Текст книги "Ерагон. Спадок, або Склеп Душ"
Автор книги: Крістофер Паоліні
сообщить о нарушении
Текущая страница: 25 (всего у книги 49 страниц)
«А чи може Елдунарі, що його Вершники сховали від Галбаторікса, бути в Склепі Душ?» – спитав Ерагон у Глаедра, дивлячись на холодні білі зорі.
«Ні,– не вагаючись, відповів Глаедр.– Цього не може бути. Якби Враель схвалив такий план, Оромис і я неодмінно знали б про це. Зрештою, якби хоч одне з Елдунарі залишилось на Вройнгарді, ми, поза сумнівом, знайшли б його, коли повертались обшукувати острів. Сховати живу істоту не так легко, як здається. Чому? Дуже просто. Якщо їжак згортається в клубочок, це ще не означає, що він став невидимий. Чи не так? І розум теж не зникає. Ти можеш захистити свої думки від інших, але твоя присутність усе одно буде відчутна для того, хто тебе шукатиме. Тут навіть закляття не допомогло б – у нас були спеціальні амулети».
«Ясно»,– спохмурнів Ерагон.
Тим часом політ тривав. Навколо стояла мертва тиша. Майже повний місяць сходив над гострими вершинами Хребта. Його світло тьмяно осявало землю. Здавалось, що вона зроблена з олова. Ерагон подумав, що зараз уся Алагезія схожа на якусь величезну, зроблену гномами скульптуру, сховану в іще більшій печері.
Ерагон добре відчував, що політ дає Глаедрові неабияке задоволення. Так само, як Вершникові й Сапфірі, старому дракону явно подобалось, коли випадала нагода залишити всі клопоти на землі – нехай ненадовго – і летіти високо-високо в небі.
Тим часом Сапфірі кортіло продовжити розмову.
«Розкажи нам якусь історію, Ебрітхілю»,– повільно змахнувши крилами, попросила вона Глаедра.
«Яку ж саме історію ти хочеш почути?»
«Ту, де вас із Оромисом захопили клятвопорушники, і як ви потім утекли».
Правду кажучи, Ерагонові теж дуже хотілося почути цю історію. Вона давним-давно його цікавила, та він усе ніяк не міг набратись сміливості, щоб запитати про це в Оромиса.
Якийсь час Глаедр мовчав.
«Коли Галбаторікс і Морзан повернулися з диких земель і почали кампанію проти нашого ордену,– почав він нарешті,– ми навіть не уявляли собі навислої над нами загрози. Ясна річ, ми були стурбовані, але не більше ніж тоді, коли б, наприклад, дізналися, що по нашій землі ходить Тінь. Галбаторікс був не першим Вершником, який утратив розум. Щоправда, він був першим, на чиєму боці виступив Морзан. Мабуть, уже одна ця обставина повинна була насторожити нас, та, на жаль, ми зрозуміли, що відбувається, аж після того, як усе вже закінчилось.
А на той час ми навіть не здогадувались, що вслід за Галбаторіксом піде чимало Вершників. Ми навіть уявити не могли, що наші побратими можуть піддатися на солодкі обіцянки Галбаторікса. Морзан? Що Морзан?! Він був новачком, його слабкість зрозуміла. Але ті, хто були досвідченими Вершниками,– ні. Ми ніколи не сумнівалися в їхній відданості. І тільки коли вони опинилися під владою спокуси, ми зрозуміли, як сильно злоба та слабкості їх розбестили. Дехто з них жадав помсти за старі образи. Інші вважали, що завдяки нашій силі дракони й Вершники повинні правити всією Алагезією. А були ще й такі, як не гірко про це казати, які просто раділи можливості руйнувати все навкруги й ні в чому собі не відмовляти».
Старий дракон замовк. Ерагон відчув, як давня ненависть і давній жаль затуманили йому розум.
«Словом,– продовжував Глаедр,– події, які невдовзі почали відбуватися... не надто збентежили нас.
По-перше, ми мало що про них знали. Та навіть те, що до нас доходило, було так переповнене всілякими чутками й здогадами, що скидалося на звичайну вигадку. Щоправда, мені чомусь здавалося, що відбувається щось набагато гірше, ніж ми собі думаємо. І я пробував переконати в цьому декого зі старих драконів і Вершників. Але вони не хотіли навіть слухати й усіляко розвіювали мої перестороги. Я не хочу сказати, що вони були дурні, але цілі століття миру зробили їм млявими, і вони не змогли побачити, що світ навкруги змінюється.
