355 500 произведений, 25 200 авторов.

Электронная библиотека книг » Крістофер Паоліні » Ерагон. Спадок, або Склеп Душ » Текст книги (страница 28)
Ерагон. Спадок, або Склеп Душ
  • Текст добавлен: 5 октября 2016, 23:03

Текст книги "Ерагон. Спадок, або Склеп Душ"


Автор книги: Крістофер Паоліні



сообщить о нарушении

Текущая страница: 28 (всего у книги 49 страниц)

Аж раптом Глаедр сказав:

«Сапфіро, там... праворуч від нас... Ти бачиш це?»

Ерагон теж підвів голову і якийсь час моргав, доки його очі не призвичаїлись до яскравого світла.

За кілька миль на північ із хмар піднімалось кільце гір. їхні вершини були вкриті снігом і кригою, і вони нагадували якусь старовинну зубчасту корону, що лежить на ковдрі з туману. Східні вершини сяяли у світлі вранішнього сонця, тимчасом як західні ховалися в довгих синіх тінях. Вони були наче похмурі кинджали на хвилястій білосніжній рівнині.

Ерагон сів прямо, насилу вірячи, що їхня подорож наближається до кінця.

«Це,– сказав Глаедр,– Арас Телдуін, вогняні гори, які охороняють серце Вройнгарду... Лети швидше, Сапфіро, нам іще багато чого треба зробити».

ЗЕМЛЯНІ ЛИЧИНКИ

Вони наздогнали її в тому місці, де перетиналися два однакові коридори – обидва з колонами й смолоскипами на стінах. А ще там була емблема Галбаторікса: червоні вимпели на підшипнику, що крутився у золотавому полум’ї.

Насуада не була аж так упевнена, що їй пощастить утекти. Та невдача все ж таки дуже розчарувала її. У всякому разі, до того, як її впіймають, вона сподівалася пробігти більше.

Усю дорогу, доки солдати тягли її назад у камеру, вона щосили впиралася. І попри те, що дужі чоловіки були в нагрудниках і нарукавниках, їй усе-таки вдалося подряпати їм пики й покусати руки. А крім того, двох із них вона добряче поранила.

Коли солдати ввійшли до Кімнати Провидиці й побачили, що Насуада зробила з тюремником, вони аж скрикнули від жаху. Намагаючись не вступати в кров, вони дотягли втікачку до кам’яної плити, міцно прив’язали й пішли геть, залишивши її наодинці з небіжчиком.

Насуада смикнулась туди-сюди й скрикнула від досади, сердячись на себе за те, що все так невдало вийшло. У ній усе ще кипіло від надміру почуттів, коли вона глянула на вбитого. Його обличчя мало такий вираз, що їй здалося, наче він звинувачував її. Насуада швидко відвела очі – вона не могла дивитись на нього...

Після того як дівчина вкрала ложку, вона годинами заточувала кінець її ручки об кам’яну плиту. Ложка була виготовлена з м’якого заліза, тому робити це було не так уже й важко.

Насуада думала, що до неї прийдуть Галбаторікс і Мертаг. Натомість прийшов тюремник з підвечірком. Він почав розстібати їй наручники, щоб відвести в туалет. І щойно чолов’яга звільнив її ліву руку, вона щосили увігнала загострений кінець ложки йому в горлянку. Тюремник скрикнув. Це був жахливий різкий крик, схожий на вереск свині на бойні. Він тричі крутнувся, розмахуючи руками, а потім упав на підлогу. З рота йому пішла піна. Тіло почало судомно здригатись. Насуаді здалося, що все це триває безкінечно довго.

На серце їй упав жаль. Щось підказувало Насуаді, що цей чоловік не міг бути злою людиною. Ні, він був простий. І вона скористалася цим. Саме тому її мучили докори сумління. Та чи був у неї інший вибір? Вона зробила те, що повинна була зробити. І хоча зараз дівчина й почувалася винною, вона була переконана, що вчинила правильно.

Поки бідолаха конав, Насуада розстебнула інші ремені й зістрибнула з каменюки. Сяк-так пересиливши себе, вона висмикнула ложку з горлянки тюремника – та вискочила, наче пробка з діжки. Бризнула кров, змусивши Насуаду відскочити вбік.

