І чим же завинив перед тобою Роран? Він не раз проявляв себе як чудовий воїн, і я була б надзвичайно засмучена, якби втратила його.

– Він та його родина винні в тому, що солдати вбили мого чоловіка... Разак з’їв їх, ваша величносте... Він з’їв їх і висмоктав мозок з їхніх кісточок... Я не можу цього пробачити...

– Але в тому не було провини Рорана,– твердо мовила Насуада.– Це безглуздо, і я забороняю тобі...

– Ні-ні,– мовив Ерагон, хоч йому й не хотілося цього казати.– За нашими звичаями, вона має право вимагати криваву ціну від будь-кого, хто винен у смерті Квимбі.

– Але це не була провина Рорана! – скрикнула Катріна.

– Була,– сказав Роран глухим голосом.– Я міг би повернутися до солдатів. Я міг би відвести їх геть. Або напасти... Але я цього не зробив. Я сховався, і Квимбі помер,– він глянув на Насуаду.– Цю справу ми повинні вирішити між собою, ваша величносте. Це справа честі, так само, як випробування довгих ножів.

Насуада насупилась і зиркнула на Ерагона. Той кивнув, і королева неохоче відступила назад.

– Що це буде, Міцний Молоте? – спитала Бірджит.

– Ерагон і я вбили разака в Хелгрінді,– сказав Роран.– Хіба цього не досить?

Бірджит заперечно похитала головою:

– Ні.

Роран помовчав, м’язи на його шиї напружились:

– Це справді те, чого ти хочеш, Бірджит?

– Так, справді.

– Гаразд, тоді я віддам свій борг.

Роран іще не встиг договорити, як Катріна скрикнула й кинулась між ним і Бірджит, усе ще тримаючи на руках маля:

– Я не дозволю! Ти його не отримаєш! Не зараз! Не після всього, через що ми пройшли разом!

Обличчя Бірджит було, мов кам’яне, і вона не зробила жодного руху, щоб відступити. На лиці Рорана так само не здригнувся жоден м’яз, коли він легенько схопив Катріну за талію й, піднявши без видимих зусиль, поставив її вбік.

– Потримай її, гаразд? – сказав він Ерагону холодним голосом.

– Роране...

Міцний Молот байдуже глянув на нього й повернувся назад до Бірджит.

Ерагон схопив Катріну за плечі, щоб вона не побігла за Рораном, і безпорадно зиркнув на Арію." Вона поглядом показала на свій меч, але Вершник заперечно похитав головою.

– Пусти мене! Пусти! – кричала Катріна. Дитя на її руках заплакало.

Не зводячи погляду з жінки, що стояла перед ним, Роран розстебнув пояс і кинув його на землю разом із кинджалом та своїм молотом, що його один з варденів знайшов на вулицях Іліреї невдовзі після смерті Галбаторікса. Потім Роран розстебнув сорочку й оголив волохаті груди.

– Ерагоне, зніми з мене охоронні чари,– сказав він.

– Я...

– Зніми їх!

– Роране, ні! – знов закричала Катріна.– Захисти себе!

«Він божевільний»,– подумав Ерагон, але не наважився втручатися. Якби він зупинив зараз Бірджит, то осоромив би Рорана й народ Паланкарської долини втратив би всяку повагу до його двоюрідного брата. А Роран, як добре знав Ерагон, радше помре, ніж дозволить такому статися.

Та, з другого боку, Ерагон не мав жодного наміру дозволити Бірджит убити Рорана. Тихо проказуючи слова прадавньої мови, він зробив так, як і просив Роран, але при цьому наклав на свого кузена три нові закляття: одне, яке мало захистити його хребет, друге – берегти голову, а третє – внутрішні органи. Інші рани Ерагон при потребі міг би загоїти.

– Усе готово,– гукнув Вершник. Роран кивнув.

– Ну, що ж,– сказав він, звертаючись до Бірджит,– візьми свою ціну, і нехай це буде кінець суперечки між нами.

– Ти не будеш зі мною битися?

– Ні.

Якусь мить Бірджит пильно дивилася на нього, потім кинула свій щит на землю, підійшла до Рорана впритул і приклала вістря меча йому до грудей. Тихо-тихо, так, щоб її міг чути тільки Роран, вона сказала:

– Я кохала Квимбі. Він був моїм життям... і він загинув через тебе.

