Текст книги "Ерагон. Спадок, або Склеп Душ"
Автор книги: Крістофер Паоліні
сообщить о нарушении
Текущая страница: 19 (всего у книги 49 страниц)
За стіною залунали радісні вигуки.
«Здається, вардени вже біля самісіньких воріт»,– подумав Ерагон і раптом відчув, що його ліве передпліччя пече вогнем, так, наче хтось вилив на нього розтоплений жир. Вершник скривився від болю, струснув рукою, та біль не минув. Тоді він зиркнув на плече – кров просочилася крізь туніку. То мала бути кров дракона, от тільки Вершник не знав, котрого саме.
І якраз у цю мить дракони знов пролетіли над ними. Солдати Імперії із жахом звели очі на небеса. І доки вони стояли розгублені, Ерагон знову пішов уперед, завдавши три смертельні удари. Це змусило супротивників прийти до тями, і бій розгорівся з новою силою.
Один із солдатів зумів пробитись до Ерагона майже впритул. Він замахнувся алебардою, та раптом обм’як і впустив свою зброю під ударом ельфійського меча. Вершник кивком подякував Арії за допомогу, а вже наступної миті вони, не змовляючись, притулились одне до одного, разом відбиваючи атаки солдатів. Ерагон відчув, що Арія дихає так само часто й важко, як і він. Попри те, що вони обоє були сильніші й швидші від переважної більшості людей, їхня витривалість і сила теж мала свої межі. Солдатів Імперії були сотні, й Ерагон знав, що невдовзі їх буде тут іще більше.
– Що його робити? – спитав він в ельфійки, відбиваючи удар ворожого списа.
– Магія! – крикнула та у відповідь.
Тоді Ерагон, щосили орудуючи мечем, спробував ще й промовляти закляття, які б допомогли їм здолати ворогів.
Новий порив вітру змусив Вершника глянути вгору. Над ним промайнула тінь Сапфіри. Дракон покружляв угорі, поволі збавляючи швидкість, а потім змахнув крилами й почав спускатися на зубці фортечної стіни. Утім Торнак наздогнав Сапфіру раніше, ніж вона встигла приземлитись. Червоний дракон кинувсь до неї, пустивши довжелезний струмінь вогню. Сапфіра ревнула з досади й різко змінила напрям польоту, швидко набираючи висоту. Дракони здіймалися в небо все вище й вище, кружляючи одне навколо одного, оскаженіло кусаючись і дряпаючись.
Ерагон бачив, що Сапфіра опинилась у небезпеці, і це додало йому рішучості. Вершник почав промовляти закляття так швидко, як тільки міг. Та всі його спроби були марні – солдати Імперії йшли вперед. А потім з небесної високості прогримів голос Мертага, неначе якийсь велетень говорив до них із-під самісіньких хмар:
– Брате, ці люди під моїм захистом!
Ерагон глянув угору і побачив, як Торнак стрімко летить униз до площі. Зміна напрямку польоту червоного дракона, здається, була несподіваною для Сапфіри. Принаймні вона так і залишилась високовисоко над містом – темно-синій силует на тлі прозорої блакиті неба.
«Вони все знають»,– із жахом подумав Ерагон, і його спокій наче вітром здуло. Він опустив погляд на землю. Із сусідніх вулиць до площі прибувало все більше й більше солдатів Імперії. Знахарка стояла спиною до стіни одного з крайніх будинків. Однією рукою вона кидала якісь скляні пляшечки, а другою розмахувала своїм мечем. Коли пляшечки розбивались, із них вилітали хмаринки зеленого туману, і варто було комусь із солдатів торкнутись до них, як він одразу ж падав на землю, хапаючись за горло й б’ючись у конвульсіях. За Анжелою, на пласкій огорожі, сидів Солембум. Для кота-перевертня це була дуже зручна позиція, щоб упинатися кігтями в обличчя солдатів, які намагалися наблизитись до знахарки. Але і він, і Анжела виглядали вкрай зморено, і Ерагон бачив, що так вони довго навряд чи протримаються.
Вершник знов обернувся до гігантської постаті Торнака – червоний дракон сповільнював лет. Він був уже майже поруч.
– Треба забиратися звідси! – крикнула Арія.
