Текст книги "Ерагон. Спадок, або Склеп Душ"
Автор книги: Крістофер Паоліні
сообщить о нарушении
Текущая страница: 38 (всего у книги 49 страниц)
Вулиця, на яку прямував Міцний Молот, аж кишіла ворогами. Зі своїх там залишилося всього кілька ельфів і котів-перевертнів, та й тих солдати Імперії міцно притисли до крамниці капелюшника. Коти відбивались, як уміли, а ельфи пустили в хід магію – зібравшись докупи, вони несподівано щось вигукнули, і добрий десяток воїнів Галбаторікса замертво впали на землю.
Роран втратив самовладання й оскаженіло кинувся в бій. Перестрибнувши через мертве тіло, він опустив свій молот на шолом чоловіка, який опинився до нього спиною. Другий солдат полетів шкереберть після потужного штурхана щитом, а третій помер, навіть не скрикнувши, від блискавичного удару молотом у шию.
Тієї ж миті позаду Рорана пролунав до болю знайомий звук – у чиєсь тіло зі свистом увійшов спис. Міцний Молот озирнувся й побачив Делвіна. Той стояв на колінах, тримаючись за плече. Це змусило ватажка орудувати молотом іще швидше. Делвін тим часом сяк-так звівся на ноги й хотів продовжувати бій.
– Відступай! – наказав йому Роран.
– Ні! – люто вишкірившись, прогарчав Делвін.
– Назад, сто чортів тобі в пельку! Це наказ! Воїн роздратовано вигукнув якийсь прокльон, проте підкорився. На його місце став Хорст. Руки й ноги коваля вкривало безліч порізів, та загалом вони були неглибокі, тож не заважали продовжувати бій.
Ухилившись від ворожого меча, Міцний Молот зробив випад уперед, аж раптом за його спиною щось зловісно шурхнуло... Мить – і в вухах загуркотів справжній грім, а потім земля закружляла в химерному танці й усе поглинула темрява.
Перше, що відчув Роран, прийшовши до тями,– пульсуючий біль у голові. Він побачив над собою яскраве погоже небо й різкі чорні обриси якоїсь невідомої скелі. Безсило застогнавши, він усе ж таки змусив себе підвестись. Неподалік височіла міська стіна, а поруч із ним лежала велетенська закривавлена каменюка. Щита й молота ніде не було...
Роран почав безпорадно нишпорити навкруги, сподіваючись знайти свою зброю, але тут його помітив невеличкий загін із п’яти солдатів Імперії. Вороги підтюпцем кинулись до нього, а один із них, різко зупинившись, запустив йому в груди свого списа. Спис влучив у ціль і відкинув Рорана до стіни, хоч якимось дивом і не пробив йому шкіру.
– Взяти його! – пролунав наказ.
Роран відчув, як його схопили за ноги й за руки. Він спробував вирватись, але тіло було неслухняне, тож усі спроби звелися на мляве борсання.
Солдати оточили Міцного Молота колом і почали його лупцювати. Захищаючись від ударів, Роран втрачав останні сили. Світ довкола почав тьмянішати. Ще мить – і юнак упав би на землю. Та раптом сталося щось незбагненне – горлянку одного з ворогів блискавично пробив меч. Солдати Імперії облишили ватажка. Роран побачив темноволосу жінку, яка крутилася між ворогами, немов справжня дзиґа. Її меч виблискував то тут, то там. І вже за кілька секунд усі п’ятеро ворогів конали в неї під ногами. Усе, на що вони спромоглися,– легенько поранити мечем Роранову рятівницю в стегно.
Жінка байдуже глянула на подряпину, підійшла до Рорана й простягнула йому руку. Схопившись за неї, Роран устиг помітити на жіночому зап’ястку безліч потворних шрамів, так, ніби вона колись обпеклася або її сильно побили. За спиною жінки ніяково стовбичило бліде дівча, вбране в недолугий панцир, зібраний з різних обладунків, і хлопчина, який виглядав на кілька років молодшим за дівчину.
– Хто ти? – спитав Міцний Молот, насилу зводячись на ноги.
В обличчі жінки було щось вражаюче – його обвітрена шкіра мала бронзовий відтінок, який буває в людей, котрі більшу частину свого життя проводять просто неба.
– Випадковий перехожий,– відповіла вона й, присівши, підняла спис одного із солдатів, після чого подала його Роранові.
– Дякую.
