Текст книги "Ерагон. Спадок, або Склеп Душ"
Автор книги: Крістофер Паоліні
сообщить о нарушении
Текущая страница: 30 (всего у книги 49 страниц)
СКЕЛЯ КУТІАН
На цей раз дорога до яблуневої алеї видалася значно коротшою, ніж напередодні. Але сучкуваті дерева виглядали так само загрозливо, тож увесь час, доки вони пробиралися хащами, Ерагон тримав руку на Брізінгрі.
Як і минулого разу, він та Сапфіра зупинились на краю зарослої галявини перед скелею Кутіан. Зграя воронів сиділа на грубому уламку каменя. Побачивши Сапфіру, вони з голосним карканням злетіли в повітря – гіршої прикмети Ерагон навіть уявити собі не міг.
Доволі довго, десь із півгодини, Ерагон стояв непорушно, промовляючи одне за одним заклинання. Він шукав магію, годну завдати шкоди йому, Сапфірі чи Глаедрові. Юнак добре відчував, що вся галявина, скеля Кутіан та й решта острова були вкриті рясним-рясним мереживом чар. Деякі заклинання, що залягали в глибинах землі, мали таку силу, що здавалося, ніби під ногами тече повновода ріка енергії. Інші були геть крихітні й наче зовсім безвинні, інколи діючи всього лиш на одну квітку або одну-єдину гілочку дерева. Добра половини чарів, судячи з усього, були пасивні – їм або не вистачало енергії, або вони вже втратили об’єкт, на який впливали, або чекали, коли настануть сприятливі для них умови. До того ж, чимало заклять конфліктували між собою, так, наче Вершники чи хтось інший намагалися змінити чи звести нанівець залишки раніше використаної магії.
Ерагон не міг зрозуміти призначення переважної більшості заклинань. Воно й не дивно, бо жодної письмової згадки про ті слова, що їх використовували давнимдавно померлі чарівники, не лишилося – самі тільки структури енергії, тлумачити які було надзвичайно складно, якщо взагалі можливо. Звичайно, трохи допомагав Глаедр, адже він багато чого знав про старовинну магію, яку використовували на Вройнгарді. Та час від часу Ерагонові доводилось діяти майже навпомацки. На щастя, попри те, що Вершник не завжди міг з’ясувати призначення того чи іншого заклинання, він завжди відчував, чи вплине воно на нього, Сапфіру й Глаедра. Так, у напруженій праці, минула ще одна година. Найбільше, що турбувало його, так само, як і Глаедра, було одне: чи немає тут часом заклять, яких вони могли не помітити? Справді, якщо чарівник спеціально приховував свою роботу, знайти магію ставало майже неможливо.
Нарешті Ерагон більш-менш пересвідчився в тому, що ані на скелі Кутіан, ані поблизу неї пасток нема. Тоді він та Сапфіра пройшли через галявину й зупинилися біля основи зубчастого, вкритого лишайником шпиля.
Вершник підняв голову й подивився на вершину. Вона здіймалась високо-високо, хоч загалом у скелі Кутіан не було нічого незвичного.
«Мабуть, треба назвати наші імена – та й край»,– сказала Сапфіра.
Ерагон замислився.
«Вона права,– підтвердив Глаедр.– Нема чого відкладати. Скажи своє ім’я, Ерагоне, а ми із Сапфірою зробимо те саме».
Не знати чому, Ерагон почав нервуватися. Перш ніж сказати своє ім’я, він двічі міцно стиснув руки, потім зняв зі спини щит, витягнув Брізінгр і трохи присів.
«Моє ім’я,– промовив Вершник чітко й голосно,– Ерагон Шейдслеєр, син Брома».
«Моє ім’я – Сапфіра Б’яртскулар, донька Веради».
«А моє – Глаедр Елдунарі, син Нісрінги довгохвостої».
Усі троє завмерли.
Неподалік каркали ворони, неначе глузуючи з них. Тривога на якусь мить ворухнулася в душі Ерагона, та він не звернув на неї уваги. Зрештою, він і не думав, що відкрити склеп буде простою справою.
«Спробуй-но ще раз. Тільки на цей раз говори прадавньою мовою»,– порадив Глаедр.
«Нам іет ер Ерагон Сундавар-Верганді, сьорн абр Бром»,– так само чітко й голосно сказав Вершник.
Потім прадавньою мовою назвала своє ім’я Сапфіра, а вслід за нею Глаедр.
І знову нічого не сталось.