Ерагон вагався. Ясна річ, він міг би легко перемістити себе, Арію, Анжелу й Солембума через стіну, туди, де на них чекали вардени. Але цей відступ не обіцяв варденам нічого доброго. їхня армія не могла дозволити собі чекати довше – ще кілька днів, і їхні запаси вичерпаються, а люди почнуть потихеньку розбігатися. І Ерагон точно знав, що в цьому разі їм більше ніколи не вдасться об’єднати всі раси в боротьбі з Галбаторіксом.
Тим часом тіло й крила Торнака затулили собою небо. Усе довкола Ерагона поринуло в червонувату напівтемряву, і він уже не бачив Сапфіри. З шиї та ніг Торнака падали краплі крові завбільшки з людський кулак. Солдати, на яких вони вже впали, шаленіли від болю.
– Ерагоне! Швидше! – вигукнула Арія. Ельфійка схопила його за руку й спробувала потягти за собою, та Вершник не рушив з місця. Він нізащо не хотів визнати себе переможеним.
Тоді Арія потягла сильніше, й Ерагон хитнувся, щоб утриматись на ногах. При цьому його погляд упав на середній палець правої руки, на якому він носив Арен.
Енергію цього персня Вершник хотів зберегти аж до того дня, коли він нарешті зустрінеться віч-на-віч із Галбаторіксом. Звісно, порівняно з тим, що накопичив король за довгі роки свого правління, її було вкрай мало. Та для Ерагона це був найбільший запас енергії з усіх, що він будь-коли мав, і Вершник точно знав, що знайти їй гідну заміну до того часу, як вардени дістануться Урубейна, йому не вдасться. Крім того, це була одна з небагатьох речей, які залишив йому Бром. Саме тому він і не мав наміру використовувати енергію персня. Однак зараз іншого виходу Вершник не бачив.
Запас енергії, схований в Арені, завжди здавався Ерагонові просто гігантським, а ось тепер він думав, чи вистачить цієї енергії для того, що він задумав.
Краєм ока він бачив, як Торнак наближається до нього – кігті дракона були завбільшки з людину. І щось глибоко в душі Ерагона підказувало йому тікати геть, поки цей величезний монстр не піймав його та не з’їв живцем. Але ні! Ерагон глибоко вдихнув, підняв руку й крикнув:
– Джиєрда!
Стрімкий потік енергії Арена ринув крізь нього. Він був потужніший за все, з чим досі мав справу Ерагон. Це була наче річка з крижаною водою, яка обпалювала і колола його так сильно, що це було майже нестерпно – боляче й приємно водночас.
Величезна купа валунів, що підпирала ворота, раптом злетіла в повітря, вдаривши Торнака в бік. Каміння пошкодило драконові крило й відкинуло його за передмістя Драс-Леони. Потім стовп валунів і пилюки розширився й накрив просторим куполом південну частину міста.
Коли стовп каміння злетів угору, земля довкола здригнулась так, що всі попадали. Ерагон теж упав на коліна й завмер, дивлячись угору й керуючи дією свого заклинання. Енергія персня була вже майже вичерпана, і він прошепотів:
– Гангра рета.
Неначе темна грозова хмара, купол поплив праворуч, убік доків й озера Леона. Ерагон штовхав і штовхав каміння все далі й далі від центру міста, аж поки йому вистачало сил. І тоді, коли рештки енергії пройшли крізь нього, він припинив дію закляття.
Купол почав розпадатися. Усе, що було важке, відразу ж полетіло вниз, здійнявши на поверхні озера хвилі, а все легке так і продовжувало висіти в повітрі, ніби дим, що повільно рухався кудись на захід.
На тому місці, де щойно лежала купа каміння, тепер була впадина. Розбита бруківка, немов поламані зуби, колом оточувала її. Ворота міста стояли розчинені навстіж. Крізь них Ерагон побачив варденів на вулицях передмістя. Він глибоко зітхнув і безсило схилив голову.
«Вийшло»,– подумав Вершник, усе ще не вірячи своїм очам. Він повільно підвівся, неясно відчуваючи, що небезпека ще не минула.
Солдати Імперії теж потроху приходили до тями, та було вже пізно – вардени увірвалися до Драс-Леони, вигукуючи бойові кличі й грюкаючи мечами по щитах. Ще мить – і між ними приземлилась Сапфіра. Справу було зроблено. Солдати почали тікати, намагаючись врятувати власне життя.
Серед юрби людей і гномів Ерагон помітив Рорана, та не встиг він йому крикнути, як той зник з поля зору.
– Аріє! – покликав тоді Ерагон.
