Текст книги "Ерагон. Спадок, або Склеп Душ"

Автор книги: Крістофер Паоліні

сообщить о нарушении

Текущая страница: 5 (всего у книги 49 страниц)

Ерагон насилу впізнав породіллю – під її очима набрякли темні мішки, а сльози повільно скочувались на скроні й зникали в її густому волоссі. Соваючись на закривавлених простирадлах, жінка квапливо хапала ротом повітря й белькотіла щось нерозбірливе.

Ані Хорст, ані Гертруда не помічали Ерагона, аж доки той сам до них не наблизився. Юнак добряче підріс відтоді, як покинув Карвахол, але Хорст ще й досі був вищий за нього. Коваль і чаклунка зустріли Вершника з іскорками надії її очах.

– Ерагоне! – поплескав його по плечу коваль і схилився до нього так, ніби вже не міг тримати весь тягар подій.– Тобі вже розповіли?

Вершник ствердно кивнув. Коваль зиркнув на Гертруду швидким пронизливим поглядом і заговорив. Його борода при цьому нервово посіпувалась, а язик ледь не після кожного слова облизував пошерхлі губи.

– Ти зможеш... зможеш хоч щось зробити для неї?

– Хтозна, Хорсте... Але я спробую,– відповів Ерагон і простягнув руки.

Хвильку повагавшись, Гертруда віддала йому теплий згорток і відступила назад. Правду кажучи, її дивна поведінка неабияк насторожувала.

Між складками тканини визирнуло маленьке зморщене личко дівчинки. Воно було закривавлене й багряне, так, ніби немовля вже все знало й засмутилося через свою гірку долю. Між лівою ніздрею та серединою верхньої губки зяяла широка щілина, крізь яку було видно крихітний рожевий язичок.

– Благаю тебе,– мовив Хорст,– зроби хоч щось, якщо можеш...

Елейн знову скрикнула та так болісно, що юнака аж пересмикнуло.

– Я не зможу тут працювати,– буркнув він і повернувся, щоб вийти з намету, але шлях йому заступила Гертруда.

– Я піду з тобою,– сказала вона.– Поруч має бути хоч хтось, хто вміє поратись із дитиною.

Ерагонові страшенно не хотілося, щоб Гертруда крутилась у нього під ногами. Юнак уже хотів був її прогнати, проте вчасно згадав слова Арії про те, що люди можуть запідозрити, ніби немовля підмінили. Виходу не було – хтось із мешканців Карвахола, той, кому довіряли люди, обов’язково мав бути присутній під час зцілення дівчинки.

– Як хочете,– відповів Вершник, намагаючись не виказувати невдоволення.

Коли він виходив з намету, немовля вигнулося всім тільцем і жалібно заплакало. Альбрич і Бальдор прожогом кинулись до Вершника, але той спинив їх, заперечно похитавши головою. Побачивши це, ковалі вклякли на місці й лиш провели його безпорадними поглядами.

Ерагон тим часом поспішив до свого намету. З одного боку від нього йшла Арія, з другого Гертруда, а позаду важко ступала Сапфіра, від кожного кроку якої двигтіла земля. Невдовзі у Вершника заніміли руки, бо він намагався тримати згорток якнайніжніше, щоб не тривожити немовля. Від згортка віяло якимось дивним запахом, так, ніби в ньому була не дитина, а лісова земля, розігріта сонцем у спекотний літній день.

Вони вже майже дійшли до Ерагонового намету, як раптом їм трапилась дівчинка-пророк Елва. Вона стояла між двома наметами й пильно дивилась на Вершника своїми великими фіолетовими очима. Її худорляве тіло облягала простенька фіолетово-чорна сукенка, а волосся було зібране у хвіст довгою пов’язкою, щоб кожен міг бачити на чолі срібну відмітину в формі зірки, схожу на Ерагонову гедвей ігназію.

Дівчинка не зронила жодного слова й не мала жодного наміру його зупиняти, та вже сама її присутність була для Вершника пересторогою. Свого часу він втрутився в її долю, що мало жахливі наслідки... Юнак добре розумів, що не має права припуститись іще однієї помилки, бо тоді буде знівечено нове життя, за яке Елва напевне помститься. Ніде правди діти – Ерагон боявся цього дівчиська, бо вміння зазирати в найпотаємніші куточки людської душі й непомильно передбачати майбутнє робило її однією з найнебезпечніших істот в усій Алагезії.

«Що б там не сталося,– думав Ерагон, заходячи до темного намету,– я не збираюся кривдити це дитя. Я тільки хочу зробити так, щоб воно жило, а не існувало».