Тривога Ерагона зросла. Якщо їхня подорож була марна... Ні-ні, про це не можна навіть думати. Це рано.
«А може,– сказав він,– нам усім слід вимовляти імена голосно?»
«Яким чином? – спитала Сапфіра– Не буду ж я кричати на цю каменюку! А що робити Глаедрові?»
«Я можу вимовити ваші імена замість вас»,– сказав Ерагон.
«Не думаю, що це поможе,– засумнівався Глаедр,– але, з другого боку, чому б і не спробувати».
«Нашою мовою чи прадавньою?»
«Мені здається,– відповів старий дракон,– краще прадавньою. А ще краще – спробуй і так, і так, щоб було вже напевно».
Ерагон так і зробив, але все марно.
«Може, ми стоїмо не в тому місці? – на цей раз голос Вершника звучав розчаровано й збентежено.– А що як вхід до Склепу Душ з іншого боку? Він може бути навіть на вершині».
«Ні,– заперечив Глаедр.– Якби це було так, то “Доміа абр Вірда” неодмінно б згадала про це».
Ерагон опустив щит.
«Не сумуй,– спробував заспокоїти його старий дракон.– Розгадувати загадки завжди складно».
«А що коли тільки ти повинен промовити своє ім’я?
– спитала Сапфіра.– Хіба ж Солембум не казав: “...Коли буде здаватися, що все втрачено, коли сил уже не залишиться, іди до скелі Кутіан і назви своє ім’я, щоб відчинити двері до Склепу Душ”? Твоє ім’я, Ерагоне! Не моє і не Глаедрове».
Ерагон насупився:
«Може, й так. Але якщо потрібне тільки моє ім’я, тоді, напевно, мені треба вимовляти його наодинці».
Сапфіра не примусила себе довго чекати. Вона підстрибнула й розпростала крила, здійнявши справжній вітер, який куйовдив Ерагонові волосся і нагинав до землі траву.
«Тоді спробуй, і швидше!» – сказав дракон, відлітаючи на схід від скелі.
Коли він був уже десь за чверть милі, Ерагон знову подивився на нерівну поверхню скелі, знову підняв свій щит і ще раз промовив своє ім’я, спочатку рідною мовою, а потім ельфійською.
І знов нічого. Не відчинилися якісь двері, не з’явилися сходи. Ані тріщин, ані розламів, ані таємничих символів. Високий шпиль, як і раніше, був усього лиш гранітною брилою, позбавленою будь-яких секретів.
«Сапфіро!» – подумки крикнув Ерагон. Потім він мовчки лайнувся і почав ходити туди-сюди по галявині, буцаючи ногами камені та гілки.
До підніжжя скелі Вершник повернувся аж тоді, коли Сапфіра вже спускалась на галявину. Щоб зупинитися, дракон кілька разів змахнув крилами назад. Нарешті він приземлився, залишивши на м’якій землі глибокі борозни від своїх задніх лап. Листя й трава закружляли довкола Сапфіри, немов у вирі.
«Я так розумію, у тебе не вийшло?» – спитав Глаедр.
«Ні»,– роздратовано буркнув Ерагон і кинув сердитий погляд на шпиль.
«Саме цього я й боявся»,– зітхнув старий дракон.
«Є тільки одне пояснення...» – понуро почав Вершник.
«Яке? – перебив його Глаедр.– Що Солембум нам збрехав? Що він відправив нас у погоню за примарою, щоб Галбаторікс міг знищити варденів, поки нас нема?»
«Та ні. Мабуть, для того, щоб відкрити цей... цей...»
«Склеп Душ»,– підказала Сапфіра.
«Так, склеп, про який він тобі розповідав, ми повинні назвати наші справжні імена».
Слова Вершника впали між ними, немов важкі каменюки. На якийсь час запанувала цілковита мовчанка.
«А якщо це пастка?» – спитала нарешті Сапфіра.
«Тоді це найхитріша пастка на світі,– сказав Глаедр.– Питання, на яке ви повинні спершу відповісти, звучить так: довіряєте ви Солембуму чи ні? Бо якщо ми підемо далі, то будемо ризикувати не тільки своїм життям, але й свободою. А якщо ви довіряєте йому, тоді постає друге питання: чи можете ви бути достатньо чесними із собою, щоб відкрити свої справжні імена, до того ж, дуже швидко. І чи готові ви жити із цим знанням, яким би гірким воно не було? Бо коли ні, то ми маємо одразу ж забратися звідси геть. Після смерті Оромиса я дуже змінився, та я знаю, хто я є. А ти, Сапфіро? Або ти, Ерагоне? Чи можете ви сказати, що саме робить вас тим драконом і тим Вершником, якими ви є?»
