Текст книги "Ерагон. Спадок, або Склеп Душ"
Автор книги: Крістофер Паоліні
сообщить о нарушении
Текущая страница: 15 (всего у книги 49 страниц)
«Саме тому ти й хочеш спробувати?»
«Так, учителю».
«Але це може тебе вбити»,– нагадав Глаедр.
«Я знаю».
«Ерагоне! – гукнула Сапфіра, яка завжди прикривала табір з небес, доки Глаедр навчав Вершника– Це надто небезпечно. Не смій цього робити!»
«Пробач, але я повинен це зробити»,– тихо відповів юнак.
«Якщо вже він так наполягає на цьому,– заспокоїв Сапфіру Глаедр,– то буде значно краще зробити це під моїм наглядом. Раптом знання підведуть Ерагона, я підкажу потрібне закляття і врятую його від смерті».
Сапфіра розлючено гаркнула – і її крила залопотіли в небесах. Невдовзі дракон, немов який метеорит, приземлився на майданчик біля Ерагонового намету, до смерті перелякавши варденів та ельфів, які ледве-ледве встигли вчасно втекти.
За кілька секунд Сапфіра просунула морду між запонами й витріщилась на Вершника. Дракон важко дихав, обдаючи Ерагона важким духом горілого м’яса.
«У тебе мізків не більше, ніж у кулла!» – гаркнув він.
«Гадаєш, у тебе більше!» – огризнувся Вершник.
«Он як!.. Гаразд... Ну, так чого ж ти тоді чекаєш? – закопилила губи Сапфіра.– Якщо ти повинен це зробити – вперед!»
«А що саме ти хочеш відтворити? – спитав Глаедр.– Тільки не забудь, що це має бути щось добре тобі знайоме».
Ерагон роззирнувся довкола. Здавалось, він трохи розгубився. Та вже за мить погляд юнака зупинився на сапфіровому персні, який він носив на правій руці.
«Арен...»
Відтоді як Аджихад передав перстень від Брома, Вершник ніколи його не знімав. Він став ніби частиною тіла, й Ерагон пам’ятав кожну його грань, кожен завиток. Навіть коли Вершник заплющував очі, він бачив його так само чітко, як і наяву. Та, з другого боку, юнак майже нічого не знав про цей перстень – ані його історії, ані того, як ельфи його виготовили чи яке закляття в нього вкладене.
«Хоча ні... не Арен»,– зітхнув Вершник, зваживши на останню обставину.
Аж раптом погляд Вершника ковзнув руків’ям Брізінгра, що стояв у піхвах, зіпертий на край лежака.
– Брізінгр,– прошепотів Ерагон.
Меч тьмяно засвітився й поповз із піхов угору, так, ніби його підштовхував якийсь невидимий механізм. По руків’ю пробігся прудкий язичок полум’я, що розчинився в повітрі тієї ж миті, як юнак увірвав своє закляття. Брізінгр із шурхотом ковзнув назад у піхви.
«Меч,– подумав Вершник,– ось те, що треба! Я знаю про нього геть усе, і навряд чи є на світі ще якийсь об’єкт, який я зможу відтворити краще».
«Ти впевнений?» – спитав Глаедр.
«Так, учителю,– ствердно кивнув Ерагон, лиш потім згадавши, що золотий дракон його не бачить.– Але я маю до вас одне питання. Скажіть, Брізінгр – це справжнє ім’я мого меча? А якщо ні, то чи потрібно мені дізнатися справжнє ім’я, щоб закляття спрацювало?»
«“Брізінгр” означає вогонь,– відповів старий дракон,– і тобі це добре відомо. А справжнє ім’я твого меча значно складніше, хоч не виключено, що однією з його частин є саме слово “брізінгр” Якщо хочеш, можеш називати його справжнім ім’ям, але з таким самим успіхом ти можеш сказати й просто “меч”. Результат буде той самий, варто лише тримати в уяві образ предмета. Ім’я – це не тільки сутність предмета в наших думках... Затямив?»
«Так».
«Тоді приготуйся й починай».
Близько хвилини юнак збирався з думками. Потім він намацав в одному з найдальших закутків свідомості темний згусток і полинув до нього, щоб наповнити власне тіло енергією.
– Брізінгр! – нарешті сказав Вершник, спрямовуючи енергію в слова й перебираючи в пам’яті всю відому інформацію про меч.
