Текст книги "Ерагон. Спадок, або Склеп Душ"

Автор книги: Крістофер Паоліні

сообщить о нарушении

Текущая страница: 34 (всего у книги 49 страниц)

«Блодхгарме,– подумки сказав він.– Це я, Ерагон». Після того що відкрила йому столітня пам’ять драконів, Вершникові чомусь здалося, що таке стримане звернення буде найбільш природним.

«А, Убивце Тіні! З тобою все гаразд?.. Твій розум якийсь незвичний... Це Сапфіра з тобою? її часом не поранено?.. Чи, може, сталося щось із Глаедром?»

«Ні-ні, з ними все гаразд... І зі мною так само».

«Тоді...» – Блодхгарм був явно збентежений. Та Ерагон не дав йому договорити.

«Ми вже недалеко,– сказав він,– але я поки що приховаю нас від сторонніх поглядів. Ілюзії Сапфіри та мене все ще видно?»

«Так, Убивце Тіні. Сапфіра ніби кружляє над наметами вгорі десь на відстані милі. Іноді ми ховаємо її за хмарами або робимо так, щоб виглядало, нібито ви з нею ненадовго рушили кудись патрулювати. Зараз ми змусимо ваші відображення полетіти, і тоді за якийсь час ви зможете приєднатися до нас, не викликавши жодних підозр».

«Ні-ні, Блодхгарме. Ліпше потримай свої закляття ще трошки».

«Убивце Тіні...»

«Ми повернемося в табір, але не відразу,– перебив його Ерагон і мигцем глянув на землю: – Приблизно за дві милі на південний схід є один невеликий пагорб. Знаєш, де це?»

«Так, я його бачу».

«Сапфіра сяде прямо за ним... Попроси Арію, Орика, Джормандера, Рорана, королеву Ісланзаді й короля Орина, щоб вони прибули до нас туди... Тільки нехай вони не покидають табір усі разом. А було б іще краще, якби ти зміг якось сховати їх. Ти теж, будь ласка, приходь».

«Як скажеш... Убивце Тіні...»

«Ні-ні! Не питай нічого. Думати про це небезпечно. Приходь, і там я розповім тобі все... Я не хочу, щоб про це, крий боже, дізнався хтось сторонній».

«Ясно. Тоді ми прибудемо до вас так швидко, як тільки зможемо. Але на те, щоб правильно спланувати цей візит, знадобиться трохи часу».

«Звичайно. Не сумніваюся, що ти зробиш усе як слід».

Ерагон закінчив розмову й випрямився в сідлі. На його губах грала ледь помітна посмішка – він уявляв собі вираз обличчя Блодхгарма, коли той дізнається про Елдунарі.

Нарешті, здійнявши цілий вихор, Сапфіра приземлилася у низині біля підніжжя пагорба. При тому вона добряче налякала отару овець, що паслися поруч, і ті, жалібно бекаючи, розбіглися хто куди.

Сапфіра склала крила й зиркнула вслід вівцям.

«Поки вони мене не бачать,– сказала вона й облизнулася,– ловити їх буде значно легше».

«Ясна річ. Але яка ж у цьому розвага?» – спитав Ерагон, розв’язуючи ремені на ногах.

«Розвагою ситий не будеш».

«Хіба ти голодна?» – здивувався Ерагон, бо енергія Елдунарі, за ідеєю, мала вгамовувати і спрагу, і відчуття голоду.

Сапфіра досить гучно зітхнула:

«Та ні, не дуже...»

У них іще було трохи вільного часу. Тому Ерагон спершу добряче розім’яв отерплі від тривалої нерухомості руки й ноги, а потім трохи пообідав тим, що лишилося від їхніх припасів. Попри те, що Вершник не бачив Сапфіри, він добре знав, що дракон розлігся на всю довжину прямо біля нього. Його присутність виказувало тільки якесь неясне відчуття, що на зім’ятих стеблинках трави, нагадуючи западину незвичайної форми, лежить щось дуже-дуже велике. Не знати чому, Вершникові стало весело.

Попоївши, він оглянув поглядом привітні поля, що оточували пагорб. Легенькі подуви вітру ворушили стебла пшениці та ячменю. Поля були розділені складеними з каменю довгими низькими стінами.

«Мабуть,– подумав Ерагон,– місцеві фермери витратили сотні років на те, щоб викопати з-під землі таку силу-силенну каміння».

