Текст книги "Ерагон. Спадок, або Склеп Душ"
Автор книги: Крістофер Паоліні
сообщить о нарушении
Текущая страница: 3 (всего у книги 49 страниц)
–. Тими, хто має одну подобу? – перепитала Насуада.
– Я кажу про тих, кого ви називаєте котами. Вони не здатні, як ми, змінювати свою шкуру...
– І ви можете поручитися за їхню вірність?
– Авжеж. Вони обожнюють нас... Що, зрештою, не так уже й дивно.
«Якщо все справді так, як він каже,– озвався Ерагон до Сапфіри,– то коти-перевертні стануть нам у пригоді».
Насуада трохи подумала.
– Чого ж ви хочете в нагороду за вашу підтримку» ваша величносте? – спитала вона, потім зиркнула на Ерагона, посміхнулась і додала: – Ми могли б запропонувати вам стільки сметани, скільки ви забажаєте, але наші запаси не такі вже й великі. Тож якщо ваші воїни чекають на винагороду, боюсь, вони будуть розчаровані.
– Сметана – то для кошенят, а золото нас не цікавить,– відповів Грімр, звівши праву руку й пильно розглядаючи свої кігті.– Наші вимоги такі: кожен із нас, у кого немає кинджала, отримає його, щоб битися. Кожен із нас повинен мати два комплекти одягу: один на той випадок, коли ми на двох ногах, другий – коли на чотирьох. Інше спорядження нам не потрібне – жодних наметів, ковдр, тарілок чи ложок. З їжі просимо тільки качку, куріпку й курча, а через день свіжої підсмаженої печінки. І навіть якщо нам не схочеться їсти, їжа все одно має бути поруч із нами. А коли ви виграєте війну, пообіцяйте, що хто б не став вашим королем, хто б не претендував на цей титул, він завжди триматиме біля трону м’яку подушку – на той випадок, якщо хтось із нас захоче сісти.
– Ви торгуєтеся, як посланець гномів,– досить сухо сказала Насуада. Потім вона схилилася до Джормандера й прошепотіла: – Чи вистачить у нас печінки, щоб усіх їх нагодувати?
– Сподіваюсь,– відповів Джормандер так само пошепки.– Та все залежить від глибини їхніх шлунків.
– А два комплекти одягу – це вже занадто, ваша величносте,– випрямилась у своєму кріслі Насуада.– Ваші воїни повинні вирішити, як саме вони будуть битися, й отримати один. Дати кожному по два – ми не можемо.
Якби в Грімра був хвіст, то він би ним напевно завиляв. Принаймні так видалось Ерагонові. Але в кота-перевертня хвоста не було, тож він завиляв тим, що мав замість нього.
– Гаразд, леді Насуадо.
– І ще одне... У Галбаторікса скрізь шпигуни, тож коли ви пристанете до варденів, один з наших магів повинен буде перевірити вашу свідомість.
Грімр пирхнув.
– Треба бути бовдуром, щоб цього не зробити. Гаразд. Якщо ви маєте магів, які зважаться порпатись у нашій свідомості, я не проти. Але їй,– він показав на Анжелу,– ми цього не дозволимо.
Насуада вагалася. Ерагон зрозумів, що вона хотіла спитати ще щось, але передумала.
– Добре,– кивнула дівчина.– Я зараз же покличу своїх магів, щоб якомога швидше все розв’язати. І якщо вони не знайдуть нічого лихого, я матиму за велику честь об’єднати ваше військо З військом варденів, королю Півлапо.
Почувши ці слова, присутні в залі, навіть Анжела, заплескали в долоні. Ельфи теж, судячи усього, були дуже задоволені.
А от коти-перевертні майже ніяк не відреагували – вони лиш притисли свої вуха, щоб не чути набридливого шуму.
ПІСЛЯ БОЮ
Ерагон застогнав і пригорнувся до Сапфіри. Потім він обхопив коліна руками й скотився по її шорсткій лусці на землю.
– Я голодний, як вовк! – вигукнув юнак.
Зараз вони із Сапфірою перебували у внутрішньому дворі замку, далеко від людей, які його розчищали, складаючи на вози каміння й загиблих. До тих, що весь час сновигали під зруйнованою будівлею й ніяк не могли розійтися після зустрічі Насуади з королем Півлапою, юнак і дракон також вирішили не наближатися. Поруч із ними були тільки Блодхгарм і четверо ельфів, готових будь-якої миті їх захищати.