Сили покинули його зі швидкістю стріли. Юнак спробував заговорити, потім поворухнутись, але закляття прикувало його до місця. Натомість піхви меча, ніби водна гладінь, взялися брижами, а поруч із ними з’явився чистий прозорий образ – ідеальна копія Брізінгра. Ерагон не знайшов жодної похибки. Ба більше, невдовзі йому почало здаватися, що копія краща за оригінал. Було таке враження, ніби він бачить самісіньку сутність меча, те, що не вдалося побачити навіть майстру, котрий його виготовив.
Помилувавшись красою образу ще кільканадцять секунд, Вершник почав поволі відпускати закляття. Мечвидіння повільно розтанув у повітрі, повернувши юнакові здатність рухатись і говорити. У наметі запанувала кромішня пітьма.
Присутність Сапфіри й Глаедра Ерагон відчув трохи перегодом. Обидва дракони стежили за ним дуже пильно, намагаючись не пропустити жодної думки, що спалахувала в його свідомості. Вони так занурились у цей процес, що навряд чи помічали щось іще.
«Якби я зараз штурхнув Сапфіру,– не без іронії подумав юнак,– то вона, мабуть, з переляку скрутилась би калачиком».
«А якби я тебе штурхнула,– невдоволено відповіла Сапфіра,– від тебе не лишилось би й мокрого місця!»
Ерагон посміхнувся й стомлено приліг на лежак.
«Ти чудово впорався, Шейдслеєре! – похвалив Ерагона золотий дракон, який відтоді, як почав учити Вершника, був дуже скупий на компліменти.– Але повторювати цього ми більше не будемо».
«Гаразд, учителю!» – потер руки юнак, намагаючись розігнати колючий холод у пальцях.
Незважаючи на останнє зауваження Глаедра, Ерагон був дуже задоволений тим, що йому пощастило з першого разу впоратись із надзвичайно складним магічним завданням. Ця невеличка перемога додала йому сил і віри.
* * *
На третій день, перед ранком, до варденського табору повернувся Роран зі своїм загоном – ватажок і його солдати були захекані й смертельно втомлені. Звістка про їхнє повернення гриміла серед варденів іще кілька годин, але невдовзі життя табору повернулось у своє нудне одноманітне річище.
Вершник страшенно зрадів, побачивши кузена. Він знав, що з ним усе гаразд, але позбувся хвилювання аж тоді, коли по-братському обняв Рорана. Справді-бо, коли не брати до уваги Мертага, Роран був єдиною ріднею Ерагона.
Вигляд у Міцного Молота, правду кажучи, був так собі. Ерагон розумів, що воєнні походи ніколи не бувають легкими, але на цей раз кузен виглядав куди гірше за решту солдатів свого загону. Здавалося, ніби він постарів щонайменше років на п’ять. Під очима в нього виднілися великі темні мішки, а білки були помережені десятками червоних капіляриків. На чолі в Рорана з’явився добрий десяток нових зморщок, сам він рухався так, немов його тіло було всуціль укрите синцями, а довершував картину сумний жмут наполовину обгорілої бороди.
П’ятеро прибулих із ним бійців одразу ж почимчикували до цілителів Ду Врангр Гата, котрі нашвидкуруч зцілили їхні найнебезпечніші рани. А потім на Рорана та його товаришів чекала зустріч з Насуадою. Побачивши стомлені сірі обличчя солдатів, правителька обмежилася короткою промовою, в якій дякувала варденам за відвагу та мужність.
– А тепер,– кивнула вона, закінчивши,– вам треба відпочити.
Знеможений Роран і собі хотів піти, але Насуада зупинила його, владно звівши руку.
– Міцний Молоте,– тихо, але наполегливо сказала дівчина,– я чекаю на твій звіт.
Щосили змагаючись із втомою, Роран докладно розповів про свій похід на Аруфс. Ерагон і Насуада слухали дуже уважно. Вони боялися навіть ворухнутись зайвий раз, щоб не проґавити чогось важливого. Невдовзі Міцний Молот закінчив і тяжко зітхнув. Здавалось, зараз його взагалі мало що цікавить.
– Роране, відтепер ти будеш командувати цілим батальйоном,– мовила Насуада.
Вона сподівалася, що воїн зрадіє цій звістці. Натомість зморшки на обличчі Міцного Молота стали ще глибші, а брови ще більше насупились.
– Як скажете, леді Насуадо...– відповів він спокійним голосом і вклонився.
На цьому розмова завершилась, і Ерагон провів Рорана до намету. Побачивши коханого, Катріна повисла в нього на шиї й почала так палко цілувати, що Вершник вирішив відвернутись, щоб не бентежити молодят. Хоча ті, схоже, і ке збиралися бентежитись.