Жінка коротко кивнула, зиркнула на своїх юних супутників, і за мить усі троє вже мчали геть, кудись у нетрі міста.
Міцний Молот провів їх поглядом, а потім і собі рушив вулицею, щоб якомога швидше приєднатися до свого загону. Воїни зустріли його радісними вигуками. Підбадьорені поверненням ватажка, вони кинулись на солдатів Імперії з подвійним завзяттям. Карвахольці зустріли Рорана сумною звісткою: каменюка, що оглушила його, на жаль, розчавила бідолаху Делвіна. Однак сумувати було ніколи. Обернувши сум на гнів, Роран почав битися з іще більшою люттю, ніж досі. Він віддавав битві всі свої сили й молився, щоб вона якомога швидше добігла переможного кінця.
ІМ’Я ВСІХ ІМЕН
Збентежений, але рішучий, Ерагон разом із Арією, Елвою та Сапфірою крокував уперед, до помосту, де на троні спокійно сидів Галбаторікс.
Вони йшли довго, досить довго для того, щоб Ерагон устиг обдумати кілька планів дій, більшість з яких він одразу ж відкинув як нездійсненні. Він добре знав, що короля не можна здолати самою лиш силою. Перемога над ним потребувала ще й неабиякої хитрості, а це була одна з тих рис, яких Ерагонові бракувало найбільше. Так чи інакше, у них не було іншого вибору, як зустрітися з Галбаторіксом.
Два ряди ліхтарів, які вели до помосту, були на достатній відстані один від одного, щоб вони вчотирьох могли йти пліч-о-пліч. Це дуже радувало Ерагона. Зрештою, у разі потреби Сапфіра могла битися й позаду них.
Доки вони наближались до трону, Ерагон продовжував пильно оглядати кімнату. Зараз йому здалося, що вона була трохи дивна як для приміщення, в якому король приймає своїх гостей. За межами яскраво освітленого шляху, що лежав перед ними, усе інше потопало в непроглядній темряві, мабуть, іще густішій, ніж у залах гномів під Тронжхеймом та Фартхен Дуром, а в повітрі стояв сухий мускусний аромат. Цей аромат бeв наче як знайомий Ерагонові, хоч Вершник ніяк не міг пригадати, де й коли він його чув.
– А де Шруйкан? – спитав він ледь не пошепки.
«Я відчуваю його запах, але не бачу»,– відповіла Сапфіра.
– Я теж його не бачу,– похмуро сказала Елва.
Тим часом вони вже були на відстані тридцяти футів від помосту. Тут усі четверо зупинились.
За королівським троном висіла щільна чорна оксамитова завіса, що тягнулася аж до самісінької стелі. Вона кидала на Галбаторікса тінь, що приховувала його риси. Та вже невдовзі король трохи нахилився вперед, на світло, і тепер Ерагон міг бачити його обличчя. Воно було довгасте й худорляве, з широким чолом та прямим тонким носом.
Його очі здавались важкими, немов два камені, а рот був тонкий і широкий, з трохи опущеними куточками. Короткі вуса й борода, гармоніюючи з його одягом, були чорні, як ніч. На вигляд це був чоловік у полудні віку, коли життєві сили все ще буяють, але вже починають потроху йти на спад. І на чолі, і на щоках виднілися дрібні зморшки, а його темна шкіра здавалась надто тонкою, так, наче всю зиму він не їв нічого іншого, крім м’яса кролика та ріпи. У нього були широкі міцні плечі й досить тонка талія. На його голові красувалась корона з червоного золота, оздоблена коштовним камінням. Корона була старапрестара, навіть старіша ніж сама зала. «Чи вона бува не належала колись королю Паланкару?» – подумав Ерагон.
На колінах у Галбаторікса лежав його меч. Ясна річ, це був меч Вершника, але досі Ерагонові не доводилось бачити нічого подібного. Лезо, руків’я і гарда цього меча були зовсім білі, а камінь у головці – чистий, мов гірський струмок. Усе це сповнювало душу Ерагона якимось неспокоєм. Колір зброї, точніше, його відсутність,– нагадував йому вибілений сонцем кістяк. Це був колір самої смерті. Від нього віяло такою небезпекою, як не віяло б від найчорнішої чорноти.
Галбаторікс дивився на них своїм гострим невідривним поглядом.
– Отже, ви прийшли, щоб убити мене,– сказав він.– Тоді можемо починати.
Він підняв меч і розвів руки, ніби запрошуючи.