Так чи інакше, ми з Оромисом вирішили не покладатися на недостеменну інформацію і покинули Ілірею для того, щоб самим усе розвідати. Із собою ми взяли двох молодших Вершників. Обидва вони були ельфи, чудові воїни, які нещодавно повернулися з патрулювання північних районів Хребта. Зрештою, вони й самі виказали бажання вирушити разом із нами... Ти, Ерагоне, мабуть, чув про них. Це були Кіаланді й Формора».
«Ага»,– відповів Ерагон, пригадавши про кого йдеться.
«Так ось. На другий день ми мали зупинитись на Едур Нарох – старій сторолсовій вежі, яка була колись давно збудована для захисту лісу Сільвервуд. А далі вийшло ось що. Кіаланді та Формора тайкома від нас швиденько полетіли до цієї вежі й убили трьох ельфійських воїнів, які стояли там на варті. Потім вони встановили на каменях, що оточували вежу, пастку. І ця пастка спіймала нас у ту ж мить, як тільки мої кігті торкнулися трави на пагорбі. Це було майстерне закляття – Галбаторікс сам навчив їх цього. У нас не було проти нього захисту. Ні, воно не завдало нам жодної шкоди, але зробило нас такими повільними, ніби на наші тіла та розум хтось вилив мед. Поки ми були в пастці, збігали хвилини й секунди. Кіаланді, Формора на своїх драконах літали навкруг нас, немов колібрі. Здавалося, що це всього лиш ледь помітні темні цятки.
За цей час вони встигли накласти десятки заклять, які повинні були скувати нас, осліпити, не дати Оромисові змоги говорити, щоб йому було важко вимовляти закляття. І на цей раз їхня магія начебто не завдала нам відчутної шкоди, але в нас не було проти неї жодного захисту... Як могли, ми атакували розум Кіаланді, Формори та їхніх драконів. Вони у відповідь робили те саме. І так кілька годин поспіль... Цей досвід мені... не дуже сподобався. Зрештою, усі вони були слабші за мене й Оромиса, але на кожного з нас припадало двоє ворогів. А крім того, вони мали із собою серце сердець дракона, якого звали Агаравель, і це збільшувало їхню силу. Як наслідок, ми ледь-ледь тримали оборону. Пізніше ми довідались, що наші нападники хотіли допомогти Галбаторіксу й клятвопорушникам непомітно ввійти в Ілірею, щоб зненацька застукати Вершників і захопити Елдунарі, які на той час були в місті».
«А як же ви втекли?» – спитав Ерагон.
«Ми вчасно зрозуміли, що навряд чи зможемо перемогти їх. Тоді Оромис вирішив ризикнути й застосувати магію, щоб звільнитися, хоч ми прекрасно знали, що це примусить Кіаланді та Формору атакувати нас магією у відповідь. Правду кажучи, це був відчайдушний крок, але іншого виходу ми не мали.
І ось настала мить, коли я, не знаючи про наміри Оромиса, атакував нападників, намагаючись завдати їм шкоди. Оромис якраз на це й чекав. Справа в тому, що він тривалий час знав того Вершника, який навчав магії Кіаланді та Формору, а ще був обізнаний зі способом мислення Галбаторікса. Так чи інакше, він зумів угадати, як саме Кіаланді та Формора вимовляли свої закляття, і знайти слабкі місця в їхніх чарах.
Оромисові вдалося звільнитися всього лиш на кілька секунд, бо в ту мить, як він почав чаклувати, Кіаланді й Формора зрозуміли, що він хоче зробити, запанікували й почали вимовляти власні закляття. Але з третьої спроби Оромис розірвав те, що нас стримувало. Правда, я не можу сказати, як саме він це зробив. Можливо, він і сам цього не зрозумів. Коротко кажучи, змахом пальців він переніс нас далеко-далеко від того місця, де ми перебували».
«Так само, як Арія перенесла моє яйце з Ду Вельденвардена на Хребет?» – спитала Сапфіра.
«І так, і ні,– відповів Глаедр.– “Так”, бо він переніс нас з одного місця на інше без перешкод. А “ні”, тому що Оромис не просто змінив місце нашого перебування, а переніс кожну клітинку нашого тіла, переставивши їх так, що ми вже були не такі, як раніше. Найдрібніші частинки наших тіл – кожен м’яз, кістку, орган – він замінив одна на одну, не завдавши при тому жодної шкоди».
