Текст книги "Ерагон. Спадок, або Склеп Душ"
Автор книги: Крістофер Паоліні
сообщить о нарушении
Текущая страница: 12 (всего у книги 49 страниц)
Роран так і лежав на лаві, дихаючи глибоко, але якомога повільніше, щоб хоч якось полегшити пекельний біль. Думати про щось інше, крім болю, він не міг. Те, що сталося, чи те, що могло статися, тепер не мало для нього жодного значення. Було тільки дихання, таке повільне й обережне, аж здавалося, ніби воно кудись скрадається.
Коли четверо варденів почали зручніше вкладати Рорана на лавці, той ледь не знепритомнів. Потім чиясь дужа рука запхала йому в рот шкіряну рукавицю, а за мить ватажок відчув, як його прив’язують.
Повернувши голову назад, Міцний Молот побачив, як Брігман, тримаючи в руці мисливський ніж, стає перед ним на коліна.
Вдих...
Видих...
Час зупинився.
ЗАТИШШЯ
Роран схилився над столом, зацікавлено розглядаючи позолочений келих. Розкішну спочивальню освітлювали дві свічки й невеличке вогнище, що потріскувало в каміні, розташованому біля порожнього ліжка.
У відчинене вікно віяв слабенький солоний бриз, бавлячись тонкими білими шторами. Міцний Молот зіперся на підвіконня, підставляючи під подув вітру своє розпашіле обличчя. Внизу простирався нічний Аруфс. На перехрестях вулиць то тут, то там палали сигнальні вогнища сторожі, хоч загалом місто було порожнє – усі, хто міг, ховалися по домівках.
Коли вітрець ущух, ватажок зробив іще один ковток, перехиляючи келих так, щоб вино потрапляло прямо в горло, не торкаючись розбитих губ, бо вони й без вина постійно озивались гострим болем.
Поставивши келих на стіл біля тарілки з хлібом і м’ясом, Роран глянув у дзеркало, обабіч якого стояли свічки. Але воно було порожнє, у ньому не відбивалося навіть його стомлене, закривавлене обличчя з наполовину обсмаленою бородою. Ватажок відвернувся. Вона зв’яжеться з ним, коли захоче, а йому тим часом доведеться чекати. Це все, що він міг.
Не знаючи, як іще боротися з виснажливим чеканням, Міцний Молот вкотре взявся розглядати келих.Посеред ночі дзеркало нарешті вкрилося сріблястими брижами, ніби гладінь озера під подувом вітру. Роран глянув у нього мутними напівзаплющеними очима.
Перш ніж набути звичного вигляду, лице Насуади спочатку нагадувало сльозу. Вираз її обличчя був серйозний як ніколи.
– Роране,– вітаючись, мовила вона чітким сильним голосом.
– Леді Насуадо,– ватажок звівся з-за столу.
– Тебе захопили?
– Ні...
– Виходить, Карна поранено або він узагалі мертвий?
– Карн загинув під час битви з ворожим магом.
– Мені дуже боляче це чути... Він був гарною людиною й сильним магом...– Насуада зітхнула й після тривалої паузи додала: – А що там у нас з Аруфсом?
– Місто наше...
– Справді? – звела брови Насуада – Я... я неабияк вражена. Скажи, як пройшла битва? Чи все було за планом?
Намагаючись якомога менше ворушити губами, Міцний Молот розповів їй про події кількох останніх днів: про те, як вони прибули під Аруфс, про напад одноокого чолов’яги, про хитру витівку з баржами, про бої під палацом лорда Гелстіда й, нарешті, про поєдинок Карна з кривоносим ворожим магом.
Трохи перевівши подих, Роран розповів і про те, як його було поранено в спину і як Брігман витягнув із нього стрілу.
– Мені пощастило, що Брігман був там – він добре попрацював,– мовив ватажок,– якби не він, я міг би померти, доки б для мене шукали цілителя.
Промовивши ці слова, Міцний Молот на кілька секунд аж зігнувся, коли згадав, як його тіла торкнувся розпечений метал.
– Сподіваюся, ви знайшли цілителя, який доглядатиме за тобою.
– Так-так, пізніше знайшли. Але він не маг.
– Я вражена тим, що в тебе лишилася сила на розмову зі мною. Схоже, карвахольці й справді зроблені з найміцнішого металу,– глянула на Рорана Насуада, відкинувшись на спинку свого стільця.
