Текст книги "Ерагон. Спадок, або Склеп Душ"
Автор книги: Крістофер Паоліні
сообщить о нарушении
Текущая страница: 9 (всего у книги 49 страниц)
– Ну, і що його тепер робити? – досить розгублено спитав він, коли до нього підбігли озброєні Карн, Брігман і Бальдор. Останній поспіхом вдягав свій панцир.
– Навряд чи ми щось зможемо вдіяти,– вишкірився Брігман.– Увесь похід опинився під загрозою через твою пришелепуватість, Міцний Молоте. Нам треба відступати, доки ці кляті кіннотники не пішли в атаку.
– Відступати? – плюнув йому під ноги Роран.– Ні, ми не відступимо! Наші люди не зможуть врятуватися пішки, та навіть якби й могли, я все одно не покину поранених.
– Невже ти не розумієш? Це ж чиста поразка! Якщо ми залишимось, нас або порішать, або й ще гірше – візьмуть у полон!
– Годі, Брігмане! Я не збираюсь тікати, піджавши хвіст!
– Ні? Виходить, ти не хочеш визнати своєї поразки? Сподіваєшся хоч якось врятувати. свою честь в останній безглуздій битві? Невже ти не розумієш, якої шкоди завдаєш варденам?!
Ворожі кіннотники тим часом повихоплювали з піхов мечі й з галасом та улюлюканням пришпорили своїх коней убік варденського табору.
– Я не дозволю, щоб ти тішив свою гордість, ризикуючи нашим життям! Лишайся, якщо тобі так кортить, але...
– Мовчати! – урвав його Роран – Прикуси язика, інакше я допоможу тобі це зробити! Бальдоре, наглядай за ним, а коли він утне бодай щось, що тобі не сподобається, почастуй його своїм мечем.
Брігман розлючено надув щоки, але миттю притих, коли Бальдор звів меч на рівень його розчервонілої пики.
Щоб вирішити, як організувати оборону, в Рорана залишалось не більше п’яти хвилин... П’яти хвилин, від яких залежало все.
«Може, покалічили як слід кількох ворогів, щоб решта дременула навтікача? – думав він.– Та ні, у нас нічого не вийде...»
Заманити кавалерію Імперії в пастку вардени так само не могли. Довколишня місцина була рівна й геть порожня, тож маневри на ній за умови атаки кінноти означали справжнє самогубство.
«Якщо ми приймемо бій, у нас немає жодного шансу на перемогу. А коли налякати їх? Хоча чим? Може, вогнем? Ні-ні... Вогнем навіть друзів не налякаєш, не те що ворогів. До того ж, який вогонь? Трава сира – тільки димітиме. Гмм... Дим? Та ні, це теж не допоможе».
Спливло кілька секунд, а потім Міцний Молот з надією зиркнув на Карна.
– Слухай,– скоромовкою спитав він,– а ти можеш створити подобу Сапфіри? Ну, щоб вона загарчала й разів два-три дмухнула вогнем. Словом, щоб вони думали, ніби в нас є дракон.
Маг почервонів і панічно закрутив головою:
– Хтозна... Раніше я цього ніколи не робив. Звісно, я можу відтворити її образ по пам’яті, тільки навряд чи він буде схожий на реальну Сапфіру. Вони напевне запідозрять, що тут щось не так,– кивнув маг убік кіннотників, які стрімко наближалися.
Роран уп’явся нігтями собі в долоню. Залишалося не більше чотирьох хвилин.
– А може, все-таки спробуєш? – буркнув він.– Нам треба їх спантеличити...
Ватажок глянув на небо, сподіваючись побачити хоча б дощовий фронт, але небо було погоже, коли не брати до уваги кількох невеличких легких хмаринок.
«Непевність, сумніви... А чого бояться люди? – спитав Роран сам себе.– Невідомого! Незрозумілого, ось чого!»
За наступні півхвилини він перебрав у пам’яті чимало варіантів, перш ніж йому на гадку спала проста й смілива ідея, яка видалась ледь не геніальною. Для того щоб її втілити, Рорану був потрібен один тільки Карн, і це його неабияк тішило.
– Усі по наметах! – скомандував ватажок, обернувшись.– Сидіть тихо як миші, навіть коли нас атакуватимуть!
