Текст книги "Ерагон. Спадок, або Склеп Душ"
Автор книги: Крістофер Паоліні
сообщить о нарушении
Текущая страница: 4 (всего у книги 49 страниц)
– Хто тобі сказав? Та й загалом, яка різниця – чоловіча робота чи жіноча? Її все одно слід зробити. А тепер сідай і перепочинь,– посміхнувся Міцний Молот.
– Роране, зі мною все гаразд.
– Не кажи дурниць,– хотів ніжно відштовхнути її від діжки Міцний Молот, але де там.
– Це нікуди не годиться,– рішуче мовила Катріна.– Що про мене люди подумають?
– Нехай думають, що хочуть! Я одружений з тобою, а не з ними. І якщо в чиїхось очах я втрачу чоловічу гідність, допомігши своїй дружині, то це означатиме тільки одне – я втратив повагу із очах дурнів...
– Але ж...
– Жодних «але»... Іди собі, іди!
– Але ж...
– Катріно, я не хочу з тобою сваритися, та якщо ти негайно не сядеш сама, то доведеться віднести тебе на пеньок власноруч.
Вираз на її личку змінився з похмурого на вражений.
– Правда?
– Ясна річ. Ну ти й упертюх! – трохи роздратовано відповів Роран.
– Упертюх – це не про мене,– огризнулась Катріна, неохоче відходячи від діжки.
Міцний Молот не звернув на це уваги. Він зняв кольчугу й повісив її на опорний стовп намету. Тіло вмить обдало холодом, проте невдовзі він зігрівся, бо вода в діжці була майже гаряча. Завзято тручи білизну, Роран навіть не помітив, як опинився у цілій хмарині з мильних бульбашок.
Увесь той час Катріна нетерпляче совалась на пеньку, бо не звикла сидіти просто так, без діла.
Нарешті терпець їй урвався. Дівчина скочила на ноги.
– Хочеш ромашкового чаю? – спитала вона.– Гертруда дала мені цілу жменю свіжих ромашок!
– Із задоволенням,– відповів Роран.
На якийсь час запанувала тиша. Міцний Молот продовжував прати білизну – ця справа підняла йому настрій, адже він обожнював домашню працю, чого аж ніяк не скажеш про вимахування молотом на полі бою. Та й те, що Катріна була поруч, неабияк його підбадьорювало.
Роран уже викручував останню одежину, вдихаючи аромат свіжозвареного чаю, як хтось надривно вигукнув його ім’я. За мить ватажок розгледів на шляху Бальдора, котрий біг до їхнього намету, оминаючи людей і коней. На ньому були шкіряний фартух та рукавиці по лікоть – такі брудніючі й затягані, що їхні пальці виблискували, ніби відполірований панцир черепахи.
Темне кудлате волосся молодого коваля перетягував шмат шкіряної мотузки. Бальдор був нижчий за свого батька Хорста й за старшого брата Альбрича, проте виглядав значно міцнішим, бо все дитинство допомагав батькові працювати в кузні. Жоден з їхньої родини сьогодні не воював – вардени не хотіли ризикувати своїми найвправнішими ковалями. З іншого боку, Роранові здавалося, що Насуада повинна дозволити їм бодай зрідка виходити на поле бою, адже всі троє були неперевершеними воїнами, та й покластися на них Міцний Молот міг за будь-яких обставин.
Облишивши прання, ватажок збентежено витер руки. Катріна й собі неспокійно підхопилася з пенька. Коли Бальдор нарешті зупинився перед ними, він був такий захеканий, що ледве міг говорити.
– Ходімо, мерщій... У матері почалися... пологи...– насилу видушив він із себе.
– Де вона? – швидко спитала Катріна.
– У нашому наметі.
– Ми скоро будемо,– кивнула йому дівчина.
Бальдор подякував, розвернувся й стрімголов кинувсь назад. Катріна тим часом зникла в наметі, а Роран загасив багаття, хлюпнувши на нього водою з діжки. Палаючі головешки пронизливо зашипіли, і все навкруги затягнуло неприємним ядучим димом.
Рухи Рорана прискорювала нервова напруга.
«Сподіваюсь, вона не помре»,– думав він, згадуючи, як жінки переймалися її віком та надто тривалою вагітністю. Елейн завжди тепло ставилася і до нього, і до Ерагона, тому Міцний Молот дуже її любив.
– Готовий? – спитала Катріна, вийшовши з намету, де встигла накинути на голову й плечі блакитний шалик.
