Текст книги "Ерагон. Спадок, або Склеп Душ"
Автор книги: Крістофер Паоліні
сообщить о нарушении
Текущая страница: 31 (всего у книги 49 страниц)
«Мабуть, знову на дощ збирається»,– сказала Сапфіра.
«Можливо».
Ерагон трохи посидів навпочіпки біля вогню, а потім сів на свою постіль і притулився до стіни. Він спостерігав за Сапфірою, як вона ретельно вилизувала своїм темно-червоним язиком пружну шкірку біля основи кожного пазура. Чи знає він її справжнє ім’я? Вершник тихо проказав кілька слів прадавньою мовою. Може, так? Ні. Ані сам він не відчув заряду енергії у своїх словах, ані Сапфіра не звернула на них уваги. Зовсім не так було зі Слоуном, коли Ерагон якось вимовив його справжнє ім’я.
Вершник заплющив очі й відкинув голову назад. Його дуже дивувало те, що він ніяк не міг визначити справжнього імені Сапфіри. Нехай самого себе він знає не до кінця, але ж Сапфіра... Він знав її ще відтоді, як вона вилупилась із яйця, вона завжди ділилася з ним майже всіма своїми спогадами. Що може бути в ній такого, чого б він не знав? Чому він зміг зрозуміти вбивцю Слоуна краще за цю найріднішу в світі істоту? Тому, що він людина, а вона дракон? Чи тому, що душа Слоуна куди простіша за душу Сапфіри?
Ерагон не знав відповіді на ці питання.
Одною із вправ, яку він та Сапфіра виконали за порадою Глаедра, була така: розповісти одне одному про всі недоліки, які вони помітили – він у ній, а вона в ньому. Зробити це було досить непросто. Принаймні коли Глаедр, допомагаючи їм, почав дуже обережно й люб’язно говорити про різні Ерагонові помилки, юнак нічого не міг удіяти зі своїм почуттям ображеної гордості. При тому він добре розумів, що це конче слід брати до уваги, якщо хочеш визначити своє справжнє ім’я.
Щодо Сапфіри, то її найнепривабливішою рисою, якій треба було давати раду, виявилось марнославство, котре вона довго відмовлялась визнати. А щодо Ерагона, то такою рисою була самовпевненість. За словами Глаедра, юнак час від часу явно виказував її. Крім того, аж ніяк не чужими були йому і дратівливість, і егоїзм, і злість...
Та попри те, що вони вивчали одне одного так ретельно й прискіпливо, як тільки могли, це не дало їм поки що жодних наслідків. Це пригнічувало Ерагона. Він не міг повертатися до варденів з порожніми руками. А часу було вкрай мало.
«Сьогодні й завтра,– тривожно думав Вершник,– це все, що ми маємо. Господи, як же ми збираємось завдати поразки Галбаторіксу?! Ще день-другий – і наші життя вже більше не належатимуть нам. Ми станемо рабами, як Мертаг і Торнак».
Ерагон ледь чутно лайнувся й нишком ударив кулаком по підлозі.
«Заспокойся, Ерагоне»,– сказав Глаедр так, щоб цих слів не почула Сапфіра.
«Як же я можу бути спокійним?» – ледь не скрикнув юнак.
«Легко бути спокійним, коли нема про що хвилюватись, Ерагоне,– відповів на те старий дракон.– Але справжнє випробування для тебе полягає в тому, щоб, незважаючи ні на що, залишитися спокійним у складній ситуації. Ти не можеш дозволити злості чи зневірі затьмарити твій розум. Принаймні не тепер, коли твої думки мають бути домежно світлі й чіткі».
«А тобі завжди вдавалось бути спокійним у складних ситуаціях?» – спитав Ерагон.
Здавалося, старий дракон посміхнувся:
«Та ні. Швидше, навпаки. Я часто рикав, кусався, валив дерева, скородив лапами землю... А одного разу на Хребті я навіть розвалив вершину гори, через що інші дракони були мною вкрай невдоволені... Але в мене було багато років для того, щоб зрозуміти, що втрата самовладання рідко коли помагає. Ти поки що не відчуваєш цього, я знаю. Та все ж повір моєму досвіду. Забудь про всі свої тривоги й зосередься тільки на своєму завданні. Майбутнє буде таке, яке буде. А хвилюватися з приводу нього – значить тільки робити свої страхи більш вірогідними».