Потім він ускочив до найближчого намету, запхав свій молот за пояс й накинув собі на плечі стару шерстяну ковдру. Роззирнувшись навколо, Роран схопив вільною рукою пень, що його, солдати використовували замість стільця, і з усім цим добром вибіг назовні. Вардени, котрі ще не встигли сховатись, аж роти пороззявляли з подиву, коли побачили, як ватажок підстрибом віддаляється від табору. Той пробіг добру сотню футів і різко зупинився.
– Дайте мені гральні кості й кухоль меду! – загорлав він.– І несіть сюди стіл, на якому лежать мої карти! Мерщій, хай вам грець!
На окраїні табору почулось тупотіння ніг і брязкіт кольчуг – частина людей кинулась виконувати його наказ, а решта продовжувала ховатися в наметах. За кілька секунд із табору вже бігла групка варденів і, шурхочучи по траві, тягла до ватажка все, що той прохав.
Роран тим часом не озирався. Опинившись на верхівці невеличкого пагорба, він поставив пеньок на тонший край і кілька разів прокрутив його довкола осі, аби переконатись, що той не буде хитатися під вагою його тіла. Потім ватажок сів і глянув на кіннотників, які невпинно наближались до табору. До зустрічі з ними залишалося, певно, не більше пари хвилин. Принаймні Міцний Молот уже виразно відчував усім тілом тупіт кінських копит, який з кожною миттю ставав сильнішим і сильнішим.
– Де гральні кості й мед, трясця вашій матері? – загорлав Роран, не зводячи очей з кавалерії й швидким рухом пригладжуючи свою розкуйовджену бороду.
Ватажок уже шкодував, що не встиг одягти кольчугу, але десь глибоко в душі розумів, що такий його вигляд іще дужче спантеличить ворогів, адже вони побачать перед собою чоловіка без зброї та обладунків. Той буде сидіти з таким виглядом, ніби його взагалі нічого не хвилює. З іншого боку, залишити в таборі свій молот Роран так-таки й не наважився, бо хтозна, що там у головах цих кавалеристів. А так можна буде хоч спробувати оборонятись.
– Вибач,– захекано прохрипів Карн, підбігши разом з чолов’ягою, який волік за собою невеличкий розкладний стіл, узятий з намету Рорана.
Удвох вони спритно встановили стіл перед ватажком і накинули на нього скатертину. За мить Карн поставив на його поверхню кухоль меду й поклав шкіряну торбинку з п’ятьма гральними костями.
– Геть звідси,– шикнув на варденів Міцний Молот, але в останню мить схопив за руку Карна.– Можеш зробити так, щоб повітря навколо мене тремтіло, ніби над вогнем у холодну зимову днину?
– Ну, зможу... А що це тобі дасть? – примружився Карн.
– Нічого. Просто зроби це, якщо зможеш... А тепер біжи й ховайся.
Коли довготелесий маг побіг назад до табору, Роран потрусив у торбинці кості й висипав їх на стіл. Він почав грати сам із собою, підкидаючи їх у повітря – спершу одну, потім другу, потім третю. Кості не встигали падати на стіл, бо ватажок вправно ловив їх тильним боком долоні. Цієї нехитрої забавки його навчив колись давнимдавно батько Герроу – майже кожного літнього вечора він сидів біля ґанку на старому стільчикові, пахкав люлькою й підкидав кості. Часом Роран і собі просився в гру, але завжди програвав, тому старенький Герроу здебільшого грав сам із собою.
Серце ватажка калатало дедалі гучніше, долоні стали липкі від поту, але він намагався виглядати спокійним. Відступати було нікуди, тож, якщо він хоче врятувати і себе, і варденів, треба було вгамувати свої емоції.
Міцний Молот невідривно дивився на кості. Він не звів голови навіть тоді, коли кіннотники були вже зовсім поруч. Земля довкола двигтіла, ніби під час невеличкого землетрусу, але Роран зберігав спокій.
«У дивний спосіб я вирішив померти...» – думав він і тішився тільки одним: навіть якщо за годину його вже не буде серед живих, живою все одно залишиться Катріна, яка народить їхнє маля, а отже, рід на Роранові не урветься. Він не стане безсмертним, як Ерагон, та безсмертям буде для нього дитина.
– Тпру! Тпру! Зупиніть коней! Стійте, сказано вам!
– почув Міцний Молот чийсь збентежений голос, і кіннотники, брязнувши упряжжю й зарипівши шкіряними сідлами, спинились усього за кілька ярдів від його столу.
