Текст книги "Ерагон. Спадок, або Склеп Душ"
Автор книги: Крістофер Паоліні
сообщить о нарушении
Текущая страница: 41 (всего у книги 49 страниц)
Однак із самого початку Ерагон помітив, що Мертаг грає в цю гру не так, як було колись. Він атакував жорстоко, чого раніше ніколи не робив, так, наче ревно хотів здолати Ерагона, до того ж, швидко. Після першого вибуху злості Мертаг, здавалось, заспокоївся, і тепер уся його поведінка демонструвала лиш холодну невблаганну рішучість.
Ерагон помітив, що поволі починає битися на межі можливостей. Ясна річ, він міг стримувати Мертага, але захищатися йому доводилось куди більше, ніж він би того хотів.
За якийсь час Мертаг ні з того ні з сього опустив свій меч і повернувся до трону Галбаторікса.
Ерагон розгубився. Він не знав, продовжувати йому бій чи ні. І ось у цей самий момент розгубленості Мертаг стрибнув до нього. Ерагон, стоячи на місці, завдав удар. Мертаг прийняв його на щит, а потім, замість того, щоб відповісти власним ударом, як гадав Ерагон, він щосили штовхнув своїм щитом щит Ерагона.
Вершник напружився й штовхнув у відповідь. Він хотів спробувати дотягнутись позаду щита до ніг Мертага, але той штовхав надто сильно, тож Ерагон вирішив не ризикувати. Мертаг був трохи вищий на зріст, і це давало йому можливість тиснути на щит Ерагона так, що тому було важко не ковзати назад по відполірованій кам’яній підлозі.
Урешті-решт могутнім ривком Мертаг відштовхнув Ерагона так сильно, що той спіткнувся. І, поки він хитався, намагаючись устояти на ногах, Мертаг ударив його в шию.
– Летта! – швидко сказав Галбаторікс.
Кінчик Зарока завмер на палець від шиї Ерагона. Той отетерів, не зовсім розуміючи те, що тільки-но відбулося.
– Стримуй себе, Мертагу, інакше я зроблю це за тебе,– суворим тоном мовив Галбаторікс.– Я не люблю повторювати свої слова. Ти не повинен убивати Ерагона, а він не повинен убивати тебе... Продовжуйте!
Здається, аж тепер Ерагон нарешті зрозумів, що Мертаг щойно хотів його вбити і він неодмінно зробив би це, якби не втручання Галбаторікса. Вершник страшенно розгубився. Він вдивлявся в обличчя Мертага, намагаючись знайти хоч якесь пояснення, але обличчя, його суперника залишалося непроникне, так, наче Ерагон важив для нього дуже мало або й узагалі нічого не важив.
Це було щось неймовірне. Мертаг напевно грав не так, як повинен був грати. Щось змінилось у ньому, але що саме, Ерагон сказати не міг.
А на додачу Вершника пригнічувало розуміння того, що він програв і, за всіма правилами, мав би бути вже мертвий. Це розуміння підривало його впевненість у собі. Зрештою, він не раз і не два зустрічався зі смертю, але вона ще ніколи не підступала до нього так близько. Сумніву не було: Мертаг переміг його, а те, що він живий – всього лиш милосердя Галбаторікса.
«Не думай про це, Ерагоне,– сказала Арія.– Навряд чи Мертаг хотів тебе вбити. Та й ти не хотів його смерті. Якби це було не так, битва склалася б інакше. Принаймні в Мертага ніколи не було б можливості атакувати тебе так, як він це зробив».
Ерагон із сумнівом і вдячністю подивився на край острівця світла, де стояла Арія разом з Елвою та Сапфірою.
«Якщо він спробує розірвати тобі горло,—, додала Сапфіра,– підріж йому сухожилля на ногах, щоб бути певним, що він не зможе зробити цього ще раз».
Ерагон кивнув. Він розумів, що казали йому Арія та Сапфіра.
Поєдинок тривав. Суперники розійшлися і знову зайняли місця один навпроти одного. Галбаторікс задоволено дивився на них.
Цього разу Ерагон атакував першим.
Вони билися довго-довго. Мертаг більше не пробував завдавати смертельних ударів. Тим часом Ерагон, на своє превелике задоволення, таки зміг дотягнутись до ключиці суперника, хоч і зупинив удар іще до того, як Галбаторікс мав би зробити це за нього. Мертаг був явно збентежений. Ерагон у відповідь лише посміхнувся.
