Текст книги "Ерагон. Спадок, або Склеп Душ"
Автор книги: Крістофер Паоліні
сообщить о нарушении
Текущая страница: 1 (всего у книги 49 страниц)
Крістофер Паоліні
Christopher Paolini
ЕРАГОН СПАДОК, або Склеп Душ
INHERITANCE
or
The Vault of Souls
Літературний переклад Леоніда та Олександра Ушкалових Під редакцією Олександри Ушкалової
Ілюстрації С. Ю. Горпинченко
Довгі місяці тренувань і чимало перемог породжують надію, та водночас приносять втрати й розбивають серця. Утім головна битва Ерагона й Сапфіри ще попереду – Вершник і його дракон мають здолати Галбаторікса. Другого шансу не буде, і, крім них, на це не може зважитися ніхто. Чи знищать вони ненависного короля, чи відновлять справедливість в Алагезії? І яку ціну доведеться за це сплатити?
Цей переклад здійснено за сприяння RANDOM HOUSE CHILDREN’S BOOKS, відділення RANDOM HOUSE Inc.© 2011 by Christopher Paolini, авторське право на текст © Л. В. Ушкалов, О. Л. Ушкалов. Літературний переклад
з англійської, 2012 © С. Ю. Горпинченко. Ілюстрація обкладинки, 2012 © ПП «Ранок-НТ», 2012
Як завжди, я присвячую цю книгу моїй родині, а також тим, хто мріє: художникам, музикантам і письменникам, завдяки яким моя подорож стала можливою
КОРОТКИЙ ЗМІСТ КНИГ «ЕРАГОН», «ЕРАГОН. НАЙСТАРШИЙ» ТА «ЕРАГОН. БРІЗІНГР»
Спочатку були дракони: горді, сильні й незалежні. Луска драконів вигравала, мов самоцвіти, і всі, хто дивився на них, впадали у відчай, бо їхня краса була чудова й водночас страшна. І жили вони самотньо в країні Алагезії багато-багато віків. А потім бог Хельзвог створив із каменю Хадарацької пустелі відважних і непохитних гномів. І ці дві раси часто воювали між собою.
За якийсь час до Алагезії срібним морем припливли ельфи.
Ельфи були сильніші за гномів, і вони могли знищити драконів, так само як і дракони могли знищити ельфів. Отож, між ними було встановлене перемир’я й невдовзі вони уклали між собою угоду. Унаслідок цієї угоди виникла спільнота Вершників драконів, яка охороняла мир у всій Алагезії впродовж кількох тисячоліть.
А потім до Алагезії прибули люди. І тут на них стали нападати рогаті ургали й разаки, які були мисливцями пітьми. Тоді люди теж об’єдналися з драконами.
Але якось юний Вершник дракона на ім’я Галбаторікс повстав проти свого роду. Він поневолив чорного дракона, якого назвав Шруйкан, і переконав тринадцять інших Вершників діяти разом із ним, Цих тринадцятьох зрадників називали клятвопорушниками.
Галбаторікс і клятвопорушники здолали Вершників, спалили їхнє місто на острові Вройнгард і знищили всіх драконів, окрім своїх. Залишилися й три яйця драконів: червоне, синє та зелене. Зрадники заволоділи серцями сердець драконів – Елдунарі – вмістилищем сили й розуму драконів, які могли існувати окремо від їхньої плоті. Цілих вісімдесят два роки Галбаторікс панував над людьми. Усі клятвопорушники померли, але він залишився, бо володів силою всіх драконів. Ніхто не міг убити його.
Аж ось на вісімдесят третьому році правління Галбаторікса людям вдалося викрасти з його замку синє яйце дракона. Це яйце доглядали вардени. Так називали тих, хто ще воював з Галбаторіксом. Ельфійка Арія переправляла яйце від ельфів до варденів, сподіваючись, що хтось із людей догляне його, щоб урешті-решт на світ з’явився дракон. І так пройшло двадцять п’ять років.
Під час подорожі Арії до ельфійського міста Осілон кілька ургалів напали на неї та її охорону. З ургалами був таємничий Смерк – чаклун, одержимий духами, які зліталися на його заклинання. Після смерті клятвопорушників він став найстрашнішим слугою Галбаторікса. Ургали вбили охоронців Арії, але перед тим, як вони зі Смерком-Тінню полонили її, ельфійка, скориставшись магією, встигла переправити яйце тому, хто, як вона сподівалася, міг би його захистити.