Ніхто не відповів – ельфійки поруч не було. Тоді Вершник почав роззиратися на всі боки й невдовзі таки помітив її посеред площі в кільці солдатів Імперії. Вони схопили її за руки й за ноги, намагаючись відтягти вбік. Арії вдалося вивільнити одну руку, і вона вдарила найближчого вояка в підборіддя, зламавши йому шию, та його місце відразу ж зайняв інший солдат.
Ерагон не став роздумувати й кинувся до ельфійки. Утім Вершник був дуже втомлений, і коли кінчик Брізінгра зачепився за кольчугу якогось убитого солдата, він не зумів утримати меч, і той упав додолу. Ерагон хотів повернутися за мечем, але раптом побачив, що на Арію нападають двоє солдатів з кинджалами, і щодуху помчав до ельфійки.
Арії вдалося на якусь мить відштовхнути нападників, але ті знову кинулись на неї. Ерагон устиг ударити одного з них під бік, ламаючи йому ребра. Другий солдат з навощеними вусами замахнувся на нього кинджалом, та Вершник голіруч схопив клинок, висмикнув його з руки солдата, зламав навпіл і загнав уламок зброї в груди її власника. Невдовзі всі солдати, що нападали на Арію, уже лежали на землі.
Ельфійка глянула на Ерагона.
– Я змогла б упоратися з ними й сама,– сказала вона.
– Знаю...– важко дихаючи, відповів Вершник, а потім кивнув убік правої руки Арії – тієї, яку вона поранила, вивільняючись із залізних наручників.– Вважай, що це моя подяка тобі.
– Не дуже веселий дарунок,– мовила Арія й ледь помітно всміхнулась.
Тим часом більшість солдатів Імперії вже втекли з площі. Тих, хто залишився, оточили вардени, притиснувши їх до стін будинків. Ерагон бачив, як люди Галбаторікса кидали зброю й здавалися.
Удвох із Арією вони знайшли Брізінгр і рушили до жовтої глинобитної стіни міста. Земля біля неї була відносно чиста. Тоді вони присіли й мовчки дивились, як колони варденів входять до міста.
Невдовзі до них підійшла Сапфіра. Вона торкнула Ерагона носом, а він посміхнувся й погладив їй морду.
«Ти зробив це»,– сказала Сапфіра.
«Ми зробили це»,– відповів він.
Блодхгарм ослабив ремені, що тримали, його в сідлі Сапфіри, й зісковзнув униз на землю. Ерагон зиркнув на нього й відвів погляд – дивно зустрітися віч-на-віч із самим собою.
Блодхгарм нерозбірливо пробурмотів якесь слово прадавньою мовою. Його образ замерехтів, неначе розігріте сонцем повітря, і вже за мить він знову виглядав так, як завжди: високий, вкритий шерстю, з жовтими очима, довгастими вухами й гострими іклами. Він не був схожий ані на ельфа, ані на людину, а його рішуче обличчя виражало водночас і смуток, і гнів.
– Убивці Тіней,– мовив він, вклоняючись Арії й Ерагону,– Сапфіра розповіла мені про те, що сталося з Вірденом. Мені...
Але договорити він не встиг. Десяток ельфів, які залишалися під його командуванням, поспішали до них, усе ще тримаючи мечі в руках.
– Убивці Тіней! – кричали вони.– Арджетлам!
Сяюча Луска!
Ерагон втомлено привітав ельфів, сяк-так відповідаючи на їхні питання. Аж раптом у небі пролунав рев, і їх накрила величезна тінь. Вершник глянув угору – високо-високо в небесах над ними летів Торнак, живий і здоровий.
Усе починалось спочатку. Ерагон вилаявся, заліз у сідло Сапфіри й оголив Брізінгр. Арія, Блодхгарм та інші ельфи оточили Вершника й дракона захисним колом. Разом вони були могутньою й грізною силою, хоч Ерагон і не міг сказати напевно, чи вистачить цієї сили, щоб відбити атаку Мертага.
Вардени, усі як один, підняли голови до неба. Вони були хоробрими вояками, та навіть найхоробріші з них не могли б устояти перед драконом.
– Брате! – крикнув Мертаг громовим голосом, так, що Ерагонові довелося прикрити вуха долонями.– Ти заплатиш мені кров’ю за ті рани, які завдав Торнаку! Забирай Драс-Леону, коли хочеш. Для Галбаторікса це нічого не означає. Але ми ще зустрінемось, Ерагоне, Убивце Тіні, обіцяю тобі.