Обидва суперники діяли однаково майстерно, сильно й спритно. З другого боку, обидва вони припускалися й помилок. Невдовзі з’явилися й рани.
Першою раною був поріз, який Мертаг зробив Ерагонові на правому стегні, влучивши в щілину між краєм кольчуги та верхньою частиною поножа. Поріз був легкий, але надзвичайно болючий, і щоразу, коли Ерагон переносив вагу на праву ногу, з рани сочилася кров.
Потім уже Ерагон влучив Мертагові в зап’ясток. Він розтяв йому руку від краги до рукава туніки. І хоч м’язи залишились цілі, рана дуже боліла.
Крім того, через кров, яка сочилася в рукавицю, Мертаг принаймні двічі змушений був послаблювати хватку.
Іншим разом Ерагон поранив Мертагові праву литку, а ще за якусь мить, поки той приходив до тями після невдалої атаки, обійшов щит і з розмаху опустив Брізінгр якраз на середину його лівого поножа, залишивши на сталі добрячий зазубень.
Мертаг аж засичав від болю й відскочив назад на одній нозі. Тоді Ерагон стрімко пішов уперед, обертаючи Брізінгр і намагаючись звалити свого суперника на підлогу. Та, незважаючи на біль, Мертаг захищався дуже вдало, а потім і сам перейшов в атаку – за кілька секунд уже Ерагон ледь втримався на ногах.
Досить довго їхні щити легко витримували безугавний шквал ударів. Судячи з усього, Галбаторікс залишив у силі закляття на мечах та обладунках обох суперників. Однак через якийсь час закляття на щиті Ерагона помітно ослабли. Те саме сталося й зі щитом Мертага. Недарма після кожного удару меча від щитів почали навсібіч розлітатись тріски. Більше того, уже невдовзі Ерагонові вдалося взагалі розтрощити щит Мертага. Щоправда, особливої переваги йому це не дало, бо Мертаг тут-таки вхопив Зарок обома руками й завдав пару таких сильних ударів, що Ерагонів щит теж розколовся. Таким чином, сили суперників знов були рівні.
Каміння під ногами обох суперників поволі ставало слизьким від крові. Міцно стояти на ногах було все важче й важче. Звуки від ударів зброї відбивалися від стін велетенської зали, повертаючись назад тихою луною, неначе звуки якоїсь давним-давно забутої битви. Часом здавалося, що ці двоє лицарів опинилися сам на сам в осередді цілого всесвіту – все потопало в темряві, і лиш вони, схрестивши мечі, стояли на крихітному острівці світла під пильними поглядами Галбаторікса та Шруйкана.
Без щитів битися Ерагонові стало легше. Тепер його удари раз по раз діставали Мертага, влучаючи здебільшого в руки та ноги.. Звичайно, Мертаг теж діставав тепер свого суперника значно частіше. І попри те, що обладунки захищали їх досить надійно, дрібних ран та синців ставало все більше й більше.
Бій тривав уже досить довго з перемінним успіхом. І що довше вони билися, то все ясніше Ерагон розумів, що Мертаг фехтує краще за нього. Ця перевага була ледьледь помітна, але вона, поза сумнівом, була. «Якщо поєдинок триватиме так і далі,– подумав Ерагон,– то кінець буде один: Мертаг забере в мене всю силу. І це може статися вже невдовзі...» З кожним кроком Вершник відчував, як кров жебонить із його рани на стегні, з кожною миттю захищатись йому ставало все важче й важче.
Двобій треба було завершувати негайно. А коли ні, то що він зможе вдіяти з Галбаторіксом? Вершник уже й тепер сумнівався, що зуміє боротися з королем як рівний з рівним. Та він повинен був спробувати. Він неодмінно повинен був хоч би спробувати...
Але чому так завзято б’ється Мертаг? Навіщо він це робить? Ерагон раптом згадав, як колись Глаедр говорив йому: «Ти повинен навчитися бачити те, на що дивишся». А потім додав: «Шлях воїна – це шлях знання»...
Ерагон глянув на Мертага, неначе бачив його вперше.
Він глянув на нього так пильно, як досі дивився хіба що на Арію під час тренувальних боїв, і так само уважно, як вдивлявся в самого себе під час тієї довгої-довгої ночі самопізнання на Вройнгарді. Він прагнув збагнути приховану мову тіла Мертага.
