Текст книги "Ерагон. Спадок, або Склеп Душ"
Автор книги: Крістофер Паоліні
сообщить о нарушении
Текущая страница: 32 (всего у книги 49 страниц)
– Ні-ні! – скрикнув Ерагон, кидаючись назад до дверей.– Наіна гвітр!
Тьмяне біле сяйво освітило вхід до тунелю. У його промінні Вершник побачив, що внутрішня поверхня дверей була ідеально рівна. Спершу він спробував штовхнути їх, потім наліг плечем – двері навіть не ворухнулися.
– Чорт забирай! – лайнувся Вершник.– Треба було хоч колоду підкласти або валун, щоб залишити їх відчиненими!
«Якщо знадобиться, ми завжди можемо зруйнувати їх»,– спокійно сказала Сапфіра.
«А от у цьому я дуже сумніваюся»,– відповів Глаедр.
«У такому разі,– Ерагон намацав руків’я Брізінгра,– гадаю, що в нас немає іншого вибору, як іти вперед».
«А коли в нас був іще якийсь вибір, крім того, щоб іти вперед?» – спитала Сапфіра.
Ерагон нічого на те не відповів, натомість змінив своє заклинання так, щоб чарівне світло йшло з однієї точки під стелею, інакше зникала тінь і йому та Сапфірі ставало важко визначати глибину. Вони ще трохи постояли й рушили вниз по похилому тунелю.
Підлога в тунелі була якоюсь горбкуватою, що полегшувало пересування за відсутності сходів. Там, де підлога та стіни сходились, вони перетікали одне в одне так, неначе камінь було розплавлено. Це підказувало Ерагонові, що тунель, очевидно, вирили ельфи.
Вершник і дракон усе йшли і йшли вниз, глибше й глибше під землю. Ерагон був упевнений, що вони вже пройшли під передгір’ям за скелею Кутіан і заглибилися під гору, що височіла далі. Тунель нікуди не повертав, не розділявся, а стіни залишались цілком голі.
Нарешті Ерагон відчув легкий дотик теплого повітря, що підіймалося до них з глибини тунелю.
Ще трохи – і він помітив удалині слабке оранжеве сяйво.
– Летта,– прошепотів Ерагон і погасив своє чарівне світло.
Вони пішли далі. Повітря ставало все тепліше, а сяйво попереду – яскравіше. Невдовзі вони вже змогли бачити кінець тунелю: велику чорну арку, повністю вкриту якимись рельєфними знаками. Це створювало враження, ніби вся вона поросла терном. У повітрі з’явився запах сірки. Ерагон відчув, як йому на очі набігли сльози.
За пару хвилин Вершник і дракон зупинилися перед аркою. Усе, що вони могли бачити крізь неї, – пласка сіра підлога.
Ерагон озирнувсь назад, потім знову перевів погляд на арку. Цей зубчастий прохід непокоїв його. Здається, Сапфіра так само була збентежена. Вершник спробував прочитати символи, та їх було надто рясно й вони були так перемішані, що він нічого не міг зрозуміти. Та все ж йому здавалося, що жодної темної енергії тут не було. Зрештою, якщо невідомим будівникам цього тунелю вдалося приховати закляття для зовнішніх дверей, то вони, звичайно, могли зробити те саме з будь-яким закляттям, накладеним на арку.
Вершник та Сапфіра перезирнулись. Ерагон облизав губи. «Безпечних шляхів більше немає»,– згадав він слова Глаедра.
Сапфіра, у свою чергу, пирхнула, випустивши з ніздрів тонкий струмінь вогню, – і вони, усі як один, пройшли через арку.
ТАЄМНИЦЯ
Ерагон роззирнувся довкола й помітив одразу кілька речей. По-перше, вони стояли з одного боку круглої зали, завширшки близько двохсот футів, а посередині була чимала яма, що випромінювала на всі боки тьмяне оранжеве сяйво. По-друге, повітря було задушливо гаряче. По-третє, навколо зовнішньої частини кімнати були два концентричні кільця, схожі на лави ярусів – заднє вище за переднє,– а на них лежало багато якихось темних предметів. По-четверте, стіна за цими ярусами в багатьох місцях іскрилась, наче прикрашена кольоровими кристалами. Та Ерагон не мав можливості розгледіти ані стіну, ані темні предмети, оскільки на відкритій місцині, якраз біля сяючої прірви, стояла людська фігура з головою дракона.
