Текст книги "Ерагон. Спадок, або Склеп Душ"

Автор книги: Крістофер Паоліні

сообщить о нарушении

Текущая страница: 49 (всего у книги 49 страниц)

М’ясник тим часом повернув голову вбік, і сльози знов покотились йому по щоках.

– Іди,– сказав він.– Залиш мене. І ніколи більше не вертайся сюди, Ерагоне, інакше, богом клянусь, що один із нас помре.

Ерагон поворушив голки на землі, потім звівся і глянув униз на Слоуна. Він не хотів іти. Те, що він привіз Катріну до Елесмери, справді було жорстоко. Провина гризла Ерагона, стаючи дедалі сильнішою.

Тоді Вершник, використовуючи ім’я імен прадавньої мови, почав пошепки змінювати закляття, які він наклав колись на Слоуна. Це забрало в нього якусь хвилину, а коли він уже завершував своє закляття, Слоун мовив крізь зуби:

– Припини оте трикляте бурмотіння, Ерагоне... І йди геть! Залиш мене! Залиш!..

Однак Ерагон нікуди не пішов – він розпочав іще одне закляття. На цей раз Вершник покликав собі на поміч знання Елдунарі й, промовляючи слова прадавньої мови, таки зумів зробити те, що хотів.

Слоун схопився руками за обличчя, так, наче йому заболіло.

– Будь ти проклятий! – скрикнув він.– Що ти зі мною робиш?

Ерагон нічого не відповів. Він знову присів навпочіпки й обережно зняв смужку тканини з голови Слоуна. Той зашипів, коли відчув, що тканина зникла, змахнув руками, наче пробував схопити Вершника, але піймав лиш повітря.

– Ти хочеш забрати в мене навіть гідність? – розлючено спитав він.

– Ні,– відповів Ерагон.– Я хочу повернути її.

Відкрий очі.

М’ясник вагався:

– Я не можу!.. Ти дуриш мене...

– Коли я таке робив? Відкрий очі, Слоуне, поглянь на свою доньку й онуку.

Слоун затремтів, а потім повільно, дуже повільно почав піднімати повіки – у нього були очі, синісині, неначе полудневе небо, і надзвичайно блискучі. Слоун моргнув, намагаючись зрозуміти, що відбувається, потім рвучко звівся на ноги й обернувся, щоб глянути на бенкет. Світло від ельфійських чарівних ліхтарів осяяло його обличчя. Тепер воно було пройняте життям і радістю. На очі Ерагона навернулися сльози. А Слоун усе дивився й дивився назад, неначе спраглий води мандрівник, який бачить неподалік велику річку.

– А вона гарна,– нарешті озвався він хрипким голосом.– Обидві такі гарні,– сплеск сміху знов долетів до них: – Ах... вона виглядає такою щасливою. І Роран теж.

– Тепер ти можеш дивитися на них, скільки схочеш,– сказав Ерагон – Але закляття все ще не дозволять тобі ані говорити з ними, ані наближатися до них...

– Я розумію,– ледь чутно відповів Слоун, потім повернувся, глянув на Вершника й довго-довго мовчав, після чого додав: – Дякую тобі.

Ерагон кивнув і встав:

– Прощавай, Слоуне. Ти не побачиш мене більше ніколи, обіцяю.

– Прощавай, Ерагоне,– відповів м’ясник і знов повернувся, щоб іще раз глянути на світло ельфійського бенкету.

ПРОЩАННЯ

Пройшов тиждень: тиждень сміху, музики, довгих прогулянок поміж дивами Елесмери. Ерагон відвіз Рорана, Катріну й Ізміру до хатини Оромиса на скелі Тельнаєр, а Сапфіра показала їм скульптуру з каменю, яку вона зробила до святкування Кривавої Клятви. Тим часом Арія цілий день показувала їм численні міські сади, щоб гості змогли побачити ті незвичайні рослини, які ельфи зібрали та виростили за багато-багато століть.

Ерагон і Сапфіра радо залишилися б в Елесмері ще на кілька тижнів, але Блодхгарм повідомив їх, що вій та Елдунарі під його опікою вже прибули на озеро Ардвен. Хочеш не хочеш, а настав час прощатися.

Щоправда, вони дуже зраділи, коли Арія й Фірнен сказали, що полетять разом із ними принаймні до краю Ду Вельденвардена, а може, й далі.

Катріна вирішила залишитися з донечкою Ізмірою, а от Роран попрохав дозволу супроводжувати їх.

– Я б хотів побачити, як виглядає той бік Алагезії,– сказав він,– а мандрівки з тобою значно швидші, ніж верхи на конях.

