Текст книги "Ерагон. Спадок, або Склеп Душ"
Автор книги: Крістофер Паоліні
сообщить о нарушении
Текущая страница: 43 (всего у книги 49 страниц)
– І що ти хочеш з ними зробити? – нарешті спитав він.
– Я?.. Гадаю, Сапфіра й Елдунарі допоможуть мені вирішити це питання... Мабуть, ми знайдемо якесь безпечне місце, де дракони могли б вилупитись. А тоді почнемо відновлювати Вершників.
– Ви із Сапфірою будете їх навчати?
Ерагон знизав плечима:
– Мабуть. Я певен, що й ельфи нам допоможуть. Ти теж міг би допомогти, якби залишився.
Мертаг закинув голову назад і полегшено зітхнув.
– Дракони повернуться, а разом з ними повернуться й Вершники,– він тихо засміявся.– Світ зміниться.
– Він уже змінився..
– Так. І ви із Сапфірою очолите Вершників, поки ми з Торнаком будемо далеко від людей.
Ерагон хотів сказати щось втішне, але Мертаг зупинив його поглядом:
– Ні-ні. Усе так, як і має бути. Ви із Сапфірою будете куди кращими вчителями, ніж були б ми.
– Я в цьому не впевнений.
– Гмм... Тільки пообіцяй мені одну річ.
– Яку?
– Навчи їх не боятися. Страх корисний лише тоді, коли його небагато. Та якщо він стає твоїм постійним супутником, тоді він рано чи пізно змусить тебе забути, хто ти такий, і не дозволить робити те, що ти вважаєш за потрібне.
– Гаразд, я спробую.
Ерагон помітив, що Сапфіра й Торнак уже закінчили свою розмову. Торнак зрушив з місця й обійшов Сапфіру так, щоб мати змогу бачити Ерагона. «Дякую тобі,– подумки сказав йому червоний дракон на диво мелодійним голосом,– що ти не вбив мого Вершника, Ерагоне, брате Мертага».
– Я теж дякую,– сухо додав Мертаг.
– А я страшенно радий, що мені випало щастя не робити цього,– відповів Ерагон, дивлячись в осяйне криваво-червоне око Торнака.
Дракон задоволено пирхнув, а потім нахилив голову й торкнувся кінчика шолома Ерагона.
«Нехай сонце й вітер завжди будуть у тебе за спиною»,– мовив він.
– І в тебе також.
Та Ерагон ледь устиг вимовити ці слова, як на нього накотилася хвиля якихось змішаних, та однаково гірких почуттів – лють, горе, розгубленість. Це свідомість Глаедра охопила його душу. Мертаг і Торнак, здавалося, теж напружились, ніби в передчутті битви. Розмовлячи з ними, Ерагон геть забув, що Глаедр та інші Елдунарі, сховані в невидимій складці простору, чують їхню розмову.
«А от я не можу побажати тобі цього,– сказав Глаедр, і його слова були гіркі, мов полин,– бо ти вбив моє тіло й мого Вершника». Слова Глаедра були прості й зрозумілі, а від того ще страшніші.
Мертаг щось відповів йому подумки, але Ерагон не знав, що саме, адже слова були адресовані лиш Глаедру.
«Так, не можу,– сказав золотий дракон.– Але я розумію, Мертагу, що зробити це змусив тебе Галбаторікс, що це він водив твоєю рукою... Тепер Галбаторікс мертвий, а з ним – і моя жага помсти. Ваш шлях був дуже важкий від народження. Та сьогодні ви показали, що нещастя не зламали вас. Ви стали проти Галбаторікса тоді, коли це могло принести вам один лиш біль, і це дозволило Ерагонові вбити його. Сьогодні ви з Торнаком довели, що гідні ймення Шуртугал. Я... пишаюся вами».
У відповідь Мертаг кивнув головою, а Торнак сказав:
«Дякую, Ебрітхілю».
Те, що Торнак ужив оце шанобливе звертання, здавалось, справило на Мертага неабияке враження – він озирнувся на дракона, ніби хотів щось сказати, але його випередив Умарот.
«Ми добре знаємо про ті труднощі, які випали на вашу долю,– мовив він,– бо ми спостерігали за вами здалеку багато літ. Є багато речей, яких ми хотіли б навчити вас, коли ви будете до цього готові. А зараз скажемо вам ось що: у своїх мандрах уникайте гір Ангхельма, де виставлене для прощання тіло єдиного короля ургалів Кулкарвека. Уникайте також руїн Вройнгарду й Ель-Харіма. Стережіться глибин – не йдіть туди, де земля стає чорна й ламка, а повітря пахне сіркою, тому що там живе зло. І якщо ви прислухаєтесь до наших пересторог, на вашому шляху ніколи не стрінеться небезпека, якої вам несила буде здолати. Хіба що вам дуже не пощастить».
