Текст книги "Божі воїни"
Автор книги: Анджей Сапковський
сообщить о нарушении
Текущая страница: 35 (всего у книги 36 страниц)
Тупіт копит наростав. Набирав сили. Сумнівів уже не було. Схована в темряві кіннота переходила з клусу в галоп. Вагенбург Сиріток був ціллю атаки.
– Господи Ісусе, – раптом сказав Краловець. – Господи Ісусе… Таж не настільки! Таж вони не можуть бути аж настільки дурні!
Тупіт копит наростав. Земля двигтіла. Дзвеніли ланцюги, якими були зчеплені вози, бряжчали і дзвеніли, стикаючись, вістря гізарм та алебард. Дедалі сильніше тремтіли долоні, стиснуті на ратищах. Наростав нервовий кашель.
– Двісті кроків! – закричав від возів Вілем Єнік.
– Готуйсь!
– Готуйсь! – повторив Ян Колда. – Ну, хлопці, тримайте сраки при купі!
– Сто кроків! Ви-и-и-идно-о!
– Пали!!!
Вагенбург зблиснув вогнем тисячі цівок. І оглушливим гуркотом тисячі пострілів.
* * *
Серед звискування коней, серед крику, серед гармидеру і брязкоту, темряву раптом освітив вогонь. Спочатку він був невпевнений, ледве зблискував, однак вітер, що здійнявся на передсвітанку, роздмухав його, і врешті-решт вогонь вибухнув із силою та люттю. Яскравим, високим полум’ям розгорілися стріхи хат Шведельдорфа і Старого Велислава, запалали стоги під Червоною горою, стодоли, сараї та кліті над Велиславкою. Одні було підпалено за наказом Краловця, інші наказав своїм підпалити в момент атаки князь Ян. Мета була одна й та сама: щоби стало світло. Достатньо світло, аби можна було вбивати.
* * *
Залп вагенбурга мав воістину вбивчі наслідки. Під зливою куль і стріл, які вдарялися об обладунки, перша лава атаки завалилася, наче прибита вітром; у скопище збитих з ніг коней і людей влетіла, чавлячи все копитами, друга лава, її коні спотикалися об коней, які були поранені і вже впали, падали самі, шаліли, скидали вершників зі страшним вереском та іржанням. З вереском коней змішувався і злітав у нічне небо людський крик.
До возів дійшла аж третя лава, і хоча розгін її атаки було значною мірою пригальмовано, вагенбург задрижав, затрясся під ударом панцирної кінноти. Вози загойдалися під напором. Але вистояли. А на припертих до них лицарів звалилася лавина заліза. Придушені своїми товаришами, які напирали ззаду, позбавлені змоги відступити або втекти, вони захищалися, як могли, від ударів, що падали на них. Гуситські ціпи, сокири та моргенштерни трощили шоломи, алебарди розтинали наплічники, бердиші відрубували руки, лупили цвяховані палиці, сулиці та альшписи пробивали панцирі.
Сховані під возами алебардники стріляли із самострілів, всаджали стрілу за стрілою в кінські животи, інші підтинали коням ноги насадженими сторчма косами. Вереск, брязкіт заліза здіймалися над полем бою, на лезах криваво зблискували заграви пожеж.
Першою не встояла й розсипалася єпископська хоругва. Проріджена під час наступу залпом, біля вагенбурга вона застрягла, настромилася, мов на великого їжака, на ліс наставлених пік, гізарм і рогатин. Побачивши це, Миколай Цедліц геть підупав духом. Викрикуючи якісь нерозбірливі й безглузді команди, староста Отмухова раптом розвернув коня, кинув на землю щит із золотою пряжкою, і звичайнісінько втік. Його слідом почвалував маршал Лаврентій фон Рорау. За ними обома кинулася навтьоки уся хоругва. Точніше, те, що від неї залишилося.
Наступним був Вацлав, князь Глубчиць, син Пшемека Опавського. Вацлав, який захоплювався таємними вченнями, всю дорогу пригадував собі загадковий гороскоп, який перед походом склали для нього придворні астрологи. Тепер, коли опавські лицарі почали падати під ударами гуситських ціпів, князь Вацлав вирішив, що кон’юнкції є несприятливими, а перспективи – недобрими. І що час додому За його наказом весь контингент з Опави перейшов у відступ. Доволі панічний.