– Мені жаль,– прошепотів Роран.

– Бірджит,– благала здаля Катріна.– Будь ласка... Ніхто не ворухнувся, навіть дракони. Ерагон теж затамував подих. Плач дитини – ось єдине, що було чути.

Бірджит прибрала меч від грудей Рорана, взяла його за праву руку й провела лезом йому по долоні. Роран лише моргнув, коли лезо вп’ялося в його тіло, але руки не прибрав.

Темно-червона смуга пролягла через його долоню. Кров потекла й почала крапати на витоптану землю, залишаючи по собі бурі плями.

Бірджит іще трохи потримала меч із яскравочервоним лезом на долоні Рорана, а потім відійшла назад і опустила його вниз. Роран стиснув пальці. Кров струменіла крізь них.

– Я взяла свою ціну,– сказала Бірджит.– Тепер ми квити.

Вона повернулась, підняла свій щит і пішла назад до міста, а вслід за нею потупцяв Нолфаврел.

Ерагон відпустив Катріну, і вона кинулася до Рорана.

– Ти дурень! – скрикнула вона з гіркотою в голосі.– Ти впертий старий дурень! Дай я гляну...

– Це був єдиний спосіб,– якось відсторонено сказав Роран.

Катріна глянула на рану, і її обличчя враз стало суворим і напруженим:

– Ерагоне, ти повинен загоїти це.

– Ні,– різко сказав Роран і знову стиснув руку.– Ні. Це той шрам, який я збережу,– він роззирнувся навколо.– Чи є якась ганчірка? Мені треба перев’язати руку.

– Відріж поділ сорочки й віддай йому,– наказала Насуада одному зі своїх охоронців.

– Стривай-стривай,– сказав Ерагон, коли Роран почав замотувати тканиною собі руку.– До зволь мені накласти закляття, щоб не занести в рану якої зарази.

Роран трохи повагався, але таки кивнув і простяг руку Ерагонові.

– Ось так,– мовив Вершник, прошепотівши кілька слів.– Тепер вона не позеленіє, не почервоніє і не напухне, мов свинячий міхур.

Роран тільки буркнув щось, а Катріна сказала:

– Дякую тобі, Ерагоне.

– Тепер ми можемо летіти? – спитала Арія. Усі п’ятеро залізли на драконів. Арія допомогла Роранові й Катріні зручно розміститися в сідлі Фірнена, яке було спеціально обладнане петлями й ременями, щоб тримати додаткових пасажирів. Тількино вони як слід умостилися на зеленому драконі, Арія підняла руку:

– Прощавай, Насуадо! Прощавайте, Ерагоне й Сапфіро! Чекаємо на всіх вас в Елесмері!

«Прощавайте!» – сказав Фірнен глибоким голосом.

Він розправив крила й злетів у небо, швидко набираючи висоту. Нести чотирьох пасажирів йому допомагали два Елдунарі, що їх Арія взяла із собою.

Сапфіра заревла їм услід, Фірнен просурмив у відповідь, а потім повернув на північний схід, до далеких Беорських гір.

Ерагон повернувся у своєму сідлі й помахав рукою Насуаді, Елві, Джормандеру й Джоуду. Вони помахали йому у відповідь.

– Нехай вам обом щастить! – крикнув Джормандер.

– До побачення,– додала Елва.

– До побачення! – луною відгукнулась Насуада.– Бережіть себе!

Сапфіра присіла й здійнялася в небо – їхня довга-предовга подорож почалася. Дракон описав коло, поки набирав висоту. Внизу Ерагон бачив Насуаду й усіх інших. Вони стояли, збившись у купку, біля стін міста. Елва тримала в руці маленьку білу хустинку, яка тремтіла під поривами вітру, що його здійняли крила Сапфіри.

