Текст книги "Ерагон. Спадок, або Склеп Душ"
Автор книги: Крістофер Паоліні
сообщить о нарушении
Текущая страница: 37 (всего у книги 49 страниц)
Тоді він став на коліно поруч з Елвою. Вона якраз говорила щось одному з ворожих магів про його доньку.
– Вони стоять над пасткою? – тихо спитав Вершник.
Елва ствердно кивнула.
Треба було щось робити – негайно. Не марнуючи жодної миті, Ерагон підняв руку й щосили вдарив долонею по підлозі.
Звичайно, він знав, що неодмінно щось станеться, та все одно відскочив назад, коли горизонтальні металеві пластини – футів тридцять у довжину й дюймів чотири в ширину – із жахливим скреготом вирвалися з кожної стіни. Немов гігантські ножиці, вони розітнули магів навпіл і блискавично зникли в невидимих щілинах.
Від несподіванки Ерагон ледь не скрикнув. Він відвернувся, щоб не бачити того, що було попереду. Яка жахлива смерть!
Елва тихо зойкнула й, непритомніючи похилилась на підлогу. Арія ледве встигла підхопити дівча. Дбайливо підтримуючи її рукою, ельфійка почала щось бурмотіти їй на вухо прадавньою мовою. Але часу було вкрай мало.
– Що робити?.. Як нам обійти цю пастку? – спитав Ерагон в ельфів.
Трохи порадившись, вирішили, що варто спробувати перестрибнути її на Сапфірі, так, як вдалося перестрибнути полотно шипів.
Четверо ельфів миттю сіли на спину дракона. Сапфіра вже готова була кинутись уперед, коли Елва розплющила очі.
– Стійте! – ледь чутно озвалось дівча.– Не треба!
Сапфіра невдоволено повела туди-сюди хвостом, але таки залишилась стояти на місці.
Елва потихеньку відвела руку Арії, хитаючись, пройшла кілька кроків і зігнулась – її знудило.
Тоді дівча витерло рот тильним боком долоні й знову глянуло на понівечені тіла магів, які лежали перед нею. Не зводячи з них погляду, так, наче хотіла запам’ятати їх назавжди, Елва сказала:
– У повітрі є ще одне місце, яке запускає механізм. Якщо стрибнути, он там, угорі, зі стіни вилізуть леза... і знизу також.
Ерагон нічого не розумів.
– Чому це Галбаторікс намагається нас убити?..– спитав він чи то ельфів, чи самого себе й додав, глянувши на Елву: – Якби не ти, Сапфіра була б уже мертва. А Галбаторіксу вона потрібна жива... Тоді навіщо все це?
– він кивнув убік закривавленої підлоги.– Навіщо ці шипи, навіщо кам’яні блоки?..
– Можливо,– сказала ельфійка Інвідія,– він чекав, що ями затримають нас іще до того, як ми дійдемо до інших пасток.
– А може,– похмуро мовив Блодхгарм,– йому відомо, що з нами Елва...
Дівчинка знизала плечима:
– І що з того? Він усе одно не може мене спинити. По спині Ерагона пробіг холодок:
– Так, не може. Але коли він знає про тебе, тоді він боїться, а якщо він боїться...
«Тоді він справді зробить усе, щоб знищити нас»,– закінчила Сапфіра.
Арія струснула головою:
– Це не має жодного значення. Так чи інакше, ми повинні знайти його.
На якусь мить запала мовчанка.
– А що коли я скористаюся магією,– обірвав її Ерагон,– щоб перенести нас он туди, так само, як Арія відправила яйце Сапфіри на Хребет?
«Для цього треба надто багато енергії»,– сказав Глаедр.
«А нам вона знадобиться, коли ми зустрінемо Галбаторікса»,– додав Умарот.
Ерагон нічого на те не відповів і глянув через плече – далеко-далеко позаду них Мертаг перебігав з одного боку коридору на інший.
«У нас мало часу»,– подумав Вершник, а вголос спитав:
– Як ви гадаєте, може, нам варто спробувати накласти що-небудь на поверхню стіни, щоб не дати лезам вирватися звідти?
– Навряд чи щось вийде,– відповіла Арія.– Поперше, леза, поза сумнівом, захищені від магії. А подруге, у нас немає із собою нічого такого, що змогло б їх утримати. Ніж?.. Шмат обладунку?.. Ті пластини надто великі й важкі. Вони зметуть усе на своєму шляху, так, немов нічого й не було.