Та не встиг він про це подумати, як перед ним зринув один зі спогадів драконів. Тепер Вершник точно знав, скільки років було цим кам’яним стінам. Вони були зведені ще в той час, коли люди прийшли жити на руїни Іліреї після перемоги ельфів над військом короля Паланкара. Ерагон бачив усе так, ніби сам був там, між тими чоловіками, жінками й дітьми, які йшли через нещодавно оброблені поля й несли знайдене каміння до того місця, де мали бути стіни.

За деякий час цей яскравий спогад почав поволі згасати й Вершник відкрив свій розум для того розмаїття енергії, яке буяло навколо нього. Він уважно прислухався до думок мишей у траві, черв’яків у землі й птахів, які пролітали високо в небі над його головою. Робити це було досить ризиковано, бо Ерагон міг виказати свою присутність будь-якому ворожому заклинателеві, вле він вважав за краще знати, хто перебуває поблизу, так, щоб жодна душа не змогла напасти на них зненацька.

Саме тому Вершник відчув наближення Арії, Блодхгарма й королеви Ісланзаді. Принаймні, коли їхні тіні ковзнули до нього від західного боку пагорба, це не стало жодною несподіванкою.

Повітрям, немов по воді, пройшли легкі брижі, а слідом за ними перед Вершником зринуло троє ельфів. Попереду, як завжди велична, стояла королева Ісланзаді. Вона була одягнена в золотий корсет із лускатої броні, на голові мала прикрашений коштовним камінням шолом, а на плечах – червоний плащ з білою облямівкою. Довгий тонкий меч висів на її вузькій талії. В одній руці вона тримала спис з білим наконечником, а в іншій – щит у формі березового листка.

На Арії теж були вишукані обладунки. Свій звичайний темний одяг вона змінила на корсет, такий самий, як і в матері, тільки що в Арії він був не золотий, а зі звичайної сірої сталі. Шолом на її голові прикрашали вирізьблений орнамент біля брів і носової стрілки, а також пара стилізованих орлиних крил, загнутих назад від скронь. Порівняно з осяйною Ісланзаді Арія виглядала похмуро, але від цього ще більш загрозливо. Мати й донька були, наче пара ретельно підібраних клинків, один з яких призначався для показу, а другий – для битви.

Як і обидві жінки, Блодхгарм мав на собі сорочку з лускатої броні, хоч його голова була непокрита. Зброї в нього також не було, якщо не брати до уваги невеликого ножа на поясі.

– Покажи себе, Ерагоне, Убивце Тіні,– мовила Ісланзаді, дивлячись прямо на те місце, де стояв Вершник.

Ерагон розвіяв закляття, яке приховувало їх із Сапфірою, і ґречно вклонився ельфійській королеві.

Вона пробігла по ньому дуже уважним поглядом, вивчаючи так, ніби перед нею був виставлений на продаж кінь-ваговоз. Та, на відміну від колишніх зустрічей, Вершник витримав її погляд без жодних видимих зусиль.

– А ти став значно досвідченіший, Убивце Тіні,– трохи помовчавши, сказала королева.

Ерагон іще раз поштиво вклонився.

– Дякую, ваша величносте,– звук голосу Ісланзаді, як завжди, сповнив його душу трепетом. Здавалося, ніби той голос був піснею, зітканою з магії та музики, а кожне слово лунало, мов узяте з рядка епічної поеми.– Чути цей комплімент із вуст такої мудрої й прекрасної людини, як ви, важить для мене надто багато.

Ісланзаді засміялася, показавши довгі зуби, а пагорб і поля ніби задзвеніли її сміхом.

– Твоє красномовство так само зросло! Аріє, ти не казала мені, що він так чудово говорить.

– Він іще тільки вчиться,– легко всміхнулася Арія, а потім, звертаючись до Ерагона, сказала: – Мені дуже приємно бачити, що ти повернувся живий і здоровий.

Тим часом ельфи засипали його, Сапфіру та Глаедра численними питаннями. Утім усі троє відмовчувалися, чекаючи на прихід інших. Зрештою, Ерагонові здавалося, що ельфи й так якось відчувають присутність Елдунарі. Недаром же вони час від часу непомітно кидали погляди вбік серця сердець.

Невдовзі до них прибув Орик. Він під’їхав з півдня на кудлатому поні, який був увесь у піні й важко дихав.

– Привіт, Ерагоне! Привіт, Сапфіро! – закричав король гномів, піднявши вгору кулак. Він скотився зі свого сумного скакуна на землю, тупнув ногою й згріб Ерагона в міцні обійми, плескаючи його по спині. Потім Орик підбіг до Сапфіри й потер їй ніс, так, що вона мало не почала мурчати.