Після короткої вечері Вершник іще раз обняв свого двоюрідного брата й почав прощатися. Роран був надто втомлений і похмурий, тому на питання відповідав одним-двома словами, а більше мовчав.
Коли Вершник уже крокував темним табором разом із Сапфірою, він несподівано почув за спиною лопотіння чиїхось ніг.
– Ерагоне! Ерагоне! Стривай! – загукав чоловічий голос.
Юнак обернувся й побачив цибату постать Джоуда, котрий підстрибом біг до нього. У лівій руці він тримав сувій пергаменту.
– Що це? – здивовано спитав Ерагон.
– Це! – вигукнув Джоуд, зблиснувши очима, й підняв пергамент над головою.– Я знову це зробив, Ерагоне! Я знайшов вихід!.
– Що ти зробив? Який вихід?.. Заспокойся, бо я нічого не розумію! – схопив юнак ученого за плечі.
З переможним виглядом Джоуд роззирнувся навкруги.
– Мої зусилля не пропали марно! – зашепотів він.– Я знайшов таємний тунель, який веде прямісінько в Драс-Леону!
РІШЕННЯ
– Поясни мені ще раз, – попрохала Насуада. Ерагон нетерпляче переступав з ноги на ногу, але тримав язика за зубами. Джоуд тим часом дістав із купи книжок невеличку тоненьку книжечку в червоній шкіряній палітурці й почав свою розповідь утретє:
– Приблизно п’ятсот років тому, точніше сказати не можу...
– Облиш ці подробиці, ми й так розуміємо, що це припущення,– урвав його Джормандер, махнувши рукою.
– Так от. Приблизно п’ятсот років тому,– знову почав Джоуд,– королева Форна послала Ерста Грейбіарда до Драс-Леони, або, правильніше буде сказати, в те місце, яке потім стало Драс-Леоною.
– А навіщо вона його послала? – спитала Насуада, нервово посмикуючи манжет рукава.
– Між кланами гномів тоді спалахнула війна, і Форна сподівалася, що зможе заручитися підтримкою нашої раси. Крім того, вона хотіла, щоб король Ротгар допоміг їм у плануванні й побудові міських укріплень – гноми якраз тоді зводили укріплення Аруфса.
– А потім Долгат Налфстайв убив Форну...– зітхнула Касуада.
– Правильно. Словом, у Ерста Грейбіарда не було вибору – він мав якомога швидше повертатися в Беорські гори, щоб захистити свій рід БІД нападів Халфстрейва. Але...– Джоуд звів палець і розгорнув червону книгу,– перш ніж Ерст вирушив, він устиг підготувати креслення майбутньої каналізації під центральною частиною міста. Це було надзвичайно важливо, бо від каналізації прямо залежить зведення оборонних споруд.
– Схоже на правду,– кивнув з-за столу, розташованої в центрі намету Насуади, Орик,– треба вирішити, як і де буде розподілятися вага, з’ясувати, що найбільше пасує до того ґрунту, з яким маєш справу... Інакше будівля або обвалиться, або просяде.
– Як бачимо,– вів далі Джоуд,– зараз Драс-Леона не має підземної каналізації, і я можу сміливо стверджувати, що нічого з того, що планував Ерст, не було втілене в життя. Одначе за кілька сторінок Ярдлі пише...– вчений тицьнув пальцем у книгу й почав читати,– ...події розгортались не найкращим чином: грабіжники підпалили чимало осель і розікрали сімейні скарби. Солдати зреагували не відразу, оскільки більшість із них працювали в цей час під землею, ніби звичайнісінькі селяни.
Запала напружена мовчанка.
– І що ж це вони там копали? – відклав книгу Джоуд.– Мені не вдалося знайти якихось інших згадок про підземні роботи всередині й навколо Драс-Леони, аж доки...– рука вченого потяглася до великої книги в дерев’яній обкладинці завтовшки близько фута,– я не погортав «Події під Тарадасом та інші таємниці незвичайних явищ, записаних в еру людей, гномів і прадавніх ельфів».
– У цій роботі безліч помилок,– озвалась Арія, зупинившись біля столу й обіпершись обома руками на карту міста.– Автор дуже мало знав про мій народ, а те, чого не знав, узяв та й вигадав.