Ерагон замислився. Таке закляття було під силу хіба лиш найвищим представникам ордену. Це було справжнє диво магічного мистецтва, яке могли зробити всього кілька осіб за всю історію. Вершник завмер від подиву.
«Як це могло спрацювати? – тільки й спитав він.– Невже ви не залишились такими самими, як були й до цього?»
«Залишились, а водночас ні. Різниця між тим, ким ми були й ким стали, була ледь помітна, та цього вистачило для того, щоб розвіяти чари Кіаланді й Формори, які нас опутали».
«А що то були за закляття, які вони почали промовляти в ту мить, як помітили дії Оромиса?» – озвалась Сапфіра.
Ерагонові здалося, що Глаедр змахнув крилами, так, ніби його тіло отерпло від довгої нерухомості.
«Закляття Формори,– відповів Глаедр,– повинно було вбити нас, але наш захист зупинив його. А от закляття Кіаланді... було інакше. Цього закляття Кіаланді навчив Галбаторікс, а сам він навчився його в тих духів, які заволоділи Дурзою. Я знаю про це, тому що був на зв’язку з розумом Кіаланді навіть тоді, коли він промовляв своє закляття. Це було майстерне, жахливе закляття, яке мало не дозволити Оромису торкатись і маніпулювати потоком енергії навколо нього, іншими словами, перешкодити йому використовувати магію».
«Кіаланді зробив те саме і з тобою?» – спитала Сапфіра.
«Він неодмінно зробив би так, якби не боявся, що це може мене вбити або розірвати мій зв’язок з моїм серцем сердець. Тоді виникли б дві мої незалежні версії, з якими їм довелося б мати справу. Дракони більше за ельфів залежали від магії, яка підтримувала нашу життєздатність – інакше ми б швидко загинули».
Ерагон відчув, як цікавість Сапфіри щомиті зростає:
«А колись таке бувало? Тобто я хочу спитати: чи обривався коли-небудь зв’язок між драконом та його Елдунарі, доки тіло дракона було ще живе?»
«Бувало. Але про це я розкажу якось іншим разом». Сапфіра наче заспокоїлась, хоч Ерагон був упевнений, що вона поставить це питання при першій-ліпшій нагоді.
«Але закляття Кіаланді не перешкодило Оромису використовувати магію, чи не так?» – продовжив він.
«Як тобі сказати?! Воно напевно перешкодило б, якби Кіаланді не наклав його аж тоді, коли Оромис переніс нас в інше місце. Тому його дія була зменшена. Але відтоді Оромис міг використовувати хіба що найслабші закляття. І, як ти знаєш, так було до кінця його життя, незважаючи на всі старання наших наймудріших магів».
«А чому захисні закляття не вберегли його?» Здавалося, що Глаедр важко зітхнув.
«Це й досі загадка. До того часу, Ерагоне, ніхто не міг цього робити, і з тих, хто залишився живим, лиш Галбаторікс знає всі свої секрети. Закляття не повинно було діяти безпосередньо на Оромиса – воно мало опутати тільки його розум, точніше, енергію навколо нього або його зв’язок із цією енергією. Ельфи вивчали магію з давніх-давен, та навіть вони не цілком розуміють, як матеріальний світ взаємодіє з нематеріальним. Це загадка, і мені здається, ми ніколи її не розгадаємо. Можливо, духи знають більше за нас про матеріальне й нематеріальне, бо вони самі нематеріальні, але мають здатність перетікати в матерію в образі Тіні.
Та що б воно там не було насправді, наслідки виявились тяжкими: Оромис створив своє закляття і звільнив нас, але це коштувало йому надмірних зусиль – у нього почалися судоми. Більше він уже ніколи не міг використати таке могутнє закляття. Тим паче, що його тіло вразила якась недуга, котра давно звела б його в могилу, якби він не був аж такий вправний у магії. Ця недуга була в Оромиса ще й до того, як нас захопили в полон Кіаланді та Формора, але коли він переніс наші тіла, недуга почала даватися взнаки. В іншому разі, Оромис не відчував би її ще багато-багато років.