– А де твоя охорона? – здивовано спитав Ерагон. Орик махнув рукою кудись назад.

– Там. Плетуть собі коси в бородах біля ферми за милю на захід звідси. Маю сказати, що жоден з них, звісно, не в захваті від цього заняття... Ні-ні, я довіряю їм усім без винятку, бо вони з мого клану, але Блодхгарм сказав, що ліпше прийти самому. От я й прийшов сам. А тепер скажи мені, навіщо всі ці секрети? Ти щось знайшов на Вройнгарді?

– Зачекай трішки, поки прибудуть інші, і про все дізнаєшся,– відповів Ерагон.– А зараз скажу тільки те, що я щасливий знову бачити тебе,– і Вершник поплескав Орика по плечу.

Трохи пізніше прибув Роран. Він прийшов пішки, вигляд у нього був грізний і заклопотаний. Вітаючись, він міцно потис Ерагонові руку, а потім відвів його вбік.

– Можеш зробити так, щоб вони нас не чули? – спитав Роран, кивнувши вбік Орика й ельфів.

Кілька секунд Ерагон бубонів заклинання, яке захищає від чужих вух. Крім того, він закрив свій розум від Глаедра й інших Елдунарі. Тепер його могла чути тільки Сапфіра.

– Готово,– сказав Вершник.

Роран кивнув і глянув кудись удалину через поля.

– Знаєш, доки тебе не було, я встиг сказати кілька слів королю Орину.

– Слів? Яких слів?

– Та він поводився, як дурень, а я йому про це й сказав...

– Наскільки я розумію, йому це не дуже сподобалося.

– Можна й так сказати... Він спробував мене заколоти.

– Що?!

– Мені вдалося вибити меч йому з рук, тож він не встиг завдати удару. Але якщо піде так і далі, то я напевно буду мертвий.

– Орин? – Ерагонові стало мулько, коли він уявив собі короля з оголеним мечем.– Ти так сильно його образив?

Роран, здається, уперше посміхнувся, хоч уже за мить посмішка зникла під його бородою:

– Я налякав його, мовляв, може бути ще гірше. Ерагон буркнув щось невиразне й стис руків’я Брізінгра – тепер вони обидва стояли, тримаючи руку на зброї.

– Хто ще про це знає? – спитав Вершник за якусь мить.

– Джормандер, він там був. Ну, а Орин міг розпатякати кому завгодно.

Ерагон насупився й зробив кілька кроків тудисюди, намагаючись вирішити, що ж його робити:

– За теперішніх обставин гірше й бути не може.

– Та знаю. Я й гадки не мав ображати Орина... Але він хотів надіслати Галбаторіксу своє «королівське вітання»... Нісенітниця якась та й годі! Він би наразив усіх нас на небезпеку. Я не міг дозволити, щоб це сталося. На моєму місці ти зробив би те саме.

– Може, й так, але це дуже ускладнює становище. Я тепер командир варденів. І напад на тебе чи на будь-кого з моїх воїнів – це напад на мене. І Орин це чудово знає... А ще він знає, що ми з тобою однієї крові. З таким самим успіхом він може жбурнути мені рукавицю в обличчя.

– Він був п’яний,– сказав Роран.– Не впевнений, що він думав про це, коли схопився за меч.

У цю мить Ерагон побачив, що Арія і Блодхгарм кидають на нього зацікавлені погляди. Тоді він перестав ходити туди-сюди й повернувся до них спиною.

– Я боюся за Катріну,– продовжив після короткої мовчанки Міцний Молот.– Якщо Орин аж так розгнівався, він годен послати своїх людей за мною чи за нею. У всякому разі, це може завдати їй болю... Джормандер уже поставив варту біля нашого намету, але, по-моєму, це недостатній захист.

Ерагон міцно стис руку:

– Орин не посміє зробити їй боляче.

– Не посміє? Він не може зашкодити тобі. У нього не вистачить духу стати віч-на-віч зі мною. Тоді що ж йому залишається? Засідка? Ніж у спину? Ні. Вбивство Катріни було б для Орина найкращим способом помститися за образу.

– Не думаю, що Орин може вдатися до підступного вбивства або напасти на Катріну.

– Але ти не можеш стверджувати це напевно. Ерагон на мить замислився, а потім сказав:

– Гаразд. Я накладу на Катріну пару заклять, які її захистять, а Орину дам знати, що я їх наклав. Це змусить його відмовитися від усього, що він міг затіяти.

Здається, Роранові трохи полегшало на душі:

– Дякую.

– На тебе я теж накладу кілька нових захисних заклять.