Здається, вони трохи розгубилися, а Роран тим часом і далі вдавав, ніби не помічає непроханих гостей. Він зробив кілька великих ковтків меду, вкотре підкинув кості й спіймав двійко з них тильним боком долоні. Довкола стояв тонкий запах сирої землі, змішаний з куди менш приємним запахом кінського поту.
– Агов, друже! – гукнув той самий голос, що наказав кавалеристам зупинитися– Агов, я тобі кажу!.. Ти хто такий будеш, що розсівся тут цього погожого ранку, попиваючи мед і тішачись грою, ніби тобі начхати на все довкола? Хіба ми якісь дівчатка, що ти навіть зброї із собою не взяв? Відповідай!
Роран повільно звів очі, немов тільки зараз помітив присутність ворожих солдатів. Зухвалий голос належав невеличкому на зріст бороданеві в пишно прикрашеному шоломі. Він сидів на величезному чорному коні, чиї груди хрипіли, як ковальський міх.
– У мене немає друзів. Тож я тобі не друг,– мовив Роран глибоким спокійним голосом.– І хто ти сам, зухвальцю, щоб так нахабно відривати мене від гри?
Ватажок кінноти глипнув на Рорана так, ніби той був найдивовижнішою істотою, яких йому тільки доводилось бачити за все життя. Довгі пір’їни на його шоломі при цьому здригнулись.
– Я капітан Тарос Швидкий,– мовив він за мить.– У відповідь на твої слова скажу, що мені буде дуже прикро вбити такого сміливця, навіть не довідавшись, як його звати.
Щоб підтвердити серйозність своїх намірів, Тарос спрямував спис убік Рорана. За спиною в капітана вишикувались три шеренги кіннотників. Серед них Міцний Молот помітив худорлявого кривоносого чоловіка з виснаженим обличчям і голими до плечей руками. Ватажкові здалося, ніби той схожий на варденських магів.
«А було б некепсько, якби Карн прямо таки ось зараз змусив повітря довкола мене затремтіти»,– подумав Роран, але глянути вбік табору не наважився.
– Мене звуть Міцний Молот,– мовив він, підкинувши кості й зловивши три з них блискавичним рухом.– Роран Міцний Молот, а Ерагон Шейдслеєр – це мій кузен. Чули про такого? Кіннотники почали схвильовано перешіптуватись, а капітан Тарос від подиву аж очі витріщив.
– Нічого собі,– сказав він, трохи оговтавшись.– Але звідки нам знати, що ти ке брешеш? Кожен із нас може видати себе за іншу людину!
Роран мовчки дістав свій молот і глухо грюкнув ним по столу. Потім, не звертаючи жодної уваги на кінноту, ватажок дограв партію й невдоволено шикнув, коли дві кості зірвалися йому з руки.
– Гмм...– буркнув Тарос Швидкий і закашлявся.– Ти маєш добру славу, Міцний Молоте, хоч дехто й каже, що чутки про твою відвагу дуже перебільшені... А це правда, що ти сам-один здолав три сотні солдатів у селищі Делдард під Сурдою?
– Не знав, що та огидна місцина так називається, але під Сурдою я порішив чимало солдатів. Свої голови склали сто дев’яносто три бідолахи... Правда, бивсь я не сам. Зі мною були мої вірні люди.
– Усього сто дев’яносто три? – з удаваним подивом перепитав Тарос.– Ти надто скромний, Міцний Молоте! Людина, яка вчинила такий подвиг, гідна стати героєм пісень і легенд.
Роран знизав плечима й підняв кухоль із медом, вдаючи ніби п’є,– він зовсім не хотів, щоб міцне вариво гномів затуманило йому розум.
– Я бився заради перемоги. Я не люблю поразок... Випий зі мною, як воїн із воїном,– сказав ватажок і простягнув Таросу кухоль.
Той трохи повагався, а потім зиркнув на мага, котрий стовбичив за його спиною.
– Зрештою, чого б і ні? – сказав він за мить, облизавши обвітрені губи.
Капітан Тарос зліз із коня, віддав свій спис одному із солдатів, скинув рукавиці й підійшов до столу, обережно взявши Роранів кухоль. Перш ніж зробити великий ковток, Тарос з недовірою принюхався до питва й на кілька секунд замислився. Нарешті він зважився й пригубив кухоль – мед обпік йому горлянку так, що ватажок кінноти аж скривився.
– Невже не смакує? – здивовано запитав Роран.