– Може, й так,– сказав Джоуд,– але він багато знав про людей, а нас зараз цікавлять саме люди,– він розгорнув книгу десь на середині й обережно поклав її на стіл.– Під час експедицій Отман провів певний час у цьому районі. Здебільшого він вивчав Хелгрінд і дивовижні події, пов’язані з ним, але зупинявся також і в Драс-Леоні. Ось що писав Отман: «Люди в місті часто скаржаться на дивні звуки й запахи, джерело яких перебуває десь під землею. Вони звинувачують в усьому духів, але якщо це й справді духи, то зовсім не такі, про яких я чув раніше. Принаймні духи зазвичай уникають замкнутого простору».
Джоуд закрив книгу й трохи помовчав.
– На жаль, Отман не закінчив своєї праці,– продовжив учений, обвівши присутніх поглядом,– але він зробив на карті Драс-Леони спеціальні позначки в тих місцях, де було чутно звуки.; Як бачите, вони утворюють майже пряму лінію в старій частині міста.
– І ти вважаєш, що це свідчить про існування тунелю,– більше ствердила, ніж запитала Насуада.
– Еге ж,– кивнув Джоуд.
– Джоуде,– сказав король Орин, який досі майже не брав участі в розмові,– нічого з того, що ти нам тут розповів, не доводить, що тунель дійсно існує. Якщо під містом щось і є, то це, швидше за все, льохи або катакомби, що ведуть лише до будівель над ними. Та нехай навіть це буде тунель, ми все одно не знаемо, чи є в нього вихід десь за межами Драс-Леони. Припустимо, що він справді існує. Але куди він тоді веде? Невже аж до самого палацу? Зрештою, судячи з того, що я почув, будівництво цього гіпотетичного тунелю навряд чи було завершене.
– Ваша величносте, форма споруди свідчить, що це саме тунель,– сказав Джоуд.– Льохи й катакомби не можуть бути такими вузькими й довгими. А на ваше питання, чи був він завершений, чи ні, скажу лиш одне – його ніколи не використовували за призначенням. I ще: відтоді, як жив Отман, спливло чимало часу, а це означав, що туг нель так-сяк мали привести до ладу, інакше водяні потоки вже давно б його зруйнували.
– Гаразд. I де ж тоді вхід або вихід? – спитав король.
– Не можу сказати напевно,– мовив Джоуд, порпаючись у сувоях витягуючи карту Драс-Леони,– та якщо він веде з міста, то вихід має бути десь тут,– учений тицьнув пальцем на пагорб навпроти східної частини міста.
Загалом, більшість важливих споруд Драс-Леони розташовувались у західній частині міста, неподалік від озера. Це означало, що місцина, на яку показував Джоуд, була пустирищем. I все ж ймовірність зустрічі з ворожим розвідувальним загоном або звичайним патрулем була тут досить висока.
– Так чи інакше,– підсумував Джоуд,– переконатися в цьому ми зможемо тільки тоді, коли підемо туди й усе там обстежимо.
Ерагон зморщив лоба. Правду кажучи, він сподівався, що ідея Джоуда буде більш безпечною і дієвою.
– Ми дуже вдячні тобі за твої дослідження, Джоуде,– мовила Насуада.– Ти ще раз довів свою відданість варденам,– правителька звелася зі свого стільця й підійшла, щоб глянути на карту. Її сукня тихесенько зашаруділа по підлозі.– Якщо ми пошлемо розвідника, який би все вивідав, ми ризикуємо привернути увагу Імперії... Це перше. А тепер друге. Навіть коли припустити, що тунель існує, я не зовсім розумію, як він може допомогти, коли на іншому його кінці на нас неодмінно будуть чекати Мертаг і Торнак. Як ти гадаєш, наскільки широким він може бути? Скільки воїнів зможуть іти по ньому пліч-о-пліч,– глянула Насуада на Джоуда.
– Важко сказати... Можливо...
– Земля тут м'яка й глиниста,– прокашлявшись, втрутився в розмову Орик,– з тонкими прошарками мулу, а це дуже кепсько, коли мова йде про будівництво тунелю. Якщо Ерст добре на цьому тямив, то він би ніколи не прокладав один великий тунель. Він проклав би кілька вужчих, скажімо, завширшки в ярд.
– Надто вузькі,– зітхнув Джоуд,– такими тунелями зможе рухатись тільки одна людина.
– Так, вони надто вузькі навіть для одного кнурлана,– додав Орик.
Насуада повернулася на своє місце. Запала мовчанка.
