Текст книги "Ерагон. Спадок, або Склеп Душ"
Автор книги: Крістофер Паоліні
сообщить о нарушении
Текущая страница: 47 (всего у книги 49 страниц)
Ерагон спохмурнів і глянув через плече в кімнату, де сиділа заклопотана своїм вишиванням Елва. Попри те, що вони вже багато чого пройшли разом, він і досі не знав, чи можна цілком довіряти цій дівчинці. Він побоювався, щоб вона раптом не стала маніпулювати Насуадою з якоюсь корисливою метою.
Насуада легко торкнулась його руки:
– Тобі не слід хвилюватися за мене, Ерагоне. Я знаю себе надто добре, щоб вона могла вивести мене з рівноваги, навіть коли б захотіла це зробити. Мене не зумів зламати навіть Галбаторікс... Невже ти гадаєш, що мале дівча може це зробити?
Вершник перевів погляд на королеву:
– Так.
Насуада знов посміхнулася:
– Я ціную твою турботу, але в цьому разі вона безпідставна. Дозволь мені насолодитися гарним настроєм. Поділитися своїми підозрами ти зможеш і трохи пізніше.
– Гаразд,– голос Ерагона пом’якшав.– Я радий, що ти добре почуваєшся.
– Дякую тобі. Так воно і є... Сапфіра й Фірнен усе ще пустують одне з одним, як і раніше? Чомусь я їх не чую.
– Вони тепер десь над виступом,– щоки Вершника порожевіли, коли він торкнувся свідомості Сапфіри.
– Ясно,– Насуада склала руки на кам’яній балюстраді, верхня частина якої була вирізьблена у формі квітучих ірисів.– Так чому ти хотів зі мною зустрітися? Ти вже щось вирішив щодо моєї пропозиції?
– Вирішив.
– Чудесно! Тоді ми повинні швиденько обдумати наші найближчі плани. Я вже...
– Я вирішив сказати «ні».
– Що?..– Насуада замовкла й недовірливо глянула на нього.– Чому?.. Хто, крім тебе, може обійняти цю посаду?
– Не знаю,– якомога м’якше відповів Вершник.– Це вирішувати вам з Орином.
Насуада ще більш здивовано звела брови:
– Ти навіть не допоможеш нам обрати підходящу кандидатуру?! Може, ти не хочеш виконувати моїх наказів?
– Ні-ні. Ти неправильно мене зрозуміла. Я не хочу очолювати магів і я не хочу також приєднуватись до них.
Якийсь час Насуада уважно дивилася на нього, а потім пішла й щільно прикрила двері зі скляними вставками, щоб Елва, Фарика й кіт-перевертень не підслухали їхньої розмови.
– Ерагоне! – повернувшись назад сказала королева.– Що це ти собі думаєш! Ти ж знаєш, що повинен приєднатися. Усі чарівники, які мені служать, мусять це зробити. Усі, без жодного винятку. Без жодного! Я не можу дозволити, аби люди думали, що в мене є мазунчики. Це викличе серед чарівників розбрат, а якраз його я й не хочу. І доки ти громадянин мого королівства, ти повинен коритися його законам, або моя влада не означатиме нічого. Мені не треба нагадувати тобі про це, Ерагоне!
– Не треба. Я дуже добре це розумію. Саме тому ми із Сапфірою вирішили залишити Алагезїю.
Насуада схопилася рукою за перила, немов боялась не встояти на ногах. Запала мовчанка – тільки плескіт води внизу порушував тишу.
– Я не розумію.
Тоді Ерагон, так само як Арії, розповів королеві про ті причини, з огляду на які дракони, а отже, і він із Сапфірою, не можуть більше залишатися в Алагезії.
– Мені б ніколи не вдалося впоратися з чарівниками,– сказав він на завершення.– Сапфіра і я повинні ростити драконів і навчати Вершників. І це для нас – найголовніше. Та навіть якби в мене був час, я б усе одно не міг очолювати Вершників і бути твоїм підлеглим – інші раси ніколи б не пристали на це. Попри те, що Арія вирішила стати королевою, Вершники повинні й надалі залишатись неупередженими. Якщо ми почнемо обирати улюбленців, це зруйнує всю Алагезію. Одна-єдина умова, за якої я б іще подумав,– це те, щоб чарівники були в усіх расах, включно з ургалами. Але цього ніколи не буде. Крім того, все одно залишиться питання, що робити з яйцями й Елдунарі.
Насуада спохмурніла:
– Невже ти думаєш, що я повірю в те, що, маючи таку силу, ти не зможеш захистити драконів тут, в Алагезії.