– Скажу тобі по правді, гірські напої надто міцні для мого язика,– відповів Тарос, повертаючи кухоль Роранові.– Я більше полюбляю вина з наших полів. Вони м’які й солодкі, а крім того, майже не б’ють у голову.
– А для мене цей напій, як молоко матері,– прибрехав Роран.– Я п’ю його вранці, удень і надвечір.
Тарос одягнув рукавиці, повернувся до свого коня, скочив у сідло й узяв поданий солдатом спис. За той час, що ватажок кінноти перебував на землі, худорлявий маг став блідий як смерть. Тарос помітив цю блискавичну зміну, і вже за мить його обличчя спохмурніло.
– Дякую за гостинність, Міцний Молоте,– мовив він, підвищивши голос, щоб його слова чули всі воїни.– Може, невдовзі в мене буде нагода почастувати тебе найсмачнішими винами з наших фермерських маєтків, і я відучу тебе від цього дикунського питва. Гадаю, наше вино тобі смакуватиме. Ми витримуємо його в дерев’яних барильцях багато місяців, а інколи навіть років. Буде шкода, якщо наша праця піде намарне... Мені б не хотілося, щоб наше вино пролилося на землю, змішавшись із кров’ю.
– Проливати смачне вино – то й справді сором,– відповів Роран,– тож нехай воно ліпше проливається на стіл під час бучних гулянок.
Тримаючи кухоль в одній руці; Міцний Молот вихлюпнув рештки меду на зім’яту траву. Якийсь час Тарос сидів непорушно – навіть пір’я на його шоломі застигло. Так спливло кілька хвилин. Потім він різко розвернув свого коня й роздратовано крикнув своїм людям:
– Шикуйсь! Шикуйсь, кому сказано!
Кіннота розвернулася, пришпорила коней і слідом за ватажком галопом помчала до Аруфса.
Роран не вірив власним очам. Він сидів непорушно, аж доки ворожий загін не від’їхав на безпечну відстань. Коли йому вже більше нічого не загрожувало, Міцний Молот глибоко зітхнув і спробував розслабитись – його руки дрібно-дрібно тремтіли.
«Спрацювало...» – подумав він вражено.
Позаду було чутно якусь метушню. Зиркнувши через плече, Роран побачив, як до нього підстрибом біжать Карн, Бальдор та ще близько півсотні воїнів, які переховувались у наметах.
– У тебе вийшло! – крикнув Бальдор, опинившись поруч.– У тебе вийшло! Неймовірно!
Щоб підбадьорити свого ватажка, він ударив його по плечу, та так сильно, що Роран ледь не перекинув стіл. Решта воїнів скупчилися довкола, навперебій вихваляючи Міцного Молота й переконуючи один одного, що з ним вони неодмінно захоплять Аруфс, поставивши його мешканців на коліна. Хтось тицьнув ватажкові наповнену теплою рідиною флягу, але Роран зиркнув на питво з ледь прихованою відразою й передав його чоловікові, що стовбичив ліворуч.
– Ти накладав якісь закляття? – спитав ватажок у Карна, хоч його слова було ледь чутно серед радісних вигуків.
– Що? – підійшов ближче Карн.
Роран повторив своє запитання. Тоді маг посміхнувся й енергійно закивав головою:
– Авжеж! Повітря довкола тебе тремтіло, як ти й просив! На щастя, у мене все вийшло!
– А ти не нападав на їхнього чарівника? Коли кіннота розвернулась, у нього був такий вигляд, ніби він ось-ось знепритомніє.
Карн широко посміхнувся:
– Сам винен. То він пробував зламати закляття. Він думав, що завіса з тремтячого повітря щось від нього приховує. А ламати насправді було нічого, тож він марно витратив майже всю свою силу.
Роран тихенько засміявся, та вже невдовзі цей тихий сміх перетворився на такий гучний регіт, що його, мабуть, було чутно аж під стінами Аруфса. Іще кілька хвилин усі раділи, аж раптом один з вартових, що стояв на сторожі табору, голосно крикнув.
– Що там таке? – скочив на ноги Роран – Розетупіться! Дайте я гляну!
Вардени пропустили ватажка, і той помітив на заході самотню постать одного з розвідників, яких він посилав до каналів. Воїн галопом мчав до рідного табору.
– Скажіть, щоб миттю був тут,– наказав Роран, коли рудоволосий зброєносець кинувся зустрічати вершника.