Коротко кажучи, Оромис упав на землю. Тепер він був так само безпорадний, як дракон, що тільки-но вилупився з яйця. Тим часом Формора на своєму драконі – потворному коричневому створінні – уже полетіла до нас, а за нею мчав Кіаланді. Я прикрив Оромиса й напав на них. Якби наші вороги зрозуміли, що він безсилий, вони неодмінно проникли б у його розум і підкорили б його. Отож мені треба було відволікати їх, доки Оромис не відновить сили... Ніколи в житті я не бився важче, ніж того дня. їх було четверо проти одного мене... Та ні! їх було п’ятеро, якщо рахувати й Агаравеля. Обидва дракони – коричневий у Формори та фіолетовий у Кіаланді – були менші за мене, хоч мали дуже гострі зуби й спритні кігті. Та моя лють надала мені такої сили, що обох їх я важко поранив... А той Кіаланді був просто дурень. Ні з того ні з сього, він підійшов до мене так близько, що я дістав його своїми довгими кігтями, схопив і щосили пожбурив у його власного дракона,– кажучи це, Глаедр пожвавішав.– Його магія не захищала від цього, тож один із шипів на спині фіолетового дракона проткнув його... Я міг тоді його вбити, якби коричнева потвора не змусила мене відступити.
Отак я бився хвилин п’ять... А потім почув, як Оромис кричить, мов, нам пора тікати звідси. Тоді я кинув камінюччя в морди моїх ворогів, повернувся до Оромиса, підхопив його пазурами й полетів з Едур Нароха. Кіаланді та його дракон не могли нас переслідувати, а от Формора на своєму коричневому кинулась за нами.
І вони таки наздогнали нас приблизно за милю від сторожової вежі. Кілька разів ми зближались, і щоразу, коли коричневий підлітав під мене знизу, я бачив, як Формора пробувала вдарити мечем по моїй правій лапі. Мабуть, вона хотіла змусити мене відпустити Оромиса, а може, просто вбити його. Тоді я крутнувся, щоб уникнути удару, і замість правої лапи її меч рубонув мені по лівій».
Спогади, що промайнули у свідомості Глаедра, були тяжкі й такі холоднющі, ніби меч Формори був викуваний із льоду, а не зі сталі. Від цього відчуття Ерагонові ледь не стало зле. Вершник якось судомно глитнув повітря й міцніше вхопився за сідло, вдячний долі за те, що із Сапфірою було все гаразд.
«Боліло менше, ніж можна собі уявити,– на диво спокійно продовжував Глаедр,– але я знав, що не зможу довго летіти. Тоді я різко звернув і подався вбік Іліреї з такою швидкістю, яку тільки могли витримати мої крила. Можна сказати, що удар Формори не пішов їй на користь, бо тепер мені стало наче як легше і я нарешті таки зумів відірватися від коричневого й утекти.
Звісна річ, якби це було раніше, Оромис зміг би зупинити кровотечу, але тепер він був надто слабкий навіть для того, щоб зв’язатися з Враелем або іншими Вершниками й попередити їх про плани Галбаторікса. Ми знали, що тільки-но Кіаланді та Формора повідомлять Галбаторікса про те, що сталося, він одразу ж нападе на Ілірею. Тим часом якби він забарився, це дало б нам можливість як слід підготуватись, бо, попри всю його могутність, несподіванка все ще була тоді його найсильнішою зброєю.
Та коли ми прибули до Іліреї, то з жахом побачили, що там залишилось усього лиш декілька представників нашого ордену. Поки нас не було, багато хто полетів на пошуки Галбаторікса, а решта – на Вройнгард, щоб порадитися з Враелем. Тоді ми почали говорити тим, хто залишився, що над нами нависла смертельна загроза, що треба якнайшвидше попередити Враеля й інших старших драконів та Вершників. Але вони спершу не хотіли вірити в те, що Галбаторікс насмілиться напасти на Ілірею. І, тільки побачивши наші рани, вони потроху заворушились. Принаймні вони вирішили, що всі Елдунарі Алагезії треба зібрати й відправити для зберігання на Вройнгард.
Тоді це рішення здавалося розумним, хоч насправді нам треба було відправити їх до Елесмери. На жаль, на ту пору ніхто з нас не подумав, що їм буде куди безпечніше серед ельфів, ніж на Вройнгарді, у самісінькому серці нашого ордену.
