Текст книги "Ерагон. Спадок, або Склеп Душ"
Автор книги: Крістофер Паоліні
сообщить о нарушении
Текущая страница: 44 (всего у книги 49 страниц)
– Тому,– відповіла Насуада,– що я вірю, що зможу стати гарною королевою. А (крім того, я впевнена, що так буде найкраще і для наших людей, і для всієї Алагезії.
– Ти дуже високої думки про себе.
– Вдавана скромність ніколи мені не імпонувала, і найменше – коли її виказували ті, хто керує іншими. Хіба я не довела як належить свого вміння керувати? Якби не я, вардени ще й досі ховалися б у Фартхен Дурі, чекаючи від когось сигналу, що настав час рушити на Галбаторікса. Я привела варденів із Фартхен Дура до Сурди, я створила з них могутню армію. Звісно, із твоєю допомогою. Але повела їх я, і саме я заручилась підтримкою гномів, ельфів та ургалів. Ти б міг це зробити?.. Той, хто сидітиме на троні в Урубейні, буде змушений домовлятися з кожною расою, яка тут є, а не лише зі своєю. І знов-таки: я це робила й зможу робити далі,– голос Насуади потроху ставав м’якшим, хоч обличчя, як і раніше, було суворе: – Орине, а тепер скажи ти: навіщо це тобі? Це зробить тебе щасливим?
– Це не питання щастя,– похмуро відповів король.
– Чому ж ні! – вигукнула Насуада.– Так! Принаймні почасти. Подумай, чи справді ти хочеш керувати всією Імперією, на додачу до Сурди? Той, хто сяде на трон, опиниться перед великим і складним завданням. Країну треба відбудувати... Треба вести перемовини, захоплювати міста, підкоряти вельмож і магів... Треба витратити ціле життя на те, щоб хоч трохи зменшити ту руїну, яку залишив після себе Галбаторікс. Чи справді це те, що ти хочеш узяти на свої плечі? Мені здається, тобі більше до душі те життя, яке ти вів раніше,– вона кинула погляд на келих, що так і стояв на коліні короля, а потім глянула йому прямо в очі: – Якщо ти приймеш мою пропозицію, то зможеш повернутися до Аберона, до своїх дослідів у галузі натурфілософії. Невже ти цього не хочеш? Сурда стане більша й багатша, а ти зможеш вільно займатися тим, що тобі подобається.
– Ми не завжди займаємось тим, що нам подобається,– відповів Орин.– Часом треба займатися тим, чим треба, а не тим, що подобається.
– Це так, але...– почала Насуада, та Орин не дав їй договорити.
– Крім того, якби я став королем Урубейна, я міг би так само легко, як і в Абероні, займатися цікавими речами тут.
Насуада спохмурніла, але не встигла нічого сказати, бо Орин жестом зупинив її:
– Ти не розумієш...– він кинув на неї сердитий погляд і знову ковтнув вина.
«Тоді поясни нам»,– мовила Сапфіра. Здається, їй почав уриватися терпець.
Орин тим часом залпом випив свій келих до дна й пожбурив його у двері, які вели на сходи, з такою силою, що кілька коштовних камінців, зблиснувши, розлетілись по підлозі.
– Я не можу! – крикнув він.– Але я хочу спробувати,– він обвів поглядом присутніх.– Ніхто з вас не зрозуміє мене! Ви надто загрузли в самих собі, щоб щось бачити... Як ви можете щось збагнути, якщо ніколи не переживали того, що пережив я?
Він знову відкинувся у кріслі. Його очі виблискували з-під високого чола, немов чорні шматочки вугілля:
– Отже, це твоє останнє слово? Ти не відмовишся від своєї заяви?
Вона заперечно похитала головою.
– А якщо я стоятиму на своєму?
– Тоді між нами буде конфлікт.
– І ви всі троє станете на її бік? – Орин глянув по черзі на Арію, Орика й Грімра.
– Якщо хтось нападе на варденів, ми будемо битися пліч-о-пліч із ними,– сказав Орик.
– І ми так само,– додала Арія.
Король Орин посміхнувся, хоч його посмішка більше нагадувала оскал:
– Але ви не будете вказувати нам, кого вибирати за правителя, чи не так?
– Звісно, ні,– відповів Орик, і його зуби зблиснули в бороді.
– Звісно, ні,– повторив навіщось Орин і знов повернувся до Насуади.– Крім тих міст, про які ти казала, я хочу ще й Белатону.