– Звісно, я міг би спробувати. Але щоб гарантувати безпеку драконів, ми не можемо покладатися тільки на магію; Нам потрібні ще й бар’єри фізичні: стіни, рови, скелі – все, що зробить драконів неприступними для людей, ельфів, гномів чи ургалів. А найголовніше те, що нам потрібна така безпека, яку може гарантувати тільки відстань. Нам треба зробити так, щоб до нас було важко дістатися, щоб непереборні труднощі мандрів відлякували навіть наших найбільш запеклих ворогів. І ще одне. Припустімо, що я зміг би захистити драконів. Тоді все одно залишається питання, як утримати їх від спокуси полювати за худобою – чи вже нашою, чи гномів, чи ургалів. Ти хочеш, щоб тобі довелося пояснювати Орикові, чому його стада весь час зникають? Ти хочеш, щоб тобі довелося заспокоювати розлючених фермерів, які втратили своїх тварин?... Ні, залишити країну – це одне-єдине правильне рішення,– Ерагон глянув униз на фонтан.– Зрештою, навіть якби в Алагезії знайшлося місце для яєць і Елдунарі, було б неправильно, щоб я залишався тут.
– Це ж чому?
Вершник похитав головою:
– Ти знаєш відповідь на це так само добре, як і я.
Я став надто могутній. Поки я тут, твоя влада... і, звісно ж, влада Арії, Орика й Орина завжди буде не надто надійною. Якби я тільки схотів, то майже кожен у Сурді, Тейрмі й у твоєму власному королівстві пішов би за мною. А коли на маєму боці ще й Елдунарі, то немає нікого, хто зміг би виступити проти мене, включно з Мертагом і Арією.
– Але ж ти ніколи б не повстав проти нас. Ти не такий...
– Не такий?.. Невже ти справді вважаєш, що за всі роки, що я проживу – а в мене може бути дуже довге життя,– я жодного разу не спробую втрутитись у перебіг подій у країні?
. – Якби ти так зробив, я впевнена,' що на те була б поважна причина, і ми були б вдячні тобі за допомогу.
– Чи були б? Поза сумнівом, я б вірив у те, що моє втручання виправдане, але саме в цьому й полягає небезпека. Правда ж? Віра в те, що ти знаєш краще за інших, що треба робити, та ще й така влада, котра спонукає тебе діяти. Ясна річ, заради блага більшості... А що якби я помилився? Хто б тоді зупинив мене?.. Я міг би закінчити так, як Галбаторікс, попри всі мої найкращі наміри. Моя сила й влада змушує людей погоджуватися зі мною. Я вже побачив це по всій Імперії... Якби ти була на моєму місці, скажи: чи змогла б ти протистояти спокусі втрутитися в якісь події, нехай тільки трішки, заради того, щоб було краще?.. Насуадо, моя присутність тут порушує рівновагу речей. Якщо я не хочу перетворитись на того, кого буду ненавидіти, я маю залишити країну.
Насуада підвела голову:
– Я могла б наказати тобі лишитися.
– Сподіваюся, ти не зробиш цього. Бо я хотів би попрощатися по-дружньому, а не гніваючись.
– То ти тепер не підлягатимеш нікому, окрім себе?
– Я підлягатиму Сапфірі й власному сумлінню, як робив це завжди.
Кутики губ Насуади опустилися:
– Людина сумління – це найнебезпечніший у світі тип.
Знову запала мовчанка – дзюрчала лиш вода у фонтані.
– Ерагоне,– озвалася нарешті королева,– скажи мені: ти віриш у богів?
– У яких богів? їх багато.
– У будь-яких. В усіх. Ти віриш в якусь вищу силу?
– Не в Сапфіру? – Вершник посміхнувся, хоч Насуада, навпаки, спохмурніла.– Вибач,– продовжив він за мить.– Я не знаю, можливо, вони існують. Я бачив... Я не впевнений, але, можливо, я й справді бачив божество гномів Гунтеру в Тронжхеймі, коли коронували Орика. Та якщо боги існують, я не дуже високої про них думки, якщо вони так довго залишали на троні Галбаторікса.
– Можливо, ти був їхнім знаряддям, для того, щоб його усунути. Ти ніколи про це не думав?
– Я – знаряддя? – зареготав Ерагон.– Не знаю. Може, воно й так... Тільки мені здається, вони не надто переймаються тим, живі ми чи мертві.
– Звісно. Чому б вони мали цим перейматися? Вони боги... Але я питаю: ти поклоняєшся комусь із них?
Судячи з усього, це питання було для Насуади дуже важливе. Ерагон знову трохи помовчав.