Враель наказав кожному дракону та Вершнику, які були за кілька днів дороги від Іліреї, якнайшвидше поспішати на допомогу місту. Утім ми з Оромисом боялися, що вони навряд чи встигнуть. А самотужки ми нічим не могли допомогти Іліреї. Тому ми зібрали все, що нам було потрібне, і з двома учнями, котрі в нас залишились, Бромом і драконом, який був твоїм тезкою, Сапфіро, вночі покинули місто. Ти, Ерагоне, уже бачив, я гадаю, ту клятву, яку дав Оромис, коли ми відлітали».
Ерагон не надто впевнено кивнув, згадуючи при тому образ прекрасного, усіяного вежами міста, розташованого біля підніжжя крутого схилу й освітленого повним місяцем.
«Ось так і вийшло,– вів далі Глаедр,– що нас не було в Іліреї, коли Галбаторікс і клятвопорушники через кілька годин напали на місто. Саме тому нас не було також на Вройнгарді, коли зрадники перемогли наші об’єднані сили й розграбували Дору Ареба. З Іліреї ми полетіли в Ду Вельденварден, сподіваючись, що ельфійські чарівники зможуть зцілити Оромиса й відновити його магічні здібності. Коли ж їм нічого не вдалося, ми вирішили залишитись на місці. Це було значно безпечніше, ніж летіти на Вройнгард із тяжкими ранами, ризикуючи в будь-який момент потрапити в засідку.
Тим часом Бром і Сапфіра не схотіли лишатися з нами. Не слухаючи наших порад, вони таки полетіли, щоб вступити в бій. І в цьому бою Сапфіра загинула... Ну, ось і все. Тепер ви знаєте, як клятвопорушники схопили нас і як ми втекли».
«Дякую тобі за розповідь, Ебрітхілю»,– сказала Сапфіра.
«Будь ласка, Б’яртскулар, тільки більше ніколи не проси її повторювати».Коли місяць наближався до середини неба, Ерагон побачив багато-багато якихось тьмяних оранжевих вогників, що коливались у темряві. Трохи перегодом він зрозумів, що то смолоскипи й вогні Тейрма, до якого було ще чимало миль. А високо над іншими вогнями зринув на мить яскравий жовтий вогник. Він був схожий на велике око, що пильно дивилось на них. Потім вогник зник, потім знову з’явився, так, ніби те око моргало.
«Маяк на Тейрмі горить»,– сказав Ерагон Сапфірі й Глаедру.
«Це означає, що насувається шторм»,– відповів Глаедр.
Тим часом Сапфіра перестала змахувати крилами, і Ерагон відчув, як вона нахилилась уперед і почала повільно спускатися до землі.
Десь за півгодини вони вже були на землі. Звідси Тейрм здавався слабким сяйвом на півдні, а промінь маяка був не яскравіший за зірку.
Сапфіра сіла на березі, усіяному деревиною, яку виносили сюди океанські хвилі. У місячному сяйві матова поверхня прибережного піску здавалася майже білою, а хвилі, що набігали на неї, були сіро-чорні, так, ніби океан за щось розлютився на землю і тепер намагається поглинути її.
Ерагон розстебнув пряжки навколо ніг і зіскочив із Сапфіри. Треба було трохи розім’яти м’язи. Вершник постояв, повернувся й, набравши повні легені пропахлого солоною водою повітря, побіг униз по прибережній смузі до купи принесеної океаном деревини. Його плащ тріпотів під поривами вітру. Ще кілька хвилин – і Ерагон уже біг назад до Сапфіри.
Сапфіра сиділа там, де він її й залишив. Вона мовчки дивилася на море. Ерагон почекав трохи, сподіваючись, що Сапфіра заговорить,– він відчував якусь її внутрішню напруженість,– але вона так і продовжувала мовчати. Тоді Вершник повернувся й знову побіг назад до корчів.
«Нічого,– думав він,– Сапфіра заговорить, коли буде готова».
Ерагон бігав туди-сюди, аж доки не розім’явся як слід, а його ноги не почали трохи боліти від утоми. І весь цей час Сапфіра сиділа й пильно дивилася кудись удалину.
Коли Ерагон почав умощуватися на очерет поруч зі своїм драконом, він почув, як Глаедр, наче продовжуючи розмову із Сапфірою, сказав:
«Це було б дуже нерозумно з твого боку».
Ерагон підвів голову, так, як роблять дракони, коли розмовляють.
«Ні, я можу це зробити»,– рішуче відповіла Сапфіра.