ОБІЦЯНКИ, СТАРІ Й НОВІ

З Іліреї Сапфіра полетіла до одного з розташованих неподалік маєтків, де ельфи під керівництвом Блодхгарма пакували Елдунарі для перевезення. Ельфи мали їхати верхи на північ разом з Елдунарі – спершу до Ду Вельденвардена, а потім крізь безконечні ліси до ельфійського міста Сільтрім, яке було розташоване на березі озера Ардвен. Там ельфи й Елдунарі повинні були чекати, поки Ерагон та Сапфіра не повернуться з Вройнгарду. А звідти, уже всі разом, вони мали розпочати подорож за межі Алагезії, прямуючи вздовж річки Гаена, що несла свої води на схід крізь предковічний ліс аж до рівнин, що лежали за його межами. їхати з Ерагоном збиралися всі, крім Лауфіна й Утінаре, яких ельфи залишали в Ду Вельденвардені.

Ерагон здивувався, почувши про рішення ельфів супроводжувати його, і був їм дуже вдячний. Як сказав Блодхгарм: «Ми не можемо покинути Елдунарі. їм потрібна наша допомога. Потрібна вона й малечі, яка невдовзі вилупиться».

Вершник та Сапфіра десь із півгодини обговорювали з Блодхгармом те, як безпечно перевезти яйця, а потім Вершник забрав Елдунарі Глаедра, Умарота й кількох інших драконів – їм із Сапфірою потрібна була їхня сила на Вройнгарді.

Залишивши ельфів, Сапфіра полетіла на північний схід, розмірено змахуючи крилами й нікуди не поспішаючи, на відміну від минулої подорожі на Вройнгард. І поки вона летіла, сум огорнув Ерагона. На якусь мить йому навіть стало жаль самого себе. Сапфіра теж була сумна – вона сумувала за Фірненом,– але день був ясний, вітри – спокійні, тож настрій Вершника й дракона невдовзі поліпшав. І все ж таки легке відчуття втрати забарвлювало все, що бачив Ерагон – Вершник дивився на землю з якимось досі незнаним захватом, знаючи, що він, мабуть, ніколи більше її не побачить.

Багато миль пролетіла Сапфіра над зеленими луками, лякаючи своєю тінню птахів і тварин унизу. На землю впала ніч. Вони не стали продовжувати подорож уперед, а зупинились і влаштували собі стоянку біля струмка, що пробігав на дні неглибокого яру. Сиділи, дивилися на зірки вгорі й говорили про все на світі, що вже було й іще мало бути.

Надвечір наступного дня вони прибули до селища ургалів, що було розташоване біля озера Флем, де, як добре знав Ерагон, жили Нар Гарцхвог та матки-херндалл, які управляли цим народом.

Незважаючи на протести Ерагона, ургали влаштували на честь його й Сапфіри пишне застілля, отож Вершник провів увесь вечір, бенкетуючи із Гарцхвогом та його матками. Ургали робили вино з ягід і деревної кори. Сапфірі вино дуже подобалось, тим часом для Ерагона воно було надто міцне – міцніше, ніж гномівські меди. Крім того, воно мало смак прокислих ягід. Та, попри все, Вершник пив його, щоб не образити господарів.

Багато жінок ургалів прийшли до нього та Сапфіри, щоб побачити їх, оскільки жінки ургалів не брали участі в боях проти Імперії. Вони були дещо тонші, ніж їхні чоловіки, але такі ж високі, а їхні роги були здебільшого коротші й тендітніші, хоча загалом чималі. Разом з ними прийшли й діти ургалів: у менших рогів не було, а старші мали на лобах лускаті нарости, які випиналися на один-п’ять дюймів. Без рогів вони дуже нагадували людських дітей, як не брати до уваги колір їхньої шкіри й очей. Деякі з цих дітей були кулли, бо височіли над товаришами, а інколи навіть над своїми батьками. Наскільки Ерагон розумів, звичайні ургали могли народжувати куллів, і навпаки – кулли часом народжували ургалів звичайної статури.

Увесь той вечір Ерагон та Сапфіра бенкетували із Гарцхвогом, і Ерагон дрімав з розплющеними очима, слухаючи розповідь співця-ургала про одну з перемог Нар Тулкхака – принаймні саме так сказав йому Гарцхвог, бо Вершник нічого не розумів з мови ургалів, окрім того, що порівняно з нею мова гномів звучала так солодко, як вино з медом.