– їх так багато,– знизав плечима Вершник.– Звідки ж я знаю, кого з них слід обирати?
– А чому б тобі не обрати творця всіх богів Унулукуна, який пропонує вічне життя?
Ерагон посміхнувся:
– Поки я не захворію або хто-небудь мене не вб’є, я можу прожити тисячу років або й більше. А якщо я житиму так довго, то навіщо мені уявляти, що я буду жити ще й після смерті. Тоді навіщо мені цей бог? З Елдунарі я можу й самотужки зробити майже все.
– Боги дають можливість побачити тих, кого ми любимо, знову. Чи ти цього не хочеш?
Вершник знизав плечима:
– Хочу. Але я не хочу, щоб життя тривало цілу вічність. По-моєму, це навіть страшніше, ніж просто відійти в небуття одного прекрасного дня, як вірять ельфи.
Насуада, здавалося, була збентежена: .
– Виходить, ти не підкоряєшся нікому, крім Сапфіри й самого себе?
– Насуадо, хіба я погана людина? Королева заперечно похитала головою.
– Тоді дозволь мені робити те, що я вважаю правильним. Я підкоряюся Сапфірі, Елдунарі, усім Вершникам, які ще повинні прийти, а також тобі, Арії, Орику й усім іншим в Алагезії. Але мені не потрібен хазяїн, який буде карати мене для того, щоб я поводився як слід. У такому разі я був би лише дитиною, яка підкоряється батьківським настановам тільки тому, що боїться батога, а не тому, що так буде правильно.
Насуада ще кілька секунд пильно дивилася на нього.
– Дуже добре,– сказала нарешті королева.– Тоді я довіряю тобі.
Вони знову замовкли. Дзюрчання води у фонтані стало наче сильніше. Високо вгорі над їхніми головами світло призахідного сонця увиразнювало тріщини й проломи у внутрішній частині кам’яного виступу.
– А якщо нам знадобиться твоя допомога? – озвалася Насуада.
– Тоді я допоможу. Я не покину вас, Насуадо. Я поєднаю одне із дзеркал у твоєму кабінеті з моїм власним дзеркалом, і в тебе завжди буде можливість зв’язатися зі мною. Те саме я зроблю для Рорана й Катріни. Якщо виникнуть труднощі, я знайду спосіб надати допомогу. Можливо, я не зроблю це сам, але все одно допоможу.
Насуада кивнула:
– Я знаю, що ти допоможеш.
Після цих слів королева важко зітхнула, а на її обличчі з’явилося щось схоже на розпач.
– Що таке? – спитав Вершник.
– Усе йшло так добре. Галбаторікс помер. Останній заколот придушено. Ми вже збирались нарешті вирішити проблему з чарівниками. Ви із Сапфірою повинні були очолити їх і Вершників. А тепер... Я не знаю, що нам робити.
– Усе владнається, я впевнений. Ти неодмінно знайдеш спосіб.
– З тобою все було б значно легше... Сподіваюсь, ти принаймні погодишся навчити ім’я імен прадавньої мови того, кого ми поставимо на чолі чарівників?
Ерагон був готовий до цього питання, але він трохи помовчав, підшукуючи потрібні слова:
– Звісно, я міг би навчити, та, боюся, згодом ми б пошкодували про це.
– То не навчиш?
Вершник заперечно похитав головою. Насуада була явно розчарована:
– А чому ні? Чому ти так вирішив?
– Ім’я – надто небезпечна річ, щоб ставитись до нього легковажно. Якщо сповнений амбіцій, але безпринципний чарівник буде знати його, він може спричинити неймовірне спустошення. Він може зруйнувати саму прадавню мову. Навіть Галбаторікс не був таким безумцем, щоб зробити це... Але ненавчений чарівник, який прагне влади... Хто знає, на що він здатен? Тепер, окрім мене, тільки Арія, Мертаг і дракони знають ці ім’я імен. Мені здається, що варто залишити все так, як воно є.
– Але коли ти підеш, а в нас виникне потреба, тоді ми будемо цілком залежати від Арії?
– Ти ж знаєш, що Арія завжди допоможе. Коли вже на те пішло, я б остерігався Мертага.
Насуада, здавалось, думала про щось своє:
– У цьому немає жодної потреби. Він не становить для нас загрози. Принаймні тепер.
– Як знаєш... Але якщо ти маєш на меті тримати чарівників під контролем, тоді ім’я імен прадавньої мови – то те, що ліпше нікому не розголошувати.
– Якщо справа в цьому, тоді... я розумію.
