Текст книги "Ерагон. Спадок, або Склеп Душ"
Автор книги: Крістофер Паоліні
сообщить о нарушении
Текущая страница: 11 (всего у книги 49 страниц)
Роран якось невиразно гмукнув і пішов до своїх воїнів.
– Шикуйсь! – гукнув він, ударивши молотом об щит.– Бальдоре, Делвіне, ви підете поруч зі мною. А решта за нами! Щити, мечі й луки тримати напоготові! Гелстід, мабуть, іще не знає, що ми в місті. Треба порішити кожного, хто може його попередити... Готові? Тоді за мною!
Міцний Молот пліч-о-пліч з Бальдором, на чиєму обличчі виднілось кілька невеличких опіків, першими увійшли у ворота й рушили до внутрішньої частини Аруфса.
КУРЯВА Й ПОПІЛ
Там, де канал заходив у Аруфс, стояли десятки велетенських будівель. Усі вони ули холодні й непривітні, та ще й мали замість вікон чорні діри. Судячи з усього, мешканці міста використовували їх як склади й крамниці. Незважаючи на те що надворі було вже достатньо світло, ніхто з місцевого люду, здавалося, навіть не помітив того, що вардени протаранили ворота. Зрештою, Роран і не збирався цього перевіряти.
Вихоплюючи з мороку верхівки веж, зубці стін, куполи й верхівки дахів, місто пронизали перші сонячні промені. Тим часом вулиці й алеї ще й досі перебували в полоні сріблястих тіней, а вода в каналі виглядала лиховісно через криваві плями. Високо в небесах виблискувала самотня зірка, але сонце поступово стирало всю нічну красу.
Вардени швидко просувались брукованою вулицею, аж раптом над їхніми головами пролунало оглушливе кукурікання півня. Ватажок навмисно не шукав найкоротшого шляху, намагаючись рухатися найвужчими й найтемнішими вуличками, щоб уникнути випадкових зустрічей з місцевим людом.
Кожна вуличка мала свої стічні канави, які немилосердно смерділи нечистотами – це трохи вибивало Рорана з колії й змушувало сумувати за неозорими просторами ланів, до яких він змалечку звик.
«І як вони тут живуть? – подумав Міцний Молот.– Навіть свині не купаються у власних нечистотах».
Невдовзі велетенські будівлі змінилися на доволі затишні будиночки й чепурні крамнички з побіленими стінами й кутими залізом дверима. За зачиненими віконницями Роран час від часу чув голоси, брязкіт посуду або порипування дерев’яної підлоги.
«У нас обмаль часу,– сказав він сам собі.– Пара хвилин – і вулиці вже кишітимуть мешканцями Аруфса».
Ніби на підтвердження його слів з-під крислатих дерев алеї вийшло двоє чоловіків. Кожен із них ніс на плечі коромисло з двома відрами свіжого молока. Побачивши ворога, вони завмерли як укопані, так, що аж молоко хлюпнуло на бруківку, і пороззявляли роти, певно, збираючись кричати.
«Якщо ви хоч писнете,– мовив Роран м’яким привітним голосом, нервово тупцяючи на початку шеренги,– нам доведеться вас прикінчити».
Чоловіки розвернулись і кинулися тікати.
«Стійте, бо тут вам і смерть!» – ще раз попередив їх Міцний Молот, та вони вже не чули його слів.
Провівши втікачів важким поглядом, ватажок покликав до себе Карна.
– Зроби так, щоб вони заснули,– поплескав він його по плечу,– мені не потрібні їхні життя.
Маг не змусив себе довго чекати: він тут-таки почав щось бубоніти прадавньою мовою, сказавши наприкінці, як здалося Роранові, слівце, схоже на «слітха».
І в ту ж мить двійко втікачів враз обм’якли й упали на землю, упустивши свої відра. Цівочки молока розтеклись бруківкою, нагадуючи біле павутиння.
– Віднесіть їх подалі з очей,– наказав ватажок варденам, які стояли в нього за спиною.
Воїни відтягли чоловіків з дороги, і Міцний Молот скомандував рушати далі, щоб якомога швидше дістатися внутрішньої стіни. Найприкрішим було те, що пройти їм пощастило не більше сотні футів – повернувши за ріг, вардени наткнулись на невеличкий загін із чотирьох солдатів.