Тоді Ерагон ширше розставив ноги й так само підняв щит і меч/ Поведінка короля вибила його з колії. «Він грається з нами»,– почулось Вершникові. Тим часом Елва, тримаючи Дотдаерт, виступила вперед і почала говорити. Та от диво – з її вуст не злетіло жодного звуку. Вона стривожено зиркнула на Ерагона. Той спробував подумки торкнутись її свідомості, але не зміг цього зробити, так, наче вона була не отут, поруч, а десь далекодалеко.
Галбаторікс засміявся. Він поклав свій меч назад на коліна й відкинувся на троні.
– Дитино, невже ти справді вважала, що я не знаю про твоє вміння? Невже ти думала, що зможеш зробити мене безпорадним за допомогою такого дрібного й очевидного трюку? Я не маю жодного сумніву в тому, що твої слова могли завдати мені шкоди. Але тільки в тому разі, якби я їх почув,– безкровні губи короля скривилися у злій посмішці.– Яка нерозсудливість! Невже це і є весь ваш план? Дівчина, яка не зможе говорити, аж доки я їй не дозволю, спис, який годиться не так. для битви, як для того, щоб прикрашати стіну, та ще кілька Елдунарі, добра половина з яких уже напевно несповна розуму. Оце так так! Аріє, я був кращої думки про тебе. А ти, Глаедре? Утім, гадаю, почуття затьмарили твій розум, коли я використав Мертага, щоб знищити Оромиса.
«Убийте його!» – сказав Глаедр Ерагону, Арії та Сапфірі. Золотий дракон говорив цілком спокійно, але сам цей спокій виказував лють, що переважала всі інші почуття.
Ерагон швидко зиркнув на Арію, потім на Сапфіру, і вони втрьох рушили до помосту. Тим часом Глаедр, Умарот та інші Елдунарі атакували свідомість Галбаторікса. Та перш ніж Ерагон устиг зробити бодай кілька кроків, король підвівся зі свого оксамитового трону й вигукнув слово. Воно пролунало у свідомості Ерагона, мов дзвін. Здавалося, кожна часточка його єства відлунює у відповідь, так, наче він був інструментом, на якому бард узяв акорд. Та, незважаючи на силу відгуку, Ерагон не зміг запам’ятати слово. Воно випало з його пам’яті, залишивши по собі лиш слід свого існування і своєї сили.
Після першого слова Галбаторікс говорив ще й іще, та Ерагонові здалося, що інші слова вже не мали такої шаленої сили. Вершник був надто приголомшений, щоб розуміти їхнє значення. Коли остання фраза злетіла з уст короля, якась невидима сила схопила Ерагона, зупинивши його на півкроці. Юнак здивовано скрикнув, потім спробував поворухнутись, але його тіло було наче замуроване в камінь. Він міг лиш дихати, дивитись і говорити.
Вершник нічого не розумів. Його захист мав би впоратись із магією короля. Але ні. Зараз він ніби стояв і хитався на краю бездонної прірви.
Позаду Ерагона так само непорушно завмерли Арія, Елва й Сапфіра. Розгніваний тим, що королю вдалося так легко піймати їх, Ерагон приєднався до Елдунарі, які атакували свідомість Галбаторікса. Він відчував, що їм протистоїть сила-силенна розумів – усі дракони ревіли, шуміли й кричали, створюючи шалений безладний хор, де було чути так багато болю й скорботи, що Ерагонові хотілось вирватися звідти, аби вони не затягнули його у своє божевілля. Ці дракони були дуже сильні й такі ж великі, як Глаедр.
Вони не дозволяли прямо атакувати Галбаторікса. Щоразу, як тільки Ерагонові здавалося, що він осьось торкнеться думок короля, один із підкорених драконів налітав на свідомість юнака і своїм ревом змушував його відступати. Битися з драконами було важко через те, що їхні думки були дикі й розхристані. Здолати бодай одного з них було все одно що втримати за вуха скаженого вовка. Крім того, їх було багато, набагато більше, ніж тих, що Вершники сховали в Склепі Душ.
Так чи інакше, жодна зі сторін не могла здолати іншу. Тоді Галбаторікс, якого ця невидима битва, здавалось, узагалі не турбувала, сказав:
– Любі мої, вийдіть і зустріньте наших гостей.