Дівчина лайнулась, вибігла з Кімнати Провидиці, за дверима якої стояло двоє охоронців. Ті отетеріли від несподіванки. З ними в Насуади не виникло жодних проблем, бо вона застала їх зненацька. Того, що був праворуч, вона вбила так само, як і тюремника, скориставшись ложкою. А потім, вихопивши кинджал з-за його пояса, кинулась на іншого, який хотів уже бігти, щоб здійняти тривогу. Та йому не вдалося цього зробити – відбити списом удар кинджала він не зумів і вже за мить упав на підлогу.

Але на цьому все для Насуади й закінчилось. Чи то спрацювали заклинання Галбаторікса, чи то просто її спіткала невдача, але тут-таки вона зіштовхнулася лобом у лоб з п’ятьма солдатами, які й затримали її.

* * *

Минуло десь із півгодини, перш ніж вона почула, як до дверей її камери, гупаючи залізними підборами чобіт, наближаються якісь люди. То був Галбаторікс і кілька його охоронців. За хвилину вони були вже в камері.

Як і раніше, король зупинився так, щоб Насуада не могла його бачити – висока темна тінь із незграбною головою.

– Як це сталося? – холодно спитав король. Тієї ж миті солдат з пером на шоломі підбіг до Галбаторікса, став перед ним на коліно й простягнув заточену ложку:

– Сер, ми знайшли ось це на одному з убитих. Король узяв ложку, покрутив її в руках.

– Так...– повільно сказав він і нарешті глянув убік полонянки. Трохи помовчав, а потім, тримаючи кінець ложки, без жодних видимих зусиль почав згинати її, аж доки вона не хруснула й не розламалась надвоє: – Ти ж знала, що не втечеш... І все одно спробувала... Я не дозволю тобі вбивати моїх людей. Ти не маєш права позбавляти їх життя. Ти не маєш права робити будь-що, доки я тобі не дозволю.

Король кинув шматочки металу на підлогу, розвернувся й гордо вийшов з Кімнати Провидиці. Його важкий плащ гойдався у такт ході.

Після того як Галбаторікс вийшов, двоє солдатів винесли вбитого тюремника з камери. Проклинаючи Насуаду на чому світ стоїть, вони вимили залиту кров’ю підлогу й пішли геть.

Дівчина залишилась одна. Вона полегшено зітхнула – нарешті можна було хоч трохи розслабитись.

Коли хвилювання сяк-так уляглося, Насуада відчула, що їй страшенно хочеться їсти. Та вона підозрювала, що їй доведеться ще довго чекати на їжу, якщо її взагалі коли-небудь принесуть.

Утім думати про хліб, смажене м’ясо й високі келихи з вином було ніколи – у коридорі біля її камери знов залунав тупіт залізних підборів. Дівчина здригнулася, хоч подумки вже була готова до тортур, а вони неодмінно мали бути. У цьому вона не сумнівалась.

Тим часом двері в камеру відчинилися – до неї йшли двоє. Це були Галбаторікс і Мертаг. За мить вони зупинились. Мертаг став там, де й завжди. Щоправда, він був без жаровні. Щоб якось зайняти себе, Вершник схрестив руки на грудях, притулився до стіни й утупив очі в підлогу. Те, що Насуада могла побачити на його лиці, прихованому срібною півмаскою, аж ніяк її не тішило. Лінії його обличчя здавалися ще важчими, ніж зазвичай, а в складках його губ було щось таке, що дрож пройняв її до кісточок..

Натомість Галбаторікс не став сідати на стілець, як він робив це раніше, а зупинився позаду неї, трохи збоку від її голови, так, що дівчина могла швидше відчувати його присутність, аніж бачити його.

Він випростав над Насуадою свої довгі кістляві руки, у яких тримав маленьку коробочку, прикрашену різьбленням,– мабуть, то були символи прадавньої мови. На превеликий подив дівчини, з коробочки долинало ледь чутне, немов шкряботіння миші, та все ж доволі виразне «скрі-скрі».

Великим пальцем Галбаторікс відсунув кришечку, опустив у коробочку руку й дістав звідти велику, кольору слонової кістки личинку. Ця загадкова істота була сантиметрів зо три завдовжки й мала з одного боку крихітний рот, яким і вимовляла своє «скрі-скрі», ніби виказуючи власне невдоволення світом. Вона була пухкенька й зовні нагадувала гусеницю. От тільки ніг у неї Насуада не помітила. Якщо вона їх і мала, то такі маленькі, що їх не можна було побачити.

Істота досить ліниво звивалася між пальцями Галбаторікса, мабуть, пробуючи звільнитись.

