Текст книги "Ерагон. Спадок, або Склеп Душ"

Автор книги: Крістофер Паоліні

сообщить о нарушении

Текущая страница: 36 (всего у книги 49 страниц)

Сапфіра вже була майже над ними, коли Ерагон подумки віддав їм команду, і двоє ельфів підкинули колоду високо в повітря. Дракон упіймав її кігтями, ельфи в цей час підстрибнули – і все. За мить вони вже летіли над землею. Ще кілька секунд – і ельфів не стало видно.

Потужно змахуючи крилами, Сапфіра піднялася приблизно на тисячу футів над землею. Звідси і їй, і ельфам було добре видно фортечні стіни й будівлі міста.

Ерагон одразу ж побачив зліва спершу Торнака, а потім тіньову Сапфіру. Червоний дракон гнався за нею північною частиною міста. Ельфи, котрі контролювали привид, намагалися тримати Торнака й Мертага в такій фізичній напрузі, щоб у них не було жодної змоги атакувати розумом. Якби їм вдалося це зробити або якби вони впіймали привид, то вмить зрозуміли б, що їх обдурили.

«От би ще хоча б пару хвилин!» – подумав Ерагон.

У цей час Сапфіра пролітала над полями. Унизу виднілися катапульти, біля яких спритно бігала тудисюди обслуга, загони лучників зі встромленими в землю стрілами, схожими на пучки очерету, великі облогові вежі, люди, гноми й ургали, які, прикрившись щитами, поспіхом приставляли драбини до міської стіни, високі й стрункі ельфи у своїх блискучих шоломах, озброєні довгими списами й мечами з коротким клинком...

Невдовзі Сапфіра піднялася вгору, залишивши стіну позаду. Вони пролетіли ще трохи, як раптом Ерагон відчув дивний напад болю – перед його очима з’явились голова Сапфіри й потилиця Елви. Тоді він глянув униз. Арія й інші ельфи, що висіли на мотузках, теж стали видимі. Вершник лайнувся й зупинив дію закляття, яке їх приховувало. Було ясно, що чари Галбаторікса не дозволять їм пройти в місто непоміченими.

Тим часом Сапфіра прискорила лет, прямуючи до величезних воріт фортеці. Знизу до Ерагона долітали крики жаху й подиву, та він не звертав на них уваги. Зараз його цікавили тільки Мертаг і Торнак.

Не долітаючи до воріт, Сапфіра випросталася на повен зріст і кілька разів змахнула крилами у зворотний бік, щоб знизити швидкість. Потім дракон опустився ще нижче й дав змогу ельфам безпечно торкнутися землі. І тільки-но ті швиденько звільнилися від мотузок і відскочили вбік, як Сапфіра й собі приземлилась на внутрішній двір перед воротами, струснувши силою удару і Елву, і Вершника.

Ерагон блискавично смикнув за пряжки ременів, що утримували його та Елву в сідлі, й допоміг дівчинці спуститися із Сапфіри. За мить вони вже бігли слідом за ельфами вбік воріт.

Вхід у фортецю мав форму двох гігантських чорних дверей. На вигляд вони були зроблені із заліза й усіяні сотнями, якщо не тисячами, гострих заклепок, кожна з яких за розміром була не менша ніж голова Ерагона. Уявити собі ще більш непривітний вхід було важко.

Зі списом у руці Арія кинулась до невеликого вхідного отвору, розташованого на дверях зліва. Цей отвір мав вигляд темної прямокутної щілини, куди ледь-ледь могла протиснутись одна людина. Усередині прямокутника виднілася горизонтальна смуга металу, десь у три пальці завширшки й разів у три більша за довжиною.

Коли Арія наблизилася до дверей, смужка опустилась на півдюйма вглиб, а потім зі скреготом змістилася трохи вбік. Зсередини визирнула пара круглих, немов у сови, очей.

– Ти хто? – почувся зверхній голос.– Кажи, чого прийшов, або забирайся геть!

Не роздумуючи ані секунди, Арія просто ввігнала Дотдаерт у відкриту щілину. Зсередини пролунав зойк, а потім Ерагон почув звук тіла, яке падало на підлогу.

Арія швидко висмикнула спис назад, струснула з наконечника кров.

– Верма! – сказала ельфійка й, міцно вхопивши обома руками древко зброї, провела наконечником уздовж правої щілини вхідного отвору.