– Ходімо,– сказав Роран, різким рухом піднявши із землі свій пояс і молот.
ЦІНА ВЛАДИ
– Ось, пані. Це вам більше не знадобиться. Так воно навіть краще.
Остання смужка тканини з ледь чутним хрускотом зникла з рук Насуади. Дівчина носила ці пов’язки відтоді, як помірялася силами з воєначальником Фадаваром під час випробування довгих ножів.
Доки служниця Фарика поралася коло Насуади, та схвильовано розглядала довжелезний гобелен, поцяткований дірками різних розмірів. їй коштувало неабияких зусиль перевести погляд на свої руки. Здобувши відчайдушну перемогу у випробуванні довгих ножів, Насуада рідко коли розглядала свої рани, а надто коли вони були свіжі.
Шрами пролягали асиметрично: шість на лівій руці й три на правій. Кожен із них був по три-чотири дюйми завдовжки. Найбільше вражала їхня рівність, коли не брати до уваги початку одного зі шрамів на правій руці. Тоді Насуада втратила рівновагу, через що ніж смикнувся й залишив удвічі товщу відмітину. Шкіра довкола шрамів була рожева й зморщена, тим часом самі шрами стали ледь-ледь світлішими за колір її шкіри. Раніше Насуада боялася, що шрами назавжди залишаться сріблясто-білими, проте зараз вони вирізнялися не так кольором, як рельєфом – півторадюймові горбики виглядали так, ніби їй під шкіру вставили металеві стрижні.
Насуада уважно оглянула страшні відмітини. Будучи ще зовсім малою, вона багато чула від батька про традиції їхнього народу, але провела все життя серед варденів і гномів. Ритуали, які дівчина бачила в кочових племенах, були здебільшого пов’язані з релігією. Вона ніколи не прагла навчитися танцю барабанів чи взяти участь у поклику імен, а про випробування довгими ножами й казати годі. Та як би там не було, уже зараз, будучи юною і вродливою, вона носила на своїх руках дев’ять потворних шрамів. Ясна річ, Насуада могла звернутися за допомогою до варденських магів, та це означало б, що вона визнала поразку й втратила підтримку кочових племен.
З одного боку, дівчині було страшенно шкода, що гладесенька шкіра її рук вже ніколи більше не вабитиме чоловічих поглядів, а з іншого – вона дуже пишалася своїми шрамами, котрі засвідчували її мужність і відданість варденам. Тож Насуада вирішила, нехай її краще поважають за це, ніж за вроду.
– Що скажеш? – спитала вона в короля Орина, який стояв біля відчиненого вікна, поглядаючи на місто.
Орин повагом розвернувся. Зараз він був у тонкій червоній туніці й мантії, розшитій по краях білим горностаєвим хутром.
– Не дуже приємне видовище,– відповів Орин і знову повернувся до споглядання міста.– Сховай їх. Я б не радив тобі з’являтися так у пристойному товаристві.
– Байдуже,– буркнула Насуада, ще раз зиркнувши на свої шрами. Потім вона зав’язала шнурівки на коротких рукавах і відпустила Фарику. Якийсь час панувала тиша. Трохи почекавши, Насуада пройшлася розкішним килимом, що лежав посеред кімнати, і зупинилася поруч з Орином. Побачене не могло не тішити – усі пожежі, крім двох, що лютували на західній стіні, було вже приборкано.
Заспокоївшись, дівчина перевела погляд на Орина. Відтоді як вардени. та військо Сурди об’єдналися для боротьби проти Імперії, він став серйозніший – звичні для нього ентузіазм і завзяття зникли під спокійною, ледь не похмурою маскою. Спочатку Насуаду це неабияк тішило, та чим довше тривала війна, тим більше вона сумувала за його філософськими монологами й жартами, адже раніше Оринові розмови робили яскравішими навіть найнудніші дні. Словом, Орин був такий понурий, що Насуаді іноді здавалося, ніби той готується виступити проти неї та здобути владу над усіма варденами.
«Чи буду я щасливою, коли вийду за нього заміж? І чи буде вій гарним батьком?» – думала дівчина. Загалом, Орин був доволі привабливий. Він мав тонкий ніс і широкі щелепи з чутливою смужкою красивих губів. Попри свій вік, король багато тренувався, тож перебував у чудовій фізичній формі. Природа наділила його розумом та люб’язним характером. Однак Насуада добре знала – якби той не був королем Сурди й не становив загрози для свободи варденів, думка про шлюб із ним ніколи б не зринула в її голові.