Ця істота була вся з металу й мерехтіла, мов відполірована сталь. На ній не було жодного одягу, якщо не брати до уваги пов’язки на стегнах, зробленої з такого самого блискучого матеріалу, що й тіло. Її могутні груди, ноги та руки вигравали м’язами, мов у кулла. У лівій руці ця істота тримала металевий щит, а в правій – райдужний меч, в якому Ерагон одразу ж упізнав клинок Вершника.
За воїном, біля дальньої стіни кімнати, можна було розгледіти трон, на спинці й сидінні якого відбився темний силует.
Драконоголовий воїн рушив уперед. Його шкіра й суглоби рухались плавно, мов живе тіло, але кожен крок лунав так, ніби на підлогу падав важкий вантаж. Воїн зупинився футів за тридцять від Ерагона та Сапфіри й глянув на них очима, що мерехтіли, мов пара темночервоних вогників. Потім він підвів свою важелезну голову й гучно скрикнув якимось незвичайним металевим голосом. Той крик озвався луною. Здавалось, довкола ревіла ціла юрба чудовиськ.
Ерагон подався трохи назад. Чи не доведеться їм часом вступати в бій із цією істотою? Аж раптом він відчув, як невідомий велетенський розум торкнувся його свідомості. Цей розум не був схожий на жоден інший, з якими Ерагонові досі доводилось мати справу. Він був не тільки великий і потужний, а ще й, сказати б, бурхливий і багатоликий. Це був ніби вітер у самісінькій серцевині шторму.
Ерагон навіть не встиг зрозуміти, що відбувається, як чужа свідомість уже пробилась крізь усі його захисти й здобула контроль над його думками. Уперше за весь час, відколи він практикувався з Глаедром, Арією та Сапфірою, Ерагон не зміг зупинити атаку. Він не зміг навіть уповільнити її. Зрештою, з таким самим успіхом він міг би спробувати голими руками повернути назад стрімкий гірський потік.
Плями світла й ревище безладних голосів зусібіч оточили його, якийсь безугавний хор заповнив кожен закуток, кожну шпаринку його єства. А потім Ерагон відчув, що чужинець немов розірвав його розум на кілька шматочків, кожен з яких усвідомлював присутність інших, але жоден не міг робити те, що хотів. Зір Вершника так само розпався на фрагменти. Тепер він бачив кімнату, немовби крізь призму коштовного каменю.
Шість різних спогадів промчали крізь його розламану свідомість. Ні. Ерагон не мав жодного наміру щось згадувати. Вони просто з’явились і промайнули, перш ніж він зумів їх простежити. У цей час його тіло нахилялось і згиналось, набуваючи різних поз. Потім його рука мимоволі підняла Брізінгр до рівня очей, і він побачив шість однакових версій меча. Чужинець навіть змусив його промовити якесь заклинання. Що то було таке, Вершник не розумів та й не міг зрозуміти, тому що єдині думки, котрі в нього зараз були,– ті, які йому дозволяла мати чужа свідомість. І при цьому Ерагон не відчував нічого, крім тривоги, що потроху-потроху зникала.
Здавалося, чужий розум цілими годинами уважно розглядав кожен його спогад, починаючи з того, як він вирушив з рідної ферми полювати на оленів, а через три дні знайшов яйце Сапфіри, аж до сьогоднішнього ранку. Десь у закутках розуму Ерагон відчував, що те саме переживає зараз і Сапфіра, але для нього це чомусь не мало жодного значення.
Нарешті, уже після того, як Ерагон, напевно, втратив би надію на звільнення, якби міг керувати своїми почуттями, розбурханий хор знову обережно зібрав докупи частинки його свідомості, а сам непомітно зник.
Від несподіванки Вершник не зміг утримати рівновагу, похитнувся вперед і впав на одне коліно. Сапфіра позаду нього теж похитнулась, змахнувши крилами.
«Що це було? – подумав Вершник.– І хто?»
Захопити їх обох водночас, а на додачу ще й Глаедра навряд чи був здатен навіть Галбаторікс!
Тим часом чужа свідомість знов підступила до розуму Ерагона, але на цей раз вона не атакувала. Натомість почувся голос:
«Прийми наші вибачення, Сапфіро! І ти, Ерагоне, вибач нам! Ми повинні були впевнитись у чистоті ваших намірів. Ласкаво просимо до Склепу Душ. Ми вже давно чекали на вас. І тебе, кузене, також ласкаво просимо. Ми раді, що ти ще живий. Візьми назад свої спогади і знай, що твоє завдання нарешті виконане».