– Ой! – скрикнув хтось неподалік.
Ерагон озирнувся й побачив Рорана, який біг до нього від головної вежі. Відстаючи від нього на пару кроків, позаду швидко дріботіла Анжела.
– Ти зараз куди? – спитав Ерагон, коли кузен порівнявся з ним.
– З’ясую, як тут з охороною міста, а потім займуся полоненими.
– Гаразд...– Ерагон обвів очима метушливий двір і нарешті глянув Роранові прямо в обличчя.– Ти добре бився.
– Ти теж.
За мить юнак підійшов до Анжели, яка знову взялася за в’язання, перебираючи своїми тонкими пальцями так швидко, що годі було за ними встежити.
– Ціп, ціп? Що то було? – спитав її він.
Знахарка лукаво глянула на Вершника й похитала головою.
– Не тепер, розкажу якось при нагоді,– спокійно відповіла вона.
Правду кажучи, іншого юнак і не чекав – знахарка взагалі дуже рідко щось пояснювала.
– А ти? – спитав Роран.– Які в тебе плани?
«Ми хочемо попоїсти»,– мовила Сапфіра й легенько штовхнула Ерагона носом, обдавши його теплим повітрям.
Роран схвально кивнув.
– Непогана ідея! Гаразд, тоді побачимось увечері в таборі. І перекажи Катріні, що я її дуже люблю.
– Мабуть, я теж піду,– сказала Анжела, сховавши в’язання в торбинку, що висіла у неї на поясі.– У моєму наметі вариться зілля. А крім того, спробую постежити за одним котом-перевертнем.
– Невже за Грімром?
– Та ні. Це моя давня приятелька, мати Солембума. Якщо, звісна річ, вона ще жива. Принаймні я на це дуже сподіваюсь! – відповіла знахарка, а потім, піднявши руку, весело прощебетала: – Побачимось!
«Сідай мені на спину»,– звівшись на рівні, зітхнув дракон.
Юнак видерся в сідло, закріпив ноги, а Сапфіра тим часом розправила свої велетенські крила і з ледь чутним свистом змахнула ними. Двір на мить застиг – усім було цікаво глянути, як злітає дракон.
Коли Сапфіра здійняла крила над головою, Ерагон побачив павутиння пурпурових пульсуючих жилок, кожна з яких між ударами могутнього серця дракона оберталася на порожню теплу доріжку.
Різкий поштовх – і світ навкруги Ерагона похилився. Спочатку Сапфіра видерлася на вершину замкової стіни, а вже звідти здійнялася в небо, відчувши, як під її лапами затріскотіло каміння. Усе відбулося так швидко, що якби Ерагон не встиг ухопитися за шип на її шиї, то навряд чи втримався б у сідлі, навіть попри те, що його ноги були пристебнуті. А ще за мить юнакові запекло в очах, а в ніс ударив ядучий сморід – вони якраз пролітали крізь густий шар диму, що огорнув Белатону запоною болю, горя й скорботи.
Сапфіра двічі змахнула крилами. Дим розвіявся. Вони вилетіли під сонячне проміння. Знизу лежали охоплені полум’ям вулички міста. Розпроставши крила, дракон кружляв, дозволяючи теплому повітрю підіймати його все вище й вище.
Попри шалену втому, Ерагон з неабиякою насолодою споглядав вражаючий краєвид: на Белатону насувалася буря, небо місцями зблискувало білим і сріблястим світлом, а грозова хмара, що розляглася трохи позаду, ще не встигла зронити жодної краплі, лиш зрідка стріляючи в землю блискавками.
За грозовим фронтом майоріло озеро, довкола якого зеленими плямками розташувалися сотні ферм. Та їхній мирний вигляд приваблював Ерагона не так сильно, як розбурхана стихія гігантських хмар. Розуміння того, що милуватися світом з величезної висоти, окрім нього, можуть собі дозволити всього лиш кілька людей, завжди навіювало на Ерагона якийсь особливий настрій.
Легко змахнувши крилами, дракон почав знижуватися до сірих наметів, що й були табором варденів. Західний вітер ставав дедалі сильніший, сповіщаючи про наближення грози, тож Ерагон міцніше вхопився за шип на Сапфіриній шиї. По ланах пішли брижі – колихаючись, трава нагадувала хутро якогось велетенського зеленого звіра, її стовбури дерев хилилися під шаленим подихом ні гру ледь не до землі.