– Дякую. Є ще одна річ, про яку тобі варто знати. Насуада насторожилась:
– Що саме?
Ерагон переказав їй свої міркування щодо ургалів.
Королева уважно слухала, а потім деякий час мовчала.
– Ти надто багато береш на себе,– сказала вона після тривалої паузи.
– Я повинен, бо ніхто інший не зможе... То ти згодна? Здається, це один-єдиний спосіб забезпечити мир на тривалий час.
– А ти впевнений, що де розумно?
– Не зовсім, але, гадаю, нам варто спробувати.
–Гноми також? Чи це так необхідно?
– Так буде правильно... і справедливо. Це допоможе утримати рівновагу між расами.
– А якщо вони не погодяться?
– Я впевнений, що погодяться.
– Ну, що ж... Тоді роби так, як вважаєш за потрібне. Мабуть, і справді так буде краще. Інакше через двадцятьтридцять років ми можемо зіткнутися з багатьма проблемами, з якими вже мали справу наші предки, коли прибули до Алагезії.
Вершник легко схилив голову:
– Тоді я піду готуватися.
– Коли ти плануєш залишити країну?
– Коли поїде Арія.
– Так швидко?
– Не бачу причин, щоб чекати довше. Насуада обперлася об перила.
– Ти хоч повернешся, щоб відвідати нас? – королева, здавалось, не могла відвести очей від фонтана.
– Я спробую, але... Навряд чи. Коли Анжела пророкувала мені майбутнє, вона сказала, що я більше ніколи не повернуся.
– Ах! – голос Насуади звучав так, наче вона охрипла. Королева глянула йому прямо в очі.– Я буду сумувати за тобою.
– Я теж буду сумувати за тобою.
Вона міцно зціпила зуби, немов намагалася стримати сльози, а потім зробила крок уперед і обняла його. Він обняв її у відповідь. Так вони й стояли кілька секунд.
Час було прощатися.
– Насуадо,– сказав Ерагон,– якщо ти коли-небудь втомишся від своїх королівських обов’язків або раптом тобі потрібне буде місце, щоб жити в спокої, приєднуйся до нас. Я завжди буду тобі радий... Я не зможу зробити тебе безсмертною, зате зможу продовжити твої роки на значно довший строк, ніж живуть люди, і вони пройдуть у доброму здоров’ї.
– Дякую тобі. Я ціную твою пропозицію й не забуду про неї.
Слова Насуади западали Вершникові в душу, але чомусь йому здавалося, що вона ніколи не зможе залишити Алагезію – надто вже сильним було в неї почуття обов’язку.
– То ти даси мені своє благословення? – спитав Ерагон.
– Звісно,– королева обхопила його обличчя долонями, поцілувала в лоб і сказала: – Моє благословення тобі й Сапфірі. Нехай мир і удача будуть з вами, куди б ви не пішли.
– Нехай вони будуть і з тобою,– відповів Вершник. Насуада ще якусь мить тримала в долонях обличчя Ерагона, а потім відпустила його. Вершник відчинив двері зі скляними вставками й пішов через кабінет королеви, залишивши її одну на балконі.
КРИВАВА ЦІНА
Ерагон ішов сходами, які вели до головного входу будівлі, коли раптом побачив знахарку Анжелу. Вона сиділа, схрестивши ноги, у темній ніші дверей і в’язала щось схоже на синьо-білий капелюх, помережаний уздовж нижнього краю дивними рунами, чиє значення несила було зрозуміти. Поруч із нею лежав Солембум. Голова кота впиралася знахарці в коліна, а на правому коліні лежала ще й одна з його важких лап.
Ерагон з подивом зупинився. Він не бачив ні Анжелу, ні Солембума аж відтоді, як вони зустрілися одразу ж після битви в Урубейні. Потім обоє кудись зникли.
– Здрастуй,– сказала Анжела, не підводячи очей.
– Здрастуй,– відповів Ерагон.– Що ти тут робиш?
– В’яжу капелюх.
– Це я бачу. Але чому саме тут?
– Тому що хотіла побачити тебе,– її спиці клацали дуже жваво й безугавно, і дивитись на них було майже те саме, що споглядати язики вогню.– Я чула, ніби ви із Сапфірою залишаєте Алагезію.
– Як ти й напророчила,– сказав він, трохи збентежений тим, що знахарка вже змогла дізнатися про цю величезну таємницю. Звідки? Вона не могла підслухати їхню розмову з Насуадою, бо його закляття не дозволили б цього, і, наскільки він знав, ніхто не казав чи їй, чи Солембумові про існування яєць та Елдунарі.