Мертаг і Торнак подякували Умаротові. Вони постояли ще трохи. Мертаг кинув погляд убік Урубейна, ніби прощаючись із містом.
– Ну, що ж,– сказав він,– нам час вирушати... Ерагоне, а ти нарешті запам’ятав ім’я імен чи чари Галбаторікса й досі затьмарюють твій розум?
– Здається, запам’ятав, але...– Ерагон розчаровано похитав головою.
Мертаг двічі промовив ім’я імен: перший раз – щоб зняти чари забуття, які Галбаторікс наклав на Ерагона, другий – щоб Ерагон і Сапфіра могли твердо запам’ятати його.
– Я не ділюся ним з ким завгодно,– посміхнувся Мертаг.– Якщо кожен чарівник буде знати ім’я імен прадавньої мови, тоді навіщо воно потрібне?
Ерагон кивнув на знак згоди. Якусь мить вони стояли мовчки. Потім подали один одному руки.
– Бережи себе,– сказав Ерагон.
– І ти також... брате.
Ерагон трохи помовчав і знову кивнув:
– Гаразд, брате.
Мертаг іще раз перевірив ремені на упряжі Торнака, сів у сідло. А коли Торнак уже розправив крила й рушив, він крикнув:
– Бережи Насуаду! У Галбаторікса було багато слуг, більше, ніж я можу їх знати. І не всіх їх тримала сама лиш магія. Вони спробують помститися за смерть свого хазяїна. Будь обережний! Серед них є такі, що небезпечніші за разака!
Мертаг підняв руку на знак прощання. Трьома стрибками Торнак відірвався від моря кропиви й полинув у небо, залишивши на землі доріжку слідів.
Яскраво-червоний дракон зробив над ними одне коло, потім друге, потім третє, розвернувся й рушив на північ, повільно й рівномірно змахуючи крилами.
Сапфіра так і сиділа на верхівці невисокого пагорба. Ерагон підійшов до неї, і вони разом дивились, як Торнак і Мертаг ставали все меншими й меншими, аж доки не перетворились на маленьку-маленьку, схожу на зорю, цяточку біля самого горизонту.
їх обох огорнув сум. Не кажучи ані слова, Ерагон умостився на спині Сапфіри. Вони злетіли з пагорба й повернули вбік Урубейна.
СЛАВА ІМПЕРІЇ
Ерагон повільно підіймався стертими сходами зеленої вежі. Сонце вже починало заходити. Крізь вікна в округлій стіні зліва Вершник бачив будівлі Урубейна, на які поволі лягали тіні, широкі поля десь далеко-далеко на горизонті, а коли кидав погляд трохи назад,– перед ним зринало темне громаддя кам’яного пагорба, яке височіло над містом.
Вежа була висока, і Ерагон трохи втомився. Він навіть жалкував, що не може злетіти нагору на Сапфірі. День видався довгий, і тепер Вершник хотів лиш одного: сісти біля Сапфіри й, дивлячись, як на небі згасає світло, випити чашку гарячого чаю.
Але справи є справи, і від них нікуди не дінешся.
Відтоді як вони після відльоту Мертага й Торнака повернулись назад у фортецю, Ерагон бачив Сапфіру тільки двічі. Дракон був дуже заклопотаний, допомагаючи варденам долати опір залишків війська Імперії. Трохи пізніше він збирав у табори ті сім’ї, які покинули свої домівки й розбіглися довкола міста, боячись, що кам’яний пагорб не витримає і впаде.
Утім ельфи сказали Ерагонові, що цього не трапиться, оскільки колись давним-давно, коли Урубейн іще був відомий як Ілірея, вони наклали на пагорб спеціальне заклинання. Крім того, він був надто великий і міг витримати будь-який вибух без значної для себе шкоди.
До речі, саме пагорб допоміг трохи зменшити згубні наслідки вибуху, хоч багато хто з тих, кому вдалося втекти через вхід до фортеці, і майже всі, хто перебував в Урубейні чи навколо міста, потребували магічного лікування. Інакше вони швидко б померли. Хворіло багато людей, тому Ерагон, як міг, допомагав ельфам їх лікувати. Завдяки силі Елдунарі Вершникові вдалося врятувати багатьох варденів і мешканців міста.