– Це земляна личинка,– тихо сказав король.– Та вона не є тим, чим здається. Зрештою, чимало речей здаються не тим, чим є насправді, але, певно, найбільше це стосується саме земляних личинок. Вони живуть тільки в одному місці в Алагезії, і піймати їх набагато складніше, ніж ти можеш собі уявити. Візьми її на знак моєї уваги до тебе, Насуадо, дочко Аджихада,– голос короля став іще м’якшим: – Хоч я й не хотів би зараз опинитися на твоєму місці».

«Скрі-скрі» стало голоснішим. Галбаторікс опустив личинку на оголену праву руку Насуади, трохи нижче ліктя. Дівчину пройняв дрож, коли істота торкнулася її шкіри. Личинка була важча, ніж здавалось на перший погляд, і миттю вп’ялася в тіло Насуади, мов у неї були сотні маленьких гачечків.

Попищавши якийсь час, істота згорнулася в щільний клубочок і стрибнула на кілька сантиметрів вище по руці.

Насуада струснула ременями, намагаючись скинути личинку, але та трималася дуже міцно. Вона знову підстрибнула. Потім іще раз. Тепер вона сиділа вже на плечі, пощипуючи й копирсаючи шкіру Насуади. Краєм ока дівчина бачила, як земляна личинка підняла свою безоку голову, повернула її вбік Насуадиного обличчя й нюхнула повітря. Аж раптом істота роззявила свій крихітний рот, і Насуада побачила її гострі щелепи.

«Скрі-скрі? – писнула личинка.– Скрі-скрі?»

«Не тут»,– сказав Галбаторікс і промовив якесь слово прадавньою мовою.

Почувши його, личинка відвернулася від Насуадиної голови й поповзла вниз по руці. У Насуади трохи відлягло від серця.

Загалом на світі було небагато речей, які лякали її. Насуада бояласядотику розпеченого заліза. Її лякала думка про те, що Галбаторікс назавжди запанує в Урубейні. І звісно ж, її лякала смерть. Власне кажучи, не так сама смерть, як те, що їй не вдасться закінчити все, що вона хотіла зробити. Та, не знати з якого дива, бачити й відчувати на собі земляну личинку Насуаді було страшніше, ніж усе це. Кожен м’яз її тіла, здавалося, горів і поколював. Вона відчувала нестримне бажання бігти, бігти, щоб опинитися якомога далі від цього створіння. Чому? Насуада не знала. Може, тому, що земляна личинка так химерно рухалась. Може, тому, що її маленький ротик так нагадував дитячий... А ще той звук, жахливийпрежахливий звук...

Тим часом земляна личинка зупинилася біля ліктя й знову пропищала своє «скрі-скрі». За мить товстеньке тіло без кінцівок стислося й підстрибнуло десь на чотирип’ять сантиметрів угору, опинившись на внутрішній частині ліктя. Тут личинка розпалась на десять дрібних яскраво-зелених багатоніжок. Вони стали копошитись на руці, обираючи собі місце, щоб уп’ястися своїми гострими щелепами в тіло дівчини й залізти під шкіру...

Біль був надто сильний, щоб можна було витримати його. Насуада навіть не намагалася з ним боротись – вона просто щосили закричала в стелю. Та мука не стала від того легшою ані на крихту. Може, розпечене залізо палило й болючіше, але краще було б воно, бо залізо – безлике, мертве й передбачуване. А ці земляні личинки... Коли ти знаєш, що причиною болю є істота, яка жує тебе, що ця істота десь глибоко всередині...

Насуада втратила всю свою гордість і всю свою владу над собою – спершу вона заволала до богині Гокукарі, щоб та помилувала її, а потім почала лепетати щось, як мала дитина, не в змозі зупинити цей безладний потік слів. Вона чула, як у неї за спиною реготав Галбаторікс, і ця його радість від страждань породжувала в Насуаді ще більшу ненависть...

* * *

Дівчина розплющила очі, повільно-повільно приходячи до тями.

Через якийсь час вона зрозуміла, що Мертаг і Галбаторікс уже пішли. Насуада не пам’ятала, чим закінчилось катування личинками. Мабуть, вона просто втратила свідомість.

Біль наче трохи вгамувався, хоч їй ще й досі було дуже боляче. Вона глянула на своє тіло, потім відвела очі, відчуваючи, як у неї стугонить у скронях. Куди поділись багатоніжки, вона не знала. Її тіло розпухло, і кров фіолетовими лініями заповнила доріжки, які ці створіння залишили по собі. Усі ті доріжки вели прямо до пекла. Вона відчувала себе так, наче її тіло відшмагали металевими різками.