«Ти ніколи раніше не була на Вройнгарді,– стояв на своєму Глаедр.– Якщо буде шторм, то він занесе тебе далеко в море, а може статися й щось гірше. Хіба один дракон загинув через свою надмірну самовпевненість? Вітер не твій друг, Сапфіро. Він може допомогти тобі, а може й знищити тебе».
«Я не мала дитина, щоб ти розказував мені про вітер!»
«Ясна річ. Але ти ще молода, і я не думаю, що ти готова до цього».
«Інший шлях займе дуже багато часу!»
«Може, й так, але краще дістатися туди пізніше, ніж не дістатись узагалі».
«Про що це ви там говорите?» – спитав Ерагон. Сапфіра нічого не відповіла, але пісок під її передніми лапами зашарудів – вона глибоко занурила в нього свої кігті.
«Нам треба вирішити одне питання,– мовив Глаедр.– Звідси Сапфіра може полетіти або прямо на Вройнгард, або спершу вздовж берегової лінії на північ, до найближчої до острова точки материка, а вже звідти повернути на захід і перетнути море».
«А який шлях коротший?» – спитав Ерагон, попри те що відповідь була надто очевидна.
«Летіти навпростець»,– сказала Сапфіра.
«Але якщо вона так зробить, тоді доведеться весь час летіти над водою»,– зауважив Глаедр.
«Не далі, ніж від табору варденів сюди,– огризнулась Сапфіра.– Чи я помиляюсь?»
«Але ти вже втомлена, і якщо буде шторм...»
«Тоді я буду літати навколо нього!» – роздратовано сказала Сапфіра й пирхнула, випустивши з ніздрів цівку синьо-жовтого вогню.
Вогонь, здається, трохи засліпив Ерагона.
«Ой,– мовив Вершник,– тепер я нічого не бачу,– він протер очі, намагаючись зробити так, щоб зникли барвисті кола.– А що, летіти прямо справді так небезпечно?»
«Та звісно!» – Глаедр потроху дратувався.
«Скільки часу потрібно,– спитав Вершник,– якщо летіти вздовж берегової лінії?»
«Десь півдня,– відповів Глаедр,– може, трохи більше».
Ерагон мовчки почухав підборіддя і втупився поглядом у чорну далечінь. Так вони й сиділи.
«Ти справді можеш це зробити?» – нарешті озвався Вершник, глянувши на Сапфіру.
Вона повернула шию й подивилася на нього своїм великим оком. Її зіниця все ширшала й ширшала, аж доки не стала майже кругла. Вона була величезна й чорна. Ерагон подумав, що міг би залізти туди всередину й зникнути назавжди.
«Я впевнена, що можу це зробити»,– сказала Сапфіра.
Вершник кивнув і в задумі провів рукою по волоссю:
«Ну, що ж... У нас є шанс зробити це... Глаедре, якщо буде потрібно, зможеш їй підсобити?»
Старий дракон трохи помовчав, а потім від нього долинули якісь дивні наспіви – так наспівувала Сапфіра, коли їй було приємно або весело.
«Чудово,– сказав Ерагон– Якщо вже ми спокушаємо долю, то не будемо сперечатися через це. Перетнімо море – і все».
Питання було вирішене. Ерагон заліз у сідло Сапфіри, а та одним стрибком залишила позаду безпечну тверду землю й полетіла над бездоріжжям хвиль.
ЗВУК ЙОГО ГОЛОСУ, ДОТИК ЙОГО РУК
– А-х-х-х!
– Присягнеш мені на вірність прадавньою мовою?
– Ніколи!
Його питання і її відповідь стали свого роду ритуалом. Питання-відповідь, питання-відповідь – як у дитячій грі, з тією лиш різницею, що цю гру вона вже програла, навіть якщо виграє.
Ці ритуали були одним-єдиним, що дозволяло Насуаді не збожеволіти. Завдяки їм вона наводила такий-сякий лад у своєму світі, мала змогу переноситися з одного моменту до наступного, вони давали їй можливість втриматися за щось, коли все інше було далеко від неї. Обряди думки, обряди дії, обряди болю й розради – усе це була та основа основ, від якої залежало її життя. Без них вона б загубилася, як вівця без пастиря, як ревно віруючий, що втратив віру... як Вершник без свого дракона.
На біду, цей своєрідний ритуал завжди закінчувався однаково – дотиком розпеченого заліза.