На мить Насуада замислилась.
– У тебе й так є два портові міста – Фейнстер і Аруфс,– нарешті, сказала вона.– А якщо враховувати Еоам, що на острові Бейрланд, то аж три. Ліпше я дам тобі Фьорност, і тоді ти отримаєш ціле озеро Тудостен, а в мене буде все озеро Леона.
– Леона цінніша за Тудостен, бо дає доступ до гір і північного берега.
– Так. Але в тебе вже є доступ до озера Леона – з Даута й річки Джиєт.
Король Орин дивився на підлогу в центрі кімнати й мовчав. Надворі вже сутеніло. Край сонця ковзнув за обрій, залишивши світлими всього лиш кілька легких хмаринок. Небо почало темніти, і в сутінках зринули перші зірки – ледь помітні цяточки світла на величному пурпуровому тлі. Подув легенький вітрець. У його звуках Ерагонові вчувався шерех листя кропиви.
Мовчанка затягнулась. І що довше всі чекали, то більше Вершникові здавалося, що Орин не погодиться на пропозицію Насуади. А може, він так і просидить мовчки цілу ніч. Аж раптом король підвівся.
– Дуже добре,– сказав він тихо.– Якщо ти будеш дотримуватись умов нашої згоди, я не стану сперечатися з тобою за трон Галбаторікса... ваша величносте.
Ерагон здригнувся, коли почув, як Орин промовляє ці слова.
Насуада повільно вийшла й стала посеред кімнати.
– Король помер, хай живе королева! – скрикнув Орик і вдарив руків’ям Волунда об підлогу.
– Король помер, хай живе королева! – підхопили Ерагон, Арія, Датедр і Грімр. Губи кота-перевертня розтягнулись, оголивши гострі ікла. Сапфіра гучно й радісно ревнула, і її голос відбився від стелі й полетів у вкрите сутінками місто під ними. Елдунарі теж були задоволені.
Насуада стояла прямо й гордо, але в її очах, здається, зблискували сльози.
– Дякую,– сказала вона, звертаючись до всіх. Вона промовила це так, немов її думки були зараз десь в іншому місці, далеко-далеко звідси. Та, мабуть, тільки Ерагон помітив цю ауру суму довкруг королеви.
Тим часом на землю впала темна ніч. Світилася одна лиш верхівка вежі, що нагадувала маяк на березі моря.
ГІДНА ЕПІТАФІЯ
Після перемоги в Урубейні дні, тижні та місяці спливали для Ерагона водночас і швидко, і повільно. Швидко, тому що він та Сапфіра були дуже заклопотані й нечасто випадав такий день, коли на заході сонця вони не почувалися вкрай стомленими. А повільно, тому що Вершник усе ще відчував відсутність мети, попри ту силу-силенну завдань, які давала їм королева Насуада. Часом йому здавалося, що вони стоять на клаптику спокійної води, чекаючи на щось, що годне виштовхнути їх назад у головне річище.
Коли Насуаду обрали королевою, вони із Сапфірою залишилися в Урубейні ще на чотири дні, допомагаючи варденам навести лад у місті та на прилеглих територіях. Багато часу вони витрачали на те, щоб приборкати розлючені діями варденів юрби або знешкодити групи солдатів, які втекли з Урубейна, а тепер, щоб якось прогодуватися, грабували мандрівників, селян і найближчі маєтки.
Крім того, вони із Сапфірою брали участь у відбудові величезних головних воріт міста. А ще Ерагон, за наказом Насуади, наклав кілька заклять, щоб ті, хто досі був відданий Галбаторіксу, не могли шкодити варденам. І хоч ці закляття діяли лише на мешканців міста й прилеглих земель, вони дозволяли всім варденам почуватися трохи безпечніше.
Ерагон уже давно помітив, що вардени, гноми, ба навіть ельфи ставляться до нього та до Сапфіри інакше, ніж то було до смерті Галбаторікса. У їхньому ставленні з’явилося куди більше поваги. Це було щось схоже на благоговіння. Спершу Ерагонові це подобалося – Сапфірі, здається, усе було байдуже,– але згодом почало набридати. Вершник зрозумів, що багато гномів і людей прагнуть догодити йому, що вони ладні сказати йому замість правди будь-яку вигадку, коли вважатимуть, що він хоче її почути. І це відкриття дуже засмутило його. Він відчув, що не може довіряти більше нікому, окрім Рорана, Арії, Насуади, Орика, Хорста і, ясна річ, Сапфіри.