– Ні-ні, то було б занадто... Я й сам можу про себе подбати.

Ерагон почав наполягати, але Роран настояв на своєму.

– Прокляття! – не витримав нарешті Вершник.– Послухай мене. Незабаром ми розпочнемо битву з людьми Галбаторікса. І в тебе повинен бути якийсь захист бодай проти магії. Хочеш не хочеш, а я накладу на тебе захист! До речі, міг би посміхнутися й сказати мені за це спасибі!

Роран сердито зиркнув на нього, потім щось пробурчав і підняв руки:

– Добре. Роби, як знаєш... Ти ніколи не розумів, де варто поступитися.

– О! А ти розумів? Роран посміхнувся:

– Та ні. Гадаю, це в нас сімейне.

– Гм... Якщо брати Брома й Герроу, то я навіть не знаю, хто з них був упертіший.

– Мій батько,– сказав Роран.

– Та й Бром був нівроку... Ні, ти таки правий. Герроу.

Тепер вони обоє посміхнулися, згадавши своє життя на фермі.

– А ти виглядаєш якось інакше, ніж раніше,– сказав Роран.

– Справді?

– Так. Здається, ти став більш упевненим у собі.

– Мабуть, це тому, що я став краще розуміти самого себе.

Роран нічого на те не відповів.

* * *

За півгодини разом під’їхали Джормандер і король Орин. Ерагон привітав Орина так само чемно, як і завжди, але Орин відповів якось прохолодно, намагаючись не дивитися Вершникові в очі. Навіть на відстані кількох футів від нього було чутно запах вина.

Коли всі учасники наради зібралися перед Сапфірою, Ерагон почав. Спершу Вершник попросив кожного дати клятву прадавньою мовою про те, що все, сказане далі, ніколи не буде розголошене. Потім він пояснив Орику, Рорану, Джормандеру й Орину, хто такі Елдунарі, розповів коротку історію про схожі на коштовне каміння серця драконів та про їхній зв’язок із Вершниками й Галбаторіксом.

Здавалося, ельфи були збентежені готовністю Ерагона говорити про Елдунарі при всіх, але ніхто  з них  не став заперечувати. Це порадувало Вершника, бо означало, що він заслужив велику довіру з їхнього боку. Натомість Орик, Роран і Джормандер сприйняли його розповідь із подивом і недовірою. Тим часом Орин був похмурий і взагалі не хотів вірити в існування Елдунарі. Щоправда, усі ці сумніви розвіяло серце сердець Глаедра, яке Ерагон дістав з підсідельної горби й показав присутнім.

Трепет, з яким учасники наради спілкувалися з драконом, вселяв у серце Ерагона надію. Судячи з усього, навіть Орин був вражений, хоч, перекинувшись парою фраз із Глаедром, обернувся до Ерагона й спитав:

– А Насуада знала про це?

– Так,– чесно відповів Ерагон, хоч неважко було здогадатися, що ця відповідь навряд чи сподобається Оринові.– Я розповів їй у Фейнстері.

– Отже,– роздратовано сказав король,– оце вже вдруге ви з Насуадою мене ігноруєте... Без підтримки моїх людей у варденів не було б жодної надії перемогти Імперію. Я монарх однієї з чотирьох держав Алагезії. Моя армія становить значну частину наших сил. А ти все ще вважаєш, що не зобов’язаний повідомляти мене про якісь важливі речі!

Ерагон не встиг відповісти, бо вперед вийшов Орик:

– Мені вони про це так само не сказали, Орине,– прогримів король гномів.– А мій народ допомагає варденам довше, ніж твій. Не варто сприймати це як образу. Ерагон і Насуада вчинили так, як було краще для нашої спільної справи. Вони зовсім не мали на меті виявляти до нас неповагу.

Орин ще більше насупився й хотів продовжити суперечку, але його випередив Глаедр.

«Королю Сурди,– сказав старий дракон,– вони зробили так, як просив зробити я. Елдунарі – це найбільший секрет нашої раси, і ми неохоче ділимося ним з іншими, навіть із королями».

– А чому ти вирішив поділитися ним тепер? – спитав Орин.– Ти міг би вступити в бій, навіть не розкриваючи себе.

Тоді слово знов узяв Ерагон. Він докладно переказав історію їхньої подорожі на Вройнгард, не пропустивши ані боротьби зі штормом, ані того, що вони думали й відчували, коли дивилися з піднебесся на безконечні простори океану. Здається, Арії та Блодхгарму найбільше сподобався саме цей епізод, тимчасом як Орику він не надто імпонував.