«Я розумію,– зітхнув Ерагон,– але це дуже важко».
«Ясна річ. На світі не так уже й багато путніх речей, які даються легко»,– Глаедр замовк, залишивши Вершника сам на сам зі своїми думками.
Ерагон трохи посидів, потім дістав із торби свою чашу, переліз через півколо каміння й пішов босоніж до однієї з калюж під отвором у стелі. Накрапав дрібний дощик, вкриваючи підлогу гладеньким шаром води. Юнак сів навпочіпки на краю калюжі й почав черпати руками воду в свою чашу.
Коли чаша була повна по вінця, Ерагон відійшов на кілька футів і поставив її на камінь висотою зі столик. Потім він викликав у своїй уяві образ Рорана й тихо проказав:
– Драумр копа!
Вода в чаші почала мерехтіти, і невдовзі на білому тлі з’явився образ Рорана. Він ішов поряд із Хорстом та Альбричем, ведучи свого коня Сніговія. Усі троє були дуже втомлені, вони добряче натерли ноги, але міцно тримали в руках зброю. Отже, усе гаразд – вони живі й здорові, вони продовжують воювати з Імперією.
Потім Ерагон побачив Джормандера, після нього Солембума – той якраз шматував тільки-но вбитого дрозда,– а далі Арію. Щоправда, охорона Арії сховала її від його погляду, і він не побачив майже нічого, крім темряви.
Нарешті Ерагон зняв закляття, вилив воду назад у калюжу й повернувся до табору. Сапфіра ще не спала. Вона потягнулась, позіхнула, вигинаючи спину, мов кішка:
«Ну, як там вони?»
«Наскільки можу судити, усе гаразд»,– відповів Ерагон.
Він кинув чашу на торбу, ліг на свою постіль, заплющив очі й знову став думати про те, яким може бути його справжнє ім’я. Вершник перебрав у пам’яті найрізноманітніші варіанти, але жоден із них не торкнувся струн його душі, тому він відкидав їх і починав міркувати знову й знову. Ясно було одне: його ім’я повинно віддзеркалювати кілька неодмінних речей – найперше те, що він був Вершником, потім його почуття до Сапфіри й Арії, бажання перемогти Галбаторікса, а ще його близькість до Рорана, Герроу та Брома й кровна спорідненість із Мертагом. Але як Ерагон не комбінував усе це, визначити своє ім’я він усе одно не міг. Якась найважливіша риса його власного єства тактаки й залишалася осторонь, тому він робив свої імена все довшими й довшими, сподіваючись, що бодай випадково натрапить на те, чого досі не помічав. Та коли ім’я стало таким довжелезним, що його треба було вимовляти ледь не хвилину, Ерагон зрозумів, що просто марнує час. Він знову замислився. А може, помилка полягає в тому, що він не зумів помітити якоїсь своєї вади або не приділив належної уваги ваді вже поміченій? Справді-бо, люди, яких йому доводилось зустрічати, рідко коли мали особливе бажання усвідомлювати власну недосконалість. Мабуть, і сам він не був тут винятком. Отож, треба якомога швидше вилікуватись від цієї Сліпоти, доки ще є час, від сліпоти, народженої гордощами й самолюбством, тим, що дозволяло йому вірити в себе все своє життя. Принаймні потурати собі далі не випадало.
Так Ерагон міркував і міркував, та всі його зусилля були марні.
Тим часом дощ ставав усе сильніший. Ерагона трохи дратував звук крапель, які рясно падали в калюжі. Цей безугавний шум заважав почути, якби хтось спробував непомітно підкрастися до них. З тієї першої ночі на Вройнгарді, коли Вершник бачив якісь дивні постаті в каптурах, котрі рухались містом, вони більше жодного разу ніде не з’являлись, та Ерагон добре знав, що вони десь тут, і не міг побороти відчуття, що на нього й на Сапфіру можуть напасти в будь-яку мить.
Сіре світло дня повільно вицвіло в присмерк, а невдовзі глибока темна ніч тихо спустилась на долину. Ерагон підкинув більше дров у вогнище. Це було одне-єдине джерело світла всередині всього гніздового будинку. Його жовте полум’я нагадувало крихітну свічку посеред величезного лункого простору. Дзеркальна поверхня води неподалік від вогнища відбивала світло палаючих гілок. Вона мерехтіла, немов гладенький-гладенький лід, і ці барвисті відблиски полум’я повсякчас відволікали Вершника від роздумів.