Насуада лежала, мов мрець. Можливо, земляні личинки все ще всередині її тіла, можливо, вони просто сплять, доки перетравлюється їжа? А може, вони, немов личинки мух, перетворилися на щось інше? Або відклали в ній яйця, і незабаром їх вилізе ще більше, щоб улаштувати свій пекельний бенкет?

Дівчина здригнулась і знову скрикнула від жаху й розпачу.

Пекучі рани заважали їй зосередитись. Зір Насуади ослаб. Вона плакала, від чого було гидко. Та зупинити сльози вона просто не могла. Щоб хоч якось заспокоїтися, дівчина почала розмовляти сама із собою, так, про всяку всячину, щоб підтримати свою волю й здоровий глузд. Здається, це трохи допомогло.

Вона знала, що Галбаторікс не хоче її смерті, але тепер у душу закралось побоювання, що у своїй люті він може зробити більше, ніж хотів. Насуада тремтіла, усе її тіло опухло, ніби його покусали сотні бджіл. Сила волі можлива лиш до певної межі. І тепер вона відчувала, що ця межа перебуває зовсім поруч. Щось глибоко-глибоко всередині ніби зламалося. Насуада вже не була впевнена, що зможе оговтатись від своїх ран.

* * *

Двері в камеру відчинилися.

Дівчина змусила очі зосередитись і глянути на того, хто наближався до неї. Це був Мертаг.

Його губи були міцно стиснуті, ніздрі роздувались, а брови зійшлися на переніссі в похмуру складку. Спершу вона подумала, що він сердиться, але потім зрозуміла, що насправді він збентежений і страшенно за неї боїться. Правду кажучи, це здивувало Насуаду. Ясна річ, вона знала, що була йому симпатична – інакше навіщо б він переконував Галбаторікса зберегти їй життя? Але вона навіть не підозрювала, що Мертаг переживає за неї так сильно.

Тоді вона спробувала заспокоїти його посмішкою. Мабуть, у неї вийшло не зовсім так, як вона хотіла. Принаймні Мертаг іще міцніше стиснув губи – так робила вона сама, коли хотіла будь-що вгамувати біль.

– Спробуй не рухатись,– сказав Вершник, а потім звів над нею руки й почав говорити щось прадавньою мовою.

«От якби я могла сама...» – подумала дівчина.

Його магія невдовзі подіяла, біль значно зменшився, але повністю не зник.

Насуада з подивом глянула на нього.

– Мені дуже шкода,– сказав Мертаг,– але я більше нічим не зможу допомогти. Галбаторікс зробив щось таке, що перевершує моє розуміння.

– А твої Елдунарі?..– спитала вона.– Вони, мабуть, допомогли б.

Він заперечно похитав головою:

– То були молоді дракони. Вони мало що знали про магію, а Галбаторікс їх майже нічого не навчив... Мені дуже шкода...

– Оте ще й досі в мені?..

Юнак знов заперечно хитнув головою:

– Уже ні. Галбаторікс забрав їх, тільки-но ти втратила свідомість.

Насуада полегшено зітхнула:

– Добре... Але твої заклинання не зняли біль... Вона намагалася сказати це м’яко, та, мабуть, у її голосі вчувалися якісь нотки розчарування. Мертаг скривився:

– Не можу збагнути, чому... Повинні були зняти... Ці істоти, що б то таке не було, випадають зі звичайної картини світу.

– А ти знаєш, звідки вони?

– Ні. Я тільки сьогодні дізнався про них, коли Галбаторікс приніс їх із внутрішньої камери.

На якусь мить Насуада заплющила очі:

– Допоможи мені встати.

– Ти...

– Допоможи мені встати.

Не кажучи ані слова, він розстебнув їй ремені. Дівчина сяк-так зіп’ялась на ноги й, похитуючись, чекала, поки пройде запаморочення.

– На,– сказав Мертаг, подаючи їй свій плащ. Вона накинула його на себе, прикриваючи грішне тіло, а також опіки, струпи, пухирі й криваві лінії, які спотворили її.

Накульгуючи, Насуада дійшла до краю камери, притулилася до стіни й повільно сповзла на підлогу.

Мертаг присів біля неї. Так вони й сиділи вдвох, мовчки втупившись у протилежну стіну.

Минула хвилина, друга, третя... Насуада заплакала.