– Барзул,– сказав він.– Це схоже на страшний сон. Від однієї думки про небо я починаю тремтіти. Ні-ні... Земля – ось справжня домівка для гнома.

«Я згодна»,– відповіла йому Сапфіра.

Орик якось із підозрою глянув на неї й почав крутити заплетені кінці своєї бороди. Тим часом Ерагон уже розповідав про те, як він, Сапфіра й Глаедр увійшли до Склепу Душ. Одне-єдине, про що він змовчав, було те, що для цього їм знадобилися їхні справжні імена. А коли Вершник нарешті почав говорити про те, що вони знайшли в Склепі Душ, присутні затамували подих.

– Відкрийте свій розум! – вигукнув Вершник.

Мить – і шепотіння голосів, здавалося, сповнило повітря. Ерагон усім єством відчув присутність Умарота й інших схованих драконів.

Ельфи були явно збентежені. Арія стала на одне коліно й схопилася руками за голову, так, ніби їй завдали удару. Орик скрикнув і божевільним поглядом обвів усе навколо. Роран, Джормандер і Орин теж стояли, мов ошелешені. Королева Ісланзаді вслід за своєю донькою схилила коліно. У глибинах власного розуму Ерагон чув, що вона розмовляє з драконами, називаючи багатьох за іменами, вітає їх як своїх давніх друзів. Те саме робив і Блодхгарм.

Ерагон зробив пару кроків назад і сів на передню лапу Сапфіри, чекаючи, коли вщухне цей жвавий гомін. Тим часом ельфи не вгавали. Блодхгарм дивився в нікуди з виразом захвату на обличчі. Арія так і стояла, схиливши коліно, а на її щоках Ерагон помітив смужки сліз. Ісланзаді вся аж світилася. Уперше від часу їхнього знайомства Вершник бачив її по-справжньому щасливою.

– Клянуся молотом Морготала,– нарешті стрепенувся Орик, глянувши на Ерагона,– це повністю міняє стан справ! З їхньою допомогою ми дійсно можемо вбити Галбаторікса!

– А досі ти думав, що в нас нічого не вийде? – спокійно спитав Ерагон.

– Та ні, я був упевнений, що вийде. Але не так сильно, як зараз.

Роран похитав головою, ніби струшуючи із себе сон:

– А от я не був упевнений... Звісно, я знав, що і ти, і ельфи будете боротися до останнього подиху, та я не вірив у те, що ви можете здобути перемогу,– він примружився під пильним поглядом Ерагона: – Галбаторікс убив багатьох Вершників, а ти один та й не такий досвідчений, як вони. Навряд чи в тебе був хоч один шанс...

– Я знаю.

– Але зараз...– очі Рорана по-вовчому зблиснули– Зараз у нас є шанс.

– Звісно,– сказав Джормандер.– Тим паче, що нам уже більше не доведеться так хвилюватися з приводу Мертага... Він – ніщо порівняно з тобою й драконами...

Ерагон нічого на те не відповів. У нього були інші думки з цього приводу. Зрештою, йому взагалі не хотілося думати про смерть Мертага.

– Умарот казав,– голосно озвався Орин,– що ти придумав план битви... Чи не був. би ти ласкавий розповісти про нього й нам, Убивце Тіні?

– Так-так. Я б теж хотіла послухати,– привітно мовила Ісланзаді.

– І я,– сказав Орик.

Якусь мить Ерагон мовчки дивився на них, а потім кивнув на знак згоди.

– Ваша армія готова до бою? – спитав він, звертаючись до Ісланзаді.

– Готова. Ми довго чекали нагоди, щоб помститися, тепер вона настала.

– А наші люди? – Ерагон глянув на Орина, Джормандера й Орика.

– Мої кнурлани жадають битви,– поважно сказав Орик.

Джормандер кинув погляд на короля Орина.

– Наші люди виснажені й голодні, але їх не зламати,– відповів той.

– Ургали теж?

– Так.

– Тоді будемо нападати.

– Коли? – спитав Орин.

– На світанку.

Ніхто не зронив і слова. Першим порушив мовчанку Роран:

– Легко сказати, та важко зробити. Як ми будемо нападати?

Ерагон пояснив. Та коли він закінчив, знову запанувала тиша.

Роран сів навпочіпки й почав щось малювати пальцем по землі.

– Це надто ризиковано,– сказав він нарешті.

– Але ж сміливо,– відповів Орик.– Дуже сміливо.