КОЛИСКОВА

Тьмяне світло призахідного сонця сповнювало намет Ерагона. Усередині все було сіре, неначе зроблене з граніту. Своїм ельфійським зором Ерагон добре бачив форми предметів, а от Гертруді це було не під силу. «Наіна гвітр ун боллр!» – мовив юнак. З’явився маленький світильник, що повис у повітрі під стелею намету. Легка біла куля не давала тепла, але світила, наче яскравий ліхтарик, хоч Ерагон і не вживав у заклятті слово «брізінгр», щоб уникнути спалаху леза меча.

Він відчув, як Гертруда зупинилась позаду нього. Обернувшись, юнак побачив, що вона здивовано поглядає на ліхтарик і притискає до себе торбинку, яку принесла із собою. Її просте обличчя нагадало йому рідну домівку й Карвахол. Неждано-негадано на серце лягла туга за домом.

Гертруда повільно перевела погляд на Ерагона.

– А ти змінився,– сказала вона за мить.– Того хлопчака, якого я доглядала, коли він хворів, уже, мабуть, нема.

– Чому нема? Гадаю, я той самий,– відповів у задумі юнак.

– Ні. Мені здається, ні.

Слова Гертруди схвилювали Ерагона, але думати про це не було часу, тож він просто викинув їх з голови й швидко підійшов до свого лежака. Обережно, дуже обережно юнак поклав немовля на простирадло. Вершник робив це так, ніби дитина була зі скла. Дівчинка помахала йому кулачком. Він посміхнувся до неї й торкнув кінчиком пальця. Маля щось тихо пробелькотіло.

– Що ти будеш робити? – спитала Гертруда, сівши на стілець біля стіни намету.– Як ти її лікуватимеш?

– Точно ще не знаю.

Тільки тепер Ерагон помітив, що поряд з ним у наметі немає Арії. Він покликав її. За якусь хвильку вона відповіла йому знадвору – звук її голосу приглушувала тканина, що відокремлювала їх.

– Я тут,– сказала Арія.– Я почекаю тут. Якщо виникне потреба, ти тільки подумай про мене – і я прийду.

Ерагон трохи збентежився. Правду кажучи, він розраховував на те, що Арія буде поряд, щоб допомогти йому, коли він чогось не знатиме, або виправити, якщо зробить якусь помилку. «Ну що ж, нехай і так. Зрештою, я можу спитати, коли знадобиться... Принаймні Гертруда не матиме причин думати, що Арія вчинила щось із дівчинкою». Юнак був упевнений, що Арію підозрюють у тому, що вона може підмінити дитину, хоч йому було несила уявити Арію в ролі крадійки дітей.

Лежак скрипнув, коли Ерагон обережно присів на нього, дивлячись на немовля. Його погляд став більш серйозний. Він відчув, що й Сапфіра дивиться на дівчинку, яка лежить на простирадлі, широко розплющивши невинні оченята. її язичок мигнув на мить у щілинці над верхньою губою.

«Що ти думаєш?» – спитав Ерагон дракона.

«Рухайся повільно, щоб часом не пошкодити власного хвоста».

Ерагон і сам так гадав.

«А в тебе колись таке бувало?.. Ну, щодо хвоста?» – спитав він за якусь мить.

Сапфіра нічого на те не відповіла, але він відчув короткий сплеск відчуттів: калейдоскоп якихось картинок – дерева, трави, сонячне сяйво, гори Хребта – різкий запах орхідей та несподівано болісне й гостре відчуття, наче хвіст дракона придавило дверима.

Ерагон подумки посміхнувся і почав створювати закляття, які були потрібні для зцілення дівчинки. Це тривало досить довго, майже півгодини. Більшість цього часу вони із Сапфірою знов і знов перебирали таємничі речення, перевіряючи кожне слово, ба навіть його вимову, щоб упевнитись в одному – закляття зроблять те, що мають зробити, і не більше.

їхня тиха розмова ще не встигла закінчитись, як Гертруда звелася з місця.

– Дитя не змінилося...– сказала вона.– У тебе нічого не виходить. Чи не так? Не приховуй від мене правду, Ерагоне, за своє життя я й не таке бачила.

Ерагон звів брови.

– Робота ще навіть не починалася,– м’яко відповів він.