Ось він стоїть перед ним, стискаючи меч. Його обличчя виказує те, що Мертаг змучений і виснажений. Плечі трохи похилені – значить у глибині душі зачаїлася лють, а може, й страх. А ще жорстокість. Ясна річ, вона не нова для нього, але вперше звернена саме на Ерагона. Вершник спробував порівняти це з тим, що він знав про Мертага колишнього, з його дружбою, вірністю, з його невдоволенням владою Галбаторікса...
На все це пішло лише кілька секунд. Важке дихання, пара доволі незграбних ударів, іще одна невелика рана на лікті – і Ерагон зрозумів правду. Тепер вона здавалася такою очевидною! Так, звісно! У житті Мертага мало бути щось таке, що залежало від цього двобою. І воно важило так багато, що Мертаг неодмінно повинен був перемогти, чого б це йому не коштувало... Навіть якби для цього йому довелось убити свого брата по матері. І що б воно не було, це означало, що Мертаг ніколи не здасться. Він буде битися до останнього подиху, немовби загнаний у глухий кут звір. Це означало, що Ерагонові ніколи не вдасться перемогти його в чесному бою, а перемогти треба було, бо цей двобій і для нього важив дуже й дуже багато. Хоч, зрештою, він був для Вершника всього лиш зручним способом відвернути увагу короля, і його не обходило, хто виграє, а хто програє. Головне – щоб після цього він міг стати віч-на-віч з Галбаторіксом. А от для Мертага перемога була понад усе. І з власного досвіду Ерагон добре знав, що за таких обставин здолати суперника за допомогою самої лиш сили страшенно важко, якщо взагалі можливо.
Як же зупинити того, хто має намір іти до кінця, незважаючи на жодні перешкоди? Ерагон вирішив це питання домежно просто: єдиний спосіб перемогти Мертага – дати йому те, чого він так гаряче прагне. Треба визнати свою поразку. Ні-ні, у жодному разі не повну. Він не може дозволити Мертагові виконати наказ Галбаторікса. Треба віддати йому перемогу, щоб потім узяти своє з лишком.
Сапфіра мовчки слухала думки свого Вершника. І що довше вона їх слухала, то все владніше біль і тривога огортали її душу.
«Ні, Ерагоне,– нарешті сказала вона.– Повинен бути якийсь інший шлях...»
«Скажи мені, який,– попросив Вершник.– Я не бачу його».
Сапфіра рикнула, і Торнак, мов луна, рикнув їй у відповідь.
«Роби все мудро»,– тільки й сказала Арія. Ерагон зрозумів, що вона мала на думці. Тим часом Мертаг пішов в атаку. їхні мечі схрестилися, дзенькнувши. А потім суперники зробили крок назад і завмерли на мить, набираючись сили. Коли ж вони знов рушили один на одного, Ерагон немовби через втому чи неуважність відвів убік руку з мечем. Цей рух був ледь-ледь помітний, та Вершник добре знав, що Мертаг не втратить свій шанс.
Ерагон нічого не відчував. Біль від ран кудись зник. Його свідомість була схожа на глибокий ставок у безвітряний день – рівне, непорушне дзеркало, в якому завмерли тіні речей. Те, що він бачив, не викликало в нього жодних думок. Та в них і не було потреби. Вершник знав усе, що мав знати, і зайві думки тільки заважали б йому. Як він і передбачав, Мертаг кинувсь до нього, цілячи мечем у живіт.
Ось вона – жадана мить. Ерагон повернувся. Він зробив це не швидко й не повільно, а саме так, як вимагала ситуація. Цей рух був такий природний, наче Ерагон і не міг діяти інакше.
Зарок уп’явся йому в м’язи з правого боку, прямісінько під грудною кліткою. Це було, мов удар молота. Гостра сталь ковзнула крізь зламані ланки кольчуги й пронизала тіло. Ерагонові перехопило подих: чи то від холоду металу, чи то від самого болю – він не знав.
Мертаг вражено завмер.
Та перш ніж він прийшов до тями, Ерагон розмахнувся й щосили ввігнав йому меч у живіт. Ця рана була смертельна.
Обличчя Мертага витягнулось. Він відкрив рот, наче хотів щось сказати, але мовчки впав на коліна, усе ще стискаючи Зарок.
Десь збоку рикнув Торнак.
Ерагон вийняв Брізінгр і відступив на крок назад. Гримаса болю спотворила йому обличчя, коли Зарок так само ковзнув з його тіла.