Коли Сапфіра пролітала повз ряди наметів до спеціально підготовленого для неї майданчика, десь унизу надривно заіржав кінь. Зайшовши на віраж, дракон приземлився. Поштовх не був сильний, проте його вистачило для того, щоб юнак, котрий чомусь звівся в сідлі, сторчака полетів на землю.
«Пробач,– сказала Сапфіра.– Я приземлялася якомога м’якше».
«Та знаю»,– відповів Ерагон, помітивши Катріну, яка поспішала до нього. Її довге темно-руде волосся розвівалося на вітрі, а крізь широку сукню проступав уже доволі великий живіт.
– Що новенького? – спитала вона рівним голосом, хоч хвилювання сповнювало кожну рису її обличчя.
– Ти вже чула про котів-перевертнів? Дівчина ствердно кивнула.
– Крім цього, здається, нічого важливого. З Рораном усе гаразд. Він просив переказати, що дуже тебе кохає.
Вираз її обличчя пом’якшав, але хвилювання не зникло.
– З ним справді все гаразд? – спитала Катріна й торкнулася персня на підмізинному пальці лівої руки. Це був один із двох перснів, які Ерагон зачарував для кузена та його коханої, щоб вони відчували, коли друга половина опинялася в небезпеці.
– Мені здалося,– продовжила дівчина,– ніби я щось відчула близько години тому...
– Роран усе розкаже тобі сам,– перебив її Ерагон.– Він справді отримав кілька подряпин і синців, та загалом з ним усе гаразд. Хоч ніде правди діти – я до смерті за нього злякався.
Катріна ледь помітно зблідла, але зібралася на силі й мовила вже з посмішкою:
– Ну, ти живий... Значить, з вами обома все гаразд! За мить вона пішла до свого намету, а юнак із драконом посунули до багать, на яких вардени готували собі їжу. Там їм дали вдосталь м’яса й меду. Ерагон з насолодою приклався до смаженої свинини, а Сапфіра весь час його перепитувала:
«Правда ж смакота, скажи, смакота?»
«Ммм...» – тільки й міг відповісти на те Ерагон, витираючи зі щік жир.
Над наметами люто завивав вітер. Перші краплі дощу впали на землю.
СПОГАДИ МЕРТВИХ
Галбаторікс жорстокий і непередбачуваний, але в нього є слабкі місця. Зрозуміла річ, вони відрізняються від слабких місць звичайної людини, проте варто тобі їх знайти, і перемога твоя, Ерагоне...– Бром опустив свою люльку й нахмурився.– Я вірю в це, Ерагоне. Я хочу, щоб ти й Сапфіра прожили довге щасливе життя, яке не затьмарить ані Галбаторікс, ані його Імперія. Шкода, що я не зможу захистити тебе від усіх небезпек, які будуть на твоєму шляху. Усе, що я можу зробити – дати тобі знання й уміння, дати, доки я тут, сину МІЙ... І пам’ятай: що б із тобою не трапилось,– Я люблю тебе і твою матір. Хай бережуть тебе зорі, Ерагоне Бромсоне.
Ерагон розплющив очі – спогад зник. Через сильний вітер дах намету прогнувся, нагадуючи Порожні міхи для води. На праве стегно юнака рівномірно падали краплі, просочуючись крізь одяг і лоскочучи тіло приємним холодком. Ерагон розумів, що треба вийти надвір і поправити мотузки, які тримають намет, та вставати з лежака страшенно не хотілося.
«А Бром ніколи не казав тобі про Мертага? Не казав, що Мертаг і я – наполовину брати?»
«Можеш питати про це скільки завгодно, та навряд чи я скажу тобі щось іще, крім того, що вже говорила»,– буркнула Сапфіра, яка згорнулася клубком біля намету.
«Але чому він цього не зробив? Чому? Він же повинен був знати про Мертага!»
Дракон відповів не відразу.
«Ніхто не розкриє цієї таємниці, крім самого Брома. Але, гадаю, йому здавалося, що буде значно важливіше дати тобі настанови й сказати про те, як він тебе любить, ніж марнувати час на розповіді про Мертага».
«Але можна було й попередити! Це ж усього кілька слів».
«Не знаю, Ерагоне, чим він керувався... Та й загалом, не На всі питання, що стосуються Брома, ти знайдеш відповіді. Просто вір у його любов і не переймайся дрібницями».