Гертруда      знову      сіла.      Було      видно,      що      вона      пригнічена. Аби якось заспокоїтись, жінка дістала з торбинки клубок жовтої пряжі, напівзв’язаний светр, пару в’язальних спиць і заходилася плести. її пальці рухались, як завжди, швидко й спритно. Рівний стукіт спиць заспокоїв і Ерагона. Це був звук, що його він часто чув у дитинстві, коли вони холодними осінніми вечорами сиділи біля кухонного вогню й слухали розповіді дорослих, які курили люльку чи потягували ель після гарної вечері.

Нарешті вони із Сапфірою переконались, що закляття безпечні. Тепер Ерагон був упевнений, що язик не підведе його, коли він буде вимовляти незвичні звуки прадавньої мови. Юнак зібрався на силі й хотів створити перше закляття. Аж раптом його охопив сумнів.

Коли ельфи використовували магію для того, щоб дерево або квітка росли такої форми, якої вони хотіли, чи щоб зміцнити своє або чуже тіло, то завжди, наскільки він знав, виголошували закляття у формі пісні. Очевидно, зараз теж слід було зробити саме так. Але юнак пам’ятав усього лиш кілька ельфійських пісень, та й то приблизно, а вони ж повинні були звучати красиво й мелодійно.

І тоді замість них він віднайшов десь у найглибших закутках пам’яті пісню, що її тітка Маріан співала йому, коли він був маленький, іще перед тим, як недуга забрала її, пісню, яку жінки Карвахола споконвіку співали своїм дітям. Ерагон заспівав колискову... Мелодія добре лягала на пам’ять, вона була проста й стримана, якраз така, щоб заспокоїти немовля.

Він почав лагідно й повільно. Слова линули плавно, його голос неначе наповнював намет якимось тихим теплом. А перш ніж заспівати пісню, юнак сказав дівчинці-немовляті прадавньою мовою, що він її друг, що він бажає їй лиш добра і що вона має йому довіряти.

Напруга зникла. Дитя потихеньку заснуло.

Тоді Ерагон вимовив перше закляття: просту формулу, що складалася з двох коротких речень, які він повторював знов і знов, наче молитву. Маленька рожева щілинка, що розділяла губки навпіл, почала зникати, ніби якісь сонні створіння рухались під землею назустріч одне одному.

Зробити те, що хотів Ерагон, було далеко не просто. Кістки в дівчинки, як і в усіх немовлят, були м’які й вразливі, не схожі на дорослі. Тому доводилось бути дуже обережним. Процес ускладнився ще й тим, що він ніколи не бачив дівчинку із цілою губою, отже не знав напевно, як саме має виглядати губа. Зрештою, дівча було схоже на звичайнісіньку дитину: округле, пухленьке, без якихось особливих прикмет. Однак Ерагон побоювався, щоб та цілком приваблива зовнішність, яку він надасть дитині зараз, з бігом часу не стала потворною.

Отож він працював обережно, роблячи за один раз тільки малесенькі зміни й зупиняючись після кожної з них. Він почав із найглибших шарів обличчя дівчинки, з кісточок та хрящів, і повільно просувався назовні, наспівуючи при цьому.

За якийсь час йому почала підспівувати й Сапфіра. Вона лежала надворі, і її глибокий голос змушував повітря вібрувати. У такт із голосом дракона ліхтарик то спалахував яскравіше, то згасав. Ця обставина дуже зацікавила Ерагона, і він вирішив трохи перегодом розпитати про неї Сапфіру.

Слово за словом, закляття за закляттям... Нічні години збігали одна за одною, та Ерагон не звертав уваги на час. Раптом дівчинка заплакала. Мабуть, вона зголодніла. Ерагон нагодував її маленьким пучечком енергії. Юнак і Сапфіра намагались не торкатися зайвий раз свідомості дівчинки, бо не знали, як це може позначитись на її стані. Свідомість немовляти здавалась Ерагонові просто дивовижною – одне суцільне бурхливе море неоформлених емоцій.

Позаду юнака так і продовжували розмірено клацати спиці Гертруди. Тільки раз цей звук завмер – цілителька збилася з рахунку петель, і їй довелось трохи розпустити своє в’язання, щоб виправити помилку.

Повільно, дуже повільно тріщина в яснах та піднебінні зросталась, а дві сторони котячої губи наближались одна до одної. Потроху верхня губа дівчинки ставала рожевою та пухкенькою.

Хтозна, як довго мудрував би ще Ерагон над своїм творивом, якби його не зупинила Сапфіра.

«Усе,– сказала вона.– Досить».

Ерагон погодився. Навряд чи він міг зробити обличчя дівчинки кращим, аніж воно тепер було.