Утім її чари були невдалі. І сталося так, що п’ятнадцятирічний юнак-сирота Ерагон знайшов яйце в горах Хребта. Він приніс його на ферму, де мешкав разом зі своїм дядьком Герроу та двоюрідним братом Рораном. За якийсь час із яйця вилупився дракон. Ерагон виростив його. Свого дракона він назвав Сапфірою. Невдовзі Галбаторікс послав двох разаків, щоб ті знайшли й повернули яйце. Чужинці вбили Герроу й спалили дім Ерагона. На той час разаків залишилося зовсім мало, бо їх поневолив Галбаторікс. Ерагон із Сапфірою вирішили помститися разакам. Разом із ними на пошуки вбивць вирушає й казкар Бром, який колись, іще перед падінням Вершників, сам був Вершником дракона. Якраз Брома Арія мала на увазі, коли переправляла синє яйце.
Бром навчив Ерагона мистецтва володіння холодною зброєю, магії та інших корисних речей. А ще він дав Ерагонові меч Зарок, який колись належав Морзану, першому й наймогутнішому з клятвопорушників. Під час мандрівки на них напали разаки. Бром загинув, а Ерагонові й Сапфірі вдалося втекти, бо їм допоміг незнайомий юнак на ім’я Мертаг – син Морзана. У місті Джилід Ерагон потрапив у полон до Смерка, та юнак тікає від нього, звільнивши при тому також ельфійку Арію, яка тривалий час перебувала у в'язниці в Смерка. Ельфійка була отруєна й тяжко поранена, тож Ерагон, Сапфіра та Мертаг доправили її до варденів у Беорські гори.
Там Арію вилікували, а Ерагон благословив дівчинку на ім’я Елва, щоб захистити її від усіляких нещасть. Та оскільки юнак іще не дуже добре володів прадавньою мовою, він припустився помилки, через яку Елва була приречена відчувати й брати на себе біль і страждання інших людей.
Невдовзі по тому Галбаторікс послав велику армію ургалів для нападу па гномів і варденів. Ерагон бореться разом із гномами та варденами проти воїнів Галбаторікса. Під час поєдинку Ерагон убиває Смерка, хоч той і встиг завдати йому страшного удару мечем у спину. Незважаючи на всі чари варденських цілителів, юнак страждав від жахливого болю, час від часу втрачаючи навіть пам’ять.
Одного разу, перебуваючи в забутті, він почув якийсь голос, що кликав його до себе й обіцяв відповісти на всі його запитання. За три дні по тому правитель варденів Аджихад потрапив у засідку. Через зрадників Близнюків його вбили ургали. А ще брати викрали Мертага й таємно переправили його Галбаторіксу. Тим часом Ерагон і вардени вирішили, що Мертага вже немає в живих. Це дуже засмутило Ерагона.
Після смерті Аджихада його донька Насуада стала правителькою варденів. Ерагон, Сапфіра й Арія вирушили із Тронжхейма, легендарного міста-гори, столиці гномів, у Ду Вельденварден, де жили ельфи. їх супроводжував гном Орик, названий син короля гномів Ротгара.
У Ду Вельденвардені Ерагон і Сапфіра зустрілися з Оромисом та Глаедром – останнім вільним Вершником і останнім драконом, які століття переховувалися від ненависного Галбаторікса, чекаючи на нове покоління Вершників драконів, щоб передати їм свій досвід. Там-таки Ерагон і Сапфіра зустрілися з королевою Ісланзаді, правителькою ельфів і матір’ю Арії.
Оромис і Глаедр почали тренувати Ерагона та Сапфіру. У цей час Галбаторікс послав разака й загін воїнів Імперії до рідного села Ерагона Карвахол. На цей раз він хотів полонити Рорана. Роран сховався, і йому б удалося уникнути нападу чужинців, якби не ненависть сільського м’ясника Слоуна. М’ясник зрадив і виказав його воякам Галбаторікса. Та Роран відбився й утік. Тоді нападники захопили в полон Катріну – його кохану й доньку Слоуна. Роран переконав односельців іти разом із ним до варденів. І вони подалися через Хребет вбік південної країни Сурди, яка все ще була незалежною від влади Галбаторікса.