Якраз у цей час ельфи та гноми спробували захистити передню частину фортеці так, щоб якось зупинити викид смертоносної енергії. Перед цим вони якомога ретельніше обшукали всі будівлі, перевіряючи, чи не залишилося там бува тих, хто вижив. Таких було чимало: солдати, слуги, сотні в’язнів підземель під фортецею... Величезні скарби Галбаторікса, включно з його розкішною бібліотекою, вирішили забрати трохи пізніше. Ясна річ, зробити це буде нелегко – стіни в багатьох кімнатах обвалились, а інші, хоч і встояли, були так сильно пошкоджені, що в будь-який момент могли впасти. Крім того, треба було за допомогою магії очистити від отрути геть усе, що перебувало у заплутаному лабіринті фортеці,– навіть повітря. Та й будь-які предмети, які вони хотіли винести звідти, підлягали магічній обробці.
Коли фортецю було, врешті-решт, зачинено, ельфи зайнялися очисткою міста й навколишніх земель. Вони хотіли зробити все можливе, щоб у цій місцевості знову було безпечно жити. Ерагон знав, що й там йому доведеться допомагати ельфійським чарівникам.
Та перш ніж приєднатися до тих, хто зцілював і накладав захисні чари на Урубейн та його околиці, Ерагон близько години витратив на те, щоб за допомогою ім’я імен прадавньої мови знайти й знешкодити закляття, які Галбаторікс наклав на місто та його мешканців. Деякі чари короля на перший погляд здавалися добрими й навіть корисними – наприклад, закляття, яке мало на меті зробити так, щоб дверні завіси не скрипіли. Джерелом сили цього закляття був шматок кристала розміром з яйце, встановлений на зовнішньому боці дверей. Та все ж таки Ерагон не наважився залишити жодного із заклять короля, якими б безпечними вони не виглядали, а особливо коли йшлося про ті, що були накладені на чоловіків і жінок – підлеглих Галбаторікса. Серед них найбільш розповсюдженою була клятва вірності. Крім того, були чари, які дарували людям надприродні здібності тощо. І коли Ерагон звільняв і вельмож, і простолюд від цих заклять, йому не раз доводилось чути крик болю, так, наче він забирав у цих людей щось найдорожче для них. .
Але ще важче було тоді, коли Вершник зняв закляття з поневолених Галбаторіксом Елдунарі. Дракони, мов оскаженілі, одразу ж почали нападати на свідомість будького, не розбираючись, друг це чи ворог, і вже за мить над Урубейном нависла така могутня хмара жаху, що всі, навіть ельфи, поприпадали до землі й зблідли. Урештірешт Блодхгарм та десятеро його чарівників прив’язали валку металевих ящиків з Елдунарі до пари коней і виїхали з Урубейна – за стінами міста думки драконів уже не мали такої великої сили.
Тоді Глаедр та ще кілька Елдунарі з Вройнгарду вирішили, що вони повинні бути поруч з оскаженілими драконами. Вони сподівалися поговорити з драконами, яких так довго мучив Галбаторікс, і заспокоїти їх. Вершник не був упевнений у цьому, але погодився на їхню пропозицію. Якраз тоді, коли Ерагон чаклував, щоб передати Блодхгарму на збереження п'ятеро Елдунарі, він і побачив Сапфіру вдруге після того, як вони повернулись до Урубейна.
Коли ельфи та Елдунарі вже рушили з міста, з ним подумки зв’язалася Арія. Ельфійка питала його щось про зруйновані ворота міста, де вона в цей час розмовляла з командирами армії своєї матері. І в ту коротку мить, коли їхні свідомості торкнулись одна одної, Вершник відчув її безутішне горе. Смерть Ісланзаді переповнила душу ельфійки смутком і ненавистю. Почуття могли ось-ось затуманити розум Арії, та вона боролась, прагнучи подолати їх. Ерагон, як міг, заспокоїв її. Та що наші слова у порівнянні з горем!
Відтоді як Мертаг покинув місто, Ерагона полонило й не відпускало відчуття порожнечі. Давнимдавно йому здавалося, що він відчуватиме щастя, коли вони вб’ють Галбаторікса, але зараз... Зрозуміло, Вершник був радий, що короля більше немає, але тепер він не знав, що йому робити далі. Він досяг своєї мети. Він досяг того, що здавалося недосяжним. Але тепер, коли мета, яка вела його вперед, зникла, він розгубився. Що їм із Сапфірою тепер робити в житті? Що надасть йому сенсу? Звичайно, Ерагон знав, що колись вони із Сапфірою будуть виховувати нове покоління Вершників, та ці плани були надто далекі, щоб сприймати їх як реальність.