Ян Зембицький, Гінко Стош і Георгій Цеттріц захрипли, викрикуючи накази. Лицарство відступило з-під вагенбурга, щоби перегрупуватися. Це була остання й найбільша помилка командирів у цій битві. Сирітки встигли тим часом набити гуфниці і тарасниці, стрільці вже мали в руках гаківниці та пищалі, готові були арбалетники. З оглушливим громом вагенбург знову розцвів вогнем і димом, на відступаючих сілезців упав смертельний град ядер. Знову кулі та стріли дірявили бляхи, знову валилися з вереском покалічені коні. А ті, хто ще був спроможний, кинулися в безладну втечу.
Злякано дременув, обігнавши всіх своїх підвладних, гродкувський староста Тамш фон Танненфельд. Разом з решткою вцілілих свидницьких лицарів утік з поля бою підстароста Стош. Глухі до розпачливих закликів князя Яна і Цеттріца, кинулися врозсип вроцлавські та зембицькі лицарі.
– Тепер! – заревів Ян Краловець з Градека. – Тепе-е-е-ер! На них, Божі воїни! На них! Бий!
Зі стін вагенбурга моментально пересунули кілька возів, через утворені щілини на поле вилилася чеська кіннота. На легших і свіжих конях, менш обтяжені обладунками, гуситські кіннотники миттю наздогнали втікаючих сілезців. Тих, кого наздоганяли, сікли та кололи без жалю, без пардону.
Слідом за кіннотою з-за возів вилетіла піхота. Тим із сілезців, хто вцілів під мечами кавалерії, тепер довелося вмирати під ціпами.
– На них! Ги-и-ир на ни-и-и-их!
Поле затягнуло димом і смородом паленого. Пожежі догорали. Але на сході вже займався кривавий світанок.
* * *
– Гир на них! – ревів Рейневан, галопуючи в наступі між Салавою і Браздою з Клінштейна. – Бий, убивай!
Вони наздогнали сілезців, впали на них, наче яструби, почалася дика січа. Мечі гримотіли по бляхах, іскри сипалися з клинків. Рейневан рубав щосили, кричав, криком додаючи собі відваги. Сілезці виривалися з побоїща, втікали. Рейневан галопом кинувся навздогін.
І туї його помітив Стінолаз.
* * *
Стінолаз у битві участі не брав, не мав такого наміру. Він прибув під Велислав, потайки їдучи слід у слід за шльонським військом, із єдиною метою. З виключно єдиною метою він привів сюди десятьох Чорних Вершників із Сенсенберга. Передбачаючи розвиток подій, вони влетіли на поле бою, мов привиди. Кружляли й видивлялися.
Те, то в хаосі бою, дикому сум’ятті та темряві, яку мерехтливо освітлювали пожежі, Стінолаз зумів видивитися Рейневана. було чистим випадком. Усмішкою фортуни. Якби не ця усмішка, нічого не дали би Стінолазові ні магія, ні гашш’иш.
Помітивши Рейневана, Стінолаз модульовано закричав. Чорні Вершники, як один, розвернули коней. Хриплячи з-за заборол. помчали у вказаному напрямку. У шаленому галопі вони рубали та сікли тих, хто опинявся у них на шляху, розштовхували, перекидали, затоптували.
– Adsumus! Adsu-u-umu-u-us!
Рейневан помітив їх. І обмер.
Але на випадок та на усмішку фортуни мали шанс усі, ніхто не мав на них монополії. Особливо тієї ночі.
Коли вслід за кіннотою гуситська піхота вискочила з-за возів у погоню за сілезцями, декотрі з артилеристів покинули гармати і приєдналися до переслідувачів. Але не всі. Деякі так полюбили свою вогнепальну зброю, що навіть у погоню не рушали без неї. Гуфниці, лафети яких були на колесах, годилися для таких маневрів просто ідеально. І треба ж було статися так, що три артилерійські обслуги виштовхали і викотили свої гуфниці в поле просто на атакуючих Чорних Вершників. Побачивши, до чого воно йде, гармаші розвернули лафети. І приставили ґноти до запалів.
