Текст книги "Ерагон. Спадок, або Склеп Душ"
Автор книги: Крістофер Паоліні
сообщить о нарушении
Текущая страница: 13 (всего у книги 49 страниц)
– Авжеж,– задумливо посміхнувся Орик.– Але вона не може покинути своїх обов’язків лиш для того, щоб мене заспокоювати. Зрештою, про який спокій може бути мова, якщо вона перебуватиме так близько від Мертага, Торнака, Галбаторікса та його триклятого чорного дракона.
– Ти нагадуєш мені відповідь на загадку,– сказав Ерагон, щоб підбадьорити Орика.– Сидить король гномів на землі й ліпить із грязюки камінь. Не впевнений, що така загадка колись існувала, але віршами вона б звучала десь так:
Тринадцять зірок над його головою, Він робить каміння з землі...
Рими, на жаль, нема. Та я не поет, і годі чекати від мене справжніх віршів. Можу уявити, як люди ламатимуть собі голову над цією загадкою!
– Гм...– буркнув Орик.– Тільки не гноми... Навіть наші дітлахи відгадають її за лічені секунди.
«І дракон теж»,– додала Сапфіра.
– Мабуть, так воно і є,– згодився Ерагон.
А потім Вершник розпрітав Орика про все, що сталося з гномами після того, як він із Сапфірою покинув Тронжхейм. Вони не бачились бозна-скільки, тож він із нетерпінням чекав прибуття армії гномів до Драс-Леони, аби дізнатися, як його друг поживає після коронації.
Орик і собі скучив, тому майже годину переповідав Ерагонові про всі ті сварки, які спалахнули між кланами гномів після формування армії й початку походу. Клани були так невдоволені війною, що навіть Орику важко було тримати їх у покорі.
– Це ніби керувати зграєю дурних качок,– пояснив Орик.– Вони завжди рухаються власним шляхом, здіймають неймовірний ґелґіт й норовлять хапнути тебе за руку за першої-ліпшої нагоди.
Ерагон поцікавився долею Вермунда. Йому вже давно кортіло дізнатись, що сталося з гномом, котрий намагався його вбити. Вершник хотів зрозуміти, де тепер його вороги, особливо найнебезпечніші.
– Він повернувся до рідного села у Фелдарасті,– відповів Орик.– Подейкують, почав добряче пиячити й нарікати ледь не на весь білий світ. Але на нього майже ніхто не зважає. Кнурлани Аз Свелдн рак Ангуін напрочуд горді й уперті. Дуже часто вони заплющують очі на дурнуваті витівки Вермунда, незважаючи на те, що інші клани засуджують його вчинки. Але замах на гостя – це те, чого гноми ніколи не пробачать. Ніде правди діти, дехто з Аз Свелдн рак Ангуін продовжує симпатизувати Вермунду, та я не вірю в те, що вони наважаться втратити прихильність решти гномів тільки заради того, щоб захистити грімстборіта, у якого немає ані краплини власної гідності. Спливуть роки, і вони взагалі відвернуться від нього. Мені казали, що Вермунда остерігаються навіть ті клани, які самі потрапили в неласку.
– Як гадаєш, що з ним буде?
– Він змириться з неминучим і зламається... Або ж одного чудового дня хтось підсипе йому в мед отрути. А вийшовши на вулицю, він може отримати ніж у спину... Словом, як ватажок Аз Свелдн рак Ангуін, він не становить для тебе жодної небезпеки.
Друзі розмовляли аж доти, доки Орик не завершив кілька перших етапів виготовлення Ереткнурла. Далі грязьову кулю слід було просушити в наметі на клаптикові тканини, тому Орик узяв своє відерце й звівся на ноги.
– Дякую тобі, Ерагоне, за те, що мене вислухав,– сказав він,– І тобі теж, Сапфіро! Дивна річ, але ви єдині, крім Хведри, з ким я можу ось так просто потеревенити. Усі ж інші...– гном не доказав, а лиш скрушно розвів руками.
– Ти наш друг, Орику, і нам байдуже, король ти чи ні. Ми завжди раді погомоніти з тобою! Більше того, ти можеш бути впевнений, що про жодне слово нашої розмови ніхто не дізнається! – і собі звівся на ноги Ерагон.
– Так, я переконаний у цьому, Ерагоне,– зиркнув на нього Орик.– Навколо відбувається так багато всього цікавого, а в тебе немає часу, щоб з усім ознайомитись... Прикро...
– Повір, Орику, зараз мене хвилює тільки доля варденів. Усе інше мене не обходить.