Арію він тепер рідко коли бачив. І в ті кілька разів, коли вони таки зустрічалися, Арія здавалася замкнутою. Ерагон гадав, що то був її спосіб побороти горе. Зрештою, вони ніколи не мали нагоди поговорити на самоті. Не дивно, що знаки співчуття, які він міг їй подати на людях, були короткі й незграбні. Вершникові здавалось, що Арія цінує їх, однак важко було сказати напевно.
Що ж до Насуади, то все виглядало так, ніби вже після однієї ночі гарного сну до неї повернулась більша частина її колишньої енергії, духу й сили. Це не могло не дивувати Ерагона. Його думка про королеву стала ще більш високою після того, як вона розповіла про ті тяжкі випробування, які їй довелося пережити в Кімнаті Провидиці. Так само зросла його повага й до Мертага, про якого Насуада не зронила жодного слова. У свою чергу, королева похвалила Ерагона за те, як він керував діями варденів за її відсутності. Щоправда, Вершник почав заперечувати, мовляв, він і сам був відсутній більшість того часу... І звісно ж, Насуада подякувала йому за те, що він урятував її так швидко, як зміг. Пізніше вона призналася, що ще трішки – і Галбаторіксу, мабуть, вдалося б зламати її волю.
На третій день Насуада була коронована на великій площі в центрі міста, на очах у величезної юрби людей, гномів, ельфів та ургалів. Вибух, яким закінчилось життя Галбаторікса, зруйнував стародавню корону Бродрінгів, тому гноми викували нову корону із золота, знайденого в місті, і коштовного каміння, яке ельфи вийняли зі своїх шоломів та ефесів мечів.
Церемонія була проста, але від цього ще більш значуща. Насуада пішки з’явилась збоку зруйнованої цитаделі. На ній була сукня пурпурового кольору з короткими рукавами, так що всі могли бачити шрами на її передпліччях. Сукня мала оздоблений по краях норкою шлейф, який несла Елва,– Ерагон пам’ятав попередження Мертага й наполіг на тому, щоб дівчина була якомога ближче до Насуади.
Коли Насуада крокувала до помосту, який поставили в центрі площі, звучали повільні удари в барабани. На помості, поряд із різьбленим кріслом, що слугувало троном, стояв Ерагон, а відразу за ним – Сапфіра. Перед помостом стояли королі Орин, Орик та Грімр, а також Арія, Датедр і Нар Гарцхвог.
Насуада зійшла на поміст і стала на коліно перед Ерагоном і Сапфірою. Гном із клану Орика передав Ерагонові нову корону, і той надів її на голову Насуади. Потім Сапфіра вигнула шию, торкнулась щокою чола Насуади й разом з Ерагоном промовила:
– Тепер устань королевою, Насуадо, донько Аджихада й Надари.
Зазвучали фанфари, а з юрби, що досі стояла, затамувавши подих, почулися радісні вигуки. Це була якась дивовижна какофонія, в якій рев ургалів змішався з мелодійними голосами ельфів.
Потім Насуада сіла на трон. Король Орин став перед нею й присягнув на вірність. За ним те саме зробили Арія, король Орик, Грімр Півлапа й Нар Гарцхвог. Кожен із них обіцяв дружбу й мир з боку відповідної раси.
Ця подія неабияк вплинула на Ерагона. Він відчув, що ледь-ледь стримує сльози, дивлячись, як Насуада гордо та пишно сидить на троні. Тільки із цієї миті нарешті прийшло усвідомлення того, що Галбаторікс більше ніколи не повернеться.
Після цього почалося святкування. І вардени, і їхні друзі гуляли всю ніч та весь наступний день. Ерагон майже не пам’ятав тих святкувань – хіба що танці ельфів, барабанний бій гномів та ще чотирьох куллів, які залізли на вежу міської стіни й, стоячи там, сурмили в сурми, зроблені з черепів їхніх батьків. Чимало жителів міста також приєдналися до святкувань, і Ерагон відчув їхню радість від того, що Галбаторікс більше не був королем. Одна епоха закінчилась – на зміну їй прийшла інша.