Колискова пісенька стихла. Язик юнака пересох, у горлі боліло. Він підвівся з лежака і якийсь час стояв напівзігнутий, бо не міг одразу ж випрямитись.

Світло ліхтарика потьмяніло. Натомість намет почало заповнювати якесь інше світло. Спершу Ерагон не зрозумів, що то було. А світло струменіло зі сходу. «Та це ж сонце сходить! – нарешті збагнув Ерагон.– Невже я просидів тут цілу ніч? Не дивно, що я такий виснажений».

«А я? – озвалась Сапфіра.– Усі мої кісточки болять так само, як і твої».

Ерагон здивувався – Сапфіра рідко коли говорила про свою втому, якою б сильною та втома не була. Мабуть, битва забрала в неї куди більше сил, ніж це могло здатися на перший погляд.

«Але ти не хвилюйся,– одразу ж заспокоїла юнака Сапфіра – Втомлена чи не втомлена, я все одно можу здолати солдатів Галбаторікса, скільки б він їх не послав».

«Я знаю».

Гертруда нарешті залишила своє в’язання й нахилилась над лежаком.

– Ніколи в житті не думала, що хтось здатен на таке,– сказала вона.– А надто ти, Ерагоне Бромсоне.

Вона з подивом глянула на юнака:

– Бром був твоїм батьком, чи не так?

Ерагон не хотів говорити на цю тему, тож промимрив у відповідь щось невиразне й загасив світло ліхтарика. Намет одразу ж поглинули сутінки. Тепер його освітлювали лиш промені вранішнього сонця. Очі юнака швидко призвичаїлись до цієї зміни, натомість Гертруда почала блимати, мружитись і крутити головою туди-сюди, так, ніби нічого не бачила.

Ерагон узяв на руки дівчинку. Вона була тепла й важка. Юнак відчував у тілі якусь слабкість. Можливо, це був наслідок дії магії, яку він використовував, а може, він надто довго виконував своє завдання. Так чи інакше, Ерагон з ніжністю глянув на дівчинку.

«Се оно вейс іліа!» – прошепотів він. Ці слова не були закляттям, та Ерагон сподівався, що вони допоможуть дівчинці уникнути багатьох нещасть, від яких страждають люди. А ще, шепочучи ці слова, Ерагон хотів, щоб вона посміхнулася.

Вона й справді посміхнулась. Широка посмішка осяяла обличчя дівчинки, і вона з неабияким завзяттям сказала:

– Г-а-а!

Ерагон посміхнувся у відповідь і вийшов надвір.

Біля намету він побачив чимало людей: хто стояв, хто сидів, а хто примостився навпочіпки. Більшість із них були з Карвахола. Арія та інші ельфи теж стояли неподалік. Були тут і вардени, чиїх імен він не знав. А ще юнак побачив Елву, яка ховалася за наметом -її чорна пов’язка була низько опущена, закриваючи лице.

Ерагон зрозумів, що всі ці люди годинами чекали тут, а він тим часом не помічав їхньої присутності. Він знав тільки про те, що поруч Сапфіра й ельфи.

«Надалі треба бути обачнішим»,– подумав Вершник дракона.

Перед юрбою стояли Хорст і його сини. Усі троє були дуже схвильовані. Коли Хорст побачив дитя на руках Ерагона, він спершу тільки повів бровами, потім відкрив рот, ніби хотів щось сказати, але так і не зронив жодного звуку.

Без зайвих церемоній Ерагон підійшов до коваля й показав йому обличчя дівчинки. Десь із хвилину Хорст стояв непорушно. Аж раптом очі його заблищали й по щоках потекли сльози радості.

Ерагон віддав дитину Хорстові.

– Мої руки надто грубі для такої роботи,– сказав юнак,– але я радий, що зміг допомогти.

Хорст легенько торкнувся верхньої губи дівчинки кінчиком середнього пальця і похитав головою.

– Не можу повірити... Я не можу повірити,– він глянув на Ерагона.– Ми з Елейн повік-віки твої боржники... Якщо...

– Ні-ні,– м’яко урвав його Ерагон.– Я зробив усього лиш те, що зробив би будь-хто, коли б мав мої здібності.

– Можливо. Але зцілив її саме ти... і я довіку вдячний саме тобі.

Ерагон уклонився на знак пошани до Хорста.

– А як ви її назвете? Коваль усміхнувся донечці.

– Якщо Елейн не буде проти, я хочу назвати її Гоуп.

– Гоуп... Надія. Гарне ім’я,– сказав Ерагон і подумав: «Надія в нашому житті дуже потрібна».– Як почувається Елейн?