Торнак повернувсь і полетів на північ над ДрасЛеоною. Невдовзі він зник за завісою диму, який здіймався вгору від палаючих будинків поряд зі зруйнованим собором.
НА БЕРЕЗІ ОЗЕРА ЛЕОНА
Зціпивши зуби й стиснувши кулаки, Ерагон швидко крокував крізь оповитий темрявою табір. Кілька останніх годин він провів разом із Насуадою, Ориком, Арією, Гарцхвогом, королем Орином та їхніми незліченними радниками. Вони обговорювали нещодавні події й намагалися оцінити ситуацію, в якій опинились вардени. Під кінець маги влаштували сеанс зв’язку з королевою Ісланзаді, тож усі присутні повідомили її про те, що вардени захопили Драс-Леону. Найтяжче було сповістити про смерть Вірдена.
Розповідати про загибель одного з найдосвідченіших і наймогутніших магів довелось Ерагону. Почувши цю прикру звістку, королева похнюпилась і закусила губу. Вершник був дуже здивований такою реакцією, бо не думав, що Ісланзаді аж так добре знала Вірдена.
Поговоривши з королевою, Ерагон остаточно зіпсував собі настрій, оскільки безглузда смерть Вірдена стала здаватись йому ще безглуздішою..
«Якби я йшов першим, шипи простромили б мене, а не його,– міркував юнак, блукаючи табором.– А ще страшніше, що на місці бідолашного Вірдена цілком могла опинитись Арія».
Сапфіра хотіла скласти Ерагонові компанію, але врешті-решт вирішила повернутися на галявину біля його намету. «Якщо я вештатимусь між наметами,– подумала вона,– то тільки заважатиму варденам спати. А вони заслуговують на відпочинок». Але зв’язок із Вершником вона підтримувала, тож Ерагон знав: варто лиш покликати дракона, і той буде поруч за кілька секунд.
Щоб добре бачити в темряві, Вершник намагався не наближатись до вогнищ і факелів, які палали перед більшістю наметів. Так він і блукав, зазираючи в кожен закуток і перевіряючи, чи нема там бува тієї, кого він шукає.
У якусь мить Вершникові спало на думку, що вона може навмисно від нього ховатися. Як не крути, його почуття до неї аж ніяк не були дружніми, а вона завжди знала, де він перебуває. Та, незважаючи на це, Ерагон навіть подумати не смів назвати її боягузкою. Попри свій юний вік, дівча мало таку тверду вдачу, якою не могли похвалитися ані люди, ані ельфи, ані навіть гноми, з якими доводилось мати справу Вершникові.
Урешті-решт, Ерагону таки пощастило знайти Елву. Вона сиділа біля згасаючого вогнища перед маленьким непримітним наметом і плела на пальцях візерунки з ниточки. Поруч із дівчиною примостилася її нянька Грета із в’язанням.
Ерагон зупинився і якийсь час спостерігав за ними. Стара жінка мала таке спокійне й водночас заклопотане обличчя, що йому не хотілось відривати її від роботи.
– Не втрачай самовладання, Ерагоне,– несподівано мовила Елва.– Принаймні не зараз, коли ти зайшов уже надто далеко.
Її голос пролунав якось приглушено, так, ніби вона плакала, та коли дівчина звела голову, її погляд був роздратований і колючий.
Стовбичити віддалік більше не було сенсу. Тоді Вершник повільно підійшов до вогнища. Грета здивовано схопилась на ноги й відклала своє в’язання.
– Вітаю тебе, Убивце Тіні! – уклонилась жінка– Хочеш чогось випити або попоїсти?
– Ні, красно дякую,– відмовився Ерагон, зробив крок уперед і пильно глянув на тендітну Елву.
Елва й собі уважно глянула йому в очі, але вже за мить, здавалося, втратила будь-який інтерес до Вершника й знову заходилася бавитись із ниточкою. Від погляду її фіолетових очей в Ерагона аж серце похололо. Вони були такого самого кольору, як ті аметистові кристали, за допомогою яких жерці Хелгрінда вбили Вірдена й захопили в полон його та Арію. Юнак опустився на коліно й ухопив пальцями кінчик нитки, зупинивши гру Елви.
– Я знаю, що ти хочеш мені сказати,– мовила дівчина.