Сум’яття охопило Ерагона, коли він глянув угору на скелю Кутіан.
«А й справді, хто я?» – спитав він сам себе.
ВЕСЬ СВІТ – ЛИШ ІЛЮЗІЯ
Насуада сміялась, коли зоряне небо закружляло довкола неї і вона почала стрімко падати в ущелину сонцесяйного білого світла.
Вітер шарпав її волосся, сорочка вільно тріпотіла так, що нерівні краї рукавів поляскували, мов батоги. Безліч великих кажанів, чорних й наче як мокрих, сновигало навколо неї, впинаючись зубами в її й без того болючі рани. А вона все одно сміялась.
Аж ось ущелина почала ширшати, і світло поглинуло Насуаду, засліпивши її на якусь мить. Коли ж очі нарешті призвичаїлись, вона зрозуміла, що стоїть у Кімнаті Провидиці й дивиться на себе, лежачу й прикуту до кам’яної плити попелястого кольору. Біля її обм’яклого тіла стояв Галбаторікс – високий, широкоплечий, з тінню замість обличчя й короною темно-червоного вогню на голові.
Він повернувся до неї і простягнув руку в рукавичці:
– Ходи сюди, Насуадо, донько Аджихада. Облиш свою гордість і присягни мені на вірність. Тоді я дам тобі все, чого ти захочеш.
Насуада криво посміхнулась і кинулася до нього, простягнувши руки вперед. Ще мить – і вона змогла б схопити його за горло, та король розтанув у хмарці чорного туману.
– Усе, чого я хочу, це вбити тебе! – крикнула вона, звівши погляд до стелі. Кімната задзвеніла голосом Галбаторікса. Здавалось, він лунав з усіх боків водночас:
– Ну, тоді ти залишишся тут, аж доки не усвідомиш своєї помилки.
* * *
Насуада розплющила очі. Вона все ще лежала на кам’яній плиті, її зап’ястки й щиколотки були прикуті, а рани страшенно боліли. Дівчина насупила брови. Що то було? Сон чи вона й справді щойно розмовляла з королем? Насуада не могла сказати напевно. Аж раптом в одному кутку кімнати вона побачила в’юнкий паросток зеленої виноградної лози. Він стрімко пробивався поміж розмальованими кахлями, розсуваючи їх. Ось біля нього з’явився ще один, потім іще й іще... Вони проростали крізь стіну знадвору й, розповзаючись по підлозі, вкривали її зеленим зміїстим мереживом.
Насуада бачила, як паростки підповзають до неї. Зрештою, їй не було страшно. Дівчина навіть усміхнулася сама до себе:
«Оце й усе, що він зміг вигадати? Майже щоночі я бачу якісь страхіття».
Наче у відповідь на цю посмішку, плита під нею зникла десь у підлозі, і повзучі вусики щільно зімкнулись над нею. Вони закручувались довкола її рук і ніг, тримаючи їх міцніше за будь-які ланцюги. В очах у дівчини потемніло. Тим часом паростків над нею ставало все більше й більше – тепер єдиним звуком, який вона чула, був їхній шурхіт: сухий, мінливий, схожий на шерех сипкого піску.
Повітря навколо неї стало задушливе й гаряче. Ще мить – і дихати буде вже просто несила. Якби Насуада не знала, що ця виноградна лоза – всього лиш ілюзія, вона, мабуть, почала б кричати від жаху. Натомість дівчина плюнула в темряву й прокляла ім’я Галбаторікса. Уже не вперше. І звісна річ, не востаннє.
Світло... Золоте сонячне проміння заливає розлогі пагорби, вкриті полями й виноградниками. Вона стоїть на краю невеликого внутрішнього дворика, під ґратами, заплетеними квітучою повійкою. Її лоза здається до болю знайомою. Насуада одягнена в прекрасну жовту сукню. У правій руці кришталевий келих з вином, його мускусний смак надзвичайно приємний. Легенький вітрець дме із заходу. Повітря пахне теплом, затишком, свіжозораною землею...
– А, ось ти де! – чує Насуада голос за спиною.