За мить із-за трону короля вийшли хлопчик і дівчинка. Вони стали праворуч від нього. Дівчинці на вигляд було близько шести років, а хлопчику десь вісім чи дев’ять. Діти були дуже схожі між собою, і Ерагон подумав, що це, мабуть, брат і сестра. На обох біліли нічні сорочечки. Дівчинка вчепилась у руку хлопчика й наполовину сховалася за ним. Хлопчик прикрив її, хоч і сам був наляканий. Навіть під час боротьби з Елдунарі Галбаторікса Ерагон міг відчути думки дітей, їхній страх і розгубленість. Вершник знав, що діти були справжні.
– А вона дуже мила, чи не так? – спитав Галбаторікс, піднімаючи підборіддя дівчинки довгим пальцем.– Такі великі очі, таке гарне волосся. А він? Правда ж, гарне хлоп’я? – король поклав руку на плече хлопчика: – Кажуть, що діти – це боже благословення для кожного з нас. А от я не поділяю цієї думки. Я впевнився, що діти такі ж мстиві й жорстокі, як і дорослі. їм тільки не вистачає сили підкорити інших своїй волі. Можливо, ви погодитесь зі мною, можливо, ні. Та в усякому разі, я знаю, що ви, вардени, пишаєтеся своєю чесністю. Ви вважаєте себе носіями справедливості, захисниками невинних,– якщо на цьому світі взагалі є хоч хтось справді невинний,– благородними воїнами, які б’ються, щоб перемогти віковічне зло. Просто чудово! Тоді давайте перевіримо ваші переконання й подивимось, чи справді ви ті, за кого себе вважаєте. Отже, якщо ви не припините свій напад, я вб’ю цих двох,– він струснув хлопчика за плече.– Слово честі, я вб’ю їх, якщо ви знов наважитесь на мене напасти. Я вб’ю їх у будь-якому разі, якщо ви зробите щось таке, що мені не дуже сподобається. Таким чином, я раджу вам бути чемними.
Хлопчик і дівчинка зблідли від цих слів, але не зрушили з місця.
Ерагон кинув швидкий погляд на Арію. В її очах був відчай.
«Умароте!» – гукнули вони разом.
«Ні»,– рикнув білий дракон, продовжуючи боротися зі свідомістю ворожого Елдунарі.
«Зупинись!» – наказала Арія.
«Ні!»
«Він же вб’є їх!» – скрикнув Ерагон.
«Ні! Ми не здамося! Не зараз!»
«Досить! – гукнув Глаедр.– Пташенята в небезпеці!»
«А ще більше пташенят опиниться в небезпеці, якщо ми не знищимо того, хто розбиває яйця».
«Так. Але давай зробимо це іншим разом,– відповіла Арія.– Зачекай трохи. Може, ми знайдемо спосіб атакувати його, не ризикуючи життями дітей».
«А коли ні?» – не вгавав Умарот.
Ні Ерагон, ні Арія нічого на те не відповіли.
«Тоді ми зробимо те, що повинні зробити»,– сказала замість них Сапфіра. Ерагонові не дуже сподобалася ця відповідь, але він знав, що Сапфіра була права. Вони не могли ставити життя двох дітей вище за долю всієї Алагезії. Так, вони спробують урятувати хлопчика й дівчинку, якщо це буде можливо. Та якщо ні – вони продовжать атаку. Іншого вибору не було.
Умарот та Елдунарі, які були разом з ним, неохоче відступили.
– Ну, ось так значно краще,– посміхнувся Галбаторікс.– Тепер ми можемо говорити, як цивілізовані істоти, не переймаючись тим, що хтось когось хоче вбити,– він погладив хлопчика по голові й показав на сходи помосту: – Сідайте.
Діти слухняло всілися на нижній сходинці, якнайдалі від короля. Галбаторікс задоволено глянув на них.
– Кауста! – сказав він.
Ерагон, Арія, Елва й Сапфіра, мов по команді, плавно рушили вперед, аж доки не опинились біля основи помосту. Ерагон ніяк не міг збагнути, чому захист не допомагає їм. І що більше він думав про слово, то більшим і більшим ставав його неспокій. А вслід за ним приходило почуття безпорадності. Попри всі їхні плани, всі переживання, страждання, жертви, Галбаторікс піймав їх так легко, немов це була купка щойно народжених кошенят. Судячи з усього, король був іще страшніший, ніж будь-хто міг собі уявити.
Зрештою, вони не були цілком безпорадні, бо могли керувати своєю свідомістю, а може, і використовувати магію...