Орин тим часом сперся руками на вузьке підвіконня й майже по пояс висунувся з вікна.
– Ти повинна розірвати угоду з ургалами,– мовив він, навіть не дивлячись на Насуаду.
– Чому? – здивувалася та.
– Бо їхня присутність у наших лавах іде нам на шкоду. Нас зустрічають зі зброєю наші ж таки люди, бо їм не подобається те, що ми об’єдналися з монстрами. У їхніх очах Галбаторікс діє цілком слушно, воюючи проти нас. Це прості селяни, тож їм не втовкмачиш, що Галбаторікс надурив ургалів під час облоги Тронжхейма. Селяни бачать тільки те, що істоти, яких вони боялись і ненавиділи все життя, тепер вільно входять до їхніх домівок, а їм допомагає дракон і вершник, більше схожий на ельфа, ніж на людину.
– Підтримка ургалів нам необхідна,– відрубала Насуада.– У нас і так надто мало воїнів.
– Вони нам не потрібні. Ти й сама знаєш, що я кажу правду. Чому ургали не атакували Белатону? Чому ти наказала їм не входити в місто? Тримати ургалів на відстані – це не вихід, Насуадо. Одне-єдине, що я раджу тобі зробити – покінчити з угодою, поки не стало гірше.
– Я не можу.
– Ти вирішила скористатися допомогою Гарцхвога, і через це гинуть воїни! – роздратовано сказав їй Орин.– Твої воїни, мої воїни, воїни Імперії... вони мертві... Ця угода не варта їхніх життів. Я не можу збагнути, навіщо ти її захищаєш.
На якусь мить дівчина не витримала колючого погляду Орина. Цей погляд збільшував і без того сильне почуття вини, котре мучило її ледь не щоночі. Щоб уникнути очей Орина, Насуада почала розглядати стовпи диму, що здіймалися над вежею на окраїні міста.
– Я захищаю угоду тому,– повільно мовила вона, роблячи наголос на кожному слові,– що вона збереже значно більше життів, ніж згубить... Тож якщо ми хочемо знищити Галбаторікса...
Орин не дослухав і недовірливо прицмокнув.
– Згодна,– не звернула на те уваги Насуада,– це звучить майже нереально... Та ми принаймні маємо хоч би спробувати з ними порозумітися. Чим більше ми з ними зблизимось, тим більше вони від нас залежатимуть.
– А я кажу,– зірвався на крик Орин,– жени їх! Розірви угоду й пошли цього Гарцхвога з його монстрами під три чорти! Давай самостійно переможемо у війні, а далі укладемо з ними нову угоду й будемо диктувати їм свої правила! Або відішли Ерагона й Сапфіру разом із загоном воїнів до Хребта, нехай зітруть їх на порох, як це мали зробити Вершники ще сто років тому!
– Якщо я розірву угоду з ургалами, вони будуть такі розлючені, що миттю ж на нас нападуть. А ми не зможемо воювати водночас і з ними, і з Імперією,– Насуада невдоволено глянула на короля.– Наражати нас на таку небезпеку – повне безглуздя. Ельфи, Вершники й дракони, чию мудрість, я гадаю, ти не будеш заперечувати, змирились з ургалами, хоч і мали можливість їх знищити. То чому ми не можемо вчинити так само? Адже буде несправедливо винищити всіх ургалів!
– Мудрість? Ха-ха! Якби ж та мудрість обернулася чимось хорошим! Гаразд, я згоден залишити кількох ургалів. Натомість смерть інших повинна бути такою страшною, щоб живі ще сотні років боялись виходити зі своїх домівок!
Непідробний біль у голосі Орина й страдницький вираз його обличчя дуже збентежили Насуаду. Вона уважніше глянула на короля, намагаючись зрозуміти, чому він такий дратівливий.
– Ти втратив когось дорогого? – тихо спитала дівчина.
Орин стис кулак і повільно опустив його на підвіконня, так, ніби хотів щосили грюкнути, та в останню мить не посмів.
– Я втратив друга, з яким ріс у замку Боромео... Не думаю, що ти його знала... Він був лейтенантом моєї кавалерії.
– Як він загинув?