– Словом, ми захопили палац і тримаємо під контролем майже все місто, хоч є ще кілька вуличок, де наші позиції слабкі. Коли ми заволоділи центром Аруфса, більшість солдатів Імперії здалися в полон. Вони зрозуміли, що битву програно.
– А лорд Гелстід? Його ви теж захопили?
– Спершу він намагався втекти з палацу, та невдовзі збагнув, що має у своєму розпорядженні надто малий загін охорони. Тому він забарикадувався у винному погребі,– Міцний Молот пошкріб нігтем рубіновий камінець на розцяцькованому келиху.– Він і його люди не мали ані найменшого наміру здаватися, а я тим часом ніколи б не наважився на прямий штурм, бо це коштувало б нам багатьох життів. Тому я наказав принести сулії з олією, розлити її й підпалити.
– Так ти намагався їх викурити? – спитала Насуа-Ватажок повільно кивнув.
– Кілька солдатів і справді вибігли назовні, щойно двері зайнялися. Але Гелстід був надто впертий. Ми знайшли його мертвим на підлозі. Він помер від задухи.
– Шкода...
– Разом з ним була і його донька, леді Галіана.
Образ дівчини ще й досі стояв у Рорана перед очима: невеличка, вбрана в пречудову сукню лавандового кольору, помережану оборками й стрічечками.
– І хто ж тепер після Гелстіда успадкує титул графа Фенмарка? – насупилася Насуада.
– Тарос Швидкий...
– Невже той самий, що вчора на тебе напав?
– Той самий...Коли вардени привели до ватажка Тароса, було вже пообіддя. Невеличкий бородань, здавалось, утратив голос, хоч і не мав жодних поранень. Щоб не тривожити спину, Міцний Молот лежав на животі.
– Схоже на те, що ти винен мені пляшку вина,– сказав Роран Таросові.
– Як ти це зробив?! – з ноткою відчаю в голосі спитав його Тарос.– Місто неможливо було захопити. Ніхто, крім дракона, не міг зламати стіни. А тепер, поглянь, що ти накоїв. Ти не звичайна людина, ти...– бородань замовк, не маючи сил вимовити ще бодай слово.
– А як він сприйняв звістку про смерть батька й сестри? – поцікавилась Насуада.
– Мені здалося, що звістку про смерть батька Тарос сприйняв байдуже, а от щодо сестри...– Роран витер холодний піт із чола, згадавши зливу брутальної лайки на свою адресу, коли Тарос почув про смерть Галіани.
* * *
– Я тебе вб’ю! При першій же нагоді я тебе вб’ю...– прошипів Тарос. – Присягаюсь!
– Тоді тобі треба поквапитись,– відрубав Міцний Молот.– Бо на світі багато тих, хто хоче мене вбити.
* * *
– Роране? Роране!
Неабияк здивувавшись, Роран збагнув, що Насуада звернулася до нього на ім’я. Ватажок глянув на неї ще раз – у дзеркалі її лице було ніби в портретній рамі.
– Тарос і справді отримає титул графа Фенмарка,– зібравшись із думками, вів далі ватажок.– Він – наймолодший серед сімох синів Гелстіда, але всі його брати ховаються або повтікали. Словом, зараз Тарос – єдиний, хто претендує на титул. Він був непоганим посередником між нами й старійшинами міста. Хоча без Карна ми ніяк не могли зрозуміти, хто присягнув на вірність Галбаторіксу, а хто ні. Поза сумнівом, це зробили більшість лордів та воїнів, але спробуй-но, здогадайся, хто ще...
– Розумію,– прикусила нижню губу Насуада.– Неподалік від вас лежить місто Даут. Я попрошу, щоб леді Аларіс, про яку ти, певно, вже знаєш, прислала в Аруфс когось, хто добре читає чужі думки. Переважна більшість аристократів мають у своєму почті по кілька таких людей, отже леді Аларіс буде нескладно виконати наше прохання. Шкода, що, коли ми виступили вбік Палаючої рівнини, король Орин забрав із собою всіх своїх магів, а кого б тобі не прислала Аларіс, він, швидше за все, умітиме читати думки, проте не матиме інших магічних здібностей. Тим часом без спеціальних заклять приборкати прихильників Галбаторікса буде дуже складно.
Доки Насуада говорила, Роран повільно перевів свій погляд на темну пляшку вина.
«Цікаво, Тарос бува не отруїв його?» – раптом промайнуло в голові ватажка.