– Нехай і так, але я все одно скажу... Це ти вбила Вірдена... Можеш вважати, що ти власноруч встромила йому в спину ніж. Якби ти була з нами, то могла б попередити його про пастку. Ти могла б попередити нас усіх. Я бачив, як він помирав, я бачив, як Арія ледь не втратила руку. Усе це через тебе. Через твою ненависть. Через твою впертість. Через твою пиху... Можеш ненавидіти мене, але більше не смій примушувати когось страждати через власні почуття! Якщо хочеш, щоб вардени програли війну, можеш просто приєднатися до Галбаторікса. Тобі ж це потрібно?
Елва заперечно похитала головою.
– Тоді щоб я більше ніколи не чув, що ти відмовляєшся допомагати Насуаді! Якщо це ще хоч раз повториться, нас із тобою чекатиме дуже серйозна розмова. І повір, Елво-провидице, це не той бій, який ти зможеш виграти.
– Ти ніколи мене не переможеш,– ображено буркнула вона.
– На твоєму місці я б не був аж такий. самовпевнеиий... Послухай, Елво, ти володієш рідкісним і дуже цінним даром. Тепер твоя допомога потрібна варденам більше, ніж будь-коли. Я не знаю, як нам здолати короля Урубейна, але якщо ти будеш із нами, то наші шанси на перемогу стануть значно вищими.
Здавалося, ніби в душі Елви точиться якась боротьба. За мить вона ствердно кивнула, й Ерагон побачив, що дівча таки плаче. Сльози стікали з її оченят в’юнкими струмочками. З одного боку, юнакові було страшенно її шкода, з іншого – він тішився, що його слова справили на неї таке сильне враження.
– Мені жаль,– прошепотіла Елва.
– Твоє каяття не поверне Вірдена... Поводься розумніше, і, може, колись тобі пощастить спокутувати свою провину,– відповів на те Ерагон. Він звівся на ноги й відпустив ниточку її клубка.
Потім Вершник кивнув старій Греті, яка впродовж усієї їхньої розмови не зронила жодного слова, розвернувся й зник між наметами.
«Ти зробив правильно,– озвалась Сапфіра.– Гадаю, це буде для неї добрим уроком».
«Сподіваймось...»
Докоряючи Елві, Ерагон, правду кажучи, почував себе ні в сих ні в тих. Він надто добре пригадував, як Бром і Герроу карали його за помилки. А тепер і йому доводилося карати інших, так, ніби він теж уже був старий і досвідчений...
– Таке вже воно, це життя...– зітхнув Вершник. Позбувшись тягаря неприємної розмови, Ерагон повільно крокував табором. Від озера тягло прохолодою, і він насолоджувався нею.
***
Після захоплення Драс-Леони Насуада неабияк здивувала всіх, заявивши, що варденам не слід залишатися в місті на ніч. Свого рішення вона ніяк не пояснила. Очевидно, їй просто хотілося якомога швидше вирушити до Урубейна, та й Драс-Леона, правду кажучи, аж кишіла шпигунами Галбаторікса.
Перевіривши всі вулиці в супроводі доволі великого загону охорони, Насуада залишила в місті залогу під командуванням Мартланда Рудобородого й відразу ж наказала основним силам варденів покинути Драс-Леону й прямувати на північ уздовж озера. Між армією й ДрасЛеоною весь час курсували посланці: через них Мартланд і Насуада обговорювали безліч питань, що стосувалися управління містом.
Ерагон, Сапфіра й маги Блодхгарма тим часом затримались у місті й повернулись до зруйнованого собору, щоб забрати тіло Вірдена і спробувати відшукати пояс Белотха Мудрого. Велетенську купу каміння, яка загороджувала вхід до підземних палат, дракон розкидав буквально за кілька хвилин. Блодхгарм і ельфи знайшли тіло Вірдена майже відразу. Натомість пояс як крізь землю провалився – віднайти його не допомогли навіть спеціальні пошукові закляття.
Облишивши марні спроби, ельфи спорудили зі щитів носилки й перенесли тіло Вірдена за межі міста, на пагорб біля невеличкої затоки. Там вони його й поховали, співаючи тужливих пісень прадавньою мовою. їхні похоронні пісні були такі сумні, що Ерагон не втримався й пустив скупу чоловічу сльозу.