Вона обертається й бачить Мертага, який крокує до неї з величного маєтку. У нього в руках так само келих вина. Мертаг одягнений у чорні панчохи й бордовий сатиновий дублет, прикрашений золотим візерунком. Інкрустований коштовним камінням кинджал звисає з його розкішного пояса. Волосся Мертага довше, ніж зазвичай. До того ж він виглядає таким спокійним і впевненим, яким Насуада його ще ніколи не бачила. І все це, а ще світло, що падає йому на обличчя, надає його образу надзвичайної краси й шляхетності.
Мертаг підходить до неї під ґрати й кладе руку їй на зап’ясток. Він робить це звично і з ніжністю.
– Пустунко, навіщо ти залишила мене наодинці з лордом Ферросом і його безконечними історіями? Мені довелося слухати його півгодини, перш ніж я зумів утекти,– він на мить замовкає, пильно дивиться на неї. Вираз його обличчя стає занепокоєний: – Ти часом не захворіла? У тебе якісь сірі щоки.
Насуада хоче щось сказати, та не в змозі вимовити ані слова. Вона взагалі не знає, як їй бути.
Чоло Мертага вкривають зморшки:
– Тобі знов було зле, так?
– Я... я не знаю... Не можу згадати, як я сюди потрапила...– Насуада бачить, як в очах Мертага зблискує біль, та вже за мить зникає.
Його рука обережно торкається її талії. Він обходить довкола неї, щоб змусити відвести погляд від горбистого краєвиду. Кількома ковтками Мертаг випиває вино.
– Я знаю, що це тебе бентежить...– тихо каже він.– Мені страшенно шкода, але...– Мертаг глибоко зітхає й легенько похитує головою: – Що ти пам’ятаєш останнє? Тейрм? Аберон? Облога Сітрі?.. Подарунок, що я тобі зробив тієї ночі в Еоамі?..
Якийсь жахливий холодок заповзає їй у душу.
– Урубейн,– ледь чутно шепоче вона.– Кімнату Провидиці... Це мій останній спогад.
На секунду Насуада відчуває, як здригнулась рука Мертага, але його обличчя залишається незворушне.
– Урубейн...– повторює він хриплуватим голосом, а потім дивиться їй у вічі.– Насуадо... Після Урубейна минуло вже вісім років.
«Ні-ні,– думає вона,– цього не може бути». Але ж усе, що вона відчуває і бачить,– таке реальне! Ось Мертагове волосся, що його злегка куйовдить вітер, ось запах ланів, доторк сукні до шкіри – усе це таке, як має бути. Та якщо вона справді тут, чому тоді Мертаг не пробує переконати її, вплинути на розум, як робив це раніше? Чи, може, він забув? Якщо пройшло вже вісім років, то він і справді міг забути свою обіцянку, дану колись у Кімнаті Провидиці.
– Я...– хоче сказати Насуада, та її перебиває жіночий голос:
– Пані!
Вона дивиться через плече й бачить доволі огрядну служницю, яка поспішає до них з маєтку.
– Пані! – каже служниця й присідає в реверансі.– Вибачте, що турбую вас, але діти дуже хочуть, щоб ви подивились, як вони грають для гостей п’єсу.
– Діти?..– шепоче вона, дивиться на Мертага й бачить, що його очі вологі.
– Так,– відповідає він.– Діти... Четверо. Усі розумні, красиві й здорові... І в доброму гуморі.
Насуада здригається – почуття переповнюють її.
Вона не може нічого збагнути. Потім підводить голову:
– Покажи мені те, що я забула.
Мертаг посміхається до неї з виразом, схожим на гордість.
– Матиму за честь,– каже він і ніжно цілує її в чоло. Потім бере її келих, віддає служниці. Нарешті він міцно стискає її долоні у своїх, заплющує очі й схиляє до неї голову.
А вже наступної миті Насуада відчуває чиюсь присутність, що тисне на її розум. Вона розуміє: це не він. Не може бути, щоб це був він.
Розгнівана обманом і втратою найдорожчого, вона різко висмикує свою руку з Мертагової, хапає його кинджал і з розмаху вганяє гостре лезо йому в бік.
В Ель-Харімі жив самітник з жовтими очима. І казав він: «Бійся ближніх, мова їх брехлива!»
Насуада прокричала ці слова, а Мертаг тим часом глянув на неї порожнім поглядом і зник кудись прямо перед нею. Усе довкола зникло – ґрати, подвір’я, маєток, схили з виноградниками... Вона опинилась у цілковитій порожнечі без світла й без звуку. Насуада спробувала продовжити свою літанію, та не могла мовити жодного слова. Зараз вона не відчувала навіть ударів свого серця.