– Коли так, то я сподіваюся, що буду проводжати тебе.
– Як ти дізналась? Від Арії?
– Від неї? Ха! Невже це можливо? Ні. У мене є власні способи збирання інформації,– вона припинила в’язати й глянула на Вершника – її очі виблискували.– І я не маю жодного наміру ділитися ними з тобою. Мушу ж я притримати урешті-решт хоч деякі таємниці!
– Гм.
– Гмукай на здоров’я. Тільки якщо ти й далі будеш так поводитись, то я, чого доброго, подумаю, що мені взагалі не варто було сюди приходити.
– Вибач. Я тільки почуваюся трохи... незручно,– Ерагон помовчав і додав: – А навіщо ти хотіла мене бачити?
– Хотіла попрощатись і побажати тобі удачі у твоїх мандрах.
– Дякую тобі.
– М-м-м. І ще одне: спробуй не дозволити собі надто закрутитись, де б ти не був. Не забувай якомога частіше виходити на сонце.
– Я так і зроблю. А як же ви із Солембумом? Ви залишитесь тут, щоб наглядати за Елвою? Ти колись про це казала...
Знахарка пирхнула зовсім не так, як роблять чемні леді.
– Залишусь? Як же я можу залишитись, коли Насуада, здається, хоче шпигувати за кожним чарівником у країні?
– Про це теж уже кажуть? Анжела зиркнула на Вершника:
– Я не схвалюю. І не схвалюю дуже-дуже. Зі мною не можна поводитись, як з малою дитиною, котра наробила шкоди. Ні, настав час нам із Солембумом переселитися кудись у більш привітні краї: у Беорські гори або в Ду Вельденварден.
Ерагон якусь мить вагався, а потім спитав:
– А ти не хотіла б поїхати зі мною й Сапфірою?
Солембум розплющив одне око й пильно глянув на Ерагона, перш ніж знову його заплющити.
– Це надзвичайно приваблива пропозиція,– сказала Анжела,– але я гадаю, що ми відхилимо її. Принаймні зараз. Охороняти Елдунарі й навчати нових Вершників – нудна річ... хоча вирощувати виводок драконів, напевно, досить цікаво. Але ні, на цей час ми із Солембумом залишимося в Алагезії. Крім того, кілька наступних років я й справді хочу наглядати за Елвою, навіть якщо не зможу робити це особисто.
– Хіба тобі ще не набридли всілякі пригоди?
– Ніколи такого не буде. Вони надають смак життю,– Анжела підняла свій майже завершений капелюх.– Як він тобі, подобається?
– Він гарний. Чудово виглядає. А що означають руни?
– Раксакорі?.. А, не звертай уваги. Це все одно не матиме для тебе жодного значення. Щасливої подорожі тобі й Сапфірі, Ерагоне! І не забувай наглядати за щипавками й дикими хом’яками! Жорстокі тварини ці дикі хом’яки.
Вершник посміхнувся, хоча й не мав наміру того робити:
– Щасливої подорожі й тобі також, і тобі, Солембуме!
Кіт-перевертень знову розплющив одне око:
«Щасливої подорожі, Убивце Короля!»
***
Ерагон нарешті вийшов з будівлі й попрямував через місто, аж поки не дійшов до будинку, де тепер мешкав Джоуд зі своєю дружиною Геленою. Це був величний будинок з високими стінами, чималим садом і слугами, які заклякли в поклоні біля входу. Гелена почувалася дуже добре. Забезпечуючи спершу варденів, а тепер усе королівство Насуади надзвичайно потрібними припасами, вона швидко побудувала торгівельну компанію значно більшу за ту, що її Джоуд тримав колись у Тейрмі.
Ерагон застав Джоуда, коли той умивався, готуючись до вечері. Вершник чемно подякував за пропозицію повечеряти з ними разом, але відмовився, бо заскочив усього на кілька хвилин. Потім він повідомив Джоуда про те, що невдовзі покидає Алагезію. Спершу Джоуд був і здивований, і засмучений, але зрештою він погодився, що Ерагонові й Сапфірі таки треба залишити країну разом з іншими драконами. Тоді Вершник спитав, чи не хотів би Джоуд супроводжувати їх.
– Це дуже спокусливо для мене,– трохи подумавши, відповів Джоуд.– Але моє місце тут. У мене є моя робота, а Гелена вперше за тривалий час, здається, щаслива. Ілірея стала нам рідною домівкою, і ніхто з нас не хоче покидати її й знову переїжджати бозна-куди.
Ерагон кивнув.