Рана на спині продовжувала дошкуляти Ерагонові. Та одного разу під час святкування Кривавої Клятви, коли ельфи вшановували угоду з драконами, його рану зцілив примарний дракон, якого ельфи викликали на завершення свята. Більше того, він наділив Ерагона такою самою силою й спритністю, яку мали й самі ельфи.
Ерагон і Сапфіра полетіли до Сурди, де Насуада, очоливши варденів, готувалася до нападу на Імперію Галбаторікса. Ургали приєднуються до варденів. Вони хочуть помститися Галбаторіксу, бо він, як вони стверджували, затьмарив їхній розум. Там-таки Ерагон знову зустрічає дівчинку Елву, яка, хоч за віком була малою дитиною, через його невдале благословення нагадувала поведінкою цілком дорослу людину.
Невдовзі Ерагон, Сапфіра й вардени вступають у бій з армією Галбаторікса на Палаючій рівнині. Це була велика кровопролитна битва, до якої за якийсь час приєднався й Роран із карвахольцями та гноми, які прийшли з Беорських гір.
Під час цієї битви зі сходу з’явилася постать, вбрана у начищені до блиску обладунки, на червоному драконі. Невідомий прибулець убив короля гномів Ротгара, а потім вступив у двобій з Ерагоном і Санфірою. Б’ючись із Вершником-незнайомцем та його червоним драконом, вони з’ясували, що то був Мертаг, який присягнув на вірність Галбаторіксу разом зі своїм драконом Торнаком, що вилупився з червоного яйця.
Мертаг був дуже сильний і міг би здолати Ерагона із Санфірою. Та він не зробив цього й відпустив їх, оскільки раніше був другом Ерагона. А крім того, як він розповів про це Ерагонові, вони були братами, бо їх обох народила Селена – кохана дружина Морзана.
Перед тим як відпустити Ерагона, Мертаг забрав у нього Зарок, меч їхнього батька. Після цього вони з Торнаком покинули Палаючу рівнину, як і решта воїнів Імперії.
По закінченні битви Ерагон, Сапфіра та Роран вирушили до скелястого міста смерті Хелгрінда, де їм довелося вступити в бій з разаками й летрблаками, істотами, що нагадували великих кажанів і були конями разаків. Вони вбили одного разака й летрблака, а також урятували Катріну. В одній із камер Ерагон знайшов сліпого й напівглухого Слоуна, батька Катріни. Спочатку Ерагон хотів убити зрадника, але потім передумав і за допомогою закляття змусив його впасти в глибокий сон, а Катріні й Роранові сказав, що Слоун мертвий. Потім Вершник попросив Сапфіру доправити Рорана й Катріну до варденів, доки він не спіймає останнього з разаків.
І він таки вбив останнього разака, а потім разом зі Слоуном покинув Хелгрінд. Після тривалих роздумів Ерагон зовсім випадково назвав справжнє ім’я Слоуна прадавньою мовою – мовою сили та магії. Це ім’я давало йому цілковиту владу над цим чоловіком. І він змусив його присягнути, що той ніколи більше не побачить своєї доньки, а потім відправив його жити до ельфів. Але він не сказав м’ясникові, що, коли той покається й стане доброю людиною, ельфійські чарівники зцілять його очі.
Арія зустріла Ерагона на півдорозі до варденів, і вони разом повернулися пішки через ворожу територію. У варденів Вершник дізнався про те, що королева Ісланзаді послала дванадцятеро ельфівчаклунів на чолі з Блодхгармом, щоб захистити його й Сапфіру. Після цього Ерагон зняв частину закляття з дівчинки Елви. Вона зберегла свою здатність сприймати біль інших людей, але більше не відчувала потреби рятувати їх від нещасть.
Тим часом Роран, нарешті, одружився з Катріною. Вона мала народити дитину, тож Ерагон уперше за багато років був дуже щасливий.
Трохи згодом Мертаг, Торнак і загін вояків Галбаторікса знову напали на варденів. З допомогою ельфів Ерагонові й Сапфірі вдалося стримати їх, хоч під час сутички Ерагон і не зумів здолати Мертага. Це була дуже важка битва, бо Галбаторікс зачарував солдатів, так, щоб ті не могли відчувати болю. Вардени зазнали великих втрат.
По тому за наказом Насуади Ерагон вирушив до гномів як представник варденів, коли ті обирали собі нового короля. Сапфіра цього разу мусила залишитися, щоб захищати табір варденів.