Якусь мить Мертаг іще стояв. Потім він випустив з рук Зарок – меч зі стуком упав на підлогу. А вслід за цим його власник ухопився за живіт руками, став на коліна, зігнувся й притисся головою до кам’яної підлоги.
Ерагон мовчки дивився. Очі йому заливала гаряча кров...
– Наіна! – спокійно мовив зі свого трону Галбаторікс. Десятки ліхтарів по всій залі ожили, знов освітивши колони й різьблені орнаменти на стінах, а також кам’яну брилу, біля якої стояла прикута Насуада.
Хитаючись, Ерагон підійшов до Мертага й став навколішки.
– Ну що ж,– сказав король, і його гучний голос розійшовся луною по всій залі,– переміг Ерагон.
Мертаг глянув угору на брата. Його вкрите потом чоло зморщилось від болю.
– Ти просто не міг дозволити мені перемогти, чи не так? – прошепотів він.– Ти не можеш перемогти Галбаторікса, та тобі треба було довести, що ти кращий за мене...
Мертаг здригнувся. Ерагон поклав йому руку на плече:
– Чому? – тільки й спитав він, знаючи, що Мертаг розуміє його без зайвих слів.
У відповідь почувся ледь чутний шепіт:
– Тому що... я хотів... здобути його прихильність, щоб врятувати її...
На очі Мертага набігли сльози, і він відвів погляд.
Тепер Ерагон починав розуміти, що його припущення справджується. У душу йому закралась тривога.
Минуло ще трохи часу. Ерагон помітив, що Галбаторікс дивиться на них з великою цікавістю.
– Ти обдурив мене,– сказав Мертаг після мовчанки.
– Це був єдиний спосіб. Мертаг глянув на Ерагона:
– Ось... Цим я завжди відрізнявся від тебе. Ти був готовий пожертвувати собою. Я – ні...
– Але тепер ти теж готовий.
– Я вже не той, ким був раніше. Тепер у мене є Торнак і...– Мертаг замовк на півслові. Його плечі піднялися й опустились, ледь здригнувшись.– Я більше не б’юсь за самого себе... Це багато чого змінює,– він вдихнув і знову здригнувся.– Раніше я думав, що ти дурень, коли так ризикуєш життям... Тепер я розумію. Я розумію... чому. Я розумію...– його очі стали великівеликі, а з обличчя зникла гримаса болю. Здавалося, що він забув про біль, що його осяває чисте внутрішнє світло.– Я розумію... ми розуміємо,– прошепотів Мертаг.
Торнак якось дивно рикнув – жалібно й загрозливо водночас. Тим часом Галбаторікс засовався на своєму троні, так, наче йому було незручно сидіти.
– Досить цих розмов,– різким голосом сказав він.– Двобій закінчено. Ерагон переміг. Тепер нашим гостям саме час схилити переді мною коліна й присягнути на вірність... Підійдіть ближче... ви обидва... Я зцілю ваші рани, а потім продовжимо.
Ерагон почав підводитись, та Мертаг схопив його за руку.
– Хутко! – мало не крикнув Галбаторікс, і його важкі брови зійшлися на переніссі.– Інакше будете страждати від ран, аж доки ми не закінчимо.
– Приготуйся,– одними губами мовив Мертаг до Ерагона.
Вершник не знав, що йому робити. Але він кивнув і попередив Арію, Сапфіру та Елдунарі.
Мертаг відштовхнув Ерагона вбік і звівся на коліна, усе ще затискаючи руками рану на животі. Він глянув на Галбаторікса. І раптом викрикнув слово.
Галбаторікс підскочив, підняв руку, ніби хотів прикритися. А Мертаг продовжував вигукувати слова прадавньою мовою. Він робив це так швидко, що Ерагон навіть не міг зрозуміти мету закляття.
Повітря навколо Галбаторікса почало спалахувати червоними язиками. За мить усе тіло короля взялося полум’ям. Воно зашелестіло так, неначе спекотної літньої днини вітер почав гратись гілками вічнозеленого лісу. Потім щось тонко й пронизливо скрикнуло – дванадцять світляних куль зринули над головою Галбаторікса, відлетіли від нього й зникли, нечутно пройшовши крізь стіни кімнати. Вони були схожі на духів...