Град свинцевих сіканців, обрізків заліза й січених цвяхів значив для закованих у панцирі Вершників не більше, ніж горох, і, як горох, відбився від нагрудників. Однак кут піднесення цівок гуфниць був таким, що більшість сіканців дісталася коням. І зчинила серед них справжнісіньку бойню. Жоден з десяти коней не витримав залпу, жоден не встояв на ногах. Кілька Вершників були придушені, кількох коні убили, смикаючись, копитами. Інші підводилися з землі, з харчанням вставали, поводили навколо себе очманілим від гашш’ишу поглядом. Їм не дали охолонути.
З-за возів вагенбурга вибіг останній резерв Сиріток. Легкопоранені. Їздові возів. Ковалі та лимарі. Жінки. Підлітки. Озброєні тим, що випустили з рук убиті. Чорних Вершників відбили і повалили вила, партизани та гізарми, а повалених обсіли, як мурахи. Піднялися і впали ручиці, сокири, довбні, орчики і молоти, луплячи у вразливі місця: у заборола шоломів, у фартухи, у налокітники, у наколінники. У щілини обладунків вторглися леза ножів, гостряків і серпів. Харчання перетворилося на дике скрипіння, від якого волосся ставало дуба.
Чорні Вершники вмирали довго. І важко. Довго не хотіли розставатися з життям. Але гусити били, били, били й били. Скільки треба.
Стінолаз бачив усе це, і Рейневан бачив усе це. Рейневан бачив Стінолаза, Стінолаз бачив Рейневана. Вони дивилися один на одного через криваве поле бою поглядом, який затьмарювала ненависть. Аж раптом Рейневан скажено заревів, пришпорив коня й кинувся на Стівнолаза, вимахуючи мечем.
Стінолаз кинув трензелі, різким рухом підняв обидві руки, виконав ними в повітрі складний жест. Його моментально оточило сяйво, яке тріщало й сипало іскрами, навколо простягнутих долонь почала рости й набухати вогняна куля. Але Стінолаз не зумів навести чари. Не встиг. Рейневан галопував, а з боку поля битви на Стінолаза мчала група вершників, ще трохи – і вони б на нього напосілися. З боку ж возів гналася громада піхоти з Літомисла, озброєної ціпами та алебардами. Стінолаз прокричав заклинання, замахав руками, як крилами. На очах Рейневана та остовпілих Сиріток з кульбаки вороного огира зірвався, тріпочучи, великий птах. Зірвався, піднявся в повітря і з диким скрекотом полетів у небо. Полетів і зник.
– Чари! – гаркнув Матей Салава з Ліпи. – Папістські чари! Тьху!
Щоби зігнати злість, він гримнув вороного огира сокирою по голові. Огир упав на коліна, потім звалився набік, напружено випрямив ноги.
– Там! – заревів Салава, показуючи. – Там вони, псявіри! Туди втікають! На них, браття! Бити! За Крацау!
– За Крацау! Бити! Нікого не щадити!
* * *
Вирвавшись із сум’яття битви, Ян Зембицький панічно втікав, витискаючи в галопі з коня залишки сил.
Він прямував на північ, у бік Шведельдорфа, який уже догорав. Він не знав докладно, куди прямує, зрештою, йому було однаково. Очамрілий від страху, він тікав туди само, куди й решта. Аби чимдалі від побоїща.
Він наздогнав кількох лицарів на білих від мила конях, які ледве переставляли ноги.
– Різіне? Боршніце? Курцбаху?
– Милостивий князю!
– Гайда, швидше! Тікаймо!
– Туди… – важко видихнув Гинче Боршніц, показуючи напрям. – За річку…
– Гайда!