Ерагон зажмурився й відвернувсь, коли між списом і воротами спалахнуло синє полум’я. Навіть на відстані Вершник відчував шалений жар.

Обличчя Арії аж скривилося від напруги, коли вона втиснула спис усередину воріт, повільно прорізаючи залізо. Краплі розплавленого металу падали з-під наконечника й швидко розтікались по підлозі, неначе олія на розжареній сковорідці.

Поки ельфійка працювала, Ерагон мигцем глянув убік Торнака й тіньової Сапфіри. І хоч йому нічого не вдалося побачити, він досить виразно чув ревище драконів і гупання каменюк, що падали під їхніми лапами.

І в цей час він відчув, як до нього притислась Елва. Вершник глянув униз – дівчинка здригалась усім тілом і вкрилася краплями поту, так, наче в неї був жар. Ерагон став перед малою на коліна:

– Хочеш, я понесу тебе на руках? Елва заперечно похитала голівкою:

– Ні, мені стане краще, коли ми будемо всередині, подалі від... оцього,– вона кивнула вбік битви.

Ерагон глянув у той бік, куди показало дівча, і краєм ока побачив у внутрішньому дворі кількох людей. Вони не були схожі на солдатів – просто стояли собі в проміжках між величними будинками й спостерігали, що тут роблять незвані гості.

«Ти б не могла їх трохи полякати?» – попросив Вершник Сапфіру.

Дракон повернув голову й гаркнув – спостерігачів наче вітром здуло.

Тим часом фонтан іскор і розжареного металу під Дотдаертом зник. Арія вдарила ногою у пропалений отвір. Раз, удруге, втретє... Від останнього удару пропалений шмат не витримав і впав усередину.

Так і тримаючи Дотдаерт у руках, Арія обережно ступила в темний прохід. Ерагон затамував подих. Звичайно, він чудово знав, що Дотдаерт повинен захистити ельфійку від чарів Галбаторікса, але він знав також і те, що завжди залишався бодай один шанс, що король наклав таке закляття, з яким не зможе впоратися навіть Дотдаерт.

На щастя, Арія увійшла у фортецю без жодних пригод. Та ельфійка не встигла ще навіть як слід роззирнутися, як до неї кинулося зо два десятки солдатів Імперії. Ерагон оголив Брізінгр і побіг до входу, але поки що не наважився перетнути вхідний кордон фортеці, щоб приєднатися до ельфійки.

Утім допомога їй навряд чи й була потрібна. Орудуючи списом незгірше ніж мечем, Арія просто блискавично вражала ворожих солдатів.

– Чому ж ти не попередила її? – крикнув Ерагон Елві, ні на мить не зводячи погляду з поля бою.

Елва повільно підійшла до нього:

– Тому що вони не бажали їй зла...

А й справді. Здається, ніхто із цих солдатів і гадки не мав нападати на ельфійку. Останні двоє спробували врятуватися втечею, та Арія кинулась услід за ними і вразила їх списом, перш ніж ті подолали дюжину ярдів просторим проходом, який був більший за чотири головні коридори Тронжхейма.

Арія повернулась назад, пройшла вниз по коридору добрих сорок футів, поклала Дотдаерт на підлогу й штовхнула його до Ерагона.

Коли ельфійка випустила з рук спис, вона вся напружилась, так, ніби чекала, що ось-ось пролунає вибух, але магія – якою б вона не була в цій місцині,– здавалося, на неї не діяла.

– Ти щось відчуваєш? – крикнув Ерагон, і його голос луною відбився від стін зали.

Вона заперечно похитала головою:

– Ні. Поки ми не підійшли до воріт, усе має бути гаразд.

Ерагон передав спис Блодхгарму, який узяв його й пройшов через отвір. Разом з Арією вони рушили в кімнати по обидва боки від воріт і запустили приховані підіймальні механізми. Залунав брязкіт ланцюгів, і гігантські ворота почали повільно відчинятися назовні. За якийсь час вони вже відчинились досить широко для того, щоб у них могла ввійти Сапфіра.

– Стій! – крикнув Вершник. Двері осіли й зупинились.

З кімнати праворуч вийшов Блодхгарм і, тримаючись на безпечній відстані від кордону, передав Дотдаерт іншим ельфам. Невдовзі всі вони один за одним увійшли до фортеці.

На другому боці кордону залишилися тільки Ерагон, Елва й Сапфіра. І в цей час десь далеко, у північній частині міста, пролунав страхітливий рев. Він був такий могутній, що на мить увесь Урубейн притих.