Розряд енергії спалахнув між Глаедром і невідомим розумом. А вже наступної миті Глаедр ніби як скрикнув, від чого Ерагонові скроні почали болісно пульсувати. Хвиля змішаних емоцій промайнула від золотого дракона: скорбота, тріумф, зневіра, жаль, а над усім – почуття радості й спокою – таке сильне, що Ерагон спіймав себе на тому, що посміхається, не знати з якого дива. Торкнувшись Глаедрового розуму, Вершник відчув не одну незнайому свідомість, а безліч – і всі вони щось шепотіли й бубніли.
– Хто це? – спитав Ерагон, невідомо кого. Людина з головою дракона мовчки й незрушно стояла на своєму місці.
«Ерагоне,– озвалась Сапфіра.– Поглянь на стіну.
Дивись...»
Вершник глянув – на округлій стіні були аж ніяк не кристали, як він спершу подумав. Стіну вкривали численні заглибини, і в кожній із них лежала блискуча кулька. Одні були великі, інші маленькі, та всі вони пульсували м’яким внутрішнім сяйвом, наче вуглинки, що жевріли в покинутому багатті.
Серце Ерагона на якусь мить завмерло, коли в його голові промайнув здогад, що то може бути.
Тоді він опустив погляд на темні предмети, розташовані на ярусах нижче. Вони були гладенькі, яйцеподібної форми й ніби вирізьблені з барвистого каміння. Так само, як і кульки, одні з них були великі, інші менші...
Раптова гаряча хвиля накрила Вершника. Він відчув, що може ось-ось упасти.
«Ні, це неможливо!» – подумав Ерагон.
Він хотів вірити в те, що бачив, але боявся, що то всього лиш звичайна ілюзія, створена задля того, щоб зрадити його сподівання. Та вже сама можливість глянути на те, що він так пристрасно хотів бачити, забила йому дух, приголомшила і вразила так сильно, що він не знав, що робити й казати. Сапфіра, здається, переживала те саме.
Зі стану заціпеніння їх вивів невідомий розум.
«Ви, любі, не помиляєтесь,– сказав він.– Ваші очі вас не обманюють. Ми – таємна надія нашої раси. Тут лежать наші серця сердець – останні вільні Елдунарі на землі – і тут-таки лежать яйця, які ми оберігаємо вже понад сотню років».
Ерагон не міг ані ворухнутись, ані дихнути.
«Яйця драконів... Сапфіро... яйця»,– тільки й прошепотів він.
Вона тремтіла, немов від холоду, а луска вздовж її хребта стала як наче гостра й трохи настовбурчилась.
«Хто ви? – спитав Вершник у невідомого розуму.– І звідки нам знати, що вам можна вірити?»
«Мені здається, це правда, Ерагоне,– сказав Глаедр прадавньою мовою. Я знаю, тому що Оромис був серед тих, хто розробив план цього місця».
«Оромис?!»
Та Глаедр не встиг нічого додати, тому що невідомий розум сказав:
«Моє ім’я – Умарот. Моїм Вершником був ельф Враель, голова нашого ордену на той час, коли доля завдала нам нищівного удару. Я говорю від імені інших, хоч і не командую ними. Справа в тому, що тільки частина з нас була пов’язана з Вершниками, але більшість – ні, тому не визнає жодної влади, крім своєї власної волі,– здавалося, він сказав це з ноткою роздратування.– Та буде надто складно, якщо всі ми почнемо говорити водночас. Тому я буду говорити за всіх».
«Це ти?..» – Ерагон кивнув головою на сріблястого драконоголового воїна, який стояв навпроти нього та Сапфіри.
«Ні,– відповів Умарот.– Його звуть Куарок, Мисливець Нідхвалу та Бейн Ургалів. Чарівниця Сильварі надала його тілу того вигляду, який ви бачите зараз. Він зміг би захистити нас, якби Галбаторікс чи будь-який інший ворог раптом пробрався до Склепу Душ».
Поки Умарот говорив це, драконоголовий воїн провів правою рукою вздовж торса, розстібаючи приховану застібку. Передня частина його грудної клітки відчинилась, наче дверцята в буфеті. У грудях Куарока було пурпурове серце сердець, оточене тисячами срібних дротів, кожен з яких навряд чи перевершував за товщиною волосину. За мить Куарок застебнув свій нагрудник.