– Не здогадуєшся?.. Ми ввійшли до конюшні біля західних воріт, а звідти вилетів переляканий конюх й устромив у мого друга вила. Коли ми схопили нападника, він захлинався й кричав якісь нісенітниці про ургалів, мовляв, ніколи їм не здасться... Я задушив його власними руками.
– Мені дуже прикро,– зітхнула Насуада.– Але як би боляче тобі не було, ти не можеш дозволити болю впливати на свої рішення. Я добре знаю, як це складно... Однак ти маєш пересилити себе заради свого народу.
– Пересилити себе,– похмуро повторив Орин.
– Саме так. Відповідальність, яка лягла на наші плечі,– значно більша ніж відповідальність інших воїнів. І ми повинні довести, що гідні її. Невже ти забув? Мого батька вбили ургали, та це не завадило мені укласти угоду, яка допоможе варденам. Заради варденів я згодна терпіти будь-який біль! – Насуада здійняла свої руки й знову показала шрами.
– Це твоє останнє слово? Ти не розірвеш угоду з ургалами?
– Ні...
Орин сприйняв цю відповідь холоднокровно. Він сперся обома руками на підвіконня й знову почав розглядати місто. Його пальці прикрашали чотири великих персні, на одному з яких була королівська печатка Сурди, що зображала оленя з гіллястими рогами, арфу й фортецю.
– Принаймні ми ще не мали справи із солдатами, які не знають болю,– мовила Насуада.
– Маєш на увазі вовкулаків-реготунів? – буркнув Орин, вживши вираз, більш розповсюджений у варденів.– Твоя правда, ні Торнак, ні Мертаг їх іще не бачили...
Знову запала напружена мовчанка.
– А як твій учорашній експеримент? – урешті-решт порушила її Насуада.
– Я був надто виснажений, щоб його проводити, тому пішов спати.
– Зрозуміло...
Розмова явно не клеїлась. Орин і дівчина почали нервово походжати кімнатою, аж доки не опинилися біля стола, що був завалений стосами паперу, таблицями й сувоями. Насуада скрушно зітхнула – іще півгодини тому стіл був порожній і начисто витертий.
На верхівці одного зі стосів лежав розгорнутий список заручників, яких вардени захопили під час штурму Белатони. Прізвища поважних осіб було підкреслено червоним – саме цей список й обговорювали Насуада з Орином, коли Фарика прийшла зняти пов’язки.
– Я не можу знайти вихід із ситуації,– кивнула дівчина на список.
– Давай наймемо охоронців з місцевого населення. Тоді нам не доведеться залишати багато солдатів у тилу.
– Це можливий варіант. Але нам буде дуже важко знайти саме тих людей, що потрібні. Наші бойові маги тим часом геть виснажені.
– А чи Ду Врангр Гата вже знають, як знімати прокляття, накладені прадавньою мовою?
– Ні,– заперечно похитала головою дівчина.
– То вони взагалі хоч щось зробили? – роздратовано спитав король.
– Майже нічого. Я навіть зверталась за допомогою до ельфів, але й тим пощастило не більше ніж нам.
– Якщо ми не зуміємо якомога швидше впоратися із цим завданням, це може коштувати нам війни,– мовив Орин.– Треба негайно ж розв’язати все, тут і тепер.
– Знаю,– потерла скроні Насуада.
Перш ніж вийти з-під захисту гномів у Фартхен Дурі та Тронжхеймі, вона намагалася передбачити всі труднощі, з якими вардени можуть зіштовхнутися, перейшовши в наступ. Але те, з чим вони мали справу зараз, збило її з пантелику.
Уперше проблеми виникли після битви на Палаючій рівнині, коли стало ясно, що всіх офіцерів армії Галбаторікса та більшість простих солдатів змусили присягнути йому на вірність прадавньою мовою. Насуада й король Орин чудово розуміли, що не зможуть довіряти воїнам Імперії навіть тоді, коли їхню армію буде розгромлено. З одного боку, вони могли дозволити їм зректися присяги й приєднатися до варденів, з іншого – передбачити їхню поведінку було несила.
Раніше Насуада майже не переймалася цією проблемою – полонені були звичним явищем на війні, тож вона з Орином уже віддала наказ відправити бранців до Сурди, де ті мали будувати дороги, копати канали, тесати каміння й займатися іншою важкою роботою.