Цього разу ватажок був нещадний; Здолавши відстань до ворогів усього кількома стрибками, він опустив молот на шию одного з воїнів Імперії. Це сталося так блискавично, що троє інших не встигли нічого збагнути. Другого порішив Бальдор, змахнувши своїм мечем з такою силою, ніби удар завдавав не один чоловік, а принаймні троє.
Двом іншим солдатам не залишалось нічого іншого, як із галасом дременути. Хтось із варденів напнув лук. Стріла просвистіла повз Роранове плече і вп’ялася в спину одному з утікачів. Той скрикнув і впав на бруківку.
– Джиєрда! – гукнув Карн за мить, за допомогою закляття скрутивши в’язи останньому солдату.
Тим часом вражений стрілою ворог за кілька секунд прийшов до тями й відчайдушно загукав:
– Вардени! Вардени! Тривога!
Тоді Міцний Молот дістав кинджал, кинувся до чолов’яги й перерізав йому горлянку. Витерши лезо об туніку небіжчика, він звівся на ноги:
– Уперед, ворушіться!
Не гаючи ні секунди, вардени посунули вулицями вбік внутрішньої стіни Аруфса. Та вже за якусь сотню футів Роран застиг у вузькому провулку й застережливо здійняв руку над головою, даючи варденам знак, щоб ті теж зупинилися. Потім він обережно прокрався вздовж одного з будинків, зазирнув за ріг і побачив високу гранітну стіну. Ворота були на замку, але ліворуч від них зяяв отвір невеличких прочинених дверей. Невдовзі з них вискочив солдат Імперії.
Роран потихеньку вилаявся – вардени зайшли вже надто далеко, аби зупинятися, попри те що їхнє становище щосекунди ставало дедалі хиткіше. Відійшовши від стіни будинку, ватажок роздратовано почухав голову.
– Манделе,– мовив він і клацнув пальцями,– Делвіне, Карне й ви троє,– ватажок тицьнув на трьох дужих воїнів,– ходіть зі мною. Бальдоре, залишаєшся за старшого. Якщо ми не повернемось, сховайтеся десь. Це наказ.
Бальдор мовчки кивнув, хоч на його обличчі й з’явилася невдоволена міна. Тим часом Міцний Молот разом з відібраними воїнами вже прокрадався вулицею, яка вела до воріт. За якийсь час загін дістався перехнябленої стіни, що була приблизно за п’ятдесят футів від воріт.
На їхніх вежах стояли ворожі вартові, але помітити Рорана й варденів вони змогли б хіба що в тому разі, якби перехилилися через стіну по пояс – надто гострим був кут.
– Ти, ти й ти,– прошепотів Роран, тицьнувши на Карна, Мелвіна й іще одного солдата,– атакуйте двері та якнайшвидше дістаньтесь кімнати охорони на другому боці. Ми візьмемо на себе ближчу. Робіть, що хочете, але відкрийте ці трикляті ворота! Десь там є колесо... Швидше за все, ви самі його не подужаєте, тоді кличте нас на підмогу. Ну що, готові? Вперед!
Пробираючись якомога тихіше, Роран проминув стіну й вистрибнув на відкриту місцину. Перед ним був коридор завдовжки у двадцять футів, що вів до великого майдану з фонтаном. По майдану ходили туди-сюди вишукано вбрані люди, більшість із яких тримали в руках сувої паперу.
Не звертаючи на них жодної уваги, Міцний Молот штовхнув ногою двері й видерся по кручених сходах до кімнати з високою стелею, в якій пахкали люльками й грали в кості п’ятеро вартових.
– Привіт! – сказав їм Роран.– У мене для вас погана звістка!
Солдати уклякли на якусь мить, а потім скочили на ноги, перекидаючи стільці, на яких сиділи. Та було надто пізно. Тієї миті було досить, щоб Роран опинився біля них, перш ніж вони встигли схопитись за зброю. Щосили вимахуючи молотом, ватажок загнав ворожу п’ятірку в куток. А поруч уже були Мандел і решта варденів – зблиск клинків, і охоронці попадали на кам’яну підлогу.
– Ніколи не довіряй незнайомцям,– буркнув Роран над тілом одного з них.
Кімната сповнилась нудотним солонуватим запахом крові, що тиснув на Міцного Молота, ніби важке покривало з грубого сукна. До горла підкотив спазм, тож ватажок хутко прикрив лице рукавом туніки.
Намагаючись не послизнутися у калюжах крові, вардени підійшли до лебідки, що стояла прямо посеред кімнати. Треба було швидко розібратись, як вона працює.