–...Сподіваюсь, ти будеш тримати своїх людей у кулаці й не дозволиш їм бешкетувати, грабуючи Аруфс й кривдячи місцевих мешканців,– вела далі Насуада.
– У мене залишилося надто мало солдатів, щоб вони могли заподіяти шкоду цілому місту. До того ж, їм зараз не до гульок. Так само, як і я, вони чудово розуміють, що Імперія будь-якої миті може спробувати відвоювати місто,– стомлено мовив Роран, насилу зібравши докупи думки.
– Скільки воїнів ти втратив під час атаки?
– Сорок два...
На якийсь час обоє примовкли.
– У Карна була сім’я? – врешті-решт порушила мовчанку Насуада.
– Не знаю...– знизав плечем Міцний Молот – Він був звідкись із півночі... І певне, мав сім’ю, але під час війни ми намагаємось про таке не говорити.
Роран знову замовк, бо йому раптом почало дерти в горлі. Потім він таки не витримав, закашлявся й зігнувся так сильно, що його лоб ледь-ледь не торкнувся стола. Від різкого здригання тіла спину й поранене плече знову пройняв нестерпний біль, а вино з келиха вихлюпнулось.
– Роране, треба, щоб тебе оглянув цілитель. Тобі погано, і зараз ти маєш бути в ліжку,– зітхнула Насуада, коли кашель трохи відступив.
Ні-ні,– витер слину з кутиків губ Міцний Молот і звів очі на Насуаду.– Мені вже надали необхідну допомогу, тож якось не помру. Що я, мала дитина, щоб зі мною панькались?
– Ну, як знаєш,– схилила голову Насуада, трохи повагавшись.
– А що мені тепер робити? – спитав він.– Тут я вже більше не потрібен?
– Я планувала, що ти повернешся відразу ж після захоплення Аруфса. Але зараз ти не в тому стані, щоб витримати шлях до Драс-Леони. Треба зачекати, доки...
– Я не буду чекати! – вигукнув Роран, схопив дзеркало й наблизив його до себе майже впритул.– Не панькайтесь зі мною, леді Насуадо. Я можу їхати, до того ж так швидко, як знадобиться. Сюди, до Аруфса, я прибув тільки через те, що варденам загрожувала небезпека. Тепер її немає, і я не збираюся відсиджуватись тут, доки моя дружина й майбутня дитина перебувають у таборі за якусь милю від Мертага та його дракона!
– До Аруфса ти прибув тому, що я наказала тобі це зробити! – рішуче сказала Насуада, хоч потім її голос відчутно пом’якшав.– Як би там не було, я зрозуміла твою позицію. Можеш повертатись. їхати день і ніч – зовсім не обов’язково, але й марнувати час я тобі теж не дозволю. Запам’ятай! І бережи себе, бо менше за все мені б хотілося повідомляти про твою смерть Катріну. Нарешті останнє питання: кого б ти радив залишити замість себе в Аруфсі?
– Капітана Брігмана.
– Брігмана? Он як! Хіба в тебе не було з ним непорозумінь?
– Він узяв командування на себе, коли мене підстрелили. Правду кажучи, тоді я не зовсім добре розумів, що відбувається...
– Можу собі уявити!
– Коли він став на чолі варденів, вони не панікували й навіть не думали розбігтися. Він керував ними від мого імені й тоді, коли я застряг у тій триклятій музичній шкатулці... Брігман – досвідчений командир, його люблять люди, він уміє планувати й утілювати плани в життя. Словом, я не думаю, що хтось зможе впоратися із керуванням містом краще за нього.
– Отже, Брігман...– Насуада відвернулася від дзеркала й прошепотіла щось людині, котру Роран не бачив.– Правду кажучи, я й гадки не мала, що ти захопиш Аруфс. Здолати стіни за такий проміжок часу з мізерною кількістю людей і без підтримки дракона – це здавалось мені майже неможливим,– мовила Насуада, розвернувшись назад.
– Навіщо ж ви мене сюди послали?
– Я була змушена спробувати кого-небудь, перш ніж послати сюди Ерагона й Сапфіру. А ти завжди перевершуєш сподівання, Роране, ти перемагаєш там, де інші давно б опустили руки. Я вірила в неможливе й дуже хотіла, щоб це неможливе здійснив саме ти.
– Цікаво, чи довго я буду випробовувати свою долю, перш ніж помру, як Карн? – невесело посміхнувся Міцний Молот.