«Я тут»,– сказав Умарот і спрямував погляд Ерагона вбік заглибини, в якій лежав великий білий Елдунарі.
Ерагон повільно-повільно вклав Брізінгр у піхви.
Яйця драконів і Елдунарі. Здавалось, Вершник не в змозі відразу збагнути грандіозність цього відкриття. Думки рухались напрочуд мляво, так, наче його вдарили по голові. Зрештою, на певну міру, так воно й було.
Ерагон іще якийсь час постояв, а потім рушив убік ярусів, праворуч від чорної, вкритої символами арки. За мить він уже стояв перед Куароком.
– Можна? – і подумки, і вголос спитав Вершник.
Драконоголовий воїн нічого не відповів, а тільки клацнув зубами й гуркітливими кроками відійшов до сяючої ями посеред зали. Свій клинок він так і тримав напоготові, про що Ерагон постійно пам’ятав.
Почуття цікавості й глибокої поваги охопили Вершника, коли він наблизився до яєць. Затамувавши подих, Ерагон перехилився через край нижнього ярусу. Перед ним лежало золотаво-червоне яйце, майже п’ять футів заввишки. Вершник зняв рукавицю й доторкнувся до нього долонею. Яйце було тепле. А всередині, як підказував йому розум, зачаїлася спляча свідомість дракона, який іще не вилупився.
У цю мить гарячий подих Сапфіри торкнувся його шиї. Вона стояла вже поруч.
«А твоє яйце було менше за це»,– сказав Ерагон.
«Це тому, що моя мати була не така стара й велика, як той дракон, що його відклав».
«A-а... Я чомусь не подумав...»
Він глянув на решту яєць і відчув, як стискається горло.
– їх тут так багато,– прошепотів Вершник, притуляючись плечем до Сапфіриної щелепи.
Сапфіра дрібно тремтіла. Ерагон подумав, що вона, мабуть, збожеволіла б від радощів, бачачи цю картину, але все ще не могла повірити в реальність побаченого. Нарешті дракон пирхнув, повернув голову, щоб бачити всю залу, а потім чимдуж ревнув так, що зі стелі полетіла курява.
«Як?! – скрикнула вона подумки – Як ви могли втекти від Галбаторікса? У нас, драконів, немає звички ховатися під час битви. Ми не боягузи, щоб тікати від небезпеки. Як це вийшло!»
«Не так голосно, Б’яртскулар, бо ти можеш налякати малечу в яйцях»,– рівним голосом мовив Умарот.
Сапфіра зморщилась.
«Тоді говори, старче,– пробурчала вона,– поясни нам, як таке могло бути».
На мить здалося, ніби Умарот посміхнувся. Та коли він почав говорити, слова його були безрадісні:
«Справді: ми не боягузи й не маємо звички ховатися під час битви, але навіть дракони можуть зачаїтися й чекати, щоб напасти на свою здобич зненацька. Ти згодна зі мною, Сапфіро?»
Сапфіра сердито пирхнула, хльоскаючи себе хвостом по боках.
«І ми,– продовжив Умарот,– не схожі на фангхура чи інших плазунів, що покидають своїх дітей на життя чи на смерть залежно від забаганки долі. Якби ми взяли участь у битві за Дору Ареба, нас би теж знищили. І тоді перемога Галбаторікса була б повна – він, очевидно, впевнений, що так воно і є,– а наш вид назавжди щез би з лиця землі...»
«І як тільки справжні сили та наміри Галбаторікса стали очевидні,– перебив його Глаедр,– як тільки ми зрозуміли, що він та інші клятвопорушники надумали напасти на Вройнгард,– Враель, Умарот, Оромис, я та інші вирішили, що буде набагато краще, коли ми сховаємо яйця нашої раси разом з певного кількістю Елдунарі. Переконати в цьому диких драконів було легко, бо Галбаторікс полював на них, а вони ніяк не могли захиститися від його магії. Вони прийшли сюди й віддали Враелю на зберігання своє потомство, яке ще не вилупилось, а ті, хто міг, відклали яйця, хоч в іншому разі могли й зачекати. Так, усі ми знали, що існування нашої раси опинилося під загрозою. Здається, наші застережні заходи були добре продумані».