– Вони розкрили наш обман,– закричав ельф Утінаре й кинув спис Ерагонові.– Швидше, Арджетламе!

– Ти наступна,– сказав Ерагон, передаючи Дотдаерт Елві.

Обережно тримаючи його в зігнутих руках, дівча перебігло на другий бік, приєдналось до ельфів, а потім штовхнуло спис назад Ерагонові. Вершник схопив його й швиденько перескочив через кордон. Він обернувся назад, щоб передати спис Сапфірі... й завмер – у дальньому кінці міста повільно-повільно підіймався над будівлями Торнак. Ерагон став на коліно, поклав Дотдаерт на підлогу й покотив його Сапфірі.

– Мерщій! – закричав він.

Кілька дорогоцінних секунд пішло на те, щоб Сапфіра підняла спис краєм пащі. Нарешті вона таки зуміла затиснути його зубами й стрибнула в гігантський коридор. Удалині люто ревів Торнак. Потужно змахуючи крилами, він усе швидше й швидше летів убік фортеці.

Арія й Блодхгарм, не гаючи часу, почали промовляти закляття. Мить – і пролунав оглушливий гуркіт. То закривались залізні ворота. Товсті металеві бруси – по три фути в товщину й шість завширшки – надійно підперли їх із середини.

– Це повинно їх затримати,– сказала Арія.

– Тільки не думаю, що надовго,– відповів Ерагон. Вони повернулись назад, щоб глянути, що на них чекає далі.

Прохід, який, за приблизними підрахунками Ерагона, тягнувся десь чверть милі, повинен був вивести їх усередину пагорба позаду Урубейна. У дальньому кінці були ще одні двері, такі самі, як і перші, але вкриті золотими візерунками, що красиво виблискували у світлі магічних ліхтарів, встановлених з однаковими інтервалами по всій довжині стін. З обох боків відгалужувалися десятки менших коридорів. Жоден із них не був достатньо широкий для Шруйкана, а от Сапфіра при потребі могла б протиснутися не в один і не в два. Червоні прапори, прикрашені обрисом хвилястого полум’я, що їх Галбаторікс використовував як власний символ, висіли на стінах через кожні сто футів. А загалом коридор був порожній.

І величезні розміри проходу, і його порожнеча дуже бентежили Ерагона. Він припустив, що тронна зала перебуває по той бік золотих дверей, але не думав, що дістатися туди буде так легко, як може видатись на перший погляд. Якщо вірити репутації Галбаторікса, він був дуже підступний і мав розкидати по всьому коридору десятки, якщо не сотні, пасток.

Те, що король досі не напав на них, іще більше посилювало тривогу Вершника. Ні, він не відчував присутності будь-якого розуму, крім Сапфіри та його супутників, але вони були надто вже близько від короля. Здавалось, уся фортеця спостерігає за ними.

– Мабуть, він знає, що ми тут,– сказав Ерагон.– Усі...

– Тоді нам треба поспішати,– відповіла Арія. Едьфійка забрала Дотдаерт із пащі Сапфіри.

Покрутила в руках – зброя була вкрита слиною.

– Тура,– сказала Арія, і слина зникла.

У цю мить позаду них за залізними воротами пролунав гучний гуркіт. Це Торнак приземлився у внутрішньому дворі. Дракон відчайдушно ревнув, а потім щось важке вдарило у ворота так, що стіни аж здригнулись.

Арія швидко зайняла місце попереду колони. До неї приєдналась Елва. Темноволоса дівчинка поклала ручку на древко списа, і вони обидві побігли вперед, прокладаючи шлях униз по коридору, все глибше й глибше в лігво Галбаторікса.

БУРЯ ШАЛЕНІЄ

– Час настав, сер.

Роран розплющив очі й кивнув хлопцеві з ліхтарем, який зазирав усередину намету. Хлопець тут-таки пішов, а Роран схилився над Катріною й поцілував її в щоку. Вона поцілувала його у відповідь. Цілу ніч обоє майже не спали.

Подружжя швиденько встало з постелі. Доки Роран порався з обладунками й зброєю, Катріна готувала сніданок.

Нарешті сніданок був готовий. Вона дала йому шмат хліба із сиром і чашку теплого чаю. Хліба й сиру Міцний Молот ледь торкнувся, а чай випив увесь. Пора було прощатись.

Вони міцно обнялися.