На світанку наступного дня Ерагон попрощався з Катріною. Вона весь час гірко плакала, а Ізміра смоктала свій пальчик і пильно дивилася на Вершника, нічого не розуміючи.

Настала пора рушати. Сапфіра та Фірнен піднялися в небо й полетіли на схід над лісом. Роран сидів позаду Ерагона, тримаючись за нього, а Куарок звисав із пазурів Сапфіри, виблискуючи на сонці так яскраво, як не змогло б виблискувати жодне дзеркало.

***

Через два з половиною дні вони побачили озеро Ардвен: бліду водну гладінь, більшу за розмірами, ніж Паланкарська долина. На західному березі озера стояло місто Сільтрім, в якому ані Ерагонові, ані Сапфірі ще не доводилось бувати. Біля міського причалу гойдалося на хвилях довге біле судно з однією щоглою.

Це судно здалося Ерагонові знайомим, так, наче саме його він бачив у своїх снах. І що довше він дивився на нього, то все більше зростало відчуття невблаганності долі.

«Так і мало статися»,– подумав Вершник.

Вони провели ніч у Сільтрімі, який дуже нагадував Елесмеру, хоч і був менший і щільніше забудований. Поки вони відпочивали, ельфи завантажили Елдунарі на корабель разом із харчами, інструментами, сукном та іншими потрібними речами. Команда корабля складалася із двадцяти ельфів, котрі виявили бажання допомогти виховувати драконів та навчати майбутніх Вершників, а також із Блодхгарма й усіх його магів, окрім Лауфіна й Утінаре, яких на той час не було.

Вранці Ерагон змінив закляття, котре приховувало яйця драконів, і віддав два з них ельфам, яких Арія призначила опікуватися ними. Одне з яєць мало вирушити до гномів, інше – до ургалів. Ерагон сподівався, що народжені з них дракони погодяться на те, щоб обрати собі Вершників із призначеної для них раси. Якщо ні, тоді вони мали помінятися місцями, а якщо й це не допомогло б їм знайти собі Вершників, то... Ерагон поки що не знав, як бути в такому разі, але був упевнений, що неодмінно щось придумає. Як тільки яйця вилупляться, дракони та їхні Вершники будуть підкорятися Арії й Фірнену, поки не стануть достатньо дорослими для того, щоб приєднатися до Ерагона, Сапфіри й інших родичів на сході.

Коли все було готове, Ерагон, Арія, Роран, Куарок, Блодхгарм та інші ельфи, які мандрували разом із ними, зійшли на корабель і вирушили в плавання через озеро, тимчасом як Сапфіра й Фірнен кружляли у вишині.

їхній корабель мав назву «Таліта», на честь червонястої зірки на східному небосхилі. Цьому легкому й вузькому судну достатньо було кілька дюймів води, щоб пливти. Воно рухалося беззвучно й майже не потребувало керування. Здавалося, що воно й само точно знає, куди хоче повернути стерничий.

* * *

Багато днів вони пливли крізь ліс, спершу по озеру Ардвен, потім униз по річці Гаена, яка розлилася від весняного танення снігу. Коли вони пропливали крізь зелені тунелі з гілля, сила-силенна різних птахів співали й кружляли над ними, а білки – червоні й чорні – про щось перемовлялися між собою, сидячи на верхівках дерев, або просто дивилися на подорожан.

Більшу частину часу Ерагон проводив з Арією та Рораном і всього лиш пару разів літав із Сапфірою. А Сапфіра трималася здебільшого поруч із Фірненом, і Вершник часто бачив, як вони вдвох сиділи на березі одне біля одного.

Удень ліс потопав у золотаво-імлистому світлі сонця, вночі яскраво мерехтіли зірки й молодий місяць давав досить світла, щоб можна було пливти. Тепло, туман, а ще постійне гойдання «Таліти» створювали в Ерагона відчуття, що він дрімає або загубився в приємних спогадах.

Нарешті ліс закінчився, і вони випливли на луки за його межами. Річка Гаена повернула на південь і понесла їх уздовж лісу до озера Елдор, яке було навіть більше від озера Ардвен.

Там погода різко змінилась – розпочався шторм. Високі хвилі бились об корабель, і вже за день усі подорожани мали жалюгідний вигляд, оскільки холодний дощ і лютий вітер дошкуляли їм. Хоча, з другого боку, цей вітер був попутний і значно прискорив їхнє просування.

З озера Елдор вони звернули в річку Едда й попливли на південь повз ельфійський сторожовий пост Серіс. Після того ліс залишився далеко позаду й «Таліта» плавно рухалася по річці поміж рівнин.