– Можеш іронізувати скільки завгодно, але заперечити свій успіх у тебе все одно не вийде. Сьогодні ти одержав велику перемогу, Міцний Молоте. Точніше, капітане Міцний Молоте. Ти заслужив це звання. Я безмежно вдячна тобі за те, що ти зробив. Захопивши Аруфс, ти убезпечив нас від ведення війни на два фронти, що, швидше за все, означало б для нас поразку. Усі вардени в боргу перед тобою, і я обіцяю – усе, зроблено тобою і твоїми людьми, ніколи не буде забуте.
– Я... якщо ви дозволите, я передам своїм людям ваші слова... Для них це дуже багато важить,– Роран говорив так, ніби все почуте мало його обходило.
– Хай буде по-твоєму,– кивнула Насуада,– а тепер давай прощатися... Ти хворий, година пізня, а ми он як довго базікаємо.
– Зачекайте,– схаменувся Роран, торкнувшись дзеркала кінчиками пальців.– Зачекайте, а чому ви нічого не кажете про те, як просувається облога Драс-Леони?
– Погано,– враз посерйознішала Насуада.– Можна сказати, що ми взагалі тупцяємо на місці. Ти б став нам тут у великій пригоді... Гадаю, не варто пояснювати, як важливо для нас захопити Драс-Леону. Якщо ми не заволодіємо цим містом якнайшвидше, то можемо втратити все, за що боролись.
ТАРДСВЕРГ – УНДЗМАЛ
«Та все з тобою гаразд! – роздратовано буркнув Ерагон.– Годі вже. Усе одно з цим нічого не вдієш!»
Сапфіра пирхнула, але все одно продовжувала вивчати своє відображення в гладіні озера. Вона покрутила головою туди-сюди, а потім важко зітхнула, випустивши над поверхнею озера невеличку хмаринку диму.
«Ти впевнений? – тихо спитала Сапфіра й розвернулась до Вершника.– А якщо вона не виросте знову?»
«Як це не виросте?! У драконів луска росте весь час! Ти ж чудово це знаєш!»
«Так, але я ще ніколи її не втрачала!»
«А я кажу: годі тобі сумувати, це ж усього лиш невеличка подряпина»,– посміхнувся Ерагон і пильніше придивився до садна на лівому боці драконової морди. Рана була не довшою за кінчик Сапфіриного кігтя – на місці кількох видертих лусочок виднілась її блакитна шкіра.
Не втримавшись, Ерагон доторкнувся до неї кінчиком вказівного пальця. Шкіра була гладесенька й тепла, ніби животик щойно народженого телятка.
«Не треба, малий, лоскотно!» – знову пирхнув дракон і відвернув голову.
Вершник тихо засміявся й занурив ноги у воду, звісивши їх із каменя, на якому сидів. Вода лагідно облизала Ерагонові ступні.
«Може, садно й справді невелике,– не могла вгамуватися Сапфіра,– але його неодмінно всі помітять. Як же його не помітити? Це ж усе одно, що голий клапоть землі на вкритій снігом гірській вершині!»
Дракон скосив очі, намагаючись розгледіти свою видовжену морду й темну подряпину над ніздрею.
На цей раз Ерагон зареготав уголос, хлюпнув на Сапфіру жменьку води, але за мить зробив серйозний вираз обличчя, щоб дракон не образився:
«Та ніхто не помітить, Сапфіро! Повір мені. А навіть якщо ця подряпина й упаде комусь в око, що з цього? Невже не зрозуміло, що ти отримала її під час бою. Хіба це не героїчно?»
«Справді? – дракон іще раз повернув морду, щоб глянути на сво? відображення в озері. Його луска вигравала у воді всіма барвами веселки.– А що, коли хтось із ворожих солдатів спробує влучити мені якраз у це місце? Може, попросити гномів, щоб вони зробили мені металеву пластинку, доки не виросте нова луска?»
«Ото вже точно буде казна-що!»
«Чого це?»
«Гм...» – гмукнув Вершник і знову пирснув від сміху.
«Та годі тобі кепкувати з мене! – почала дратуватися Сапфіра.– Глянула б я, що було б, якби в тебе випало або пасмо волосся, або одна з тих ваших дурнуватих кісточок, які ви називаєте зубами. Мабуть, довелося б заспокоювати тебе кілька годин!»
«Твоя правда,– погодився Ерагон.– Біда тільки в тому, що нові зуби в нас не ростуть».