Коли вранці наступного дня Ерагон прокинувся, то побачив на своєму тілі десяток, а то й більше синців. То були сліди дружніх стусанів і ляпасів, які він отримав від куллів під час бенкету. Голова у Вершника боліла так само, як і тіло.

Сяк-так прийшовши до тями, вони із Сапфірою рушили спершу до Гарцхвога, а вже разом із ним – до херндалл. Дванадцять маток засідали в низькій круглій хатині, сповненій диму від палаючого ялівцю та кедра. Плетені двері були достатньо великі для того, щоб Сапфіра могла просунути туди голову, тож її луска відбивала скалочки синього світла в цьому темному приміщенні.

Усі матки були дуже старі, а декілька з них – сліпі й беззубі. Вони були вдягнені в сукні, прикрашені вузлами, схожими на плетені ремені, які висіли біля кожного будинку й на яких були зображені герби певного клану. Кожна з херндалл тримала в руках помережаний якимись символічними візерунками посох.

Привітавши маток, Вершник почав говорити, а Гарцхвог перекладав його слова. Ерагон розповів їм свій план щодо того, як можна запобігти майбутнім конфліктам між ургалами й іншими расами. Цей план був такий. Через кожні декілька років ургали мали проводити ігри на силу, швидкість і спритність. У ході цих ігор молоді ургали змогли б здобути собі славу, потрібну їм задля того, щоб паруватися й завойовувати собі місце в суспільстві. Ігри слід було зробити відкритими для всіх рас, що дало б змогу ургалам випробовувати свої сили в боротьбі проти тих, хто тривалий час був їхнім ворогом.

– Король Орик і королева Насуада вже погодилися на це,– сказав Ерагон,– а Арія, яка нещодавно стала королевою ельфів, обдумує мою пропозицію. Я гадаю, що вона також благословить проведення цих ігор.

Кілька хвилин херндалл обговорювали між собою пропозицію Вершника. Потім найстарша, біловолоса матка, чиї роги стерлися майже цілком, відповіла:

– Твоя думка, Вогнемечу, дуже добра. Ми повинні порадитись із нашими кланами, щоб визначити найкращий час для змагань, але ми це зробимо.

Ерагон був задоволений. Він уклонився всім і подякував.

Тоді заговорила інша матка:

– Нам це подобається, Вогнемечу, хоч ми й не думаємо, що це покладе край війнам між нашими народами. Наша кров надто гаряча, щоб її могли остудити ігри.

«А кров драконів хіба не така?» – спитала тоді Сапфіра.

Одна з маток торкнулася її рогів:

– Ні-ні. Ми не оспорюємо завзятість твого роду, Вогнеязика.

– Я знаю, що ваша кров дуже гаряча – гарячіша, ніж у багатьох інших,– озвався Ерагон.– Тому в мене є ще одна думка.

Вершник знову почав говорити – херндалл мовчки слухали, тим часом Гарцхвог совався, так, наче йому було ніяково. Коли Ерагон закінчив, херндалл нічого не сказали у відповідь. На якийсь час вони завмерли, втупившись у Вершника. Тепер уже Ерагон почав відчувати себе ніяково.

Нарешті матка, яка сиділа праворуч, струснула своїм посохом – пара кам’яних дзвіночків залунали в наповненій димом кімнаті. Вона говорила повільно, її слова були густі й хрипкі, неначе в неї опух язик:

– Ти зробиш це для нас, Вогнемечу?

– Зроблю,– сказав Ерагон і знову вклонився.

– Якщо ви, Вогнемечу та Вогнеязика, зробите це, тоді ви будете найбільшими друзями Ургалгра за всю його історію, і ми будемо пам’ятати ваші імена до кінця світу. Ми виплетемо їх на кожному тхулькна, ми вирізьблемо їх на наших стовпах, ми навчимо їх нашу молодь, коли в неї проростуть роги.

– Отже, ви кажете «так»? – спитав Ерагон.

– Так.

Гарцхвог помовчав, а потім, говорячи вже від себе, сказав:

– Вогнемечу, ти навіть не знаєш, як багато це значить для мого народу. Ми завжди будемо в боргу перед тобою.

– Ні, ви нічого мені не винні,– відповів Ерагон.– Я тільки хочу, щоб ніколи не було війн.