– Я так не думаю,– сказав після невеликої паузи Блодхгарм, а потім облизав ікла й поклав свій меч на підлогу перед Ерагоном, жестом наказавши іншим ельфам зробити те саме.
За мить перед Ерагоном лежало одинадцять ельфійських клинків.
– Ні-ні,– почав відмовлятися Вершник – Я не можу просити вас піти на таку жертву. Ваші мечі...
– Убивце Тіні,– перебив його Блодхгарм, піднявши руку вгору.– Ми б’ємось розумом, а не тілом. Коли ми натрапимо на солдатів Імперії, то зможемо забрати зброю й у них... А наші мечі найбільше потрібні ось тут... І було б дурістю залишити їх при собі тільки заради сантиментів!
Ерагон схилив голову:
– Ну, воля твоя.
– Але,– сказав Блодхгарм, звертаючись до Арії,– коли ми хочемо, щоб усе вийшло як слід, число мечів має бути парне.
Арія насупилась. Якусь мить вона вагалась, а потім усе-таки взяла свій меч і поклала його поруч з іншими.
– Ретельно обміркуй, що ти хочеш зробити, Ерагоне,– тільки й сказала вона.– Усі ці мечі легендарні. І була б велика ганьба, щоб вони пропали просто так, без жодної користі.
Вершник мовчки кивнув і спробував зосередитись, згадавши свої заняття з Оромисом.
«Умароте,– подумки мовив він,– мені потрібна ваша сила».
«Усе, що наше,– твоє»,– коротко відповів дракон. Ілюзія, що приховувала щілини, з яких вислизали металеві ножі, була створена надто вже добре, щоб Ерагон зміг одразу ж знайти її. Та Вершник чудово знав, що Галбаторікс не належав до тих, хто ретельно стежить за дрібними деталями. Ерагон не помилився: чари, які відповідали за цю ілюзію, виявити було досить легко, а за ними він зміг визначити місце розташування та розміри отворів.
На жаль, Ерагон не міг точно сказати, наскільки глибоко лежать металеві ножі всередині щілин. Та він сподівався, що вони перебувають десь за пару дюймів від зовнішньої поверхні стіни. Якщо б вони залягали ближче, тоді його задум міг би провалитися, бо король напевно захистив метал від зовнішнього впливу.
Промовляючи потрібні слова, Вершник наклав перші дванадцять заклинань. Меч одного з ельфів – Лауфіна – безслідно зник, тільки повітря легко війнуло, немовби вітер гойднув туніку. За мить зі стіни зліва пролунав глухий стук.
Ерагон посміхнувся – спрацювало. Тоді Вершник почав говорити швидше, вставляючи на відстані п’яти футів по шість мечів у кожну стіну. І поки він говорив, ельфи стояли мовчки. Якщо їх і засмутила втрата зброї, вони намагалися цього не показувати.
Нарешті все було готове. Ерагон став на коліно біля Арії й Елви.
– Приготуйтесь! – сказав він.
Сапфіра та ельфи напружено завмерли. Тим часом Арія підсадила Елву собі на спину:
– Ми готові...
Ерагон знову підняв руку й ударив по підлозі.
Зі стін долинув деренчливий тріск, а зі стелі посипалися ниточки пилюки, перетворюючись на імлисті струмки..
І щойно Вершник побачив, що мечі тримаються, як одразу ж рвонув уперед.
– Швидше! – закричала Елва.
Ерагон іще більше напружився, змусивши свої ноги ледь не мигтіти в повітрі. Праворуч повз нього стрімко промайнула Сапфіра, пригнувши голову й хвіст. Вона мчала, немов якась невиразна тінь.
І в ту мить, коли вони вже перебігли на той бік пастки, мечі позаду них зламались і залунав пронизливий виск металу, від якого мимоволі проймав дрож. Хтось скрикнув.
Вершник обернувся – усі його супутники встигли перетнути цей смертоносний простір. Одну лиш срібноволосу ельфійку Яелу затисло між останніми шістьма дюймами металевих пластин. Повітря довкола неї сяяло синім і жовтим вогнем, а її обличчя спотворив біль.
– Флауга! – на весь голос крикнув Блодхгарм, і Яела вискочила з металевих ножиць, чиї леза дзвінко брязнули одне об одне й зі страхітливим виском блискавично зникли в стінах.
Яела впала на підлогу неподалік Ерагона. Той допоміг їй звестися на ноги.