Ці питання весь час крутились Ерагонові в голові, роблячи його слабким і збентеженим. Він намагався думати про щось іще, та вони продовжували гризти йому душу, а почуття порожнечі ставало все сильніше й сильніше.
«Мабуть, Мертаг і Торнак знали, що роблять»,– із сумом подумав Ерагон.
Він усе йшов і йшов угору. Здавалось, сходи зеленої вежі ніколи не закінчаться. Люди внизу на вулицях уже стали маленькі, немов мурахи, а його литки й сухожилля горіли вогнем від монотонних рухів. У вузьких вікнах він бачив гнізда ластівок, а під одним із вікон лежали кісточки – залишки їжі яструба чи орла.
Нарешті нагорі з’явилась верхівка кручених сходів – великі почорнілі від часу двері стрілчастої форми. Ерагон зупинився, щоб зібратися з думками й перевести подих. Потім він подолав останні кілька футів, підняв клямку й штовхнув двері всередину великої круглої кімнати на самісінькій верхівці ельфійської сторожової вежі.
На нього чекали шестеро, включно із Сапфірою: Арія, срібноволосий ельфійський лорд Датедр, король Орин, Насуада, король Орик і король котівперевертнів Грімр Півлапа. Вони стояли широким колом. Сидів один лиш король Орин. Сапфіра примостилася прямо навпроти сходів, перед вікном, яке виходило на південь і крізь яке вона влетіла у вежу. Світло призахідного сонця пронизувало кімнату, яскраво освітлюючи ельфійське різьблення на стінах і складний візерунок з кольорового каменю на тесаній підлозі.
Усі, крім Сапфіри та Грімра, виглядали якимись напруженими. Одразу було видно, що їм не зовсім затишно. Арія мружила очі, лінії її смаглявої шиї були надто різкі – Ерагон знав, що так вона тамує горе й смуток. Вершникові було прикро, що він нічого не може вдіяти, щоб полегшити її біль. Орин сидів у глибокому кріслі, поклавши на перев’язані груди ліву руку. У правій він тримав келих з вином. Він рухався дуже обережно, так, наче боявся завдати собі болю, але його очі були такі чисті й яскраві, що Ерагон подумав, що король боїться не так за свою рану, як за те, щоб не розплескати напій. Датедр одним пальцем стукав по головці ефеса свого меча, а Орик стояв, склавши руки на руків’ї Волунда, який був прямо перед ним, і дивився кудись собі в бороду. Насуада схрестила руки на грудях, наче їй було холодно, а справа від неї Грімр Півлапа дивився у вікно, не звертаючи уваги на інших.
Коли Ерагон відчинив двері, усі присутні глянули на нього, а на обличчі Орика з’явилась посмішка.
– Ерагоне! – вигукнув він, потім поклав Волунд на плече, швидко підійшов до Вершника й узяв його за руку– Я знав, що ти зможеш його вбити! Чудова робота! Сьогодні ввечері будемо святкувати! Нехай вогні горять яскраво, нехай голоси лунають так гучно, щоб звуки нашого свята було чути й на небесах!
Ерагон посміхнувся й кивнув, а Орик, перш ніж повернутися на своє місце, іще раз поплескав його по руці. Вершник неспішно пройшов через усю кімнату й зупинився біля Сапфіри.
«Малий...» – сказала вона, потершись мордою об його плече.
Ерагон мовчки торкнувся її важкої, вкритої лускою щоки. Йому було приємно бути поруч із Сапфірою. За мить він подумки глянув на Елдунарі. Як і сам Вершник, вони були втомлені подіями цього дня. Ерагон міг би побитися об заклад, що Елдунарі з куди більшим задоволенням просто дивилися б і слухали, аніж брали активну участь у подальшій розмові.
Елдунарі помітили його присутність.
«Ерагоне...» – Умарот хотів щось сказати, та одразу ж замовк.
Зрештою, ніхто з присутніх у кімнаті не хотів говорити першим. Панувала тиша. Ерагон чув, як десь унизу в місті тихо заіржав кінь. Від фортеці час від часу долинав стук палиць і стамесок.