Він іще трохи поговорив із херндалл, уточнюючи подробиці угоди. Але пора було прощатися.

За якийсь час Вершник і дракон уже продовжили свою подорож до Вройнгарду. Коли грубо витесані хатини селища стали вже майже непомітні, Сапфіра сказала:

«А з них вийдуть добрі Вершники».

«Сподіваюся, так воно й буде»,– відповів Ерагон.

***

До Вройнгарду вони долетіли без пригод. Небо було чисте-чисте. Одна-єдина хмаринка, яка з’явилася на їхньому шляху, була тонка й прозора, не становлячи жодної загрози ані для них, ані для чайок, з якими вони ділили небо.

На Вройнгарді Сапфіра приземлилася перед тією самою напівзруйнованою будівлею, де вони вже були під час своїх минулих відвідин. Там Ерагон пішов до лісу й, поблукавши серед темних, укритих лишайниками дерев, знайшов кількох тіньових птахів, а трохи перегодом і зарослу мохом галявину, де аж кишіло личинками, що їх, як казала Насуада, Галбаторікс називав «копачами нір». За допомогою ім’я імен Вершник дав цим істотам належні назви прадавньою мовою. Тіньових птахів він назвав «сундаврблака», а «копачів нір» – «іллгратр». Останнє ім’я мало трохи похмурий відтінок, оскільки означало «сильний голод».

Дуже задоволений, Ерагон повернувся до Сапфіри, і вони провели ніч, відпочиваючи й розмовляючи з Глаедром та іншими Елдунарі.

А на світанку вони вирушили до скелі Кутіан. Там вони назвали свої справжні імена, і різьблені двері в порослій мохом скелі відчинилися. Ерагон, Сапфіра й Елдунарі зайшли до глибокої печери, освітленої полум’ям вогненного озера, що лежало під горою Еролас. Охоронець яєць драконів Куарок допоміг їм покласти кожне яйце в окрему скриньку. Потім вони розташували скриньки  посередині  зали,  і  за  допомогою  Умарота  Ерагон наклав те саме закляття, яке вже накладав одного разу, щоб Сапфіра могла перенести яйця й серця сердець. Усе було готове. Куарок повів Вершника та дракона до виходу з печери. Кроки металевого драконоголового чоловіка дзвінко лунали в тунелі, коли він вибирався на поверхню разом із ними.

Невдовзі вони вже стояли біля підніжжя скелі Кутіан. Ерагон заліз у сідло, Сапфіра схопила Куарока в пазури – він був надто великий і важкий, щоб сидіти в неї на спині,– і полетіла, здійнявшись над круглою долиною, що лежала посередині Вройнгарду.

Спершу Сапфіра полетіла через темне блискуче море, потім здійнялася над Хребтом, чиї вершини були, немов леза із криги та снігу, а ущелини між ними нагадували річки із тіней, аж нарешті звернула на північ і пролетіла над Паланкарською долиною, щоб востаннє – нехай хоч здалеку – подивитись на ті місця, де пройшло їхнє дитинство. Далі їхній шлях пролягав над затокою Фундор, нерівною від пінних гребенів хвиль, схожих на великі рухомі гори. Потім під ними з’явився Сейнон з його крутими багатошаровими дахами й скульптурними зображеннями голів драконів, а невдовзі по тому вдалині замаячили високі міцні сосни – то починався Ду Вельденварден.

Ночі вони проводили, отаборившись біля струмків чи ставочків. Світло багаття вигравало тоді на полірованому металічному тілі Куарока, а довкола них слалися тумани й роїлись комахи. Десь далеко-далеко в лісах вили вовки, вийшовши на полювання.

Жодних пригод не було. Хіба що одного разу в Ду Вельденвардені Сапфіра летіла близько години до середини великого лісу, аж раптом ельфійські закляття зупинили її й не дозволили продовжити подорож. Тоді вона приземлилася, пройшла крізь невидиму перепону магії і знов полетіла.

Ліга за лігою дерева одноманітно пропливали під ними – дуби, в’язи, берези, тополі, верби... Сапфіра вже пролетіла повз гору, назву якої Ерагон забув, над ельфійським містом Осілон, а потім – над величезними непрохідними сосновими лісами.