– На жаль, у нас немає більше безпечних шляхів,– мовив Ерагон.– Та якщо ми застанемо Галбаторікса зненацька, хай ненадовго, цього буде досить, щоб схилити чашу терезів на свій бік.

Джормандер потер підборіддя:

– Чому б нам спершу не вбити Мертага? Я цього ніяк не второпаю. Чому не покінчити з ним і з Торнаком, доки в нас є шанс?

– Тому що тоді Галбаторіксу стане відомо про Елдунарі,– сказав Ерагон.– Він кине свої сили проти них, а ми втратимо елемент несподіванки.

– А що з приводу дитини? – досить різко спитав Орин.– Чому раптом ви так упевнені, що вона зробить вам послугу? Раніше вона цього не робила.

– На цей раз зробить,– упевнено відповів Ерагон, хоч навряд чи міг би сказати, звідки в нього взялася така впевненість.

Король щось буркнув, та, судячи з усього, залишився при своїй думці.

Після цього слово взяла Ісланзаді:

– Ерагоне, ти пропонуєш нам зробити великий і надто важливий крок. А ти сам готовий до цього? Я питаю про це не тому, що сумніваюсь у твоїй відданості й хоробрості, а тому, що зважитися на це можна лише після тривалих роздумів. От я й питаю тебе: ти готовий піти на цей крок, знаючи, якою може бути його ціна?

– Готовий! – сталеві нотки зазвучали в голосі Ерагона.– З цим треба покінчити. І саме на нашу долю випало таке завдання. Якою б не була ціна, нам не можна відступати.

Сапфіра на знак згоди клацнула зубами, ніби підкреслюючи зайвий раз рішучість свого Вершника.

Тоді Ісланзаді звела обличчя до неба:

«Чи даєш ти, Умароте-ельдо, а також усі, від чийого імені ти говориш, свою згоду на це?»

«Так, ми згодні»,– відповів білий дракон.

– Тоді починаймо,– прошепотів Роран.

ПОЧУТТЯ ОБОВ’ЯЗКУ

Усі десятеро, включно з Умаротом, продовжували розмову впродовж наступної години. Переконувати Орина довелося досить довго, а крім того, треба було вирішити чимало всіляких деталей: питання розподілу часу, дислокації, умовних сигналів...

Якщо ви із Сапфірою не заперечуєте,– сказала Арія,– то я могла б супроводжувати вас завтра.

Ерагон пожвавішав й одразу ж відповів:

– Нам буде дуже приємна твоя компанія. Тим часом Ісланзаді не дуже зраділа словам Арії.

– І яка користь від цього? – спитала вона.– Твої здібності, Аріє, знадобляться й деінде. А Блодхгарм і решта магів, яким я звеліла бути поруч із Сапфірою та Ерагоном, розуміються на магії значно краще за тебе, та й бойового досвіду їм не бракує. Ти ж прекрасно знаєш, що вони боролися з клятвопорушниками й, на відміну від багатьох, вижили, щоб розказати про це. Словом, для цієї ролі серед представників нашої раси є куди кращі претенденти, ніж ти. А це означає, що наполягати на тому, щоб піти разом з Ерагоном і Сапфірою, з твого боку, не зовсім правильно.

– А я вважаю, що кращої кандидатури, ніж Арія, для цього завдання годі й шукати,– примирливим тоном мовив Ерагон.– І немає нікого, крім Сапфіри, кого б я взяв із собою з більшою охотою.

– Ви ще надто юні,– відповіла Ісланзаді Вершникові, не зводячи погляду зі своєї доньки,– тому й дозволяєте почуттям затуманювати розум.

– Ні-ні, матусю,– сказала Арія.– Це якраз ти дозволяєш своїм почуттям затуманювати розум.– Вона рушила вбік Ісланзаді широкими граційними кроками– Ти права, є сильніші, мудріші й досвідченіші, ніж я. Але не хтось інший, а саме я переправила яйце Сапфіри в Алагезію. Саме я допомогла Ерагонові врятуватися від Смерка. І саме я за допомогою Ерагона вбила Варауга у Фейнстері. Тепер я, так само як Ерагон, Убивця Тіні, і тобі добре відомо, що я поклялася служити нашому народу багато років тому. Хто ще з нашого роду може сказати про себе таке? Навіть коли б я й хотіла, я все одно не відступлюсь від цього. Краще вже смерть... Я впораюсь із цим завданням не згірше за будь-кого зі старших, бо я присвятила цьому все своє життя.