– Я можу знайти тунель,– урвав її Ерагон.– Зроблю себе невидимим за допомогою магії, і вартові нізащо мене не побачать.
– Не знаю, не знаю,– прошепотіла Насуада.– Ідея послати когось під стіни Драс-Леони мені не дуже подобається. А раптом за тією місциною спостерігає Мертаг? Ти впевнений, що зможеш його надурити?..– Насуада трохи помовчала.– Ні, ми повинні діяти так, ніби ніякого тунелю не існує. Помилимось, то помилимось, нам це нічого не коштуватиме, але якщо тунель і справді існує, іде дозволить нам захопити ДрасЛеону.
– Ти вже щось вигадала? – спитав король Орин – Щось відчайдушне, щось... неочікуване?
– Може, нам слід звернутися по допомогу до Рорана? – спитав Вершник.
– Коли я обдумую свої плани, допомога Рорана мені не потрібна,– владним голосом відповіла на те Насуада, і всі в наметі замовкли, чекаючи на її рішення.
Вона провела рукою по губах, як робила завжди, коли сильно хвилювалась.
– Ми,– сказала вона нарешті,– відправимо невеличкий загін воїнів, щоб відкрити ворота зсередини.
– І хто ж це зробить? – спитав Орик.– Добре, якщо вони зустрінуться із сотнею ворожих солдатів, але ж є ще велетень-літун, який дихає вогнем. Хто-хто, а він точно не дозволить, щоб якісь бовдури відкрили ворота під його носом. Про Мертага, прошу звернути увагу, я взагалі не згадую.
– Це зроблю я,– спокійно сказав Ерагон, перш ніж устигла розгорілися суперечка.
Його слова змусили всіх принишкнути.
– Дуже добре,– мовила Насуада, неабияк здивувавши Вершника, який не думав, що правителька так легко погодиться.
Усі присутні заговорили водночас, через що в наметі стало гамірно, як на базарі.
– Насуадо, ти не можеш дозволити Ерагонові так собою ризикувати,– голосніше за всіх сказала Арія.– Це вже занадто... Пошли когось із магів Блодхгарма! Я знаю, вони вправні воїни і ніколи тобі не відмовлять.
– Ніхто з людей Галбаторікса не наважиться вбити Ерагона,– похитала головою Насуада.– Ані Мертаг, ані найкращі маги короля, ані простий солдат. І ми повинні цим скористатися. Зрозумій, Ерагон – наш найсильніший бойовий маг, а для того, щоб відкрити ворота, може знадобитися чимало сил. Серед усіх нас Ерагон має найвищі шанси на успіх.
– А що як його захоплять у полон? Що тоді? Він не зможе самотужки захищатися проти Мертага. Тобі ж це відомо!
– Ми зробимо відволікаючий маневр...
– Як? Як ти це зробиш? – розвела руками Арія.
– Ми будемо вдавати, ніби атакуємо Драс-Леону з півдня. Сапфіра кружлятиме над містом, підпалюючи будинки й скидаючи зі стін солдатів. У Торнака й Мертага не буде вибору – їм доведеться відбиватися від Сапфіри, особливо тоді, коли їм здаватиметься, що на її спині сидить Ерагон. Блодхгарм та його бойові маги подбають про те, щоб створити його подобу. Доки Мертаг триматиметься на відстані, він навряд чи здогадається про нашу хитрість.
– Ти в цьому впевнена?
– Так.
– Тоді я піду разом з Ерагоном,– роздратовано підсумувала Арія.
Ерагон полегшено зітхнув. Він дуже хотів, щоб ельфійка пішла з ним, але сам ніколи б не наважився її про це прохати.
– Ти – донька Ісланзаді,– затремтів голос Насуади.– Не годиться наражати себе на небезпеку. Якщо з тобою щось станеться... Пригадуєш, як твоя матінка зреагувала тоді, коли подумала, що тебе порішив Дурза? А підтримка вашого народу для нас надто важлива.
– Моя мати...– мовила Арія, проте міцно стисла губи, змусивши себе замовкнути. Якусь мить вона помовчала, а потім продовжила: – Можу запевнити тебе, леді Насуадо, що королева Ісланзаді не відвернеться від варденів, що б зі мною не сталося. Тобі немає чого боятися. Я піду з Ерагоном і візьму із собою двох бойових магів Блодхгарма.
– Ні. Дозволяю взяти тільки одного,– похитала головою Насуада.– Мертаг знає більшість ельфів, які захищають Ерагона, і, коли помітить, що двоє зникло, напевне запідозрить пастку. Та й Сапфірі знадобиться неабияка магічна підтримка, бо тікати від Мертага й Торнака не так уже й легко.