Ерагон вирішив не вечеряти. По-перше, юнак був надто напружений і їсти йому не хотілось, а по-друге, він добре знав, що їжа уповільнить хід його думок – розум значно гостріший на порожній шлунок. Так чи інакше, Ерагон вирішив не їсти, аж доки не дізнається своє справжнє ім’я або не покине цей не надто гостинний острів.
Так минуло кілька годин. Із Сапфірою Вершник майже не розмовляв, хоч добре відчував і її настрій, і її думки. Мабуть, вона так само відчувала настрій і думки Ерагона. На Вершника поволі напливав сон. Він не чинив йому спротиву. Треба було хоч трохи відпочити. Крім того, уві сні людина має дивовижну здатність проникати в єство речей... Аж раптом сон як вітром здуло – Сапфіра голосно рикнула, простягнула вперед праву лапу й щосили вдарила нею по підлозі. Гілочки в багатті підлетіли вгору, впали й розсипались на друзки, кинувши під стелю цілий сніп іскор. Від несподіванки Ерагон скочив на ноги й вихопив Брізінгр. Та вже наступної миті він зрозумів, що Сапфіра просто нетямиться з радощів.
«Мені вдалося! – гукнула Сапфіра, згинаючи шию й випустивши вгору яскравий струмінь жовто-синього полум’я.– Я знаю своє справжнє ім’я!»
Вона трохи помовчала, а тоді промовила кілька слів прадавньою мовою. Від цих слів у голові Ерагона наче задзвенів дзвін, а краї Сапфіриної луски спалахнули на мить якимось внутрішнім світлом, і тепер уся вона виглядала так, немов була створена із зірок.
Ім’я Сапфіри звучало благородно й велично. А ще в ньому відлунював світлий смуток, бо це було ім’я останньої жіночої особини її виду. У ньому вчувалася і любов до свого Вершника, і відданість йому, і ще щось таке, про що Ерагон нічого не знав, і найкращі риси дракона, і його недоліки... А загалом це ім’я справляло враження вогню, краси та величі. Від захвату Сапфіра шаркала крилами й наче як тремтіла вся, від кінчика носа до хвоста.
«Тепер я знаю, хто я!» – нарешті сказала вона.
«Чудово, Б’яртскулар,– відповів на те Глаедр.– Ти маєш ім’я, яким можна пишатися... Але доки ми не дістанемось до того шпиля, заради якого ми тут, я не повторю його навіть тобі. Та й ти теж повинна зробити все можливе, щоб тримати його в секреті».
«Так, учителю»,– Сапфіра примружила очі й струснула крилами на знак згоди.
Аж тепер Ерагон вклав Брізінгр назад у піхви й підійшов до Сапфіри. Вона опустила до нього голову. Вершник погладив її, притиснувся лобом до її твердого носа й обняв так сильно, як тільки міг. По його щоках побігли гарячі сльози.
«Чому ти плачеш?» – спитала вона.
«Тому що... Я щасливий, що ти зі мною».
«Мій маленький...»
Вони ще довго говорили. Сапфірі хотілось розказати Вершникові все те, що вона дізналась про себе. Ерагон з радістю слухав. Тепер лиш одне не давало йому спокою – він і досі не знав свого справжнього імені.
За якийсь час Сапфіра скрутилася в клубок і заснула, залишивши Ерагона в роздумах біля багаття, що поволі згасало. Глаедр не спав. Вряди-годи вони перекидались парою слів, та загалом Ерагон волів бути наодинці з самим собою.
Повільно спливали години, приносячи Вершникові все більше й більше розчарування. Його час минав – вони повинні були вирушити до варденів іще вчора,– а всі його спроби втілити в слово те, ким він є, не давали жодних наслідків.
Була вже майже північ. Дощ нарешті закінчився. А Ерагон усе ніяк не міг дати раду своїм думкам. Він звівся на ноги, надто збуджений, щоб продовжувати сидіти.
«Піду прогуляюсь»,– сказав Вершник Глаедрові.
Він думав, що дракон почне заперечувати, але Глаедр натомість сказав:
«Тільки залиш тут зброю й кольчугу».
«Чому?»
«На що б ти там не натрапив, тобі доведеться стати з ним віч-на-віч. І навряд чи ти зможеш збагнути самого себе, якщо будеш розраховувати на когось або на щось».