Слухаючи дракона, Ерагон уважно вивчав великі пальці своїх рук. Лівий мав більше складок, ніж правий, а на правому був невеличкий шрам. Юнак уже не пам’ятав, де його отримав, хоч, мабуть, це сталося під час святкування Кривавої Клятви.
«Дякую...» – відповів він Сапфірі.
З її допомогою Ерагон уже тричі повертався до послання Брома й щоразу помічав усе нові й нові деталі. Це заспокоювало, бо юнак усе своє життя прагнув дізнатись ім'я свого батька й вірив у те, що той його любить. Сапфіра сприйняла юнакову подяку тепло.
Після вечері спливла вже майже година, але втома вперто не хотіла покидати Ерагона. Та він, правду кажучи, мало на це й сподівався, бо добре знав, що після тривалого й виснажливого бою потрібен щонайменше тиждень, щоб цілком відновити сили. Коли вардени дійдуть до Урубейна, у нього та в решти воїнів армії Насуади буде дедалі менше часу на перепочинок перед кожним новим боєм. Війна забиратиме силу, виснажуватиме її, а врешті-решт доведеться зустрітися з Галбторіксом, котрий увесь цей час чекатиме їх у спокої й затишку. Такі думки викликали в юнака чималу тривогу, тож він вирішив більше ніколи до них не повертатися.
На ногу йому впала ще одна крапля, холодна і важка. Тоді Ерагон звівся з лежака, підійшов до багна в кутку намету й ступив у нього обома ногами.
– Делой, шар’ялві! – сказав він, а потім промовив прадавньою мовою ще кілька фраз, потрібних для того, щоб зняти всі рівні захисту, які створив учора.
Багно почало вирувати, ніби окріп, вибухаючи фонтанчиками камінців, комах і хробаків, аж доки а нього не з’явилася кована залізна скриня завдовжки півтора фута. Ерагон узяв її за ручку І зняв закляття. Багно відразу ж застигло.
Тоді юнак поставив скриню на затверділу землю й, змахнувши рукою біля замка, тихо прошепотів:
– Ладрін!
Скриня зі стуком відімкнулася. Коли Ерагон підняв її кришку, намет залило слабке золотаве сяйво. Усередині на вкритій оксамитом підставці лежало Елдунарі Глаедра – серце сердець старого дракона. Великий коштовний камінь тьмяно виблискував, наче догораюча вуглина. Юнак міцно стис Елдунарі у своїх долонях і зазирнув у його пульсуючу глибочінь, відчуваючи тепло граней неправильної форми. У центрі каменя закружляло безліч крихітних зірочок, та Ерагону здалося, що їх стало менше порівняно з тим часом, коли він тримав серце сердець в Елесмері. Саме тоді Глаедр вивільнив його зі свого тіла й віддав Вершникові та Сапфірі на зберігання. Відтоді Ерагон час від часу милувався мерехтливими візерунками Елдунарі й був від них у такому захваті, що, здавалося, міг би дивитися на них цілісінький день.
«Ми повинні спробувати ще раз»,– озвалася Сапфіра.
Ерагон погодився. Вони зосередились і спробували знову завітати до свідомості старого дракона – пливти між зірками його серця було дуже важко, оскільки ті дихали гнівом, відчаєм і байдужістю. Ці почуття були такі глибокі й потужні, що ні Сапфіра, ні Ерагон не змогли стриматись і заплакали.
«Глаедре... Ельдо...» – кликали вони крізь сльози, але відповіді знов не було. Не було взагалі нічого, крім безмежної одноманітності.
Урешті-решт юнак і дракон знову здалися, бо впоратися з тягарем Глаедрового страждання коштувало неабияких сил, а їх і так залишилось обмаль.
У цей час під наметом залунали чиїсь кроки. Ерагон насторожився, але за мить почув голос Арії.
– Ерагоне, можна до тебе? – спитала вона.
Юнак швидко закліпав очима, бо перед ним ще й досі кружляли барвисті кола.
– Звісно, заходь!
Коли Арія увійшла, на його обличчя впало слабке сіре світло похмурого неба. І варто йому було зазирнути в її загадкові очі, як тіло пройняв несподіваний біль – біль жаги заповнив ледь не все його єство.
– Були якісь зміни? – спитала ельфійка, підійшовши й сівши перед ним на коліна. На ній був не бойовий одяг, а чорна шкіряна сорочка й такі самі штани. Довершували вбрання черевики на тонкій підошві. Це був той самий одяг, що й тоді, коли Ерагон врятував її в Джиліді.