Роран покрутив її й почув брязкіт металу та рипіння дерев’яного люка, що відкрився в кутку кімнати. Тієї ж миті на кручених сходах залунали кроки.
– Торіне, що там у біса таке?..– солдат, який з’явився в кімнаті, хотів сказати щось іще, та слова застрягли йому в горлі, коли він побачив Рорана, варденів і понівечені тіла своїх друзів.
Один із супутників Міцного Молота широко замахнувся й пустив у воїна спис, але той пройшов у нього над головою й застряг у стіні. Переляканий солдат буркнув якесь прокляття й щодуху кинувся вниз.
Дерев’яна кришка люка глухо гупнула, а потім вардени почули за стіною пронизливий звук сурми, який сповіщав місто про несподіваний напад.
– Ну, утік, то й утік...– Роран роздратовано зиркнув туди-сюди по кімнаті й повернувся до лебідки. За секунду він напружив, як міг, м’язи й наліг на важіль, що ним підіймали ґрати. Той зрушив, але всього лиш на кілька сантиметрів. Тоді до ватажка приєдналася решта варденів, і колесо з огидним рипінням почало поволі повертатися. Трохи перегодом воно закрутилося швидше.
«Мабуть, друга частина загону почала підіймати ґрати з іншої вежі»,– подумав Міцний Молот.
Спливло десь із півхвилини, і від воріт долинув відчайдушний бойовий крик варденів, які ринули на майдан. Тоді Роран кинув колесо, дістав з-за пояса молот і побіг сходами вниз. Там до нього приєдналися Карн і Делвін – ніхто з них не був поранений, але ватажка занепокоїла відсутність старшого воїна.
Чекаючи на ватажка, Бальдор вишикував варденів у шеренги на краю майдану. Воїни стояли п’ятьма рядами, пліч-о-пліч, тримаючи щити над головою. Коли Роран опинився поруч, з однієї з будівель на протилежному кінці майдану висипало кілька сотень ворожих солдатів. Вони миттю вишикувалися в оборонний стрій, нагадуючи велетенську швацьку подушечку, обтикану вістрями списів. Міцний Молот не мав ані найменшого сумніву в тому, що його невеличка армія легко впорається із цими солдатами Імперії, та це все одно коштуватиме життів і часу.
Настрій ватажка зіпсувався остаточно, коли він за мить побачив того самого кривоносого мага, з яким вардени вже мали справу. Маг став попереду шеренги, звів руки над головою, і на обох його долонях зблиснуло чорне тріскотливе світло. Ватажок знав, що всі ці витребеньки з магічним світлом не становлять для варденів жодної небезпеки. Колись Ерагон казав йому, що в такий спосіб маги хизуються,– але недооцінювати кривоносого все одно було не варто.
Невдовзі до Міцного Молота підійшли Карн і Бальдор. Трійця обвела ворогів уважними поглядами.
– Ти можеш його прикінчити? – спитав Роран так тихо, щоб його не почули інші вардени.
– Хіба в мене є вибір? – відповів Карн і витер губи тильним боком долоні. Його чоло вкрилося дрібними крапельками поту.
– Ти не впевнений?..
– Та яка різниця? Це мій клопіт. Я мушу з ним упоратись!
– Ми можемо тобі хоч чимось допомогти?
– Не знаю... Можете подратувати його десяткомдругим стріл – є шанс, що він припуститься помилки. Але що б ти не робив, навіть не думай встрявати поміж нами... Це дуже небезпечно... і для тебе, і для мене,– нервово посміхнувся Карн.
Роран переклав молот у ліву руку, а правою поплескав Карна по плечу:
– Усе буде добре. Пам’ятай, не такий він уже й кмітливий. Ти обдурив його раніше, обдуриш і на цей раз.
– Знаю...
– Хай щастить,– прошепотів Роран.
Карн кивнув і впевнено попрямував до фонтана. Сонячні промені саме торкнулись водної гладіні, і вона мерехтіла, як жменька діамантів, підкинутих у повітря. Кривоносий маг і собі рушив назустріч Карну. Вони зупинились аж тоді, коли між ними залишалося футів двадцять. Із того місця, де стояв Роран, було добре видно, що Карн говорить із супротивником, але розчути бодай слово з такої відстані зміг би тільки ельф. Перекинувшись кількома фразами, обидва маги застигли так, ніби хтось всадив їм у серце кинджал. Це був сигнал для Рорана: маги почали з’ясовувати стосунки закляттями, тож були надто занурені в себе, аби звертати увагу на те, що відбувалось довкола.