І в цю мить Торнак блискавично, неначе кіт, якому наступили на хвіст, обернувся назад, уп’явшись зубами у велетенську шию Шруйкана. Чорний дракон оглушливо рявкнув від болю. Він піднявся й рушив назад, трусячи головою, щоб скинути із себе Торнака. Підлога затремтіла під вагою двох драконів. Дітлахи, що так і сиділи на сходах помосту, скрикнули, затуляючи вуха руками.
Ерагон бачив, як Арія, Елва й Сапфіра нарешті зрушили з місця – їх більше не стримували чари Галбаторікса. Арія, стискаючи в руці Дотдаерт, кинулась до трону, Сапфіра – туди, де Торнак учепився в Шруйкана, а Елва піднесла руку до рота й почала щось говорити ніби сама до себе. Але що вона там казала, Ерагон почути не міг, бо поруч оглушливо боролись дракони, бризкаючи навсібіч величезними краплями крові.
Нарешті Вершник підвівся. Долаючи біль, він рушив услід за Арією до трону.
Але все це тривало лиш мить. Галбаторікс сказав якесь слово прадавньою мовою, додав: «Летта!» – і невидимі пута знов обплели руки та ноги Вершника. У кімнаті запанувала мертва тиша, бо король обплутав своїми чарами всіх, навіть Шруйкана.
Лють і розпач закипіли в душі Ерагона. Справді-бо, вони були вже так близько до того, щоб вразити короля, аж раптом – оці всесильні чари!
– Взяти його! – скрикнув Вершник і подумки, і вголос.
Тепер він уже не боявся за долю тих двох нещасних малюків. Так чи інакше, напад на Галбаторікса та Шруйкана вже відбувся, і король міг убити дітей незалежно від того, триватиме він чи ні.
Не вагаючись ні миті, Ерагон разом із Сапфірою, Арією й Елдунарі, які вони взяли із собою, щосили вдарив по свідомості короля, виливаючи в один-єдиний пекучий промінь увесь свій гнів, ненависть і біль.
На частку секунди свідомість Галбаторікса зринула перед ним: страшний, укритий похмурими тінями простір, охоплений тріскучим морозом і палючою спекою, розділений залізними стінами, важкими й непохитними, що розбивали його на частини. Та вже наступної миті підкорені королем дракони, несамовиті й убиті горем, атакували свідомість Вершника й змусили його відступити назад, аби не бути розтерзаним на шматки.
Ерагон чув, як услід за ним почала щось говорити Елва. Та вона не встигла вимовити й звука, як Галбаторікс сказав: «Тейна!» – і дівчинка одразу ж замовкла.
– Я зірвав з нього магічний захист! – вигукнув Мертаг.– Він...
Мертаг замовк, а за секунду Ерагон побачиві як той падає мов підкошений на підлогу. Його шолом вдарився об каміння з різким стуком. Що б не казав Галбаторікс, він робив це так швидко й тихо, що Ерагон нічого не міг збагнути.
– У мене багато чарів,– нарешті мовив Галбаторікс голосно, і його обличчя, схоже на хижого птаха, потемніло від люті.– Ви не можете, завдати мені шкоди!
Він звівся зі свого трону й широкими кроками рушив по сходах до Ерагона. Плащ короля ритмічно гойдався, рука лежала на білому смертоносному мечі.
За ті короткі миттєвості, поки Галбаторікс ішов до нього, Ерагон спробував піймати розум бодай одного дракона, який атакував його свідомість, та їх було так багато, що Вершникові довелось напружити всі сили, щоб відігнати орду Елдунарі, перш ніж ті поневолять його думки.
Галбаторікс зупинився за крок від Ерагона. Він пильно глянув на нього. На скронях короля проступили вени, а м’язи важкої щелепи напружились.
– Ти хочеш виступити проти мене, хлопче? – спитав він, ледь не бризкаючи слиною від люті.– Гадаєш, що ти мені рівня? Що зможеш скинути мене й сісти на мій трон?
Жили на шиї в Галбаторікса напнулись, наче товста мотузка. Він різко смикнув за край свого плаща.
– Я вирізав цей плащ і ці рукавиці з крил самого Бельгабада.
Король підняв Врангр і підніс його гостре лезо до очей Ерагона.
– Я вирвав цей меч з руки Враеля і зняв цю корону з голови того бідолахи, який носив її до мене. І ти ще думаєш подолати мене? Мене! Ти прийшов у мій замок, ти повбивав моїх людей і ти поводишся так, наче кращий за мене. Наче ти шляхетніший, доброчесніший...