– Вона втомлена. Але, здається, з нею все гаразд.

Альбрич і Бальдор обступили батька, роздивляючись свою маленьку сестричку. Невдовзі до них приєдналась Гертруда, яка вийшла з намету одразу за Ерагоном. Інші люди теж трохи посмілішали й підійшли ближче. Навіть купка незнайомих вояків наблизилась до Хорста, щоб подивитись на дівчинку.

Через якийсь час підійшли й ельфи. Побачивши їх, люди швидко розступилися. Ельфи один за одним підходили до коваля, роздивлялися дівчинку, дехто з них шепотів слово чи два прадавньою мовою. Вони не зважали на ті недовірливі погляди, що час від часу кидали на них селяни.

Коли в черзі залишалося лиш троє ельфів, з-за намету вийшла Елва. їй не довелося довго чекати, щоб опинитись перед Хорстом. Без особливої охоти коваль опустив руки й трохи присів, та все одно він був надто високий для Елви. Щоб побачити немовля, їй довелося стати навшпиньки. Ерагон затамував подих, коли Елва дивилась на зцілену дитину.

Так тривало кілька секунд. Потім Елва опустилась на п’ятки, повернулась і впевненою ходою попрямувала по доріжці, що вела повз намет Ерагона. Ярдів за двадцять вона зупинилась і глянула на юнака. Той чекав. Елва коротко й поривчасто кивнула йому й попрямувала далі.

За якийсь час до юнака безшумно підійшла Арія.

– Ти можеш пишатися тим, що зробив,– сказала вона.– Дитина жива й здорова. Далеко не кожен з наших найуміліших чаклунів зміг би зробити те саме. А найважливіше те, що ти дав дівчинці обличчя та майбутнє. Вона цього не забуде. Я впевнена... Ніхто з нас не забуде.

Ерагон бачив, що всі ельфи дивляться на нього якось по-новому, з особливою пошаною, та слова Арії були для нього понад усе.

– У мене були гарні вчителі,– вдячно відповів він ельфійці.

Арія не стала сперечатись. Разом вони спостерігали за тим, як селяни обступали Хорста з донькою, безугавно про щось балакаючи.

– Дякую тобі за те, що допомогла Елейн,– нахилившись до Арії, сказав Ерагон.

– Нема за що. Я б собі ніколи не пробачила, якби цього не зробила.

Нарешті Хорст повернувся й поніс дитину у свій намет, щоб Елейн змогла побачити новонароджену донечку. А люди й не збиралися розходитись. Вони cтисли Ерагонові руку, про щось питали. Але юнак надто втомився. Він постояв іще трохи, потім попрощався з Арією і пішов у свій намет.

«Навіть якщо нас будуть атакувати, я не хочу бачити нікого наступні десять годин... навіть Насуаду,– сказав він Сапфірі, падаючи на свій лежак.– Скажи Блодхгармові, будь ласка».

«Звичайно,– відповіла Сапфіра.– Відпочивай, малий. Я теж трохи відпочину».

Ерагон глибоко зітхнув і затулив обличчя руками, щоб прикритися від вранішнього світла. Дихання юнака уповільнилось, і вже невдовзі дивовижні образи снів почали хвилями накривати його. Вони були реальні, хоч і уявні, яскраві, хоч і прозорі, так, ніби зір Ерагона перетворився на кольорове скло. Мить – і він уже забув і про свої обов’язки, і про події минулого дня... Крізь сон було чутно колискову. Вона звучала, мов шепіт вітру – ледь чутно, майже забуто. Вона заколисувала його. Ерагон згадав свою рідну домівку й заснув спокійно, як дитя.

ТИМ, ХТО ВТОМИВСЯ, НЕ ВІДПОЧИТИ

Двоє гномів, двоє людей і двоє ургалів – особиста охорона Насуади Нічні Яструби – сиділи біля кімнати замку, де Насуада розташувала свій головний      штаб. Вони дивились на Рорана байдужими порожніми очима. Та й він поглядав на них із таким самим байдужим виразом.

Це була гра, в яку вони грали й раніше.

Попри те що Нічні Яструби всім своїм виглядом показували байдужість, Роран знав, що зараз вони придумують найшвидший та найефективніший Спосіб, як його здолати, коли б у цьому була потреба. Він знав це й так само думав, як би можна було від них боронитися.