– Ти поранена? – спитав він. Ельфійка заперечно похитала головою:
– Ні, але... мої чари зникли,– вона підняла руки й здивовано втупилась у них.– Я не жила без чарів з тих пір... з тих пір, як була молодшою, ніж ти зараз... Ті кляті леза якось зірвали їх з мене!..
– То не біда,– відповів Ерагон.– Головне, що тобі пощастило лишитися живою.
Елва зиркнула на Вершника.
– Ми б усі загинули, крім нього,– вона тицьнула на Блодхгарма,– якби я не наказала вам рухатись швидше.
Ерагон буркнув щось невиразне, і вони знову рушили вперед, побоюючись знову натрапити на пастку. Але жодних пасток більше не було. Невдовзі вони вже стояли перед дверима.
Ерагон підвів очі на сяючу золотом гладінь. На всі двері був вирізьблений величезний дуб. Його листя утворювало пишний купол, поєднаний з корінням унизу. З обох боків середньої частини стовбура відходили потужні гілки, які розділяли простір усередині купола на чотири частини. У верхній лівій частині було змальоване військо ельфів, які, тримаючи списи, крокують крізь густий ліс. У верхній правій частині були зображені люди, котрі будували замки й кували мечі. Унизу ліворуч ургали – здебільшого кулли – спалювали села й убивали їхніх мешканців, а праворуч були гноми, які мінували печери, повні коштовного каміння й рудних жил. Серед коріння та гілок дуба Ерагон помітив котів-перевертнів і разака, а також кілька дивних на вигляд істот, яких не зумів упізнати. А в самісінькому центрі стовбура згорнувся дракон, який тримав у пащі власний хвіст, так, наче він сам себе кусав. Ці двері були просто чудові. За інших обставин Ерагон із задоволенням просидів би тут хоч і цілий день, щоб роздивитись усе як слід.
Але тепер він думав про те, що чекає на нього по той бік дверей,– і ця думка сповнювала його острахом. Якщо там був Галбаторікс, то їхнє життя ось-ось мало змінитися раз і назавжди. Ніщо більше не залишиться таким, як досі. Так буде для них, так буде й для всієї Алагезії.
«Я не готовий»,– подумки сказав Ерагон Сапфірі.
«А ми коли-небудь будемо готові? – риторично спитала вона й висунула язик, пробуючи повітря.– Галбаторікс і Шруйкан повинні померти, а ми – єдині, хто може це зробити».
«А коли ні?»
«Ні, то й ні. Хай буде те, що буде». Вершник глибоко зітхнув:
«Я тебе люблю, Сапфіро».
«Я теж тебе люблю, малий». Ерагон ступив уперед.
– Що тепер? – спитав він, намагаючись приховати свій неспокій – Може, варто постукати?
. – Для початку подивимось, чи двері не відчинені,– відповіла Арія.
Вони вишикувались у бойовий порядок, а потім Арія, яка стояла поруч з Елвою, ухопилась за ліву ручку дверей і спробувала потягнути їх на себе.
Та тільки-но вона це зробила, як довкола Блодхгарма й кожного з його десяти магів неждано-негадано здійнявся стовп мерехтливого повітря. Ерагон аж скрикнув від подиву, а Сапфіра зашипіла, так, ніби наступила на щось дуже гостре. Судячи з усього, ельфи всередині цього світного стовпа не могли поворухнутись – навіть їхні очі застигли, втупившись туди, куди вони дивилися, коли закляття подіяло. З важким брязкотом двері в стіні ліворуч почали повільно відкриватися, і ельфи посунули в їхній бік, немов низка Статуй, що ковзають по кризі.
Арія кинулась до них, тримаючи перед собою зазублений спис. Вона хотіла знищити чари, які зв’язали ельфів, за допомогою Дотдаерта, але події розвивалися надто стрімко, щоб вона встигла це зробити.
– Летта! – скрикнув Ерагон.
Це було перше заклинання, яке спало йому на думку. Утім магія, що скувала ельфів, виявилася непідвладною для цього простого слова – за мить вони зникли всередині темного отвору, а двері за ними почали закриватися. Ерагона охопило сум’яття. Як їм бути тепер без ельфів?
Тим часом Арія щосили била по дверях кінцем Дотдаерта. Вона навіть спробувала знайти кінчиком леза щілину між дверима й стіною, та все марно: стіна виглядала одним-єдиним непорушним монолітом. Арія обернулась назад. На її обличчі застигла холодна лють.