Зрештою, якихось особливих інцидентів не траплялося аж до захоплення варденами Фейнстера. Прибічники Галбаторікса змушували присягати на вірність не лише солдатів, а й місцеву знать, чиновників і простих людей. Знайти їх усіх було дуже важко. Ті, кого варденам вдавалося відслідкувати, миттю опинялись під замком, тимчасом як решта залишалися на свободі й намагалися шкодити всіма можливими способами. Простіше кажучи, пошук надійних людей, які б хотіли служити варденам, видався значно важчим, ніж Насуада на те сподівалася.
За мешканцями Фейнстера був потрібен постійний нагляд, тож Насуаді довелося залишити в місті вдвічі більше солдатів. їх, як і бранців, треба було годувати, а це ще більше виснажувало й без того скупі припаси варденів. А ось тепер, після захоплення Белатони, ситуація мала загостритися до краю.
– Шкода, що з нами й досі немає гномів,– мовив Орин.– їхня допомога стала б нам як знахідка.
Насуада коротко кивнула на знак згоди. Зараз у місті залишилося всього кілька невеличких загонів, а решта гномів повернулися до Фартхен Дура, щоб поховати свого короля Ротгара й дочекатись, поки старійшини оберуть його наступника. Дівчина дуже дратувалася й прохала гномів визначити наступника прямо тут, проте гноми були непорушні, наче скелі, й навідріз відмовилися проводити старовинну церемонію за межами Фартхен Дура. Так варденське військо залишилося без їхньої підтримки в самісінький розпал воєнної кампанії. Обравши нового короля, яким став племінник Ротгара – Орик, гноми покинули Беорські гори й знову рушили до варденів. Тепер вони перебували на північ від Сурди, десь між озером Тудостен і річкою Джиєт, і Насуаду неабияк хвилювало питання: чи зможуть гноми воювати так, як воювали раніше. Зазвичай гноми були витриваліші за людей, але майже двомісячний похід годен виснажити навіть найсильніших істот.
«Можу собі уявити, як їм усе це остогидло»,– подумала вона й додала вже вголос, похитавши головою:
– У нас уже й так купа полонених, а коли ми дістанемось Драс-Леони...
– А що як обійти Драс-Леону? – несподівано пожвавішав Орин. Він почав порпатися в стосі паперів, аж доки не знайшов велику, мальовану гномами карту Алагезії. Карта була рельєфна, тож вершини на захід від Ду Вельденвардена, Беорські гори й каньйони Хадарацької пустелі виглядали дуже реалістично.
– Поглянь,– вів Орин далі, провівши пальцем лінію від Белатони аж до столиці Імперії – Урубейна,– якщо ми підемо ось так, то оминемо ДрасЛеону... Зрозуміло, здолати всю відстань за один марш буде надзвичайно складно, але нам це під силу...
Насуаді не треба було довго розмірковувати над пропозицією Орина, бо вона вже давно про це думала.
– Ні. Надто ризиковано,– рішуче сказала дівчина.– Галбаторікс усе одно може вислати нам назустріч солдатів із Драс-Леони, а їх там чимало, якщо вірити нашим розвідникам. Тоді нам доведеться відбивати атаки з двох флангів, а це збільшує наші шанси програти битву чи навіть усю війну. Ні, Орине, нам слід захопити ДрасЛеону.
– Твоя правда,– згодився той.– Коли ми хочемо виграти цю війну, нам потрібні солдати з Аруфса, нам потрібен кожен наш воїн...
– Я знаю й роблю все можливе, щоб облога закінчилась уже на цьому тижні.
– Сподіваюся, ти не пошлеш туди Ерагона.
– Ні. Я маю інший план.
– Гаразд. Але що робити з полоненими?
– Те, що й раніше – за ґрати й під замок. Маги спробують накласти на них закляття, яке обмежуватиме їхню рухливість. Тоді відпаде потреба в охороні. Інакше доведеться їх знищити. Але я б...– дівчина спробувала уявити, чого б вона ще не робила, попри бажання здолати Галбаторікса.– Я б не хотіла вдаватися до крайніх заходів.
– Добре,– відповів Орин і, розглядаючи на карті трикутник між Белатоною, Драс-Леоною й Урубейном, втягнув голову в плечі, ніби хижак, що готується до нападу. Так він і стояв мовчки, аж доки Насуада не порушила тишу:
– Ще маєш якісь питання? Джормандер чекає наказів, та й рада старійшин хоче мене бачити.
– Мене дещо хвилює...
– Кажи!