Слова Глаедра справили на Ерагона сильне враження. Тому він не став вагатися, а мовчки відстебнув пояс з мечем та кинджалом і зняв кольчугу. Потім Вершник взув черевики, одягнув вогку накидку й посунув торбу з Глаедровим серцем сердець ближче до Сапфіри. Тепер можна було рушати.
«Роби те, що вважаєш за потрібне, але будь обережний»,– сказав йому Глаедр.
Вийшовши надвір, Ерагон побачив на небі чимало зірок. Та й місячне світло то тут, то там пробивалось крізь просвіти в хмарах. Його було досить, щоб бачити все, що коїться навкруги.
Якусь мить Вершник покрутився на місці, не знаючи, куди його йти, а потім рушив широким тротуаром до центру зруйнованого міста. Гірка зневіра так-таки й не відпускала його. Тоді Ерагон почав іти все швидше, швидше й швидше, аж доки не перейшов на біг. Щ дослухаючись до свого дихання та кроків по бруківці, він знов і знов запитував себе:
«Хто я?» Відповіді не було.
Ерагон усе біг і біг, доки йому вистачало повітря. Він біг навіть тоді, коли вже ані легені, ані ноги його не слухались. Нарешті Вершник зупинився біля якогось зарослого бур’янами фонтана й обіперся на нього руками, щоб хоч трохи відновити дихання.
Навколо бовваніли обриси величезних будівель: темне громаддя, схоже на пасмо старих-престарих гір. Фонтан перебував прямо посеред просторого внутрішнього двору, більша частина якого була завалена уламками розбитого каміння.
Ерагон відійшов від фонтана й повільно роззирнувсь навкруги. Стояла мертва тиша. Лиш здалеку долинало глибоке йледь чутне квакання жабо-биків. Цей звук наростав і ставав доволі гучним, коли до безладного хору приєднувалась надзвичайно велика жаба.
Увагу Вершника привернув чималий уламок каменя за декілька ярдів від нього. Він підійшов до цієї надтріснутої брили, схопив її і з натугою відірвав від землі, щосили напруживши м’язи. Потім підняв над головою, похитуючись, підійшов до краю внутрішнього двору й кинув камінь на траву за його межі. Той упав, м’яко й глухо вдарившись об землю.
Вершник рушив назад до фонтана, розстебнув накидку й повісив її на край якоїсь скульптури. Дихати стало наче легше. Він підійшов до наступного валуна – зубчастого клина, що відколовся від великої брили,– підсунув під нього пальці й підняв на плече.
Так Ерагон працював у дворі понад годину. Деякі уламки кам’яної кладки були такі великі, що йому доводилось використовувати магію, але для більшості вистачало й сили рук. Він працював методично: рухався по подвір’ю туди й сюди, підбираючи кожен уламок каменя, на який тільки натрапляв, без огляду на те, великий той був чи малий.
По тілу Вершника струменів піт. Тепер він із задоволенням зняв би й свою туніку, якби краї каменів не були часом дуже гострі. Ерагон і так уже встиг набити собі чимало синців на грудях і на плечах, а його руки були в подряпинах. Та попри все, напруження сил допомагало Вершникові очистити розум, бо така робота не потребує багато думок.
Якраз у її розпалі, коли Ерагон вирішив трохи перепочити після того, як упорався з надзвичайно важким уламком брили, щось загрозливо зашипіло. Вершник підняв очі й побачив сналглі, чия мушля була щонайменше шість футів у висоту. Потвора досить швидко виринала з темряви. Безкоста шия чудовиська витягнулась уперед, безгубий рот був схожий на чорне провалля, а круглі очі дивились прямо на Ерагона. У світлі місяця гола шкіра сналглі мерехтіла, мов срібло, так само, як і доріжка слизу, яку він залишав за собою.
«Летта,– сказав Ерагон і випрямився, струснувши краплинки крові з подряпаних рук.– Оно ах неят трейя еом верунсмал едта, о сналглі». Щойно Вершник промовив ці слова, як слимак уповільнив свій хід і втягнув очі на кілька дюймів. Потім він зупинився, іще раз зашипів і почав рухатись по колу ліворуч.
«Ні, ти не хочеш»,– буркнув Ерагон, повертаючись разом із ним. Він кинув погляд через плече – ззаду нікого не було.