– І це життя може обірватися,– сказала Ісланзаді, торкаючись рукою обличчя Арії.– Після того як не стало твого батька, ти присвятила себе боротьбі з Галбаторіксом. Але ти пізнала так мало радощів, які можна отримати від життя. І всі ці роки ми так мало були разом – дрібочка днів, загублених у часі. Та ми й почали спілкуватися як мати та донька тільки після того, як ти привела Сапфіру й Ерагона в Елесмеру. Я не хочу втратити тебе, Аріє.

– Не я вирішила триматися на відстані,– сказала Арія.

– Так, не ти,– відповіла Ісланзаді й прибрала руку.– Але саме ти вирішила покинути Ду Вельденварден – Вираз її обличчя трохи пом’якшав: – Я не хочу сваритись, Аріє. Я прекрасно розумію, що ти вважаєш це своїм обов’язком, але, будь ласка, заради мене, ти можеш поступитися цим завданням комусь іншому?

Арія опустила очі. На якийсь час запала мовчанка.

– Ні,– сказала після тривалої паузи Арія,– я не можу дозволити Ерагонові й Сапфірі піти без мене, так само як і ти не дозволиш своїй армії вступити без тебе в бій. Просто не можу... Ти ж не хочеш, щоб про мене казали, що я злякалась? У нашій сім’ї ніхто не відмовлявся робити те, що треба робити. Не проси мене вкрити себе ганьбою...

Ерагон помітив, що Ісланзаді ледь стримує сльози.

– Так,– мовила вона за мить,– але боротися з Галбаторіксом...

– Якщо ти так боїшся за мене,– сказала Арія вже значно м’якшим голосом,– тоді ходімо зі мною.

– Я не можу. Я повинна командувати своїми військами.

– А я повинна піти з Ерагоном і Сапфірою. Але обіцяю тобі, я не збираюся вмирати,– Арія торкнулася рукою обличчя Ісланзаді, так само як та торкнулася її лиця перед цим.– Я не збираюся вмирати,– ще раз сказала Арія, але вже прадавньою мовою.

Рішучість Арії вразила Ерагона – сказати прадавньою мовою те, що вона сказала, означало, що вона свято вірить у свої слова. Ісланзаді теж була вражена й сповнена гордості. Вона посміхнулась і поцілувала Арію в обидві щоки.

– Ну що ж, тоді йди,– сказала королева,– йди з моїм благословенням. Тільки будь обережна й не наражай себе зайвий раз на небезпеку.

– Ти теж,– відповіла Арія.

Мати й дочка обнялись. А потім Ісланзаді глянула на Ерагона.

– Бережи її,– сказала королева,– благаю тебе, бо в неї немає ні дракона, ні Елдунарі, які б могли її захистити.

– Неодмінно,– в один голос відповіли Ерагон і Сапфіра прадавньою мовою.

Нарешті, все було обговорено й з’ясовано. Військова нарада закінчилась, і всі її учасники почали розходитися. Тільки Сапфіра та Ерагон залишились на місці. Сапфіра хотіла причаїтися за пагорбом аж до початку атаки, а Ерагон мав намір дочекатися темряви, щоб потім непомітно відвідати табір.

Першим пішов Роран, за ним Орик. Перед тим як піти, гном міцно обняв Ерагона.

– Ех, як шкода, що я не можу бути з вами,– скрушно похитав він головою.

– Я б теж хотів піти з тобою,– мовив Ерагон.

– Ну та нічого,– поплескав його Орик по плечу,– побачимось, коли все скінчиться, і-хильнемо по барильцю меду на честь нашої перемоги. Ти ж не проти?

– Чекатиму з нетерпінням,– посміхнувся Вершник.

«Я теж»,– озвалася Сапфіра.

– От і чудово,– кивнув Орик.– На тому й порішили. Ні, забув... Іще одне: спробуй зробити так, щоб Галбаторікс не взяв над тобою гору, бо тоді я вважатиму справою честі піти вслід за тобою...

– Ми будемо обережні,– посміхнувсь Ерагон.

– Дуже сподіваюсь на це, тому що навряд чи я годжуся на щось більше, ніж посмикати Галбаторікса за ніс.

«Хотіла б я це побачити»,– сказала Сапфіра.

– Ну, що ж... Нехай боги охороняють тебе Ерагоне, і тебе, Сапфіро.

– І тебе, Орику, сину Тхріфка...

Орик іще раз поплескав Ерагона по плечу й рушив до свого поні, якого прив’язав іще перед нарадою до куща.

Ісланзаді й Блодхгарм так само пішли. Залишилися тільки Джормандер і Арія, які ще й досі про щось розмовляли. За кілька хвилин намет покинув і Джормандер. І тільки Арія не поспішала прощатися. Ерагонові здалося, що вона хоче поговорити з ними на самоті.