Від того часу, як вони випливли на цей безмежний простір, Ерагон чекав, що Арія й Фірнен ось-ось покинуть їх. Але ніхто з них нічого не казав про прощання, а Ерагонові не хотілося питати їх про плани.

Що далі на південь вони пливли, то більше й більше безлюдних земель зринало перед їхніми очима.

– А тут майже пустка,– сказав якось Роран.– Чи не так?

Ерагон мовчки кивнув на знак згоди.

Нарешті вони прибули до найдальшого на сході поселення Алагезії – невеличкої самотньої купки дерев’яних будинків. Це був Хедарт. Гноми побудували це містечко тільки для того, щоб торгувати з ельфами, бо нічого цінного тут не було, як не брати до уваги стад оленів та диких биків, що їх було видно здалеку. Будинки стояли на тому місці, де Аз Раньї впадає в Едду, збільшуючи останню ледь не вдвічі.

Ерагон, Арія та Сапфіра свого часу були проїздом у Хедарті, коли мандрували із Фартхен Дура до Елесмери після битви з ургалами. Отже, Ерагон добре знав, чого тут очікувати, коли містечко з’явилося перед очима. І він був просто спантеличений, коли побачив сотні гномів, які чекали на них на тимчасовому пірсі, котрий виступав у Едду. Та не можна передати радість Вершника, коли він побачив, що це його зустрічає Орик.

– Невже ти міг подумати,– крикнув Орик, піднявши Волунд над головою,– що я дозволю моєму названому братові залишити мене, не попрощавшись як слід?! Ерагон посміхнувся й, приклавши долоні до рота, крикнув у відповідь:

– Ніколи!

***

Ельфи поставили «Таліту» в доці, щоб усі могли зійти на берег, окрім Куарока, Блодхгарма та ще двох воїнів, які залишились, щоб охороняти Елдунарі. Але вода в тому місці, де сходилися дві річки, плинула надто стрімко, щоб судно могло стояти на місці, не черкаючись об пірс, тому ельфи змушені були залишити їх і відпливти нижче по Едді в пошуках тихішого місця, де можна було кинути якір.

Гноми, як побачив приголомшений Ерагон, привезли з Беорських гір до Хедарта чотирьох велетенських вепрів. Тепер нагри були настромлені на паліччя завтовшки із ногу Вершника й смажилися над ямами, де жевріли вуглини.

– Отого он я вбив власноручно,– гордо сказав Орик, показуючи на найбільшого вепра.

Крім усіляких наїдків та напоїв, Орик привіз спеціально для Сапфіри три фургони найкращих медів. Сапфіра аж загула від задоволення, коли побачила барила з медом.

«Тобі теж варто скуштувати»,– сказала вона Фірнену, який спершу тільки пирхнув, але потім витягнув шию і почав принюхуватися до барил.

Коли настав вечір і все було готове до бенкету, вони сіли за грубо витесані столи, які гноми зробили того ж таки дня. Орик ударив своїм молотом об щит, вимагаючи від юрби тиші. Коли всі змовкли, він підняв шмат м’яса, поклав його в рот, пожував і ковтнув.

– Ільф гаухніт! – урочисто мовив король. Гноми схвально загукали у відповідь, і бенкет розпочався посправжньому.

Наприкінці вечора, коли всі – навіть дракони – вже добряче наїлися й напилися, Орик плеснув у долоні й покликав слугу, який за мить приніс шкатулку, наповнену золотом і коштовним камінням.

– Це – невеличкий подарунок на згадку про нашу дружбу,– сказав Орик, передаючи її Ерагонові.

Ерагон вклонився й подякував.

Потім Орик підійшов до Сапфіри й, хитрувато зблискуючи очима, подарував їй кільце із золота й срібла, яке вона могла носити на будь-якому пазурі передніх лап.

«Це особливе кільце,– пояснив король,– бо воно не пошкрябається й не потьмяніє. І поки ти носитимеш його, твоя здобич ніколи не почує, як ти підкрадаєшся до неї».

Подарунок надзвичайно порадував Сапфіру. Дракон дав Орикові надіти кільце на середній пазур правої лапи, і ввесь вечір Ерагон бачив, як він милувався смужкою блискучого металу.

***

На прохання Орика вони залишились у Хедарті на цілу ніч. Ерагон сподівався вирушити рано-вранці наступного дня, та коли небо почало ледь-ледь сіріти, Орик запросив його, Арію й Рорана на сніданок. Після сніданку вони захопилися бесідою, а потім пішли глянути на плоти, якими гноми доправили нагрів з Беорських гір до Хедарта. Невдовзі настала пора обідати, і Орик залишив своїх гостей ще й на обід.