На п’ятий день, коли ворота було вже майже відбудовано й місто здавалося цілком спокійним, Насуада наказала Ерагонові й Сапфірі летіти спершу до ДрасЛеони, потім до Белатони, Фейнстера й Аруфса. У кожному із цих міст Вершник за допомогою ім’я імен прадавньої мови мав звільнити всіх, хто присягнув на вірність Галбаторіксові. А ще Насуада попрохала Ерагона зв’язати закляттями солдатів і вельмож – так само, як він зв’язав людей Урубейна,– щоб вони не могли порушити тільки-но встановлений мир. Ерагон не схотів цього робити, бо й Галбаторікс контролював своїх підлеглих у такий самий спосіб. В Урубейні, де загроза з боку прихованих убивць чи інших людей, вірних Галбаторіксу, була досить сильна, Ерагон зробив це охоче, але деінде робити не хотів. На його щастя, Насуада, трохи подумавши, погодилася з ним.
У дорогу Ерагон і Сапфіра взяли із собою понад половину Елдунарі з Вройнгарду. Інші лишились із серцем сердець, яке було врятоване зі скарбниці Галбаторікса. Блодхгарм і його чарівники, яким не треба було більше захищати Ерагона й Сапфіру, перемістили ці Елдунарі до замку за кілька миль на північ від Урубейна, де серця можна було легко захистити від тих, хто схотів би їх викрасти, і де думки божевільних драконів не впливали на чужу свідомість. Пересвідчившись, що Елдунарі тепер у безпеці, Ерагон і Сапфіра рушили в дорогу.
Невдовзі вони прибули до Драс-Леони. Ерагон був вражений тією кількістю заклять, які оплутали все місто й темну кам’яну вежу під назвою Хелгрінд. За якийсь час Вершник зрозумів, що багато із цих заклять були створені сотні років тому, а може, й більше: це були давно забуті чари минулих часів. Тоді він залишив ті, які здалися йому нешкідливими, і прибрав ті, які викликали в нього підозру. На жаль, часто їх було важко від різнити одне від одного, а Ерагонові не хотілося мати справу із закляттями, чиєї мети він не розумів. У такому разі на допомогу приходили Елдунарі. Іноді вони навіть пам’ятали того, хто наклав ці чари, і могли з’ясувати їхнє призначення, використовуючи інформацію, яка для Ерагона не означала нічого.
Потім дійшла черга до Хелгрінда й володінь жерців, які повтікали, щойно до них дійшли чутки про падіння Галбаторікса. Тут уже Ерагон не дуже намагався визначити, яке закляття безпечне, а яке – ні. Він прибирав їх усі. А ще в руїнах великого храму він пробував знайти за допомогою ім’я імен пояс Белотха Мудрого. Утім його спіткала невдача.
Вони залишились у Драс-Леоні на три дні, а потім рушили до Белатони. Там Ерагон знімав закляття Галбаторікса. Те саме він робив також у Фейнстері та Аруфсі. Між іншим, у Фейнстері сталася одна небезпечна пригода – хтось підсунув Вершникові отруйний напій. На щастя, його захистили. чари, але Сапфіра була вкрай розлючена.
«Якщо я впіймаю того нікчемного щура, який це зробив,– гаркнула вона,– я з’їм його живцем, починаючи з пальців ніг».
* * *
Дорогою назад до Урубейна Ерагон запропонував трохи змінити шлях, щоб відвідати гробницю Брома. Сапфіра погодилася. Нахилившись так, що горизонт став прямовисно, розділивши світ порівну між темно-синім небом і коричнево-зеленою землею, вона полетіла в інший бік.
На пошуки гробниці знадобилося майже півдня, але, нарешті, Сапфіра таки знайшла пагорби з піщанику, серед яких був той, що вони шукали – високий похилий пагорб із червонуватого каменю та печерою посередині схилу. На гребені пагорба виблискувала здаля діамантова гробниця.
Пагорб був точнісінько такий, яким його й пам’ятав Ерагон. Вершник глянув на нього згори й відчув, як защеміло серце.
Сапфіра сіла якраз поряд із гробницею. Її кігті заскреготали по вкритому вибоїнами каменю, відколовши від нього дрібні уламки. Навколо стояла тиша.
Неслухняними пальцями Ерагон розстебнув застібки на ногах, трохи посидів і зійшов на землю, відчуваючи легке запаморочення. На якусь мить йому навіть здалося, наче він опинився в минулому.
Вершник струснув головою, ніби хотів скинути із себе сон, підійшов до гробниці й зазирнув у кришталеві глибини. Там він побачив Брома.
Там він побачив свого батька.