– Лучники! – скомандував ватажок – Станьте там і там,– він показав на протилежні кути майдану.– Випустіть у того негідника стільки стріл, скільки не буде шкода. Та не зачепіть Карна, інакше я згодую вас Сапфірі.
Коли %дві групи лучників розбіглися в різні кінці майдану, ворожі солдати почали збентежено переступати з ноги на ногу, проте ніхто з них не покинув стрій.
«Мабуть, упевнені в перемозі цього кривоносого пацюка»,– подумав Роран.
За якусь мить у ворожого мага вже полетіло кілька десятків стріл із гусячим оперенням. Спершу Міцному Молоту здалося, що вони ось-ось неодмінно вразять свою ціль, проте метрів за п’ять від мага всі стріли почали лунко тріскатись і падати на землю, так, ніби врізались у невидиму кам’яну стіну.
Роран крутнувся на підборах – він був надто схвильований, щоб стояти на місці. Для нього не було нічого гіршого, як просто стояти й чекати, коли твій друг перебуває в небезпеці. Крім того, кожна згаяна секунда дозволяла лорду Гелстіду краще підготуватися до оборони. Було цілком очевидно: якщо вардени не хочуть програти бій, їм треба вивести ворога з рівноваги, дезорієнтувати його, щоб він не знав, куди бігти й за що хапатися.
– Струнко! – скомандував ватажок, розвернувшись до своїх воїнів.– Доки Карн пробує врятувати наші голови, ми теж не повинні сидіти без діла. Ми атакуємо ворога! Половина піде зі мною, друга – з Делвіном. їх надто мало, щоб перекрити всі вулиці, тому ти, Делвіне, виведи своїх людей їм у тил. А я зі своїм загоном атакуватиму в лоб – навряд чи вони довго протримаються. Якщо хтось із них спробує тікати, не женіться, залиште втікачів для лучників. Ясно? Вперед!
Вардени швидко поділились на два загони. Роран і його воїни кинулися в правий куток майдану, тимчасом як люди Делвіна – в лівий. Пробігаючи неподалік від фонтана, Міцний Молот відчув на собі блискавичний колючий погляд кривоносого мага. Схоже, той мимохіть відвернувся, і це зле пожартувало з нього. Коли маг знову перевів погляд на Карна, схвильований вираз його обличчя миттю переріс у гримасу болю. Вени на шиї й на чолі бідолахи напружились, а голова налилася кров’ю, наче ось-ось мала вибухнути.
– Ні! – застогнав кривоносий маг і вигукнув прадавньою мовою якесь невідоме Роранові закляття. Карн прокричав йому щось у відповідь – їхні голоси сплелися в химерну какофонію жаху, порожнечі, ненависті й жорстокості. Серце Міцного Молота тьохнуло від недоброго передчуття. Схоже було на те, що в поєдинку відбувся небезпечний перелом. Варденський маг тим часом і справді опустив додолу клинок із блакитного світла. Повітря довкола нього затремтіло і... Карн раптом вибухнув, перетворившись на хмарку білого попелу. Усе це сталося так швидко, що Роран навіть оком не встиг змигнути.
Довкола враз потемніло. В обличчя Рорана вдарила важка хвиля розпеченого повітря – усе захиталося, і він провалився в якусь безодню. Молот випав йому з рук, а ліве коліно пройняв нестерпний біль. І вже за мить щось боляче вдарило Рорана по губах, вибивши зуб. У роті з’явився терпкий солоний присмак крові.
Прийшовши до тями, Міцний Молот зрозумів, що лежить на животі. Перед його очима то тут, то там валялися сіро-зелені кругляки, від яких смерділо свинцем. По їхній гладенькій поверхні вітер перекочував пластівці попелу. Довкола панувала зловісна тиша, яку порушували хіба що розмірені удари Роранового серця.
Кров потрапила Міцному Молоту в горло, і він закашлявся. Потім насилу перевернувся на бік, випльовуючи згустки червоного мокротиння. Разом з ним на бруківку полетів і вибитий зуб. Ватажок уважно його оглянув, витер і спробував вставити назад у ясна – корінь видався йому цілим.