– Трьох не досить для такої місії,– стояла на своєму Арія.– Ми не зможемо гарантувати безпеку Ерагона, а про те, щоб відкрити ворота – годі навіть мріяти.
– Тоді з вами може піти хтось із Ду Врангр Гата.
– На жаль, жоден з ваших бойових магів не має достатньої підготовки,– сумно посміхнулась Арія.– Перед нами будуть сотні ворогів – і звичайні воїни, і досвідчені маги,– тому в бій підуть тільки ельфи й Вершник.
– Або ж Тіні,– мовив Орик.
– Так,– згодилась Арія, насилу приховуючи своє роздратування.– Тільки вони можуть вистояти в такій нерівній сутичці. Дозвольте нам узяти двох бойових магів Блодхгарма, бо ніхто з варденів не впорається із цією місією...
– Виходить, я рублена печінка? – почувся обурений жіночий голос.
Усі здивовано зиркнули в один із кутків намету, звідки випірнула Анжела. Ерагон і гадки не мав, що знахарка бере участь в їхній нараді.
– Чому це у вас такі кислі обличчя? – спитала Анжела.– Здивовані, що я порівнюю себе з печінкою? Авжеж, людина має безліч органів, скажімо, жовчний міхур, щитовидну залозу... Може, вони здаються вам кращими за печінку? Але про що це я...– знахарка зупинилася навпроти ельфійки.– Аріє, сподіваюся, ти не будеш заперечувати, якщо я до вас приєднаюсь? Загалом беручи, я не належу до варденів, але все одно хочу долучитися до вашої трійці.
– Звісно, мудра жінко,– відповіла ельфійка, схиливши голову.– Не маю жодних заперечень. Битись пліч-опліч з тобою буде для мене неабиякою честю.
– От і чудово! – вигукнула Анжела й додала, глянувши на Насуаду: – Тоді я піду з вами, якщо ніхто не заперечує.
Королева тільки розвела руками.
– Якщо Ерагон і Арія не заперечують,– сказала вона,– я не бачу жодних причин тебе не пускати. Хоч мені й не зовсім зрозуміло, навіщо це тобі.
– Невже ви хочете, щоб я пояснювала кожне своє рішення? – струснула кучерями знахарка.– Ну гаразд, щоб угамувати вашу цікавість, скажу: в мене зуб на священиків Хелгрінда, і я хочу скористатися нагодою, щоб підкинути їм трохи проблем. Більше того, я маю кілька сюрпризів для Мертага й цілком переконана, що мені під силу дати йому добрячої прочуханки.
– А ще я хотів би попрохати піти з нами Елву,– озвався Ерагон.– Якщо хтось і може допомогти нам уникнути небезпеки...
– Під час нашої останньої розмови,– похмуро перервала його Насуада,– Елва поводилася досить дивно, тому я не стану її ні про що просити.
– Гаразд, тоді я сам з нею поговорю,– згодився Ерагон.– Дівча злиться на мене, тому саме я й маю її попрохати.
– Роби, як знаєш,– нервово посмикала бахрому свого золотистого вбрання повелителька.– Хоч, правду кажучи, ідея послати в бій дитину мені не дуже подобається. Нехай навіть ця дитина Елва, яка може про себе подбати.
– Головне, щоб вона правильно реагувала на біль довкола,– сумно зітхнула Анжела.– Після двох останніх битв мала ледь дихала...
– І пам’ятай, Ерагоне,– глянула на Вершника Насуада,– вона непередбачувана. Якщо вона не схоче виконувати твоїх наказів... Словом, будь обережний.
– Гаразд,– пообіцяв юнак.
Насуада почала обговорювати з Орином та Ориком майбутній відволікаючий маневр, і Вершник вирішив, що залишатися в її наметі вже немає потреби. Тоді він швиденько попрощався і вийшов надвір.
«Що скажеш? – подумки спитав він у Сапфіри, яка уважно стежила за ходом наради.– Здається, ти не в захваті від ідеї пробратися в Драс-Леону».
«А що я мала казати?»
«Виходить, ти згодна з Насуадою?»
«Ми ж не діти, Ерагоне. Наш ворог сильний, але й ми не ликом шиті. Час нагадати йому про це».
«Ти дуже хвилюєшся, що ми воюватимемо нарізно?»