– У цьому щось є, адже Вершник повинен завжди бути наче збоку від усіх. Інакше він не зможе мати власної думки. Раніше я ніколи не розумів незалежності Вершників, але зараз бачу, що вона необхідна їм, як повітря.
– Ну, я не зовсім збоку...– знизав плечима юнак.– Я вірний тобі й Насуаді.
– Твоя правда... Але ти все одно не належиш ані варденам, ані Інгейтуму. Та як би там не було, я дуже радий, що можу тобі довіряти,– схилив голову Орик.
– І я...– тихо сказав Ерагон, посміхнувшись.
– Ми ж молочні брати, чи не так? А брати мають пильнувати один за одним!
«Авжеж, мають...» – подумав Ерагон, поплескав Орика по плечу, а вголос мовив:
– Молочні брати.
ШЛЯХ ПІЗНАННЯ
Того-таки дня, переконавшись, що війська Імперія вже не наважаться атакувати варденів з Драс-Леони, Ерагон і Сапфіра попрямували в тил табору, де був спеціальний майданчик для тренувальних боїв.
Там на них уже чекала Арія. Власне кажучи, прибувши до табору, вони зустрічалися з ельфійкою кожен божий день.
– Як справи? – спитав Ерагон.
– Так собі..– невесело посміхнулась Арія, яка із самого ранку мала досить напружені перемовини з Насуадою й королем Орином.
Кивнувши, Ерагон дістав з піхов свого меча. Ельфійка не примусила довго себе чекати, і вже за мить супротивники стояли один проти одного в бойових стійках. За попередньою домовлешстю кожей із них прихопив на сьогоднішне тренування щит. Це мало врізноманітнити поєдинок. До того ж, тепер все більше нагадував реальний бій.
Рухаючись обережними невеличкими кроками, Вершник й ельфійка інколи не дивились собі під ноги – їхні погляди були прикуті одне до одного. Від цієї частини дуелі Ерагон отримував, мабуть, найбільшу насолоду. Невідривно дивитися в очі Арії, зосереджено й уважно пильнувати за її фантастично красивими зіницями,– він радів, що стає ближчим до ельфійки бодай у такий химерний спосіб.
Перший удар був за Арією. Другий так само. І Ерагон одразу ж ускочив у халепу – ельфійка притисла свого меча йому до шиї. Сенсу пручатися не було, тож довелося чекати, доки Арія опустить зброю і зробить крок назад.
– Знову ловиш ґав! – мовила вона.
– І як тобі вдається весь час мене перемагати?! – роздратовано сказав Ерагон.
– Ось так,– відповіла ельфійка й зробила випад убік його правого плеча.
Захищаючись, Вершник підняв щит і прудко відскочив на кілька кроків.
– Я тренувалась сотні років,– вела далі Арія,– і було б трохи дивно, якби я тебе не перемагала. Чи не так? Ти взагалі повинен пишатися, що тобі вдалося кілька разів зачепити мене. Ну то як, іще одна спроба?
Просвистівши в повітрі, Брізінгр із брязкотом врізався в щит, яким ельфійка прикрила стегно. У відповідь Вершник отримав блискавичний удар по зап’ястку – всю руку аж до плеча наче пронизали холодні голочки.
Ерагон зойкнув, укотре відскочив, сподіваючись перевести подих і хоч трохи оговтатись. Головна незручність у боях з ельфами полягала в тому, що вони були значно швидші за людей, тож могли дістати супротивника з більшої відстані, так що той і оком не встигав змигнути. Словом, щоб почуватися в безпеці, Вершник мав перебувати щонайменше за сотню футів від Арії.
Та ельфійка й не збиралася збавляти оберти. Високо підстрибнувши, вона дивовижним чином зробила в повітрі кілька кроків і кинулась на Ерагона. Той відмахнувся мечем, але Брізінгр просвистів повз плече Арії, не завдавши їй жодної шкоди. А вже наступної миті ельфійка зробила обманний рух. Вершник хотів був прикрити ребра, але зрозумів, що меч супротивниці вкотре торкається його шиї – • цього разу біля самісінького кадика.
Так вони й завмерли. Вологі, великі очі Арії були всього за якийсь дюйм від Ерагона. У них світилися запал битви, завзятість і гранична зосередженість... Не знаючи, як усе це розуміти, юнак зупинився. Ельфійка враз стала наче байдужа, відвела меч від його шиї й відійшла геть.