Роран повільно звівся на ноги, ступив кілька кроків і знову впав на землю під дверима одного з будинків. Довкруг було жахливе місиво з понівечених тіл: відірвані руки, ноги, пробиті шоломи, зламані навпіл мечі...
«Молот? Де мій молот?» – перелякано подумав Роран і почав повзати бруківкою, як сліпе кошеня. Урешті-решт, він таки знайшов свою вірну зброю під одним із тіл, знову звівся на ноги й оглянув майдан мутними очима.
Той був усіяний трупами варденів і воїнів Імперії. Від фонтана залишилася тільки невеличка купка гальки, з-під якої час від часу бризкали тоненькі струмочки води. Неподалік від тієї місцини, де ватажок востаннє бачив Карна, лежало його почорніле зморщене тіло. Кулаки небіжчика були міцно стиснуті й досі продовжували диміти. Тим часом кривоносий маг так і стояв на своєму місці, хоч вибух зірвав з нього ледь не весь одяг.
Рорана охопила шалена лють. Він кинувся до центру майдану, не переймаючись власною безпекою. Будь-щобудь Міцний Молот хотів прикінчити негідника. Дивно, але маг не зрушив з місця навіть тоді, коли ватажок наблизився до нього майже впритул і, скрикнувши, замахнувся молотом.
Роран уже намірився вдарити кривоносого по голові, але зупинив свій молот, бо тут було щось не так. Маг виглядав, як і раніше, тільки на відстані. Але зблизька Міцний Молот бачив, що його шкіра обвисла і вкрилася зморшками, як у старезного дідугана. Вона потемніла й нагадувала шкіру обморожених кінцівок. Груди кривоносого мага неприродно випнулись уперед, очі закотилися. На додаток ворожий маг втратив здатність рухатися. Його руки, шия, грудна клітка й стегна почали зсихатися. Залишився тільки живіт, який звисав тепер униз, як балія для води. Вкриваючись глибокими зморшками, губи мага зробились тоненькими, мов шнурочки, й оголили оскал жовтих зубів. Очні яблука ставали все менші й менші – невдовзі вони вже були не більші за горошину.
Та попри це, кривоносий маг продовжував дихати. Його дихання було якесь панічне й глибоке. Часом Воно завмирало, але потім поновлювалось – маг з останніх сил боровся за своє життя.
Роран злякався. Він зробив кілька кроків назад і відчув під ногами щось слизьке. Глянув униз – під ногами була чимала калюжа води.
«Мабуть, це та вода, що вихлюпнулась із фонтана, коли все тут вибухнуло»,– спершу подумав ватажок, та невдовзі помітив, що вода жебонить з-під ніг паралізованого мага.
Роран вилаявся і з огидою вистрибнув на суху бруківку. Схоже було на те, що Карн використав проти свого суперника одне з найстрашніших заклять, яке висмоктало з його тіла всю рідину.
Через кілька секунд кривоносий маг уже перетворився на кістяк, обтягнутий коричневою шкірою. Тепер він нагадував мумію, покинуту в Хадарацькій пустелі років триста тому. Та він іще й досі стояв, іще й досі дихав. Правду кажучи, чогось страшнішого Міцному Молоту не доводилося бачити за все своє життя – ані на полі бою, ані в нічних страхіттях.
Іще мить – і кістяк мага став обертатись на попіл, а потім полинув униз примарною сірою завісою й осів у калюжу, немов попіл лісової пожежі: спершу зникла шкіра, потім м’язи й кістки, а потім усе інше. Словом, від кривоносого мага лишилася невеличка купка попелу, що плавала на поверхні калюжі.
Минуло трохи часу, перш ніж Роран зміг сяк-так оговтатись. Тоді він зиркнув на тіло Карна, але швидко відвернувся, ...не в змозі витримати таке видовище.
– Принаймні ти йому помстився,– ледь чутно прошепотів Роран і спробував відігнати від себе сумні думки про втраченого друга. Сумувати й справді було ніколи, бо на другому кінці майдану почали повільно зводитися ворожі солдати. Міцний Молот зиркнув через плече – вардени, яким пощастило вціліти, теж потроху приходили до тями.
– Агов! – крикнув Роран.– За мною! Зручніша нагода в нас навряд чи буде!
Вардени заметушилися по майдану, шукаючи свою зброю.
– Допоможіть їм піднятись! Тих, хто не може ходити, віднесіть до центру майдану! Нікого не кидати! Нікого! – викрикував ватажок, указуючи на своїх поранених воїнів. Його губи тремтіли, а голову після кожного слова проймав пекучий біль, так, ніби Роран пиячив щонайменше цілу ніч.