Здавалося, гігантський слимак нарешті зрозумів, що напасти на Ерагона зненацька йому не вдасться. Тоді він зупинивсь і почав шипіти, водячи при тому туди-сюди очними яблуками.
«Друже,– сказав Ерагон слимакові,– тобі не здається, що ти схожий на киплячий чайник?»
Очі сналглі заходили ще швидше. Мить – і він кинувся на Ерагона. Краї його плаского черева загойдалися, наче хвилі.
Ерагон стояв на місці й чекав. В останню мить він спритно відскочив убік, дозволяючи сналглі пропливти повз нього, та ще й ляснув його по мушлі.
«А ти не надто кмітливий, друже»,– зі сміхом сказав Вершник і почав обзивати його прадавньою мовою всіма образливими прізвиськами, які тільки знав. Йому здалося, що слимак аж розпух від злості – його шия потовщала й надулась, він роззявив рот ширше, а на додачу до шипіння став іще й бризкати слиною.
Слимак знов і знов кидався на Ерагона, та все марно. Нарешті він утомився від цієї гри, відповз на півдюжини ярдів і сів, зиркаючи на Вершника очищами розміром з добрячий кулак.
«Друже, як ти взагалі можеш щось спіймати, коли такий повільний?» – кепкуючи, спитав Ерагон і показав слимакові язик.
Сналглі ще раз зашипів, розвернувся й поповз назад у темряву.
Ерагон зачекав кілька хвилин. Перед тим як знову взятися за роботу, він хотів упевнитись, що чудовисько нарешті зникло.
– А може, мені варто взяти ім’я «Переможець Слимаків»? – пробурчав він, перекочуючи через подвір’я уламок колони.– Чому б і ні?! «Ерагон Шейдслеєр, Переможець Слимаків... Тоді я вселятиму страх у серця людей, куди б не пішов...»
Була вже глибока ніч, коли Ерагон нарешті кинув останній уламок каменю на траву, що росла навколо подвір’я. Вершник змерз, зголоднів і втомився, а подряпини на руках і зап’ястках проймав пекучий біль. Зараз він стояв у північно-східному кутку подвір’я. На півночі розташовувалась неосяжна садиба, майже вщент зруйнована під час битви. Від неї залишилась тільки частина чорних стін та одинока вкрита плющем колона, там, де колись був вхід.
Ерагон довго-довго дивився на цю колону. Над нею сяяли міріади зірок – червоних, блакитних, білих... їхнє неземне світло струменіло крізь просвіт у хмарах, виграючи, немов грановані діаманти. Це світло вабило Вершника, так, наче обіцяло сказати йому щось таке, про що він неодмінно повинен знати.
Не задумуючись над тим, що він робить, Ерагон пробрався через купи валунів до основи колони йухопився за неї так високо, як тільки зміг. Потім він намацав стебло плюща – в обхваті воно було, як його передпліччя, та ще й укрите тисячами крихітних ворсинок. Вершник чимдуж смикнув лозу. Вона витримала. Тоді він підстрибнув і почав видиратися по ній угору. Лізти треба було дуже високо. Із землі здавалося, що колона заввишки футів із триста. Та що вище він вибирався, то вищою вона ставала. Ерагон розумів, що вчиняє геть нерозсудливо, але інакше діяти він не міг.
Десь на півдорозі вгору маленькі вусики почали відриватись від каменя, якщо Вершник надто сильно на них налягав. Тоді він поліз обережніше, хапаючись тільки за головне стебло та деякі бокові паростки. А біля самісінької вершина Ерагон узагалі ледь знаходив щось, за що можна було вчепитися,– ця вершина була гола. Її утворювала квадратна пласка поверхня, достатня лиш для того, щоб на ній сидіти.
Нарешті Вершник опинився нагорі. Відчуваючи просто шалену виснаженість, він схрестив ноги й поклав руки на коліна догори долонями, щоб свіже повітря обдало холодом його подерту шкіру.
Під ним лежало зруйноване місто – лабіринт розкиданих шкаралупок-будівель, звідки час від часу долинали якісь незвичні звуки. У кількох місцях біля водоймищ він помітив тьмяні осяйні вогники-принади жабо-биків. Вони світили далеко-далеко, мов ліхтарі.