Погляд Галбаторікса зупинився на Ерагоні:
– Отже, ти той, хто завдав мені стільки неприємностей, Ерагон, син Морзана... Ми з тобою мали б зустрітися вже давно. Якби твоя мати не була така дурна й не сховала тебе в Карвахолі, ти б виріс тут, в Урубейні, як дитина зі шляхетної родини, з усіма належними їй статками й обов’язками, замість того, щоб марнувати свої дні, порпаючись у бруді. Та як би там не було, тепер ти тут, і все це повинно нарешті стати твоїм. Воно твоє за правом народження. Це твій спадок, і я повинен бачити, як ти отримаєш його,– король придивився до Ерагона пильніше: – Ти більше схожий на матір, ніж на батька. У Мертага все навпаки. Але це дрібниці. На кого б ти не був схожий, важить тільки те, що ти і твій брат повинні служити мені, як це робили ваші батьки.
– Нізащо! – Ерагон зціпив зуби.
На обличчі короля заграла ледь помітна посмішка.
– Нізащо? Побачимо.
Він перевів погляд на Сапфіру:
– А ти, Сапфіро? Серед усіх сьогоднішніх гостей я найбільше радий бачити тебе. Ти виросла й стала гарним дорослим драконом. Ти пам’ятаєш це місце? Пам’ятаєш мій голос? Я провів багато ночей розмовляючи з тобою, коли ти ще була в яйці. Я дбав про тебе в ті роки, коли зміцнював свою владу в Імперії.
«Я... трохи пам’ятаю»,– відповіла Сапфіра, й Ерагон передав її слова королю. Вона не хотіла напряму спілкуватися з Галбаторіксом, та й сам король не дозволив би цього. Зараз для них обох найкращим способом захистити себе було не торкатися свідомості один одного.
Галбаторікс кивнув:
– І я впевнений, що ти згадаєш іще більше, якщо довше залишишся в цих стінах. Мабуть, ти цього не знаєш, але більшу частину свого життя ти провела в кімнаті неподалік звідси. Це твій дім, Сапфіро. Це місце, якому ти належиш.І саме тут ти збудуєш своє гніздо й відкладеш яйця.
Очі Сапфіри звузились, і Ерагон відчув, як дракона охопила якась дивна туга, змішана з пекучою ненавистю.
Король тим часом продовжував:
– Аріє Дротнінг... Здається, у долі таки є почуття гумору, бо я вже давним-давно наказав привести тебе сюди – і ось ти тут. Твій шлях був дуже заплутаний, але ти все-таки потрапила сюди, причому з власної волі. Мені це видається досить пікантним. А тобі?
Арія лиш мовчки стисла губи. Галбаторікс неголосно засміявся:
– Я змушений визнати, що якийсь час ти була мені як кістка в горлі. Звісно, від тебе не було аж так багато шкоди, як від того незграбного й настирливого Брома, але й ти не сиділа без діла. Можна навіть сказати, що вся ця історія – справа твоїх рук, бо саме ти відправила яйце Сапфіри Ерагонові. Але я не серджуся на тебе. Якби не ти, Сапфіра* може, й не народилася б і тоді я ніколи не зміг би витягнути решту своїх ворогів з їхніх схованок. За це я тобі дуже вдячний.
Нарешті, залишилась ти, Елво... Дівчина зі знаком Вершника на чолі. Обраниця драконів, наділена здатністю розуміти все, що завдає людині болю. Мабуть, ти дуже страждала впродовж останніх місяців. Ти мала б зневажати всіх навколо себе за їхню слабкість, навіть якщо ти змушена ділити з ними їхні страждання. Вардени вправно використали тебе. Та сьогодні я покладу край усім битвам, які так мучили тебе, і тобі більше не доведеться страждати за помилки й невдачі інших. Обіцяю тобі. Можливо, вряди-годи мені буде потрібне твоє вміння, та загалом ти зможеш жити, як забажаєш, у мирі й злагоді.
Елва насупилась, але було ясно, що пропозиція короля звучить для неї надзвичайно спокусливо. Ерагон зрозумів, що слухати Галбаторікса так само небезпечно, як і слухати саму Елву.
Тим часом Галбаторікс замовк. Він сидів на троні й водив пальцем по руків’ю меча, спідлоба поглядаючи на Ерагона, Сапфіру, Арію та Елву. Потім його погляд ковзнув повз них, туди, де плавали невидимі Елдунарі. Здавалось, на обличчя короля набігли тіні.