Невдовзі вардени вже вишикувались за його спиною в широку колону. Бальдор і Делвін стояли поруч – обидва були в подряпинах і саднах, але їхній войовничий настрій від того аж ніяк не зменшився.
– То Карн, виходить, мертвий? – похмуро спитав Бальдор.
Роран скрушно кивнув і підняв щит. Решта варденів зробили так само, утворивши міцну стіну.
– Було б добре, якби в Гелстіда закінчились маги...– буркнув собі під ніс Делвін.
– Уперед! – скомандував Роран, і колона пішла в наступ зруйнованим майданом.
Важко сказати чому, але солдати Імперії ще й досі не могли дати собі ради. Можливо, загинув їхній командир, а може, їх просто сильно розкидало вибуховою хвилею. Так чи інакше, коли вардени підійшли до них майже впритул, вони так і продовжували бігати туди-сюди в пошуках зброї.
У цю мить у повітрі просвистів спис. Він пробив Роранові щит, уп’явшись йому в руку. Роран ударив молотом по тильному боці щита – спис лиш розколовся надвоє, але так-таки й не відпав.
Побачивши це, один з ворожих солдатів стрімголов кинувся на ватажка, наміряючись встромити йому в шию свій короткий меч. Спершу Роран хотів прикритися щитом, але застряглий у ньому спис завадив це зробити. Тоді, не маючи іншого вибору, він спробував відбити удар молотом.
І тут сталося щось несподіване. Праве плече Рорана обпекло вогнем, усе перед очима набуло ядучо-жовтого кольору, коліна затремтіли й підігнулись... Роран упав на землю.
Уже лежачи щокою на камінні, Міцний Молот розплющив очі – десятки ніг виросли довкола нього дрімучим лісом і не давали відкотитись у безпечне місце. Та й тіло зробилось м’яким і неслухняним, так, ніби він пірнув у діжку з медом.
«Повільно, усе якось надто повільно,– подумав Міцний Молот, пробуючи вивільнити руку зі щита й зіп’ястись на ноги.– Якби я зараз стояв, мені б уже давно зітнули голову... Надто повільно!»
За мить перед ним замертво впав ворожий солдат, а чиясь дужа рука потягла ватажка за кольчугу вгору, аж доки той не звівся на ноги. Це був Бальдор. Роран закрутив головою, пробуючи розгледіти, куди саме його поранило, але не побачив нічого, крім невеличкої дірочки на кольчузі. Решта броні залишилась ціла. Була кров, був пронизливий біль у шиї й руці, та Міцний Молот не звертав на це уваги. Права рука боєздатна – ось і все, що мало дня нього тепер хоч якесь значення.
Хтось із варденів дав йому новий щит, і Роран кинувся в атаку з подвоєним завзяттям, змушуючи солдатів Імперії відступати широкою вулицею, що вела до майдану.
Невдовзі вони не витримали натиску й почали тікати, розбігаючись провулками й дворами, немов перелякані цуценята. Тоді Міцний Молот послав півсотні своїх вояків зачинити ворота й охороняти їх від ворожих загонів. Він гадав, що більшість солдатів Імперії розквартировані за центральною стіною, і хотів уникнути відкритого бою з ними. Зважаючи на чисельність армії Гелстіда, це було б справжнісіньке самогубство.
Тим часом вардени стрімко просувалися центральною частиною міста, майже не зустрічаючи опору. Вони прямували до величезного палацу – резиденції лорда Гелстіда.
Перед палацом розкинувся парк зі штучним ставком, у якому плавали качки та лебеді. Сама ж будівля нависала над Аруфсом кількома масивними ярусами. Палац був просто чудовий – його прикрашали відкриті склепіння, безліч колон і широкі балкони, на яких, очевидно, відбувалися бали й бенкети. На відміну від замку в Белатоні, цей був збудований для красивого життя й розваг, а не для оборони.
«Хе-хе,– подумав Роран,– мабуть, вони були свято переконані в тому, що ніхто не зможе подолати їхні міські стіни».
Щоправда, кілька десятків охоронців палацу таки спробували піти у відчайдушний наступ.
– Тримати шеренгу! – крикнув Міцний Молот, коли ті були вже десь футів за сорок.