«Жаби-вудильники,– подумав раптом Ерагон прадавньою мовою.– Ось як вони називаються: жаби-вудильники». Вершник знав, що так воно і є, бо ця назва підходила, немов ключ до замка.
Потім він перевів погляд на всіяне зорями небо, став дихати повільніше, намагаючись зробити так, щоб легені рівномірно впускали й випускали повітря. Холод, голод, виснаженість давали йому якесь особливе відчуття прозорості. Здавалося, що він плине окремо від тіла, так, немов плоть випустила його свідомість зі своїх тенет. Тепер він знав усе і про це місто, і про острів довкола нього. Він гостро відчував кожен подув вітру, кожен звук і запах, що долинали на вершину колони.
І доки Ерагон там сидів, йому на думку спадали різні імена. Жодне з них не відображало його єства повністю, та це не засмучувало Вершника, бо прозорість, яку він відчував у собі, укорінилася так глибоко, що невдачі були просто не в змозі порушити його спокій.
«Як же я можу виразити все, чим є, за допомогою лиш кількох слів?» – питав сам себе Ерагон, дивлячись, як сяють на небі зорі.
Аж раптом над містом промайнули три пласкі тіні. Вони були, мов маленькі рухомі розриви реальності. Тіні приземлились на дах будинку ліворуч від Ерагона. їхні темні совоподібні силуети настовбурчили колюче пір’я й витріщились на нього блискучими зловісними очима. Вони щось тихо заскреготали одна до одної. Потім дві з них почали чухати кігтями свої порожні крила. Третя сиділа непорушно, тримаючи в чорних пазурах рештки жабо-бика. Збігло кілька довгих хвилин, перш ніж вони нарешті злетіли й безшумно зникли десь на заході, мов примари.
Ерагон мовчки сидів на колоні аж до світанку. А коли ранкова зоря зійшла на сході між двома гірськими вершинами, він спитав себе: «Чого я хочу?»
Досі Ерагон ніколи не ставив собі цього питання. Він хотів скинути Галбаторікса – це й так було ясно. Але, припустімо, вони вже досягли своєї мети. Що тоді? З того часу як Ерагон покинув Паланкарську долину, він не раз і не два думав про те, що одного прекрасного дня вони із Сапфірою повернуться туди, щоб жити біля гір, які він так любив. Але що більше він думав про це, то більше розумів, що не все так просто.
Ясна річ, він виріс у Паланкарській долині й завжди вважав її своєю домівкою. Але що залишилось там для нього й для Сапфіри? Карвахол зруйнований. Навіть якщо мешканці колись і відбудують його, саме містечко вже ніколи не буде таким, як раніше. Крім того, більшість їхніх друзів жили деінде. Та й вони із Сапфірою мали надто багато обов'язків перед різними расами Алагезії – обов’язків, легковажити якими не можна. Нарешті, після всього того, що їм довелося зробити й побачити, Ерагон не міг собі уявити, що буде цілком задоволений життям у такому глухому місці. «Бо небо бездонне і кругла земля...»
Та навіть якщо вони й повернуться в Карвахол, то що їм там робити? Розводити худобу й сіяти пшеницю? Ні, у нього не було бажання все життя обробляти землю, як це робила його сім’я, коли він був малий. Вони із Сапфірою – Вершник і дракон. їхня доля й покликання – бути на передньому краї історії, а не сидіти собі біля каміна, стаючи все товщим і лінивішим.
А крім того, була ще Арія. Якщо він і Сапфіра оселяться в Паланкарській долині, то він буде бачити її дуже рідко, коли така можливість буде взагалі.
– Ні,– сказав Ерагон, і це слово прозвучало в повній тиші, мов важкий удар молота.– Я не хочу повертатись.
Холодні мурашки пробігли вниз по хребту. Вершник знав, що дуже змінився з того часу, як разом із Бромом і Сапфірою вирушив на пошуки разаків. Але йому хотілось вірити, що в глибині душі він залишився тією самою людиною. Тепер він зрозумів, що це не так. Того хлопчини, яким він був, коли вперше ступив за край Паланкарської долини, більше не існувало. Він став інакший на вигляд, він інакше думав і відчував, зрештою, він хотів інакшого життя.
Ерагон глибоко й сумно зітхнув.
– Я не той, ким був,– тихо сказав він. Здавалось, що, вимовлені вголос, ці слова набувають значно більшої ваги.