«Мабуть, доведеться тікати якнайшвидше... хоч можна трохи й поборюкатися,–  вирішив він.– Люди підійдуть до мене першими. Вони швидші за гномів, але повільніші за ургалів... Треба буде відібрати в них арбалети. Для цього доведеться якось схитрити... Очевидно, я зміг би відібрати бодай один арбалет. Але для цього треба буде пустити в хід молот. Якби в мене був арбалет, я зміг би тримати їх на дистанції... Гноми – не дуже велика загроза, а от з ургалами доведеться попотіти. Жахливі створіння ці... Та якщо використати оцю колону як прикриття, тоді я зможу...»

Залізні двері, розташовані між двома лініями охорони, заскрипіли й відчинились. Вийшов яскраво вбраний паж років десяти або дванадцяти.

– Леді Насуада зараз вас прийме! – сказав він гучніше, ніж треба.

Від несподіванки охоронці здригнулись і здивовано зиркнули один на одного. Роран задоволено посміхнувся, проходячи повз них у кімнату. Він знав, що ця миттєва розгубленість коштувала б життя принаймні двом із них. «Ну нічого... Іншим разом»,– подумав Міцний Молот.

Кімната, до якої зайшов Роран, була велика, прямокутна, без особливих прикрас. Два маленькі килими лежали на підлозі; на стіні зліва висів вузький, погризений мишами гобелен, а справа виднілося одне-єдине маленьке віконце. Жодних розписів у кімнаті не було. У кутку стояв довгий дерев’яний стіл, весь завалений якимись книгами, сувоями та аркушами паперу. Кілька оббитих шкірою масивних стільців стояли біля столу, але ні Насуада, ні люди, які обступили її, не використовували їх. Джормандера серед них не було. Але кількох присутніх Роран знав: під командуванням одних він бився, інших бачив під час битви або чув про них від людей своєї команди.

– ...Мені байдуже, що йому боляче! – голосно говорила тим часом Насуада та ще й грюкнула правою рукою по столу.– Якщо в нас не буде цих підков, то нам не залишиться нічого іншого, як з’їсти наших коней за все те добро, яке вони нам зробили. Я ясно говорю?

Присутні, усі як один, на знак згоди закивали головами. Вони виглядали якимись зляканими й збентеженими. Рорана завжди вражало те, що Насуада, жінка, була здатна користуватися такою повагою у своїх воїнів, повагою, яку відчував і він сам. Ця жінка належала до найрішучіших і найрозумніших людей, яких він будь-коли знав.

– А тепер ідіть,– сказала Насуада.

Восьмеро чоловіків по черзі вийшли, і вона запросила Рорана до столу. Роран сів. Він терпляче чекав, доки Насуада, вмочаючи перо в чорнильницю, писала кілька рядків на маленькому пергаменті. Та ось вона передала пергамент одному з пажів:

– Для гнома Нархейма. Тільки цього разу, перш ніж повертатися, переконайся, що отримав від нього відповідь. Інакше я відішлю тебе до ургалів прибирати за ними.

– Слухаю, моя Леді! – відповів хлопчак і миттю вибіг, наляканий тим, що почув.

Насуада почала переглядати папери, що лежали перед нею.

– Ти вже відпочив, Роране? – не підводячи очей, спитала вона.

«Чому це вона питає?» – подумав Роран, а вголос відповів:

– Хіба що трішки.

– Шкода... Ви, мабуть, усю ніч не спали?

– Майже всю. Елейн, жінка нашого коваля, учора народжувала, але...

– Так, мені говорили. Я так розумію, що ви не спали в той час, коли Ерагон зцілював дитину?

– Ні, я був надто втомлений.

– Але принаймні трохи ви відпочили.

Насуада схилилася над столом, узяла ще один аркуш паперу й уважно прочитала його, перш ніж додати до купи.

– У мене є для вас завдання, Стронгхамере,– як завжди владно продовжила вона.– Наші сили в Аруфсі наткнулися на шалений опір – він куди більший, ніж ми сподівались. Капітан Брігман не може впоратися із цією ситуацією. Тому я посилаю вас до Аруфса, щоб ви замінили Брігмана. Кінь чекає на вас біля південних воріт. Доберетесь якнайшвидше до Фейнстера, потім від Фейнстера до Аруфса. Свіжі коні будуть чекати на вас через кожні десять миль. Я сподіваюсь, що ви дістанетесь до Аруфса за чотири дні. Потім трохи часу на відпочинок, і у вас залишиться приблизно... три дні на штурм міста.

Насуада пильно глянула на Рорана.