Зовні Бром зовсім не змінився. Діамант, у якому містилося тіло, захищав його від руйнівного впливу часу й довкілля. Зморшкувата шкіра обличчя затверділа, але була рожева, так, наче під нею все ще пульсувала гаряча кров. Здавалось, що Бром може в будьяку мить розплющити очі й звестись на ноги, щоб продовжити їхню незавершену подорож. Він наче став безсмертним, бо більше не старів, як інші люди, а залишався навіки одним і тим самим, упійманий якимось сном без сновидінь.
Меч Брома лежав у нього на грудях і на довгій білій бороді, а його руки покоїлися на ефесі саме так, як Ерагон їх колись поклав. Поруч із ним був його викривлений жезл, який, як розумів тепер Ерагон, вкривали десятки знаків прадавньої мови.
На очі Ерагонові набігли сльози. Він упав на коліна і якийсь час тихо-тихо плакав. Він чув, як плакала й Сапфіра, він подумки відчував її і знав, що дракон теж оплакує смерть Брома.
Нарешті Ерагон звівся на ноги й нахилився над поверхнею гробниці, щоб роздивитись обличчя Брома, Тепер, коли Вершник знав, що шукати, він міг побачити риси схожості, звичайно, розмиті й викривлені часом, та все ж таки беззаперечні. Кутик Бромових вилиць, зморшка між бровами, прикметний вигин його верхньої губи – Ерагон бачив це все. Одне-єдине, чого він не успадкував від Брома,– гачкуватий ніс. Ніс Ерагона був, як у матері.
Вершник іще раз глянув униз. Він важко дихав, а очі знову заволокло сльозами.
– Усе закінчено,– тихо сказав він.– Я зробив це... Ми зробили... Галбаторікс тепер мертвий, Насуада на троні, а ми із Сапфірою живі й здорові. Це сподобалося б тобі... Чи не так, старий лисе?..
Ерагон спробував посміхнутись і витер очі тильним боком долоні:
– Та хіба тільки це?! На Вройнгарді є яйця драконів. Яйця! Тепер дракони не вимруть. Ми із Сапфірою виростимо їх. Мабуть, ти ніколи не думав, що так буде... Правда ж? – він знову посміхнувся.– Цікаво, що б ти сказав про все це? Ти такий, як і колись, а ми – ні. Ти хоча б упізнав нас?..
«Звичайно, упізнав би,– сказала Сапфіра.– Ти – його син,– вона легенько торкнула його мордою.– Крім того, твоє обличчя не так уже й змінилося, щоб він сприйняв тебе за когось іншого..., навіть якщо твій запах і змінився».
– Він справді змінився?
«Так. Тепер твій запах більше схожий на запах ельфа... Та, в кожному разі, Бром навряд чи подумав би, що я – це Шруйкан або Глаедр. Чи не так?»
– Так.
Ерагон шморгнув носом і відійшов від гробниці. Бром усередині діаманта був так сильно схожий на живого, що в голові Ерагона зринула думка – дивовижна, неможлива думка, яку його розум відганяв, але почуття не відпускали. Він думав про Умарота й Елдунарі, про всі накопичені ними знання, які вони втілили в закляття в Урубейні,– й іскра відчайдушної надії зажевріла в його серці.
«Бром помер, і ми поховали його,– сказав він, звертаючись до Сапфіри й Умарота,– а наступного дня Сапфіра зуміла перетворити камінь на діамант... Умароте, з твоєю силою та знаннями... Чи не могли б ми спробувати воскресити його? – Ерагон тремтів, так, наче його охопила лихоманка.– Адже раніше я не знав, як зцілити його рану, а от тепер, гадаю, зміг би».
«Це буде складніше, ніж тобі здається»,– відповів Умарот.
«Так, але ви могли б спробувати зробити це!» – стояв на своєму Ерагон.– Я ж бачив, як ви із Сапфірою за допомогою магії робите дивовижні речі. Я певен, це вам під силу!»
«Але ти ж знаєш, ми не можемо за командою користуватись магією»,– відповіла Сапфіра.
«Та навіть якщо б нам це вдалося,– сказав Умарот,– ми навряд чи зможемо відновити розум Брома таким, яким він був. Розум – це надто складна річ. Усе може закінчитись тим, що його розум потьмариться або взагалі зміниться особистість. І що тоді? Ти б хотів, щоб він жив такий? А чи він сам хоче цього?.. Ні, Ерагоне, краще залишити все так, як є, і шанувати Брома у думках і вчинках, як ти й робив. Звісно, тобі хочеться, щоб усе було інакше. Так хочеться всім, хто втратив близьку людину. Але така природа речей. Бром живе в наших спогадах... Нехай і це втішає тебе».