Коли пісні стихли, срібноволоса ельфійка Яела опустилась біля могили на коліна, дістала з торбинки на поясі жолудь і посадила його прямісінько над грудьми Вірдена. Ельфи, разом з Арією, знову заспівали, і жолудь пустив коріння, а потім із землі з’явилися паростки й потяглись до небес, ніби стиснуті зелені долоньки.
Пісня скінчилася – над могилою височів крислатий шестиметровий дуб, кожну гілочку якого прикрашали дрібні зелені квіточки.
Ерагонові здалося, що це була найкраща похоронна церемонія з усіх, які йому коли-небудь доводилось бачити. Принаймні вона сподобалась йому куди більше, ніж звичаї гномів, згідно з якими небіжчиків ховали в холодних кам’яних склепах глибоко-глибоко під землею. Ідея обернення праху на живильне джерело для дерева, котре може прожити сотні років, мала в собі спокій і тепло. Юнак вирішив, що неодмінно попросить ельфів посадити в себе на могилі яблуню, щоб під нею могли збиратися родичі й друзі, смакуючи соковитими плодами, породженими його тілом. Від цієї думки було водночас якось ніяково й приємно.
Перебуваючи в Драс-Леоні, Вершник устиг зробити ще одну вкрай важливу справу – він заручився згодою Насуади й оголосив, що із цієї миті всі раби, які тяжко працювали в місті, стають вільними. Потім він об’їхав багато маєтків і власноруч звільнив безліч чоловіків, жінок і дітей, котрих рабовласники тримали в кайданах. Даруючи їм свободу, Ерагон усім серцем сподівався, що життя цих бідолах зміниться на краще.
До свого намету юнак повернувся аж надвечір. Біля входу ніяково тупцяла Арія. Ерагон уже хотів був привітатися з нею, та його випередив схвильований вигук:
– Убивце Тіні! Убивце Тіні!
Вершник озирнувся. До них поспішав один із пажів Насуади.
– Убивце Тіні! – іще раз повторив юнак захекано й уклонився перед Арією.– Завтра вранці леді Насуада запрошує вас до свого намету, за годину перед світанком. Вона хоче з вами порадитись. Що їй переказати?
– Перекажи їй, що я прийду неодмінно,– відповіла Арія, ледь помітно кивнувши головою.
Паж іще раз уклонився, повернувся й швидко побіг назад.
– Трохи незвично чути, що тебе називають так само, як і мене, адже ми тепер удвох Убивці Тіні,– посміхнувшись, мовив Ерагон.
– Невже було б краще, якби я залишила ворога живим? – посміхнулась Арія у відповідь, проте порух її губ у темряві був майже непомітний.
– Та ні... не вигадуй...
– Чому? Я могла б зробити його своїм рабом і змусити виконувати всі мої забаганки.
– Ну от, тепер ти кепкуєш з мене,– буркнув Вершник.
Ельфійка тихо засміялась.
– Може, мені краще називати тебе принцесою? Принцеса Арія,– замислено сказав Ерагон, насолоджуючись звучанням її імені.
– Не смій мене так називати,– відповіла ельфійка вже серйозно.– Ніяка я не принцеса.
– Це ж чому? Твоя мати – королева. Як же ти можеш не бути принцесою? Її титул – дротнінг, твій – дротнінгу... Перше означає «королева», а друге...
– ...Не означає «принцеса»,– урвала його Арія.– Це неточний переклад. Насправді, у вашій мові нема відповідника цього слова.
– Але ж коли твоєї матері не стане або коли вона відмовиться від трону, ти посядеш її місце й станеш правителькою свого народу. Хіба не так?
– Не все так просто...
Схоже було на те, що Арія більше нічого не збирається пояснювати.
– Ну що, зайдеш до мене в гості? – спитав Ерагон, щоб якось змінити тему.
– Зайду,– погодилась Арія.
Юнак відкинув запону намету, й Арія прослизнула всередину. Кинувши пильний погляд на Сапфіру, яка мирно сопіла неподалік, Вершник поспішив слідом за ельфійкою.
– Істалрі,– прошепотів він за мить, засвічуючи закляттям ліхтар.
Магічним вигуком «брізінгр» Ерагон вирішив зайвий раз не користуватися, бо воно могло спричинити полум’я довкола леза його меча. Ліхтар наповнив намет м’яким теплим світлом. Усередині стало майже затишно.
– Я знайшла це серед речей Вірдена й подумала, що ми можемо посмакувати разом,– сказала Арія, коли вони всілися на лежак, а потім дістала з бокової кишені своїх штанів різьблену дерев’яну флягу завбільшки з Ерагонову долоню.