За обідом гноми розважали їх піснями та музикою, і слухання надзвичайно талановитого гнома-барда відклало від’їзд експедиції аж до вечора. А ввечері Орик сказав:

– Залишайтесь іще на одну ніч. Уже темно, а це не час для мандрівок.

Ерагон глянув на повний місяць і посміхнувся:

– Ти забуваєш, що для мене не так темно, як для тебе. Ні, нам треба їхати. Якщо ми зачекаємо ще трохи, то боюсь, що вже ніколи не поїдемо.

– Тоді їдь із моїм благословенням, брате мого серця.

Вони міцно обняли один одного, а потім Орик наказав привести коней, що їх гноми тримали в стайнях у Хедарті для ельфів, які приїздили сюди торгувати.

Ерагон підняв руку – він прощався з Ориком. За мить Вершник уже пришпорив свого скакуна й пустив його в галоп униз по звірячій стежині, що пролягла вздовж південного берега Едди, де повітря було просякнуте солодким ароматом верб і тополь. Услід за ним скакали Роран, Арія й решта ельфів, а високо над ними летіли дракони, кружляючи один за одним у грайливому танку.

За якийсь час Ерагон притримав за вуздечку свого коня, і всі поїхали повільніше, тихо перемовляючись між собою. Ні про що важливе вони не говорили, бо зараз важили не слова, а та близькість, яку вони відчували одне до одного під покровом ночі. їх наче пов’язала якась коштовна тоненька ниточка, і вони говорили тихо й лагідно, боячись обірвати її необережним словом.

Невдовзі вони вже стояли на вершині невисокого пагорба й дивилися вниз на «Таліту», яка чекала на них удалині.

***

Корабель приплив якраз тоді, коли Ерагон на нього й чекав. Так повинно було статися – ось і все.

При світлі блідого місяця судно було схоже на лебедя, готового ось-ось злетіти з поверхні широкої ріки, яка поволі несла свої води в далеке невідоме безмежжя. Ельфи спустили вітрила, і полотна тканини легко виблискували в темряві ночі. Одинока постать маячіла біля стерна. Крім неї, на палубі нікого не було видно.

Пласка темна рівнина залягла по обидва боки «Таліти» аж до самісінького обрію – велетенський простір, ніби поділений навпіл рікою, яка лежала на землі стрічкою лискучого металу.

Клубок підступив до горла Ерагонові, і він натягнув каптур свого плаща на голову, неначе хотів сховатися від сторонніх поглядів.

Вони неспішно з’їхали з пагорба й рушили прямо по високій шелесткій траві на кам’янистий берег біля корабля. Невдовзі кінські копита лунко вдарили по камінню.

Ерагон спішився, так само, як і інші. Не чекаючи жодної команди, ельфи вишикувались у дві шеренги, які вели до корабля, обличчям одне до одного. Вони так і завмерли, неначе статуї, зіперши на землю кінці своїх списів.

Ерагон глянув на них, і клубок у горлі побільшав, заважаючи йому дихати.

«Пора»,– сказала Сапфіра.

Вершник відв’язав шкатулку із золотом і коштовним камінням від сідла свого коня й підніс її Роранові.

– Отут ми й попрощаємось, чи не так? – спитав Роран.

Ерагон кивнув.

– Ось,– сказав він, подаючи Роранові шкатулку.– Ти повинен узяти оце. Тобі воно більше згодиться, ніж мені... Побудуй собі замок.

– Добре, я зроблю це,– сказав Роран низьким голосом, узяв шкатулку в праву руку, лівою обняв Ерагона й довго-довго мовчав: – Бережи себе, брате!

– Ти теж, брате... Бережи Катріну й Ізміру.

– Так!

Ерагон не знав, що ще сказати, тому востаннє торкнувся плеча Рорана й пішов до Арії, яка стояла, чекаючи на нього біля двох шеренг ельфів.

Вони пильно глянули одне на одного.

– Ерагоне,– сказала Арія й також натягнула свій каптур, так, що тепер юнак ледве міг бачити її обличчя в місячному сяйві.

– Аріє,– Вершник глянув униз на сріблясту річку, потім знов на ельфійку й до болю стиснув руків’я Брізінгра. Його почуття перехлюпували через край. Він не хотів їхати, але знав, що так треба: – Залишишся зі мною?..

Вона швидко глянула вгору:

– Я не можу.

– Ні-ні! До першого повороту річки...

Вона завагалась, потім кивнула. Вершник подав їй руку, і разом вони зійшли на корабель, ставши біля корми.

Ельфи рушили вслід за ними, і, коли всі вони піднялися на борт, східці затягнули на судно. Без вітру й без весел корабель поплив уперед, усе далі й далі від кам’янистого берега, ковзаючи вниз по гладіні води.