«Умароте,– сказала вона.– Я хочу бути на тому боці, і мені потрібна твоя допомога».
«Ні,– відповів білий дракон.– Галбаторікс уже напевно запроторив ваших товаришів далеко далеко. Якщо ми рушимо їх шукати, то тільки витратимо енергію, а самі опинимось у ще більшій небезпеці».
Брови Арії зійшлися на переніссі.
«Але тоді ми зіграємо йому на руку, Умаротеельдо,– похмуро сказала ельфійка.– Король хоче розділити нас, ослабити. Якщо ми рушимо далі без них, Галбаторіксу буде набагато легше здолати нас».
«Так, дитя. Та чи не здається тобі, що цей Трощитель Яєць швидше за все чекає, що ми спробуємо визволити наших товаришів? Мабуть, він хоче, щоб ми забули про нього, поки будемо гніватись і сумувати. Таким чином ми самі сліпо кинемось у його чергову пастку».
«Навіщо йому йти на такі хитрощі? Він міг би схопити Ерагона, Сапфіру, тебе й решту Елдунарі навіть тоді, коли спіймав Блодхгарма та його магів. Але він не зробив цього».
«Не знаю. Можливо, він хоче, щоб ми були до краю виснажені на той час, коли постанемо перед ним або коли він спробує нас убити».
Арія на мить опустила голову, а коли підняла її, люті вже не було. Тепер обличчя ельфійки виказувало звичні для неї владність і обережність.
«То що ж нам робити, Ебрітхілю?» – спитала вона.
«Будемо сподіватися, що Галбаторікс не стане вбивати Блодхгарма й інших магів. Принаймні не відразу... А нам треба рушати на пошуки короля».
Арія мовчки кивнула на знак згоди, хоч Ерагон помітив, що їй було важко із цим змиритися. Зрештою, йому й самому було нелегко.
– Чому ти не відчула цієї пастки? – ледь не пошепки спитав він у Елви.
– Тому що вона не завдала їм шкоди,– відповіла вона.
Вершник чомусь саме так і думав, але хотів почути це від Елви.
Тим часом Арія зробила крок назад до золотих дверей і знову взялася за ліву ручку Елва також підбігла до неї й обхопила своєю маленькою ручкою древко Дотдаерта.
Арія смикнула раз, удруге, втретє... Важелезна конструкція почала повільно відчинятись назовні. Ерагон був упевнений, що жодна у світі людина не змогла б відчинити ці двері, якщо навіть Арії ледь-ледь вистачало сил.
Коли двері нарешті торкнулися стіни, Арія відпустила їх, а сама разом з Елвою пішла й стала поруч з Ерагоном попереду Сапфіри.
За дверима була темна кімната. Ерагон не міг зрозуміти, якого вона розміру, тому що стіни потопали в густій тіні. Два ряди магічних ліхтарів на залізних стовпах, що тягнулися вперед футів на п’ятсот по обидва боки від входу, освітлювали візерунчасту підлогу й майже нічого більше, а згори крізь кристали у високій стелі пробивалося слабке-слабке проміння. Ліхтарі йшли аж до основи широкого помосту, на якому стояв трон. На троні сиділа якась темна постать, одна-єдина на всю кімнату. На колінах у неї лежав оголений меч, чий довгий білий клинок, здавалось, випромінював тьмяне світло.
Ерагон ковтнув слину й міцно стис у долоні Брізінгр. Краєм щита він швидко торкнувся щелепи Сапфіри, а вона у відповідь висунула язик. Не змовляючись, усі четверо повільно рушили вперед.
У цей час золоті двері за ними зачинились. Ерагон саме цього й очікував, але стук дверей усе одно змусив його легко здригнутися. Коли луна розтанула в сумній тиші цієї дивовижної зали, постать на троні поворухнулась, немов прокидаючись від сну, а потім пролунав голос – такого голосу Ерагонові ніколи ще не доводилось чути: сильний, глибокий і владний. З ним не могли зрівнятися голоси ані Аджихада, ані Оромиса, ані Ротгара. Порівняно із цим голосом, навіть голоси ельфів могли видатися грубими й позбавленими гармонії.