Нарешті, увечері, коли місяць і сонце низько висіли над протилежними обріями, Сапфіра дісталася Елесмери й почала спускатися, приземлившись серед житлових будинків найбільшого та найпишнішого міста ельфів.

Арія та Фірнен уже чекали на них разом із Рораном і Катріною. Коли Сапфіра наблизилась, Фірнен підвівся, розправив крила й задоволено ревнув, налякавши птахів на цілу лігу довкруг. Сапфіра теж відповіла йому риком, коли присіла на задні лапи й обережно поставила Куарока на землю.

Ерагон відстебнув ремені й зіскочив із дракона. Вершник іще не встиг оговтатися після польоту, як до нього вже підбіг Роран, плескаючи по плечу, а Катріна обняла з другого боку.

– Ей-ей! – сміючись, сказав Ерагон.– Припиніть! Дайте мені хоч дихнути!.. То як вам подобається Елесмера?

– Вона прекрасна! – відповіла сяюча Катріна.

– Колись я думав, що ти перебільшуєш,– додав Роран,– але вона й справді така, як ти казав. Будинок, у якому ми мешкаємо...

– Тіальдар Хол,– сказала Катріна. Роран кивнув:

– Так. Усе це підказало мене деякі думки щодо того, як ми повинні відбудувати Карвахол... А ще Тронжхейм і Фартхен Дур – він струснув головою й присвиснув.

Ерагон знову засміявся, і вони рушили по лісовій стежині до західного краю Елесмери. Невдовзі до них підійшла Арія. У королівському вбранні вона страшенно нагадувала свою матір.

– Як гарно зустрітися при місячному сяйві, Ерагоне,– сказала ельфійка.– Вітаю тебе з поверненням.

Вершник глянув на неї:

– Справді гарно, Убивце Тіні.

Вона посміхнулась, і рухомі сутінки, що залягли під деревами, здавалося, посвітлішали.

Тільки-но Ерагон зняв із Сапфіри сідло, як вона, попри втому від далекої дороги, здійнялася із Фірненом у небо, і вони зникли десь за скелею Тельнаєр. Коли дракони відлітали, Ерагон почув, як Фірнен сказав:

«Сьогодні зранку я спіймав для тебе трьох оленів.

Вони там, на траві біля хатини Оромиса».

Куарок рушив услід за Сапфірою, бо яйця драконів усе ще були в неї, а він мав обов’язок захищати їх. Тим часом Роран і Катріна повели Ерагона між величезними стовбурами міста до оточеної кизилом і мальвами галявини, де були накриті столи з усілякими наїдками. Ельфи, одягнені у святкове вбрання, привітали Ерагона радісними вигуками, медвяним сміхом, піснями й музикою.

Арія сіла на своє королівське місце, а білий ворон Благден умостився на різьбленій жердині неподалік від неї, каркаючи та вигукуючи окремі слова з віршів. Ерагона посадили поруч з Арією, і вони їли, пили й веселились аж до пізньої ночі.

Коли застілля вже добігало кінця, Ерагон потихеньку встав і вийшов із-за столу. Він хотів навідатися до дерева Меноа й пішов собі, покладаючись більше на нюх і слух, аніж на зір.

Зірки вже сяяли в небі, коли Вершник вийшов з-під лапатого гілля великих сосон. Він трохи постояв, а потім, затамувавши подих, рушив до дерева Меноа.

За мить він зупинився біля підніжжя величного стовбура й приклав долоню до потрісканої кори. Торкнувшись думкою повільної свідомості дерева, яке було колись жінкою-ельфом, Вершник сказав:

«Лінео... Лінео... Прокинься! Мені треба поговорити з тобою! – Ерагон почекав, але не помітив жодного відруху, так, наче він пробував спілкуватися з морем, повітрям або самою землею.– Лінео, мені треба поговорити з тобою!»

Здавалося, подих вітерцю гойднув його свідомість, і він відчув думку, легку й далеку.

«Що ти хотів, о Вершнику?..» – сказало дерево.