Ерагон потер скроні:
«А чому ж ти не знав про це раніше? Чому не знав Оромис? І як можна було приховати свої думки? Ви ж казали мені, що це неможливо».
«Неможливо,– відповів Глаедр.– Принаймні за допомогою самої тільки магії. Але там, де не діє магія, може допомогти відстань. Ось чому зараз ми перебуваємо так глибоко під землею – на цілу милю під горою Еролас. Навіть якщо Галбаторікс та клятвопорушники й надумали б щось шукати за допомогою розуму в такому пустельному місці, скелі будуть заважати їм куди більше, ніж заплутаний потік енергії землі, що пролягає десь під нами. До того ж, перед битвою за Дору Ареба, понад сто років тому, всі Елдунарі були введені в такий глибокий транс, що він нагадував смерть, і це теж набагато ускладнило пошуки. Ми хотіли розбудити їх одразу ж після того, як закінчиться битва, але ті, хто побудував це місце, так само використали заклинання, що продовжило їхній транс на кілька місяців».
«Так і сталося,– сказав Умарот.– А крім того, є ще одна причина, чому Склеп Душ побудували саме тут. Яма, яку ти бачиш перед собою, виходить на озеро розплавленого каменю, що існує під цими горами від початку світу. Воно дає тепло, необхідне для того, щоб підтримувати яйця в належному стані, а також забезпечує нас, Елдунарі, потрібним нам світлом».
«Ти все-таки не відповів на моє питання,– звернувся Ерагон до Глаедра.– Чому ні ти, ні Оромис не пам’ятали про це місце?»
Замість Глаедра відповів Умарот:
«Тому що всі, хто знав про Склеп Душ, включно з Глаедром, погодились на те, щоб це знання видалили з їхнього розуму й замінили на фальшиві спогади. Це було важке рішення, особливо для матерів яєць, але ми не могли дозволити, щоб хтось поза межами цієї кімнати знав правду. Інакше Галбаторікс міг дізнатися про нас. Тому ми попрощалися зі своїми друзями й товаришами, добре розуміючи, що можемо більше ніколи їх не побачити, і що в тому разі, коли збудеться найгірше, вони загинуть із вірою в те, що ми пішли в небуття... Я повторюю: це було нелегке рішення. А ще ми стерли всі спогади про назву скелі, яка веде до входу в це сховище, так само, як раніше стерли імена тринадцяти драконів, котрі нас зрадили».
«Останню сотню років,– озвався Глаедр,– я прожив, думаючи, що наш вид приречений на загибель. Як я страждав від цього! І всі мої страждання були даремні... Та, з другого боку, я радий, бо своїм незнанням я охороняв нашу расу».
На якусь мить запала мовчанка.
«А чому Галбаторікс не помітив, що вас і яєць не вистачає?» – спитала Сапфіра в Умарота.
«Він вважав, що ми загинули під час битви. Ми були всього лиш маленькою частинкою Елдунарі на Вройнгарді, принаймні не настільки великою, щоб він запідозрив нашу відсутність. А щодо яєць, то я не сумніваюсь, що він був розгніваний, не знайшовши їх, але в нього не було підстав уважати, що його ошукали».
«Так-так,– сумно додав Глаедр,– Сувієль погодився пожертвувати собою, щоб приховати від Галбаторікса наше шахрайство».
«А хіба Сувієль не вбив багатьох своїх?» – здивувався Ерагон.
«Так, убив, і це була велика трагедія,– сказав Умарот.– Тоді ми домовились, що він не буде нічого робити, аж доки не пересвідчиться, що поразка неминуча. Знищуючи себе, він знищив і будинки, де ми зазвичай зберігали яйця. А крім того, він отруїв острів, щоб Галбаторікс навіть не подумав тут оселитись».
«А чи знав він, навіщо вбиває себе?»
«Ні. Він знав тільки те, що це було необхідно. Десь за місяць до битви Сувієль втратив свого дракона. І хоч він утримався від того, щоб піти в небуття, бо для боротьби з Галбаторіксом нам потрібен був кожен воїн, він не хотів більше жити. Сувієль зрадів отриманому завданню – воно давало йому не тільки порятунок, якого він так жадав, але й можливість стати нам у пригоді. Коштом свого життя він забезпечив майбутнє і нашої раси, і Вершників. Він був видатний і хоробрий герой. Колинебудь його ім’я будуть оспівувати в кожному куточку Алагезії».
«А після битви ви чекали»,– сказала Сапфіра.