«Але...» – хотіла сказати щось Сапфіра, та їй не дав договорити найстаріший з Елдунарі – Валдр. На неабиякий подив Ерагона, він говорив не картинами або почуттями, а словами прадавньої мови, говорив якось напружено, понад силу, так, наче ця мова була йому чужа.
«Залиште мертвих землі,– мовив він.– Вони не для нас».
Більше він не сказав ані слова, хоч Ерагон і відчував його сум і співчуття.
Вершник глибоко зітхнув, на мить заплющив очі. Він дозволив своєму серцю відпустити оманливу надію – Бром був мертвий.
«Ех,– сказав він Сапфірі,– я не думав, що це не під силу нікому».
«Було б дивно, якби було інакше»,– відповіла Сапфіра.
Ерагон відчув, як її тепле дихання скуйовдило волосся в нього на маківці, коли вона торкнулася його спини своєю щокою. Тоді він силувано всміхнувся, зібрав у кулак усю свою мужність і знов глянув на Брома.
– Батьку,– сказав він.
Це слово прозвучало солодкою музикою. Досі Вершник ніколи не мав нагоди його вимовити. Потім він перевів погляд на руни, які залишив на вершині гробниці, там, де була голова:Тут лежить Бром, Вершник дракона, що був мені за батька. Нехай пам’ять про нього живе у віках!
Ерагон болісно посміхнувся з того, як близько він був до правди. Потім він почав говорити прадавньою мовою. Діамантова поверхня замерехтіла й попливла, аж доки на ній не з’являвся новий напис рунами. Коли Вершник закінчив, напис був уже інакший:
Тут лежить Бром,
Вершник, пов’язаний із драконом Сапфірою, Син Холкомба і Нельоду,
Коханий Селени,
Батько Ерагона, Вбивці Тіні,
Той, хто створив варденів І знищив клятвопорушників.
Нехай пам’ять про нього живе у віках!
Ця епітафія була, може, не такою особистою, але видалась Ерагонові більш влучною. Вершник наклав іще кілька заклять, щоб захистити діамант від грабіжників і вандалів. Можна було рушати в дорогу. Та Ерагон усе ще продовжував стояти біля гробниці, не відриваючись, так, наче мало бути щось іще – якась подія, якесь почуття, якась думка, щось таке, що допоможе йому попрощатися з батьком і піти.
Нарешті він поклав руку на холодний діамант, бажаючи доторкнутись до Брома востаннє.
– Дякую тобі за все, чого ти навчив мене,– мовив Вершник.
Сапфіра теж нахилила голову, торкнувшись носом твердого каменя.
Тепер можна було йти. Ерагон повернувся, відчуваючи, як на душі йому полегшало, і повільно заліз на спину Сапфіри.
Невдовзі Сапфіра злетіла. Вона прямувала на північний схід, до Урубейна. Іще якийсь час Ерагон був похмурий. Та коли купка пагорбів з піщанику стала всього лиш смужкою на горизонті, він глибоко зітхнув і глянув угору, в безкрає блакитне небо. На його обличчі заграла посмішка.
«Чого ти смієшся?» – спитала Сапфіра й вильнула хвостом туди-сюди.
«У тебе на морді знов луска відростає». Сапфіра пирхнула.
«Я завжди знала, що так буде. Чому б і ні?» – немовби байдуже сказала вона.
Однак Вершник відчув, як її боки здригаються під його п’ятами – вона муркотіла від задоволення. Тоді він погладив її й ліг на шию, відчуваючи, як тепло її тіла проникає в нього.
УЛАМКИ НА КОРАБЛІ
Коли вони із Сапфірою прибули до Урубейна, Ерагон з подивом довідався про те, що Насуада повернула назву Іліреї з поваги до її історії та традицій. Була й одна сумна звістка: Арія вирушила до Елесмери разом з Датедром та багатьма іншими ельфійськими правителями, прихопивши із собою знайдене в цитаделі зелене яйце, дракона.