Волосся Арії було вологе й спадало по спині довгими важкими пасмами. Як і раніше, від неї пахло сосновими гілочками. Юнакові завжди було цікаво, чи користується Арія спеціальним ароматичним закляттям, чи це справді її природний запах. Але спитати про це він соромився.
У відповідь на ельфійчине запитання Ерагон лиш заперечно похитав головою.
– Тримай,– простягнув він їй Елдунарі, а сам підійшов.
Арія взяла Елдунарі обома руками й заплющила очі. Юнак тим часом прикипів до неї поглядом, бо милуватись ельфійкою іншим разом він просто це наважувався. Хтось міг би сказати, що в неї занадто довгий ніс, а хтось – що в неї занадто гостре підборіддя. Комусь здалися б кумедними її довгасті вуха, а хтось сказав би, що її руки занадто м’язисті. Але для Ерагона Арія була втіленням поземної вроди.
Ельфійка глибоко вдихнула, та раптом відсмикнула руки від серця сердець, так, ніби воно їх обпекло. Потім вона схилила голову, й Ерагон помітив, що її підборіддя дрібно-дрібно, ледь помітно тремтить:
– Такої нещасної істоти я ще ніколи не зустрічала... Якби ж то ми могли йому допомогти. Інакше хтозна, чи знайде він самотужки вихід з тієї темряви, в якій опинився...
– Ти хочеш сказати...– Ерагон помовчав.– Ти хочеш сказати, що він збожеволіє?
– Може, він уже збожеволів. А якщо ні, то ходить по лезу ножа.
Ерагон у розпачі глянув на золотий камінь.
– А де Дотдаерт? – спитав він тоді, коли до нього нарешті повернувся дар мови.
– Я сховала його у своєму наметі. Так само, як ти сховав Елдунарі Глаедра. Якщо хочеш, я можу принести його сюди, або нехай він полежить у мене, доки не знадобиться тобі.
– Хай буде в тебе. Я б не став тримати його при собі, бо Галбаторікс може довідатися про його існування. Більше того, хіба ж розумно зберігати всі скарби в одному місці?
Ельфійка кивнула на знак згоди. Тим часом Ерагонів біль ставав майже нестерпним.
– Аріє, я...– почав був він, але осікся, бо Сапфіра помітила, як до намету біжить один із синів коваля Хорста. Здається, то був Альбрич, хоч Ерагон і міг сплутати його з Бальдором, оскільки Сапфірин зір був влаштований інакше, ніж людський.
Якоюсь мірою це допомогло юнакові, бо він уявлення не мав, що збирався казати Арії.
– Хтось іде,– нарешті мовив Ерагон й опустив кришку скрині.
Цієї миті надворі залунали кроки.
– Ерагоне, Ерагоне! – загукав за хвильку Альбрич.
– Що?
– У матері почалися пологи! Батько просив спитати, чи не згодишся ти почекати, доки вона народить. Бо, коли щось піде не так, твоя магія може стати в пригоді. Будь ласка, прошу тебе...
Останніх слів Ерагон не почув, бо всю свою увагу зосередив на тому, щоб заховати скриню. Упоравшись із цим, він накинув на плечі плащ і почав його застібати.
– Можна мені піти з тобою? – Арія торкнулася його руки.– Я трохи знаюся на цьому і, якщо люди дозволять, могла б полегшити їй біль.
– Звісно, ходімо,– кивнув Ерагон, прямуючи до виходу.
ЩО ТАКЕ ЛЮДИНА
Багно нещадно прилипало до Роранових черевиків і заважало рухатися – його стомлені ноги аж пекли від надмірної напруги. Складалося враження, ніби земля хоче залишити його босим. З-під ніг в усі боки чвиркала брудна вода, було так слизько, що доводилось тримати рівновагу, майже як на кризі. Невпинний рух людей, худоби й возів обертав кожен дюйм землі на суцільне болото. Роран бачив усього лиш кілька невеличких клаптиків прим’ятої трави, та й ті, на його думку, незабаром мали зникнути.
Міцний Молот був такий виснажений, що йшов навпростець, навіть не намагаючись перестрибувати з одного острівця трави на інший. Його одяг, тіло й обличчя були майже всуціль заляпані багном.