Король Орин якось не надто зграбно засовався в кріслі, зробив пару великих ковтків вина. Грімр почухав своє гостре вухо й принюхався, так, наче смакував повітря.
Нарешті Датедр порушив мовчанку.
– Нам треба ухвалити рішення,– сказав він.
– Ми й так це знаємо, ельфе,– пробурчав Орик.
– Дай йому сказати,– Орин знову підніс до губ свій розцяцькований коштовним камінням кубок.– Я хочу послухати його думки з приводу того, що нам робити,– на обличчі Орина заграла ледь помітна гірка й трохи глузлива посмішка. Він схилив голову вбік Датедра, наче даючи йому дозвіл продовжувати.
Датедр у відповідь теж схилив голову. Якщо ельфа й образив тон короля, то він не виказав цього нічим.
– Не секрет, що Галбаторікс помер і чутки про нашу перемогу розходяться по землі. До кінця цього тижня про смерть Галбаторікса стане відомо в більшій частині Алагезії.
– Так і повинно бути,– сказала Насуада. Замість туніки, в якій її тримали в підземеллі, на ній була тепер чудова червона сукня. Щоправда, ця сукня ще більше підкреслювала, як схудла Насуада під час ув’язнення – тканина вільно висіла на її плечах, а талія дівчини видавалась надто тонкою. Та хоч Насуада й була вкрай виснажена, судячи з усього, їй уже вдалося відновити якусь частину своєї сили, бо, коли Ерагон і Сапфіра повернулися до фортеці, Насуада взагалі ледь трималася на ногах. Побачивши Насуаду, Джормандер одразу ж забрав її до свого табору, і решту дня вона провела на самоті. Ерагон не встиг поговорити з нею перед нарадою, тому не знав її думки стосовно того питання, яке вони мали обговорювати сьогодні. Ясна річ, у крайньому разі Вершник міг би зв’язатися з нею подумки, але зараз він не хотів порушувати її спокій. Після того, що пережила Насуада, спокій потрібен їй був понад усе.
– Так і повинно бути,– повторив Датедр, і його голос відбився луною під склепінчастою стелею високої круглої кімнати.– Але як тільки люди дізнаються, що Галбаторікса вже нема, перше питання, яке спаде їм на думку, буде таке: «А хто стане на його місце?» – Датедр обвів поглядом присутніх.– Наша королева загинула.
Король Орин поранений... І вже поповзли всілякі чутки, я впевнений у цьому. Треба покласти їм край іще до того, як вони встигнуть наробити нам шкоди. Ми не маємо права відкладати рішення, тому що це загрожує катастрофою. Не можна дозволити кожному лорду, в якого є бодай поганеньке військо, думати, що він став повноправним володарем свого маленького королівства. Якщо це станеться, тоді Імперія розсипеться на сотні окремих королівств. Ніхто з нас цього не хоче. Треба обрати наступника – обрати й оголосити про це, яким би важким не був тягар, що впаде на його плечі.
– Слабкий не може вести людей,– наче між іншим сказав Грімр.
Король Орин знов посміхнувся, та посмішка не торкнулась його очей.
– А яку роль для себе ви тут бачите? – спитав він, звертаючись до Арії й лорда Датедра.– Або ти, королю Орику? Або ти, королю Півлапо?.. Звісно, ми дуже вдячні вам за дружбу й допомогу, але це питання треба вирішувати людям, а не вам. Ми самі керуємо собою, ми не дозволимо іншим обирати собі короля.
– Я теж так гадаю,– на превеликий подив Ерагона сказала Насуада.– Це справді те, що ми повинні вирішити самі,– вона глянула через кімнату на Арію й Датедра: – Ви, поза сумнівом, можете нас зрозуміти. Невже б ви дозволили нам вказувати, кого призначити вашим новим королем чи королевою? – Вона перевела погляд на Орика: – Та й ваші клани навряд чи дозволили б нам обрати наступником Ротгара навіть тебе.
– Це так,– відповів Орик,– вони б не дозволили.
– Звичайно,– мовив Датедр,– це ви повинні ухвалити рішення. Ми аж ніяк не хочемо вказувати вам, що робити й чого не робити. Але як ваші друзі й союзники, здається, ми маємо право дати вам пораду у розв’язанні такого важливого питання, особливо якщо зважати на те, що це рішення вплине на нас усіх. І було б дуже добре, якби ви якомога краще усвідомили, які саме наслідки може мати ваш вибір.