На березі залишився один лиш Роран. Він мовчки стояв і дивився, як віддаляється корабель, аж раптом закинув голову й закричав – довго й відчайдушно. Ніч відгукнулась луною на його біль.

Кілька хвилин Ерагон стояв поруч з Арією. Ніхто з них не зронив ані слова, вони просто дивились на закрут ріки, який повільно наближався. Нарешті Ерагон повернувся до неї й відкинув каптур з її обличчя, щоб глянути в очі.

– Аріє,– сказав він, а потім прошепотів її справжнє ім’я.

Дрож пробіг її тілом. Тоді й вона прошепотіла його справжнє ім’я – Вершник також здригнувся.

Він хотів щось сказати, та Арія випередила його, приклавши пальці до його губ. За мить ельфійка відступила назад і підняла руку.

– Прощавай, Ерагоне, Убивце Тіні,– сказала вона.

Ще мить – і Фірнен зісковзнув з неба й ухопив її з палуби, обдавши Ерагона поривом вітру з-під крил.

– Прощавай,– прошепотів Ерагон, дивлячись, як вона та Фірнен летіли до того місця на далекому березі, де все ще стояв Роран.

Аж тепер Ерагон дав волю сльозам. Вони мов град покотилися з очей. Вершник уп’явся руками в перила корабля й гірко плакав, залишаючи позаду геть усе, що він будь-коли знав. А вгорі над ним ридала Сапфіра. Вони оплакували те, чому не судилось збутися.

Спливла хвилина, друга, третя... Серце Ерагона почало битися трохи повільніше, сльози поволі висохли, і спокій, незнаний досі спокій огорнув його душу, коли він вдивлявся в безконечну пустельну рівнину. Вершник думав про те, які дивовижні речі можуть стрітися їм у далеких диких просторах. Він думав про життя, яке чекало на них із Сапфірою – життя серед драконів і Вершників.

«Ми не одинокі, малий»,– сказала Сапфіра. Несмілива посмішка заграла на обличчі Ерагона.

Корабель ішов уперед, спокійно й плавно рухаючись по осяяній місяцем річці до темних заобрійних земель.

Кінець.

ПРАДАВНЯ МОВА

Агаеті Блодхрен – святкування Кривавої Клятви Альфакін – народ (раса) ельфів

Атра ду еваринія оно варда – Нехай оберігають тебе зірки

Атра естерні оно тхелдуін – Нехай твої справи будуть успішними

Аудр! – Угору!

Боллр – круглий предмет, сфера, кулька Брізінгр – вогонь

Вае веогната оно вергарі, ека тет отерум – Ми вб'ємо тебе, присягаюсь

Ваетна – розвіяти Вайзе нейат! – Щезни!

Валдр – правитель Веохт – повільно Верма – нагріти

Врангр – кривий, звивистий Гангра – іти

Гангра аптр – іти назад Гангра рета – іти праворуч Гангра фрам – іти вперед Гвітр – білий

Гедвей ігназія – сяюча долоня

Гулай вейс медг оно, Арджетламе – Хай тебе супроводжує удача, Срібна Руко

Делой, шар’ялві! – Земле, рухайся! Джиєрда – ламати, бити

«Доміа абр Вірда» – «Вищість долі» (назва книги) Дотдаерт – Спис Смерті

Драумр копа! – Зважати на сновидіння! Дротнінг – королева

Дротнінгу – принцеса

Ду Вельденварден – Ліс-охоронець Ду Врангр Гата – Звивиста Стежка Ду Фелс Нангороех – Прокляті ГориЕбрітхіль – майстер, учитель

Ека ai фрікай ун Шуртугал – Я Вершник дракона і друг

Ека елрун оно, іольфіа, віол фьорн торнесса – Я дякую вам, ельфи, за цей дар

Елрун оно – Дякую тобі Ельда – шанобливе звертання Іллгратр – сильне бажання Іслінгр – той, що несе світло Істалрі – вогник

Кауста – приходити

Кверст – різати

Кверст мальмр ду гуілдрс едта, мар фрема не тон ека трейя! – Розріж залізо, яке тримав мене, але не більше, ніж я бажаю!

Ладрін! – Відкрийся! Летта – спинитися

Лідуен Кваедхі – поетичний рукопис

Має – фрагмент слова, яке Ерагону так і не вдалося промовити повністю

Наіна – світло

Наіна гвітр! – Хай буде світло!

Наіна гвітр ун боллр! – Хай буде кругле біле світло!