Понуро сунучи вперед, ватажок думав про Белатону: відтоді, як Насуада домовилась із котами-перевертнями, йому було доручено влаштувати в північно-західній частині міста командний пост і контролювати всю прилеглу до нього територію. Роран швидко розділив своїх людей на декілька груп, доручивши одній розводити багаття, другій – споруджувати на вулицях барикади, третій – шукати приміщення, що могли б пригодитися для казарм, а останній – збирати втрачену під час битви зброю. Роботи було хоч відбавляй, тож Міцний Молот дуже хвилювався, чи впораються його підопічні до початку нового бою.
– Сподіваюсь, ці бовдури зроблять усе під покровом ночі...– буркотів він сам собі під ніс.
Лівий бік ватажка проймав нестерпний біль. Роран міцно стискав зуби, а його дихання ставало дедалі важчим.
– Кляті боягузи,– продовжував дратуватися він.
Аж раптом на одному з дахів дзизнула тятива арбалета, і воїн на ймення Мортінсон, який зробив крок до ватажка, щоб поставити йому якесь питання, упав замертво. Тінь стрільця швидко промайнула по щербатій черепиці й наче розтанула.
Іще за мить пролунав вибух, що, очевидно; був магічним. Він убив двох варденів, коли ті зайшли перевірити хлів на одному з подвір’їв.
Роран дуже добре розумів – такі прикрі несподіванки чекатимуть на його загін ледь не на кожному кроці, адже скрізь нишпорили шпигуни Галбаторікса, та й корінні мешканці Белатони теж не лишалися осторонь, бо, як би шанобливо не ставилися до них вардени, вони все одно були окупантами. З одного боку, Міцний Молот розумів, що ці люди захищають свої родини й домівки, з іншого – в його голові не вкладалося, як же вони не тямлять, що вардени хочуть їм допомогти й не збираються нікого кривдити.
Замислено чухаючи бороду, ватажок почекав, доки гном прибере з його шляху безбожно нав’юченого поні, й рушив далі. Коли він урешті-решт увійшов до свого намету, то застав Катріну за пранням. Та схилилася над діжкою з гарячою мильною водою й намагалась відтерти закривавлену пов’язку. Рукави її сорочки були засукані аж по лікті, волосся зібране на потилиці в незграбний пучок, а щоки палали рум’янцем,– але тепер вона здавалася Роранові ще вродливішою. Катріна була для нього справжньою втіхою: досить було одного погляду на неї, щоб похмурі думки воїна розсіялись.
Побачивши коханого, дівчина враз кинула прання й підбігла до нього, витираючи свої почервонілі руки. Мить – і вона вже висіла в Рорана на шиї. Йому коштувало неабияких зусиль, щоб не скрикнути, бо бік пройняв різкий біль.
Відчувши його напругу, Катріна послабила обійми.
– Чи я не вдарила тебе, любий? – схвильовано відступила вона.
–Ні... ні. Все гаразд.
Очі дівчини налилися сльозами, та вона більше нічого не спитала, тільки обняла Рорана ніжніше. Той палко поцілував її в губи, тримаючи за талію й не в змозі натішитись, що вона нарешті поруч.
Катріна тим часом поклала ліву руку коханого собі на плечі й допомогла йому дійти до пенька, що слугував за стілець. Неподалік мерехтіло багаття, над яким грілась діжка води й кипів казанок з м’ясом.
Дівчина спритно виклала м’ясо на тарілку, подала її чоловікові, а потім принесла кухоль елю й тацю із хлібом та сиром.
– Будеш іще щось? – спитала вона за якийсь час незвично хрипким голосом.
Роран не відповів. Натомість він підніс руки до її щік і легенько поторсав їх великими пальцями. Катріна чарівно посміхнулась, грайливо розкуйовдила його шевелюру й пішла до свого прання, узявшись за скривавлену пов’язку ще завзятіше.
Кілька хвилин Міцний Молот байдуже дивився на їжу, не дуже впевнений, що після всього пережитого шматок полізе йому в горло. Але попоїсти треба було неодмінно, інакше звідки взяти силу для долання тих перешкод, які принесе новий день. Сяк-так пересиливши себе, Роран проковтнув два шматочки хліба, й у нього цілком несподівано прокинувся вовчий апетит. Жадібно проковтнувши все м’ясо за лічені хвилини, він відставив тарілки на землю і, з насолодою попиваючи ель, сів погріти руки над багаттям.
– Коли впала стіна, гуркіт аж сюди було чути,– сказала Катріна, викручуючи пов’язку.– Не довго ж вони оборонялись.
– Авжеж... Добре, коли на твоєму боці дракон.