Вона сердилася на себе, але сльози все бігли й бігли...

За якийсь час дівчина відчула, як Мертаг торкнувся її плеча – вона здригнулась. Навіщо? Він не міг їй допомогти. А крім того, скільки болю він їй завдав за останній час! Звісно, вона знала, що він робив це не з власної волі, але не могла забути, що саме він доторкався до неї розпеченим залізом.

Здається, цей мимовільний відрух вразив Мертага в самісіньке серце. Насуаді стало страшенно прикро. Вона взяла його за руку. Вершник дозволив її пальцям ніжно стиснути долоню, а потім обняв її за плечі й пригорнув до себе. Спершу вона трохи пручалась, та невдовзі завмерла в його обіймах і заридала знову. Її схлипування відбивалися луною в порожнечі кам’яної кімнати.

Так, обнявшись, вони й просиділи мовчки кілька хвилин.

– Клянусь,– нарешті обізвався Мертаг,– я знайду спосіб визволити тебе... Для мене й для Торнака вже надто пізно, але не для тебе... Доки ти не присягла на вірність Галбаторіксу, є шанс, що я зумію таємно забрати тебе з Урубейна.

Насуада глянула на нього, намагаючись зрозуміти, що він сказав.

– Як? – прошепотіла вона.

– Не маю жодного уявлення,– відповів Мертаг з ледь помітною хитруватою посмішкою.– Але я зроблю це... Чого б це мені не коштувало. Але ти повинна пообіцяти мені, що не складеш присягу, доки я не спробую. Добре?

– Мені здається, я не зможу витримати це знову. Якщо він ще раз залишить їх на мені, мабуть, я зроблю все, що він захоче.

– А тобі й не доведеться. Король не буде вдруге вдаватися до послуг земляних личинок.

– Що ж він збирається робити? Мертаг трохи помовчав:

– Він вирішив маніпулювати тим, що ти бачиш, чуєш або відчуваєш. А коли й це не подіє, тоді він спробує атакувати твій розум... Ось оце вже справді страшно... Тоді ти точно не зможеш нічого зробити. Ніхто не зможе. Та перш ніж справа дійде до цього, я гадаю, ти вже будеш на волі. Усе, що тобі треба робити,– вистояти ще кілька днів... Усього лиш кілька днів.

Як же мені вистояти, якщо я не зможу довіряти своїм почуттям?

– Є одне почуття, якому ти можеш довіряти скрізь і завжди,– Мертаг пильно глянув на неї.– Дозволь мені торкнутись твого розуму. Ні, я не буду читати твої думки. Я тільки хочу, щоб ти знала, що відчуває мій розум. Тоді ти завжди зможеш упізнати його...

Насуада вагалась. Вона знала, що це поворотний момент. Або вона буде довіряти йому повністю, або всьому кінець. І тоді, можливо, вона втратить свій єдиний шанс, щоб не стати рабинею Галбаторікса. Та все ж їй було дуже лячно – а що коли Мертаг спробує приспати її, знизити її здатність чинити опір, заволодіти її свідомістю? А може, він хоче отримати якусь інформацію, читаючи її думки? «Але ж навіщо,– подумала вона,– Галбаторікс став би вдаватися до таких трюків? Він міг зробити все це й сам. Мертаг правий: я не в змозі побороти короля. Якщо я пристану на пропозицію Мертага, це може означати мою загибель. Але якщо я відмовлюся від неї, тоді моя загибель неминуча. Так чи інакше, Галбаторікс зламає мене. Це всього лиш питання часу».

– Роби як знаєш,– коротко мовила Насуада. Мертаг кивнув і заплющив очі.

У тиші свого розуму дівчина почала читати вірші, які завжди промовляла, коли хотіла приховати свої думки чи захистити свою свідомість від непроханого гостя. Вона зосередилася на цьому з усієї сили. Насуада хотіла бути готова до несподіваного нападу, а також не думати про жодні секрети:

В Ель-Харімі жив самітник з жовтими очима. І казав він: «Бійся ближніх, мова їх брехлива! Не борися з темним бісом, все твій розум знає, І не слухай жодних тіней, що вві сні чигають».