Вершник звівся з каменя й попрямував до тієї місцини, де залишив свої черевики. Він ступав дуже обережно, щоб не поранити ноги об гостре каміння й розкидане на березі гниле гілляччя. Сапфіра тим часом про обережність навіть не думала – вона чалапала берегом так, що з-під її кігтів навсібіч летіло багно.
«А ти можеш накласти закляття, щоб хоч трохи захистити цю дірку?» – спитала вона, коли Вершник узував черевики.
«Можу... Невже ти й справді так переймаєшся тією подряпиною?»
«Ясна річ...»
Вигадавши закляття, Ерагон поклав долоню правої руки на драконове садно й швиденько пробурчав кілька слів прадавньою мовою. З-під його руки з’явилося слабке лазурове світло, що діяло як оберіг.
«Ну ось,– сказав Вершник, упоравшись.– Тепер можеш не хвилюватися».
«Та де там, здається, у мене й далі випадає луска...»
«Годі, Сапфіро! Час повертатись до табору!..»
Друзі востаннє глянули на озеро й почали видиратись нагору крутим берегом. Щоб не зірватись униз, Вершник допомагав собі, чіпляючись руками за покручене коріння дерев.
За якийсь час вони вже були вгорі. Звідси, з найвищої точки берега, було видно табір варденів, що лежав за півмилі на схід, і зловісну ДрасЛеону, темна пляма якої розпливлася по землі на півночі. Однією-єдиною ознакою життя в місті були хмарки диму, що здіймалися над будинками. Торнак, як і завжди, вилежувався на вежі під південними воротами, купаючись у сонячному промінні. Здалеку здавалося, ніби він спить, хоч Ерагон напевно знав, що червоний дракон пильнує за кожним кроком варденів, і варто комусь із них наблизитися до міста, як він одразу сповістить про це Мертага й решту гарнізону.
Вершник виліз на спину Сапфіри, і дракон неквапом закрокував убік табору. У таборі варденів було напрочуд тихо, через що геть усе здавалося повільним та сонним – від перешіптування солдатів до лопотіння прапорів у туманних небесах. Єдиними істотами, котрі не піддалися загальній апатії, були худі напівдикі собаки. Вони нишпорили табором у пошуках недоїдків. Більшість собак мали подерті до крові писки, бо перед цим вони зчепилися із зеленоокими котами-перевернтями. Уже за кілька секунд після початку сутички з котами над табором здійнялося жахливе скавчання, а невдовзі вардени побачили й самих собак, що тікали від котів-перевертнів, підібгавши хвости.
Відчуваючи на собі десятки поглядів, Ерагон розправив плечі, задер підборіддя й пішов упевненими владними кроками. Вардени повинні були бачити, що Вершник сповнений рішучості й витягне військо з будь-якої халепи... Слід було підтримати бойовий дух солдатів бодай у такий спосіб, інакше вони взагалі могли показитися від нудьги.
«От якби Мертаг і Торнак покинули місто! – думав Ерагон.– Тоді б ми пішли на штурм, не вагаючись ані секунди».
Але поки що про Драс-Леону можна було навіть не мріяти. Принаймні Насуада навідріз відмовлялась атакувати місто й, правду кажучи, мала на те серйозні підстави.
– Ерагоне,– суворо казала вона,– ти забув, як насилу вийшов сухим із води після останньої сутички з Мертагом? Ти забув, як він поранив тебе в стегно? А оце його попередження, мовляв, це я з тобою граюся просто так, але наступного разу битиму вже по-справжньому! Він не кидає слів на вітер. Звісно, Мертаг негідник, але в мене б не повернувся язик назвати його брехуном.
– Коли йдеться про битву двох магів, самою силою не обійдешся,– пробував заперечити Ерагон.
– Твоя правда, але й нехтувати нею теж не слід. Крім того, він тепер заручився підтримкою священиків Хелгрінда, а більшість із них, здається мені, володіють магією. Я не буду ризикувати тобою й не дозволю вийти тобі сам на сам із Мертагом, навіть якщо тебе будуть підтримувати бойові маги Блодхгарма. Доки ми не придумаємо, як виманити Мертага й Торнака з міста або як заманити їх у пастку, доки в нас не буде переваги, завдяки якій ми зможемо їх здолати, ми сидітимемо тут, Ерагоне.
Вершник заперечував, доводив, що чекати безглуздо.