Пліч-о-пліч з варденами воював і Роран. Він був чудовим воїном і ватажком, тож вардени дуже його поважали.
Коли Ерагон перебував у гномів, семеро вояків із клану Аз Свелди рак Ангуін спробували його вбити. Та, незважаючи на це, нарада клану продовжилася, і Орик був обраний наступником свого дядька. Сапфіра прибула якраз на коронацію. Вона здійснила свою обіцянку – полагодила Зоряний Сапфір гномів, їхню найбільшу святиню й гордість, який був розбитий під час битви Ерагона зі Смерком.
Після коронації Ерагон і Сапфіра повернулися до Ду Вельденвардена. Там Вершник Оромис розповів про те, що Ерагон насправді був сином не Морзана, а Брома, хоча їх із Мертагом таки дійсно народила Селена. Оромис та Глаедр також розказали все про Елдунарі – твердий предмет, схожий на коштовний камінь, що є в грудях драконів. Його називають серцем сердець. Воно чисте й незаплямоване і може жити навіть після смерті дракона. Але той, кому належить його Елдунарі, тримає у своїх руках і його душу, а отже, може примусити його робити все що завгодно.
Перебуваючи в Ду Вельденвардені, Ерагон вирішив, що йому потрібен, меч, який зможе замінити Зарок. Він пригадав пораду кота-перевертня Солембума під час їхньої подорожі з Бромом і вирушив до дерева Меноа. Юнак поговорив з дереном, і дерево погодилося дати йому шматок руди З-під свого коріння в обмін на те, чого воно захоче.
Ельфійка Рунон, майстриня, яка кувала мечі Для всіх Вершників, допомогла Ерагонові виготовити меч. Юнак назвав його Брізінгр, що означає «вогонь». Щойно він вимовляв це ім’я, як лезо меча спалахувало сапфірово-блакитним полум’ям.
Своє серце сердець старий дракон Глаедр довірив Ерагонові та Сапфірі, і вони повернулися до варденів.
Під час облоги Фейнстера Ерагон і Арія несподівано зустрілися з ворожими чаклунами, один з яких перетворився на Тінь Варауга. З допомогою Ерагона Арія вбила Варауга.
Тим часом Галбаторікс, заволодівши розумом Мертага й Торнака, змусив їх убити Оромиса й Глаедра. І хоча вардени здобули перемогу в Фейнстері, Ерагон і Сапфіра дуже сумували з приводу загибелі свого вчителя Оромиса. Але вардени залишилися і все далі й далі просувалися до серця Імперії – столиці Урубейн, де сидів Галбаторікс, гордий, самовпевнений і пихатий, бо йому належала сила драконів.
ПРОРИВ
Cапфіра заревла так, що в солдатів мимохіть затремтіли жижки.
– За мною! – крикнув Ерагон і здійняв Брізінгр над головою, щоб усі його бачили. Блакитний меч виблискував і переливався, вирізняючись на тлі чорних хмар, які згустились на заході.– За варденів!
За спиною юнака зі свистом пролітало безліч стріл, та він не звертав на це уваги.
Воїни скупчились біля підніжжя брили, на якій стояли Ерагон і Сапфіра, й відповіли їм гучним криком:
«Вардени!» А потім, вимахуючи зброєю та оминаючи каміння, що котилось прямо на них, вони почали стрімко здиратися вгору.
Ерагон повернувся до воїнів спиною. На протилежному боці насипу лежав широкий внутрішній двір, де невеличкими загонами розташувалося близько двох сотень солдатів Імперії. За ними височіла темна фортеця з вузькими віконними прорізами й кількома баштами. На найвищій із них мерехтіло світло. Юнак знав, що десь там, у нетрях фортеці, переховується лорд Брадберн, правитель Белатони – міста, яке вардени намагалися захопити ось уже кілька пекельно довгих годин.
Юнак крикнув і зіскочив із брили в напрямку воїнів. Ті відсахнулися назад, хоч і тримали напоготові списи та піки, націливши їх убік діри, яку пробила в стіні замку Сапфіра.
Приземляючись, Ерагон підвернув ногу. Він упав на коліна й сперся на свій меч. Кращої нагоди для ворогів годі було й уявити – вже за мить у незахищене Ерагонове горло полетів спис одного із солдатів. Та юнак відбив удар, змахнувши Брізінгром швидше, ніж те міг би зробити хтось із людей чи ельфів. Обличчя ворожого солдата спотворила гримаса жаху. Він кинувся тікати, та не встиг зрушити й на кілька дюймів, як Ерагон уже був поряд і блискавично завдав йому удару.