Ідея з річкою виявилася дурною. Найгіршою, яка тільки могла бути. Мало того, що на тлі палаючих халуп Шведельдорфа їх було видно як на долоні, то ще й береги потоку виявилися болітцем, яке ніколи не замерзало. Коли підкови розкришили тонесеньку кірку криги на поверхні, важкі лицарські коні провалилися й загрузли. Деякі – по черево.
Перш ніж до них устиг повністю дійти трагізм ситуації, їх наздогнали переслідувачі. Навколо закишіло кінними в саладах і капалінах. Різін завив, поколотий списами. Курцбах заридав, зіщулився в сідлі, дістав булавою по голові, впав під коня. Боршніц заревів, став сікти навколо себе мечем, інші вчинили за його прикладом. Ян Зембицький загубив свій меч під час втечі, побачивши, як його оточують гусити, схопив підвішену біля сідла сокиру, замахнувся нею, викрикуючи блюзнірства, та в паніці махнув настільки незграбно, що криве топорище вислизнуло з його пальців, а сокира полетіла к бісовій мамі. Гусити обсіли його з усіх боків. Він дістав по спині, потім по голові, під шоломом оглушливо загуділо, він зсунувся із сідла, впав. Спробував підвестися, дістав ще раз, у бік, обух прогнув лати, прогнуті лати зламали ребра, князь закашлявся, йому забило дух. Він дістав по спині ще раз, упав навзнак, побачив, як на покришений навколо лід струменями бризкає кров. Почув, як поруч тонко виє під ударами мечів Курцбах. Як кричить Боршніц, якого вже добивають. І сам також почав кричати.
– Пардону! Пардо-о-ону-у-у! – завив він, зриваючи з голови армет. – Я князь…
– Hodie mihi, cras tibi.
Князь затрясся. Він упізнав Рейневана.
* * *
Рейневан поставив ногу йому на груди. І підняв те, що тримав у руках. Князь побачив, що це. І йому стало недобре.
– Ні-і-і-і! – він завив, як пес. – Не роби цього! Я віддав накази! У Зембицях! Дівка загине! Якщо ти до мене торкнешся, дівка загине!
Рейневан високо підняв рогатину. І з розмаху, з усієї сили вгаратав її князеві в живіт. Спеціальне чотиригранне обкуте вістря пробило бляхи фартуха. Князь заревів від болю, спазматично під-кулив ноги, обіруч учепився за ратище. Рейневан ногою притиснув його до землі, висмикнув рогатину. Світ навколо став сліпучо ясним, білим, світлим.
– Ви-и-куп! – вив Ян. – Дам ви-и-и-икуп! Зо-о-оло-ото-о! Го-о-оспо-о-оди Ісу-у-усе! По-о-оща-аді-і-іть!
Рейневан сильно розмахнувся. Вістря рогатини з тріском встромилося в щілину між нагрудником і фартухом, ввійшло аж до гака. Ян Зембицький закричав, захлиснувся, кров з рота вихлюпувалася на підборіддя та обладунок.
– По-о-оща-а… По-о-о-ща-ахх… А-а-а-аххх…
Рейневан якусь хвилину морочився із наконечником, який заклинило, нарешті висмикнув його. Підняв рогатину і вдарив. Вістря пробило бляху. Князь Ян уже не міг кричати. Тільки зойкнув. І ригнув. Кров бризнула на півсажня вгору.
Рейневан вперся ногою в нагрудник, смикнув ратище, намагаючись витягнути застрягле вістря.
– Знаєш що, Беляво? – сказав Ян Колда, який стояв поруч. – Я думаю, що з нього вже досить.
Рейневан відпустив рогатину. Йому насилу вдалося подолати спазм пальців. Відступив на крок. Його трохи трясло. Він узяв себе в руки. Колда протяжно харкнув, сплюнув.
– З нього досить, – повторив він. – Цілком досить.
– Айно, мабуть, таки так, – кивнув Рейневан. – Мабуть, таки цілком.