Нам іет ер Ерагон Сундавар-Верганді, сьорн абр Бром – Моє ім’я Ерагон, Убивця Тіні, син Брома

Нідвал – схожі на драконів істоти, споріднені з фангхурами

Ніермен – орхідея

Оно ах неят трейя еом верунсмал едта, о сналглі – Ти не хочеш битись зі мною, сналглі

Се оно вейс іліа! – Хай тобі щастить!

Се онр сердар сітджа хвас! – Хай ваші мечі залишаються гострими!

Слітха – спати

Сналглі – рід гігантських змій

Стенр, рейза! – Каменю, піднімись!

Стенр, слаута! – Каменю, трісни!

Сундаврблака – той, що змахує крилами в темряві

Тейна! – Тихіше!

Траутха – кидати

Трхриста віндр! – Стиснути повітря!

Тура – висушити

Фаіртх – зображення, зроблене за допомогою магії Фел – гора

Флауга – летіти Фретія – ховатися

Хелгрінд – Ворота Смерті Шуртугал – Вершник дракона

Яве – узи довіри

МОВА ГНОМІВ

Аз Раны – річка

Аз Свелдн рак Ангуін – Сльози Ангуін Барзул – прокляття

Вор Орикз корда! – За молотом Орика!

Грімстборіт – правитель гномів, король або королева

Дерунданн – вітання Дур – наш

Дургрімст – клан

Ереткнурл – камінь, зроблений із землі Ільф гаухиіт! – Усе їстівне!

Інгейтум – ковалі

Кнурлан – гном

Награ – велетенський вепр, який живе в Беорських

горах

Тардсвергунднзмал – щось таке, що виглядає не тим, чим воно є насправді

Тронжхейм – Шолом Велетня (назва міста-гори)

Фангхур – схожі на драконів істоти, але менші за розміром і не такі розумні (живуть у Беорських горах)

Фартхен Дур – Наш Батько

Фельдуност – порода кіз, які живуть у Беорських горах

МОВА КОЧІВНИКІВ

Но – шанобливий суфікс, що приєднується через дефіс до основного імені того, кого поважають

МОВА УРГАЛІВ

Нар – шанобливе звертання

Тхулькна – смужки тканини, на яких зображають герби кланів ургалів

Улутрек – Пожирачка Місяця

Ургалгра – рогаті (так називають свій народ ургали)

ВІД АВТОРА

Кветха, фріцай! Вітаю вас, друзі!

Це був дуже довгий шлях. Важко навіть повірити, що нарешті настав кінець. Не раз мені в душу закрадалися сумніви, що взагалі коли-небудь завершу цю серію книг. Те, що я все-таки це зробив, сталося, зокрема, завдяки допомозі й підтримці багатьох людей.

Я не перебільшую, коли кажу, що написання «Спадку» було найважчим з усього, що мені доводилось будьколи робити. З огляду на цілу низку причин – особистих, професійних, творчих – ця книга була для мене набагато складнішою, ніж усі попередні. І я пишаюся тим, що мені все-таки вдалося її дописати, а ще більше я пишаюся остаточним результатом – самою книгою.

Я не можу висловити всі ті почуття, які охоплюють мене, коли думаю про серію цих книжок. Я присвятив циклу «Спадок» дванадцять років – майже половину свого життя. Він змінив і мене, і мою родину, і мені довелося б написати ще чотири книги, щоб розповісти про той різноманітний життєвий досвід, якого я набув завдяки йому. І ось тепер мені треба попрощатися з Ерагоном, Сапфірою, Арією, Насуадою й Рораном і рушати далі, до нових персонажів, нових історій... І ця перспектива лякає мене.

Зрештою, я не збираюся цілком прощатися з Алагезією. Я витратив надто багато часу й зусиль, щоб створити цей світ, і колись, у майбутньому, я неодмінно повернуся до нього. Не знаю, коли це станеться – через кілька років чи вже наступного місяця. Зараз я не можу сказати цього напевно. Коли ж я нарешті повернуся до Алагезії, то сподіваюсь, що мені вдасться розкрити кілька таємниць, які залишилися без відповіді у цій серії книг.

До речі, про таємниці. Мені шкода було розчаровувати тих, хто сподівався дізнатися більше про знахарку Анжелу, та вона перестала б бути такою цікавою особистістю, якби ми знали про неї все. Утім якщо ви коли-небудь зустрінете мою сестру, Анжелу, то можете спробувати розпитати в неї про її характер. І якщо в неї буде гарний настрій, то, можливо, вона розповість вам дещо цікаве. А коли вам не пощастить, тоді, очевидно, ви почуєте яке-небудь саркастичне зауваження на свою адресу.

Гаразд. Перейдімо до подяк.