Видихаючи жовті й блакитні язики полум’я, Сапфіра й собі поспішила до внутрішнього двору. Коли дракон приземлився, Ерагон припав до землі, а весь двір аж струснуло від потужного удару. Величезна скляна кольорова мозаїка розлетілася на дрібнісінькі скалки, а віконні стулки спершу прочинились і тут-таки з брязкотом зачинилися знов.
Сапфіра була не сама – її супроводжувала ельфійка Арія. Коли вона вистрибнула з-за брили, її темне волосся розвівалося на вітрі, а довгасте обличчя було дуже серйозне. По смаглявій шиї та руках жебоніла кров, лезо ельфійчиного меча так само було закривавлене.
Її поява неабияк підбадьорила Ерагона. Крім неї та Сапфіри, у цілому світі не було нікого, з ким би юнак почувався безпечніше на полі бою. Ерагон вважав ельфійку своїм найкращим бойовим побратимом.
Він ледь помітно посміхнувся до неї, отримавши у відповідь сповнений радості й завзяття погляд. Під час бою від стриманої поведінки Арії не лишалося й сліду – вона ставала напрочуд відкритою.
За мить їх відокремила хвиля блакитного полум’я, та така сильна, що Ерагонові довелося сховатися за щитом. Визираючи з-за нього, юнак бачив, як Сапфіра пускала в солдатів стрімкі потоки полум’я, що долітали до них, хоч і не завдавали жодної шкоди.
Лучники, які розташувалися на стінах фортеці, спробували відлякати дракона залпом стріл, та повітря довкола Сапфіри було таке розпечене, що добра половина стріл обернулася на попіл, навіть не долетівши до неї, а решта була знешкоджена магічним захистом, яким оберігав її Ерагон. Щодо самого юнака, то його стріли не зачепили – тільки одна вдарилась об щит і відлетіла, залишивши на ньому подряпину.
І в цей момент Сапфірі вдалося вразити трьох воїнів. їх охопило таке палюче полум’я, що вони сконали, навіть не скрикнувши. Решта солдатів скупчилися посеред двору – яскраві спалахи блакитного полум’я мерехтіли на лезах їхніх списів та пік. Проте як Сапфіра не старалася, дістати їх усе одно не могла. Урешті-решт вона облишила марні спроби й закрила пащеку. І тільки-но полум’я зникло, як двір поглинула тиша.
Той маг, який захищав ворожих воїнів, мав бути могутній і досвідчений. Принаймні саме так здалося Ерагону.
«Невже Мертаг? – подумав він.– А якщо це дійсно він, то навіщо йому й Торнаку захищати Белатону? Хіба Галбаторікс зацікавлений у тому, щоб контролювати його міста?»
Але міркувати було ніколи. Ерагон кинувся вперед і одним ударом Брізінгра зітнув голови відразу кільком ворогам, ніби скосив стигле колосся пшениці. Ще одного солдата він розрубав навпіл з такою легкістю, немовби його кольчуга була найтоншим полотном. Полилася кров. Від меча Ерагона загинув іще один воїн. Четвертого він ударив щитом так сильно, що той відлетів, зваливши з ніг кількох своїх спільників.
Реакція ворожих бійців здавалась Ерагонові надзвичайно повільною. Було таке враження, що ті навіть не намагалися захищатись. Сапфіра тим часом пробивалась у самісіньку гущу бою – одних солдатів дракон просто підкидав ланами вгору, других змітав своїм могутнім хвостом, а третіх звалював з ніг ударами голови. Поруч билася й Арія. Кожен змах її меча ставав смертоносним для воїнів Імперії.
Ухилившись від чергового удару списом, Ерагон помітив неподалік ельфа Блодхгарма, а разом із ним іще одинадцять ельфів, які охороняли його й Сапфіру. Вардени врешті-решт таки увірвалися до двору крізь отвір у стіні фортеці, але ворог ще стримував їхній натиск, хоч і дуже боявся дракона.
Невдовзі круговерть бою розкидала Ерагона й Сапфіру в різні кутки двору, та юнак цим не переймався. Навіть без його захисту Сапфіра самотужки могла дати раду двом-трьом десяткам противників.