– Так,– сказав він,– а я вже чекаю на вас. Ласкаво просимо в мою господу. Ласкаво прошу тебе, Ерагоне, Убивце Тіні, і тебе, Сапфіро, Блискуча Луско. Я дуже хотів зустрітися з вами. Також я радий бачити тебе, Аріє – донько Ісланзаді й Убивце Тіні, і тебе, Елво, Сяюче Чоло. І звісно ж, Глаедра, Умарота, Валдра й усіх інших, тих, що подорожують з вами невидимо. Я довго вважав їх мертвими і дуже радий, що помилявся. Ласкаво прошу всіх! Нам є про що з вами поговорити.
У СЕРЦІ БИТВИ
Разом із воїнами свого загону Роран відчайдушно пробивався від стін Урубейна все глибше й глибше в нетрі вулиць. Обравши підходящу місцину, ватажок перегрупував свій загін:
– Вперед до воріт! – скомандував він.
На чолі загону, крім нього, були Хорст, Делвін та ще кілька мешканців Карвахола. Вони швидко просувалися попід стіною до велетенської діри, що її ельфи пробили за допомогою магії. Над головою свистіли стріли, проте жодна з них не зачепила Роранових бійців, принаймні ватажок не бачив, щоб хтось із них упав.
У вузькому проході між стіною й будинками була сила-силенна ворожих солдатів – деякі з них героїчно приймали бій, але переважна більшість одразу ж кинулась навтьоки. Спочатку Роран, засліплений люттю, не звертав на це жодної уваги, та невдовзі така поведінка ворога почала його дивувати. Тоді він почав уважніше роззиратися довкола з надією зрозуміти, що воно в біса коїться.
А коїлося й справді щось незрозуміле.
– Навряд чи Галбаторікс дозволив би їм отак просто здатися,– буркнув ватажок собі під носа.
– Ти щось сказав? – спитав Альбрич, який ішов позад нього.
– Кажу, Галбаторікс навряд чи дозволив би їм отак просто здатися,-Роран повернувся й гукнув до решти загону: – Пильнуйте! Б’юсь об заклад, що Галбаторікс приготував для нас кілька сюрпризів. Але ми до них готові!
– Так, Міцний Молоте! – відгукнулися воїни, брязкаючи зброєю по щитах.
Загального настрою не поділяли тільки ельфи. Та Роран не дуже на них зважав і закрокував іще швидше, уважно розглядаючи дахи. Невдовзі вони прорвалися на вимощену бруківкою вулицю, яка брала початок біля головних воріт міста. Щоправда, тепер на місці воріт зяяла величезна діра завширшки в кількасот футів.
Саме в цю діру й кинулась армія варденів – люди, гноми, ургали, ельфи й коти-перевертні вперше за всю історію билися пліч-о-пліч. Коли загони тільки почали входити в місто, на них ринула ціла злива стріл, але ельфійська магія зупинила їхні смертоносні наконечники, перш ніж ті встигли завдати комусь шкоди. Натомість із воїнами Галбаторікса все було інакше. Лучники варденів робили свою справу вправно, і тільки декого із захисників Імперії стріли вперто оминали.
«Мабуть, це улюбленці Галбаторікса, яких він захистив магією»,– подумав Роран.
Коли його загін приєднався до решти армії, Роран помітив Джормандера, який гарцював серед своїх воїнів верхи.
– Привіт! – гукнув юнак. Джормандер кивнув у відповідь.
– Коли дістанемось он туди,– Джормандер показав мечем на масивну, багато оздоблену будівлю, що бовваніла за кількасот ярдів від них,– бери своїх людей і веди їх праворуч. Ти зачищаєш південну частину міста. А потім зустрінемось під цитаделлю.
На знак згоди Роран струснув своїм міцно стиснутим кулаком. Після того як загін приєднався до армії, юнак зітхнув з полегшенням, хоча тривожні передчуття все одно не полишили його.
«Ну де ж вони, де?» – не міг надивуватись ватажок, пильно вдивляючись у коридори порожніх вулиць.
Справді, усі чекали, що Галбаторікс збере основні сили саме тут, в Урубейні. Але вулиці й стіни були майже порожні, а ті солдати, котрих вони зустрічали, починали тікати значно раніше, ніж те мав би робити воїн, котрий себе поважає.
«Та він же заманює нас! – раптом зрозумів Роран.– Усе це вистава, влаштована для того, щоб нас надурити!»
– Щось тут не так! – крикнув юнак Джормандерові.– Де їхні солдати?
Джормандер насупив брови й повернувся, щоб перекинутись кількома словами з Орином та королевою Ісланзаді, на лівому наплічнику якої примостився білий ворон, міцно вчепившись кігтями в золоту броню. Вардени тим часом усе глибше й глибше просувалися в Урубейн.