– Якщо ти знаєш так багато про володіння мечем,– порушив мовчанку Вершник, потираючи горло,– чому ти не навчиш мене битися краще?
– Я намагаюсь,– Арія зблиснула своїми смарагдовими очима,– але проблема не в цьому,– вона торкнулася мечем правої руки Ерагона.– Проблема в тому, що я знов і знов показую тобі твої помилки, чекаючи, доки ти перестанеш їх робити. І я буду показувати їх навіть тоді, якщо на тобі не залишиться жодного живого місця,– ніби підтверджуючи серйозність власних намірів, ельфійка грюкнула Вершника мечем по шолому.
Кожна поразка від Арії завдавала такого відчутного удару самолюбству Ерагона, що він уже почав серйозно сумніватися в тому, чи й справді здатен подужати Галбаторікса, Мертага чи будь-якого іншого небезпечного супротивника. Думка про це просто пригнічувала його, адже не було жодних гарантій, що в найвідповідальнішу мить, саме тоді, коли він опиниться сам на сам із головним ворогом, поруч із ним буде Сапфіра.
Ерагон трохи потупцяв на місці й відійшов від Арії ярдів на десять.
– Гаразд,– процідив він крізь зуби, стаючи в низьку атакувальну позицію.– Продовжимо?
– Ну давай...– примружила очі Арія.
Ще якусь мить вони постояли, а потім кинулись одне на одного з бойовим кличем. З-під клинків дощем бризнули снопи іскор. Удар, два, три, десяток, сотня... Вони стікали потом, вкрились шаром пилюки, з порізів на Ерагоновому тілі сочилася кров, та все одно ніхто не хотів поступатися. На обличчях обох суперників, здається, з’явилася лють, чого раніше під час їхніх поєдинків ніколи не бувало.
Сапфіра спостерігала за ними з кутка майданчика, розтягнувшись на м’якому трав’яному килимі. Здебільшого вона тримала свої думки при собі, щоб не заважати Вершникові, але часом усе ж таки робила дуже слушні зауваження, які допомагали йому ефективніше атакувати й захищатись. Час від часу дракон і прямо втручався в перебіг подій. Принаймні кілька разів, коли Вершник починав рухатися повільніше, ніж треба, Сапфіра подумки торкалася його руки:"чи ноги, і тоді Ерагон знав, який саме рух йому треба виконати швидше.
Щоправда, через якийсь час Вершник попрохав дракона не робити цього.
«Сапфіро,– сказав він,– я повинен навчитись робити це сам, бо ти не зможеш допомагати мені щоразу, як я опинюсь у небезпеці».
«Чого це раптом? Я можу спробувати».
«Знаю... Але це моя гора, і я маю видертись на неї самотужки».
«Навіщо ж тобі дертись, коли можна літати? – голос у Сапфіри був веселий.– Ну, куди ти дістанешся на своїх коротеньких ніжках!»
«Твоя правда, Сапфіро... Я можу літати, але крила належать тобі, і в кожній моїй перемозі не так уже й багато моєї заслуги...»
«Перемога перемогою, а смерть смертю – як би ти їх не досягнув».
«Сапфіро...» – зітхнув Ерагон.
«Що, малий?..»
***
Урешті-решт дракон, нехай неохоче, але згодився з тим, що Вершник має розраховувати тільки на свою силу. Утім Сапфіра й далі продовжувала пильно спостерігати за поєдинком. Невдовзі біля тренувального майданчика з’явилися й бойові маги Блодхгарма. Вершник дуже не любив, коли хтось ставав свідком його поразок, але маги робили корисну справу – вони прикривали його від цікавих очей варденів, котрі могли потім розпустити язика. На відміну від них, маги добре розуміли, що Ерагонові треба вчитися, і, ясна річ, не трактували його поразки як прояв слабкості чи нездатності протистояти ворогу.
Але що довше тривав поєдинок, то сумніші думки охоплювали Вершника. За весь цей час йому вдалося виграти тільки дві короткі сутички – та й то, швидше, не завдяки майстерності, а завдяки фортуні. Та розраховувати на фортуну під час реальних дуелей було чистої води самогубство. Словом, як Вершник не старався, Арія перемагала його за іграшки.
Урешті-решт Ерагон втратив над собою владу й пішов у шквальний наступ, намагаючись використати ті самі прийоми, за допомогою яких йому пару разів вдалося подужати войовничу ельфійку. Він замахнувся правою рукою, збираючись завдати удару Брізінгром, як бойовою сокирою. І в ту ж мить свідомості Вершника торкнулась інша свідомість – це була не Сапфіра, не Арія, не хтось із бойових магів Блодхгарма...