* * *
Так-от загинув і такої дочекався епітафії Ян, князь Зембиць, П’яст з роду П’ястів, нащадок по прямій лінії Семовита й Мешка, кров з крові і плоть з плоті Хороброго і Кривоустого. Загинув двадцять сьомого грудня 1428 року, або, як сказав би літопис, vicesima die mensis Decembris Anno Domini МССССХХVIII. Загинув у битві під сільцем Старий Велислав, за якусь милю на захід від Клодзька. Як стверджують одні літописці, загинув, як його пра-пра-і-ще-щось-там-дід, Генрик Побожний pro defensione christiane fidei et sue gentis. Інші кажуть, що загинув через власну дурість. Але так чи інакше, загинув. Помер.
А разом із ним загинула чоловіча лінія зембицьких П’ястів.
* * *
Битва все ще тривала. Деякі з сілезців, які втікати не могли або не хотіли, чинили запеклий опір. Збившись у групки, вони відбивалися від Сиріток, які запекло атакували. Деякі билися поодинці. Як Георгій Цеттріц, командир вроцлав’ян. Під Цеттріцем було вбито вже двох коней: першого – на самому початку битви, під вагенбургом, а другого – під час утечі. Тож не було як утікати. Без шолома, із закривавленим волоссям, Цеттріц був до того ж поранений у ногу: гуситська гізарма вколола його в стегно, продірявивши набедреник, викуваний у Нюрнберзі. Кров текла по бляхах бейгвантів. Спершись на вербу на межі, Цеттріц хитався, ледве стояв, але мужньо вимахував півтораручним мечем, відганяв нападників, які його оточували, а занадто настирливих рубав, аж дзвеніло. Його оточувало вже кільце порубаних, коли котромусь із чехів нарешті вдалося штрикнути його глевією в щоку так, що аж хряснули покришені зуби. Цеттріц похитнувся, але встояв на ногах. Виплюнув кров на нагрудник, по-блюзнірському виматюкався. І відігнав атакуючих розмашистими ударами півторака.
– Клянуся честю, пане Цеттріце! – заволав, під’їжджаючи ступою, Бразда з Клінштейна. – Може, досить?
Георгій Цеттріц виплюнув кров. Подивився на остереви на грудях Бразди. Важко зітхнув. Схопив меч за клинок і підняв – на знак, що здається на милість. Після чого знепритомнів.
– Бог переміг, – сказав стомленим голосом Ян Краловець з Градека.
– Бог так хотів, – додав він без найменшого пафосу. – І відтятий Моавові ріг, і рамено його розтрощене[321]321
Книга пророка Єремії, 48; 25.
[Закрыть].
– Бог переміг! – підняв закривавлений меч Пйотр Поляк. – Ми перемогли, Божі воїни! Пихате німецьке лицарство лежить тут у пилюці! Хто нас тепер стримає?
– Ми помстилися за Крацау! – крикнув, витираючи кров з обличчя, Матей Салава з Ліпи. – Бог із нами!
– Бог із нами!
Тріумфальний крик тисячі горлянок Божих воїнів, здавалося, остаточно розігнав півтемряву та імлу. Пробиваючись крізь дими пожеж, вставав і займався день. Dies illucescens.
– Я мушу їхати, – повторив Рейневан, усією силою волі стримуючи зуби, яким раптом заманулося клацати. – Я повинен їхати, брате Яне.
– Ми зламали їх, – повторив Ян Краловець з Градека. – Ми відтяли ріг Моавові. Ян Зембицький убитий, Свидниця і Вроцлав знекровлені. Нас тепер ніхто не стримає. Ми використаємо цю перемогу, Шльонськ тепер на нашій милості. Хочеш помсти? Іди з нами.
– Я мушу їхати.
Сонце пробилося крізь хмари. День обіцяв бути морозним. Двадцять сьоме грудня 1428 року. Понеділок після Різдва Христового.
Краловець глибоко зітхнув.
– Ну, якщо мус, то мус… Тоді їдь. Spanembohem![322]322
З Богом, на все добре (чеськ.).
[Закрыть]
* * *
На голові повішеника сиділа ворона.
День, хоч і морозний, був гарний та сонячний, майже зовсім безвітряний. Повішеник злегка тільки погойдувався і крутився на скриплячому шнурі, що вороні, здавалося, зовсім не заважало. Вчепившись кігтями у рештки волосся трупа, птах методично і спокійно видзьобував, що там ще можна було видзьобати.