Поки що Ерагон і так усе розумів – це була погроза. Датедр хотів сказати, що коли вони ухвалять рішення, яке не сподобається ельфам, то це матиме неприємні наслідки. Ерагон спохмурнів, хоч і намагався зберегти спокій. Зрештою, від ельфів можна було чекати тільки такої позиції. Ставки були надто високі, і помилка могла ще багато-багато років даватися взнаки.
– Ну що ж...– сказала Насуада.– Мабуть, так воно і є,– вона зиркнула на короля Орина, але той мовчки дивився на свій келих, похитуючи його туди-сюди: – І кого б ви порадили нам обрати, лорде Датедре? Скажіть. Мені надзвичайно цікаво.
Ельф трохи помовчав. У теплих променях призахідного сонця його сріблясте волосся сяяло довкруг голови, неначе який ореол.
– Той, хто одягне корону,– нарешті мовив він,– від самого початку повинен мати вміння й досвід керівника. На жаль, у нас немає часу навчати когось керувати, і ми не можемо дозволити початківцю наробити помилок. Крім того, ця людина має бути достатньо сильною внутрішньо, щоб посісти таке високе місце. Його або її повинні сприйняти і воїни варденів, і – нехай меншою мірою – люди Імперії. Якщо у вас є кандидатура, яка відповідає цим вимогам, ми готові її підтримати.
– Своїми вимогами,– сказав король Орин,– ти сильно обмежуєш наш вибір.
– Можливо. Але така людина зуміла б добре керувати. Тобі так не здається?
– Я бачу й інші вимоги до претендента,– парирував Орин,– яким ти не надав належного значення. Можливо, тому, що вони тобі неприємні. Але це між іншим. Продовжуй, будь ласка.
Очі Датедра звузились, але його голос залишився так само рівний, як і раніше:
– Найбільш очевидний вибір – і саме його від вас чекатиме більша частина населення Імперії,– це людина, яка власне й убила Галбаторікса... Ерагон.
Повітря в кімнаті стало крихке, наче скло.
Усі подивились на Ерагона, навіть Сапфіра й кітперевертень. Вершник відчував, що й Умарот та інші Елдунарі пильно спостерігають за ним. Він обвів поглядом усіх присутніх, не відчуваючи ані страху, ані незручності від їхньої пильної уваги. Глянув на обличчя Насуади, шукаючи там підказки – воно було надто серйозне й непроникне. Аж тепер Вершник зрозумів: Датедр був правий – він дійсно може стати королем. Справді-бо, хто міг перешкодити йому посісти трон, окрім Елви та, можливо, Мертага. Але ж він знав, що протиставити Елві, а Мертаг був тепер далеко-далеко звідси й не міг суперничати з ним. Сапфіра, поза сумнівом, підтримала б будьяке його рішення. А Насуада... У Вершника було дивне відчуття, що зараз вона б радо дозволила йому керувати...
«Чого ти хочеш?» – перебила його думки Сапфіра. Ерагон замислився:
«Чого я хочу? Хочу... бути корисним. Але влада над іншими, якої так шукав Галбаторікс, мене мало приваблює. У всякому разі, у нас є й цікавіші справи».
Ерагон іще раз обвів поглядом присутніх.
– Ні. Це буде неправильно,– сказав він. Король Орин щось буркнув і знову випив вина.
У Арії, Датедра й Насуади, здається, трохи відлягло від серця, хоч вони и далі залишались напружені. Елдунарі, судячи з усього, також були задоволені цим рішенням, хоч ніяк і не виказали своїх думок.
– Я радий, що ти так кажеш,– озвався Датедр.– Поза сумнівом, ти був би гарним правителем, та я гадаю, що ще один Вершник на троні не приніс би нічого доброго ні вам, ні іншим расам Алагезії.
У цю мить Арія підійшла до Датедра. Срібловолосий ельф трохи відступив назад.
– А ще одним претендентом,– сказала Арія,– може бути Роран.
– Роран? – недовірливо перепитав Ерагон.
Арія пильно глянула на нього – у світлі призахідного сонця її очі здавались яскравими й трохи колючими, немов смарагди, врізані у візерунок із променів.
– Так, бо це завдяки йому вардени захопили Урубейн. Він – герой Аруфса й багатьох інших битв. Вардени й чимало інших людей Імперії без вагань підуть за ним.
– Ні,– сказав Орин.– Він грубий і надто самовпевнений. Крім того, у нього немає належного досвіду,– король трохи винувато глянув на Ерагона й додав: – Але, звісно, він дуже гарний воїн.