«Дракон... дракон-чоловік»,– злякано сіпнувся юнак, якомога швидше впорядковуючи думки й зводячи захисний бар’єр. Хтозна, може, це був сам Торнак, найменший контакт із яким не обіцяв нічого доброго. Та перш ніж Ерагон устиг підготуватися до оборони, по його свідомості, немов каміння з височезної гори, пронісся владний голос:
Годі!
Це був Глаедр. Вершник так і завмер, тримаючи над головою Брізінгр, яким збирався атакувати Арію. Судячи з усього, ельфійка, Сапфіра й маги Блодхгарма теж почули голос старого дракона, бо їхні обличчя були якісь здивовані.
Ні, свідомість дракона не змінилася – у ній, як і раніше, панувала втома й безмежний біль. Але чи не вперше після смерті Оромиса Глаедр сам вийшов на контакт, наважившись бодай на мить забути про свою печаль.
«Глаедре!» – в один голос вигукнули Ерагон і Сапфіра.
«Як ти?»
«У тебе все гаразд?»
«Ти знову з нами?»
Блодхгарм, його маги й Арія спитали все це водночас, так що їхні слова змішалися без жодного ладу.
«Годі! – повторив Глаедр виснаженим і невдоволеним голосом.– Навіщо ви привертаєте зайву увагу?»
Усі враз примовкли, уважно дослухаючись до кожного слова золотого дракона. Ерагон перезирнувся з Арією. А потім запанувала напружена тиша. Свідомість Глаедра кілька хвилин висіла над ними, наче грозова хмара.
«Ви марнуєте надто багато часу,– нарешті озвався старий дракон.– Ерагоне, ти не повинен так довго тренуватися. Це відвертає тебе від більш важливих речей. Меч Галбаторікса – аж ніяк не те, чого тобі слід остерігатись. Ти не маєш боятися й меча його слів... Найбільшу загрозу становить меч його свідомості. Сила Галбаторікса в тому, що він може підкорити тебе своїй волі. Досить тобі фехтувати з Арією! Краще зосередься на вдосконаленні власних думок. Ти ще не вмієш давати їм раду... Навіщо марнувати дорогоцінний час?»
Це були мудрі слова. І вони породили в голові Ерагона відповіді на чимало питань. Він думав про те, що йому подобається схрещувати меча з Арією, навіть попри поранення, які він отримував під час сутичок. Понад усе він хотів володіти мечем – орудувати ним найкраще за всіх у світі, якщо це, звісно, взагалі можливо. Його тішило те, що вправи заспокоюють нерви й підтримують тіло в належній формі. Крім того, була й іще одна причина, яка спонукала його так приохотитися до тренувань з ельфійкою... Зрештою, про останню обставину старому драконові знати було не обов’язково, хоч навряд чи це було для нього таємницею – недарма ж Глаедр розчаровано зітхнув.
Так чи інакше, Ерагон почав виправдовуватись.
«Якщо я не пущу Галбаторікса у свою свідомість, якщо мені пощастить стримати його наступ,– сказав він,– то нам усе одно доведеться з’ясовувати стосунки на мечах. Більше того, король – не єдиний ворог, який стоїть у нас на шляху... Є ще й Мертаг... А там хтозна... Що як Галбаторікс раптом узяв собі на службу якихось монстрів?.. Я не зміг самотужки здолати ані Дурзу, ані Варауга, ані Мертага. Мені хтось завжди допомагав. Але ж Арія, Сапфіра й Блодхгарм не завжди будуть поруч зі мною у вирішальні хвилини... Я повинен краще володіти мечем. І я тренуюсь, хоч поки що й без великих успіхів...»
«Варауг?..– перебив його Глаедр,– Ніколи про нього не чув...»
Кількома словами Ерагон розповів Глаедрові про облогу Фейнстера й про те, як вони з Арією вбили щойно народжену Тінь. Саме тоді Оромис і Глаедр зустріли свою смерть у небесах над Джилідом. А щоб у. старого дракона не виникало зайвих питань, Вершник тут-таки розказав і про подальші пригоди варденів, адже Глаедр, замкнувшись глибоко в собі, нічого про це не знав.
Ерагон розповідав хвилин п’ять. І весь цей час Вершник та ельфи стояли нерухомо, поглядаючи одне на одного порожніми очима,– уся їхня увага була зосереджена на образах і почуттях, що змінювались із калейдоскопічною швидкістю.