Галбаторікс ударив Вершника по щоці головкою ефеса меча, розідравши шкіру. У голові в Ерагона загуло, а перед очима закружляло, пульсуючи, ціле сузір’я червоних цяток.
– Треба дати тобі урок скромності, хлопче,– уже не так роздратовано сказав Галбаторікс. Він підійшов до Ерагона так близько, що його блискучі очі опинились за кілька дюймів від очей Вершника. А потім ударив його в другу щоку. Якусь мить Ерагон не міг бачити нічого, крім безмежної темряви, усіяної спалахами світла.
– Мені буде до вподоби мати тебе серед своїх підданих,– знову озвався король і зовсім тихо додав: – Гангра.
Натиск Елдунарі, які атакували розум Ерагона, кудись зник. Тепер Вершник міг вільно думати. Аж раптом лезо думки, заточене до безконечно малої точки, пройняло свідомість Ерагона й занурилось у глибини його єства. Потім воно повернулось і, наче колючка нетреби в м’якому, як фетр, листі, розпанахало його свідомість, намагаючись знищити волю, індивідуальність, зрештою, сам розум.
Цей напад був несхожий на жоден із тих, з якими досі мав справу Вершник. Ерагон спробував бодай ухилитись від нього і в пошуках захисту зосередився на однійєдиній думці: помста. Він відчував і емоції Галбаторікса: тут панувала лють, а водночас якась неймовірна радість від можливості змусити Ерагона страждати й бачити, як він корчиться від болю. Вершник зрозумів, що Галбаторікс так вправно ламав свідомість своїх ворогів, мабуть, іще й тому, що це давало йому насолоду.
Лезо проникало все глибше й глибше в самісіньке єство Ерагона, і він скрикнув, намагаючись хоч якось захиститися. Галбаторікс криво посміхнувсь. Його зуби були сліпучо-білі, наче порцеляна.
Та одним лиш захистом у битві не переможеш. І Ерагон, незважаючи на пекучий біль, змусив себе атакувати Галбаторікса у відповідь. Він пірнув у свідомість короля й міцно вхопив його гострі, ніби криця меча, думки. Вершник хотів пришпилити їх на місці, так, щоб король не міг ані ворухнутись, ані думати без його дозволу.
Дивно, але Галбаторікс навіть не пробував захищатись. Його крива посмішка стала трохи ширша, і він іще більше повернув лезо у свідомості Ерагона. Вершникові здалося, ніби всередині нього стрімко росте й без того великий кущ колючої шипшини. Він знову скрикнув, та цей крик завмер у хватці закляття Галбаторікса.
– Здавайся,– тихо сказав король і схопив Ерагона за підборіддя своїми залізними пальцями.– Здавайся.
Лезо всередині повернулось іще раз, і Вершник іще раз відчайдушно закричав.
Думки короля, мов велетенські щупальці, обхопили свідомість Ерагона, залишаючи йому все меншу й меншу часточку розуму. Вони стискали його аж доти, доки на волі зосталась усього лиш маленька яскрава цятка, над якою нависала зловісна тінь Галбаторікса.
– Здавайся,– прошепотів король майже лагідно.– Тобі нікуди йти, ніде сховатись... Це життя скінчилось для тебе, Ерагоне, Вбивце Тіні. Але на тебе чекає нове життя. Здавайся, і я прощу тобі все.
Сльози затуманили погляд Вершника. Він програв.
Це було куди болючіше за будь-які отримані в бою рани. Скільки років борні – і все дарма! Сапфіра, Елва, Арія, Елдунарі – ніхто не міг здолати Галбаторікса. Він був надто сильний, надто розумний. І Герроу, і Бром, і Оромис – усі вони загинули марно, як і багато воїнів різних рас, які поклали життя на вівтар боротьби з Імперією.
Сльози потекли з очей Ерагона.
– Здавайся,– голос короля звучав уже владно, а його хватка стала сильніша...
Це було вкрай несправедливо. Несправедливо те, що так багато людей страждало й помирало, переслідуючи недосяжну мету. Несправедливо те, що Галбаторікс самодин завдав так багато горя. Несправедливо те, що він уникне кари за всі свої злочини. «Чому?» – спитав сам себе Ерагон.
– Здавайся! – розум Галбаторікса напав на Ерагона з новою силою. Було таке відчуття, ніби уламки криги й язики полум’я оточують його з усіх боків.