– Я хочу, щоб за тиждень, починаючи із сьогоднішнього дня, наш прапор майорів на Аруфсом. Мене не цікавить, як ви це зробите, Стронгхамере. Я просто хочу, щоб це було зроблено. Якщо ви не впораєтесь, у мене не буде іншого вибору, як тільки послати туди Ерагона й Сапфіру, і це залишить нас беззахисними перед Мертагом і Галбаторіксом.

«І тоді Катріна опиниться в небезпеці»,– подумав Роран. Неприємний холодок пробіг по його тілу. Доїхати до Аруфса за чотири дні – це жахливе випробування, особливо зважаючи на його стан. А захопити місто за такий короткий час – це взагалі якесь божевілля. Це приблизно те саме, що дозволити ведмедю битися зі зв’язаними лапами.

Роран збентежено почухав бороду.

– Але я нічого не тямлю на облогах,– сказав він, помовчавши якусь мить.– Принаймні на таких. Невже у варденів немає нікого іншого, хто міг би краще впоратися із цим завданням? Ось хоч би Мартланд Рудобородий...

Насуада заперечно похитала головою:

– Він не може швидко їздити верхи. А тобі слід бути впевненішим у собі, Стронгхамере. Так, у варденів є й інші люди, які знаються на війні, люди, які бували на полі битви частіше за тебе, люди, яких навчали найкращі воїни з покоління їхніх батьків... Але коли мечі напоготові й битва у самісінькому розпалі, тоді не знання чи досвід мають найбільше значення. Найбільше значення має те, чи можеш ти виграти... Якщо можеш – ти переможець.

Вона відклала папери й сперлась на руки.

– Ти довів, що можеш хоробро битися. Ти довів, що можеш виконувати накази...

Плечі Рорана дрібно здригнулись. Він згадав нестерпні гарячі удари батога, що врізалися в його спину, коли він був покараний за те, що не скорився наказу капітана Едріка.

– Ти довів, що можеш командувати воїнами в бою. А тепер, Роране Стронгхамере, подивимось, чи годен ти на щось більше.

Роран ковтнув слину:

– Так, моя Леді.

– Гаразд. Я даю тобі на цей час чин капітана. Якщо ти захопиш Аруфс, вважай, що це звання постійне, аж доки ти не доведеш, що заслуговуєш на щось вище.

Насуада повернулася до своїх паперів і почала порпатися в купі сувоїв. Вона щось шукала.

– Дякую,– тихо сказав Роран.

Насуада відповіла ледь помітним рухом.

– Скільки людей буде в моєму розпорядженні в Аруфсі? – спитав після короткої паузи Міцний Молот.

– Я дала Брігманові тисячу воїнів, щоб захопити місто. Зараз тих, хто здатен битися, залишилось не більше восьми сотень.

«Так мало?!» – ледь не скрикнув Роран.

Наче читаючи його думки, Насуада сказала сухим голосом:

– Ми вважали, що захист Аруфса буде легко здолати. Та насправді все значно складніше.

– Ясно. А чи можу я взяти двох-трьох людей з Карвахола? Ви колись казали, що дозволите нам служити разом, якщо ми...

– Так, так,– махнула рукою Насуада.– Я пам’ятаю, що казала. – Дівчина стисла губи й продовжила: – Візьми, кого хочеш, але щоб за годину ти вже виїхав. Тільки дай мені знати,, скільки людей ти збираєшся взяти із собою. Треба прослідкувати, щоб у дорозі на вас чекало досить коней.

– А можна взяти Карна? – спитав Роран, називаючи ім’я мага, з яким не раз бився пліч-о-пліч.

Насуада на мить завмерла, втупившись поглядом у стіну. Здавалось, її очі дивилися кудись далеко-далеко. Потім вона кивнула на знак згоди й знову заходилась порпатися в купі сувоїв.

– А, ось вона,– дівчина розгорнула сувій, зв’язаний шкіряною ниткою. – Це карта Аруфса та його окраїн. А це велика карта провінції Фенмарк. Раджу тобі дуже уважно їх вивчити.

Міцний Молот узяв сувої й швидко засунув їх за пазуху.

Тим часом Насуада подала йому два прямокутні клаптики пергаменту з червоною восковою печаткою.

– Це твої повноваження, а це – ордер. Покажи їх Брігману, тільки не давай йому на зберігання... Наскільки я пам’ятаю, ти ніколи не вчився читати. Чи не так?

Роран знизав плечима.

– Навіщо? Я вмію лікувати й думати так само, як інші чоловіки. Мій батько казав, що вчити нас читати – це те саме, що вчити собаку ходити на задніх лапках: цікаво, та навряд чи варто зусиль.