А потім запала тривала мовчанка. Мабуть, Глаедрові потрібен був час, щоб осмислити все почуте.
«Ви надто зухвалі!..– нарешті озвався дракон, і в його голосі бриніли нотки подиву.– Убити Тінь... Навіть найдосвідченіші Вершники навряд чи наважилися б на двобій із Тінню. А ви, натомість, вийшли відразу проти двох. Дякуйте небесам, що вам пощастило й ви лишились живі. Здолати Тінь – це все одно, що злетіти вище сонця».
«Так-то воно так,– відповів Ерагон,– але наші вороги не слабші за Тінь. До того ж, Галбаторікс міг легко створити нових монстрів, щоб уповільнити наше просування. Його не лякає навіть те, що вони можуть завдати непоправної шкоди всій землі».
«Глаедре,– мовила Арія,– Ерагон каже правду. Наші вороги не мають у серці жалю... ти й сам це добре знаєш,– її голос став ледь чутний.– Зараз наш Вершник не так уже й добре б’ється, і йому треба будь-що вдосконалювати свою майстерність. Я зробила все, аби навчити його найхитріших прийомів, але досвід, як не крути, приходить із середини, а не ззовні».
Від цих слів у юнака потепліло на душі. Підтримка ельфійки була йому потрібна як ніколи.
Старий дракон відповів не відразу.
«Ерагон ще не дав ладу своїм думкам,– сказав він після паузи,– а сила без думки нічого не варта. Зрештою, як і думка без, сили. Битву не можна виграти тільки мечем або тільки розумом. Тіло й думка повинні стати єдиним цілим, і якщо ти стоїш перед вибором, що тренувати,– то тренуй ліпше розум. Аріє, Блодхгарме, ви ж знаєте, що я кажу правду. Чого ж ви ще й досі не взялись за Ерагонову освіту?»
Ельфійка, як мала дитина, винувато опустила очі. Тим часом Блодхгарм був явно незадоволений – у кутиках його губ зблиснули гострі білі ікла.
«Арія тут виступає в ролі посланниці нашого народу,– заговорив він бездоганною прадавньою мовою,– а я та моя команда повинні захищати життя Сапфіри й Ерагона. Повір, Глаедре, це нелегке завдання. Воно вимагає бозна-скільки сил і часу. Ми всі хочемо допомогти Ерагонові, але тренувати Вершника – не наша справа, тим паче тоді, коли один із його повноправних учителів ще й досі живий...»
У свідомості старого дракона заграла злість. Вона нависла над усіма, ніби важкі грозові хмари. Звісно, фізично Глаедр нікому не міг завдати шкоди, але він залишався надзвичайно небезпечним. Усі прекрасно розуміли, що варто лиш драконові втратити владу над собою, як сила його думки розірве їхню свідомість на дрібні клапті.
Правду кажучи, спершу Ерагон був прикро вражений зухвалістю й грубістю Блодхгарма – він ніколи не чув, щоб ельф говорив із Глаедром таким тоном... Утім, хвильку подумавши, юнак зрозумів, що Блодхгарм зробив це навмисно: він просто хотів урятувати для них дракона, не давши йому можливості вкотре зануритись у безмежні глибини власного горя. Але так чи інакше, це був доволі ризикований план...
Обурений Глаедр заборсався в морі своїх думок – грозові хмари ставали все більші й більші, аж поки між ними не з’явилися перші тріщинки блискавок.
«Ельфе! – гаркнув дракон, і собі заговоривши прадавньою мовою.– Чи не здається тобі, що ти перейшов усі дозволені межі! Те, що роблю я, тебе взагалі не стосується... Ти навіть уявити не можеш, що я втратив. Повір, якби в мене не було обов’язків перед Ерагоном і Сапфірою, я б уже давно з’їхав з глузду. Тому не смій звинувачувати мене, Блодхгарме, сину Ілдріда, якщо не хочеш помірятись силою з останнім серед старійшин».
Ельф зблиснув очима, знов оголив ікла, але вираз його обличчя був на диво задоволений. Схоже, він і не збирався миритися з драконом.
«Тоді й ти,– відповів Блодхгарм,– не звинувачуй нас у тому, що ми не виконуємо твоїх обов’язків, старійшино. Уся наша раса співчуває твоїй втраті, але навіщо аж так жаліти себе під час війни з найнебезпечнішим за всю історію ворогом? Тим ворогом, який винищив твою расу, тим ворогом, який убив твого Вершника!»