Ерагон голосно скрикнув й у відчаї потягнувся до Сапфіри та Елдунарі. І попри те, що вони були в кільці підвладних Галбаторіксу несамовитих драконів, він таки взяв у них трохи енергії, щоб створити закляття.
Це було закляття без слів – магія Галбаторікса не дозволила б їх вимовити. Зрештою, жодні слова не могли описати ні того, що хотів Ерагон, ні того, що він тепер відчував. Усі бібліотеки світу були тут безсилі. Вершник створив своє закляття з інстинктів і почуттів – з того, що непідвладне мові.
Те, чого він хотів, було водночас просте й складне: він хотів, щоб Галбаторікс зрозумів... зрозумів, що він робить неправильно. Це закляття аж ніяк не було нападом. Це була спроба сказати все. Якщо вже Ерагонові судилося провести решту життя рабом короля, то він хотів, щоб Галбаторікс сповна розумів те, що він робить.
І магія подіяла. Принаймні Ерагон відчув, як Умарот та Елдунарі, які намагалися не звертати уваги на драконів Галбаторікса, помітили його закляття. Сотні років невтішного горя й люті піднялися у них, мов хвилі. Дракони з’єднали свої свідомості з розумом Ерагона й почали змінювати закляття, поглиблюючи, розширюючи, доповнюючи його. Невдовзі воно стало куди сильніше, ніж Ерагон міг на те сподіватися.
Тепер закляття було покликане не тільки показати Галбаторіксу хибність його дій, а ще й змусити пережити всі добрі й лихі почуття, які він викликав у інших від часу появи на світ. Це закляття перевершило силою будь-яке з тих, які Ерагон міг створити самотужки, бо воно містило в собі значно більше, ніж дано зрозуміти одній людині чи одному дракону. Кожне Елдунарі зробило свій внесок у чари, і тепер це закляття охоплювало не лише безмежні простори всієї Алагезії, але й безконечний час.
Ерагон подумав, що це були найсильніші чари, які будь-коли творили дракони, і він був їхнім знаряддям. Він був їхньою зброєю. Сила Елдунарі лилася крізь нього, немов широченна ріка, а він почувався порожньою крихкою посудиною, так, наче потік, який плинув крізь нього, мав ось-ось розірвати його шкіру. Коли б не Сапфіра та інші дракони, він би, мабуть, за мить помер. Світло ліхтарів навколо нього потьмяніло – Ерагонові здавалось, що в думках він чує відлуння тисяч голосів: нестерпну какофонію болю та радощів, що їх містило в собі минуле й сьогочасність.
Зморшки на обличчі Галбаторікса поглибшали.
Його очі стали великими.
– Що ти зробив? – спитав він глухим напруженим голосом, відступивши на крок назад і схопившись руками за скроні.– Що ти зробив?
– Змусив тебе зрозуміти,– ледь чутно відповів Ерагон.
Король глянув на нього з острахом. М’язи на його обличчі здригнулись, усе тіло пройняв дрож.
– Ти не здолаєш мене, хлопче,– хрипким голосом сказав він.– Ти... не...
Король скрикнув, похитнувся й за мить упав на підлогу. Чари, які тримали Ерагона, зникли. Водночас ожили й усі інші – Елва, Арія, Сапфіра, Торнак, Шруйкан... Від громового рику чорного дракона здригнулися стіни. Одним могутнім порухом Шруйкан струснув із себе Торнака, відкинувши його далеко вбік. Торнак незґрабно впав, кістки його правого крила гучно хруснули.
– Я... не... здамся,– мовив Галбаторікс, повільно підводячись із підлоги.
Неподалік від короля Ерагон побачив Арію. Вона стояла майже біля трону й, здається, не знала, що їй робити. Повагавшись якусь хвилину, ельфійка швидко побігла вздовж помосту до Шруйкана. За нею рушила Сапфіра, а трохи згодом і Торнак.
Тим часом Галбаторікс був уже на ногах. Він зиркнув туди-сюди оскаженілими очима й великими кроками пішов до Ерагона. Мить – і його меч уже зблиснув у повітрі.
Ерагон якомога швидше відкотився вбік. Він почув, як Врангр рубонув камінь прямо біля його голови. Вершник відкотився ще на кілька футів і спробував встати. Ноги ледь-ледь тримали. Лиш енергія Елдунарі дозволяла йому сяк-так стояти на ногах.