– Якщо буде дівчинка,– сказав Роран,– назви її якимось незвичайним ім’ям.

– А якщо хлопчик? – спитала Катріна.

– Так само,– відповів Міцний Молот.– Не має значення, хто ти – хлопчик чи дівчинка. Щоб вижити в цьому світі, треба бути сильним.

– Гаразд, я так і зроблю. Обіцяю,– глянула Катріна йому в очі.– Бийся хоробро, мій любий!

Він кивнув, потім повернувся й швидко вийшов, щоб не виказати свого хвилювання.

Не гаючи ані миті, Міцний Молот рушив до північного входу в табір, де вже зібралися люди, якими він командував. Було ще зовсім темно. У слабкому, мерехтливому світлі смолоскипів, що горіли то тут, то там, постаті воїнів нагадували змішаних у купу звірів, чужих і небезпечних.

З-поміж воїнів було чимало ургалів, зокрема й кілька куллів. Власне кажучи, у батальйоні Рорана їх було найбільше. Так вирішила Насуада – вона вважала, що ці істоти виконуватимуть накази Рорана значно охочіше, аніж будь-кого іншого. Саме ургали несли зараз довгі й важкі облогові драбини. Вони мали знадобитися для того, щоб штурмувати стіни міста.

Окрім ургалів, серед вояків було близько двох десятків ельфів. Загалом, більша частина їхньої раси мала воювати окремо, але королева Ісланзаді дозволила кільком із них приєднатися до армії варденів. Вони повинні були відбивати атаки магів Галбаторікса.

Роран привітався з ельфами й почав знайомитися з кожним особисто. Ті відповідали йому досить чемно, але у ватажка було таке відчуття, що вони не надто до нього прихильні. Зрештою, це його не дуже обходило, бо він їх теж не любив. Ельфи мали щось таке, що породжувало в Рорана недовіру: вони були надто вже спокійні, надто добре навчені, і що найголовніше – надто на нього несхожі. Гномів і ургалів Міцний Молот розумів значно краще. А от ельфів – ні. Він не міг збагнути, про що вони думають, і це не давало йому спокою.

– Вітаю тебе, Стронгхамере! – мовив Нар Гарцхвог, як йому здавалось, пошепки, хоч його голос можна було почути кроків за тридцять.– Сьогодні ми здобудемо багато слави для нашого племені!

– Так,– погодився Роран,– сьогодні ми завоюємо багато слави.

Тим часом люди явно нервували. Дехто з молодших виглядав так, наче був хворий, але навіть старі вояки не могли приховати свого збентеження: вони то надто багато розмовляли, то надто довго мовчали. Причина була очевидна – Шруйкан. Міцний Молот мало чим міг їм допомогти. Одне-єдине, що йому залишилося,– не виказувати власного страху й сподіватися, що люди не втратять мужність цілком.

Відчуття очікування, що охопило кожного, включно із самим Рораном, було просто нестерпне. І то не тільки тому, що вардени мали ось-ось наразитися на смертельну небезпеку,– вони переживали і за свої сім’ї, і за майбутнє всієї землі. Ясна річ, чекання кожної битви по-своєму гнітюче, але це була битва остання. Це був кінець. Хто б не переміг цього дня, більше битв з Імперією не буде. У це якось важко вірилось, та якби сьогодні вардени програли, у них більше ніколи б не з’явилося шансу вбити Галбаторікса. І хоча під час учорашніх розмов перемога над Галбаторіксом здавалася цілком реалістичною, тепер, коли настав час штурмувати Урубейн, багатьом було посправжньому лячно.

Роран відшукав Хорста й інших селян з Карвахола. Серед чоловіків була й Бірджит, яка стискала в руках щойно заточену сокиру. Ватажок привітався з нею, піднявши щит, ніби кухоль елю. Вона відповіла йому тим самим. Міцний Молот невесело посміхнувся й пішов далі, поглядаючи на воїнів, які пообмотували свої чоботи та зброю ганчір’ям і стояли готові розпочати наступ.

Нарешті пролунав наказ. Воїни рушили з табору, намагаючись іти так, щоб не брязкати зброєю та об ладунками. Роран повів їх через поле до головних воріт Урубейна, де вони приєдналися до двох інших батальйонів, один із яких очолював його колишній командир Мертланд Рудобородий, а інший – Джормандер.