Дівчина саме вішала пов’язку на шворці для білизни, протягнутій між верхівкою їхнього та сусіднього намету, і Роран задивився на її округлий живіт. Думаючи про майбутню дитину, він відчував безмежну гордість і разом з тим тривогу, бо не був упевнений, що їхня домівка завжди буде в безпеці. Ба більше, якщо війна не закінчиться до того моменту, коли Катріні прийде час народжувати, їй доведеться покинути його й поїхати до Сурди, де вона зможе виховувати їхню дитину у відносній безпеці.
«Я не можу залишитись без неї. Тільки не зараз»,– подумки мовив Міцний Молот.
– А бій у місті, як він пройшов? – спитала Катріна, опускаючи в діжку наступну пов’язку й хлюпаючи воду.
– Нам довелось відвойовувати мало не кожен дюйм. Навіть Ерагонові було непереливки.
– Поранені казали про катапульти на колесах.
– Угу,– гмукнув Роран, ковтнув елю й у кількох словах переповів, як вардени продиралися крізь нетрі Белатони і яких зазнали втрат.
Катріна слухала його, жодного разу не змигнувши своїми чудовими очима.
– Сьогодні ми втратили багатьох відважних воїнів, та могло бути й значно гірше. Усе-таки Джормандер і капітан Мартланд добре спланували нашу атаку,– зітхнувши, закінчив Міцний Молот.
– їхній план ніколи б не спрацював, якби не ви з Ерагоном. Ви билися надзвичайно мужньо.
Роран ледь помітно всміхнувся.
– А знаєш чому? Я тобі зараз усе поясню. Тільки один з десяти наших воїнів відчайдушно кидався в атаку. Ерагон цього не помічав, бо весь час був у авангарді, ведучи за собою солдатів. А от я все бачив – вони відступали й приймали бій лиш тоді, коли не мали куди тікати. Решту часу вони просто зчиняли галас і брязкали своєю зброєю, насправді нічого не роблячи...
– Як таке може бути? Невже вони боягузи? – схвильовано глянула на нього Катріна.
– Хтозна. Мені здається... мені здається, що вони не можуть змусити себе вбити людину, дивлячись їй в очі. Напевне, їм значно легше встромити меч у спину. От вони й чекали, доки хтось убиватиме за них. Вони чекали на таких, як я.
– Гадаєш, люди Галбаторікса теж не хочуть війни?
– Може. Але в них нема вибору – наказ Галбаторікса для них понад усе, і, якщо він наказав битися, вони знов і знов кидатимуться в атаку,– знизав плечима Роран.
– А чому Насуада не зробить те саме? Вона теж може наказати своїм магам накласти закляття, що змусить воїнів іти вперед і перемагати.
– І чим же тоді вона буде відрізнятися від Галбаторікса? Як не крути, варденам це навряд чи сподобається.
Катріна облишила своє прання, підійшла до чоловіка й ніжно поцілувала його в чоло.
– Я рада, що ти робиш саме те, що робиш,– прошепотіла вона й повернулася до діжки.– Я відчула щось у моєму персні... І подумала, що з тобою сталося лихо.
– Я був у самому серці битви. Що ж тут дивного, коли ти раз у раз відчувала біль?
– Ні. Такого я ще ніколи не відчувала,– спинилась на мить дівчина, не виймаючи рук із води.
Роран саме допив свій ель. Він не хотів розповідати Катріні всіх подробиць тієї історії, що сталася з ним у замку, але водночас розумів, що кохана не заспокоїться, доки не буде знати правду. Коли ж спробувати переконати її в тому, що все було гаразд, то вона, чого доброго, що навигадує собі ще гірше, ніж було насправді. Зрештою, навіщо приховувати цю історію, якщо подробиці битви невдовзі знатимуть усі вардени?
Роран тяжко зітхнув і таки наважився все розповісти. Падіння стіни й порятунок у його оповіді виглядали як захоплююча пригода, тим часом він намагався зайвий раз не наголошувати на тому, що був на волосину від смерті. Місцями він не міг упоратися з хвилюванням і починав затинатися, подовгу добираючи підходящі слова.
– На щастя, ти живий,– мовила Катріна трохи пригнічено, дослухавши Рорана.
– На щастя...– Міцний Молот, опустивши голову, копирсав пальцем надбиту місцину свого кухля.
Хлюпотіння води стихло. Роран відчув на собі пильний погляд Катріниних очей.
– Але ж раніше ти наражався й на більші небезпеки.