Здавалося, Глаедр ось-ось вибухне від люті. Хвиля драконової злості врізалась в Ерагона з такою силою, що свідомість юнака була тепер схожа на пошматоване ураганом корабельне вітрило. Люди, які перебували довкола майданчика, взагалі покидали зброю і, скривившись, похапалися за голови.
«Жаліти себе?!» – прогарчав Глаедр, вимовляючи слова так, що кожне з них лунало, ніби вирок долі.
Ерагон відчув, як темні згустки у свідомості дракона набувають дедалі чіткіших обрисів. Було ясно: якщо Глаедр дозволить своїй злості вихлюпнутись назовні, катастрофи не уникнути.
Ситуацію врятувала Сапфіра. Її голос розітнув скаламучений вир емоцій, ніби ніж масло.
«Учителю,– мовила вона,– я дуже хвилювалась за тебе. Мені надзвичайно приємно знати, що ти нарешті відновив свою силу. Жоден із нас не зможе зрівнятися з тобою, тому нам потрібна твоя допомога. Без тебе наше прагнення подолати Імперію залишиться тільки мрією».
Глаедр роздратовано гаркнув у відповідь, але його голос був уже не такий грізний, як раніше. Схоже, лестощі припали йому до душі. Сапфіра обрала вірний шлях. Попри суворий характер, дракони майже ніколи не могли встояти перед похвалою.
«Зараз у тебе немає власних крил,– вела далі Сапфіра, не даючи йому оговтатись,– тож дозволь запропонувати тобі мої. Небо чисте й спокійне.
Гадаю, тобі буде приємно здійнятись туди, куди бояться здійматися навіть орли. Ти провів у серці сердець безліч часу й, мабуть, дуже скучив за подувом вітру...»
Нестримний шторм у свідомості старого дракона почав поволі вщухати, хоч зловісна напруга спала не відразу.
«Було б непогано»,– пробурчав він примирливо.
«Тоді ми скоро полетимо. Але, вчителю...»
«Так, дитя?»
«Спершу я хотіла б дещо в тебе спитати...»
«Питай».
«Чи не погодився б ти допомогти Ерагонові краще опанувати меч? Він іще не дуже вправний, а мені не хотілося б утратити свого Вершника»,– Сапфіра трималася гідно, хоч у її голосі прослизнула нотка благання, через що в Ерагона підкотилась до горла грудка.
Тільки тепер грозові хмари нарешті розсіялись, залишивши по собі порожній і неймовірно сумний краєвид. Потім на сірому тлі зринули розмиті гігантські моноліти, мати справу з якими Ерагонові не так уже й хотілось.
«Гаразд,– урешті-решт згодився Глаедр.– Я зроблю для твого Вершника все, що зможу. Але будь готова – я вчитиму його так, як вважатиму за потрібне».
«Добре»,– відповіла Сапфіра.
Арія й решта ельфів полегшено зітхнули. Тим часом Ерагон був змушений на якусь мить відволіктись, бо на зв’язок із ним вийшла Тріанна й іще кілька магів, які перебували на службі у варденів. Переконавшись, що з Вершником усе гаразд, вони почали навперебій розповідати про те, як щойно відчули неймовірну тривогу.
«На тебе хтось напав, Шейдслеєре? – збентежено питала Тріанна – Це був Торнак?.. Чи Шруйкан?» – вона так панікувала, що Ерагон ледь не випустив із рук Брізінгр.
«Ні-ні, нічого такого...» – відповів Вершник, щоб хоч трішки заспокоїти магів.
Справа в тому, що майже для всіх варденів присутність Глаедра ще й досі була таємницею. Тріанна й маги так само про нього не підозрювали, тому Ерагон вирішив нічого їм не говорити. З другого боку, брехати він теж не хотів, тому відповів коротко й невиразно.
«Це ми з ельфами трохи займались магією,– сказав він.– Я вам розповім про це при нагоді. Але жодних причин для хвилювання немає».
Судячи з усього, маги були не надто задоволені такою відповіддю, проте набридати Вершникові не наважилися. Вони чемно попрощались, і їхні голоси розтанули так раптово, ніби юнак ні з ким і не говорив.
– Усе гаразд? – тихо спитала Арія, помітивши тривогу на обличчі Вершника.
– Так,– відповів Ерагон ледь чутно й кивнув на людей, що піднімали із землі свою зброю.– Мабуть, доведеться відповісти на деякі їхні питання...
– То ти не сказав їм, хто...
– Звісно, ні...
«Займіть свої місця»,– прогримів тим часом Глаедр. Ерагон та Арія розійшлися в протилежні кінці майданчика.