А потім вона відчула, як темнота закружляла, закружляла, закружляла...
Насуада спіткнулась і впала на коліна. Гостре каміння дряпонуло їй по долонях. Кліпаючи – очі ніяк не могли звикнути до світла,– вона підвелася й роззирнулась навкруги.
Імла й імла. Клапті диму плавали по якомусь зарослому чагарником полю, схожому на Палаючу рівнину.
Насуада знов була одягнена у свою пошматовану сорочку й боса.
Раптом вона почула, як позаду хтось рикнув. Дівчина озирнулась і побачила велетенського дванадцятифутового кулла, який ішов прямо на неї, розмахуючи кутою залізом булавою. За мить зліва з’явився ще один кулл і четверо менших ургалів. А ще за якийсь час із білуватого серпанку імли стрімко зринула пара одягнутих у мантії горбатих фігур і рушила в її бік, щось цвенькаючи й розмахуючи своїми схожими на листя мечами. Хоч Насуада ще ніколи не бачила цих істот на власні очі, вона точно знала, що це разаки.
Дівчина знов засміялась – Галбаторікс намагався просто злякати її. Тож, не звертаючи уваги на ворогів, які наближалися,– Насуада розуміла, що ніколи не зможе ані перемогти їх, ані втекти,– вона сіла на землю, схрестила ноги й почала наспівувати мелодію старовинної пісні гномів...
Перші спроби Галбаторікса пустити ману могли б легко збити її з пантелику, якби Мертаг не попередив про це заздалегідь. Але щоб не виказати Мертага, Насуаді слід було вдавати, що вона не розуміє того, що Галбаторікс маніпулює її сприйняттям реальності. З другого боку, треба було зробити все можливе, щоб не дати королю змоги ввести себе в оману й думати про те, про що вона не повинна думати, або – ще гірше – присягнути йому на вірність. А зробити це було дуже й дуже непросто.
Першою ілюзією стала жінка на ім’я Ріала. Вона з’явилась у Кімнаті Провидиці в ролі сусідки Насуади по камері. Ця жінка казала, що вона таємно одружена з одним із розвідників варденів в Урубейні. Мовляв, її схопили, коли вона несла йому якесь секретне повідомлення. Приблизно за тиждень Ріала спробувала здобути прихильність Насуади і, нехай не прямо, змусити її визнати, що кампанія варденів приречена на поразку, що причини їхньої боротьби – цілком надумані, а єдино правильний і розумний вихід зі скрутної ситуації – підкоритися владі Галбаторікса.
Спершу Насуада навіть гадки не мала, що Ріала – всього лиш ілюзія. Вона думала, що Галбаторікс просто спотворює значення слів цієї нещасної або, може, маніпулює її власними емоціями, щоб зробити аргументи Ріали більш прийнятними. Збігали день за днем, а Мертаг ні навідувався до неї, ні контактував з нею. Насуада вже почала побоюватись, чи не залишив він її часом у руках Галбаторікса. Ця думка завдавала їй більшого болю, ніж можна було б сподіватися. Принаймні Насуада відчувала, що вона не дає їй спокою ані на мить.
Потім вона почала дивуватись, чому це Галбаторікс ось уже цілий тиждень не приходить, щоб мучити її. Можливо, йому просто ніколи? Можливо, вардени та ельфи вже атакували Урубейн? Ні. Якби таке сталося, то Галбаторікс неодмінно згадав би про це – хоч би тільки для того, щоб познущатися. Словом, і якась дивна поведінка Ріали, і непоясненні провали в пам’яті, і бездіяльність Галбаторікса, і тривала мовчанка Мертага – усе це наводило Насуаду на думку, що Ріала була тільки ілюзією, а відчуттю часу більше не можна довіряти. Ясна річ, Галбаторікс міг змінити її уявлення про перебіг часу. Тим паче, що коли людина перебуває в ув’язненні, її відчуття часу й саме по собі стає якимось розпливчастим. І це було вкрай небезпечно, бо втратити відчуття реального часу означало навіть більше, ніж цілком опинитись у владі Галбаторікса – тоді король міг би на власний розсуд подовжувати чи скорочувати її випробування. Та попри все Насуада була сповнена рішучості боротися з Галбаторіксом. І коли вже їй судилося провести у в’язниці сотню років, то вона готова витримати навіть це.