Арія моргнула, наче сова:
– Ваша величносте, якби ви знали Рорана краще, то були б певні, що його грубість залежить від того, з ким він спілкується... Але в одному ви маєте рацію: у Рорана справді немає необхідного досвіду... Тоді в нас залишаються лише дві кандидатури: ти, Насуадо, і ви, королю Орине.
Король Орин знову завовтузився у своєму глибокому кріслі, насупивши чоло ще більше, ніж до того. Тим часом обличчя Насуади залишалося незворушне.
– Мені здається,– сказав Орин Насуаді,– що ти хочеш заявити свої права на трон. Чи не так?
Вона підвела голову вище:
– Так.
Її голос був спокійний, наче тиха вода.
– У такому разі, ми опинились у глухому куті, бо я теж хочу це зробити: І я не відступлюсь,– Орин покрутив ніжку келиха пальцями.– Єдиний вихід, який я бачу, щоб розв’язати цю проблему без кровопролиття, такий: ти повинна відмовитись від своїх посягань. А якщо ти наполягатимеш, то зруйнуєш усе, що нам до сьогодні вдалося досягти. І в цьому тобі не буде кого звинувачувати, окрім самої себе.
– Ви підете війною проти союзників тільки заради того, щоб Насуада не сіла на трон? —: холодно спитала Арія.
Може, король Орин і не помітив цього, та Ерагон добре бачив: Арія була готова будь-якої миті оголити меч.
– Ні,– відповів Орин – Я б пішов проти варденів, щоб воювати за трон. Тут є різниця.
– Яка? – спитала Насуада.
– Яка? – здається, це питання розлютило Орина.– Мої люди давали варденам житло, їжу й реманент. Вони билися і вмирали поруч із вашими воїнами, а як країна, ми ризикували більше ніж вардени. У варденів немає дому. Якби Галбаторікс переміг Ерагона й драконів, ви могли б утекти й сховатися. А от нам нікуди йти, окрім Сурди. Галбаторікс ударив би нас наче грім серед ясного неба й спустошив би цілий край. Ми ризикували всім – нашими родинами, домівками, статком, нашою свободою... І після цього, після всіх наших жертв, ти справді віриш у те, що ми повернемось додому, задоволені тільки тим, що нас погладили по голівці й виказали королівську милість? Ха! Та провалитись мені на місці! Ми окропили своєю кров’ю землю звідси й аж до Палаючої рівнини, і тепер ми хочемо нагороди,– Орин стис кулак.– Тепер ми отримаємо гідні трофеї.
Здавалося, слова Орина не надто засмутили Насуаду.
Навпаки – її обличчя виражало навіть розуміння.
«Ні,– сказала Сапфіра,– вона не дасть цьому грубому хамлу того, чого він хоче».
«Зачекай,– відповів Ерагон.– Скоро побачимо». На якийсь час у кімнаті запанувала мовчанка.
– Сподіваюся,– озвалась нарешті Арія,– ви дійдете згоди по-дружньому і...
– Так,– перебив її король Орин.– Я теж на це сподіваюсь,– він перевів погляд на Насуаду.– От тільки боюся, що впертість Насуади не дозволить їй поступитися власними принципами.
Арія ніби й не чула цих слів короля:
– ...і, як сказав Датедр, ми не будемо втручатися у справи вашої раси, коли ви обиратимете наступного правителя.
– Я пам’ятаю,– відповів Орин з легкою самовдоволеною усмішкою.
– Але це ще не все,– продовжила Арія.– Як союзники, котрі присягли варденам, я хочу сказати, що ми будемо розцінювати кожен напад на них, як напад на нас самих, і наша відповідь буде адекватна.
Обличчя Орина скривилось так, наче він скуштував чогось дуже кислого.
– Ми, гноми, кажемо те саме,– підтримав Арію Орик, і звук його голосу нагадував гуркіт каміння, яке перемелюють десь глибоко-глибоко під землею.
– А котам усе одно, хто стане королем чи королевою, доки їм буде дозволено сидіти біля трону, як нам і обіцяли,– Грімр Півлапа підніс свою скалічену руку до обличчя й заходився ретельно роздивлятись схожі на пазури нігті на тих трьох пальцях, що лишилися.– Однак ми уклали угоду з Насуадою і будемо підтримувати її доти, доки вона стоятиме на чолі варденів.
– Ото ж бо й воно! – вигукнув король Орин і нахилився вперед, поклавши руку на коліно.– Насуада більше не очолює варденів. Уже ні. Тепер на її місці Ерагон.