Невдовзі розвідник був уже за кілька ярдів від Міцного Молота. Він зіскочив на землю й мовчки рушив до Рорана.
– Капітане, сер! – вигукнув він аж тоді, коли підійшов ледь не впритул і виструнчився, мов корабельна сосна.
Роран чекав побачити перед собою досвідченого воїна, натомість перед ним стояв той самий хлопчина, котрий узяв повіддя його коня, коли ВІН тільки-но прибув до табору.
– Ну, що там таке? Ми сидимо без новин цілісінький день,– відразу ж перейшов до справи Міцний Молот, навіть не привітавшись.
– Сер! Гемунд послав мене повідомити, що він знайшов достатню кількість барж і зараз будує вози, щоб переправити їх до іншого каналу.
– Гаразд! Може, йому потрібна допомога? – спитав Роран.
– Сер, ні, сер!
– Це все?
– Сер, так точно, сер!
– Та годі весь час називати мене сером. Сказав раз – і досить. Затямив?
– Сер, так точно... тьху, тобто так... маю на увазі, так, авжеж, сер, тьху...
– Ти добре впорався зі своїм завданням! – Роран стримав посмішку.– Попоїж щось і гайда до копалень. Я хочу знати, як там у них усе просувається.
– Так, сер... Пробачте, сер... Я вже лечу, капітане! – щоки юнака спалахували рум’янцем щоразу, як він затинався.
Нарешті хлопчина відкланявся, видерся на коня й чимдуж поскакав до найближчих наметів.
Новини змусили Рорана серйозно замислитись. З одного боку, йому пощастило уникнути нападу на табір, а з другого – лишалася купа завдань, які слід було виконати найретельнішим чином, бо навіть дрібна помилка могла звести всі їхні зусилля нанівець.
– Треба повертатись до табору! – сказав Міцний Молот своїм солдатам.– До півночі слід звести навколо нього два додаткові захисні рови, бо нема гарантії, що та жовтопуза кіннота не оговтається й не спробує атакувати нас знову. Ми повинні бути готові!
Копати траншеї солдатам страшенно не хотілось, але вони сприйняли наказ без жодних нарікань.
– Невже ти хочеш, щоб завтра вони були вкрай виснажені? – пошепки спитав Карн.
– Нема ради,– так само тихо відповів Роран.– Табір треба укріпити, до того ж праця буде відвертати від похмурих думок. Попереду ціла ніч, вардени відпочинуть, та й битва додасть їм нових сил. Хіба ти не знаєш?
Ретельно обмірковуючи ситуацію, розв’язуючи ті чи інші проблеми, Роран навіть незчувся, як минув день. Вардени працювали з неймовірним завзяттям – врятувавши їх від кінноти, ватажок завоював таку довіру й повагу, яку б ніколи не здобув за допомогою слів. Однак ближче до вечора з’ясувалось, що закінчити оборонні рови цього дня навряд чи вдасться. І з кожною хвилиною ватажка охоплювала дедалі більша й більша тривога.
«Як же я раніше не здогадався, що ми нічого не встигнемо?» – мало не в розпачі думав він. Та було вже надто пізно, щоб спробувати втілити в життя якийсь інший план. Залишалося одне: робити все можливе й сподіватись, що його прикра помилка не призведе до катастрофи.
На землю впали сутінки, й Роран трохи повеселішав, бо вардени несподівано почали працювати з подвійною швидкістю. Усього за кілька годин, коли в погожих нічних небесах яскраво сяяли зорі, ватажок та його вісімсот воїнів стояли біля млинів, зробивши все необхідне, щоб узяти Аруфс до завтрашнього вечора. Обвівши поглядом плоди тяжкої праці, Міцний Молот полегшено зітхнув. Він іще й досі не вірив, що варденам вдалося з усім упоратись. .
– Ми славно попрацювали! – сказав Роран своїм воїнам.– А тепер – по наметах! Поспіть, наберіться сил. На світанку ми йдемо в атаку!
Вардени відповіли на це схвальними вигуками, хоч більшість із них уже ледь трималися на ногах.
МІЙ ДРУГ – МІЙ ВОРОГ
Тієї ночі Роран спав неспокійно. Про те, об розслабитись, годі було навіть мріяти – надто вже важлива попереду битва, а й думка про можливі поранення, як завжди, не давала йому спокою. Між хребтом і потилицею утворилась вібруюча грудка нервів, що виривала його з нетрів сну дедалі настирливіше.