– Припустімо,– казав він,– мені не вдасться здолати Мертага. Як же тоді можна сподіватися, що я одержу перемогу над Галбаторіксом?!
Але Насуада була непохитна. Разом із Арією, Блодхгармом та всіма бойовими магами Ду Врангр Гата вона вигадувала найнеймовірніші плани і найскладніші сценарії, шукала можливість використати хоч якісь переваги варденів, та більшість стратегій виявлялись недієвими, оскільки вимагали більше часу й ресурсів, ніж їх зараз було. Насуада зазирнула навіть до Елви й спитала, чи варденам часом не зможе допомогти її дар, що дозволяє відчувати біль інших людей.
– Якщо я знатиму про біль варденів, що вони його зазнають під час боротьби з Торнаком і Мертагом, можливо, це стане мені в пригоді...– пояснила Насуада.
Мала провидиця тільки злісно всміхнулась:
– Я не маю ані найменшого бажання тобі допомагати, Насуадо. Пошукай собі якусь іншу дитину, яка зможе виграти цей бій... А мене облиш...
Словом, вардени продовжували чекати. Дні спливали за днями. Солдати ставали все більш насуплені й невдоволені, а Насуада дедалі дужче нервувала. До бездіяльності додалась іще одна проблема – армія нагадувала велетенську ненаситну істоту, провіант зникав у тисячах шлунків, ніби в бездонному проваллі, й ось-ось мав закінчитися, через що порції ставали все меншими й меншими. Під час походу було куди легше. Війна є війна, то му4 в ар ден и конфісковували їжу й худобу в мешканців кожного захопленого села – завдяки цьому вони й трималися, не гребуючи полюванням на дичину довкола табору. Зупиняючись на два-три дні, військо залишало після себе спустошені ділянки землі, на яких не було геть нічого їстівного, точнісінько як після сарани.
Аж ось – довготривала зупинка. Власна провізія вже давно скінчилась, тож варденів щедро й гостинно підгодовувала Сурда. Проте харчі надходили нерегулярно, і годі було сподіватися кардинально змінити ситуацію на краще.
Ерагон чудово розумів, що, попри фанатичну відданість своїй справі, воїни навряд чи зрадіють перспективі повільної голодної смерті. Іще трохи – і вони просто втечуть собі в якийсь віддалений закуток Алагезії й спокійно доживатимуть віку, не переймаючись ані Імперією, ані Галбаторіксом.
Думки про це не давали заснути й Насуаді. Щоранку вона виглядала надзвичайно виснаженою, а мішки під її очима нагадували невеличкі сумні посмішки.
У цій скрутній ситуації Вершника тішило тільки те, що Роранові таки вдалося здолати Аруфс. Він захоплювався подвигом кузена, більше того, не був упевнений, що сам із такою ж легкістю заволодів би цим неприступним північним містом.
«Як тільки Роран повернеться,– пообіцяв сам собі Ерагон,– одразу ж накладу на нього всі можливі закляття-обереги. Я й так втратив частину сім’ї через Імперію й Галбаторікса... У мене так мало рідних людей...»
Розмірковуючи про це, Вершник зупинився, щоб пропустити повз себе трійко гномів, які про щось завзято сперечалися. Гноми були без шоломів, але вплетені в їхні бороди кільця красномовно свідчили, що вони належали до клану Дургрімст Інгейтум. Про що саме точилася суперечка, Ерагон, на жаль, так і не зрозумів, але, судячи з піднесеного тону й жвавої жестикуляції, тема була дуже важлива. Утім, навіть розв’язуючи якесь важливе питання, гноми все одно нагадували дітей, котрі посварилися через якусь дрібницю. Принаймні, зиркнувши на їхні серйозні обличчя, Вершник не зміг стримати посмішку.
На превелику радість усіх варденів, армія гномів на чолі з королем Ориком прибула до Драс-Леони два дні тому. Тепер у таборі тільки й говорили про це та ще про героїчне захоплення Аруфса.
Разом із гномами армія варденів стала вдвічі чисельнішою, і це значно збільшило їхні шанси дістатися Урубейна й поквитатися з Галбаторіксом. Залишалося тільки дати раду з Мертагом і Торнаком...
Пройшовши табором трохи далі, Ерагон помітив Катріну. Вона сиділа біля свого намету й в’язала одяг для майбутнього немовляти.
– Здрастуй, кузене! – гукнула жінка, привітно махнувши рукою.