Усі знову глянули на Ерагона. Вершник стримано . посміхнувся.
– Мені здавалося,– мовив він,– що було й так зрозуміло: я передав свої повноваження Насуаді тієї ж миті, як ми її звільнили. Якщо ні, тоді давайте виправимо помилку. Отже, варденів очолює Насуада, а не я. І я вважаю, що саме вона повинна успадкувати трон.
– Я знав, що ти це скажеш,– король Орин зневажливо скривився.– Бо ти присягнув їй на вірність. Ясна річ, тепер ти впевнений, що вона повинна отримати трон. Ти – всього лиш вірний слуга, який стоїть на боці свого господаря. Але в такому разі твоя думка й важить не більше ніж думка моїх слуг.
– Ні,– заперечив Ерагон.– Ти не правий. Якби я гадав, що або ти, або хтось інший буде кращим королем, я б сказав це! Так, я присягнув Насуаді, та це не заважає мені говорити правду, як я її бачу.
– Може, й так, але твоя відданість Насуаді затьмарює твої думки,– відповів на те Орин.
– Не більше, ніж твоя відданість Сурді затьмарює твої,– кинув Орик.
Король Орин нахмурив чоло.
– Чому ти завжди стаєш проти мене? – спитав він, перевівши погляд з Ерагона та Арії на Орика.– Чому в будь-якій суперечці ти стоїш на її боці? – вино трохи хлюпнуло через край келиха, коли він вказав на Насуаду:
– Чому ти поважаєш її, а не мене або людей Сурди? Ні. Ти завжди на боці Насуади й варденів, а до того ти підтримував Аджихада. Якби мій батько був зараз живий...
– Якби ваш батько, король Ларкін, був зараз живий,– обірвала Орина Насуада,– він би не сидів тут, жаліючись на ставлення до нього інших. Він би спробував щось зробити, аби змінити його.
Орин хотів щось відповісти, але Насуада зупинила короля:
– Гаразд,– сказала вона.– Досить ображати один одного... Орине, твої вимоги справедливі. Ти правий. Сурданці зробили великий внесок у нашу справу. Я охоче погоджуюся з тим, що без вашої допомоги ми б ніколи не змогли воювати з Імперією так, як ми це робили. Звісно, ви заслуговуєте винагороди за все... за ваші втрати, за ваш ризик...
Король Орин задоволено кивнув:
– Отже, ти поступишся?
– Ні,– як завжди спокійно сказала Насуада.– Ні, не поступлюся. Але в мене є зустрічна пропозиція. Можливо, вона задовольнить усі твої вимоги.
Орин невдоволено гмукнув, але перебивати не став.
– Моя пропозиція така: до Сурди відійде значна частина земель, які ми завоювали. Аруфс, Фейнстер і Меліан цілком перейдуть у твою владу разом з островами на півдні, навіть якщо зараз їх і захопили вардени. Таким чином Сурда стане майже вдвічі більшою.
– І що за це? – спитав Орин, звівши одну брову.
– За це ти присягнеш на вірність тому, хто сидітиме на троні тут, в Урубейні.
Орин знову скривився:
– Ти хочеш стати зверхницею всіх цих земель?
– Ці два королівства – Імперія та Сурда – повинні бути єдині, якщо ми хочемо уникнути ворожнечі. Ти зможеш керувати Сурдою так, як уважатимеш за потрібне. Буде всього лиш один-єдиний виняток: на чарівників обох країн треба накласти певні обмеження. Які саме – обговоримо пізніше. Ну і, звісно, у разі потреби Сурда повинна брати участь у захисті об’єднаних територій. Якщо на одну з країн нападуть, інша надаватиме допомогу і людьми, і припасами.
Якийсь час король Орин мовчав. Потім він поставив келих на коліно, глянув на нього:
– Але я ще раз питаю: чому саме ти, а не я, повинна зійти на трон? Мій рід керував Сурдою, починаючи з тих часів, коли леді Марельда перемогла в Сітрійській битві й заснувала Сурду й Дім Лангфельдів. Ми можемо відстежити власне коріння аж до самого Таненбранда! Ми бились проти Імперії цілих сто років. У першу чергу, саме наші золото, зброя й обладунки дозволили існувати варденам упродовж багатьох-багатьох років. Без нас ви б не зуміли протистояти Галбаторіксу. Ні ельфи, ні гноми не могли б дати вам усього, що вам було потрібне. Так ось я й питаю: чому цей виграш повинна отримати ти, Насуадо, а не я?