Брязнула зброя – та все це тривало всього лиш кілька хвилин. Налякані гамором битви, качки та лебеді й собі заґелґотіли, забили крилами по воді, але злетіти в небеса жодна птаха так чомусь і не наважилась.
Вартові були вбиті, і вардени ввійшли в палац, стіни та стелі якого прикрашали вигадливі візерунки. Вкриті пилюкою чоботи солдатів загупали по мозаїчній підлозі. Вишукані меблі полетіли додолу, із дзенькотом розлітались дзеркала...
На мить Роран зупинився, роззирнувсь навкруги. Йому ще ніколи не доводилося бувати в такій розкоші, адже ферма, на якій він народився й виріс, навряд чи коштувала стільки, скільки коштував одинєдиний стілець великої зали.
Міцний Молот прочинив найближчі двері – три покоївки чкурнули звідти в довжелезний коридор так швидко, як тільки дозволяли їм їхні спідниці.
– Не дайте їм утекти! – гукнув Роран.
П’ятеро вояків миттю кинулися навздогін за жінками й устигли перехопити їх аж у самісінькому кінці коридору. Покоївки щосили пручалися, дряпались, ба навіть пробували кусати варденів, але ті швиденько притягли їх назад і поставили перед Рораном.
– Цитьте! – гаркнув ватажок, щоб припинити їхнє рюмсання й виття.
Найстаршою серед трьох жінок була гладка економка із сивим волоссям, зібраним позаду в не надто охайний хвіст. На поясі в неї висіло кільце з ключами, і виглядала вона найбільш тямущою.
– Де лорд Гелстід? – буркнув до неї Роран.
– Робіть зі мною, що хочете, але я ніколи не викажу свого хазяїна,– наморщила жінка ніс і гордо задерла підборіддя.
– Слухай мене уважно! – процідив Міцний Молот крізь зуби і підійшов до неї майже впритул.– Аруфс захоплено, отже ти, як і решта мешканців міста, підкоряєшся тепер мені. І тут нічого не вдієш, як би не було тобі прикро. Скажи мені, де Гелстід, і йди разом зі своїми подругами під три чорти., Ти не врятуєш від смерті лорда, але можеш врятуватись сама.
Понівечені губи Рорана набрякли так, що він насилу міг вимовляти слова. Після кожного звуку з кутиків губ сочилася кров.
– Моє життя не має тепер жодного значення, сер,– відповіла жінка з такою рішучістю, якій могли позаздрити чимало воїнів-чоловіків.
Роран брудно вилаявся й грюкнув молотом по щиту – залою пішла луна, а перелякані жінки аж присіли.
– Ти, мабуть, здуріла? – крикнув Роран, втрачаючи рештки терпіння.– Невже Гелстід вартий твого життя?! Або Імперія? Або Галбаторікс?
– Я не знаю ніякого Галбаторікса, сер... Але Гелстід завжди добре до мене ставився, і я не хочу бачити, як його стратять отакі, як ви. Ви... Ви... брудний, невдячний покидьок, ось ви хто!
– Он як?! – люто зиркнув на економку Міцний Молот.– А як довго ти сподіваєшся тримати язика за зубами, якщо я накажу моїм людям вирвати з тебе правду?
– Ти ніколи не змусиш мене заговорити,– відрубала жінка так, що Роран не міг їй не повірити.
– А як вона? – Міцний Молот тицьнув пальцем на молодесеньку покоївку, якій було, мабуть, не більше сімнадцяти.– Ти дозволиш, щоб її порізали на шматочки заради порятунку твого хазяїна?
– Гаразд,– зневажливо скривила губи економка.– Лорд Гелстід... у східному крилі палацу. Ідіть ось по цьому коридору. Швидше за все, він або в Жовтій Кімнаті або в квітнику леді Галіани.
У душу Рорана закралась підозра. Надто вже швидко вона здалася, з огляду на її попередню поведінку. Крім того, супутниці економки зреагували на її слова якось надто спокійно – якби гладка жінка виказала їхнього хазяїна, вони мали б поводитись інакше. Ці жіночки явно щось задумали!
– Гей, ти,– гаркнув Міцний Молот на молоденьку покоївку, бо йому здалося, що та найменше вміла приховувати свої почуття.– Вона ж бреше, чи не так? Де Гелстід? Кажи!..