«Так, потім ми чекали»,– погодився Умарот.
Сама думка про те, щоб провести сотню років в одній-єдиній кімнаті, схованій глибоко під землею, змусила Ерагона здригнутися.
«Але ми тут не ледарювали,– продовжив Умарот.– Коли ми вийшли з трансу, то почали використовувати свій розум, спершу повільно, а потім, тільки-но зрозуміли, що Галбаторікс покинув острів, усе більше й більше. Разом ми мали величезну силу. Ми були здатні стежити за більшістю з того, що відбувалося на землі впродовж багатьох років. Ясна річ, ми не можемо дивитися в магічний кристал, але ми здатні відчувати найтонше мереживо заплутаної енергії, розкиданої по всій Алагезії. А часто ми можемо чути думки тих, хто не докладає належних зусиль, щоб захистити свій розум. Таким чином ми зібрали дуже багато інформації.
Спливали десятки років, і ми почали втрачати надію, що хтось буде здатен перемогти Галбаторікса. Ми були готові чекати століттями, якби це було потрібно, але ми відчували, як росте сила Трощителя Яєць, і ми боялися, що наше чекання може розтягнутись на тисячі років замість сотень. Це було б неприпустимо навіть із погляду здорового глузду. А ще – малеча в яйцях... Малюки зв’язані магією, яка уповільнює розвиток їхніх тіл. Вони можуть іще багато-багато років залишатися такими, як є. Але для них шкідливо залишатись у своїх шкаралупах надто довго, бо тоді їхній розум може стати або схибленим, або відстороненим.
Коротко кажучи, наше занепокоєння змусило нас втручатися в біжучі події. Спочатку це було щось незначне: легенький поштовх тут, натяк пошепки там, відчуття тривоги в того, кого вже майже заманили в засідку... Нам не завжди це вдавалось, але ми, як могли, допомагали тим, хто ще боровся з Галбаторіксом. З бігом часу ми почали діяти більш майстерно й упевнено. В кількох рідкісних випадках нашу присутність помічали, та ніхто й ніколи не міг збагнути, ким або чим ми були. Тричі ми зуміли влаштувати смерть клятвопорушників, Бром був гарною зброєю в наших руках, особливо тоді, коли керувався не тільки своєю пристрастю».
«Ви допомагали Бромові!» – вигукнув Ерагон.
«Так, допомагали. І не тільки йому. Наприклад, коли близько двадцяти років тому чоловік на ім’я Хелфрінг викрав яйце Сапфіри зі скарбниці Галбаторікса, ми допомогли йому втекти, але надто захопились, бо він помітив нас і злякався. Він утік і не зустрівся з варденами, як збирався від самого початку. Пізніше, після того як Бром урятував яйце Сапфіри, а вардени та ельфи почали приводити своїх дітлахів, щоб знайти того, для кого вилупиться дракон, ми вирішили належно підготуватися на той випадок, якби це нарешті сталося. Тому ми звернулись до котів-перевертнів, які з давніх-давен були друзями драконів, і поговорили з ними про це. Вони погодились допомогти нам, і саме їм ми дали знання про скелю Кутіан та про уламки метеорита під корінням дерева Меноа. Потім ми видалили всі спогади про наші розмови з їхньої пам’яті».
«І ви зробили все це звідси?» – здивовано спитав Ерагон.
«Не тільки це. Тобі ніколи не спадало на думку, чому це раптом яйце Сапфіри опинилося прямо перед тобою, коли ти був на Хребті?»
«Це зробили ви!?» – здається, Сапфіра була здивована не менше ніж Ерагон.
«Я гадав,– відповів Вершник,– це сталося тому, що Бром – мій батько, і Арія сплутала мене з ним».
«Та ні,– сказав Умарот.– Заклинання ельфів не збиваються з дороги просто так. Це ми змінили рух магії, щоб ти й Сапфіра зустрілись. Ми вважали, що є шанс – нехай маленький, але є,– що ти можеш стати для неї підходящою парою. І ми таки вгадали».
«Чому ж ви тоді не привели нас сюди раніше?» – спитав Ерагон.
«Тому що вам потрібен був час для підготовки. З другого боку, ми не хотіли, щоб Галбаторікс виявив нашу присутність іще до того, як ви чи вардени були б готові виступити проти нього. Якби ми зв’язалися з вами, скажімо, після битви на Палаючій рівнині, то що б з того вийшло, коли вардени були так далеко від Урубейна?»