– Наша кампанія погано спланована від самого початку,– відірвав погляд від карти Орин.– Наші сили розкидані. Якщо Галбаторіксу заманеться вступити в бій особисто, він знищить нас так само легко, як Сапфіра впоралась би з отарою овець... Усе залежить від битви між Галбаторіксом і Ерагоном. Нашого Вершника будуть підтримувати дракон і маги. Але скільки в нас магів? Дрібка... І так триватиме доти, доки ми не прибудемо до Урубейна й не об’єднаємось із армією королеви Ісланзаді. А зараз ми неймовірно ризикуємо, гадаючи, що Галбаторікс сидітиме й чекатиме.
Насуаду й саму неабияк це непокоїло, та вона воліла мовчати. Слід було підтримати Орина, щоб той не втратив свій запал, адже варто йому втратити запал, як його люди й собі почнуть панікувати.
– Не такі вже ми й беззахисні,– твердо сказала дівчина.– Принаймні тепер, коли в нас є Дотдаерт... Хтозна, чи вдасться з його допомогою вбити Шруйкана й Галбаторікса, а от полякати їх – напевно вийде.
– Може, й так...
– Заспокойся. Гаразд? Гноми все одно не прийдуть швидше, а нам однаково доведеться атакувати Урубейн... Тож якою б тяжкою не була наша доля, давай зустрінемо її гідно. Принаймні я не збираюсь впадати у відчай, весь час думаючи про Галбаторікса.
КРІЗЬ ТЕРНИ ДО ЗІРОК
Пролунав крик: високий і пронизливий, майже нелюдський за своєю висотою й гучністю. Почувши його, Ерагон аж підскочив, ніби хтось штрикнув його невидимою голкою. Більшу частину дня Вершник провів на полі бою, вбиваючи й відчуваючи смерть на коленому кроці, тож тепер крик Елейн видавався йому просто нестерпним. А Елейн кричала так відчайдушно, що якоїсь миті юнак навіть почав побоюватись, чи витримає вона пологи.
Поряд із ним на порожніх барильцях нервово совались Альбрич і Бальдор, перебираючи пальцями ніг пасма пожовклої трави. На їхніх лобах вилискував піт, а очі були сповнені злого відчаю. Часом вони перезирались і поглядали на намет, у якому народжувала їхня мати, а потім знову прикипали очима до землі, більше нічого не помічаючи.
За пару кроків від них примостився Роран. Його барильце лежало на боку й скрипіло за кожним рухом. Обабіч шляху зібралось іще кілька десятків карвахольців – здебільшого тут були друзі Хорста і його синів. їхні дружини тим часом допомагали знахарці Гертруді поратися біля Елейн. Сапфіра теж уляглася неподалік – її шия вигнулась ніби в поклоні, а кінчик хвоста дрібно тремтів. Час від часу дракон висолоплював свій яскраво-червоний язик, щоб скуштувати повітря, бо тільки так міг дізнатися щось про Елейн, не маючи змоги зазирнути до намету.
Ерагон нервово потирав м’яз лівої руки, що озвався різким неприємним болем. Вони чекали вже кілька годин. Сутінки надворі дедалі густішали. Кожен предмет починав кидати довгу тінь, так, ніби хотів торкнутися нею далекого виднокраю. Повітря ставало холоднішим, воно кишіло комарнею, що цілими хмарами сунула до табору від річки Джиєт.
Тишу розітнув іще один болісний зойк. Люди схвильовано заметушилися й почали перешіптуватись, проте Ерагон добре чув кожне їхнє слово. Здебільшого вони співчували Елейн. Люди казали, що жінці бажано якнайшвидше народжувати, інакше може бути пізно – як для неї самої, так і для дитини.
– Втрата дружини – велике горе навіть у мирний час, а зараз... що й казати...– шепотів перший голос.
– Який сором, який...– озвався другий.
Дехто звинувачував у всьому разаків, а дехто невдоволено бурчав, що краще було б не пускати до породіллі Арію.
– Вона ж ельф,– роздратовано казав Фіск,– і тому має бути серед своїх, а не лізти туди, куди її не просять. Хтозна, що вона собі замислила...
Чуючи ці нісенітниці, Ерагон залишався спокійним, бо добре розумів, що краще не виказувати перед селянами свій надзвичайний слух.
Тим часом під Рораном зарипіло барильце. Міцний Молот підвівся.
– Гадаєш, нам слід...– почав був він.
– Ні,– перервав його Альбрич.