Удома: дякую матінці й батькові за їхню постійну підтримку, за їхні поради, а найголовніше, за те, що вони ризикнули повірити в «Ерагона». Дякую моїй сестрі Анжелі за те, що вона допомагала мені усвідомити та оцінити мої ідеї, була помічником у ході редагування книги, ще раз стала прообразом одного з персонажів і надавала мені безцінну підтримку під час роботи над четвертим розділом рукопису. Я твій боржник, сестричко,– проте ти й без слів це знаєш. Також хочу подякувати Іммануелі Маєр за те, що разом зі мною працювала над особливо складними сторінками.

В агентстві «Writers House»: дякую Саймонові Ліпскеру, моєму агентові, за його дружбу й за все, що він зробив для моїх книг упродовж цих довгих років. Обіцяю відтепер писати книги трохи швидше! Крім того, дякую його помічниці Кеті Закеччіа.

У видавничій групі «Knopf»: дякую моїй редакторці Мішель Фрей за її безмежну довіру й за те, що вона зробила все це можливим. Я не жартую – якби не вона, ви б не тримали зараз у руках цієї книги. Дякую її помічниці, Келлі Делані, за те, що вона робить життя Мішель трохи легшим, а також за те, що вона допомогла створити синопсис перших трьох книг. Дякую редакторці Мішель Бурке за те, що вона уважно стежила за сюжетом і так само допомогла цій книзі побачити світ. Хочу подякувати керівникові відділку зв’язків із громадськістю та маркетингу Джудіт Хот. Без неї мало хто дізнався б про існування цієї серії книжок. Домінік Сіміна і Норін Херітц, які працюють у цьому відділку, також заслуговують на подяку. Вони дуже допомогли мені в ході моїх численних рекламних турів. Дякую арт-директорці Ізабель Варен-Лінч та її команді за прекрасний дизайн обкладинки й книги в цілому. Я вдячний художникові Джону Джуду Паланкару за створення такої чудової серії обкладинок. Остання обкладинка, мабуть, найкраще пасує для того, щоб поставити крапку. Дякую літературному редактору Арті Беннету за його бездоганне знання правил пунктуації та написання найрізноманітніших слів: коротких, надмірно довгих, незрозумілих і навіть вигаданих. Дякую Чіпові Гібсону, голові відділку дитячої літератури видавництва «Random House». Дякую також відповідальній за випуск книг директорці видавничої групи «Knopf» Ненсі Хінкель за її невичерпне терпіння. Директорці відділку з продажу Джоан Де-Майо та її команді – ура! – і велике спасибі. Дякую керівникові відділку маркетингу Джону Адамо, чия команда постійно вражала мене своєю креативністю. Також хочу подякувати: Лінді Леонард та її команді у відділку новітніх засобів інформації; Лінді Паладіно та Тімоті Тархун, Шасті Жан-Марі, Пем Байт, Джоселін Ленг та решті команди відділку дочірніх компаній, які допомогли циклу книг «Спадок» набути статусу всесвітньовідомого видавничого феномену, Джанет Фрік, Джанет Ренард і Дженніфер Хілі, а також усім іншим співробітникам видавничої групи «Knopf», які підтримували мене.

У видавництві «Listening Library», дякую Жерарду Дойлу за його просто неймовірну роботу з озвучення моїх книг (боюсь, я завдав йому чимало клопоту), Таро Маєр – за делікатне й зворушливе керування його діями, Орлі Московіцу за те, що звів усе докупи, а також Аманді Д’Аціерно – видавцеві «Listening Library».

Хочу подякувати також колезі-письменнику Теду Вільямсу (якщо ви ще не знайомі з його творчістю, раджу вам трилогію «Пам’ять, горе і шип»; прочитайте – ви не пошкодуєте про це) за те, що він надихнув мене на кілька ідей, які я використав у книзі. Дякую письменникові Террі Бруксу, який був для мене водночас і другом, і наставником (дуже рекомендую вам серію його книжок «Хроніки Заземелля»).

Хочу сказати спасибі Майку Маколею за створення й підтримку одного з найкращих фан-сайтів(shurtugal.com), а також за те, що він разом із Марком Готта Вазом написав «Альманах “Спадок”». Без зусиль Майка онлайн-спільнота моїх читачів була б значно менша, ніж вона є на сьогодні. Дякую, Майку!

На окрему згадку заслуговує моя шанувальниця Рейна Сато. Її реакція на епізод першої зустрічі Ерагона зі слимаками надихнула мене на створення образу сналглі на Вройнгарді. Рейно, сналглі – це для тебе.

І як завжди, останнє «дякую» – тобі, мій читачу. Дякую за те, що ти залишався зі мною впродовж усієї оповіді. Бажаю тобі, щоб зірки завжди яскраво світили над твоїм життєвим шляхом.