Один із них якраз намагався пробити списом Ерагонів щит і поранити юнака в плече. Ерагон розвернувся й побачив велетенського страшного чоловіка з чорною діркою на місці передніх зубів. Той схопився за кинджал, який висів у нього на поясі, та Ерагон, напружившись, завдав у відповідь такого удару, що солдата відкинуло на кілька ярдів назад. І в цей час навколо засвистіли стріли, ранячи й убиваючи багатьох солдатів. Ерагон обачно сховався за щитом. З одного боку, його надійно захищала магія, та з другого – захист діяв лише проти звичайних стріл, а могла трапитись і зачарована.
Вуста юнака скривилися в болісній посмішці. Оборонці добре розуміли, що єдиний спосіб перемогти – це вбити Ерагона й ельфів, і їм було байдуже, скількома воїнами доведеться задля цього пожертвувати.
«Надто пізно,– не без зловтіхи подумав Ерагон.– Тікайте з Імперії, доки ще маєте шанс».
Атака лучників дозволила юнакові трохи перепочити. Це було дуже добре, бо штурм міста розпочався ще на світанку й вони із Сапфірою весь цей час безугавно билися.
Та злива стріл невдовзі вщухла. Тоді Ерагон узяв Брізінгр у ліву руку, а правою підняв із землі спис одного з убитих воїнів і пожбурив його у ворожого лучника. Юнак знав, що без належної підготовки влучити списом у ціль надзвичайно важко, тож він зовсім не здивувався, коли зброя пролетіла повз солдата, в якого він цілився. Але те, що йому не вдалося вразити бодай когось із шеренги лучників, було вже доволі дивно. Тим часом спис пролетів над ворогами й зник за стіною замку. У відповідь лучники тільки розреготалися й почали глузувати з Ерагона.
Проте вже за мить увагу юнака привернув стрімкий рух. Він побачив, як Арія кинула в лучників свій власний спис і той пронизав одразу двох ворогів. Варто було Арії махнути вбік тих двох бідолах мечем і вигукнути «Брізінгр!», як спис спалахнув яскраво-зеленим полум’ям. Решта лучників відсахнулася від палаючих тіл й миттю кинулася до дверей, які вели на вищі рівні замку.
– Так нечесно,– сказав Ерагон.– Я не можу скористатися цим закляттям, бо мій меч вибухне, як феєрверк.
Арія здивовано зиркнула на нього.
Битва протривала ще кілька хвилин, і хоч дехто із солдатів намагався захищатись, більшість із них рятувалася втечею. П’ятьом Ерагон дозволив утекти, добре розуміючи, що вони все одно нікуди це дінуться. Потім він швидко оглянув тіла полеглих, щоб пересвідчитися, що ті насправді мертві, а тоді обвів пильним поглядом внутрішній двір. Купка варденів якраз відчиняла браму в стіні і втягувала таран – невдовзі мав розпочатися штурм замку. Усі інші скупчилися біля брами головної вежі, готові або увірватися в замок, або в разі потреби відбити напад супротивника. Серед них був і кузен Ерагона Роран. Він віддавав накази воїнам свого загону й завзято вимахував молотом, з яким ніколи не розлучався. На другому боці двору над купою ворожих тіл схилилася Сапфіра. Її луску вкривали краплі крові, які здавалися ще червонішими на тлі блакитного тулуба. Потім дракон задер голову, і з його пащеки вирвався переможний клич, такий сильний, що від нього здригнулося все місто.
І в цю мить до Ерагона долинув якийсь шум. Невдовзі його почули й усі вардени. їхні погляди прикипіли до брами головної вежі. Пролунав потужний глухий удар – брама розчахнулася. В обличчя варденам повалив густий-прегустий дим ВІД факелів. Він був такий густий, що вардени почали кашляти. Із темного нутра брами долинув стукіт копит. Дим поволі розвіявся, і всі побачили вершника. Спершу Ерагонові здалося, що той тримає в руці звичайний спис, та вже за мить він розгледів якесь дивне зелене ратище й гостре лезо вигадливої форми. Ледь помітне сяйво довкола нього свідчило про магічний захист.
Вершник натягнув повіддя й спрямував коня до Сапфіри, яка звелася на задні лапи й приготувалася до оборони.
Серце Ерагона тіпнулося. Надто вже самовпевнено поводився вершник, та й спис його виглядав зловісно. І хоч захист Сапфіри був досить надійний, щось підказувало юнакові, що дракон у смертельній небезпеці.