На хвилину в залі запала тиша.
«А що ви зробили для нас іще?» – нарешті спитав Ерагон.
«Кілька натяків, здебільшого застереження. Крім того, видіння Арії в Джиліді, коли їй потрібна була твоя допомога... Лікування твоєї спини під час Агаеті Блодхрен...»
Глаедр, здавалось, розсердився:
«Ви відправили їх у Джилід нетренованими й без охорони, знаючи, що їм доведеться зустрітися віч-на-віч із Тінню?»
«Ми думали, що з ними буде Бром. А коли він загинув, то ми вже не могли зупинити їх, бо їм все одно довелося б піти в Джилід, щоб знайти варденів».
«Чекайте, чекайте,– сказав Ерагон.– Так це ви спричинили моє... перетворення?»
«Почасти так. Ми вплинули на символічне зображення нашої раси, яке ельфи викликають під час святкування...»
Ерагон опустив очі й міцно стис руки. Почуття вдячності заполонило його. А як же інакше?! Сапфіра, Арія, його меч, навіть форма його тіла – усім цим він завдячує драконам у цій кімнаті.
«Елрун оно!» – сказав Вершник.
«Завжди до твоїх послуг, Шейдслеєре».
«А Рорану ви так само допомагали?»
«Твій двоюрідний брат не потребував від нас жодної допомоги,– Умарот на хвильку замовк.– Ми наглядаємо за вами обома, Ерагоне й Сапфіро, уже багато років. Ми спостерігали за тим, як ви з малюків перетворюєтесь на майстерних воїнів. І ми пишаємося вами. Ти, Ерагоне, справдив усі сподівання, які ми покладали на нового Вершника. А ти, Сапфіро, довела, що належиш до найвеличніших представників нашої раси».
Гордість і радість переповнювали серця Ерагона й Сапфіри. Вершник став на одне коліно, Сапфіра торкнулася лапою підлоги й нахилила голову. Ерагонові хотілось стрибати, кричати, сміятися... Замість цього він тихо промовив:
«Мій меч – ваш меч...»
«А також мої зуби й пазури»,– сказала Сапфіра.
«До кінця наших днів,– додали вони вже вдвох.– Чого ви хочете від нас, учителі?»
Судячи з усього, Умарот був дуже задоволений.
«Тепер, коли ви нас знайшли,– сказав він,– нам уже немає чого ховатися. Ми підемо разом з вами до Урубейна й будемо битися поряд з вами, щоб знищити Галбаторікса. Настав час покинути наше сховище й нарешті кинути рукавичку цьому віроломному Трощителю Яєць. Без нас він зможе легко проникнути у ваші думки, як це зробили ми, тому що він панує над багатьма Елдунарі».
«Але я не зможу нести вас усіх!» – вигукнула Сапфіра.
«Тобі й не треба цього робити,– сказав Умарот.– П’ятеро з нас залишаться тут, щоб доглядати за яйцями разом з Куароком. Якщо нам не вдасться перемогти Галбаторікса, вони більше не будуть втручатися в біжучі справи, а просто чекатимуть, доки в Алагезії не стане знову безпечно для драконів. А щодо інших, можеш не хвилюватися – ми не станемо тобі тягарем, бо надамо тобі сили для переміщення нашої ваги».
«Скільки ж вас тут?» – спитав Ерагон, пильно оглядаючи кімнату.
«Сто тридцять шість. Та не думай, що ми зможемо легко перемогти поневолені Галбаторіксом Елдунарі. Нас надто мало, а ті, хто був обраний для того, щоб залишитись у цьому сховищі, були або надто старі й важливі, щоб ризикувати ними в бою, або надто молоді й недосвідчені, щоб вступати в битву. Ось чому я вирішив приєднатись до них: я забезпечую зв’язок між групами, якого інакше не було б. Ті, хто старший,– по-справжньому мудрі й сильні, але їхні розуми часто мандрують дивними стежками, тож інколи їх дуже важко змусити зосередитись на чомусь іншому, крім їхніх власних снів. А от тим, хто молодший, пощастило менше: вони відокремились від своїх тіл надто рано, тож їхні розуми обмежені розмірами Елдунарі, які не можуть вирости або збільшитись після того, як залишили плоть. Нехай це буде уроком для тебе, Сапфіро. Не віддавай своє Елдунарі, аж доки не досягнеш поважного розміру або не потрапиш у вкрай несприятливі обставини».