– Було таке...
Голос Катріни пом’якшав.
– То в чому ж річ? – спитала вона, здивована його відмовками.– Нема на світі таких жахіть, про які б ти не міг мені розповісти, Роране. Ти сам це знаєш.
Роран так сильно наліг великим пальцем на кухоль, що зламав собі ніготь.
– Коли впала стіна, я вже подумки поховав себе.
– Так зробив би кожен.
– Ні-ні. Мені було абсолютно байдуже,– голос Рорана зірвався,– Невже ти не розумієш? Коли я збагнув, що не зможу вибратись, то сприйняв це покірно, ніби те ягня, яке ведуть на заріз, я...– Не маючи сил продовжувати, він злісно пожбурив кухоль і закрив обличчя руками. Катріна обняла його за плечі, та клубок у горлі все одно заважав йому дихати.
– Я здався,– сказав він, нарешті опанувавши себе, хоч у його голосі й звучали нотки огиди до власної слабкодухості.– Я просто перестав битися... За тебе... За нашу дитину.
Говорити Роранові ставало дедалі важче, так, ніби вимовлені слова починали його душити.
– Тссс...– прошепотіла Катріна.
– Я ніколи не здавався. Жодного разу... Навіть коли мене викрав разак.
– Знаю, любий.
– Ця війна повинна нарешті скінчитись. Я більше так не можу... Не можу... Я...– Роран глянув на Катріну і з жахом помітив, що вона вся в сльозах. Звівшись, він обняв її й зашепотів: – Пробач, мені шкода. Пробач мені, пробач... Цього більше не буде. Ніколи. Обіцяю.
– Та мені все одно,– відповіла Катріна, сховавши обличчя на його плечі.
Така відповідь вразила Рорана, ніби блискавка.
– Я знаю, що дозволив собі слабкість... Але ж мої слова повинні для тебе щось значити!
– Я мала на увазі зовсім не те! – спалахнула Катріна рум’янцем і глянула на нього з докором.– Ти в мене часом такий дурний, Роране.
– Знаю,– силувано посміхнувся він.
– Хіба ж я стану про тебе гіршої думки тільки тому, що ти щось там собі подумав, коли на тебе падала велетенська стіна. Ти живий – і це для мене головне. Ти ж нічого не міг удіяти, правда?
Міцний Молот розгублено похитав головою.
– Тоді тобі немає чого соромитись. Якби ти міг щось удіяти, скажімо, втекти, але не зробив цього, то була б інша справа. А так – ти зробив усе, що міг, а опинившись у безвиході, просто скорився долі, бо сперечатися з нею було б безглуздо. Це мудрість, коханий. Це не слабкість.
– Дякую тобі,– насилу промовив Міцний Молот. Він трохи помовчав, а потім схилився й поцілував її в брови.
– Мільйон разів я тобі казала, що ти найсміливіший, найсильніший і найдобріший чоловік у всій Алагезії.
Цього разу він поцілував її в губи. Дівчина лагідно посміхнулась. Якийсь час закохані стояли мовчки, не випускаючи одне одного з обіймів, аж здавалося, ніби вони танцюють під якусь музику, що була чутна тільки для них.
Потім Катріна грайливо відштовхнула свого чоловіка й повернулася до прання, а Роран знову примостився на пеньку, чи не вперше за кілька діб відчуваючи блаженний спокій.
Він сидів і роздивлявся людей, гномів та ургалів, що сунули повз його намет. Від пильного ока ватажка не могло сховатись ніщо – жодна подряпина на тілі солдата, жоден поламаний меч... Правду кажучи, настрій у варденів був не надто піднесений – усім, крім ургалів, треба було гарно виспатись і попоїсти, та й помитися не завадило б. Останнє, до речі, найбільше стосувалося саме ургалів.
За мить його погляд знов прикипів до Катріни, але її гарний настрій мов корова язиком злизала. Дівчина наполегливо намагалась відтерти кілька плям, але їй це ніяк не вдавалося. Урешті-решт вона кинула мокру білизну назад у діжку, здійнявши невеличкий фонтан мильної води, і роздратовано надула губи.
– Дозволь я,– Роран звівся й підійшов до неї.
– Так не годиться,– заперечила дівчина.
– Дурниці. Сядь ось тут скраєчку, а я закінчу за тебе...
– Ні,– вперто похитала головою Катріна.– Тобі треба відпочити. До того ж, це не чоловіча робота.