– Але ти... ти маєш намір їхати туди, де мало хто з. драконів і Вершників коли-небудь бував. Скажи мені: ти знаєш, що лежить на сході? Чи є там іще одне море?
– Є, якщо проїхати досить далеко.
– А до того?
Ерагон знизав плечима:
– Здебільшого порожні землі. Принаймні так мені казали Елдунарі, а в мене немає причин думати, що бодай щось змінилося там за минулі століття.
Джоуд підійшов до Ерагона майже впритул і понизив голос:
– Оскільки ти від’їжджаєш... Я скажу тобі це... Пам’ятаєш, я казав тобі колись про «Аркаена» – орден, присвячений збереженню знання по всій Алагезії?
Ерагон ствердно кивнув:
– Так, ти казав, що Геслант належав до нього.
– І я також,– сором’язливо мовив Джоуд і провів рукою по волоссю, піймавши на собі здивований погляд Вершника.– Я приєднався до них багато років тому, іще коли був молодий... Я надавав їм інформацію й рукописи впродовж багатьох років, а вони, у свою чергу, допомагали мені... Я гадаю, що тобі треба це знати. Бром був єдиною людиною, якій я розповів про це.
– Навіть Гелена не знає?
– Навіть вона... Так чи інакше, коли я закінчу писати свій звіт про тебе й Сапфіру та про піднесення варденів, я відішлю його до монастиря на Хребті, і він буде включений у вигляді нових розділів до «Доміа абр Вірда». Твою історію ніколи не забудуть, Ерагоне. Принаймні це я можу обіцяти тобі напевно.
Ерагонові дивно було чути все це.
– Дякую тобі,– тільки й сказав він і потис Джоудові руку.
– І я тобі, Ерагоне, Убивце Тіні.
***
Після цього Ерагон вирушив назад до зали, де вони жили разом із Сапфірою і де на нього вже чекали Роран та Катріна, щоб повечеряти разом.
За вечерею вони розмовляли здебільшого про Арію й Фірнена. Ерагон не хотів починати розмову Про свій від’їзд, аж поки з їжею не було покінчено й усі троє не пішли в кімнату, вікна якої виходили на двір, де, дрімаючи, лежали Сапфіра та Фірнен. Там вони сиділи, пили вино та чай і дивилися, як сонце спускалося до далекого обрію.
Пройшло досить багато часу, поки Ерагон нарешті не розпочав розмову про від’їзд. Як він і чекав, Катріна та Роран були вкрай збентежені цією новиною й щосили намагалися змусити його змінити власну думку. Ерагонові знадобилася ледь не година для того, щоб пояснити їм причини свого рішення, бо спершу вони навіть чути нічого про це не хотіли й завзято сперечалися щодо кожної дрібниці.
Нарешті Роран не витримав.
– Прокляття!– скрикнув він.– Ти – наша родина! Ти не можеш поїхати!
– Я мушу. І ти знаєш це так само добре, як і я.
Ти просто не хочеш цього визнавати.
Роран грюкнув кулаком по столу, а потім рвучко встав і підійшов до відчиненого вікна – м’язи на його обличчі закам’яніли.
Немовля заплакало.
– Цить, цить, моє маленьке,– сказала Катріна й погладила його по спинці.
Ерагон теж звівся й підійшов до Рорана:
– Я знаю, що це не те, чого б тобі хотілось. Мені теж ця мандрівка не дуже гріє душу, але в мене немає вибору.
– Ні! У тебе є вибір. Як і всі люди, ти маєш вибір.
– Так, і це те, що мені належить зробити.
Роран буркнув щось невиразне й схрестив руки на грудях.
– Якщо ти поїдеш,– озвалась Катріна,– то не зможеш бути дядьком Ізміри. Невже вона повинна зростати, навіть не знаючи тебе?
– Ні,– сказав Ерагон, повертаючись до жінки.– Я завжди зможу розмовляти з нею, слідкувати, щоб вона була добре захищена, можливо, мені навіть вдасться надсилати їй час від часу дарунки.
Він став на коліно й простягнув до дитини палець, який вона досить міцно схопила своєю ручкою.
– Але тебе не буде поруч.
– Так... Мене не буде поруч,– Ерагон м’яко звільнив палець із ручки Ізміри, звівся і став поруч із Рораном.– Але я ж вам кажу: ви можете приєднатись до мене.
М’язи на обличчі Рорана ожили.
– І покинути Паланкарську долину?! – він струснув головою.– Хорст та інші вже готуються до повернення назад. Ми відбудуємо Карвахол, і це буде найчудовіше містечко на всьому Хребті. Ти міг би нам допомогти. І все стало б так, як було раніше.