«Зрозуміло,– зітхнув дракон.– Куди б ти не поткнувся, вороги злітаються на тебе, ніби мухи на варення. Однак ти вже не такий безпорадний, як раніше».
«Я – безпорадний?» – глузливо перепитав Вершник.
«Ну так... трішечки. Але тепер твій удар став значно небезпечніший».
«Твій теж, Сапфіро».
«Добре. Я полечу полювати,– змінив тему дракон.– Насувається сильний шторм, і якщо я тепер не попоїм, то зможу зробити це аж після атаки».
«Смачної здобичі!» – побажав Ерагон і пішов табором.
Вершник почував себе ні в сих ні в тих, оскільки невдовзі його життя, так само, як і життя Сапфіри, ледь не вперше мало залежати не тільки від них самих, а ще й від рішень, які приймуть Насуада, Орин та Орик. Ерагон довіряв їм, але побороти хвилювання не міг.
ПІД ПАГОРБАМИ ТА КАМІННЯМ
Ерагон повів плечима, щоб кольчуга зручніше сіла під тунікою. Довкола панувала непроглядна темрява, бо кудлаті хмари закрили і місяць, і зорі. Щоб не йти навпомацки, Анжела змахнула рукою, і на її долоні з’явився невеличкий червоний вогник. З небес сіяв дрібний дощик.
Елва зустріла Вершника вкрай непривітно. Почувши прохання Ерагона про допомогу, вона просто розреготалася йому в обличчя. Він довго й нудно вмовляв її та все було марно. Поспілкуватись із малою провидицею прилітала навіть Сапфіра. Здоровенна морда дракона просунулась в Елвин намет і зупинилася за фут від дівчинки, прикипівши до неї своїми величезними очима.
Мала провидиця вмить перестала сміятись, проте все одно була непохитна. Її впертість неабияк дратувала Ерагона, хоч глибоко в душі він захоплювався силою Елвиного характеру. Сказати «ні» Вершникові наважився б далеко не кожен...
Крокуючи поряд з Ерагоном, Арія застібала на ходу довгий темний плащ. Ерагон, Анжела й темноволосий ельф Вірден, якого Блодхгарм обрав для супроводу, одягли такі самі. Плащі мали захистити вояків від холоду, а також приховувати зброю на той випадок, якщо невеличкому загонові все ж таки пощастить пробратися до міста.
Насуада, Джормандер і Сапфіра провели їх до краю табору. Між наметами, готуючись до майбутнього бою, метушилися вардени, ельфи й ургали.
– Пам’ятайте,– мовила Насуада, і з її вуст зірвалася хмаринка пари,– якщо ви не дістанетесь воріт до світанку, знайдіть собі десь схованку, щоб перечекати до завтрашнього ранку, а тоді спробуйте ще раз.
– Навряд чи ми зможемо дозволити собі чекати,– відповіла на те Арія.
– Я знаю,– схвильовано потерла руки Насуада, поглядаючи на Ерагона,– у всякому разі, ми постійно готові до атаки, байдуже – буде надворі день чи глупа ніч. Ваша безпека значно важливіша, ніж захоплення ДрасЛеони.
– Ну все, час вирушати,– сказав Вірден.– Скоро розвидниться.
«Вдалого полювання»,– провуркотіла Сапфіра, коли Ерагон притулився лобом до її лускатого стегна.
«І тобі теж»,– відповів Вершник.
За мить юнак уже приєднався до Арії й Вірдена, які швидко крокували слідом за Анжелою вбік східної міської стіни. Насуада й Джормандер іще довго проводжали їх поглядом. Запанувала лунка тиша, котру порушували тільки кроки й уривчасте дихання.
Загін просувався вперед близько години. Раптом знахарка зупинилася.
– Наскільки я розумію, це має бути десь тут,– прошепотіла вона.– Але зараз темрява, а крім того, я не дуже добре вмію визначати відстань. Словом, ми можемо помилитися й на цілу тисячу футів.
Ліворуч від неї слабко мерехтіло з півдесятка вогників – лише за ними можна було зрозуміти, що ДрасЛеона десь поруч. Тим часом Вірден став на коліна й зняв із правиці рукавичку. Ерагон, Арія й Анжела зібрались довкола нього. Поклавши долоню на землю, ельф зашепотів закляття, яких його навчили гноми-маги. Перед початком операції вони докладно розказали Вірденові, як можна швидко виявити підземні ходи, незалежно від того, на якій глибині вони перебувають.