Невдовзі в Урубейні підняли тривогу. Тоді вояки звільнили свої ноги та зброю від ганчір’я й приготувалися до штурму. А вже за кілька хвилин варденські сурми сповістили про початок наступу. Солдати зірвалися з місця й чимдуж побігли по чорній землі до неприступної міської стіни.

Роран біг попереду. Звісно, так він наражав себе на небезпеку і будь-якої миті міг загинути. Але люди повинні були бачити, що він відважно долає всі перепони й воює нарівні з іншими. Міцний Молот сподівався, що це підніме їхній дух і не дозволить їм зламати шеренги при перших ознаках серйозного опору. Що б там не було, Урубейн просто так не здасться. У цьому Роран не мав ані найменшого сумніву.

Вони пробігли повз облогові вежі, чиї колеса були понад двадцять футів заввишки й скрипіли, немов іржаві пружини, і після цього опинилися на відкритому просторі. Стріли й списи, що їх випускали солдати Імперії, посипались на них дощем.

Ельфи почали викрикувати закляття своєю дивною мовою. У тьмяному вранішньому світлі Роран бачив, як чимало списів миттю змінили свою траєкторію й попадали в багнюку. Але не всі... Ось чоловік, що біг попереду Рорана, відчайдушно зойкнув і впав. Та. й сам Роран, і ті, хто був поруч із ним, не зупиняючись ні на мить, бігли до стіни.

Раптом Міцний Молот відчув якийсь поштовх – то стріла вдарила в щит, яким він прикривав голову... Ще кілька хвилин, і воїни опинилися, нарешті, прямо біля стіни.

– Драбини! Пропустіть тих, хто з драбинами! – крикнув ватажок.

Люди розступилися, даючи ургалам, які несли драбини, пробратися вперед. Драбини були надзвичайно довгі, і куллам довелося добряче поморочитись, щоб поставити їх вертикально. Але, щойно торкнувшись стіни, драбини під своєю власного вагою провисли всередину так, що їхні верхні дві третини плиском лежали на обтесаному камені й ковзали туди-сюди, щомиті загрожуючи впасти.

Тоді Роран кинувся назад, розштовхуючи по дорозі вояків. За якусь мить він уже пробився до ельфійки Отіари й схопив її за руку. Вона гнівно зиркнула на нього, та Роран навряд чи це помітив.

– Зробіть усе, щоб драбини стояли на місці! – наказав він.– І ще: не дозволяйте солдатам відштовхувати їх! Ельфійка мовчки кивнула й почала промовляти заклинання прадавньою мовою. Услід за нею щось забубоніли й решта ельфів.

А поки все це відбувалося, Роран уже встиг добігти назад до стіни. Якраз у цю мить один із воїнів почав здиратися по найближчій драбині вгору. Міцний Молот ухопив його за пояс і стягнув додолу.

– Ні! – сказав він.– Першим піду я.

– Стронгхамере!..– хотів щось заперечити воїн, та Роран уже закинув за спину щит і, тримаючи молот у руці, поліз угору. Слід сказати, він ніколи не був у захваті від висоти, і що меншими й меншими ставали внизу люди й ургали, то більше й більше зростало в ньому відчуття якоїсь непевності. А коли ватажок дістався до того відрізка драбини, що плиском лежав на стіні, це відчуття тільки посилилось, бо він більше не міг обхопити драбину руками. Крім того, під ногами в нього тепер не було належної опори – край його чобіт ледь-ледь вміщався на вкритих корою гілках, і, щоб не зісковзнути, Роранові доводилось рухатися дуже й дуже обережно.

Раптом повз нього пролетів спис, та так близько, що він відчув щокою подув вітру. Лайнувшись, Міцний Молот уперто продовжував дертися вгору. До бійниці залишалося вже зовсім близько. Роран підвів голову – прямо на нього, перехилившись через край стіни, дивився блакитноокий ворожий вояк.

– Гей! – на весь голос крикнув Роран.

Солдат здригнувся від несподіванки й відступив на крок назад. І доки він приходив до тями, Міцний Молот миттю подолав останні сходинки, перестрибнув через бійницю й приземлився на переході, що тягнувся вздовж вершини стіни.

Переляканий вояк так і стояв за кілька футів від нього, тримаючи в руках короткий меч. Здається, він крикнув щось солдатам, які перебували далі на стіні.