– Я б теж цього хотів.
Внизу Сапфіра тихо ревнула й тицьнулась носом у шию Фірнена. Зелений дракон пригорнувся ближче до неї.
– А чи немає іншого шляху, Ерагоне? – сумно спитав Роран.
– Якщо і є, то ми із Сапфірою не змогли його знайти.
– Будь воно прокляте!.. Це неправильно! Ти не мусиш жити сам-один у тій дикій місцині.
– Я не буду зовсім один. Блодхгарм і деякі інші ельфи поїдуть з нами.
Роран нетерпляче махнув рукою:
– Ти знаєш, що я маю на думці!
Міцний Молот посмикав кінчики вусів і обіперся руками об кам’яний виступ під вікном. Ерагон міг бачити, як м’язи на його могутніх плечах напружились. Роран помовчав, а потім глянув на Вершника:
– І що ти будеш робити тоді, коли дістанешся до того місця, куди зібрався?
– Знайду пагорб або скелю й побудую на вершині будинок, досить великий будинок, щоб умістити всіх драконів і гарантувати їм безпеку... А ти?.. Коли ти відбудуєш селище, що буде потім?
Легка посмішка заграла на обличчі Рорана:
– Та щось таке... Я хотів би побудувати замок на вершині тієї гори, про яку ми з тобою часто говорили. Невеликий замок, прошу взяти до уваги... просто кам’яну споруду зі стіною, яка зможе стримати будьяких ургалів, котрі б вирішили напасти. На це піде, мабуть, кілька років... Зате потім ми зможемо добре захистити себе, на відміну від тих часів, коли разак прийшов із солдатами,– він скоса глянув на Ерагона:
– У нас знайшлося б місце і для дракона...
– А в тебе знайшлося б місце для двох драконів? – Ерагон кивнув униз на Сапфіру й Фірнена.
– Навряд чи... А як Сапфіра ставиться до того, що доведеться його покинути?
– їй це не подобається, але вона знає, що інакше бути не може.
– Егеж.
Бурштинове світло призахідного сонця впало на обличчя Рорана. Ерагон здивувався, коли побачив на чолі свого двоюрідного брата й довкола його очей глибокі зморшки. Невблаганний час залишив свої сумні сліди. Як швидко летить життя!
Тим часом Катріна поклала Ізміру в колиску. Потім вона теж підійшла до них, стала біля вікна й торкнулася долонею плеча Ерагона:
– Ми будемо сумувати за тобою, Ерагоне.
– А я за вами,– сказав він і взяв її за руку – Але нам іще рано прощатися. Я б хотів, щоб ви втрьох поїхали зі мною в Елесмеру. Гадаю, вам би сподобалось побачене. А крім того, ми могли б провести разом іще кілька днів.
Роран повернув голову до Ерагона:
– Ми не зможемо проїхати весь шлях до Ду Вельденвардена з Ізмірою. Вона ще дуже мала. Навіть повернутися до Паланкарської долини буде досить складно, а про подорож до Елесмери годі навіть мріяти.
– Навіть якщо подорожувати на спині дракона? – Ерагон засміявся, побачивши їхні здивовані обличчя.– Арія й Фірнен згодні віднести вас в Елесмеру, тимчасом як ми із Сапфірою перенесемо яйця драконів з того місця, де вони приховані.
– А скільки часу займе подорож до Елесмери? – спитав Роран, хмурячись.
– Тиждень... приблизно тиждень. По дорозі Арія хотіла б відвідати короля Орика в Тронжхеймі. Ви були б весь час у теплі й безпеці. Ізмірі теж ніщо б не загрожувало.
Катріна й Роран перезирнулись.
– Було б дуже добре провести Ерагона... Крім того, я багато чула про те, які чудові в ельфів міста...
– Ти впевнена, що зможеш витримати? – спитав Роран.
Вона ствердно кивнула:
– Тільки якщо ти з нами... Роран якийсь час мовчав.
– Ну, що ж,– нарешті сказав він,– я гадаю, що Хор 1| та інші зможуть знайти дорогу й без нас,– посмішка прозирнула крізь його бороду: – Я ніколи не сподівався побачити Беорські гори або побувати в одному з ельфійських міст. Але чом би й ні? Треба це зробити, доки є нагода.
– Добре,– сказала сяюча Катріна,– це ми владнали. їдемо до Ду Вельденвардена.
– А як ми повернемось назад? – спитав Роран.
– На Фірнені,– відповів Ерагон.– Або, я гадаю, Арія дасть вам охорону, щоб супроводити вас до Паланкарської долини, якщо ви раптом вирішите подорожувати верхи на конях.