Коли свідомість Мертага налягла на неї, вона напружилась і почала читати вірш іще швидше. Та, на превеликий подив, її розум відчув щось до болю рідне. Свідомість Мертага була така схожа на її власну, що Насуада спершу не могла в це навіть повірити. Певна річ, та схожість була далеко не в усьому... Скажімо, у самісінькому осередді його єства лежав гнів. Це було наче холодне чорне серце, стиснене в кулак і нерухоме, з прожилками ненависті, яка обплутала його розум. Та над усім панувала Мертагова турбота про неї... І тепер Насуада ні на мить не сумнівалася в тому, що ця турбота була щира – вдавати її аж так правдоподібно навряд чи зміг би будьхто зі смертних.

Вірний своєму слову, Мертаг не став заглиблюватись у її розум – уже за мить він пішов. І Насуада знов залишилася сама, наодинці зі своїми думками.

Мертаг розплющив очі, трохи помовчав.

– Ну що,– спитав він,– тепер ти зможеш упізнати мене, якщо я прийду ще раз?

Вона ствердно кивнула.

– Добре. Галбаторікс може робити багато речей, але навіть він не здатен імітувати почуття іншої людини. Я постараюся попередити тебе, коли він розпочне наступ, і я буду з тобою до самого кінця. Отож, король не зможе зробити так, щоб ти втратила відчуття реальності.

– Дякую,– сказала Насуада, хоч це слово й не в змозі було передати ті почуття, що переповнювали її.

– На щастя, у нас є трохи часу. Вардени тепер на відстані трьох днів шляху звідси, а ельфи швидко наступають із півночі. Галбаторікс щойно пішов оглянути, як іде підготовка Урубейна до оборони, а ще обговорити її стратегію з лордом Барстом – він тепер командує армією.

Насуада спохмурніла. Лорд Барст – це погана прикмета. Вона багато чула про нього. Лорд Барст серед усіх вельмож Галбаторікса був, мабуть, найстрашніший. Подейкували, що він різкий і кровожерний, а тих, хто мав необережність виступити проти нього, просто безжально розчавлював.

– А чому не ти? – спитала Насуада.

– У Галбаторікса щодо мене інші плани, і він іще не ділився ними зі мною.

– А чи довго, король буде зайнятий своїми справами?

– Залишок сьогоднішнього дня і цілий день завтра.

– Ти гадаєш, що зможеш звільнити мене, поки він не повернеться?

– Не знаю. Навряд чи,– на якийсь час Мертаг замовк.– Слухай,– озвався він трохи згодом,– я хотів тебе спитати: навіщо ти вбила цих людей? Ти ж добре знала, що не виберешся з цитаделі...

Невже просто для того, щоб розгнівати Галбаторікса?

Вона важко зітхнула й сильніше притислася до грудей Мертага. Потім якось розгублено шморгнула носом і глянула йому прямо в очі:

– Я не могла просто так лежати, дозволивши йому робити те, що заманеться. Я повинна була дати відсіч, показати йому, що він не зламав мене. Я хотіла зробити йому боляче...

– Отже, щоб розлютити!

– Почасти так. Ну то й що?

Насуада чекала, що Вершник засудить її дії, скаже, що це не по-людськи, натомість він лиш пильно глянув на неї й ледь-ледь усміхнувся:

– Нічого, правильно зробила. Тепер уже посміхнулася Насуада:

– Крім того, у мене був нехай маленький шанс утекти.

– Ясна річ,– відповів на те Мертаг.– І тоді дракони почали б їсти траву...

– Нехай і так, але я повинна була спробувати.

– Розумію. Якби я міг, я б зробив так само, коли Близнюки вперше привели мене сюди.

– А тепер?

– Тепер? Тепер не знаю. Та навіть якщо б і міг, то навіщо?

На це у Насуади не було відповіді.

– Мертагу,– сказала вона, трохи помовчавши,– якщо це й справді неможливо, тоді пообіцяй мені врятувати себе... якось інакше. Я б не стала просити, бо не хочу чіпляти на тебе цей тягар... Але твоя допомога просто необхідна, бо я не зумію зробити це сама.

Вершник слухав мовчки. Його губи стали як наче тонші, але він дав їй договорити до кінця.

– Що б там не трапилось, я не повинна стати іграшкою Галбаторікса й чинити так, як він наказує. Я зроблю все... все, що завгодно, аби тільки уникнути цієї долі. Ти розумієш мене?

Він ствердно кивнув.

– Ти даєш мені слово?

Мертаг опустив очі й стис кулаки.

– Так,– сказав він, важко дихаючи.