Вершник відкрив, її й поводив горлечком перед носом. З фляги запахло міцним солодкавим ароматом лікеру.
– Це фаелнірв? – спитав він, пригадавши назву напою, який ельфи готували з бузини і, якщо вірити декому з них, із місячного проміння.
Арія радісно засміялася. Її сміх нагадував ніжний дзенькіт сталі.
– Так. Але Вірден дещо до нього додав.
– Що саме?
– Листя однієї рослини, яку можна знайти в східній частині Ду Вельденвардена, на берегах озера Рона.
– Я знаю, як вона називається? – насупив брови Вершник.
– Може, й знаєш. Але це не має значення. Давай, випий. Тобі напевно сподобається.
Ельфійка знову захихотіла, що неабияк спантеличило юнака. Раніше він ніколи не бачив її такою грайливою й задоволеною. У її поведінці з’явилися якась незвична безтурботність і спокій. І, тільки пильно глянувши Арії в очі, Ерагон несподівано зрозумів, що та вже п’яненька.
Нічого не вдієш – юнак повільно підніс флягу до губ і зробив великий ковток фаелнірва. Напій мав незвичайний смак, принаймні раніше Ерагон не куштував такого лікеру. Букет спершу здавався мускусним, та невдовзі почав нагадувати запах чи то хутра горностая, чи куниці.
Фаелнірв обпік горло, ніби рідкий вогонь, тож обличчя Вершника спотворила гримаса. Він спромігся ще на один невеличкий ковточок і повернув флягу Арії. Та без вагань пригубила її, немовби показуючи, як має пити фаелнірв справжній воїн.
Що не кажіть, а день видався нелегким. Тривалий бій, під час якого Вершник ледь не загинув, забрав майже всі його сили. Ерагона почало хилити в сон. Йому хотілось забутися, але напруга була надто велика, щоб можна було позбавитись її одним зусиллям волі. Потрібно було ще щось. Щось таке, що йшло б із зовні – звідти, де відбувались усі ці жорстокі події.
Коли Арія запропонувала йому флягу вдруге, він зробив великий ковток і розреготався, не в змозі стриматись.
– Чого це ти раптом так розвеселився? – глянула на нього ельфійка і втішено, і здивовано водночас.
– Бо... ми... ми ще й досі живі, а вони,– юнак махнув рукою вбік Драс-Леони,– вони – ні. Я радий, що живий, хоч смерть увесь час отирається поруч.
– Добре бути живим,– підсумувала Арія.
Так вони й продовжували передавати флягу одне одному, аж доки та не спорожніла. Ерагон спробував її закрутити, але з першої спроби нічого не вийшло. Власні пальці здавались йому товстими й незграбними, а лежак під ним гойдався, ніби палуба корабля під час шторму.
Сяк-так упоравшись, він простягнув флягу Арії, а коли та взялася за неї, несподівано схопив її за правицю й повернув до світла. Її шкіра знову стала гладесенька, мов у немовляти: від потворної рани не лишилося й сліду.
– Виходить, Блодхгарм зцілив тебе? – спитав Ерагон.
Арія ствердно кивнула й відсмикнула свою руку.
– Майже... І рука знову в нормі,– на підтвердження своїх слів ельфійка поворушила пальцями.– Але біля великого пальця лишилась діляночка, яка нічого не відчуває.
– Тут? – Вершник простягнув руку й легенько торкнувся її долоні.
– Ага,– підтвердила вона й трохи посунула його руку праворуч.
– І Блодхгарм нічого не зміг із цим зробити?
– Він перепробував добрий десяток заклинань, та нерви так і не зрослися,– похитала головою Арія й вивільнила свою руку.– Але це дрібниці. Головне, що я знову можу тримати меч і напинати тятиву лука.
– Знаєш... я дуже вдячний тобі за те, що ти зробила. Шкода, що через це на твоїй руці лишилась вічна відмітина. Якби ж то я міг цьому запобігти...– тихо сказав Ерагон, трохи помовчавши.
– Не звинувачуй себе. Життя воїна неможливе без ран. Я б навіть сказала, що рани потрібні нам, бо саме біль допомагає краще засвоювати помилки.
– Щось подібне Анжела казала про ворогів. Мовляв, якщо їх у тебе немає, то ти боягуз...
– У цьому є часточка правди,– кивнула Арія.