Насуада скрикнула й прикусила язик – її рот наповнився кров’ю. Тоді вона кашлянула, намагаючись очистити горло, та крові було так багато, що дівчина почала захлинатись. Її легені горіли від нестачі повітря, візерунки на стелі попливли й зблякли, її пам’ять відключилась, і нічого більше не було, навіть темряви.За якийсь час Галбаторікс почав розмовляти з нею, доки залізо потроху набувало червонястого кольору. Це теж стало одним з їхніх ритуалів.
Він зцілив їй язик. Принаймні вона почала думати, що це був він, а не Мертаг, після того як король сказав:
– Цього не станеться, якщо ти не зможеш говорити, чи не так? Як же я тоді дізнаюся, коли ти будеш готова служити мені?
Король сів праворуч від неї, як і колись. Сів так, що вона могла бачити лиш тінь його постаті, схованої під довгим важким плащем.
– Знаєш, я зустрів твого батька, коли він був управителем головного маєтку Ендурієль,– сказав Галбаторікс.– Він не розповідав тобі про це?
Вона здригнулась, заплющила очі. Сльози текли й падали з куточків її очей. їй було гидко слухати його. Голос короля був владний, звабливий, він наче змушував її зробити те, що хотів король.
–Так,– пробурмотіла вона.
– Я трохи спостерігав за ним у той час. Чому я? Він був слугою, не з тих, хто грає важливу роль. Ендурієль дозволив йому трохи більше свободи, як з’ясувалося,– король зробив зневажливий жест, і світло осяяло його худу, кістляву руку,– навіть забагато... Але ж яку дивовижну й цікаву вервечку подій влаштувала нам доля! Подумати Тільки – людина, яка стежила за тим, щоб мої черевики були начищені, стала моїм найлютішим ворогом після Брома, а тепер ти, його донька, повернулася в Урубейн і майже стала служити мені так само, як служив твій батько. Справжня іронія долі, чи не так?
– Мій батько втік, і він мало не вбив Дурзу, коли зробив це,– відповіла вона.– І всі твої заклинання не змогли втримати його. І мене ти не зможеш втримати.
Вона подумала, що Галбаторікс, мабуть, насупився.
– Так, це була помилка. Дурза не врахував однієї обставини... Сім’ї, здається, існують для того, щоб людям було простіше стати тими, ким вони є насправді... Саме тому зараз я обираю собі прислугу тільки з тих, хто безплідний чи неодружений... Так чи інакше, ти дуже помиляєшся, сподіваючись на порятунок. Єдиний шлях покинути Кімнату Провидиці: присягнути мені на вірність або померти.
– Тоді я краще помру.
– Як нерозумно! – позолочена тінь короля нахилилась до неї: – Ти ніколи не думала, Насуадо, що світ був би гірший, якби я не скинув Вершників?
– Вершники зберігали мир,– сказала вона.– Вони захищали всю Алагезію від війни, лиха... від загрози Тіні. А за часів голоду вони приносили людям їжу. Хіба може ця земля бути кращою без них?
– А яка була ціна за їхню службу? Ти й усі люди повинні знати, що за все в цьому світі треба платити золотом, часом або кров’ю. Усе має свою ціну, навіть Вершники. Особливо Вершники. Так, вони зберігали мир, але вони ж таки задушили раси цієї землі, ельфів і гномів, навіть нас, людей. Що там завжди співали в оді Вершникам, коли барди оплакували їхню смерть? Що їхнє царювання тривало тисячі років, а в часи цього хваленого «золотого віку» змінювалися лиш імена королів і королев, які самовдоволено й безпечно сиділи на своїх тронах. Правда, були маленькі клопоти: Тінь, набіги ургалів, сутички між двома кланами гномів,– але вони подбали про це. Та загалом, порядок речей залишився такий самий, яким він був, коли Вершники вперше стали відомі.
Вона почула брязкіт металу – це Мертаг перемішував вуглини на жаровні. Хотіла б вона бачити його обличчя й реакцію на слова Галбаторікса! Але він, як завжди, стояв спиною до неї, спостерігаючи за вуглинами. Мертаг дивився на неї тільки тоді, коли торкався розпеченим металом її тіла. Це був його особливий ритуал, і вона чомусь підозрювала, що Мертаг потребує його так само, як вона потребує своїх.