Ерагон сильніше закутався в плащ. Біль у кістках пронизливо нагадав про себе, та юнак навіть гадки не мав піти, доки страждання Елейн не скінчаться.
– Гляньте! – несподівано скрикнув Роран. Альбрич і Бальдор водночас підвели голови.
Несучи в руках згорток брудного ганчір’я, з намету вийшла Катріна. Перш ніж запона намету встигла опуститись, Ерагон помітив усередині Хорста й іще якусь жіночку з Карвахола – і він, і вона стояли біля лежака породіллі навколішках.
Не звертаючи уваги на інших людей, Катріна підскочила до дружини Фіска Ізольди, яка виварювала в діжці брудну білизну. Ерагон і Роран були готові кинутись до Катріни, проте вклякли на місці, так само, як і Альбрич з Бальдором. Усі пильно слідкували за кожним Катріниним рухом.
Пролунав іще один зойк, і хоч Ерагон уже встиг призвичаїтися до криків, його тіло все одно здригнулось. Потому запона намету відхилилася вдруге, і на вулицю стрілою вилетіла розпатлана Арія. Вона підбігла до охоронців Ерагона, що стовбичили під стіною найближчого павільйону, і швидко перекинулась кількома словами з худорлявою ельфійкою Інвідією. Закінчивши розмову, Арія поквапилась назад, та Ерагон схопив її за руку.
– Як там усе? – спитав Вершник.
– Кепсько...
– Чого так довго? Невже ти не можеш допомогти їй швидше народити?
– Можу... Вона б уже давно народила, якби Гертруда й решта жінок дозволили мені скористатись сильнішими закляттями. Простенькі не помагають...– насупила брови Арія.
– Це якесь безглуздя! А чому?
– Бо вони бояться ельфів і їхньої магії...
– Ну то скажи їм, що не заподієш Елейн нічого поганого... Скажи це прадавньою мовою. Примусь їх повірити!
– Це тільки все зіпсує. Вони мене виженуть, бо подумають, що я намагаюсь їх зачарувати,– похитала головою Арія.
– А як же Катріна?
– Якби не вона, то мені не дозволили б накласти й найпростіших заклять.
Елейн скрикнула ще раз.
– Чи можуть вони дозволити, щоб ти полегшила їй біль?
– Хіба на якусь дрібочку, бо я вже зробила все, що могла.
Зціпивши зуби, Ерагон хотів був кинутись до намету Хорста, та Арія його зупинила.
– Не треба,– мовила вона тихо.– Ці традиції старші, ніж їхнє життя. Варто тобі зараз втрутитись, і Гертруда з більшістю карвахольців стануть твоїми ворогами.
– Чхати на це!
– Повір,– не відпускала юнака Арія,– наймудріше, що ти зараз можеш зробити, це чекати.
– Я не можу стовбичити тут, знаючи, як вона страждає!
– Послухай мене, буде краще, якщо ти залишишся.
Я допоможу Елейн чим зможу, але обіцяй туди не ходити. Ти тільки розгніваєш їх, а зараз це зовсім зайве. Благаю тебе...
Ерагон якусь мить повагався й безсило опустив руки.
– Гаразд,– сказав він і підійшов до Арії впритул,– але що б там не сталося, ти не дозволиш померти ані їй, ані її дитині. І байдуже, що тобі задля цього доведеться зробити... Просто не дай їм померти...
– Я б ніколи не дозволила, щоб дитина опинилась у небезпеці,– серйозно глянувши Ерагонові в очі, сказала ельфійка й рушила до намету.
Коли вона зникла за запоною, юнак повернувся до Рорана, Альбрича й Бальдора.
– Ну що там? – схвильовано спитав Роран.
– Вони роблять усе можливе,– знизав плечима Ерагон.– Нам слід набратись терпіння й чекати.
– І це все? Чого ж ви так довго шепотілися? – не повірив Бальдор.
– Ми говорили тільки про це,– твердо сказав Ерагон.
Тим часом сонце, майже торкаючись лінії горизонту, змінило колір з жовтогарячого на темно-червоний. Набуваючи такого самого відтінку, за виднокраєм зникло й кілька невеличких хмарин, що нагадували про нещодавній шторм. Над головами в людей прудко пурхали ластівки, полюючи на сонних мух та дрібних комах.
Вечоріло. Крики Елейн зробилися тихішими, принаймні від них волосся в Ерагона вже не ставало дибки. Юнакові понад усе хотілось позбавити її болю, та він не міг порушити дане Арії слово, тому сидів на місці й схвильовано гриз нігті, перемовляючись із Сапфірою.