– Що сталося, Міцний Молоте? – спитав Нар Гарцхвог, проштовхавшись до Рорана.
Юнак трохи роздратовано зиркнув на нього.
– Я не впевнений, але Галбаторікс...– договорити Роран не встиг, бо якраз у цю мить із нетрів найближчого кварталу долинув протяжний клич сурми. Він не стихав близько хвилини, змусивши озирнутися ледь не всіх варденів.
Серце Рорана недобре тенькнуло.
– Ну, ось і починається! – сказав він Альбричу й махнувши молотом своїм воїнам, повагом рушив до початку вулиці.
Позиція тут була не надто вигідна.
– Розійтись! Сховатися поміж будинками! – наказав Роран своїм воїнам.
Щоб покинути загальну колону, їм знадобилося значно більше часу, ніж для того, щоб приєднатись до неї.
– Швидше, швидше, кульгаві пси! Ворушіться!
усіляко підганяв їх Роран.
Сигнал сурми пролунав удруге, і тільки тоді Джормандер наказав усій армії зупинитися. На той час Роран уже встиг розкидати свій загін по трьох вулицях. Його солдати зайняли позиції й чекали подальших наказів. Сам Міцний Молот разом із Гарцхвогом і Хорстом стояв біля рогу будинку й намагався зрозуміти, що відбувається.
Сурма залунала втретє. На якусь мить зависла зловісна тиша, а потім почулися кроки тисяч ніг. Роран отетерів. Від цитаделі одна за одною швидко й організовано сунули шеренги солдатів, на чиїх обличчях не було й натяку на страх. Перед шеренгами хвацько вигарцьовував на сірому бойовому скакуні приземкуватий широкоплечий чоловік. Його нагрудник випинався вперед на цілий фут, ніби приховуючи великий живіт. У лівій руці вершник тримав герб зі зруйнованою вежею, що самотньо тулилася на височезній скелі. Його права рука міцно стискала древко помережаної шипами булави, підняти яку простий смертний навряд чи зміг би. Вершник тим часом вимахував нею з вражаючою легкістю.
Міцний Молот схвильовано облизав губи. Цей чоловік був не хто інший, як лорд Барст. І коли бодай половина з того, що чув про нього Роран, було правдою, то лорд Барст ніколи б не зважився виїхати назустріч ворогу, якби точно не був упевнений у тому, що розіб’є його в пух і прах. Картина була невтішна. Роран іще раз обвів очима ворожі лави й сховався за ріг.
– Ми не будемо чекати...– сказав він потому.– Повідомте всіх інших, щоб рушали за нами.
– Міцний Молоте, ти хочеш утекти? – прогарчав Нар Гарцхвог.
– Ні,– відповів йому Роран.– Я хочу зайти з флангу, бо тільки бовдур наважиться атакувати це військо спереду. Рушаймо!
Він штурхонув ургала й побіг уздовж вулиці, щоб зайняти місце на чолі свого загону. Пробираючись між будівлями, Роран та його люди невдовзі почули, як ворожі солдати дружно скандують: «Лорд Барст! Лорд Барст! Лорд Барст!» Куті чоботи ступали на землю в такт словам, а їм вторували удари мечів об щити.
«Краще й бути не може»,– з гіркою посмішкою подумав Роран, воліючи опинитися де завгодно, тільки не тут.
Вардени відповіли ворогу, скандуючи ім’я Ерагона. А вже невдовзі в місті залунали брязкіт металу й відчайдушні крики поранених.
Роран зі своїми людьми тим часом вичікував, аж доки навпроти них не опинилась середина ворожого війська.
– Тримайтесь купи! – скомандував тоді він.– Зробіть зі щитів стіну й, що б там не було, захищайте тих, хто накладає закляття.
Його воїни ледь встигли вишикувати щити, як на них пішов перший загін Імперії, озброєний списами. Нар Гарцхвог, Роран та інші відчайдушно закричали й кинулися в атаку. Передня шеренга ворожих солдатів почала панікувати. Вона подалась назад, тиснучи на своїх соратників, які намагалися знайти простір для бою.