Потім він став чомусь мовчазний. Насуаді ледь-ледь вдалося розговорити його, і вони провели час, розмовляючи про всілякі дрібниці. Наприклад, Мертаг розповів їй про зміни, які він зробив у сідлі Торнака. Він посправжньому пишався ними, бо тепер сідлати й розпрягати дракона можна було значно швидше, та й орудувати мечем стало куди зручніше. А Насуада розповіла Вершникові про ринкові вулиці Аберона, столиці Сурди. Як вона, коли була ще малою, часто тікала від няні, щоб прогулятися ними. У неї був там один добрий знайомий – купець-кочівник. Його повне ім’я звучало довго й пишно: Хадаманарано Дачу Таганов,– але він наполіг, щоб вона називала його просто Таганов. Цей купець продавав ножі та кинджали і завжди з любов’ю показував їй свій товар, хоч дівчина ніколи нічого й не купувала.

І що довше вони розмовляли, то все більше їхня розмова ставала легкою й приємною. Навіть тут, попри всі ці жахливі обставини, Насуада з подивом з’ясувала, що їй дуже подобалося говорити з ним. Мертаг був розумний і добре освічений, а ще – неабиякий дотепник. Та й Вершник, здається, насолоджувався розмовою так само, як і вона. Але час швидко збігав. Пора було прощатися, якщо вони не хотіли, щоб їх застукали. Тоді Насуада повернулася до каменюки, лягла й дозволила йому прив’язати її ще раз. А коли він уже зібрався йти, вона сказала:

– Мертагу!

Вершник зупинивсь і глянув на неї.

Вона злегка хитнула головою, а потім зібралася з духом і спитала:

– Чому?

Вона знала, що він зрозумів усе. Чому вона? Чому він хоче врятувати її? Зрештою, Насуада знала відповідь, та хотіла почути її від нього.

Мертаг довго дивився на неї.

– Ти знаєш, чому,– нарешті, сказав він низьким голосом.

СЕРЕД РУЇН

Густі сірі хмари розступилися. Тепер, сидячи на спині Сапфіри, Ерагон міг добре роздивитись острів Вройнгард.

Перед ним розляглася величезна чашоподібна долина, оточена стрімчастими горами, чиї вершини виступали аж за хмари. їх було видно далеко-далеко. Дрімучий ліс із ялини, сосни та смереки вкривав схили гір так само густо, як і передгір’я внизу. Дерева нагадували полчища розгніваних та дратівливих солдатів, які марширували від вершин униз. Вони були високі й похмурі. Навіть здалеку Ерагон міг бачити бороди моху й лишайнику, що звисали з їхнього важкого гілля. Клапті білого туману зачепились за схили гір, а в кількох місцях по долині від неба до землі струменіли потоки дощу.

Високо над дном долини Ерагон міг бачити серед дерев багато кам’яних споруд: зруйновані, зарослі зелом входи до печер, шкаралущі згорілих веж, величні зали з обваленими дахами... Біля них тулились і якісь менші будівлі, що виглядали так, ніби в них і досі хтось жив.

Добрий десяток річок стікав із гір. Ці ріки звивались по вкритій зеленню землі і впадали у велике тихе озеро, розташоване посередині долини. Довкола озера стояли залишки міста Вершників – Дору Ареба. Будинки тут були величезні – неосяжні порожні зали, чимало з яких могли легко вмістити весь Карвахол. їхні двері були ніби вихід у безмежний простір, вікна – такі високі й широкі, що нагадували замкові ворота, а стіни – мов прямовисні скелі.

Густі килими плюща вкривали кам’яні брили, а там, де плюща не було, все поросло мохом. Саме тому будинки зливалися з навколишнім ландшафтом і виглядали так, ніби росли із землі самі по собі. Камені, на яких не було рослинності, здебільшого мали колір блідої вохри. Час від часу між ними зринали і вкраплення червоного, бурого та темно-синього.

Як і всі зведені ельфами споруди, ці будівлі були елегантні, обтічні й куди більш витончені, ніж будівлі гномів або людей. І в той же час вони справляли враження міцності й сили, чого бракувало будинкам на деревах Елесмери. Деякі з них, як запримітив Ерагон, були схожі на будинки Паланкарської долини. Воно й не дивно, адже найдавніші Вершники прийшли сюди саме з тієї частини Алагезії. Як наслідок, виник і розвинувся унікальний архітектурний стиль: не зовсім ельфійський і не зовсім людський.