«Я не встигну дістатися до Сапфіри»,– миттю подумав Ерагон і спробував торкнутися думок вершника. Але той так зосередився на своїй меті, що навіть не помітив його присутності. Свідомість незнайомця перебувала в неймовірній напрузі, тож проникнути в неї було несила. Тоді Ерагон пірнув у глибини власної пам’яті й, пригадавши п’ять-шість слів прадавньої мови, склав простеньке закляття, яке могло б зупинити вершника. Та в глибині душі юнак розумів, що його зусилля марні. Навіть якщо вершник не був магом, то його, напевно, добре підготували, щоб він умів захиститися від будь-якої магії. Але як би там не було, Ерагон не міг залишатись осторонь, коли Сапфірі загрожувала небезпека.
Нарешті юнак згадав, як правильно вимовляти кілька важких звуків прадавньої мови. Він вдихнув на повні груди повітря. З його вуст ось-ось мало злетіти магічне закляття, та ельфи виявилися спритнішими. Ерагон іще не встиг вимовити жодного слова, як позаду пролунав відчайдушний крик.
– Мае,– тільки й прошепотів Ерагон навздогін ельфійській магії.
Скалки розбитої мозаїки почали рухатись і обернулися на потоки води, а в землі утворилася довжелезна тріщина. Кінь вершника злякано заіржав і провалився в неї, зламавши обидві передні ноги. Та в останню мить вершник усе-таки встиг метнути в Сапфіру магічний спис.
Його політ був такий стрімкий, що дракон не мав жодного шансу ухилитися. Сапфіра спробувала відмахнутися лапою – марно. Спис пролетів за кілька дюймів від її пазурів. Ерагон із жахом бачив, як магічне вістря на цілий ярд впинається в груди Сапфіри біля ключиці.
Юнака охопила шалена лють. Він зібрав воєдино всі свої сили: міць власного тіла, енергію сапфіра на ефесі меча, дванадцяти діамантів, схованих у поясі Белотха Мудрого, усю могутність ельфійської каблучки Арен. Це було надто ризиковано, та бажання порішити вершника брало гору.
Однак скористатися цією силою Ерагон не встиг, бо вже за мить через передню лапу дракона перестрибнув Блодхгарм. Ельф кинувся на вершника, ніби пантера на оленя, і звалив його на землю. Блискавичний рух головою – і довгі білі зуби Блодхгарма вп’ялися ворогові в горлянку.
З вікна над брамою головної вежі долинув несамовитий крик. А потім пролунав неймовірної сили вибух. Згори полетіло каміння, трощачи тіла варденів, як сухе гілля.
Ерагон тим часом мчав до Сапфіри, незважаючи на кам’яний дощ. За ним поспішала Арія й купка її воїнів. Ельфи вже були поруч із драконом й ошелешено розглядали спис, що стирчав з його грудей.
– Який жах! Невже вона...– скрикнув Ерагон, але осікся. Йому було страшно навіть подумати про це. Він хотів поговорити із Сапфірою, та доки вороги перебували поруч, відкривати свою свідомість було вкрай небезпечно – вони могли заволодіти не тільки його думками, але й тілом.
Минуло кілька безконечних секунд. Мовчанку перервав один з ельфів на ймення Вірден.
– Дякуй долі, Шуртугале,– сказав ельф,– спис не зачепив вени й шийну артерію. Він поранив тільки м’язи. А це вже ми якось вилікуємо.
– Як же його витягти? Він, мабуть, із якимось закляттям...
– Ми про все подбаємо.
Усі ельфи, включно з Блодхгармом, зібралися біля Сапфіри, ніби священики перед вівтарем. Вони поклали свої долоні на груди дракона й заспівали. Цей спів нагадував шерех вітру, що бавився з кронами дерев. Вони співали про тепло й зцілення, про м’язи, сухожилля й пульсуючу кров, і ще про безліч речей, вкритих таємницею. Сапфіра трималася мужньо, хоч це й коштувало їй неймовірних зусиль – час від часу тіло дракона здригалося від болю, а з-під ратища списа, що стирчав у грудях, струмочком цебеніла кров.
За якусь мить Блодхгарм повернувся до Ерагона. Юнак пильно глянув на ельфа: на його шерсті, щоках та шиї запеклися згустки крові. Вони були різних відтінків – від темно-синього до чорного.