– Передайте Умароту слово в слово,– сказав він.– Умароте! Мені шкода, що ми зустрілися знову. Я думав, що вбив тебе на Вройнгарді.
– Він каже...– почав передавати відповідь Умарота Ерагон, але його випередила Арія:
– ...що ти вбив лише його тіло.
– Звичайно,– сказав Галбаторікс.– А де Вершники переховують тебе й таких, як ти? На Вройнгарді чи ще десь? Я та мої слуги дуже уважно обшукали руїни Дору Ареби.
Ерагон не був упевнений, що відповідь дракона слід передавати королю. Навряд чи вона могла тому сподобатись. Але особливого вибору Вершник не мав.
– Він каже... що ніколи не розповість тобі про це з власної волі.
Брови Галбаторікса зійшлися на переніссі:
– А він знає? Чудово! Тоді він дуже скоро розкаже мені про все, чи вже з власної волі, чи ні.
Король торкнувся головки свого яскраво-білого меча.
– Цей меч я забрав у його Вершника після того, як убив його... Я вбив Враеля на сторожовій вежі в Паланкарській долині... Знаєш, Враель назвав свій меч власним ім’ям – Іслінгр, «Той, Що Несе Світло». Щоправда, мені здається, йому більше б личило ім’я Врангр.
Ерагон подумки погодився: це ім’я і справді більше личило б мечеві, бо «Врангр» означає «кривий».
У цей час звідкись здалеку долинув низький протяжний звук. Галбаторікс знов посміхнувся:
– О, як добре. Скоро до нас приєднаються Мертаг і Торнак. Тоді ми зможемо розпочати все як належить.
Наче у відповідь на слова короля в кімнаті почувся іще один поривчастий звук. Здавалося, він лунав одночасно з кількох місць. Галбаторікс глянув через плече:
– Я й гадки не мав, що ви почнете напад рановранці. Зрештою, я вже був на ногах – я встаю задовго до світанку,– а от Шруйкана ви, здається, розбудили... Коли його будять, він стає страшенно роздратований і має звичку їсти людей. Мої охоронці вже давно знають, що його не можна турбувати, коли він відпочиває. Ви вчинили б дуже розумно, якби наслідували їхній приклад.
Поки Галбаторікс говорив це, завіса за його троном заворушилась і здійнялася до стелі.
Аж тепер Ерагон із жахом зрозумів, що насправді то ніяка не завіса, а крила Шруйкана.
Чорний дракон, згорнувшись, лежав на підлозі. Його голова покоїлась біля самісінького трону, а велетенське тіло нагадувало стіну, надто стрімку й високу, щоб на неї можна було залізти без допомоги магії. Луска дракона не мала такого блиску, як у Сапфіри чи Торнака – вона наче тьмяно іскрилась то там, то там. Ця темна, мов ніч, луска виглядала такою міцною й непроникною, якої Ерагон ніколи не бачив у драконів. Здавалося, що тіло Шруйкана всуціль кам’яне або металеве.
Дракон мав такі велетенські розміри, що Ерагонові спершу було навіть важко збагнути, що перед ним однаєдина жива істота. Він дивився на частину жилавої шиї Шруйкана, а гадав, що бачить ледь не все тіло дракона. Бокова частина однієї із задніх ніг Шруйкана здавалась Вершникові всією гомілкою, а одну лиш складку крила він сприйняв за ціле крило. І тільки глянувши вгору й побачивши шипи на хребті дракона, Ерагон нарешті зрозумів, який великий насправді Шруйкан – кожен його шип був, наче стовбур вікового дуба, а луска навколо сягала фута в товщину, коли не більше.
Шруйкан тим часом розплющив око й зиркнув на прибульців. Його райдужна оболонка була блідо-голуба, кольору льоду високо-високо в горах.
На тлі чорнющої луски вона виглядала просто приголомшливо яскравою. Величезне прижмурене око дракона ходило туди-сюди, коли він вивчав обличчя непроханих гостей. Здавалося, у його погляді немає нічого, крім люті й шаленства. Ерагон усім єством відчував, що Шруйкан за мить знищив би їх усіх, якби тільки Галбаторікс йому дозволив.
Від погляду цього сповненого люті величезного ока Ерагонові хотілося втекти далеко-далеко й сховатися кудись у нору глибоко під землею. Вершник подумав, що, мабуть, саме так повинен почуватися кролик, коли вічна-віч стикається з якоюсь величезною зубастою істотою.