«Учителю, ти й справді зможеш мене навчити, перш ніж ми дістанемось Урубейна? Часу так мало...» – не втримався Вершник, хоч і розумів, що робить помилку.
«Якщо ти будеш слухати мене, я навчу тебе прямо зараз...– буркнув Глаедр.– Тільки тобі доведеться слухати мене уважніше, ніж ти робив це раніше».
«Я слухаю тебе, вчителю»,– відповів Ерагон, ще й досі не розуміючи, як дракон буде вчити його битися на мечах.
* * *
Ясна річ, Глаедр міг багато чого перейняти в Оромиса, так само, як Сапфіра набиралася знань від юнака, але ж ішлося про мечі, котрі той навіть тримати не міг.
«Мабуть,– подумав Ерагон,– із таким самим успіхом я розповідав би дракону, що робити зі стрімкими поривами вітру над гірськими вершинами. Звісно, я можу спробувати, але ніколи не поясню це краще за Сапфіру, бо я людина, істота, яка не вміє літати сама».
Вершник намагався ретельно приховати всі свої сумніви, але Глаедрові, схоже, вдалося дещо відчути, бо він якось дивно буркнув.
«Усі великі битви однакові, Ерагоне,– повчально сказав старий дракон,– так само як однакові й усі великі воїни. Байдуже, чим ти б’єшся – зброєю, лапою, кігтем чи хвостом. Ти правий – тобі треба вправлятися зі своїм мечем... Тренуючись, ти неодмінно досягнеш вершин, яких може досягнути будь-хто, але нас це не цікавить. Ти повинен стати неперевершеним. А це вимагає сили, виваженості, спритності й уяви,– дракон на мить замовк.– Пам’ятаєш, що я тобі пробував втовкмачити раніше?»
«Так, учителю...– не задумуючись, відповів Ерагон.– Що я повинен навчитися бачити те, на що дивлюсь. І я пробував, учителю... Слово честі!»
«Але ще й досі нічого не бачиш. Поглянь на Арію. Чому вона знов і знов тебе перемагає? Відповідь очевидна: вона розуміє тебе, Ерагоне. Вона знає, хто ти такий і як ти мислиш... Саме це й дозволяє їй постійно тебе перемагати. Чому Мертаг спромігся здолати тебе на Палаючій рівнині. Тому що він сильніший і спритніший за тебе?»
«Бо я втомився й...»
«А як йому вдалося поранити тебе в стегно під час останньої сутички? Не хочу нагадувати, але ти відплатив йому тільки подряпиною на щоці... Мовчиш? А я маю відповіді на ці питання. Це сталося не тому, що ти був стомлений, ні... Це сталося тому, що він тебе розуміє, Ерагоне, а ти його, на жаль, ні. Мертаг знає більше ніж ти, а тому має над тобою владу. Те саме можна сказати й про Арію... Поглянь на неї. Поглянь на неї уважно. Вона бачить, хто ти... А ти? Ти бачиш, хто вона? Ти бачиш її так чітко, щоб перемогти в бою?»
Вершник піймав на собі погляд Арії – в її очах світилася рішучість, а водночас прагнення нізащо не видати власних таємниць, так, наче вона боялася цього. Ерагона опосіли сумніви... Справді, чи знає він її так добре, як йому здається? І чи не може бути так, що він увів себе в оману, сприймаючи зовнішнє за внутрішнє?
«Ти став надміру завзятий,– м’яко сказав Глаедр.– Для завзяття є своє місце, але тут воно не допоможе. Шлях воїна – це шлях пізнання. Якщо думка зобов’язує тебе стати завзятим, зроби це, але, втративши владу над собою, годі осягнути глибини знання. Можеш, звісно, спробувати, та єдиною твоєю винагородою будуть біль і розпач.
Натомість учись зберігати спокій – нехай навіть сотня ворогів наступає тобі на п’яти. Звільни свою свідомість від вагань і дозволь їй стати озером, у якому відбивається весь довколишній світ. Розуміння приходить у спокої, коли ти не обтяжуєш себе безглуздими переживаннями з приводу перемог і поразок, життя та смерті.
Ти не можеш усього передбачити, ти не можеш бути впевненим у перемозі щоразу, коли опиняєшся віч-на-віч із ворогом. Головне – помічати все до найменших дрібниць, тоді буде легше пристосуватися. Воїн, який уміє пристосовуватись і готовий до несподіванок, живе найдовше.