Так чи інакше, Насуада не піддавалась віроломним нашіптуванням Ріали – тож не дивно, що за деякий час вона зникла з камери, а Галбаторікс натомість вдався до інших хитрощів; Тепер він готував свої видіння ще більш ретельно. Вони стали вигадливіші, хоч жодне з них не виходило за рамки реальності – король і досі щосили намагався приховати своє втручання.
Одного разу він начебто повів її з камери до темниці десь у підвалах фортеці. І там Насуада побачила закутих у кайдани Ерагона й Сапфіру. Галбаторікс сказав, що вб’є Ерагона на її очах, якщо вона не присягне йому на вірність. Дівчина відмовилась. Тоді Галбаторікс почав погрожувати, а Ерагон тим часом викрикнув закляття, що якимось чином звільнило всіх трьох. Побачивши це, Галбаторікс, на превеликий подив Насуади, почав тікати, а вона, Ерагон і Сапфіра рушили до виходу з фортеці.
Усе це було так цікаво й захоплююче, що Насуаді кортіло дізнатися, чим же закінчиться їхня історія, але вона відчувала, що вже надто довго грає в Галбаторіксову гру. А в тому, що це гра, можна було не сумніватись бодай тому, що форма луски навколо очей Сапфіри виглядала зовсім не так як слід.
– Ти клявся, що не будеш брехати мені, доки я в Кімнаті Провидиці,– вигукнула тоді Насуада.– Що ж це, по-твоєму, як не брехня, клятвопорушнику?
На цей раз Галбаторікс розгнівався не на жарт. Він крикнув так, наче перетворився на дракона величиною з гору, відкинув усі свої хитрощі й наказав мучити непокірну бранку, як тільки можна...
Нарешті видіння закінчились – Мертаг подумки дав їй знати, що вона знову може довіряти своїм відчуттям. Здається, Насуада ще ніколи не була така щаслива, відчуваючи доторк його розуму.
Тієї ночі він прийшов до неї, і вони провели разом кілька годин. Просто сиділи й розмовляли.
Мертаг розповів їй про успіхи варденів – вони були вже неподалік від столиці,– про підготовку Імперії до оборони. А ще сказав, що нарешті придумав спосіб, як її звільнити. Та коли Насуада спитала про подробиці, пояснювати він не схотів.
– Мені потрібен ще день або два, щоб перевірити, чи це спрацює – сказав Мертаг– Але я знаю, як це зробити. Повір мені й пам’ятай про це.
Вона вірила і в його щирість, і в його турботу. Навіть якщо їй так ніколи й не вдасться врятуватися, знати, що тут, у полоні, ти не одинока, було надзвичайно приємно.
Насуада з радістю розповідала Мертагові про підступи Галбаторікса та про те, як вона їх викрила.
– А ти сильніша, ніж він очікував,– посміхнувся Мертаг.– Багато води спливло відтоді, як хтось міг дати йому такого відкоша. Я б, мабуть, так не зміг...– він трохи помовчав і продовжив: – Я мало що в цьому тямлю, але знаю, що створити правдоподібну ілюзію неймовірно важко. Будь-який вправний чарівник може змусити тебе повірити в те, що ти пливеш у небі, що тобі холодно чи спекотно або що прямо перед тобою росте квітка. Якісь маленькі складні речі або, навпаки, великі й прості,– це те, що може створити будь-хто, а от для підтримки ілюзії потрібна надзвичайна зосередженість. Якщо тебе хоч трішки відволікти, то в твоєї квітки раптом стане чотири пелюстки замість десяти. А там, дивись, вона й зовсім зникне. Найскладніше відтворювати деталі, бо в природі така шалена кількість деталей, що наш розум навіть не в змозі втримати їх усі. Якщо ти коли-небудь будеш сумніватися в реальності того, що бачиш,– придивись до деталей. Шукай якихось огріхів у деталях. Ілюзіоніст може тут помилитися або тому, що не знає про їхнє існування, або тому, що забув, або просто тому, що хоче заощадити енергію.
– Якщо ілюзія аж така складна річ, то як Галбаторіксу вдається її створювати?
– Він використовує Елдунарі.
– Усі відразу?
Мертаг ствердно кивнув:
– Вони дають і енергію, і потрібні деталі, а він лиш спрямовує їх так, як йому заманеться.
– Виходить, що речі, які я бачу, створені зі спогадів драконів? – спитала з трепетом Насуада.