І... це все. Більше я нічого не можу додати до своєї серії книг. Усе, що треба було сказати, сказано. Далі – тиша.

Се онр сердар сітджа хвас!

Крістофер Паоліні 8 листопада 2011 року.

Table of Contents

Крістофер Паоліні

КОРОТКИЙ ЗМІСТ КНИГ «ЕРАГОН», «ЕРАГОН. НАЙСТАРШИЙ» ТА «ЕРАГОН. БРІЗІНГР»

ПРОРИВ

МОЛОТ ПАДАЄ

ХМАРИ НА ГОРИЗОНТІ

КОТЯЧИЙ КОРОЛЬ

ПІСЛЯ БОЮ

СПОГАДИ МЕРТВИХ

ЩО ТАКЕ ЛЮДИНА

ЦІНА ВЛАДИ

КРІЗЬ ТЕРНИ ДО ЗІРОК

КОЛИСКОВА

ТИМ, ХТО ВТОМИВСЯ, НЕ ВІДПОЧИТИ

ТАНОК З МЕЧАМИ

НІ ПОЧЕСТІ, НІ СЛАВИ, ЛИШ ПУХИРІ НА ПРИКРИХ МІСЦЯХ

ПОЖИРАЧКА МІСЯЦЯ

ЧУТКИ ТА ПИСЬМЕНА

АРУФС

ДРАС-ЛЕОНА

ГРА В КОСТІ

МІЙ ДРУГ – МІЙ ВОРОГ

ВОГНЕННЕ БОРОШНО

КУРЯВА Й ПОПІЛ

ЗАТИШШЯ

ТАРДСВЕРГ – УНДЗМАЛ

ШЛЯХ ПІЗНАННЯ

СЕРЦЕМ ДО СЕРЦЯ

ЗНАХІДКА

РІШЕННЯ

ПІД ПАГОРБАМИ ТА КАМІННЯМ

ЖЕРТВА БОГУ

НЕВІРНІ НА ВОЛІ

БЛАГОВІСТ

ПЕЧЕРА ТОРНАКА

МОЛОТ І ШОЛОМ

І СТІНИ ВПАЛИ…

НА БЕРЕЗІ ОЗЕРА ЛЕОНА

СЛОВО ВЕРШНИКА

ТАЄМНА НАРАДА КОРОЛІВ

БЕЗКІНЕЧНИЙ ЛАБІРИНТ

МАЙЖЕ НЕВИДИМІ ТА НЕЯСНІ УРИВКИ

ЗАПИТАННЯ БЕЗ ВІДПОВІДЕЙ

ВІДЛІТ

МУКИ НЕВИЗНАЧЕНОСТІ

КІМНАТА ПРОВИДИЦІ

НА КРИЛАХ ДРАКОНА

ЗВУК ЙОГО ГОЛОСУ, ДОТИК ЙОГО РУК

ДРІБНІ ПОВСТАННЯ

КОРОНА ІЗ КРИГИ ТА СНІГУ

ЗЕМЛЯНІ ЛИЧИНКИ

СЕРЕД РУЇН

СНАЛГЛІ НА ДВОХ

СКЕЛЯ КУТІАН

ВЕСЬ СВІТ – ЛИШ ІЛЮЗІЯ

ПИТАННЯ ХАРАКТЕРУ

СКЛЕП ДУШ

ТАЄМНИЦЯ

ПОВЕРНЕННЯ

МІСТО СКОРБОТИ

ВІЙСЬКОВА НАРАДА

ПОЧУТТЯ ОБОВ’ЯЗКУ

ВОГОНЬ У ТЕМРЯВІ НОЧІ

ЧЕРЕЗ СТІНУ ПРЯМО В ЧЕРЕВО

БУРЯ ШАЛЕНІЄ

ТЕ, ЩО НЕ ВБИВАЄ…

У СЕРЦІ БИТВИ

ІМ’Я ВСІХ ІМЕН

СИЛА ПРОТИ МЕТАЛУ

ДАР ЗНАННЯ

СМЕРТЕЛЬНІ МУКИ

МОРЕ КРОПИВИ

СЛАВА ІМПЕРІЇ

ГІДНА ЕПІТАФІЯ

УЛАМКИ НА КОРАБЛІ

ФІРНЕН

ЛЮДИНА СУМЛІННЯ

КРИВАВА ЦІНА

ОБІЦЯНКИ, СТАРІ Й НОВІ

ПРОЩАННЯ

ПРАДАВНЯ МОВА

МОВА ГНОМІВ

МОВА КОЧІВНИКІВ

МОВА УРГАЛІВ

ВІД АВТОРА