А тепер поглянь на Арію і спробуй побачити те, на що дивишся. Далі роби, як підказує серце, проте не відволікайся на думки. Думай, не думаючи, тоді твої дії стануть майже інстинктивними. Уперед, спробуй!»
Вершнику знадобилася, якась мить, щоб зібратися з думками й згадати геть усе, що він знає про Арію – що вона любить і що ненавидить, її звички й манери, найважливіші в житті події, причини її страху та її сподівань... Насамкінець він спробував зрозуміти саме її єство, тобто збагнути, чому вона ставиться до життя, як до битви. Це було неймовірно важке завдання... Раніше Ерагон дивився на Арію, як на чарівну жінку, він обожнював її і хотів бути поряд з нею... Зрештою, саме це й заважало йому поглянути на неї, як на досконалого воїна, виваженого й позбавленого зайвих емоцій.
Зробивши сякі-такі висновки, юнак вирішив діяти, хоча десь глибоко в душі й побоювався, що ці його висновки були надто вже прості, щоб не сказати – дитячі. Та попри те, він зробив крок уперед і підняв щит.
Ерагон знав, що Арія чекатиме від нього якихось нових вивертів, тому розпочав поєдинок так само, як робив це раніше. Брізінгр зблиснув у повітрі, просвистів по діагоналі й став опускатися на праве плече ельфійки. За ідеєю, Арія повинна була підняти щит і залишити без захисту ребра. Та де там! Дівчина вправно відбивала удар, хоч, здається, так і не помітила, що б’ється під диктовку Вершника.
«Це добре,– подумав юнак,– чим довше вона про це не буде здогадуватись, тим краще».
За секунду він необачно похитнувся, наступивши на невеличкий камінець, і мимохіть був змушений розвести руки, щоб утримати рівновагу. Не гаючи ні секунди, ельфійка видала бойовий клич і кинулась уперед. Таку помилку міг пробачити хіба що надто вже зухвалий супротивник.
Брязнули мечі – раз, удруге. Вершник крутнувся й несподівано зрозумів, що ельфійчина зброя ось-ось опуститься йому на шолом. Шанс на порятунок був тільки в контратаці. Помітивши краєм ока шпарину в захисті Арії, Ерагон спробував завдати їй блискавичного удару в груди. На цей раз інтуїція не підвела його. Ельфійка різко зупинила свій меч, відбивши удар ефесом – темносиній клинок Брізінгра просвистів за кілька сантиметрів від щоки суперниці, але не завдав їй жодної шкоди.
Ще мить – і світ довкола Вершника спалахнув червоним вогнем... Здавалося, ніби з його очей посипалися жовтогарячі іскри. Ерагон заточився й упав на одне коліно, спершись на землю руками. Глаедр украй невдоволено загарчав.
«Не намагайся рухатись швидко, Ерагоне,– сказав він після короткої паузи.– Не намагайся рухатись повільно... Рухайся тільки тоді, коли в цьому є потреба. І перестань вкладати в удари всю силу, вони мають бути легкі й невимушені. Не думай про час, не поспішай... Вивчи ритміку свого супротивника – ти повинен збагнути, коли він сильний, а коли слабкий, коли він використовує гнучкість, а коли жорстку поставу. Якщо треба, підлаштуйся під ці ритми, якщо ні – спробуй їх порушити. Зламавши їх, ти будеш вести перед, ти спрямуєш поєдинок у потрібне русло. Закарбуй це собі на носі... А тепер – уперед!»
Зиркнувши на Арію, Вершник звівся на ноги, струснув головою й, здається, уже всоте за сьогодні зайняв оборонну позицію. Його синці й подряпини запалали з новою силою, так, що часом Ерагон почував себе, як старий дідуган. Натомість ельфійка відкинула назад волосся й посміхнулась до нього, оголивши рівні білі зуби.
Але це не подіяло. Вершник був надто зосереджений, щоб наступити вдруге на одні й ті самі граблі. Посмішка ще не встигла зійти з ельфійчиних вуст, як Ерагон, виставивши перед собою щит, кинувся вперед. Він тримав меч клинком до землі, розраховуючи на те, що Арія завдасть сильного й блискавичного удару в його незахищену ключицю. Цей удар неодмінно звалив би його з ніг. Дивно, але ельфійка сприйняла витівку Вершника за чисту монету. Юнак зробив рух убік, і меч Арії з глухим ударом відскочив від його щита. За секунду Брізінгр уже був близький до того, щоб полоснути суперницю по стегнах, та ельфійка відбила цей випад щитом та ще й боляче вдарила Ерагона ліктем під дих.