Нарешті, торкнувшись земної тверді, сонце розтеклося по всьому горизонту, ніби гігантський яєчний жовток, що випав зі шкаралущі. Ластівки поступово звільнили небеса для кажанів – лопотіння їхніх крил та пронизливий крик різали Ерагонові слух...
Останній крик Елейн був такий, що заглушив геть усі інші звуки. Відразу потому запала гнітюча тиша, котру за мить розітнув плач немовляти. Сповіщаючи про народження нової людини, він лунав, як урочисті фанфари.
На обличчях Альбрича, Бальдора, Ерагона й Рорана засяяли радісні посмішки. Та їхня радість була недовга – щасливі вигуки карвахольців поступово змінилися на плач і голосіння, які долинали з намету. Ерагонові аж на серці похололо, коли він збагнув, що сталося. А сталося найгірше...
– Ні,– прошепотів він, не вірячи власним вухам.– Елейн не могла померти, не могла... Арія ж обіцяла...
Ніби прочитавши юнакові думки, Арія вийшла з намету й миттю опинилася біля нього, подолавши простір кількома стрибками.
– Що сталось? – запитав Бальдор спантеличено, та ельфійка не звернула на нього жодної уваги.
– Мерщій, Ерагоне,– гукнула вона.
– Та що ж там таке? – загорлав Бальдор уже роздратовано й хотів спинити Арію за плече.
Ельфійка блискавичним рухом перехопила його зап’ясток і вивернула руку за спину, змусивши коваля зігнутись. Його обличчя аж посіріло від болю.
– Хочеш, щоб твоя маленька сестричка вижила – тримайся якнайдалі від мене! – прошипіла Арія, а потім штурхонула Бальдора прямо на Альбрича й швидко побігла до намету.
– То що там? – стурбовано спитав Ерагон, наздогнавши її.
– Дитина здорова, але народилася з котячою губою...– зиркнула ельфійка йому в обличчя своїми палаючими очима.
Аж тепер Ерагон зрозумів, чого карвахольські жінки так переполошились. Немовлята, які народжувалися з котячою губою, мали небагато шансів вижити – їх було важко годувати, та навіть якщо це вдавалося, їхнє подальше життя все одно ставало одним суцільним стражданням: з них кепкували й знущалися, вони були самітниками й ніколи не мали власних родин. Словом, більшість із них проклинали долю за те, що взагалі побачили світ.
– Ти мусиш її зцілити, Ерагоне,– сказала Арія.
– Я? Але я ж ніколи... Слухай, а чому не ти? Ти ж тямиш на зціленні куди більше за мене.
– Якщо я зміню дитині обличчя, то люди казатимуть, ніби я її вкрала, підмінивши на іншу. Повір, Ерагоне, я добре знаю, як твоя раса ставиться до ельфів, надто добре. Я можу зробити це, але потім дівчинка страждатиме все життя. Ти єдиний, хто може врятувати її від лихої долі.
Вершника охопила паніка. Він не хотів брати на себе відповідальність за чиєсь життя, бо від нього й так залежали тисячі людських доль.
– Ти мусиш її зцілити,– наполягала Арія.
– Гаразд. Але коли щось піде не так, ти мені допоможеш? – згодився Ерагон, згадавши, як дбайливо ельфи ставляться до дітлахів, якої б раси ті не були.
– Авжеж.
«І я,– озвалась Сапфіра.– Навіщо про таке взагалі питати?»
«Тоді я готовий»,– відповів Ерагон, стиснувши руків’я Брізінгра.
Юнак рішуче закрокував до намету. Арія тим часом задріботіла позаду нього. У наметі було так багато свічок, що від їхнього диму в Ерагона миттю почало різати в очах. Попід стіною, приказуючи, похитувалися п’ятеро карвахольських жінок. Біля лежака, палко сперечаючись про щось із Гертрудою, стовбичив Хорст. Його обличчя було червоне, запухле й геть виснажене. Гертруда тримала на грудях загорнуте в ганчір’я немовля, хоч Ерагон, як не старався, не міг розгледіти його личка. Круглі щоки Гертруди вилискували від поту, й на них весь час налипало її розкуйовджене волосся. Біля голови лежака на кругленькій подушці примостилась Катріна, котра час від часу обтирала чоло Елейн мокрою ганчіркою.