Щит Рорана все ще був на спині, тому він не став чекати, а широко розмахнувся й ударив чоловіка молотом, влучивши йому в зап’ясток. Роран добре знав, що без щита буде дуже важко відбивати удари вправного фехтувальника, тому хотів якомога швидше обеззброїти свого супротивника. Утім зробити це було не так просто. Солдат відчайдушно відбивався. Ще хвилина – і він напевно поранив би Рорана в живіт, якби той вчасно не скористався закляттям і не зупинив вістря меча за чверть дюйма від свого тіла. Здивовано буркнувши, Міцний Молот відбив клинок і трьома стрімкими ударами розтрощив чоловікові голову. Потім якусь хвильку постояв і вилаявся: початок був поганий.

** *

Тим часом у різних кінцях стіни вардени намагалися перелізти через бійниці. Щоправда, вдавалося це не всім надто вже багато ворожих солдатів чекало на них на вершині стіни. Невдовзі до Рорана приєднався Бальдор. Скориставшись тією самою драбиною, що й ватажок, він видерся нагору. Разом вони побігли до балісти, біля якої поралося восьмеро солдатів. Баліста була встановлена біля основи однієї з багатьох веж, що здіймалися над стіною через кожні двісті футів. Позаду солдатів і вежі Роран помітив створену ельфами подобу Сапфіри, яка літала над стіною й довкола неї, вивергаючи вогонь.

Побачивши варденів, солдати Імперії взяли в руки списи й без особливих зусиль відбили атаку Рорана й Бальдора. Роран спробував був ухопитись за один зі списів, але вояк орудував ним дуже вправно, і Міцному Молоту дивом удалося уникнути поранення. Він розумів, що ще мить, і їм з Бальдором буде кінець.

Аж раптом позаду солдатів через край стіни переліз ургал. Він пригнув голову й почав стрімко атакувати супротивників, щось викрикуючи й розмахуючи кутою залізом палицею.

Спершу ургал ударив одного із солдатів у груди, ламаючи йому ребра, а іншого в стегно. Поранені солдати попадали, та ургал ще не встиг зробити й кількох кроків, як обидва вони підвелися на ноги, так, наче і не було нічого, й спробували завдати ургалові удару в спину.

На душі в Рорана похололо.

– Нам доведеться проломити їм черепи або повідрубувати голови, якщо ми хочемо їх зупинити,– тихо сказав він Бальдору й, не зводячи очей із солдатів, крикнув варденам: – Вони не відчувають болю!

Десь над містом ілюзорна Сапфіра врізалась у вежу. Всі на мить зупинились. Натомість Роран стрибнув уперед, ударив одного із солдатів у скроню й убив його. Щитом він штовхнув наступного солдата в бік. Тепер він був від них так близько, що від їхніх списів не було пуття, а от у нього з’явилася можливість швидко орудувати молотом.

Не пройшло й кількох хвилин, як солдати біля балісти були вже мертві. Можна було хоч трохи перепочити.

– Ти бачив? – з розпачем скрикнув Бальдор.– Сапфіра...

– З нею все гаразд.

– Але...

– Кажу ж тобі, з нею все гаразд.

Бальдор недовірливо глянув на Рорана, але часу на розмови не було. Та не встигли вони рушити далі по стіні, як над її південною частиною знову з’явилася Сапфіра – на цей раз справжня Сапфіра. Вона летіла вбік фортеці, й вардени зустріли її радісними вигуками. Роран натомість спохмурнів, адже була домовленість про те, що вона залишатиметься невидимою впродовж усього свого польоту.

– Фретія, фретія! – швидко промовив Міцний Молот, але нічого не змінилось.– «От прокляття!» – подумки вилаявся він, а вголос сказав: – Вертаймося до драбин!

– Навіщо? – спитав Бальдор, який у цей час якраз відбивався від ворожого солдата й таки зумів зіштовхнути свого супротивника зі стіни.

– Досить запитань! Роби, що тобі сказано! – крикнув Роран.

Пліч-о-пліч вони почали пробиватися крізь стрій солдатів Імперії до драбин. Це було важко. Бальдора вже встигли поранити в ногу, а його плече в тому місці, де спис мало не пробив кольчугу, дуже боліло. Тим часом солдати Імперії не відчували болю, а це означало, що зупинити їх можна було тільки однимєдиним способом – убити. Доводилося бути нещадним. Але тут, на вершині стіни, було так багато солдатів Імперії, що Міцний Молот почав побоюватися, що їм з Бальдором ніколи не вдасться покінчити з ними.