Доки ельф чаклував, Вершник до болю в очах вдивлявся в навколишню темряву, намагаючись зрозуміти, чи не помітили їх часом вороги. Дощ посилився, по землі залопотіли великі важкі краплі. Залишалося тільки сподіватись, що він скінчиться до початку битви, якщо та, звісна річ, узагалі розпочнеться.
Десь неподалік зловісно запугукав пугач.
– Барзул...– прошепотів Ерагон улюблену лайку Орика, нервово вхопившись за руків’я Брізінгра. Нерви були на межі, а перспектива можливого поєдинку з Мертагом і Торнаком узагалі обертала їх на струни.
«Якщо я так нервуватимусь, тоді точно програю»,– подумав юнак і сповільнив дихання, згадуючи перший урок Глаедра, який був цілком присвячений самовладанню.
Загалом беручи, почувши від Ерагона про похід, дракон явно був не в захваті, проте не став і заперечувати.
«Остерігайся тіней, у темряві кояться дивні речі»,– попередив Вершника Глаедр, даючи йому настанови.
Юнак витер з обличчя краплини дощу, але так і продовжував тримати руку на мечі. Від напруги долоні під шкіряними рукавицями спітніли.
Опускаючи руку, Вершник зачепився великим пальцем за пояс Белотха Мудрого, оберіг із дванадцятьма чудовими діамантами, який уже не раз виручав його в різних халепах. Минулого ранку Ерагон спеціально ходив до скотарів, щоб підживити пояс енергією худоби, яку ті забивали війську на сніданок. Він ненавидів це робити – страх і біль кожної тварини перекочовували в його свідомість, а їхню смерть Вершник відчував так сильно, ніби це була його власна смерть. Йому довелося зібрати всю свою волю в кулак, щоб витримати це. Відчуваючи безмежний жаль і огиду, Ерагон шепотів і шепотів закляття прадавньою мовою, щоб хоч якось полегшити страждання бідолашних тварин. Часом це допомагало, часом ні, бо, як не крути, худоба все одно мала померти, і Вершник ніяк не міг позбутися відчуття власної провини. Йому здавалось, ніби тварини віддавали свої життя за нього, за його пояс, який вимагав усе нової й нової енергії.
Зараз оберіг Белотха Мудрого був важчий, ніж зазвичай. Воно й не дивно – пересилюючи себе, Ерагон заряджав його вранці впродовж кількох годин. Та навіть якби він був порожній, він завжди залишався б для юнака дорожчим за золото, оскільки всотав у себе енергію сотень життів.
– Ну як, знайшов щось? – спитала Арія, щойно Вірден припинив читати свої закляття.
– Нам сюди,– відповів ельф і звівся на ноги.
«А все-таки Джоуд мав рацію!» – з полегкістю подумав Ерагон.
Загін перетнув дорогу, оминув кілька невеличких пагорбів і спустився в неглибокий ярок.:
– Вхід у тунель повинен бути десь тут,– мовив ельф, показуючи на західний схил.
Знахарка змусила вогник світити яскравіше, так, щоб Ерагон, Арія й Вірден могли уважно обстежити зарості кущів. Продираючись крізь колюче гілля, Вершник кілька разів спотикався об стовбури повалених дерев, до крові розбиваючи собі ноги й прикушуючи язика, щоб не вибухнути прокльонами. Перед тим як зробити вилазку на ворожу територію, він хотів одягнути всі свої обладунки, але потім подумав, що вони надто привертатимуть увагу, якщо йому пощастить опинитися в Драс-Леоні. З тієї самої причини у варденському таборі залишився і його вірний бойовий щит.
Пошуки тривали хвилин двадцять; За цей час вардени обнишпорили весь західний схил ярка, прокладаючи собі шлях крізь зарості кущів. Урешті-решт Ерагон почув, як приглушено брязнув метал.
– Тут,– тихо сказала Арія.
Решта загону миттю опинилася поруч з ельфійкою. Арія тим часом заходилася розгрібати купу мокрого гілля, і невдовзі всі побачили вхід до тунелю. Він був п’ять футів заввишки й три фути завширшки. Залишалося тільки якось упоратися з кованими залізними воротами.
– Гляньте,– мовила Арія й показала пальцем на землю.
Ерагон подивився вниз і помітив доріжку, що вела з тунелю. Навіть у тьмяному світлі було видно, що нею користувалися зовсім недавно. Мабуть, захисники міста з якоїсь причини покидали Драс-Леону під покровом темряви. Удень цього статися не могло – вардени відразу покарали б супротивника за таку зухвалість.