Дівчина спершу роззявила рота, немов намірилася щось сказати, але потім заперечно похитала головою. Роран закашлявся й рішуче зробив крок до неї. Покоївка хотіла відскочити назад, та наштовхнулась на одного з варденів, який перекрив їй шлях до відступу. Підійшовши до дівчини впритул, Міцний Молот так наліг на неї щитом, що бідоласі аж дух перехопило. Для більшої переконливості ватажок підняв молот і провів холодним металом їй по щоці.
– Ти така гарненька... Та навряд чи знайдеш собі хоч когось, крім дідугана, коли я виб’ю тобі всі зубки. Мені й самому сьогодні вибило зуб, та я повернув його на місце. Глянь! – губи Рорана розпливлися в жахливій посмішці.– Виб’ю тобі зуби й візьму на пам’ять!..
Ватажок підняв молот.
– Ні, сер! Будь ласка... Я не знаю... Будь ласка! Він був у себе в покоях, де розмовляв з командирами... А потім вони з леді Галіаною попрямували до доків...– зіщулившись, заговорила дівчина.
– Таро! – скрикнула економка.– Дурепа!
– Там на них повинен чекати корабель... Але де вони зараз, я не знаю. Будь ласка, не бийте мене, я більше нічого не знаю, сер...
– Де його покої? – спитав Роран.– Кажи!
Шморгаючи носом, дівчина швиденько все пояснила.
– Відпустіть їх,– наказав Міцний Молот.
Троє жінок миттю кинулися до дверей, вистукуючи важкими підборами по гладенькій підлозі. Тим часом Роран повів варденів через велетенські кімнати в той бік, куди вказала дівчина. По дорозі їм не раз трапились напіводягнені люди, та ніхто з них навіть гадки не мав боронитися. У палаці стояв такий галас, що Роранові аж вуха позакладало. Невдовзі його загін опинився у великій залі, посеред якої височіла гігантська статуя чорного дракона.
«Мабуть, Шруйкан»,– подумав Міцний Молот, пробігаючи повз неї.
Аж раптом пролунав різкий тріск, і щось із неймовірною силою вдарило Рорана в спину. Ватажок заточився і впав на кам’яну лаву біля доріжки.
Тіло пройняв біль, просто жахливий біль. Такого болю йому ще зроду не доводилося відчувати. Роран був готовий відтяти собі руку, аби тільки хоч трохи заглушити його. Немов розпечена кочерга вп’ялася Роранові в хребет.
Він не міг рухатись... Він не міг дихати...
Найменший порух завдавав нестерпних мук.
За хвильку до Рорана підскочили Бальдор, Делвін і Брігман. Останній щось говорив ватажкові, але той нічого не міг збагнути, бо в цю мить біль став іще сильніший... Міцний Молот загарчав, напружився, та й це не помагало. З його очей мимохіть покотилися сльози.
– Роране, у тебе стріла в спині! Ми хотіли піймати лучника, але він утік.,.– нарешті догукався до нього Брігман.
– Як же боляче...– ледь-ледь прохрипів Роран.
– Це тому, що стріла зачепила ребро... Інакше вона прошила б тебе наскрізь. А дюйм ліворуч – і вона розтрощила б тобі хребет. Щасливчик!..
– Витягніть її!..– мовив ватажок, зціпивши зуби.
– Не можемо...– відповів Брігман.– У цієї стріли якесь хитре вістря – воно не виходить назад. Можна хіба що обрізати. У мене є маленький досвід у цій справі, Роране. Якщо ти мені довіряєш, можу спробувати. А якщо ні, тоді ми знайдемо тобі цілителя. У палаці напевно є один або й двоє.
Роранові страшенно не хотілося потрапляти в руки Брігмана, але терпіти біль було просто несила.
– Зроби, зроби це тут...– простогнав ватажок.– Бальдоре!..
– Що, Роране?
– Бери півсотні воїнів і гайда шукати Гелстіда!.. Він не міг далеко втекти. Делвіне!.. Ти залишишся зі мною.
Бальдор, Делвін і Брігман заметушились і почали про щось радитись, але з їхньої розмови Міцний Молот почув лиш декілька слів. Спливла хвилина, і загін варденів на чолі з Бальдором покинув залу. Стало майже тихо.
Тим часом Брігман готувався обрізати стрілу. Він наказав воїнам принести із сусідньої кімнати кілька стільців, розбити їх на тріски й розвести біля статуї вогнище. Коли вардени впоралися, старий командир почав нагрівати лезо кинджала – після того, як усе закінчиться, треба було припекти ватажкові рану, щоб він не втратив багато крові.