Отож, коли на вулиці пролунав м’який, ледь чутний стукіт, Роран скочив зі свого лежака як ошпарений. У наметі стояла непроглядна темрява, було видно лиш обриси деяких предметів, та й то завдяки тьмяній смузі ліхтарного світла, що пробивалося крізь щілину вхідної запони.
Повітря було холодне й застояне, ніби Міцного Молота запроторили в якусь глибочезну підземну печеру. І котра б не була зараз година, Роран розумів тільки одне – надворі глупа ніч, така глупа, що навіть нічні тварини вже повернулись до своїх нір. У таборі спали всі, крім вартових.
Міцний Молот намагався дихати повільно й безшумно, щоб мати змогу прислухатись до всіх інших звуків. Найгучніше калатало його серце. Його удари були такі лункі, мов усередині нього хтось напнув невидиму струну лютні.
Спливла хвилина. Потім друга.
Коли Роран потроху почав уже заспокоюватись, а кров у його жилах запульсувала повільніше, навпроти намету несподівано виросла тінь, затуливши собою світло ліхтаря.
Пульс ватажка миттю прискорився, серце знов закалатало так, ніби він намагався видертись на крутий схил. Це був чужинець – ніхто зі своїх не став би будити Рорана таким дивним чином. Навіть якби ватажок проспав початок атаки або йому просто принесли якусь важливу інформацію,– вартові неодмінно покликали б його на ім’я, перш ніж насмілитись увійти до намету.
Наступної миті між запонами входу прослизнула чиясь рука в чорній рукавичці й потягнула за мотузок, котрий тримав їх разом. Роран уже збирався відкрити рота, щоб підняти вартових за тривогою, але раптом передумав. Втрачати момент несподіванки було геть безглуздо, крім того, непроханий гість мав запанікувати, якби зрозумів, що ватажок прокинувся. А паніка завжди робить ворога небезпечнішим.
Правою рукою Роран обережно дістав свій кинджал з-під згорнутого плаща, який служив йому замість подушки, і сховав зброю під покривалом біля коліна. Тим часом іншою рукою він схопився за край покривала. Коли незнайомець швидко заходив до намету, навколо його постаті утворився обідок золотавого світла. Роран помітив, що чоловік був одягнений в коротку шкіряну куртку, але не мав на собі кольчуги. Запона намету повернулась на своє місце, і всередині знову запанувала непроглядна темрява.
Безлика постать повільно скрадалася до Роранового лежака. Вдавати спокійне дихання сплячої людини ставало дедалі важче, тож якоїсь миті ватажкові почало здаватись, ніби він узагалі ось-ось задихнеться. Незнайомець був уже на відстані трьох кроків. І в цю мить Міцний Молот не витримав, кинув ворогові на голову покривало і з диким криком зробив відчайдушний стрибок, намагаючись встромити кинджал у його груди.
– Стривай! – загорлав чоловік.– Я друг, я твій друг!
Від несподіванки Роран опустив уже занесену для удару руку, і вони вдвох упали на землю. При тому, падаючи, незнайомець із блискавичною швидкістю вдарив ватажка по нирках, та так сильно, що тому аж дух перехопило. Від болю Роран ледь не втратив пам’ять, та все ж зібрався на силі й відкотився подалі від нападника, щоб тримати його на безпечній відстані. Звівшись на ноги, він знову кинувся на ворога, який ще й досі не міг вибратися з-під покривала.
– Стривай, я твій друг! – іще раз крикнув чоловік, та Роран не збирався вірити йому вдруге, натомість добряче копнув його ногою.
І все ж нападникові вдалося скочити на ноги. Він несподівано блокував удар Роранового кинджала, натомість вихопив зі своєї куртки ніж і полоснув ним ватажка по грудях. Біль був не такий уже й сильний, тож Міцний Молот лише дужче розлютився. Роздерши покривало й зваливши чоловіка з ніг, ватажок щосили кинув його на стінку намету. Мить – і обох суперників накрило важкими шарами шерсті. Пробиратися до ворога довелось у цілковитій темряві, тож Роран ледь не скрикнув від несподіванки, коли хтось наступив йому на ліву руку.