Роран скривився:
– Ні-ні, не на конях. Якщо мені доведеться проїхати верхи ще хоч на якомусь коні, це буде катастрофа.
– Отакої? Тоді, я гадаю, Сніговій тобі більше не потрібен,– сказав Ерагон, лукаво підвівши брову.
– Ти знаєш, що я маю на увазі. Я радий, що в мене є Сніговій, навіть якщо якийсь час я й не буду на ньому їздити.
– Угу.
Так вони простояли біля вікна ще майже годину. Сонце сіло, небо спершу стало пурпурового кольору, потім – чорного, на ньому з’явилися зірки, а вони все ще планували майбутню мандрівку й говорили про те, які речі треба буде взяти Ерагонові й Сапфірі, коли вони залишать Ду Вельденварден і вирушать у далекі землі поза межами країни. Позаду них мирно спала в колисці Ізміра, стиснувши ручки під підборіддям у крихітні кулачки.
* * *
Наступного дня рано-вранці Ерагон сидів у своїй кімнаті перед полірованим дзеркалом і намагався зв’язатися з Ориком у Тронжхеймі. Йому довелося зачекати кілька хвилин, доки нарешті обличчя Орика не зринуло перед ним. Гном розчесував гребінцем зі слонової кістки свою густу бороду.
– Ерагоне! – вигукнув Орик, явно задоволений.– Як справи? Багато часу пройшло з тих пір, як ми говорили востаннє!
Ерагон погодився, почуваючись трохи винуватим. Потім він розповів Орикові про своє рішення залишити країну та про причини свого від’їзду. Орик перестав чесати бороду й слухав, не перебиваючи. Його обличчя було серйозне.
– Я буду сумувати,– сказав він, вислухавши все до кінця,– коли побачу, як ти від’їжджаєш. Але я згоден: це саме те, що ти повинен зробити. Я й сам про це думав... Мене непокоїло питання: де можуть жити дракони? Але я тримав свої тривоги при собі, бо дракони мають повне право жити в тій країні, де живемо ми, навіть якщо нам не подобається, коли вони пожирають наших фельдуностів та спалюють наші селища. Одначе вирощування їх деінде – це дуже слушна думка.
– Я радий, що ти схвалюєш мій намір,– відповів Ерагон.
Потім він виказав Орикові свою думку щодо ургалів, бо вона стосувалася також гномів. Цього разу Орик поставив багато запитань. Ерагон бачив, що король має сумніви щодо його пропозиції.
Орик довго мовчав, пильно вдивляючись у свою бороду.
– Якби ти,– мовив він нарешті,– запитав про це в будь-кого з тих грімстборіт, що були до мене, то вони б напевно сказали «ні». Якби ти спитав мене до того, як ми вторглися в Імперію, я б теж сказав «ні». Але тепер, після того, як ми билися пліч-о-пліч з ургалами й на власні очі бачили, які ми безпорадні перед Мертагом, Торнаком, Галбаторіксом і тим чудовиськом Шруйканом... я почав думати інакше,– він підвів очі й глянув з-під кудлатих брів на Ерагона: – Це може коштувати мені корони, але від імені кнурланів я погоджусь – заради їхнього власного добра, навіть якщо вони й не зрозуміють цього.
Ерагон знову відчув гордість за свого зведеного брата Орика.
– Дякую тобі,– сказав він.
– Мій народ ніколи не хотів цього,– відповів Орик,– але я вдячний тобі за це. Коли ми дізнаємось?
– За кілька днів. Щонайбільше за тиждень.
– Ми щось відчуємо?
– Можливо. Я спитаю Арію. У всякому разі, я знову зв’яжуся з вами, як тільки це буде зроблено.
– Гаразд. Тоді поговоримо пізніше. Щасливої подорожі й міцного каменю, Ерагоне.
– Нехай Хельзвог наглядає за вами.
* * *
Наступного дня вони залишили Ілірею.
Це була приватна подія, без жодних фанфар, що дуже тішило Ерагона. Насуада, Джормандер, Джоуд та Елва зустріли їх за південними воротами міста, де Сапфіра й Фірнен сиділи поруч, притиснувшись головами одне до одного, поки Ерагон та Арія готували свої сідла. Роран і Катріна прибули на кілька хвилин пізніше: Катріна несла закутану в ковдру Ізміру, а Роран – два пакунки з ковдрами, харчами та іншими припасами, підвішені через плече. Міцний Молот віддав свої пакунки Арії, і вона прив’язала їх поверх сідельних сумок Фірнена.