Ніч спливала повільно. Вони продовжували розмовляти й сміятися. Дія фаелнірва в поєднанні із загадковою рослиною не слабшала, а, навпаки, ставала дедалі сильніша. Ерагон відчув легке запаморочення і з подивом помітив, що тіні в наметі почали кружляти, ніби в танці. Перед ним замерехтіли дрібні зірочки-вогники, схожі на ті, що він їх бачив уночі, заплющуючи очі. Кінчики вух палали, немов у лихоманці, а шкіра на спині почала просто нестерпно свербіти: здавалося, що по ній метушаться сотні мурашок. Його слух дивовижно загострився, тож він чув ритмічне сюркотання комах на озері й потріскування факела біля входу в намет. Ці звуки поступово вийшли на перший план, перекривши всі інші.
«Невже мене отруїли?» – злякано подумав Ерагон.
– Що сталося? – спитала Арія, помітивши схвильований вираз його обличчя.
Юнакові так пересохло в роті, що він насилу зміг розповісти ельфійці про свої відчуття. Арія знову захихотіла й відкинулась назад. Її погляд був замислений, а очі напівзаплющені.
– Так і повинно бути. До світанку минеться. А поки що розслабся й насолоджуйся цим дивовижним відчуттям.
І все-таки кілька хвилин Ерагона не полишала настирлива думка прояснити свій розум за допомогою заклинань. Щоправда, з огляду на його стан, ця затія була вкрай небезпечна – найменша помилка, і невідомо, як спрацює магія. Трохи повагавшись, юнак вирішив не експериментувати. Краще було довіритись Арії.
Світ довкола нього поменшав, і він чомусь не міг збагнути, які з речей справжні, а які є витвором його захмелілої уяви. Аби остаточно не втратити відчуття реальності, Вершник продовжував говорити з ельфійкою, але їхня розмова поступово втрачала зв’язність і сенс. Та попри це, Ерагон був переконаний: усе, що вони обговорюють, надзвичайно важливе. Оце відчуття важливості не покидало його навіть тоді, коли він забував слова, вимовлені кілька секунд тому.
Час спливав. Аж раптом до юнака долинув низький хриплуватий звук труби. Спочатку він не звернув на нього уваги, гадаючи, що це йому примарилось, проте Арія теж насторожено звела голову.
Хто міг вигравати на трубі в цю пізню пору, Ерагон не знав, більше того, зараз його це мало цікавило. Самотня дивовижна мелодія немовби сочилася з густої темряви. Він слухав її, відкинувши голову назад й напівзаплющивши очі. В його уяві метушилися фантастичні образи, породжені дією музики й фаелнірва.
Мелодія поступово пришвидшувалася й змінювала настрій. її безмежний сум став обертатись на поклик. З’явилися нотки наполегливості й тривоги. Принаймні тривога була настільки відчутна, що Ерагонові почало здаватися, ніби невидимому музиканту загрожує небезпека. І попри те, музика була пречудова.
Напруга зростала, аж доки не досягла такого рівня, що Арія не витримала й розреготалась. Потім вона скочила на ноги й застигла, здійнявши догори руки. Те, що відбувалося далі, взагалі не вкладалося Ерагонові в голову. Ельфійка притупнула ногою, кілька разів плеснула в долоні й закружляла в нестримному, шаленому танці.
Музика стихла так само несподівано, як і залунала. Запала мертва тиша. Сяк-так оговтавшись, Вершник відчув нестерпний свербіж у правій долоні. Здавалося, ніби хтось намагається попередити його про небезпеку.
Спливла мить, друга – і над їхніми головами пролунав оглушливий рев дракона, від якого Вершника обдало крижаною хвилею страху.
Це була не Сапфіра.
СЛОВО ВЕРШНИКА
Ерагон вихопив Брізінгр і слідом за Арією легко вискочив із намету. Утім легкість рухів виявилась оманливою – уже на другому кроці юнак спіткнувся й упав на одне коліно. Йому здавалося, ніби земля під ногами розхитується в якомусь дивному, непередбачуваному ритмі. Довелося вчепитися за жмут трави й триматись за нього, немовби за якір, аж доки запаморочення не минуло.
Роззирнувшись навкруги, Вершник зрозумів, що зір його теж підводить. Світло від факелів було таке яскраве, що в очах, нагадуючи полохливі зграйки рибок, попливли мерехтливі вогники.