Нарешті, коли перші промені сонця вже прикрасили східну частину неба над стародавнім островом Вройнгард, де жили колись Вершники й дракони, на пам’ять Ерагонові прийшло ім’я – ім’я, яке не спадало йому на думку раніше. Він промовив його, прошепотів сам собі в найглибших закутках розуму, і все його тіло почало раптом дрібно тремтіти, так, наче Сапфіра вдарила по колоні своїм хвостом.
А потім йому стало важко дихати. Він зрозумів, що сміється й плаче водночас. Сміється тому, що таки осягнув природу речей, а плаче тому, що всі його провали й помилки були тепер як на долоні, не залишаючи місця жодним ілюзіям.
– Я більше не той, ким був,– прошепотів Ерагон, щосили вчепившись за краї колони.– Але я знаю, ким я став.
Ім’я, його справжнє ім’я, звучало, може, не так гучно, як він би хотів, та в ньому було й чимало такого, що викликало захват. І що більше він думав про нього, то більше сприймав його за власне єство. Ні, він не був найкращою людиною на світі, але він не був також і найгіршою.
– І я не здамся,– твердо сказав юнак.
Він тішився тим, що його особистість була непорушна. Він міг зробити себе кращим, коли б схотів. І він присягнув, що буде ставати кращим, яких би зусиль це не коштувало.
Усе ще сміючись і все ще плачучи, Ерагон звів очі до неба й розвів руки. Поволі сльози й сміх зникли, а замість них він відчув глибокий спокій, спокій щастя й повноти буття. Незважаючи на застереження Глаедра, Вершник знов прошепотів своє справжнє ім’я – і знов усе його єство сколихнулось від сили слів.
Ерагон постояв ще якусь мить на вершині колони з розведеними руками, а потім нахилився вперед і почав падати вниз головою.
– Веохт,– мовив Вершник, коли земля була вже зовсім поруч. Його лет уповільнився, й Ерагон став на потрісканий камінь так легко, наче виходив з карети.
Він повернувся до фонтана й забрав свою накидку. А коли денне світло вже нишпорило по всіх закутках зруйнованого міста, Ерагон швидко рушив назад до гніздового будинку. Йому хотілось якнайшвидше розбудити Сапфіру й розповісти їй та Глаедрові про своє відкриття.
СКЛЕП ДУШ
Ерагон підняв щит і меч. Він хотів іти далі, і в той же час його охопив якийсь острах. Принаймні Вершник та Сапфіра так і стояли біля підніжжя скелі Кутіан. Глаедрове серце сердець лежало собі в маленькій скриньці, захованій у торбинках на спині дракона.
Надворі був ранок. Яскраве сонячне проміння то тут, то там пробивалось крізь хмарне небо. Ерагон і Сапфіра хотіли відразу ж вирушити до скелі Кутіан, тільки-но Вершник повернувся до гніздового будинку. Утім Глаедр порадив Ерагонові спочатку попоїсти й бодай трохи відпочити.
Тепер вони нарешті стояли біля зазубленого кам’яного шпиля. Правду кажучи, і Вершникові, і Сапфірі це чекання вже трохи набридло.
Відтоді як вони відкрили одне одному свої справжні імена, зв’язок між ними, здавалося, став іще міцніший. Тепер кожен із них відчув, як сильно вони піклуються одне про одного. Зрештою, це було щось таке, про що вони завжди знали, хоч і ніколи не говорили про це надто прямо.
Десь каркнув ворон.
«Я піду перший,– сказав Глаедр.– Якщо це пастка, то вона спрацює ще до того, як у неї вскочить хтось із вас».
Ерагон не заперечував і почав відокремлювати свою свідомість від Глаедрової. Так само зробила й Сапфіра. Вони хотіли дати драконові можливість промовити своє справжнє ім’я без остраху, що його почує хтось сторонній.
«Ні,– мовив на те Глаедр – Ви сказали мені свої імена. А це означає, що я теж повинен сказати вам власне ім’я».
Ерагон і Сапфіра мовчки перезирнулись.
«Дякуємо, Ебрітхілю»,– відповіли вони за якусь мить.
Глаедр вимовив своє ім’я. Воно озвалось десь глибоко-глибоко у свідомості Ерагона голосом урочистих фанфар, в якому відлунювали й Глаедрові горе та гнів, спричинені смертю Оромиса. Ім’я Глаедра було значно довше, ніж імена Ерагона й Сапфіри. Воно складалось із кількох речень – запис життя, яке тривало цілі століття і в якому було так багато веселого, сумного й величного, що годі було все перерахувати. А ще в цьому імені бриніла мудрість дракона, надто глибока й складна, щоб збагнути її до кінця.