– Що то було? – спитав Ерагон, показуючи на полум’я, яке ще й досі палало у вікні над внутрішнім двором.
Блодхгарм спрагло облизав губи, оголивши ікла.
– До того як він помер, я встиг проникнути у свідомість одного солдата, а звідти – у свідомість мага, який ним керував.
– Ти вбив мага?
– Майже... Я зробив так, що він сам себе вбив. Іншим разом я б нізащо так не вчинив, але тоді... Тоді я був страшенно розлючений.
Ерагон підійшов до Сапфіри й зупинився перед її мордою. Дракон видав протяжний, ледь чутний стогін – саме в цю мить спис почав повільно виходити з його грудей. Останні шість дюймів завдали Сапфірі просто нестерпного болю – її повіки тремтіли, дихання стало уривчастим... Аж ось гостре лезо, що й досі світилося, нарешті впало на землю. Удар нагадував швидше звук черепиці, ніж металу.
Ельфи урвали свій спів і прибрали руки з грудей Сапфіри. Ерагон миттю кинувся до неї. Він обняв її величезну шию. Йому хотілося хоч якось втішити свого дракона, увійти в його свідомість і розповісти, як він злякався за нього. Натомість юнак тільки глянув у блискучі очі дракона й тихо спитав:
– З тобою все гаразд?
Ці слова були геть нікчемні порівняно з тим, що коїлося в його душі. У відповідь Сапфіра злегка примружила очі, звісила голову й випустила йому в обличчя цівку теплого повітря.
Ерагон полегшено всміхнувся.
– Ека елрун оно, іольфіа, віол фьорн торнесса,– сказав він, звертаючись до ельфів. Так прадавньою мовою звучала подяка за допомогу.
Ельфи, які лікували Сапфіру, а серед них і Арія, вклонились і приклали правицю до грудей на знак особливої пошани до їхньої раси. Було помітно, що вони дуже втомлені й ледь тримаються на ногах.
– Повертайтеся додому, відпочиньте,– сказав їм юнак.– Вам небезпечно тут залишатись! Ідіть, це наказ!
Ерагон був певен, що всі залишаться, але семеро ельфів коротко відповіли:
– Як скажеш, Шуртугале.
За мить вони розвернулись і пішли геть, обережно переступаючи трупи й каміння. Навіть знемагаючи від смертельної втоми, вони залишалися благородними й не втрачали самовладання.
Ерагон підійшов до Арії та Блодхгарма. Ті збентежено розглядали спис. Здавалося, вони й гадки не мали, що з ним робити. Обережно присівши поруч із друзями, юнак і собі глянув на витончені письмена, викарбувані біля леза. Рядки здалися йому дуже знайомими, хоч він і не розумів, чому саме. За мить він перевів погляд на зелену частину списа, зроблену чи то з дерева, чи то з металу. Вона випромінювала ледь помітне світло, що нагадувало Ерагонові магічні ліхтарі, які ельфи та гноми використовували для освітлення своїх помешкань.
– Що скажете? Робота Галбаторікса? – спитав юнак.– Може, він вирішив просто вбити Сапфіру й не брати нас у полон? Може, він нарешті зрозумів, що ми небезпечні для нього?
Блодхгарм злісно посміхнувся:
– Я б не тішив себе фантазіями, Шуртугале. Для Галбаторікса ми дрібнота. Якби він і справді хотів убити когось із нас, то відлетів би подалі від Урубейна, а вже там, у бою, ми були б перед ним безпомічні, як сухе листя перед зимовим буревієм. На його боці сила драконів, тож навряд чи хтось із нас зуміє встояти проти нього. Він злий і підступний, але не дурень. Словом, якщо йому заманеться тебе викрасти, його ніщо не зупинить.
– Як би там не було,– озвалась Арія,– це не робота Галбаторікса. Це наша робота...
Ерагон здивовано звів брови.
– Наша? Невже цей спис зробили вардени?
– Ні, не вардени. Його зробили ельфи.
– Але ж...– юнак примовк, намагаючись знайти хоч якесь пояснення – Жоден ельф не стане працювати на Галбаторікса. Для них це гірше за смерть...
– Боюся, Галбатсрікс тут ні до чого... Навряд чи він довірив би цю рідкісну й потужну зброю тому, хто не зможе її вберегти. Повірте, на всю Алагезію ми останні, у чиїх руках Галбаторікс хотів би побачити це знаряддя вбивства.