Через Насуаду вона передала Ерагонові листа. У ньому Арія писала, що їй треба супроводити тіло своєї матері назад до Ду Вельденвардена, щоб її поховали належним чином. А щодо яйця дракона вона написала таке: «Оскільки Сапфіра вибрала своїм Вершником тебе, людину, то наступним законним Вершником має бути ельф, якщо тільки дракон, який живе в цьому яйці, погодиться на таке. Я хочу надати йому цю можливість уже зараз, бо він надто багато часу провів у своїй шкаралупі. Оскільки в іншому місці – не буду говорити, де саме,– є ще чимало яєць, сподіваюся, ти не будеш думати, що я надто переймаюся інтересами своєї раси. Я порадилась щодо цього з Елдунарі, і вони схвалили моє рішення. Так чи інакше, після того як Галбаторікс та моя мати пішли в інший світ, я більше не маю наміру залишатися посланницею у Варденів. Краще я буду, як і раніше, супроводжувати яйце дракона в його мандрах, так, як робила це колись з яйцем Сапфіри. Ясна річ, посланець усе ще потрібен нашим расам. Тому ми разом із Датедром призначили мені на заміну юного ельфа на ім’я Ванір, якого ти зустрічав під час свого перебування в Елесмері. Він виявив бажання більше дізнатися про людей, і це видається мені належною підставою для того, щоб обійняти цю посаду. Сподіваюсь, він буде добре виконувати свої обов’язки. Ось і все».
Далі в листі було ще кілька рядків, але в них Арія нічого не говорила про те, коли вона зможе повернутися в західну частину Алагезії й чи повернеться сюди взагалі.
Ерагона порадувало те, що Арія думала про нього – недаром же вона написала цього листа,– але він був би просто щасливий, якби вона таки дочекалася його повернення, перш ніж вирушати в далеку дорогу. З її від’їздом у його душі з’явилася якась порожнеча, і хоч він проводив чимало часу з Рораном та Катріною, а також із Насуадою, ця болюча внутрішня порожнеча нікуди не зникала. Вона породжувала якусь відчуженість, невідступне відчуття того, що вони із Сапфірою – всього лиш гості, які чекають на слушну нагоду піти геть. Часто здавалося, що він спостерігає за собою ніби ззовні свого тіла, немов який чужинець. Ерагон розумів причину цих відчуттів. Він знав, що тільки час може вилікувати його.
Упродовж недавньої подорожі йому раптом спало на думку, що, володіючи прадавньою мовою, дарованою ім’ям імен, він міг би зняти з Елви небажані наслідки свого благословення, яке насправді виявилось прокляттям. Тоді він пішов до дівчини, яка жила у великій залі Насуади, і розповів їй про свій намір, спитавши насамкінець, чи хоче вона цього.
Елва не виявила того захвату, на який можна було чекати. Вона просто мовчки сіла, пильно вдивляючись у підлогу,– її бліде личко було насуплене. Так вона сиділа довго-довго. Ерагон чекав.
– Ні,– нарешті мовила Елва й глянула на Вершника,– краще я залишусь такою, як є. Я вдячна тобі за те, що ти думаєш про мене. Але це – надто велика частка мого єства. Я не можу відмовитись від неї. Без моєї здатності відчувати біль інших я буду просто дивачкою, здатною лиш на те, щоб задовольняти звичайну цікавість тих, хто годен терпіти мою присутність. З цим я, звісно, так само дивачка, але я можу бути корисною, і в мене є сила, якої бояться інші. Крім того, я володію своєю долею, як мало хто з людей мого стану,– дівчина показала на пишну кімнату, в якій вона сиділа, і продовжила: – Тут я можу жити в достатку і в спокої, я можу робити якесь добро, допомагаючи Насуаді. А якщо ти забереш мої здібності, що мені залишиться? Що я буду робити? Ким я стану? Якщо ти знімеш з мене закляття, це не буде для мене благом, Ерагоне. Ні. Я лишуся такою, як є. І я витримаю випробовування своїм даром із власної волі... Але я справді дуже тобі вдячна...
Через два дні після того, як Ерагон із Сапфірою прилетіли до Іліреї, Насуада знову відіслала їх спочатку в Джилід, а потім у Сейнон. Ці два міста були захоплені ельфами, і Ерагон за допомогою ім’я імен мав знищити тут чари Галбаторікса.
І самому Вершникові, і Сапфірі не дуже хотілось летіти в Джилід. Він нагадував їм про те, як ургал за наказом Смерка взяв у полон Ерагона, а також про смерть Оромиса.