«Лінео, коли я був тут востаннє, то обіцяв віддати тобі все, що завгодно, за блискучу сталь під твоїм корінням. Тепер я ось-ось маю залишити Алагезію, тому прийшов, щоб виконати перед від’їздом свою обіцянку. Кажи, чого ти бажаєш, Лінео».

Дерево Меноа нічого не відповіло, тільки його гілля трохи заворушилося. Здається, дерево випромінювало подив.

«Іди...» – прошепотів голос, а потім Меноа зникло зі свідомості Вершника.

Він постояв ще кілька хвилин, покликав дерево на ім’я. Але дерево не схотіло відповідати. Тоді Ерагон пішов назад, почуваючись так, наче справа не була владнана до кінця, хоч дерево Меноа, судячи з усього, було іншої думки.Три наступні дні Ерагон провів, читаючи книжки та сувої, багато з яких були колись у бібліотеці Галбаторікса і які Ванір на прохання Ерагона надіслав до Елесмери. Вечорами він відвідував Рорана, Катріну й Арію, а решту часу перебував на самоті. Вершник не бачив навіть Сапфіру, бо вона залишалась із Фірненом на скелі Тельнаєр, і все інше її мало цікавило. Вночі ревіння драконів луною котилося по лісу й викликало посмішку в Ерагона, коли він торкався думок Сапфіри. Ясна річ, компанії Сапфіри йому не вистачало, але він знав, що в неї дуже мало часу, який вона могла провести з Фірненом. Вершник трохи заздрив їй, саме їй, а не її щастю.

На четвертий день, коли Ерагон уже дізнався про все, що треба, зі своїх книг, він пішов до Арії і подав їй та її радникам свій план. Більшу частину дня Вершник витратив на те, щоб переконати королеву та її радників у необхідності й плідності намічених дій.

Потім вони пішли обідати. А коли сутінки вже почали спускатися на землю, вони зібралися на галявині біля дерева Меноа: він, Сапфіра й Фірнен, Арія, тридцять ельфійських старійшин і найкращих чарівників, Глаедр та інші Елдунарі, яких Ерагон і Сапфіра привезли із собою, а також двоє Доглядачів – ельфійські жінки Ідуна й Нейя, котрі були живим утіленням угоди між драконами й Вершниками.

Ідуна та Нейя розляглися догола. Згідно зі стародавнім ритуалом, Ерагон й усі інші почали співати, а Ідуна і Нейя пішли в танець, рухаючись так, що татуювання дракона на них урешті-решт стало однією-єдиною істотою.

Під звуки пісні дракон почав мерехтіти, потім роззявив свою пащу, розправив крила й стрибнув уперед, злетівши над галявиною, тимчасом як його хвіст залишався приєднаний до переплетених ельфійок.

Ерагон покликав осяйну істоту, а коли вона глянула на нього, пояснив їй, чого він хоче, і спитав, чи погодяться на це дракони.

«Роби так, як хочеш, Убивце Короля,– сказала примарна істота.– Якщо це принесе мир усій Алагезії, ми не проти».

Потім Ерагон подумки проказав ім’я прадавньою мовою. Ельфи та дракони, які були присутні тут, надали йому силу своїх тіл, і їхня енергія струменіла крізь нього, наче буремний вихор. Усередині нього Ерагон наклав закляття, яке він удосконалював багатобагато днів, закляття, що його не накладали вже сотні років. Воно дорівнювало силою старій магії, що бігла глибоко у вен%х землі та в кістках гір. З ним Вершник насмілився зробити те, що робили раніше тільки одного разу – він уклав нову угоду між драконами й Вершниками. Він пов’язав із драконами не тільки ельфів і людей, але й гномів та ургалів. Відтепер будь-хто з них міг стати Вершником.

Коли Ерагон проказав останні слова свого могутнього закляття, повітря й земля, здавалося, здригнулись. Вершник відчув, що все довкола нього – а може, й у всьому світі – трохи змінилося. Закляття виснажило і його, і Сапфіру, й інших драконів, та настрій в Ерагона був піднесений. Він знав, що завершив велику справу, мабуть, найвеличнішу за все своє життя.

З нагоди цієї події Арія влаштувала ще одне пишне застілля. І хоч Ерагон був дуже втомлений, він із задоволенням узяв у ньому участь, щасливий від можливості насолоджуватися компанією королеви, Рорана, Катріни й Ізміри.