Ерагон посміхнувся їй у відповідь, проте почимчикував далі. Треба було нагодувати Сапфіру й трішки перепочити самому. Невдовзі дракон уже ум’яв велетенський шмат м’яса й умостився на сонячній галявині під наметом Вершника. За наказом Насуади, цю галявину завжди лишали вільною, щоб Сапфіра мала достатньо місця для зльоту й приземлення. Саме тут дракон і згорнувся клубком, краєм ока спостерігаючи за тим, як Ерагон дістає із сідельної торби «Доміа абр Вірду». Юнак тим часом узяв стару книгу, заліз під ліве крило Сапфіри й примостився в западинці між її шиєю та мускулястою лапою. Сіючись крізь складки крила й відбиваючись від луски, світло вкривало сторінки книги яскравими візерунками. Це трохи заважало читати, але Вершник не ремствував – найголовніше те, що він буз разом із Сапфірою.
Так вони просиділи години зо дві, аж доки Ерагон не втомився розшифровувати вигадливі письмена монаха Гесланта. Потім, щоб хоч якось розвіяти нудьгу, вони знову почали тинятися між наметами, розглядаючи захисні споруди й перемовляючись із вартовими, що стояли по периметру варденського табору.
Аж раптом на східному кінці табору, там, де розташувалися війська гномів, Ерагон і Сапфіра помітили якогось гнома. Той сидів навпочіпки біля діжки з водою. Його рукава були засукані до ліктів, а сам він розкачував долонями невеличку кульку грязюки. Біля його ніг валялася маленька паличка. Цей гном займався такою дивною справою, що спливло кілька хвилин, перш ніж Ерагон упізнав у ньому Орика й підійшов ближче.
– Дерунданн, Ерагоне й Сапфіро,– мовив Орик, не підводячи очей.
– Дерунданн,– відповів Ерагон, повторюючи традиційне привітання гномів, і присів з другого боку калюжі.
Вершник доволі довго спостерігав, як Орик зачищає поверхню кульки, роблячи її гладесенькою за допомогою великого пальця правої руки. Час від часу Орик нахилявся й набирав жменю сухої землі, посипаючи нею жовтувату кулю, а потім обережно здмухуючи зайві грудочки.
– Ніколи не сподівався побачити короля гномів, який стоятиме навпочіпки й бавитиметься грязюкою, як мала дитина,– сказав Ерагон.
– А я ніколи не сподівався побачити Вершника й дракона, котрі будуть витріщатися на мене, доки я робитиму Ереткнурл,– відповів Орик так невдоволено, що в нього аж вуса настовбурчились.
– А що таке Ереткнурл?
– Тардсвергунднзмал.
– Тардсвер...– Ерагон повторив тільки половину слова, навіть не намагаючись запам’ятати його цілком.– А це?..
– Це щось таке, що виглядає не тим, чим воно є насправді,– сказав Орик, піднявши земляну кулю.– Приміром, ось це... Це камінь, зроблений із землі. Вірніше, він буде виглядати як камінь, коли я його дороблю.
– Камінь із землі... Виходить, це магія?
– Ні, це моє власне вміння й нічого більше...
– Навряд чи я щось розумію...– струснув головою Ерагон, коли Орик примовк і, здавалося, більше нічого не збирався пояснювати.
– Трохи терпіння, друже...– повернувся гном до розмови за якийсь час,– спочатку тобі потрібно знайти грязюку.
– Важке завдання...– гмукнув Ерагон і посміхнувся.
– Не все так просто. Одна грязюка краща, інша гірша,– вів Орик далі, суворо зиркнувши на Вершника зпід своїх густих брів.– Скажімо, пісок нам не годиться. Грязюка повинна складатися з кавалочків різного розміру, бо вони зазвичай міцніше склеюються між собою. Потім треба додати трохи глини, але найголовніше в цьому ділі,– гном поплескав рукою по лисому клаптику землі між прим’ятими кущиками трави,– побільше пилюки. Бачиш? – Орик підняв долоню, що вкрилась товстим-шаром пилу.
– А чому це аж так важливо?