І дійсно, коли всі нарешті пішли, ельфійка пильно глянула на Ерагона й Сапфіру.

– Здається,– сказала вона,– ви не про все тут розповіли... З вами точно щось сталося. Признавайтесь, про що ви не хотіли говорити в присутності Орина, Джормандера... і моєї матусі?

– А чому ти про це питаєш? – здивувався Ерагон. Арія трохи помовчала.

– Тому що ви обоє змінились,– відповіла вона.– Це через Елдунарі чи через щось таке, що з вами сталося під час бурі?

– Та ні,– сказав Ерагон, вражений проникливістю ельфійки, а потім, перезирнувшись із Сапфірою, додав:

– Тепер ми знаємо наші справжні імена.

Очі Арії зробилися великі-великі:

– Правда?.. І ви... задоволені ними?

«Майже»,– відповіла Сапфіра.

– Тепер ми знаємо наші справжні імена,– повторив Ерагон.– Ми знаємо, що земля кругла. А ще під час польоту Умарот та інші Елдунарі поділилися з нами безліччю своїх спогадів,– він трохи сумно посміхнувся.– Не можу сказати, що ми зрозуміли геть усе, але завдяки їм речі стали здаватися нам... інакшими.

– Ясно,– тихо мовила Арія.– Ти думаєш, що ці зміни на краще?

– Думаю, так. Сама по собі зміна не є чимось добрим чи поганим, а от знання завжди знадобляться.

– А важко було відшукати справжні імена? – знову спитала ельфійка.

Ерагон розповів їй, як вони це зробили, а ще він згадав про всілякі дивні створіння, з якими їм довелося зіткнутися на острові Вройнгард. Здається, вони дуже зацікавили Арію.

І поки Вершник говорив про них, він раптом подумав про одну річ: а чи не сказати Арії своє справжнє ім’я? Ця думка збентежила Вершника, і він звернувся за порадою до свого дракона.

«Це конче необхідно?» – спитала Сапфіра.

«Гадаю, що так».

«Тоді роби, як знаєш, якщо тільки вона погодиться».

Отож, коли розмову про Вройнгард було завершено, Ерагон глянув Арії в очі й сказав:

– Хочеш почути моє справжнє ім’я? Мені б хотілося поділитись ним з тобою.

Якусь мить ельфійка мовчала, а потім тихо сказала:

– Ні! Тобі не слід говорити його ані мені, ані будькому іншому. Особливо тепер, коли ми так близько до Галбаторікса. Він здатен витягти його з мого розуму. А крім того, своє справжнє ім’я можна сказати лиш тому... тому, кому ти найбільше віриш.

– Я вірю тобі.

– Ерагоне, навіть ми, ельфи, обмінюємося своїми справжніми іменами тільки після багатьох-багатьох років знайомства. Знання, яке можна з них отримати, надто особисте, надто заповітне. Розповідати про нього – це надзвичайно великий ризик. Коли ти ділишся з кимось своїм справжнім ім’ям, ти вкладаєш у чужі руки всього себе без останку.

– Я знаю. Але, можливо, в мене більше ніколи не буде такої нагоди. Це єдине, що в мене є, і я хотів би віддати його тобі.

– Те, що ти пропонуєш, Ерагоне... Це найцінніше, що одна істота може дати іншій.

– Я знаю.

Арія здригнулась. Здавалося, десь глибоко всередині своєї душі вона боролася сама із собою.

– Ніхто ніколи не пропонував мені прийняти такий дар,– після тривалої мовчанки сказала вона.– Твоя довіра, Ерагоне, це честь для мене. Я розумію, як багато це для тебе означає, але ні... Я змушена відмовитись. Прийняти його тільки тому, що завтра нас можуть убити або взяти в полон,– це неправильно як стосовно тебе, так і стосовно мене. Небезпека не є виправданням безглуздих учинків, безвідносно до того, наскільки великою є загроза нашому життю.

Ерагон схилив голову. Її міркування були дуже переконливі, і він з повагою сприйняв її вибір.

– Добре, як скажеш,– мовив він.

– Дякую, Ерагоне.

– А ти коли-небудь говорила комусь своє справжнє ім’я? – за якусь мить спитав Вершник.

– Ні.

– Навіть своїй матері? Вона скривилась:

– Ні.

– А ти знаєш його?

– Звичайно. Чому ти подумав, що я його не знаю? Ерагон знизав плечима, трохи помовчав.