Міцний Молот із криком налетів на ворогів. Варто було йому лише раз змахнути смертельною зброєю, як кров бризнула на всі боки. Звук металу, що гнувся під його ударами, й хрускіт поламаних кісток був для нього тепер найсолодшою музикою. Ворожі солдати стояли так близько один до одного, що були майже безпорадні. Роран на місці порішив одразу чотирьох, і тільки один із них зумів завдати удар мечем, але влучив у щит Міцного Молота.
Тим часом Нар Гарцхвог опинився на протилежному кінці вулиці й одним рухом своєї палиці поклав на землю відразу шістьох людей. Та дивна річ – вороги миттю скочили на ноги, ніби взагалі не відчували болю. Гарцхвог усе збагнув і почав бити з такою силою, що його палиця просто відривала бідолахам руки й ноги.
Роран не бачив перед собою нічого* крім ворогів. Тепер у всьому світі існували лиш він, його молот, слизька від крові бруківка й спотворені жахом обличчя ворожих солдатів. Він бив, трощив, ухилявся й штурхав, він горлав і сіяв смерть, аж доки, на свій превеликий подив, не помітив перед собою нічого, крім порожнечі. Вірний молот вислизнув йому з рук і гупнув об бруківку, викресавши невеличкий сніп іскор.
Бойовий запал Рорана поволі згасав. Озирнувшись назад, він побачив, що прорубав ворожі лави наскрізь. Більшість його людей тим часом продовжували бій, розділивши ворожі лави навпіл. Не можна було гаяти ані секунди. Тоді ватажок знов підхопив свій молот і, незважаючи на біль у руці, рушив назад. Поряд із ним одразу ж опинилось троє воїнів Імперії: два з них мали списи, а третій вимахував мечем. Саме його й хотів був спочатку атакувати Роран, але послизнувся, наступивши на щось м’яке й мокре. Та навіть падаючи, він замахнувся, намагаючись поцілити найближчого супротивника по колінах. Солдат спритно відскочив назад і хотів уже опустити на Рорана свій меч, як з-за його спини блискавично вилетів хтось із ельфів і швидкими відточеними рухами постинав голови всім трьом ворогам.
Придивившись, Міцний Молот упізнав ту саму ельфійку, з якою розмовляв за стінами міста. Заляпана кров’ю, вона різко відстрибнула вбік і вмить порішила ще кількох ворогів, перш ніж Роран устиг їй подякувати.
Бачивши ельфів у бою, Роран змушений був визнати, що кожен із них вартий щонайменше п’ятьох людей, та й то, коли не брати до уваги ельфійське володіння магією. Тим часом ургали виглядали якось пасивно й, здавалося, просто не хотіли заважати. Особливо куллам. А ті, у свою чергу, так захопилися боєм, що невдовзі перестали розрізняти чужих і своїх. Це було особливо небезпечно з огляду на їхні розміри. Краєм ока Роран помітив, як один із них розчавив свого ж таки солдата, котрий опинився між стіною та його велетенською лапою. А ще за мить хтось із куллів зніс своєму ж таки воїну голову необережним рухом щита, навіть не помітивши того.
Бій тривав іще кілька хвилин, аж доки всі ворожі солдати не полягли замертво. Витираючи піт із чола, Роран глянув у протилежний кінець вулиці й побачив, як рештки розбитого ними загону розбігаються між будинками, щоб приєднатися до інших частин армії Галбаторікса. Повагавшись якусь мить, він вирішив не переслідувати їх, бо основна битва точилася десь на окраїнах міста, а він неодмінно хотів атакувати ворога з тилу.
– Сюди! – скомандував Роран, поклавши молот собі на плече й рушаючи вулицею вниз.
Якраз у цю мить в обід його щита вдарила стріла. Міцний Молот глянув угору – по найближчому з дахів ковзнула підозріла постать. Щоб зайвий раз не наражатися на небезпеку, Роран пірнув у вузькі переходи поміж будинками. За якийсь час він уже був на майдані перед головними воротами Урубейна. І тут ватажок варденського загону ошелешено завмер, не уявляючи, що робити далі.