Помилка в такій ситуації могла коштувати життя. Власне кажучи, усе до того і йшло, бо таємний незнайомець різко схилився, намагаючись скрутити Роранові в’язи. Але той вільною рукою в останню мить устиг схопити нападника за щиколотку. Чоловік утратив рівновагу, брикнув ногою, ніби скажений кріль, та Роран стис її з такою силою, що той відчайдушно заволав.
Не даючи супернику ані найменшого шансу отямитись, Міцний Молот замахнувся кинджалом, проте не влучив і всадив його в землю зовсім поруч із горлянкою незнайомця. Ще одна спроба теж не принесла успіху, бо чолов’яга крутився як в’юн та ще й примудрився вдарити Рорана в обличчя.
– Хто ти? – загорлав ватажок.
– Я твій друг,– відповів нападник і немов на підтвердження своїх дружніх намірів тричі вдарив Рорана по ребрах коліном.
Тоді Міцний Молот закинув голову назад і так ударив ворога лобом у ніс, що той хруснув, мов суха гілка. Чоловік смикнувся туди-сюди, загарчав, та Роран не послаблював хватки.
– Ти мені не друг,– процідив ватажок крізь зуби й, зіпершись на праву руку, повільно спрямував кинджал убік незнайомця.
Тієї ж миті позаду залунали крики варденів. Кинджал несподівано легко пройшов крізь шкіряну куртку непроханого гостя й уп’явся в м’яку плоть. Чоловік зойкнув. Аби не випробовувати долю, Роран штрикнув його ще кілька разів і залишив кинджал стирчати у ворожих грудях.
Серце чоловіка ще билося, і Міцний Молот виразно відчував його конвульсивний рух під руків’ям кинджала. Суперник двічі спробував вирватись, та невдовзі перестав опиратися й затих, спливаючи кров’ю.
Якийсь час Роран не наважувався його відпустити. Так вони й лежали поруч – чоловік конав, а ватажок поринув у те заціпеніння, яке щоразу набігало на нього сумною хвилею, коли він убивав людину.
– Хто ти? – прошепотів ватажок, трохи оговтавшись.– Хто тебе послав?
– Я... Я майже вбив тебе...– розчаровано мовив незнайомець. Потім він захрипів, і його тіло бездиханно обм’якло.
Роран дрібно тремтів усім тілом, відчуваючи, як утома паралізує кожен м’яз.
– Зніміть із мене це! – хрипким голосом сказав Міцний Молот, знемагаючи під вагою намету, темряви й затхлого повітря.
Вардени потягли намет на себе, але звільнити ватажка їм одразу не вдалося. У розпалі боротьби суперники закуталися в намет, наче в якийсь кокон. Урешті-решт хтось найкмітливіший прорізав над Рораном товстий шар шерсті, й крізь отвір полилося мерехтливе світло.
Ватажок насилу звівся на ноги й виліз назовні. Потім трохи сором’язливо роззирнувся навкруги, бо був у самій білизні. Його ще й досі хитало.
Довкола, тримаючи напоготові мечі и списи, з’юрмились Бальдор, Карн, Делвін, Мандел і ще з десяток воїнів. Серед них одягнені як слід були тільки двоє – придивившись уважніше, ватажок упізнав вартових.
– Божечку ж ти мій! – скрикнув один із воїнів, який порпався в рештках намету й саме дістався до понівеченого тіла Роранового кривдника.
Небіжчик був величезний на зріст, мав довге кудлате волосся, зібране в кінський хвіст, і шкіряну пов’язку на лівому оці. З його розтрощеного носа ще й досі юшила кров, заливаючи нижню частину обличчя кривавою маскою. Вона повільно стікала по шиї на землю, утворюючи таку велику калюжу, аж починало здаватися, що звичайна людина не може мати стільки крові.
– Роране,– посмикав ватажка за плече Бальдор, але той ще й досі ніяк не міг відвести погляду від мертвого нападника.– Роране, послухай мене! Тебе не поранено? Роране, що сталося?
– Що? – прийшов до тями ватажок, коли схвильований голос Бальдора нарешті привернув його увагу.
– Роране, тебе поранено?
«І чого це він таке питає?» – спантеличено зиркнув Роран на себе й ледь не обімлів від жаху.
Усі його груди були заляпані кров’ю, а червоні патьоки вкривали його руки й майже всю білизну.
– Та наче ні,– відповів він, насилу вимовляючи слова.– Іще на когось напали чи тільки на мене?