Сапфіра відчула те саме благоговіння, що й Вершник. Можливо, тільки тепер обоє зрозуміли, які вони молоді і яка довга дорога чекає на них попереду, щоб бодай трохи наблизитись до мудрості й досвіду Глаедра.
«Цікаво, а яке справжнє ім’я Арії?» – мимоволі подумав Ерагон. Але ця думка промайнула, мов тінь, і щезла – усі троє уважно спостерігали за скелею Кутіан. А скеля стояла мовчазна, як і раніше.
Тоді вперед вийшла Сапфіра. Вигнувши шию і вдаривши по землі лапою, наче бойовий кінь – копитом, вона гордовито промовила своє справжнє ім’я. Навіть при денному світлі її луска почала мерехтіти й іскритися. І знов мертва тиша.Нарешті настала черга Ерагона. Холодний піт укрив його чоло. Ні-ні, Вершник не соромився вимовляти власне ім’я – слухаючи справжні імена Глаедра й Сапфіри, він розумів, що дракони так само не в усьому ідеальні, як і він. Просто Ерагон надто добре пам’ятав, що це може бути останнє, що він зробить, будучи вільною людиною.
Повагавшись якусь мить, Ерагон проказав своє справжнє ім’я. Він зробив це подумки, як зробили перед тим Глаедр і Сапфіра. Вони заздалегідь домовились, що Вершникові не варто вимовляти своє ім’я вголос, аби не наражатися на зайву небезпеку. І тільки-но Ерагон промовив останнє слово, як на самісінькому споді шпиля з’явилась тоненька темна смужка.
Вона пробігла вгору футів на п’ятдесят, потім розділилась на дві, і ті помчали по дузі вниз, окреслюючи контур двох широких дверей. Над дверима ряд за рядом з’явились рельєфні золотисті символи – захист і від звичайного, і від магічного викриття.
За мить двері заскрипіли на невидимих завісах і почали повільно відчинятись назовні, відсуваючи вбік землю, каміння й рослини, що їх чимало набралось відтоді, як шпиль відкривали востаннє. За дверима зяяв величезний арковий тунель, що круто спускався в надра землі. Двері зі скрипом зупинились – на галявині знов запала тиша.
Ерагон пильно вдивлявся в темний тунель. Його хвилювання ставало все сильнішим і сильнішим. Так, вони знайшли те, що шукали, але Вершник не був упевнений у тому, що це не пастка.
«Отже, Солембум не збрехав»,– сказала Сапфіра, висуваючи язик, щоб попробувати повітря.
«Так. Але що чекає на нас всередині?» – Ерагон був явно збентежений.
«Цього місця не може існувати,– озвався Глаедр.– Звісно, ми з Вершниками приховали на Вройнгарді багато чого. Однак острів надто маленький для того, щоб непомітно побудувати на ньому такий величезний тунель... А я тим часом ніколи про нього не чув».
Ерагон збентежився ще більше. Він насупив брови й озирнувся навкруги. Вони були тут одні – ніхто не намагався до них підкрастися.
«А його могли побудувати ще до того, як Вершники оселились на Вройнгарді?» – спитав Ерагон.
Глаедр на мить замислився:
«Не знаю... Можливо. Принаймні це одне-єдине розумне пояснення. Але якщо це так, тоді він дійсно старий-престарий».
Утрьох вони подумки обшукали прохід. Здається, у ньому не було нічого живого.
«Ну, гаразд...» – мовив Ерагон. Кислуватий присмак остраху з’явився в нього в роті, а долоні вкрилися потом. Що б там не було наприкінці тунелю, Вершник хотів з’ясувати це раз і назавжди. Сапфіра теж нервувала, але менше ніж Ерагон.
«Дізнаймося,– сказала вона,– що за щур ховається в цій норі».
Вершник та дракон постояли ще трохи й майже водночас зайшли через дверну пройму всередину тунелю. І тільки-но останній дюйм Сапфіриного хвоста прослизнув через поріг, двері зрушили з місця й лунко зачинились за ними, так, немов камінь ударив об камінь. Вони опинились у кромішній пітьмі.