– Я погодилася б із цим, якби ти залишився фермером. Але ти не фермер. – Насуада кивнула на пергамент: – Ти повинен вибрати того, хто буде вести листування. А це ускладнює спілкування з тобою, Стронгхамере. Я не можу послати тобі листа так, щоб ніхто не прочитав його. А коли тобі знадобиться написати мені, у тебе не буде іншого вибору, як довіритись одному з твоїх підлеглих, щоб той точно записав твої слова. А він може їх змінити. Отже, твоїм словам буде менше довіри... Якщо ти пов’язуєш своє майбутнє з варденами, я раджу тобі знайти когось, хто навчить тебе читати й писати. А тепер іди, у мене ще багато справ.

Насуада клацнула пальцями, і один з пажів миттю підбіг до неї. Вона поклала руку на плече хлопчака, схилилася до нього й сказала:

– Я хочу, щоб Джормандер прийшов прямо сюди. Ти знайдеш його на Ринковій вулиці, біля отих трьох будинків...

Роран усе ще стояв перед Насуадою.

– Щось іще, Стронгхамере? – спитала вона, звівши докупи брови.

– Так. Перш ніж піти, я б хотів побачити Ерагона.

– Навіщо?

– Більшість із захисних заклять, які він наклав на мене перед битвою, зникли.

Насуада насупилась.

– На Ринковій вулиці, біля тих трьох будинків, що горіли,– сказала вона, звертаючись до пажа – Знаєш це місце? Гаразд, тоді йди.

Вона легенько підштовхнула хлопчину в спину й зачекала, доки він вибіжить із кімнати.

– Було б краще, якби ти цього не робив.

Її слова збентежили Рорана. Але він мовчав, чекаючи, що вона пояснить усе сама.

– Ти помітив, що Ерагон був дуже втомлений під час аудієнції з котами-перевертнями?

– Він ледь тримався на ногах.

– Саме так. Він надто себе виснажує, Роране. Він не зможе захистити тебе, мене, Сапфіру, Арію... та ще багатьох і багатьох, кого він повинен захищати. Для поєдинку з Мертагом і Галбаторіксом йому треба відновити сили. А що ближче ми до Урубейна, то більше повинні бути готові до зустрічі з ними в будь-яку мить дня і ночі. Ми не можемо дозволити всім цим негараздам і безладу ослабити його. З його боку було дуже шляхетно зцілити дівчинку з котячою губою, та це може коштувати нам війни!

Ти бився без оберегів, коли разаки атакували твоє село на Хребті. І якщо ти любиш свого кузена, якщо ти хочеш перемогти Галбаторікса, ти повинен навчитися знову битися без них.

Насуада замовкла, і Роран нахилив голову. Вона була права.

– Я зараз же вирушаю,– сказав Міцний Молот.

– Дуже вдячна тобі за це.

Роран повернувся й пішов до дверей. А коли він уже переступав поріг, Насуада гукнула його:

– Стронгхамере!

Роран здивовано озирнувся.

– Спробуй не спалити Аруфса. Добре? Міста дуже важко відбудовувати.

ТАНОК З МЕЧАМИ

Ерагон сидів на великій каменюці й вистукував по ній каблуками, із нетерінням чекаючи на початок руху. Сапфіа, Арія та Блодхгарм із рештою ельфів нуджено вешталися узбіччям шляху, що пролягав у східному напрямку від Белатони – спершу через поля стиглої пшениці, потім широким кам’яним мостом через річку Джиєт і врешті-решт оминав найпівнічнішу точку озера Леона. Там шлях розходився на два рукави – один із них повертав праворуч, до Палаючої рівнини й Сурди, а другий ішов на північ до Драс-Леони й Урубейна.

Перед східними воротами Белатони, зрештою, як і в самому місті, галасливо метушились тисячі людей, гномів та ургалів, намагаючись вишикуватись в одну рівну колону. Крім воїнів-піхотинців, армія варденів тепер складалася ще й із кавалерії короля Орина, яка гарцювала на силі-силенній чистокровних дужих коней. У хвості колони повільно тягся обоз із припасами: вервечка возів і фургонів завдовжки в півтори милі та череди худоби, яку вардени прихопили із собою із Сурди, а також брали на фермах, що траплялися їм на шляху. Ревіння биків, мулів і віслюків, мекання кіз та іржання бойових коней зливалися в таку жахливу какофонію, що Ерагонові хотілося затулити долонями вуха.