Галбаторікс тим часом продовжував говорити:
– Чи не здається тобі, Насуадо, що це і є корінь зла? Життя повинно змінюватись, а Вершники придушили цю землю так, що вона впала в тривожний сон і не в змозі позбутися ланцюгів, які її скували, не може рухатися вперед чи відступати, як задумано природою, не може стати чимось іншим, новим. Я на власні очі бачив сувої в сховищах Вройнгарду і тут, в Іліреї, які містять усілякі знання – магічні, механічні, будь-які знання філософії природи – і Вершники ретельно приховували їх, тому що вони боялися того, що може бути, коли все це стане надбанням усіх. Вершники були боягузи, прихильники старого способу життя й старого способу мислення, сповнені рішучості захищати їх до останнього подиху. Вони були ввічливими тиранами, але все-таки тиранами.
– Думаєш, убивства й зради вирішать проблему? – спитала вона, не надто переймаючись тим, покарає він її за це чи ні.
Він засміявся, ніби був щиро здивований:
– Яке лицемірство! Ти засуджуєш мене за те саме, що сама хочеш зробити. Якби ти могла, ти б убила мене на місці, без жодних вагань, мов скаженого собаку.
– Ти зрадник, а я ні.
– Я переможець. А все інше нічого не важить. Ми не настільки різні, як ти думаєш, Насуадо. Ти хочеш мене вбити, бо віриш, що моя смерть стане добром для Алагезії. І тому ти – все ще як дитина – віриш, що зможеш краще керувати Імперією, ніж я. Твоя зарозумілість призведе до того, що інші почнуть зневажати тебе. Але не я, бо я тебе розумію. Я підняв зброю проти Вершників з тих самих причин і я маю на це право.
– Хіба помста не має із цим нічого спільного? Вона подумала, що він, мабуть, посміхнувся.
– Це грає роль хіба що як перший відрух. Але ніколи ненависть чи помста не були моєю мотивацією. Я був стурбований тим, що Вершники з’явилися й утвердились, і я переконаний, що тільки тоді, коли вони зникнуть,' ми можемо процвітати як раса.
На мить біль від ран не дав їй можливості говорити.
Вона почекала, а потім сказала майже пошепки:
– Коли те, що ти говориш,– правда, а в мене немає причин не вірити тобі... якщо це так – то чим тоді ти кращий за Вершників? Ти пограбував їхні бібліотеки, забрав їхні знання, але ще й досі не поділився ними ні з ким.
Він підійшов до неї ближче, і вона відчула біля вуха його подих:
– Це тому, що серед купи їхніх розкиданих секретів я знайшов натяки на величну ідею, ідею, яка може дати відповідь на одне з найбільш бентежних питань в історії.
Дрож пробіг їй по спині:
– Що це за питання?
Він сів у крісло і поправив край свого плаща:
– Питання про те, як король чи королева можуть дотримуватися законів, які вони придумали, коли серед їхніх підданих є ті, хто володіє магією. Коли я усвідомив, чого стосуються згадані натяки, то відклав усе інше вбік і поставив собі за мету шукати тільки цю істину, цю відповідь, яка, я певен, має першорядну вагу. Ось чому я зберіг таємниці Вершників для себе – я був зайнятий власними пошуками. Вирішення цієї проблеми має поставити все на свої місця, перш ніж я візьмуся за щось інше. Сьогоднішній світ – досить неспокійне місце, і буде краще заспокоїти води, перед тим як турбувати їх знову... Я витратив сотні років, щоб знайти ту інформацію, яка мені потрібна, і те, що зараз у мене є, я використовую, щоб змінити всю Алагезію. Магія – велика несправедливість у світі. Це було б іще більш-менш прийнятно, якби нею могли користуватися лише ті, хто слабкий,– для них це було б компенсацією за те, чого їх позбавили випадковість чи обставини. Але це не так. Сильні теж люблять використовувати магію, і вони мають від неї куди більше. Варто лиш подивитися на ельфів, щоб побачити, що так воно і є. Ця проблема стосується не тільки особистостей – це руйнує стосунки між расами. Ельфи вирішили, що для підтримання порядку в суспільстві варто дозволити кожному ельфу використовувати магію, хоч тоді хтось один завжди опиняється під владою іншого. Зрештою, у цьому сенсі їм пощастило, але не пощастило нам, гномам і навіть триклятим ургалам. У нас є можливість жити тут, в Алагезії, тільки тому, що ельфи дозволили це. Якщо вони раптом схочуть, то зможуть очистити від нас усю землю так само легко, як потоп може змести мурашник. Однак годі! Тепер є я, і я зумію протистояти їхній силі.