Блищала під грудневим сонцем черепиця на вежах Зембиць. Дорогою в напрямку Гродзької брами тяглася вервечка біженців. Звістка про наближення гуситів розходилася, видно, швидко.
Рейневан поплескав коня по змиленій шиї. Шість миль, що відділяли Старий Велислав від Зембиць, він подолав за неймовірно короткий час – півтори години. Результатом було те, що кінь знесилів до краю. Кінцевий відрізок дороги він уже ледве йшов. Та й то із зупинками.
Ворона зірвалася з голови повішеника, з карканням відлетіла, щоб сісти трохи вище, на горизонтальній перекладині шибениці.
– Рейнмар з Беляви, гадаю?
Чоловік, який його запитував, з’явився невідомо звідки. Немов з-під землі виріс. Він сидів на рябому конику. Одягнений був по-міщанськи. Обличчя мав звичайне й непримітне, а вимову – польську.
– Рейнмар з Беляви, звичайно, – сам собі відповів він. – Я саме чекаю тут на вашу милість.
Рейневан замість відповіді потягнувся до меча. Чоловік з непримітним обличчям навіть не здригнувся.
– Я чекаю, – спокійно сказав він, – без жодних лихих намірів. Тільки для того, щоби передати інформацію. Важливу інформацію. Я можу говорити? Ваша милість вислухає спокійно?
Рейневан не збирався підтверджувати. Незнайомий це помітив. Коли він заговорив, у його голосі зазвучали металеві й недобрі нотки.
– До міста тобі зараз нічого в’їжджати, Рейнмаре з Беляви. Ти їхав швидко, не жалів коня. А проте спізнився.
Рейневан переборов розпач, який раптом почав його охоплювати. Подолав слабкість. Опанував серце, яке стало підніматися до горла. Руки, які почали тремтіти, сховав за лукою сідла. До болю зціпив зуби.
– Панни, якій ти поспішав на порятунок, у Зембицях уже нема, – сказав незнайомий. – Спокійно! Без дурниць! Пацієнції[323]323
Паціенція (лат. patientia) – стриманість, терпіння (заст.).
[Закрыть], пацієнції більше! Вислухай мене…
Рейневан і не думав слухати. Дістав меча і пришпорив коня. Кінь смикнувся, загріб копитом, зафиркав, підняв і повернув голову. І не ступив ні дюйма вперед.
– Більше пацієнції, – повторив незнайомий. – Не роби дурниць. Твій кінь не рушить з місця, а ти до мене не наблизишся. Вислухай мене, будь ласка.
– Кажи. Кажи, що з Юттою.
– Панна Ютта де Апольда жива і здорова. Але вона покинула Зембиці.
– Звідки… – Рейневан глибоко вдихнув. – Звідки мені знати, що ти не брешеш?
Незнайомий недобре усміхнувся.
– Veritatem dicam, quam nemo audebit prohibere {56}, – його добра латина видавала в ньому поляка не гірше, ніж акцент. – Панни Ютти вже нема в Зембицях. Ми вирішили, що в руках князя Яна вона в небезпеці. Що люди, опіці яких князь її доручив, не гарантують їй тілесної недоторканності. Тому ми вирішили сальвувати[324]324
Сальвувати (з лат. salve – рятувати) – рятувати (заст.).
[Закрыть] панну Ютту із зембицького ув’язнення. Нам пофортунило – сальвували. І взяли, так би мовити, sub tutelam[325]325
Під захист (лат.).
[Закрыть].
– Де вона тепер?
– У безпечному місці. Спокійно, юначе, спокійно. Їй нічого не загрожує. Волосина з голови не впаде. Вона, як я зазначив, під нашою опікою.
– Себто під чиєю? Під чиєю, чорт забирай?
– Ти неймовірно нездогадливий.
– Інквізиція?
– Tu dicis, – усміхнувся незнайомий. – Ти сказав.
Рейневан знову спробував спонукати коня рушити вперед, а кінь знову зафиркав і затупотів на місці.