Тим часом у Сейноні Ерагон і Сапфіра провели три доби. Це місто не було схоже на жодне з бачених ними раніше. Будівлі тут були переважно з дерева й мали по кілька рівнів. Вістря дахів часто-густо прикрашала дерев’яна різьба, стилізована під голову дракона, а на дверях були вирізьблені або намальовані візерунки, що нагадували вузли.
Коли вони нарешті зібралися в дорогу, Сапфіра запропонувала змінити маршрут. їй не довелося довго переконувати Ерагона – він охоче відразу ж погодився, коли Сапфіра сказала, що це не забере в них надто багато часу.
Із Сейнона Сапфіра полетіла на захід, через затоку Фундор. Тепер під ними простиралася безмежна широчінь води. Сірі та чорні спини великих морських риб раз по раз з’являлися у хвилях, нагадуючи невеликі острівці. Індоли вони випускали зі своїх дихал цілі фонтани води й піднімали плавники високо в повітря перед тим, як знову пірнути в тиху глибочінь. Сапфіра летіла через затоку Фундор, долаючи холодні й стрімкі вітри, а потім через вершини гір, кожну з яких Ерагон добре знав. І так аж до самої Паланкарської долини. Це було вперше з тих пір, як вони разом із Бромом вирушили навздогін за разаком. Здавалося, це було в якомусь іншому житті.
Із Паланкарської долини на Ерагона війнуло домівкою. Запах сосон, верб і беріз нагадав йому про дитинство, а гіркуватий присмак повітря непомильно вказував на те, що незабаром прийде зима. Вони приземлились на обгорілі руїни Карвахола. Ерагон трохи походив по вулицях, що вже встигли зарости травою та бур’янами. Зграя диких собак бігала між березами. Побачивши Сапфіру, вони спершу завмерли, потім загарчали, заскавуліли й побігли геть ховатися. Сапфіра рикнула їм услід, пирхнула димом – на тому все й закінчилось. Шмат обгорілого дерева тріснув під ногою Ерагона, коли він переступав через купи попелу... Знищене селище навівало на нього сум. Зрештою, більшість селян, яким вдалося врятуватися, були живі й здорові. І Ерагон знав, що коли вони повернуться сюди, то неодмінно відбудують селище. Вони зроблять його ще кращим, ніж воно було колись. Але будинки, поруч з якими він виріс, зникли назавжди. І це загострювало у Вершника відчуття того, що він уже не належить Паланкарській долині. А ще ця пустка відгонила чимось нереальним, так, неначе він був зараз уві сні, де все летіло шкереберть.
– Світ збожеволів,– тихо прошепотів Ерагон.
Тоді він розвів багаття біля того, що було колись таверною Морна, і приготував собі чималий горщик тушкованого м’яса. Доки він їв, Сапфіра блукала навколо, обнюхуючи все, що їй здавалось цікавим.
Коли з їжею було покінчено, Ерагон узяв свій горщик, миску та ложку, пішов до ріки Анори й добре вимив їх у крижаній воді. Вершник присів на скелястому березі. Він довго дивився на водоспади Ігуальда, які пролягали вгору десь на півмилі, перед тим як зникнути за виступом високої гори Нарнмор. Він наче знову побачив себе того вечора, коли повернувся з Хребта з яйцем Сапфіри в торбинці, навіть не підозрюючи нічого про те, що чекає на нього попереду. Нарешті Вершник підвівся й пішов до Сапфіри, яка вже чекала на нього біля криниці в центрі селища.
«Нам пора»,– сказав він, залазячи на спину дракона.
«Хочеш відвідати свою ферму?» – спитала Сапфіра.
«Ні,– заперечно похитав головою Ерагон.– Нехай я буду пам'ятати її такою, якою вона була колись, а не такою, як зараз».
Сапфіра погодилась. Вона розпростала крила й полетіла на південь, прямуючи тим самим шляхом, яким вони колись залишили Паланкарську долину. І все-таки Ерагон не втримався, щоб не глянути на те місце, де була його домівка. Він озирнувся, але не міг нічого розгледіти – звідси до неї було надто далеко.
На південному кінці долини Сапфіра спіймала свіжий потік повітря, і він поніс її вгору, до вершини височенної гори Утгард, де ще й досі стояла розвалена вежа, зведена Вершниками для того, щоб охороняти божевільного короля Паланкара. Вежа, яку раніше називали Едоксіл, після того, як Галбаторікс убив Враеля, отримала назву Ріствакбейн, тобто «Місце скорботи».