Обидві армії змішалися так, що несила було відрізнити, де чиї шеренги, або хоча б зрозуміти, де чий авангард. Малинові обладунки варденів майоріли по всьому майдану – часом це були поодинокі воїни, часом невеличкі групи. Сама ж битва, ніби велетенська калюжа, розтеклася в прилеглі вулиці та провулки. Найбільше Рорана здивували коти – не коти-перевертні, а звичайнісінькі коти, які сновигали по майдану невеличкими купками й нападали на ворогів з такою люттю, якої годі було чекати від цих мирних і лагідних на вигляд тварин. Невдовзі Міцний Молот збагнув, що ті діють за наказом своїх братів – котів-перевертнів. А в центрі майдану гарцював на бойовому коні лорд Барст. Його нагрудник відбивав заграву палаючих поблизу будинків. Сам старий вправно вимахував своєю булавою, вражаючи за кожним ударом щонайменше одного вардена. Стріли, спрямовані в нього, танули у жовтогарячих спалахах полум’я, а мечі та списи відскакували назад, ніби після удару об найміцніший граніт. Навіть могутні ургали не могли вибити його із сідла. У цю мить лорд Барст опинився за спиною в одного з куллів і легким рухом розколов йому голову, ніби шкаралупу яйця.
«Звідки в нього така сила? – здивовано подумав Роран.– Очевидно, магія, але ж магія повинна мати якесь джерело».
Міцний Молот уважно придивився до булави й панцира Барста – ні там, ні там каменів не було, а Галбаторікс навряд чи зважився б дистанційно підтримувати лорда енергією. Роран добре пам’ятав розмову з Ерагоном, котра відбулася напередодні того, як вони врятували Катріну в Хелгрінді. Тоді Ерагон казав, що людське тіло, ба навіть тіло Вершника, майже неможливо змінити так, щоб воно зрівнялося за міцністю й спритністю з тілом ельфа. З огляду на почуте, усе те, що дракони зробили з Ерагоном під час Кривавої Клятви, виглядало ще дивніше. Тож Роран знову замислився над тим, де може бути сховане джерело надприродної сили Барста.
Лорд тим часом натягнув вудила свого коня й змусив того круто розвернутися. Вогонь заграви зблиснув на його металевому нагруднику й засліпив Міцному Молоту очі. «А чого це в нього такий великий живіт? – подумав Роран.– Хто-хто, а цей чолов’яга ніколи не втрачав форми. Та й Галбаторікс навряд чи кинув би на захист Урубейна пузаня. Може, у нього там Елдунарі?»
За якусь мить земля задвигтіла й вулицю розітнула велетенська темна розщелина. Вона виникла якраз під конем Барста, але той продовжував висіти в повітрі, наче його копита й досі міцно стояли на землі. Довкола лорда Барста замерехтіло барвисте кільце, яке нагадувало ореол із пошматованої веселки. Від нього розтікалися хвилі тепла й холоду, а з розщелини почала виповзати крига, що мала ось-ось узяти у свої холодні кайдани ноги Барстового скакуна. Та якою б потужною не була ця крижана стихія, у неї все одно нічого не виходило – здавалося, на вершника та його коня магія взагалі не діє.
Барст знову смикнув повіддя й спрямував скакуна до купки ельфів, які стояли під стіною найближчого будинку й співали щось прадавньою мовою. «Мабуть, та розщелина – справа їхніх рук»,– подумав Роран. А над ельфами вже зависла нищівна булава лорда Барста. Ті кинулися врозтіч, але все було марно. Лорд легко наздоганяв їх – ельфійські щити під ударами Барстової булави розліталися вдрузки, а їхні кістки ламались так легко, ніби були пташиними.
«Куди ж зник ельфійський захист? – нетямився від подиву Роран.– Невже вони не можуть його зупинити? Адже лорд – звичайна людина і з ним усього одне Елдунарі».
За кілька ярдів від Рорана в море знеможених боротьбою тіл несподівано врізалась величезна кругла каменюка. Вона залишила по собі липкий червоний слід і гупнула в стіну одного з будинків, розтрощивши статуї перед входом.
Роран нагнувся й брудно вилаявся, намагаючись зрозуміти, Звідки та каменюка прилетіла. Новина була невтішна – солдатам Галбаторікса вдалося відвоювати кілька катапульт на міській стіні.
«Вони руйнують власне місто,– з жахом подумав Міцний Молот.– Вони стріляють у своїх людей...»
Почуття люті змішалося з почуттям невимовної огиди, тож він поспішив відвернутися від майдану й швидко окинув поглядом центральну частину міста.
– Ми тут нічим не допоможемо! – вигукнув Роран, звертаючись до свого загону.– Залиште Барста іншим! Гайда за мною, візьмемо он ту вулицю!
Юнак не став чекати на відповідь своїх підлеглих, а миттю розвернувся й рушив уперед. За його спиною знову залунали розпачливі крики – це ще одна каменюка врізалася в шеренгу бійців.