Урешті-решт, вони таки дібралися до найближчої драбини.

– Тут! Залишайся тут! – крикнув Роран. Судячи з усього, Бальдор був спантеличений, хоч і не подав виду. Якийсь час вони стримували солдатів самотужки, аж доки на вершину стіни не здерлося ще двоє вояків, потім третій, і Роран відчув, що в них є непоганий шанс відкинути супротивників з їхніх позицій і захопити принаймні цей відрізок стіни.

Звісно, їхній напад від самого початку було задумано лише як відволікаючий маневр, та тепер Роран не міг погодитися із цим. Якщо вже вони ризикували життям, то не просто ж так! У всякому разі, чому б не спробувати захопити бодай частину стіни.

Невдовзі звідкись згори долинув лютий рев Торнака. Червоний дракон здійнявся над дахами будинків і стрімко полетів убік фортеці. На його спині Роран побачив схожу на Мертага постать з багряним мечем у руці.

– Що це означає? – крикнув Бальдор, щосили відбиваючись мечем.

– Це означає, що треба протриматись іще трохи!

– відповів Роран.– На цих покидьків чекає сюрприз!

І тільки-но він це сказав, як крізь шум битви долинули слова прадавньою мовою. То співали ельфи своїми дивними голосами.

У цей час якийсь ворожий солдат замахнувся на Рорана списом. Той ухилився від атаки й у відповідь ударив бідолаху молотом у живіт. Можливо, солдат і не відчув болю, але дихати він не міг. І доки він намагався сяк-так оговтатись, Роран завдав йому смертельного удару щитом у горло.

Він уже був готовий напасти на наступного вояка, коли раптом відчув, як камінь під ним здригнувся. Ватажок подавсь трохи назад, аж доки його спина не вперлася в бійницю, а потім розставив ноги, намагаючись утримати рівновагу. Один із ворожих солдатів, не подумавши, чим може скінчитися для нього напад на супротивника в цей момент, кинувся вбік Рорана. Доки він біг, стіна почала здригатися ще сильніше. За мить її верхня частина пішла хвилею, так, немов хтось струшував ковдру, і солдат, як і більшість його товаришів, упав обличчям униз, не в змозі звестись на ноги.

З іншого боку стіни, яка відділяла їх від головних воріт Урубейна, долинув звук, схожий на обвал гори. Ще мить – і стіна навколо воріт здригнулась і з неймовірним гуркотом стала обвалюватися всередину. Тим часом ельфи продовжували співати.

Коли тремтіння під ногами Рорана стихло, він кинувся вперед і вбив одразу трьох солдатів, які намагалися встати на ноги. Інші повернулись і побігли вниз сходами, що вели до міста.

Роран допоміг Бальдору підвестись.

– За ними! – скомандував він і зловісно всміхнувся. Можливо, початок був не такий уже й кепський.

ТЕ, ЩО НЕ ВБИВАЄ…

– Стрибай сюди! – крикнула Елва й показала пальчиком на місце за кілька кроків від себе.– По завитках.

Вершник напружився і вже хотів стрибнути, як раптом його охопили сумніви – він не знав, наскільки це безпечно.

Елва роздратовано тупнула ніжкою:

– Стрибай! Воно не спрацює, доки ти сам чогось не зробиш. І як же я можу сказати, чи щось завдасть тобі шкоди, коли ти сам не наражаєшся на небезпеку? – вона мило посміхнулась, хоч Ерагонові було не надто весело:

– Не хвилюйся, я не дозволю, щоб із тобою щось сталося.

Ясна річ, слова дівчинки аж ніяк не розвіяли сумніви Вершника, але він знову трохи присів і вже збирався стрибнути вперед, коли...

– Стій! – скрикнула Елва.

Ерагон подумки лайнувся й чимдуж замахав руками, щоб не впасти на ту частину підлоги, яка активувала заховані і згори, і знизу шипи.

Ці шипи були вже третьою пасткою, з якою зіткнулися Ерагон і його супутники, ідучи довгим коридором, що вів до золотих воріт. Спочатку було кілька прихованих ям. Потім – кам’яні блоки на стелі, що ледь їх не розчавили. А тепер ось шипи, дуже схожі на ті, що вбили Вірдена в тунелях під Драс-Леоною.

Вони бачили, як Мертаг спокійно зайшов у коридор через відкритий отвір. Утім він навіть не думав гнатися за ними без Торнака. Подивившись на втікачів кілька секунд, Мертаг зник в одній з бічних кімнат, там, де Арія та Блодхгарм зламали шестерні й колеса, що відчиняли й зачиняли головні ворота фортеці.