Від гурту солдатів мовчки відійшли Делвін і Гемунд, винісши за собою на ковдрі чиєсь мертве тіло. Це був той самий хлопчина, котрий доправив Роранові послання.
– Ох...– вирвалось у Міцного Молота.– Ну чого ж він тут вештався серед глупої ночі?
– Я ділив з ним намет, капітане,– сказав один із воїнів, зробивши крок уперед – Уночі він завжди виходив справити малу нужду, бо перед сном пив багато чаю. Мати сказала йому, що так він менше хворітиме... Він був гарний хлопець, капітане, і не мав би загинути через якогось підлого боягуза.
– Не мав би...– буркнув Роран, а сам подумав:
«Якби він не загинув, то зараз із перерізаною горлянкою лежав би я».– То що, ніхто більше не постраждав? – спитав він уже трохи бадьоріше, підійшовши до тіла нападника.
Воїни закрутили головами, намагаючись зрозуміти, чи всі їхні товариші живі.
– Здається, всі цілі,– мовив Бальдор після нетривалої мовчанки.
– Ви перевірили?
– Ні...
– Ну то перевірте! І спробуйте нікого не будити. Солдатам треба виспатись. Біля всіх командирських наметів поставити варту!
«Міг би й раніше це зробити»,– подумки докоряв сам собі Роран, почуваючись повним дурнем, коли Бальдор віддавав накази.
Біля нього залишились Карн, Мелвін і Гемунд. Четверо солдатів підняли бездиханне тіло юнака й понесли його за межі табору, щоб поховати.
Переступаючи через нападника, Гемунд ненароком зачепив носком чобота кинджал, що стирчав із грудей здорованя.
– Схоже, кіннота, з якою ти сьогодні мав справу. не так уже тебе й злякалася...– сказав воїн, відновлюючи рівновагу.
– Твоя правда,– кивнув Міцний Молот. Він дрібно тремтів, його руки та ноги були холодні як лід.
– Ось,– сказав Карн, збігавши за покривалом і накинувши його Роранові на плечі– Так буде краще. Ходімо, посидиш біля багаття, а я тим часом нагрію води, щоб ти помився. Гаразд?
Роран мовчки кивнув, бо в горлі в нього пересохло, а язик прилип до піднебіння. Маг підставив йому своє плече, і вони пішли до багаття. Проте Карн несподівано зупинився, не зробивши й десятка кроків.
– Делвіне, Гемунде! – гукнув він – Мені потрібен лежак, стільчик, кухоль меду й кілька пов’язок. І все це негайно!
Нічого не питаючи, двійко воїнів зникли поміж наметів.
– Якщо тебе не поранено, то що це тоді таке? – насупившись, глянув Карн на груди ватажка.
Роран і собі опустив голову й побачив довгий глибокий поріз, що починався майже біля правого плеча, тягнувся через усі груди й закінчувався над лівим соском. Краї рани розійшлися десь на чверть дюйма й нагадували беззубий рот, що скривився в якійсь сумній, приреченій посмішці. Найбільше дивувало те, що поблизу самої рани взагалі не було крові: з порізу просочилась усього одна краплинка. Роран чітко бачив під своєю шкірою шар жовтого жиру, а під ним м’язи, що за кольором нагадували шмат сирої оленини.
Міцний Молот звик до жахливих ран, завданих мечами, списами й іншою зброєю, яка розсікала плоть і нівечила кістки, проте на свій поріз спокійно дивитись не міг. За час війни з Імперією він сам отримав безліч ран. До сьогодні найжахливішим був удар у праве плече, завданий разаком, коли той схопив Катріну в Карвахолі. Але цей глибочезний поріз на грудях міг цілком із ним позмагатися.
– Болить? – спитав Карн.
Ні,– заперечно похитав головою Роран, не зводячи очей з рани.
Його серце ще й досі не заспокоїлось. Воно билось так швидко, що один удар було неможливо відрізнити від іншого.
«Невже мене полоснули отруєним ножем?» – думав Міцний Молот.
– Роране, опануй себе,– спокійно мовив Карн, помітивши його хвилювання – Я зможу тебе вилікувати. Головне, аби ти не відмовлявся від лікування.
Маг підвів Рорана до лежака, який Гемунд приніс із сусіднього намету, і змусив його сісти. Роран не пручався.
– Як же я себе опаную? – сумно й тривожно посміхнувся він.
– Просто. Глибоко дихай і уяви, що ти видихаєш усе погане в землю. Повір, це спрацює.