Мертаг знову ствердно кивнув:
– Так, зі спогадів драконів, а також їхніх Вершників, якщо, звісно, вони в них були.
Наступного ранку Мертаг подумки розбудив її. Він хотів попередити Насуаду про те, що Галбаторікс розпочинає все знову. Мертаг не помилився, бо вже невдовзі найрізноманітніші видіння та ілюзії почали переслідувати її. Але наприкінці дня Насуада помітила, що майже всі ці видіння почали ставати все більш розмитими й простими, так, наче до Галбаторікса чи Елдунарі поступово приходила втома.
Ось і тепер вона сиділа на якійсь пустельній рівнині, наспівуючи мелодію гномів, і чекала, коли кулли, ургали й разаки нарешті накинуться на неї. Вони й справді схопили її. Насуада відчувала, як її б’ють і ріжуть. Час від часу вона кричала, благаючи, щоб цей біль якомога швидше скінчився, та жодного разу навіть не подумала про те, щоб підкоритися волі Галбаторікса.
Аж раптом рівнина зникла. Біль відступив.
«Усього цього нема,– сказала сама собі Насуада.– Воно існує тільки в моїй уяві. Але я не здамся. Я сильніша за своє немічне тіло...»
Тим часом перед її очима з’явилась темна печера, ледь-ледь освітлена зеленими сяючими грибами. Тиша. Тільки десь зовсім поруч чути сопіння якоїсь величезної істоти, а ще краплі води лунко падають у темряві між сталагмітами. Мить – і Насуада відчула позаду теплий подих чудовиська й солодкаво-блювотний запах мертвечини.
Тоді вона знов почала сміятися. Вона сміялася навіть тоді, коли Галбаторікс, намагаючись зламати її волю, змушував зазирнути в очі самого жаху. Насуада сміялась, бо знала, що її воля сильніша за його уяву, а ще тому, що сподівалася на поміч Мертага. Коли він був поруч, її не лякали жодні страхіття, якими б жахливими вони не були.
ПИТАННЯ ХАРАКТЕРУ
Ерагонові не повезло – він наступив на якийсь слиз і неждано-негадано впав боком на мокру траву. Вершник щось буркнув собі під ніс і зморщився від болю в стегні. Після такого удару неодмінно залишиться синець.
– Барзул! – сказав Ерагон, обережно зводячись на ноги. «Добре, що я хоч не впав на Брізінгр»,– подумав він, зчищаючи з гетрів шматки холодного бруду. ..
Настрій у юнака був кепський. Шлях до зруйнованої будівлі, де вони вирішили розбити табір, виявився важкий, але хочеш не хочеш – треба йти, бо там було значно безпечніше, ніж у лісі.
Крокуючи по траві, Ерагон розлякав доволі багато жабо-биків. Ті вистрибували зі своїх схованок і рятувалися втечею, розлітаючись навсібіч. Жабо-бики були чи не єдиними досі незнайомими їм створіннями, яких вони зустріли на острові. Ці істоти мали схожі на роги виступи над червонястими очима, а посередині лоба в них був кривий наріст, що дуже нагадував вудку рибалки. На кінці цього наросту висів маленький м’язистий орган, який світився вночі білим або жовтим світлом. Воно дозволяло жабам приманювати сотні летючих комах – а далі вже була справа за їхнім довгим язиком. Словом, жабо-бики мали легкий доступ до їжі, тому виростали часом до надзвичайно великих розмірів. Ерагон якось бачив кількох таких істот величиною з ведмежу голову – це були справжні брили м’яса з банькатими очима й ротами ледь не на дві людські долоні.
Ці жаби чомусь змусили Вершника згадати знахарку Анжелу. Йому ні з того ні з сього дуже схотілося, щоб вона була тут, з ними, на острові Вройнгард.
«Якщо хто-небудь і міг би назвати наші справжні імена, то, б’юсь об заклад, це була б саме вона»,– подумав Ерагон. Зрештою, не знати чому, але йому завжди здавалося, що знахарка бачить його наскрізь, так, наче тільки вона цілком його розуміє. Це відчуття бентежило Вершника, але зараз він був би радий пережити його знову.
І Ерагон, і Сапфіра вирішили таки повірити Солембумові й залишитись на Вройнгарді ще принаймні на три дні, щоб спробувати визначити свої справжні імена. Глаедр залишив остаточне рішення за ними.
«Ви знаєте Солембума краще за мене,– сказав старий дракон.– Тож вам і вирішувати, залишатись чи ні. І так, і так ми дуже ризикуємо. Зрештою, у нас більше немає безпечних шляхів».