– О! – вигукнув гном і продовжив катати кульку долонями, намагаючись надати їй симетричної форми.– Знайшовши хорошу грязюку, ти поливаєш її водою й замішуєш, як тісто, аж доки не утвориться густа суміш,– Орик кивнув на калюжу.– З грязюки ти формуєш кулю на зразок ось цієї. Потім треба вичавити з неї вологу й зробити кулю ідеально круглою. Коли грязюка почне застигати, слід робити те, що й я. Висипаєш на кулю пилюку, щоб вона витягла з неї рештки вологи. І так аж доти, доки куля не стане самостійно тримати форму. Головне – зайвий раз її не крутити, щоб не луснула... Мій Ереткнурл майже готовий. Коли він застигне, я залишу його під сонцем, аби світло й тепло випарувало рідину зсередини. Потім я знову посиплю його пилюкою й зачищу. Після трьох-чотирьох процедур поверхня мого Ереткнурла стане тверда, ніби шкіра награ.
– І все це тільки для того, щоб мати кульку із сухої грязюки? – спантеличено спитав Ерагон.
На морді Сапфіри так само з’явилася здивована міна.
– Ні, бо це ще не кінець,– Орик знову набрав жменю пилюки.– Поверхню Ереткнурла слід намазати зволоженим пилом, щоб той утворив гладесеньку кірку. Волога всотується в кулю, далі ти знову сиплеш пилюку, потім чекаєш, потім сиплеш...
– І доки це буде тривати? – урвав його Ерагон.
– Доти, доки до нього не пристане пилюка. Кірка надасть Ереткнурлу особливої краси, а за день-два він набуде діамантового блиску, так, ніби зроблений з мармуру. І жодної тобі магії – працюють серце, голова й руки. Погодься, тобі ніколи не вдасться зробити камінь зі звичайної землі... Ну, тобто ти його зробиш, але він буде крихкий. А так виходить справжнісінький камінь.
Здавалося, Орик усе пояснив, але Вершникові ще й досі не дуже вірилося, що можна зробити камінь із грязюки без допомоги магії.
«А все-таки, навіщо ти його зробив, королю гномів?
– спитала Сапфіра.– Тепер ти керуєш своїм народом, у тебе й без цього, мабуть, купа роботи».
– Зараз мені нічого робити,– буркнув Орик.– Мої підопічні готові до битви, а її все нема й нема. Не стану ж я з ними панькатись, ніби квочка. Я не хочу сидіти сам у наметі й дивитись, як росте моя борода... Саме тому я й вирішив зробити Ереткнурл.
Король замовк, та Ерагон добре бачив, що він чимось збентежений, тож вирішив потримати язик за зубами. Кілька хвилин спливло в цілковитій тиші. Потім Орик прокашлявся й заговорив знову:
– Були часи, коли я міг пити мед і грати з друзями в кості, а те, що я нащадок Ротгара, нічого не означало. Ми могли базікати й сміятись, не відчуваючи при цьому жодних незручностей. Я не вимагав ніяких почестей, але тепер усе змінилось. Мої друзі не можуть забути про те, що я король, а мені дуже важко не помічати того, як змінилось їхнє ставлення до мене.
– Цього й слід було чекати,– сказав Ерагон, добре розуміючи стан Орика, бо й сам переживав щось подібне відтоді, як став Вершником.
– Можливо... Але мені від цього не легше! – обурено вигукнув Орик.– Життя – дивна й жорстока штука... Я обожнював Ротгара, та часом мені здавалося, що він був надто стриманий у спілкуванні з тими, хто його оточував. Тепер я добре розумію, чому він так поводився,– Орик узяв кулю грязюки обома руками й глянув на неї, похмуро звівши брови.– Хіба грімстборіт Ганел не пояснив тобі в Тарназі, навіщо потрібен Ереткнурл?
– Ні, він ніколи про нього навіть не згадував.
– Гадаю, вам і без цього було про що говорити... І все ж таки, як члену Інгейтуму, тобі треба знати все про Ереткнурл, адже це не просто сувенір... Процес створення каменя із землі – священний ритуал. За допомогою нього ми зміцнюємо віру в силу Хельзвога. До цієї справи слід ставитись шанобливо й розважливо. Створення Ереткнурла – це жест поваги, а боги карають тих, хто виконує обряд легковажно... Від каменя – плоть, від плоті – земля, від землі – знову камінь. Колесо крутиться, та ми бачимо лиш невеличку часточку цілого.
Тільки після цих слів Ерагон нарешті зрозумів, наскільки Орик схвильований.
– Шкода, що ти не взяв із собою Хведру,– мовив Вершник.– Вона б склала тобі компанію й не дала б нудьгувати. Тоді, в Брег Холді, ти виглядав із нею просто щасливим.