Позаду голосно рикнула Сапфіра. Луска на її спині заворушилась і настовбурчилась, мов шерсть.
У відповідь десь у бездонних ніздрях Шруйкана спершу зблиснули язики полум’я, а потім він так само заричав, заглушаючи Сапфіру. Усе довкола сповнилось гуркотом, наче десь у горах стався обвал.
Діти на помості злякано зойкнули й позгортались клубочками, притиснувши голови до колін.
– Спокійно, Шруйкане,– сказав Галбаторікс, коли чорний дракон нарешті замовк. Повіка дракона опустилась, та повністю ока він так і не закрив, продовжуючи спостерігати за прибульцями крізь щілину шириною в кілька дюймів. Він наче тільки й чекав слушної миті, щоб кинутись на них.
– Ви йому не подобаєтесь,– посміхнувся Галбаторікс.– Утім йому ніхто не подобається... Чи не так, Шруйкане?
Дракон захропів, і в повітрі повис легенький запах диму.
Ерагона знов охопило якесь дивне відчуття, схоже на відчай. Шруйкан міг убити Сапфіру одним-єдиним ударом лапи. І якою б величезною не здавалася ця кімната, вона була явно замала для того, щоб Сапфіра могла довго тікати від чорного дракона. Безпорадність перетворилася на безсильну лють, і Вершник чимдуж шарпнув свої невидимі пута.
– Як тобі вдається це робити?! – крикнув він, напружуючи кожен м’яз.
– Я б теж хотіла це знати,– сказала Арія.
Очі Галбаторікса зблиснули під темним чолом:
– А ти не здогадуєшся, ельфенятко?
– Я б хотіла знати напевно, а не губитися в здогадках.
– Гаразд. Але спершу ви повинні зробити одну річ, аби точно знати, що я казатиму правду. Ви обоє маєте спробувати накласти закляття... А потім я вам усе скажу.
Ерагон і Арія мовчки стояли.
– Ну ж бо, хутчіш! – король нетерпляче махнув рукою.– Обіцяю, що вам за це нічого не буде. Спробуйте... я наполягаю.
Першою спробувала Арія.
– Траутха,– сказала вона незвично низьким голосом. Ерагон гадав, що ельфійка хоче зробити так, щоб Дотдаерт полетів у Галбаторікса. Однак зброя залишилась у неї в руці.
– Брізінгр! – у свою чергу сказав Вершник.
Він сподівався, що, на відміну від Арії, йому вдасться використати магію. Аж ні. Лезо меча залишилось таким, як було, тьмяно виблискуючи у світлі ліхтарів.
Галбаторікс примружив очі:
– Ельфенятко, моя відповідь мала б бути для тебе очевидною... Я витратив на це більшу частину минулого століття, але нарешті знайшов те, що шукав: спосіб керувати заклинателями Алагезії. Справа була дуже-дуже непроста. Переважна більшість людей рано чи пізно зневірилась би у своїй силі або й просто злякалась. Та не я. Я був наполегливий. І нарешті таки знайшов те, що так давно шукав: одну табличку, створену на іншій землі й у інший час руками, які не належали ні ельфу, ні гному, ні людині, ні ургалові. А на тій табличці було написане слово – ім’я, на яке впродовж століть полювали всі чарівники, хоч на них і чекало гірке розчарування,– Галбаторікс підняв палець.– Це ім’я всіх імен. Ім’я прадавньою мовою.
Ерагон стримав прокляття. «Так ось що хотів сказати мені той разак,– подумав він, згадуючи, як один зі схожих на комаху монстрів прошипів йому в Хелгрінді: “Він майж-ж-ж-е знайшов ім’я... Справжнє ім'я!”».
Та якою б непереборною силою не віяло від слів Галбаторікса, Ерагон не впав у відчай хоча б тому, що знав: ім’я не може перешкодити ані йому, ані Арії, та навіть Сапфірі використовувати магію, яка не потребує прадавньої мови. І справа не в тому, що ця магія могла так уже сильно допомогти їм, ні – захист короля, напевно, впорався б із будь-якими закляттями, які вони могли накласти на нього чи на Шруйкана. Але якщо король не знав, що вони могли використовувати магію без допомоги прадавньої мови, або навіть якщо він знав про це, однак не вірив, що знають вони, тоді був шанс бодай здивувати його чи відволікти на якусь мить.