Майже всі будинки були пошкоджені, а деякі зруйновані ледь не цілком. Здавалось, що всі руйнування йдуть від однієї точки, розташованої на південній околиці міста, де утворився широкий кратер футів тридцять углибину. Невеликий березовий гай виріс у цьому серці скорботи, і сріблясте листя дерев тепер тремтіло під подихом вітру.

Відкриті частини міста заросли бур’янами й чагарниками, а кожну цеглину міської бруківки облягала густа трава. Там, де стіни будинків захистили від смертоносного вибуху сади Вершників, іще й досі буяли барвисті квітники, чиї прекрасні композиції, поза сумнівом, були створені якимось давно забутим заклинанням.

Уся ця округла долина була велична й водночас похмура.

«Ерагоне,– сказав Глаедр,– поглянь на руїни нашої гордості й слави,– а трохи помовчавши, додав: – Тобі треба вивчити ще одне закляття. Його вимовляють так»,– дракон проказав кілька слів прадавньою мовою.

Це було якесь незвичайне закляття. Принаймні його слова були туманні й складні. Ерагон не зміг зрозуміти, задля чого воно потрібне. Тоді він спитав про це в Глаедра.

«У повітрі, яким ти дихаєш,– відповів старий дракон,– у землі, по якій ходиш, у їжі, яку ти можеш спожити, у воді, яку можеш випити, є невидима отрута. Це закляття захистить нас від неї».

«Що?.. Яка отрута?» – спитала Сапфіра. її думки були зараз такі ж повільні, як і змахи крил.

В уяві Глаедра Ерагон побачив кратер на окраїні міста.

«Під      час      битви      з      клятвопорушниками,– пояснив дракон,– один із наших, ельф на ім’я Сувієль, убив сам себе магією. Навмисно чи випадково – цього ми вже ніколи не дізнаємось. Але саме він створив те, що ти бачиш, і знищив те, чого не можеш бачити, бо спричинений ним вибух зробив цю землю непридатною для життя. У тих, хто тут залишився, невдовзі починала гнити шкіра, у них випадало волосся, після чого багато хто помер».

Ерагон занепокоївся. Він проказав простеньке закляття, яке не потребувало багато енергії, а потім спитав:

«Невже одна істота, ельф чи хтось інший, може спричинити такі руйнування? Навіть якби дракон Сувієля допомагав йому... Не думаю, що це можливо. Хіба що той дракон був такий, як гора».

«Ні,– відповів Глаедр.– Дракон не допомагав. Його дракон був тоді мертвий. Сувієль вчинив це руйнування сам».

«Але як?»

«Дуже просто – він перетворив своє тіло на енергію».

«Значить, він став примарою?»

«Не знаю. Та енергія звільнилась і ринула назовні, аж доки повністю не розсіялась».

«Ніколи не думав, що в тілі може бути так багато сили».

«Про це мало хто знає, але навіть найдрібніша часточка матерії рівна величезній кількості енергії. Матерія – це, судячи з усього, просто заморожена енергія. Розтопи її, і ти вивільниш потік, який не зможе зупинити ніщо... Казали, що тутешній вибух було чутно аж у Тейрмі, а хмара диму від нього піднялась на висоту Беорських гір».

«А чи не був це той самий вибух, що вбив Глаеруна?»

– спитав Ерагон, згадавши про одного з клятвопорушників, який загинув на Вройнгарді.

«Так. Галбаторікс і решта клятвопорушників отримали попередження, тому й змогли себе захистити, а от нашим не пощастило – багато хто тоді загинув».

У цей час Сапфіра плавно спускалася з-під невисоких хмар. Глаедр пояснив їй, куди треба летіти, тому вона змінила курс, повертаючи до північно-західної частини долини. Вони пролітали повз гори, і Глаедр називав кожну з них– Ільсірос, Фелсверд, Намменмаст, Г’юілдрім, Тірнедрім... Глаедр називав також фортеці й зруйновані вежі, трохи розповідав про їхню історію. Сапфіра його майже не слухала, а от Ерагон слухав розповіді старого дракона дуже уважно.

Усередині Глаедрової свідомості Ерагон відчував давню скорботу, яка прокидалася знов і знов. Мабуть, її викликав не так сам вигляд зруйнуваного міста, як пам’ять про загибель Вершників, майже повне знищення драконів і втрату знань та мудрості тисячоліть. Пам’ять про минуле, про дружбу з іншими членами свого ордену робила Глаедрову самотність іще глибшою. Вона породжувала відчуття такої спустошеності, що Ерагонові стало сумно.


    Ваша оценка произведения:

Популярные книги за неделю