Щоб полагодити ці механізми, Мертагові могла знадобитися ціла година, а могло статися й так, що він упорається зі своїм завданням усього за кілька хвилин. У всякому разі, треба було поспішати.

– Спробуй просунутись трохи далі,– сказала Елва. Ерагон скривився, але перечити не став.

– Стій! – знову скрикнуло дівча.

На цей раз Вершник неодмінно б упав, якби Елва не схопила його ззаду за куртку.

– Не туди, трохи далі,– мовила вона й додала: – Стій! Я ж кажу – трохи далі!

– Я не можу! – Ерагон почав дратуватися.– Без розбігу я не можу.

– Але якщо ти розгонишся, то потім не зможеш вчасно зупинитись,– Елва чудово розуміла, що такий стрибок надто ризикований.

– І що ж тепер робити? Якщо ці кляті шипи тягнуться аж до самісіньких дверей, то ми ніколи в житті туди не доберемося.

Ерагон уже хотів застосувати магію, щоб пройти над пасткою, та Елва сказала, що, мабуть, найменше закляття може запустити її в дію.

– А може, ця пастка розрахована на те, що буде йти дракон? – спитала Арія.– Якщо вона завдовжки десь пару кроків, то Сапфіра чи Торнак можуть її переступити, навіть не підозрюючи, що вона тут є. А от якщо вона буде довжиною футів у сто, то вони напевно в неї потраплять.

«Та ні,– сказала Сапфіра,– якщо я стрибну, то подолати якусь сотню футів для мене не проблема».

Ерагон стурбовано перезирнувся з Арією та Елвою.

«Тільки стеж, щоб хвіст не торкнувся підлоги,– сказав він.– І не заходь надто далеко, а то можеш запустити ще одну пастку».

«Добре, малий».

Сапфіра стислася в кулак, опустила голову ледь не до підлоги, а потім відштовхнулася пазурами й стрибнула по коридору, розкриваючи крила так, щоб трохи піднятися в повітря.

Ерагон полегшено зітхнув, тим часом Елва так і продовжувала мовчати.

Сапфіра пролетіла відстань, десь удвічі довшу за її тіло, склала крила й сіла на підлогу з лунким гуркотом.

«Усе гаразд»,– сказала вона.

Дракон обернувся, дряпаючи лускою Підлогу, і стрибнув назад, до Ерагона та його супутників, які швиденько розступилися, щоб дати йому місце.

«Ну що? – спитав він.– Хто перший?»

Сапфірі знадобилося чотири стрибки туди й назад, щоб переправити всіх через полотно із шипами. Можна було рушати далі. Арія та Елва знову стали попереду й, прискоривши крок, пішли коридором.

Жодних пасток на дорозі не було. Аж раптом, коли до мерехтливих дверей залишалось пройти зовсім трішки, Елва здригнулася й підняла маленьку ручку. Всі відразу ж завмерли на місці.

– Якщо ми підемо далі,– сказало дівча,– щось розітне нас навпіл... Не можу точно сказати, звідки воно з’явиться... гадаю, зі стін.

Ерагон нахмурив брови. Що б воно не було, а слова Елви свідчили про те, що в нього вистачить сили перемогти їхні чари. Це збентежило Вершника.

– А що, коли ми...– почав він і затнувся, бо в цю мить двадцятеро людей, чоловіків і жінок, одягнених у темні вбрання, вийшли з бокового виходу й перегородили їм дорогу. Це були маги.

Ерагон одразу ж відчув, як невидиме лезо вп’ялося йому в розум, коли ворожі маги почали говорити щось прадавньою мовою. Сапфіра роззявила пащу й обдала заклинателів потоком тріскотливого полум’я, але воно пройшло повз них, навіть не зачепивши. Натомість загорівся один зі стягів на стіні, й охоплені полум’ям шматки тканини почали падати на підлогу.

Вершник тільки захищався – на те, щоб атакувати у відповідь і підкорити собі одного за одним усіх магів, треба було надто вже багато часу. Крім того, їхня поведінка дуже непокоїла Ерагона. Маги почали вимовляти закляття ще до того, як встигли встановити контроль над його розумом, а це означало, що їм, швидше за все, байдуже, живий він чи мертвий, головне – зупинити незваного гостя.