Галбаторікс із криком кинувсь на нього – Ерагон відбив удар короля. їхні мечі задзвеніли. Цей звук був різкий і чистий на тлі могутнього рикання драконів, що змагались не на життя, а на смерть.
Ось Сапфіра високо підстрибнула вгору й учепилась у величезну морду Шруйкана, заливаючи її кров’ю. Потім вона знов упала на підлогу. Шруйкан заніс над нею лапу з оголеними пазурами, та Сапфіра відскочила назад, наполовину розправивши крила...
Король знову пішов в атаку. Ерагон відхилився від Галбаторіксового могутнього удару, а сам спрямував меч під його ліву пахву. На превеликий подив, кінчик Брізінгра почервонів від крові. Тоді Вершник ударив іще раз, і Галбаторіксу коштувало неабияких зусиль відбити цей удар. Урешті-решті вони намертво схрестили свої мечі. Обличчя короля було спотворене майже до невпізнання, а на його щоках блищали сльози.
Аж раптом над їхніми головами стрімко пронісся язик полум’я. Повітря стало нестерпно гарячим. Десь поруч закричали діти. Поранена нога Ерагона підігнулась, і він спершу впав на коліна, потім став навпочіпки, боляче вдарившись рукою, якою тримав Брізінгр.
Він гадав, що меч короля ось-ось упаде на нього, але Галбаторікс так і стояв на своєму місці, похитуючись туди-сюди.
– Ні! – сказав король.– Я не...– він якось дивно глянув на Ерагона й додав: – Зупини це!
Вершник струснув головою і звівся на ноги. Його ліву руку проймав сильний біль. Він озирнувся – на лівій передній лапі Сапфіри зяяла глибока кривава рана. І в цю мить на другому боці зали Торнак учепився зубами в хвіст Шруйкана, змусивши чорного дракона загарчати й повернутись назад. Та поки він це робив, Сапфіра знов підстрибнула вгору, опинившись на верхній частині його шиї, зовсім поруч із черепом. Вона вчепилась кігтями в його луску й щосили вкусила за шию між двома шипами вздовж хребта. Шруйкан оскаженіло гаркнув і заметався ще більше.
Тим часом Галбаторікс знову пішов уперед. Один удар, другий... Ерагон досить легко відбив їх, а потім завдав удар у відповідь, який вразив короля.
– Зупини це,– сказав Галбаторікс, і в його голосі було більше благання, ніж загрози.– Біль...
Шруйкан іще раз шалено гаркнув. Вершник побачив, як за спиною в короля, з другого боку від Сапфіри, Торнак учепився в шию чорного дракона. Сапфіра й Торнак тягли голову Шруйкана вниз, і вона опинилась майже біля самісінької підлоги. Однак чорний дракон був надто великий і сильний, щоб вони могли здолати його навіть удвох. Навряд чи їхні зуби годні були завдати йому великої шкоди.
Аж тут, перед очима Ерагона, наче легка лісова тінь, промайнула Арія. Вона вискочила з-за колони й побігла до драконів. У лівій руці ельфійки сяяв, немов зоря, зелений Дотдаерт. Побачивши її, Шруйкан різко смикнувся всім тілом, намагаючись скинути із себе Сапфіру й Торнака. Та це була марна справа. Тоді він роззявив свою пащеку й випустив прямо перед собою величезний струмінь вогню.
На мить Арія зникла за вогняною стіною, а коли Ерагон побачив її знову, вона була вже майже поруч із головою Шруйкана. Кінчики її волосся палали, та ельфійка, здавалось, і не помітила цього.
Трьома великими стрибками Арія заскочила на передню ногу чорного дракона, звідти кинулась до його голови, тягнучи за собою, мов яка комета, вогненний хвіст. Потім вона голосно скрикнула й кинула Дотдаерт прямісінько у велике, сяюче, ніби блакитний лід, око Шруйкана.
Шруйкан заревів і здригнувся всім тілом. За мить він повільно-повільно почав падати на бік. З його рота потекло рідке полум’я.
Сапфіра й Торнак ледь устигли відскочити, коли велетенський чорний дракон ударився об підлогу. Колони зали затріщали. Уламки каміння полетіли зі стелі. Кілька ліхтарів розбилось, і з них закрапала якась рідина.
Уся зала так похитнулась, що Ерагон ледь не впав. Він не міг бачити, куди поділась Арія. Невже Шруйкан розчавив її?