Тоді слово взяла Сапфіра.
«Коти-перевертні,– рішуче сказала вона,– ніколи не будуть прислужувати Галбаторіксу. Вони надто цінують свою свободу. Я радше повірю їх ньому слову, ніж слову будь-якої іншої істоти, навіть ельфа».
Тому вони й залишились.
Решту того дня, а також більшу половину наступного Ерагон і Сапфіра провели в роздумах та розмовах. Вони ділилися спогадами, читали думки одне одного й пробували різні комбінації слів прадавньою мовою, все ще сподіваючись, що зможуть визначити свої справжні імена або – коли пощастить – натрапити на них випадково.
Глаедр підказував, коли вони його просили, та здебільшого просто мовчав. Він давав можливість Ерагонові й Сапфірі поговорити віч-на-віч. Зрештою, Ерагон і не хотів, щоб хтось чув більшість із цих розмов. «Визначення свого справжнього імені має бути особистою справою коленого,– мовив Глаедр.– Звісно, коли мені спаде щось на думку, я вам скажу, бо в нас обмаль часу, але буде краще, якщо ви визначите свої імена власними силами».
На жаль, як і раніше, ані у Вершника, ані в його дракона нічого не вийшло.
З того часу, як Бром пояснив Ерагонові, що таке справжні імена, він не раз і не два пробував з’ясувати своє. Знання, а надто знання про самого себе, завжди буває корисне, і Вершник сподівався, що справжнє ім’я дозволить йому краще опанувати свої думки й почуття. Та, як і досі, його не залишало почуття тривоги. Він був не зовсім упевнений у тому, що зможе з’ясувати своє справжнє ім’я за кілька днів. Звісно, він чудово знав, що це треба зробити заради успіху їхньої місії. Крім того, юнак не хотів, щоб чи Глаедр, чи Сапфіра зробили це замість нього. Якщо вже можна віддзеркалити своє єство в одному слові чи фразі, то дійти до розуміння цього слід неодмінно самотужки, а не з чужою поміччю. І все-таки тривога не відступала...
Аж ось нарешті й будівля. Ерагон важко зітхнув, глянувши на п’ять зламаних сходинок, що вели всередину. Ця споруда була гніздовим будинком. Принаймні так сказав Глаедр. Як для Вройнгарду, вона була дуже мала, щоб не сказати, непомітна. Та, незважаючи на це, її стіни сягали близько трьох поверхів у висоту, а простору всередині було цілком досить для того, щоб Сапфіра легко пересувалась. Південно-східний кут споруди обвалився всередину, зруйнувавши заразом і частину стелі. Але загалом будинок був іще дуже міцний.
Кроки Ерагона озивалися луною, коли він спершу пройшов через вхідну арку, а потім рушив по гладенькій підлозі головної зали. В її прозорий матеріал були вмуровані якісь гінкі барвисті пагони, які утворювали просто запаморочливий абстрактний малюнок. Щоразу, коли Вершник дивився на нього, йому здавалось, що лінії ось-ось перетворяться на якусь пізнавану фігуру, але цього так і не сталось.
Поверхня підлоги була вкрита дрібною-дрібною сіткою тріщин, що розходились від каменюки біля проламаної діри, де стіни не витримали потужного удару. Довгі завитки плюща звисали з країв проламаної стелі, наче шматки вузлуватої мотузки. Вода крапала з рослин і падала в неглибокі безформні калюжі. Звук падаючих крапель луною розходивсь по всій будівлі, утворюючи безугавний нерівномірний ритм. Ерагон подумав, що він, мабуть, збожеволів би, якби йому довелося слухати ці звуки бодай кілька днів.
Біля північної стіни вже лежало півколом каміння. Це Сапфіра притягла його сюди, щоб захистити їхній табір. Ерагон знічев’я стрибнув на найближчу брилу, яка була близько шести футів у висоту, трохи постояв, а потім зіскочив униз на інший бік, доволі важко приземлившись.
Сапфіра, яка в цей час вилизувала свою передню лапу, на мить завмерла й питально глянула на нього. Вершник нічого не сказав, лиш невиразно похитав головою, тож дракон знову зайнявся своєю справою.
Тим часом Ерагон розвів під стіною багаття, розв’язав свою накидку й розіслав на підлозі промоклий одяг. Потім він зняв заляпані брудом черевики й поставив їх там, щоб як слід просушити.