Щоправда, трохи перегодом їжі та музики стало для нього надто багато. Ерагон вибачився й залишив стіл, за яким сидів поруч з Арією.

«З тобою все гаразд?» – спитала Сапфіра, глянувши на нього зі свого місця біля Фірнена.

Вершник посміхнувся:

«Мені потрібно трішки перепочити. Я скоро прийду».

Він повернувся й повільно пішов поміж сосон, глибоко вдихаючи прохолодне нічне повітря.

Десь за сотню метрів від того місця, де стояли накриті столи, Ерагон побачив стрункого ельфа з високими плечима. Він сидів серед могутнього коріння спиною до Вершника. Тоді Ерагон рушив убік, щоб не турбувати ельфа, але коли проходив повз нього, випадково кинув погляд на його обличчя... То був зовсім не ельф, то був... Слоун.

Ерагон завмер від несподіванки. У вирі всіляких подій він давно забув, що Слоун – батько Катріни – був в Елесмері. Якусь мить Вершник вагався, а потім тихими кроками пішов до нього.

Як і того разу, коли Ерагон бачив його востаннє, голова Слоуна була перев’язана тонкою чорною смужкою тканини, яка прикривала невидющі очі. Сльози котилися з-під чорної тканини, чоло Слоуна порили зморшки, а його худі руки були міцно стиснуті.

Здається, м’ясник почув, як підходив Ерагон, бо повернув голову в його бік:

– Хто там? Це ти, Адаре? Я ж казав тобі, що мені не треба допомоги!

У його словах відлунювали гіркота й злість, та було в них і щось таке, чого Ерагон раніше від нього не чув,– горе.

– Це я, Ерагон,– сказав Вершник.

Слоун здригнувся, наче до нього доторкнулись розпеченим залізом.

– Ти?! Ти прийшов повтішатися моїм горем, так?

– Ні, звісно ні,– відповів Ерагон, вражений цією думкою. Він присів навпочіпки за кілька футів від Слоуна.

– Вибач, якщо я не повірю тобі... Часто важко сказати, хочеш ти допомогти людині чи зашкодити їй.

– Це залежить від точки зору. Слоун скривився:

– Ось вона, хитра ельфійська відповідь,, якщо я в них щось тямлю.

Позаду нього ельфи заграли нову пісню на лютні й сурмі, а потім долинув вибух сміху.

М’ясник кивнув через плече:

– Я чую її,– сльози знов покотилися з-під смужки тканини.– Я чую її, але не бачу. І твоє чортове закляття не дозволить мені заговорити з нею.

Ерагон мовчав. Він не знав, що сказати. Слоун притулився головою до коріння:

– Ельфи кажуть, що мала Ізміра сильна й здорова.

– Так. Найсильніше й найголосніше дитя, яке мені доводилось бачити. З неї виросте гарна жінка.

– Це добре.

– А що ти робиш тут цілими днями? Працюєш над своїм різьбленням?

– Невже ельфи не сказали тобі, що я тут роблю?

– Слоун скрушно посміхнувся й, поки Ерагон  думав, що йому відповісти, продовжив: – Я вгадав? А ти як думаєш: що мені робити цілими днями?.. Я сиджу в темряві, як і завжди після Хелгрінда, і не можу робити нічого іншого, як перебирати пальцями, поки ельфи не діймають мене то тим, то тим... Вони ніколи не дають мені спокою!

Позаду них знову пролунав сміх. Серед веселих голосів Ерагон чув і голос Катріни.

Обличчя Слоуна спохмурніло:

– А потім тобі заманулося приїхати й привезти її до Елесмери. Тобі мало просто відправити мене у вигнання, чи не так? Ні, тобі треба було зробити так, щоб я знав, що моє дитя й онука ось тут, а я ніколи не зможу побачити їх... Ти таки безсердечний покидьок...

– У мене забагато сердець,– сказав Ерагон, хоч і знав, що м’ясник його не зрозуміє.

– Пхе!

Ерагон мовчав. Нехай краще Слоун думає, що Вершник навмисне хотів завдати йому болю, ніж дізнається про те, що він про нього просто забув.