Галбаторікс тим часом продовжував:
– Із цим словом я можу змінювати закляття так само легко, як інший чарівник керує елементами. Усі закляття підлягають мені, а от я не підлягаю жодному з них, окрім тих, які обираю сам.
«Можливо, він не знає»,– подумав Ерагон, і в його серці зажевріла іскринка надії.
– Я буду використовувати це ім’я імен, щоб підкорити кожного чарівника Алагезії. Відтепер ніхто, навіть ельфи, не зможуть творити закляття без мого дозволу. До речі, саме зараз маги вашої армії можуть пересвідчитись у цьому на власному досвіді. Після того як вони насмілились увійти в головні ворота Урубейна, їхні закляття більше не діють так, як належить. Деякі з них узагалі не спрацьовують, а інші змінюються й вражають не мої загони, а ваші.
Галбаторікс нахилив голову. Його погляд став відсторонений, так, наче він прислухався до когось, хто нашіптував йому щось на вухо.
– О, здається, це посіяло серед варденів неабияку паніку.
Ерагон поборов бажання плюнути в короля:
– Це нічого не змінить,– мовив він з ненавистю.– Ми все одно знайдемо спосіб зупинити тебе.
Галбаторікс зловісно посміхнувся:
– Та невже? І яким же чином? Та й навіщо? Подумай, що ти говориш! Ти хочеш позбавити Алагезію можливості здобути вічний мир тільки заради того, щоб задовольнити свою жагу помсти? Ти дозволиш усім чарівникам продовжувати робити те, що вони роблять, незважаючи на ту шкоду, яку вони завдають іншим? Це навіть гірше, ніж будь-що з того, що робив свого часу я. Але того ніколи не буде. Найкращі воїни Вершників не змогли здолати мене, а тобі до них дуже далеко. У тебе ніколи не було жодного шансу перемогти мене. Ні в кого з вас...
– Я вбив Смерка, я вбив разака,– сказав Ерагон.– Чому б мені не вбити й тебе?
–Я не такий слабкий, як ті, хто мені служить. Ти не зміг подолати навіть Мертага, а він – всього лиш тінь тіні. Твій батько, Морзан, був куди сильніший, ніж будь-хто з вас, але він не зміг встояти проти мене. Крім того,– обличчя Галбаторікса стало злим,– ти помиляєшся, коли вважаєш, що знищив разака. Яйця у Драс-Леоні були далеко не єдині, які я взяв у летрблака. У мене були й інші, які я сховав деінде. Скоро вони вилупляться, і разаки знову ходитимуть по землі, виконуючи мої накази. А щодо Смерка, то Тінь не так уже й важко зробити. До речі, від них часто буває більше проблем, ніж користі. Як бачиш, хлопчику, твої перемоги нічого не важать.
Понад усе Ерагон ненавидів самовдоволеність Галбаторікса і його вираз нездоланної переваги. Йому хотілося кинутись на короля й проклясти його всіма можливими прокляттями, але заради безпеки дітей Вершник тримав себе в руках.
«Що нам робити?» – спитав він Сапфіру, Арію і Глаедра.
«Не знаю»,– відповіла Сапфіра. Двоє інших не зронили й слова.
«Умароте?»
«Ми повинні атакувати, поки ще є можливість». Запала тривала мовчанка. Галбаторікс так і продовжував дивитись на них, обіпершись на лікоть і поклавши підборіддя на кулак. Біля його ніг тихо схлипували хлопчик і дівчинка, а над ним світило око Шруйкана, схоже на величезний ліхтар льодяного блакитного кольору.
За якийсь час двері в кімнату повільно відчинились і зачинились. Залунали кроки. То були кроки людини й дракона.
Невдовзі з’явились Мертаг і Торнак. Вони підійшли до трону й зупинилися поряд із Сапфірою.
– Сер,– уклонився Мертаг.
Король подав їм знак рукою. Мертаг із Торнаком рушили до нього й стали праворуч від трону.
Ставши на своє місце, Мертаг мимохідь кинув на Ерагона презирливий погляд, а потім склав руки за спиною і почав пильно дивитися в далекий кінець кімнати, не звертаючи на Вершника жодної уваги.
– Ви йшли довше, ніж я сподівався,– сказав Галбаторікс оманливо спокійним голосом.
– Ворота були пошкоджені сильніше, ніж я спершу думав, сер,– відповів Мертаг, не дивлячись на короля.– А оскільки ви наклали на них закляття, їх було важко відремонтувати.
– Ти хочеш сказати, що це я винен у тому, що ти спізнився?