– Інших ви за магію палите, – сплюнув Рейневан. – Лицеміри срані. Я не питаю, чого ви хочете від мене і яка мета шантажу, здогадуюся, в чім річ. І лояльно попереджаю: я щойно прикінчив одного мерзотника-шантажиста. І твердо вирішив прикінчувати наступних, усіх, хто з’явиться. Передай це Гжегожеві Гейнче. А тебе, посланцю, я запам’ятаю, будь упевнений. Не знатимеш ні дня, ні години.
– Пацієнція, Рейнмаре, пацієнція, – скривив губи незнайомий. – Тримай себе в руках і контролюй поведінку. Бо брак контролю може мати важкопередбачувані, неприємні консеквенції[326]326
Консеквенція (лат. consequentia) – наслідок.
[Закрыть]. Дуже неприємні консеквенції.
– Для Ютти? Розумію.
– Не розумієш. Сховай меч і вислухай мене. Вислухаєш?
– А в мене є вихід? Адже інакше будуть неприємні консеквенції. Адже Ютта у ваших лапах. У ваших льохах…
– Ні в яких вона не в льохах, – перебив незнайомий. – Ніхто її не скривдить, пальцем не зачепить, нічим не образить і не посягне на честь. Ютта де Апольда під нашою опікою. Звичайно, вона усамітнена… Зрештою, з відома й за згодою її матері, пані Агнеси, чашникової з Шенау. Панна Ютта перебуває в безпечному місці. Відокремлена й ізольована від небезпек цього світу. Від певних ідей, які колись привели на багаття Майфреду да Піровано. І від тебе. Особливо – від тебе. І наразі відокремленою та ізольованою панна Ютта залишатиметься.
– Наразі?
– Протягом деякого часу.
– Якого часу? Доки? Коли ви її звільните?
– Коли настане час. І за деякими кондиціями.
– Ну ж бо! – рявкнув Рейневан, усе ще марно намагаючись зрушити коня. – По суті! Я слухаю! Що це за кондиції? Кого я цього разу повинен зрадити? Кого продати? Кого видати на смерть? А коли я зроблю, що ви хочете, ви віддасте мені Ютту, так? А може, ще докладете тридцять срібників?
– Пацієнція! – підняв руку незнайомий. – Не гарячкуй, не скипай. Я сказав тобі те, що мав сказати. Тепер повертайся до своїх. До Сиріток, які, як доносить поголос, швидко посуваються на північ і з хвилини на хвилину будуть тут. Повертайся. І чекай звісток від нас. Велебний Гейнче переказує тобі слова пророка Осії: прості Господні дороги, і праведні ходять по них, а грішні спіткнуться на них[327]327
Книга пророка Осії, 14; 10.
[Закрыть]. Час тобі перестати спотикатися, Рейнмаре з Беляви. Час повернутися на прямі дороги. Ми спробуємо допомогти тобі в цьому.
– Не сумніваюся, що спробуєте.
– Чекай звісток. Ми знайдемо тебе.
– Ви такі впевнені, що знайдете?
– Знайдемо, – усміхнувся посланець Інквізиції. – Без проблем. Адже ти – як майоран. З’являєшся часто. У кожній страві. Мене звати Лукаш Божичко.
– Я запам’ятаю.
Лукаш Божичко засміявся, анітрохи – принаймні з вигляду – не переймаючись погрозою, яка прозвучала в Рейневановому голосі. Закинув плащ на плече. Розвернув рябого коня. Пришпорив його. І клусом поїхав у бік Гродзької брами. До якої рухалося все більше й більше біженців.
Рейневан довго дивився йому вслід. Він вмирав від втоми та невиспаності. Але знав, що не має часу ні на відпочинок, ні на сон. Натягнув повіддя, повернув у бік Франкенштейна. Кінь фиркав. Дорога була повна людей. Вість про Сиріток, які надходили з рейдом, поширювалася блискавично, Шльонськ знову охоплювала паніка.
А Ютта була в руках Інквізиції.
Небо на півдні затягувалося хмарами, темніло, провіщуючи настання снігових завій.
І значно гірших речей.