«То вони все ще сильніші за нас?» – спитав Ерагон.
«Так, Шейдслеєре. Але тепер Галбаторікс не зможе поставити тебе на коліна відразу ж, як побачить. Ми не годні взяти гору над усіма, але ми зможемо стримувати його Елдунарі досить довго, щоб ви із Сапфірою встигли зробити те, що треба. І не втрачай надію. Ми багато чого знаємо, багато таємниць про війну та магію, а також про закони природи. Ми навчимо вас усього, що нам під силу, і, можливо, якась частинка цих знань нарешті дозволить убити короля».
Після цього Сапфіра почала розпитувати про те, що цікавило її найбільше,– яйця драконів. Вона довідалась, що всього їх вдалося врятувати двісті сорок три. Двадцять шість із них призначалися для Вершників, а решта були вільні. Потім вони обговорили деталі польоту до Урубейна. А поки Умарот і Глаедр давали Сапфірі поради щодо най коротшого шляху до міста, драконоголовий воїн вклав у піхви свій меч, залишив щит на підлозі й почав одне за одним діставати Елдунарі з їхніх заглибин у стіні. Він клав кожну перлиноподібну кулю у шовковий гаманець, на якому вона й лежала, а потім обережно складав докупи на підлозі біля сяючої ями. Найбільше Елдунарі було таке велике, що залізний дракон навіть не зміг його обхопити.
Куарок порався з Елдунарі, Сапфіра обговорювала подробиці маршруту, а Ерагон тим часом ніяк не міг позбутись відчуття нереальності всього того, що відбувалося. Досі він не міг навіть уявити, ніби в Алагезії ще ховалися якісь дракони. Але ж вони були тут, ці залишки минулої епохи! Вершникові здавалося, що ожила якась старовинна історія, а вони із Сапфірою потрапили в самісіньке її осереддя.Почуття Сапфіри були складніші. Знання про те, що її раса вже не була приречена на вимирання, зняло камінь з її душі – камінь, який лежав там від часу її появи на світ. Тепер думки дракона світились такою пронизливою радістю, що здавалося, ніби його очі й луска іскряться ще яскравіше, ніж зазвичай. І все ж було щось таке, що гасило його нестримний ентузіазм, так, наче він соромився Елдунарі.
Ерагон відчував переміну і в настрої Глаедра. Звісно, він не міг до кінця позбутись своєї скорботи, але зараз був, мабуть, найщасливішим відтоді, як загинув Оромис. І хоча Глаедр не виказував до Умарота якоїсь особливої пошани, він ставився до нього з такою любов’ю, якої Ерагон ніколи не помічав у ньому раніше, навіть тоді, коли Глаедр спілкувався з королевою Ісланзаді.
Куарок уже майже впорався зі своїм завданням, і Ерагон підійшов до краю ями, щоб зазирнути в неї. Він побачив круглу шахту, що йшла крізь камінь на добру сотню футів, а потім виходила на напівзаповнену розплавленим камінням печеру. Густа жовта рідина пузирилась і бризкала, наче казанок з киплячим клеєм, з її поверхні здіймались хвости вируючих випарів. Вершникові раптом здалося, що він помітив світло, схоже на те, яке лине від духів, але це видіння промайнуло над поверхнею палаючого моря й зникло так стрімко, що він не був упевнений, що бачив його насправді.
«Ерагоне, підійди до мене! – покликав Вершника Умарот, щойно драконоголовий воїн приніс останнє Елдунарі, яке мало подорожувати разом із ними.– Тепер ти повинен вимовити заклинання. Його слова такі...»
Потім він проказав текст заклинання, в якому Ерагон зрозумів далеко не все.
«Що це за... «кручення» у другому рядку? Я що, буду закручувати повітря?»
Умарот пояснив, але його пояснення тільки ще більше заплутало Ерагона. Тоді Умарот спробував пояснити вдруге – наслідок був той самий. Старші Елдунарі й собі втрутилися в розмову, але їхні пояснення мали ще менше сенсу, бо це був суцільний плин якихось картин, що перекривали одна одну, відчуттів і дивних езотеричних порівнянь. Усе це остаточно збило Ерагона з пантелику. Його трохи втішало хіба що те, що Сапфіра та Глаедр виглядали так само спантеличеними, хоч Глаедр і сказав:
