Текст книги "Ерагон. Спадок, або Склеп Душ"
Автор книги: Крістофер Паоліні
сообщить о нарушении
Текущая страница: 17 (всего у книги 49 страниц)
У цей час четверо рабів обережно поставили свої ноші за кілька кроків від Арії й Ерагона. Потім вони посхиляли голови й повернулися туди, звідки вийшли.
– Нагодувати богів своєю плоттю – хіба є в цьому світі більша втіха? – скрикнув головний священик.– Ви двоє, радійте! Невдовзі ви отримаєте благословення старійшин і кров’ю змиєте власні гріхи, увійшовши в нове життя із сумлінням чистим, як у немовляти!
Головний священик і його прислужники звели голови до стелі й почали співати дивну пісню на незвичайному діалекті, що його Ерагон майже не розумів. Мабуть, це був діалект Тоска. Час від часу юнакові вчувалися слова прадавньої мови, та їхня вимова була так спотворена, що зміст пісні годі було второпати.
– Хай буде так, як писав Тоск! – завершили священики спів, а троє послушників ударили в дзвони з такою силою, що здавалося, ніби від їхнього бемкання ось-ось упаде стеля.
За мить послушники покинули кімнату. Слідом за ними в темних нетрях бічного тунелю зникли й каліки. Головний священик і шестеро його рабів вийшли останніми. Брязнули двері, й Ерагон почув, як за ними впав важкий зацув.
Вершник укотре глянув угору й смикнув ланцюг, вкладаючи у свої рухи останню силу. Рани на його зап’ястках спалахнули вогнем і бризнули кров’ю. Яйце, що було зліва, тим часом стало повільно розгойдуватися вперед-назад, а з його нутра долинув слабенький стукіт, так, ніби хтось обережно бив невеличким металевим молоточком по кришталю.
Ерагон уп’явся зубами в кляп і ледь не посивів від жаху. Він безліч разів думав про свою смерть, але й гадки не мав, що доведеться розпрощатися з життям аж так банально...
«Невже мене просто зжере разак?» – думав він, продовжуючи борсатись й знемагаючи від болю в руках. Перед очима Вершника все пливло. Арія й собі почала відчайдушно смикатися, порушивши тишу брязкотом ланцюгів. Стукіт під чорною шкаралупою зловісно наростав.
«Усе. Нічого не вийде»,– урешті-решт здався Ерагон.
Що не кажіть, а в таку біду юнак іще ніколи не потрапляв.
«Але я повинен урятувати хоча б Арію,– крутилось у його голові.– Тільки як? Щоб позбутися кайданів, мені доведеться зламати великі пальці. А потім? Що потім? Потім я розіб’ю яйце разака й скористаюсь його шкаралупою, як ножем. Не факт, що вона міцна, але нею принаймні можна буде спробувати звільнити ноги. Звільнивши ноги, слід буде вилізти за межі вівтаря – там кристали не діятимуть. А потім я зупиню кровотечу й утамую біль за допомогою магії... План, звісно, божевільний, та іншого в мене нема. Кілька хвилин, головне протриматися ці кілька хвилин, хоч вони, мабуть, і будуть найдовшими в моєму житті».
Набравши повні легені повітря, Вершник уже готовий був зламати великий палець на лівій руці, та його зупинив відчайдушний крик Арії. Глянувши на ельфійку, Ерагон побачив скалічені пальці її правиці. Шкіра була зідрана аж до нігтів, оголюючи рожевий м’яз і білу кістку. Арія тим часом безсило повисла, на мить втративши пам’ять, проте дуже швидко прийшла до тями й зробила різкий рух, після чого її долоня прослизнула крізь металевий браслет. На підлогу закрапала кров.
– Аріє! – крикнув юнак, проте кляп спотворив ім’я ельфійки до невпізнання.
Та напружилась і хотіла була звільнити другу руку, коли одні з дверей біля вівтаря зі скрипом відчинилися. До кімнати обережно прослизнув послушник у золотому вбранні. Побачизши його, ельфійка злякалася.
Тим часом послушник уважно подивився на Арію, так, ніби хотів про щось у неї спитати, а потім обережно підійшов до центру жертовного диска, з недовірою позираючи на яйця разаків. Він був худорлявий, мав великі очі й дуже вродливе обличчя.
– Ось, я приніс оце,– прошепотів послушник і дістав напилок, зубило й дерев’яний молоток.– Я хочу допомогти вам, але ви повинні взяти мене із собою, бо я тут більше не витримаю. Я ненавиджу все це... Пообіцяйте, що не покинете мене!
Ерагон ствердно кивнув, навіть не дослухавши його останні слова. Послушник хотів підійти до Вершника, але той показав очима на Арію. Вродливий юнак зупинився, нічого не розуміючи, проте за мить зблиснув очима.
– Так, звісно,– присоромлено буркнув він і кинувся до ельфійки.
Грубий скрегіт напилка заглушив огидний стукіт під шкаралупою чорних яєць. Послушник порався неймовірно довго.
«Пиляй якесь одне кільце, бовдуре!» – подумки скрикнув Ерагон, розуміючи, що їхній рятівник, мабуть, уперше в житті тримає в руках напилок.
Доки послушник працював, Арія висіла на одній руці, її довге чорне волосся закривало обличчя. Час від часу ельфійка дрібно тремтіла, а з її понівеченої правиці стікала кров.
Робота просувалася вкрай повільно. Напилок пройшовся по металу вже кілька сотень разів, а на поверхні ланцюга залишилося всього лиш кілька незначних подряпин. Схоже, ланцюг був захищений магією... Послушник дратувався й працював дедалі завзятіше, час від часу зупиняючись на кілька секунд, щоб витерти широким рукавом вкрите потом чоло.
«Невже ти не бачиш, що напилок тут не допоможе?
– подумки кричав Ерагон.– Візьми ліпше зубило й спробуй розбити кайдани на ногах!»
Але юнак нічого того не чув і продовжував монотонно шкрябати кільце ланцюга напилком. Аж раптом пролунав різкий тріск. Ерагон зиркнув на яйця й побачив на шкаралупі одного з них довгу поперечну тріщину, яка швидко росла в обидва боки. На щастя, друге яйце залишалося поки що цілим, хоч стукіт під його шкаралупою став такий швидкий, що удари зливалися в одне протяжне гудіння.
Послушник зблід, відкинув напилок геть і відскочив від Арії на кілька кроків.
– Пробачте... Пробачте мені, але вже надто пізно,– по його переляканому обличчю текли великі сльози.– Мені дуже шкода...
Юнак вийняв з-під своєї ряси кинджал і мовив так, ніби звертався сам до себе:
– Уже нічого не вдієш, нічого... Так буде краще...
Промовивши останнє слово, він рушив до Ерагона. Вершник запідозрив щось недобре, тому почав відчайдушно смикатися, готовий зламати великі пальці обох рук, але це виявилось не так уже й легко. .
– Пробачте,– ще раз повторив послушник уже за крок від Вершника й широко замахнувся кинджалом.
«Ні!» – подумки скрикнув Ерагон.
Та вже наступної миті з тунелю, яким Вершник і ельфійка потрапили до кімнати, вилетів чималий шмат аметисту й ударив послушника по потилиці. Той похитнувся й упав Вершникові під ноги. Падаючи, юнак усе ж таки встиг полоснути Ерагона кинджалом по ребрах, та лезо лишило всього лиш неглибокий поріз.
Ще мить – і з нетрів тунелю, накульгуючи, з’явилася невеличка постать. Коли вона підійшла до світла, Вершник з полегкістю впізнав Солембума. Кітперевертень був у людській подобі, не маючи на собі нічого, крім настегенної пов’язки. Його чорне волосся стояло майже дибки, а губи спотворила люта гримаса. На руках рятівника виднілося кілька глибоких порізів, одне вухо було зламане, тим часом на маківці бракувало добрячого шматка шкіри. У правій руці Солембума виблискувало закривавлене лезо довгого кинджала. Відстаючи на кілька кроків, за котом-перевертнем переможною ходою шкандибала знахарка Анжела.
НЕВІРНІ НА ВОЛІ
– От глупак! – вигукнула Анжела, поспішаючи до краю візерунчастого диска.
На її тілі було безліч порізів, а одяг аж просяк ворожою кров’ю.
Він мав зробити всього лиш ось так і не псувати нікому нерви! – по цих словах знахарка змахнула своїм прозорим клинком й опустила його на один із аметистових кристалів.
Той затріскотів, немов блискавка, і згаснув, розлетівшись на кілька шматків. Анжела мерщій пішла до другого шматка аметисту – його спіткала така сама доля, як і попередній. Упоравшись із другим, знахарка взялася за третій.
Ерагон тим часом піймав себе на думці, що, мабуть, іще ніколи в житті не радів чиїйсь появі так сильно, як зараз. Спостерігаючи за Анжелою, Вершник перевів погляд, на яйце. Разак уже майже проклюнувся назовні – Ерагон бачив товсту білу мембрану, крізь яку виднілась велика огидна й дзьобата голова цієї потвори.
«Швидше! Швидше!» – подумки повторював Вершник, коли уламок шкаралупи, завбільшки з його долоню, ніби глиняна тарілка, з гуркотом упав на підлогу.
Нарешті мембрана луснула, і малий разак вистромив голову з яйця, показавши гострий пурпуровий язик і переможно заверещавши. З його панцира скрапував слиз – кімнату миттю сповнив запах гнилих грибів. Ерагон смикнувся, але кайдани й надалі міцно тримали його у своїх залізних обіймах. Завуркотівши, разак зібрався на силі й зробив дірку в шкаралупі ще більшою. Тепер із неї визирала його голова й кігтиста задня лапа. Вивільнивши другу лапу, потвора випала назовні, а пробите яйце відкотилось убік, розхлюпуючи якусь густу смердючу жовтувату рідину. Близько хвилини разак продовжував лежати на боку, певно, звикаючи до світла. Потім він звівся на лапи й затріскотів дзьобом, видаючи доволі моторошний звук.
Ерагон спостерігав за народженням потвори приголомшено й водночас із захватом. Разак мав глибоку хрестоподібну грудну клітку, що виглядала так, ніби його ребра були зовні, а не всередині. Вузлуваті кінцівки істоти нагадували тростини, а талія була значно тонша, ніж у людини. Кожна нога мала додатковий суглоб, що вигинався в протилежний бік, через що хода новонародженого була непевна. Панцир здавався м’яким і піддатливим, геть не схожим на панцир дорослого разака, проте Ерагон розумів, що вій дуже швидко стане твердим.
Разак нахилив голову, його величезні вибалушені очі без зіниць закліпали, а сам він затремтів так, ніби йому перехопило дух від усього побаченого. Потім він зробив нерішучий крок убік Арії, потім іще один, іще й іще, аж доки його дзьоб не дістався калюжки крові біля ельфійчиної ноги.
Ерагон заревів у свій кляп, сподіваючись відвернути істоту, але та лиш зиркнула на нього й знов повернулася до ельфійки.
– Я зараз!..– крикнула Анжела, розтрощивши останній кристал.
Та скалки аметисту ще не встигли долетіти до підлоги, як у повітрі промайнула тінь Солембума. Кітперевертень змінював подобу на льоту його голова зменшилась, кінцівки стали коротші, тож він приземлився за крок від разака вже на чотири лапи. Потвора обурено зашипіла й змахнула клешнею, проте кіт-перевертень ухилився від удару, а вже наступної миті блискавично накрив голову разака своєю важкою лапою. Шия разака з хрускотом тріснула, а сам він пролетів через усю кімнату й судомно забився під протилежною стіною.
Солембум переможно зашипів, звільнився від пов’язки й, прищуливши ціле вухо, м’яко попрямував до другого яйця.
– Ой! Що це ти із собою зробила? – буркнула Анжела, поспішаючи до Арії.
Виснажена ельфійка підвела голову, проте нічого не відповіла. Трьома блискавичними змахами меча знахарка звільнила Арію від кайданів. Вона зробила це так легко, немов ланцюги були не з металу, а із сиру.
Арія важко впала на коліна, скрутилась калачиком і притисла понівечену руку до грудей. Полежавши так кілька секунд, вона нарешті витягла з рота кляп і почала жадібно хапати ротом повітря. Анжела тим часом звільнила Ерагона.
– А ми гадали, що тебе вже немає в живих,– хриплим голосом мовив Вершник, виплюнувши брудну ганчірку.
– Щоб мене вбити, треба дуже-дуже старатися...– відповіла знахарка.– Принаймні купці тих партачів це точно не під силу!
Усе ще не зводячись на ноги, Арія почала промовляти цілющі закляття. Її голос тремтів, але кожне слово прадавньої мови злітало з її губ так чітко, ніби вона все життя тільки те й робила, що говорила цією мовою. Ерагон теж заходився лікувати поріз на ребрах, а також свої розтерті до кісток зап’ястки. Упоравшись, він зиркнув на Солембума.
– Відійди...– стривожено мовив Вершник.
Кіт-Перевертень невдоволено змахнув хвостом, але підкорився наказу й зробив кілька кроків убік.
– Брізінгр! – прошепотів Вершник, звівши праву руку.
Довкола цілого яйця спалахнув стовп блакитного полум’я. Потвора під шкаралупою жахливо заверещала. Цей крик більше нагадував рипіння зламаного металу, ніж голос живої істоти. Примруживши очі, Ерагон задоволено спостерігав, як догорає яйце.
«Сподіваюся, це останнє»,– подумав юнак, коли крик ущух, і жестом загасив полум’я.
На якусь мить запала мертва тиша, яку невдовзі порушило човгання ніг Анжели. Знахарка підійшла до Солембума й заходилася зцілювати його пошкоджене вухо та інші рани, шепочучи закляття прадавньою мовою.
Ерагон опустився, навколішки біля Арії й поклав руку їй на плече. Ельфійка звела на Вершника свої великі очі, а потім показала йому понівечену руку. Шкіра на великому пальці, а також на долоні була червона й лискуча, натомість м’язи, схоже, відновилися.
– Чому ти не завершила зцілення? – спитав юнак.– Якщо немає сил, я міг би...
– У мене пошкоджено кілька нервів,– перебила його Арія.– Сама я навряд чи з цим упораюсь... Тут потрібна допомога Блодхгарма. Він у цих справах неперевершений майстер.
– Ти зможеш битися?
– Постараюсь...
– А навіщо ти це зробила? – спитав Вершник, зазирнувши ельфійці в очі.
– Бо так було треба...
– Більшість людей ніколи б на таке не зважились... До того ж, моя рука надто велика... Бачиш?..– Вершник простягнув долоню, щоб порівняти її з долонею ельфійки.
Та кивнула, схопилась за його руку й повільно звелася на ноги. Ерагон і собі звівся, щоб у разі потреби підставити їй своє плече.
– Треба відшукати нашу зброю,– мовив він,– а також мій перстень, медальйон і пояс.
– Навіщо тобі пояс? Він що, магічний? – з підозрою зиркнула на Ерагона знахарка.
– Ти, певно, чула про пояс із дванадцятьма зірками... Та й ім’я мудреця, котрий його виготовив, тобі добре відоме,– сказала Арія, доки Ерагон вагався, чи треба Анжелі знати правду.
– Так це й був той самий пояс? – витріщила очі знахарка.– А я гадала, що він пропав чотириста років тому...
– Ми знайшли його,– рішуче мовила ельфійка.
– Ясно,– зітхнула Анжела, хоч Вершник бачив, що тій страшенно кортить засипати їх питаннями.– Але ми не можемо гаяти час, обшукуючи тут кожен закуток. Невдовзі священики зрозуміють, що ви втекли, і тоді слідом за нами поженеться ціла зграя.
– А може, він скаже нам, куди поділись наші речі,– буркнув Ерагон, кивнувши на послушника, який розпластався на підлозі.
Знахарка швидко сіла навпочіпки й приклала два пальці до його шиї, намагаючись намацати пульс. Потім вона поплескала юнака по щоках і відкрила йому повіки. Послушник слабко застогнав, але так і не поворухнувся.
– Хвилинку,– роздратовано сказала Анжела й заплющила очі.
Якийсь час вона була цілком спокійна, проте невдовзі підстрибнула, ніби кішка.
– Малий негідник! Не дивно, що батьки відіслали його до священиків. Це ж скільки витребеньок їм довелось витерпіти! Цікаво, чи знає він щось корисне? – Анжела глянула на двері, через які входили й виходили священики.– І чого це йому заманулося тебе визволити? Це був би перший порядний вчинок за все його життя...
– Ми повинні взяти його із собою,– знічено сказав Ерагон.– Я пообіцяв забрати його звідси, якщо він нам допоможе.
– Але ж цей телепень хотів тебе вбити! – обурилась ельфійка.
– Я дав йому слово...
– Не думаю, що ти зможеш його переконати,– зітхнула Анжела, зиркнувши на Арію.
– Гаразд. Тоді я понесу його,– відповіла ельфійка й без жодних зусиль завдала послушника на плече.
– А тобі,– звернулася знахарка до Ерагона,– краще взяти ось це, бо нам напевно доведеться битись.
Анжела вручила Вершникові свій короткий меч, а собі дістала з-під складок сукні кинджал, руків’я якого було прикрашене коштовним камінням.
– З чого він? – спитав Ерагон, розглядаючи прозорий клинок меча й милуючись тим, як від нього відбивається світло.
Лезо меча дуже нагадувало діамант, проте юнакові не вірилося, що хтось міг виготовити аж таку дорогу зброю. Крім того, з таким твердим матеріалом навряд чи погодилися б працювати навіть найдосвідченіші майстри.
– Це не камінь і не метал,– відповіла знахарка.– Будь обережний із цією дивовижною зброєю. Торкайся нею тільки того, що хочеш знищити. І не здумай проводити лезом по власному тілу, бо пошкодуєш...
– Чому це раптом? – Ерагон обережно тримав меч на витягнутій руці.
– Тому що,– буркнула знахарка, не приховуючи втіхи.– Цей меч – найгостріший з усіх, що колись існували. Жодна інша зброя не здатна зрівнятися з гостротою його леза... Навіть Брізінгр. Він – сама довершеність... Годі шукати йому рівню. Мій меч проб’є все, навіть те, що захищене магією. Спробуй, коли не віриш...
Ерагон роззирнувся навсібіч. Він справді хотів випробувати меч. Урешті-решт Вершник підійшов до вівтаря й щосили замахнувся, збираючись відтяти один із кутків кам’яної плити.
– Не так сильно! – вигукнула Анжела.
Прозоре лезо пройшло крізь чотиридюймовий граніт, немов крізь кисіль, і ледь не вдарило Вершника по нозі. Ерагон засичав і відскочив назад, насилу зупинивши руку. Шмат вівтаря відвалився й застиг посеред кімнати.
«Хтозна,– ошелешено подумав юнак,– може, клинок цього дивовижного меча й справді діамантовий...»
– На ось,– сказала Анжела, знімаючи зі свого пояса піхви.– Вони тобі також знадобляться. Це одна з небагатьох речей, яку не може розрізати лезо мого меча.
– А він якось називається? – насилу видушив із себе Вершник, іще й досі не оговтавшись від того, що ледь не відтяв собі ногу.
– Авжеж,– захихотіла знахарка.– Альбітр – так звучить його ім’я прадавньою мовою. Проте мені більше подобається називати його Звук Смерті...
– Звук Смерті?
– Саме так,– кивнула Анжела й ударила по лезу кінчиком нігтя, дослухаючись до високої ноти, що увірвалась у темну кімнату, ніби сонячний промінь.– То що, можемо йти?..
Ерагон ствердно кивнув і закрокував до лівих дверей, відчинивши їх так тихо, як тільки було можливо. За ними тягнувся довгий широкий коридор, освітлений смолоскипами. Під кожною стіною коридору стояла рівна шеренга з двадцяти воїнів, оповитих у чорне. Побачивши Ерагона, ворожі солдати миттю схопились за зброю. Вершник відчайдушно скрикнув і кинувся вперед, на даючи своїм супротивникам оговтатись. Та не встиг він пробігти й кількох футів, як навколо обох ворожих шеренг замерехтіло дивовижне розпливчасте світло. Пролунав якийсь приглушений звук, і всі ворожі солдати застигли й як мертві попадали на підлогу.
Юнак і собі на мить застиг, а потім обережно пішов уперед, поглядаючи на тіла вояків Імперії. Картина була така дивовижна й жахлива, що Ерагон аж рота роззявив – з очей ворожих солдатів стікали тоненькі цівочки крові, натомість їхні тіла не мали жодних видимих ушкоджень.
Пересвідчившись, що всі солдати мертві, Вершник обернувся назад і запитально глянув на Анжелу й Арію. Бліда знахарка стояла біля стіни, обіпершись руками на коліна й важко дихаючи.
Її шкіра була біліша за крейду, а тіло тремтіло так, ніби його тіпала лихоманка. Ерагона охопив благоговійний страх – він кілька разів прокручував у голові все, що сталося, проте не міг збагнути, як це Анжелі вдалося.
– Наймудріша,– мовила Арія тремтячим голосом,– як ти це зробила?
– Ну,– сумно всміхнулася знахарка, ледь не задихаючись,– колись давно в мене був учитель на ймення Тенга... Нехай сотня павуків погризе йому вуха... Майже всіма своїми знаннями я завдячую йому...
– Але все одно, як ти це зробила? – спитав Ерагон, добре розуміючи, що такий прийом може стати у великій пригоді під час захоплення Урубейна.
– Час – це рух. А рух – це тепло. Тепло – це енергія...– Анжела знову посміхнулась і підійшла до Ерагона, поплескавши його по щоці.– Настане час, і ця моя витівка здаватиметься тобі простою, як змах меча. Але годі про це... Пам’ятай, Вершнику, сьогодні я більше не зможу скористатися цим закляттям, і, коли ми зустрінемо ще один загін ворогів, тобі доведеться розраховувати тільки на себе.
Насилу вгамувавши цікавість, Ерагон стягнув туніку й куртку з убитого ворога, швидко вдягнув усе це на себе й повів загін коридором, поступово наближаючись до великої арки. У тунелях і кімнатах, через які вони простували, нікого не було. З одного боку, це тішило, а з іншого – відсутність прислуги наводила Ерагона на думку про пастку. На відміну від попередніх, нові кімнати були обставлені меблями, прикрашені гобеленами й мали безліч мідного приладдя, про призначення якого Вершник навіть не здогадувався. Почали траплятися шафи й столи, захаращені старими книгами й манускриптами, проте вардени не мали жодної зайвої секунди, щоб прочитати бодай кілька слів.
Ерагон упевнено вів свій загін уперед, стискаючи холодий ефес Звуку Смерті так сильно, що правицю невдовзі почало зводити судомою. За якийсь час вардени опинилися в коридорі, що закінчувався довжелезними східцями. Біля них, тримаючи рамки зі дзвонами, стояло двоє послушників. Вершник кинувся до них і проштрикнув шию одному, перш ніж той устиг крикнути чи закалатати в дзвони. Другий натомість пронизливо скрикнув, але його крик одразу ж розчинився в тиші, бо Солембум кинувся послушникові прямо в обличчя.
– Мерщій, мерщій! – підганяв своїх супутників Ерагон, збігаючи сходами вгору.
Сходи закінчувалися невеличким майданчиком із десятифутовою стіною, прикрашеною пишним вигадливим орнаментом, що видався Вершникові на диво знайомим. Юнак обережно прокрався під нею й зазирнув за ріг, ледь не скрикнувши від болю – по очах йому вдарило сліпуче рожевувате світло. Щоб роздивитися, що воно й до чого, Ерагонові довелось прикривати очі піхвами меча. І ось що він побачив. Футів за п’ять від нього, на розкішних ношах сидів головний священик. З його понівеченого плеча стікала кров, яку збирала в золоту чашу безрука жінка. Вона примудрялась тримати посудину самими лиш передпліччями, через що картина була вдвічі жахливіша. Відчувши присутність чужинців, священик і жінка здивовано закліпали очима.
Вершник тим часом уважно розглядав місце майбутнього бою. Масивні ребристі колони здіймалися до склепінчастої стелі, оповитої таємничими сутінками. У вітражні вікна правої стіни линуло слабке світло призахідного сонця, тоді як за іншими вікнами була непроглядна темрява. Попід стінам,и стояли химерні білі статуї, а перед ними рівними рядами вишикувалися гранітні стільці, на яких сиділи священики. їхні голови були закинуті вгору, тож здалеку вони нагадували голодних пташенят. А залою линула пісня-молитва, така тужлива, що у Вершника мимохіть перехопило дихання.
«Та це ж той самий собор Драс-Леони, перед вівтарем якого мені довелось стояти навколішки...» – із жахом зрозумів Ерагон.
Безрука жінка з брязкотом випустила чашу на підлогу й скочила на ноги, прикриваючи священика своїм кволим тілом. На вівтарі, біля її ніг, Вершник побачив піхви Брізінгра й Арен, та перш ніж він устиг зробити бодай крок, на нього накинулося двоє озброєних списами охоронців. Юнак парирував удар першого й, блискавично змахнувши Звуком Смерті, розрубав ратище списа навпіл. Спантеличено тримаючи в руках те, що мить тому було зброєю, охоронець і*незчувся, як прозорий меч розітнув його від плеча й до пояса. Клинок пройшов крізь тіло з такою легкістю, що Вершник аж здивувався.
З другим охоронцем Ерагон упорався ще швидше. Саме тоді й наспіли його друзі. Вимахуючи кинджалом, знахарка зайняла позицію праворуч від нього, тимчасом як Солембум знавісніло нявкнув з лівого боку. Ельфійка залишилася позаду, так і тримаючи на плечі непритомного послушника.
Підлогу довкола вівтаря заливала велика калюжа крові. Тоді назустріч зухвалим варденам кинулося кілька нових охоронців, та один із них необачно послизнувся й позбивав своїх товаришів з ніг. Вершник миттю опинився біля розгублених ворогів і порішив їх іще до того, як вони встигли схопитися за зброю.
– Убийте невірних! Розірвіть їх на шматки! – пронизливо загорлав головний священик.– Не дайте цим богохульникам утекти! Вони повинні спокутувати свій гріх перед старійшинами!
Решта священиків завили й затупотіли ногами, збираючись кинутися на варденів, ніби зграя голодних вовків на знесилених оленів. Ерагон миттю звів довкола своєї свідомості мур, ледь устигаючи відбивати хаотичні розумові атаки. Захищатися від такої кількості ворогів було доволі складно. Рятувало лиш те, що з переляку священики нападали по одному, назіть не думаючи об’єднати власну енергію і вкласти її в один потужний удар, який, цілком імовірно, зміг би пробити оборону Вершника.
Невдовзі Вершник відчув присутність м’якої і спокійної свідомості Арії. Серед колотнечі бою вона здавалася Ерагонові одним-єдиним прихистком, і він намагався триматися якомога ближче до ельфійки. Вона теж полинула в його бік, і сталося диво! Якоїсь миті їхні свідомості злились воєдино, так, що юнак уже не міг зрозуміти, де чиї думки. Йому стало легше, він повністю відкрився Арії, не приховуючи від неї жодного куточка свого розуму.
Разом вони атакували одного зі священиків. Каліка почав битий» як риба об лід, проте їхня хватка була мертва. Намагаючись не пустити ельфійку й Вершника до своєї свідомості, священик весь час повторював якусь чудернацьку фразу, що, швидше за все, була цитатою зі священної книги Тоска. Урешті-решт, бідоласі забракло зосередженості, і в його голові промайнула думка:
«Невірні надто близько до нашого Майстра! Нам треба вбити їх, перш ніж вони заподіють йому шкоду! Ні... Ні!!!»
Цієї слабинки було цілком досить, щоб Вершник та ельфійка заволоділи його думками. Тепер він не міг опиратися їм ані фізично, ані розумово – він обм’як і, знепритомнівши, сповз на підлогу.
Тим часом один із ченців, перекидаючи важкі гранітні стільці, вибухнув зеленим полум’ям, що стовпами ринуло з його рота, ніздрів і вух. Вогонь перекинувся на одяг його сусідів, і ті заметушилися, з, останніх сил намагаючись атакувати Ерагона. Полум’я пожирало їхні тіла, які тріскались, немов сухе гілля під час найсильніших буревіїв.
Тоді знахарка відчайдушно кинулась до священиків, завдаючи їм смертельних ударів своїм довгим кинджалом. Слідом за нею м’яко стрибнув вірний Солембум, перегризаючи горлянки тим, кому пощастило уникнути леза Анжелиної зброї.
Священики розгубилися й почали панікувати, через що Ерагонові й Арії стало значно легше атакувати їх думками. Спершу на підлогу впав один священик, потім другий, третій, четвертий, а решта не витримали й кинулися навтьоки. Хтось намагався врятуватись у вестибюлі, з якого можна було втекти до монастиря, а хтось приречено плазував між стільцями, обхопивши руками голову. Однак здалися не всі. Посеред зали все ще стояло шестеро священиків, які вперто продовжували атакувати захист Вершника. Підступитися до калік було не так уже й легко, оскільки кожен із них мав принаймні одну руку, в якій виблискував короткий кинджал.
Тоді Ерагон кинувся вперед і змахнув мечем, намагаючись вразити одного з них у шию, однак лезо Звуку Смерті завмерло за півфута від каліки.
«Магічний захист...» – подумав Вершник і в розпачі спробував ударити священика кулаком У груди.
На превеликий подив юнака, удар досягнув мети. Кістки хруснули, і бідолашний каліка відлетів назад, зваливши з ніг кількох своїх товаришів. Схоже, захист священиків був налаштований тільки проти зброї, а про те, щоб битися врукопаш, вони, з огляду на своє каліцтво, мабуть і не думали. Збагнувши це, Ерагон парирував незграбний удар найближчого зі священиків, а потім з усієї сили зацідив йому рукою в живіт. Солембум теж не ловив ґав. Настовбурчивши шерсть, він блискавкою кинувся на священиків і вп’явся одному з них у горлянку.
Урешті-решт, із шістьох відчайдухів залишився тільки один. Але й він протримався недовго – Арія схопила каліку за поли одягу й швиргонула так, що той, перекинувши кілька стільців, пролетів футів тридцять, ударився об стіну й завмер.
Тим часом четверо рабів тихенько підняли ноші з головним священиком і швидко задріботіли вздовж східної стіни собору, прямуючи до виходу. Вершник помітив їх. Він стрибнув на вівтар, перекинувши ногами золоті тарелі, легко перелетів через тіла вбитих священиків і стрімголов помчав до виходу, наздоганяючи рабів із ношами.
Побачивши Ерагона, що перетнув їм шлях, четверо рабів уклякли на місці.
– Назад! – заверещав каліка-священик.– Назад!
Раби виконали наказ свого хазяїна, та було вже надто пізно. Позаду них, так і тримаючи послушника на плечі, стояла Арія. Тоді раби відчайдушно скрикнули й кинулись убік, поміж двома рядами гранітних стільців, але там на них уже давно чекав Солембум. Прищуливши вуха, кітперевертень загарчав так, що у Вершника аж мурашки по спині побігли. За якийсь час повз Ерагона прошкутильгала Анжела, озброєна кинджалом і двома дротиками – жовтим і зеленим. Вершник не міг надивуватися, звідки в знахарки стільки всілякої чудернацької зброї.
Раби вперто не хотіли кидати свого хазяїна й, трохи повагавшись, помчали прямо на Солембума, мабуть, тому, що кіт здався їм найменш небезпечним серед усіх супротивників. Та не так сталося, як гадалося.
Солембум видерся на стілець, напруживсь і стрибнув на раба, що біг попереду. Побачивши в повітрі кота, головний священик вигукнув щось прадавньою мовою, хоч Ерагонові й не вдалося розібрати жодного слова закляття. Але Солембум без жодних пригод дістався до раба, звалив його на підлогу й миттю ж загриз. Решта рабів перечепились через тіло небіжчика й... Захитавшись, ніби пліт на розбурханій хвилі, ноші перекинулись, а головний священик полетів шкереберть і затих, ударившись животом об один зі стільців.
Вершник був уже поруч. Кількома швидкими ударами він порішив двох рабів, а останній із них опинився в лапах Солембума, і той блискавично скрутив бідоласі в’язи. Настав час прикінчити й головного священика. Вершник попрямував до безрукого тіла, аж раптом хтось спробував зухвало вдертись у його свідомість і встановити контроль над усіма думками. Несподіваний напад змусив Ерагона зупинитися й зосередитись. Арія та Солембум теж заклякли на місці – очевидно, непроханий гість намагався пробити і їхні захисні бар’єри. Нічого не сталося тільки зі знахаркою. Щоправда, вона на мить зупинилась, але відразу ж попрямувала далі.
Головний священик зиркав на Ерагона з такою люттю, що здавалося, ніби його темні, глибоко посаджені очі ось-ось спалахнуть вогнем. Якби каліка мав руки й ноги, то неодмінно б спробував голіруч видерти Вершникові серце.
Коли Анжела підійшла ближче, тиск на Вершникову свідомість став іще більший. Ніде правди діти, головний священик був значно вправніший за своїх підопічних, адже вступити в розумовий бій одразу з чотирма істотами, та ще й якими – ельфом, відьмою, котомперевертнем і Вершником– міг далеко не кожен. Більше того, каліка виробляв такі речі, з якими Ерагонові ще ніколи не доводилось мати справу. Він знаходив думки Солембума, сплутував їх із думками Арії, а до того клубка вплітав ще й думки Вершника. Священик так міцно затягував розумові вузли, що якийсь час Ерагон навіть не розумів, що відбувається.
