Текст книги "Божі воїни"
Автор книги: Анджей Сапковський
сообщить о нарушении
Текущая страница: 1 (всего у книги 36 страниц)
БОЖІ ВОЇНИ
Світ, зацні панове, останнім часом поширився нам і збільшився. Та й змалів заїдно.
Смієтеся? Що я нісенітниці плету? Що одне другому перечить. От я вам зараз доведу, що аж ніяк.
Гляньте, милостиві панове, у вікно. І що ви бачите за ним, на що вид відкривається? На стодолку, відповісте, як воно і є, і на нужник за нею. А далі що, спитаю я вас, там, за нужником? Так отож, бачте, що якщо я запитаю в дівки, яка оце з пивом до нас поспішає, то вона відкаже, що за нужником – житнє поле, за полем – Яхимова загорода, за загородою – смолярня, а далі – далі то вже, мабуть, Козолупа Мала. Запитаю корчмаря нашого, то той, позаяк більш освічений, додасть, що це зовсім не кінець, що за Козолупою Малою є ще й Велика Козолупа, за ними – поселення Коцмирів, за Коцмировом – село Лази, за Лазами – Гощ, а за Гощем уже, напевно, Твардогура буде. Але бачите, як воно: чим ученішого чоловіка запитаю, як ото вас, для прикладу, тим далі від нашої стодолки, нашого нужника й обидвох Козолуп відійдемо – світлішому-бо розумові відомо, що на Твардогурі світ також не закінчується, що далі є Олесниця, Бжег, Неможлін, Ниса, Глубчиці, Опава, Новий Ічин, Тренчин, Нітра, Остригом, Буда, Белград, Рагуза, Яніна, Коринф, Крит, Александрія, Каїр, Мемфіс, Птолемей, Фіви… І що? Хіба не росте світ? Не стає для нас дедалі більшим?
А воно ж і це ще не кінець. Якщо йти далі за Фіви, у верхів’я Нілу, який як ріка Гіхон з джерела в земному раю витікає, то дійдемо до земель ефіопів, за якими, як відомо, пустельна Нубія, гаряча країна Купі, злотодайний Офір і вся незмірна Africae Terra, ubi sunt leones[1]1
Земля Африки, де леви (лат.). – Тут і далі примітки, позначені астерисками (1), – від перекладача. Примітки автора пронумеровані та винесені в кінець книги.
[Закрыть]. А далі океан, який усю землю обмиває. Але ж і в оцьому океані є острови – як-от Катай, Тапробана, Брагіна, Оксидрата, Гінософа та Сіпангу[2]2
Катай (Cathay) – давня назва Китаю. Тапробана – давня грецька і римська назва Цейлону (Шрі-Ланки). Брагіна, Оксидрата, Гінософа (Bragine (Bragman), Oxidrate, Gynosophe) – вигадані острови, які згадуються у “Подорожах Жана Мандевілля”, Сінангу (Cinangu) – Японія, від Jipangu (Jipang, Zipangu) в мандаринському діалекті китайської мови в записках Марко Поло.
[Закрыть], де клімат чудесно врожайний, а клейноти горами лежать, пишуть про це вчений Гуго Сен-Вікторський та П’єр д’Аї, а також єгомость пан Жан де Мандевілль, котрий на власні очі ці чудеса оглядав[3]3
Гуго Сен-Вікторський (Hugo de Sancto Victore: бл. 1096 – 1141), середньовічний теолог, філософ і педагог. П’єр д’Аї (Pierre d’Ailly; 1350 – і 420), французький богослов і церковний діяч, канцлер Паризького університету, єпископу Камдре, кардинал. Жан Мандевілль (Jeane Mandeville або Maundeville; бл. 1300 – 1372) ймовірний укладач популярної розповіді про подорожі, насправді грубий літературний фальсифікатор.
[Закрыть].
Так-ось ми й довели, що протягом тих кількох минулих століть світ для нас значною мірою збільшився. У певному сенсі, слід розуміти. Бо якщо навіть самої матерії світові й не прибуло, то нових назв прибуло напевне.
І як, питаєте, примирити з цим твердження, що світ нам змалів? Уже кажу й доводжу. Тільки наперед прошу не кепкувати й не зачіпатися до слів, бо те, що скажу, то не моєї фантазії будуть продукти, а знання, з книг почерпнуті. А з книг кепкувати не годиться, врешті-решт, щоб вони з’явилися, комусь дуже тяжко довелося напрацюватися.
Як відомо, наш світ – це клапоть суші, форми круглої, гейби налисник, з Єрусалимом посередині, зусібіч океаном оточений. На оксиденті[4]4
Оксидент – захід.
[Закрыть] краєм землі є Кальпа й Абіла, Геркулесові стовпи, й ущелина Гадес між ними. На півдні, як я допіру був показав, за Африкою океан простирається. На південному сході тверду землю закінчують підвладна Пресвітеру Йоаннові Нижня Індія та землі Гога і Магога. У септентріональній[5]5
Септентріональний (від Septemtriones – лат. назва сузір’я Великої Ведмедиці) – північний.
[Закрыть] стороні світу останнім краєчком землі є Ультіма Туле[6]6
Ultima Thule (лат.) – край землі, міфічний острів на краю світу (з Вергілія).
[Закрыть], а там, ubi oriens iungitur aquilini[7]7
Де схід сходиться з північчю (лат.).
[Закрыть], лежить земля Могал, або Тартарія. На сході ж світ закінчується на Кавказі, трішечки далі за Києвом.
А тепер доходимо до суті справи. Себто до португальців. А конкретно – до інфанта Генріха, дюка де Візеу, сина короля Жуана. Португалія, цього не приховаєш, – королівство не надто велике, інфант короля є лише третім у черзі сином, тож і не дивно, що зі своєї резиденції в Сагреші він частіше й з більшою надією споглядав на море, а не на Лісабон. Понаскликав до Сагреша астрономів і картографів, моряків і капітанів, майстрів-корабелів. І почалося.
Року Божого 1418 дійшов капітан Жуау Гонсалвеш Зарку до островів, відомих як Insulas Canarias, Канарські, а назва пішла від того, що собак там була сила-силенна. Невдовзі після цього, в 1420 році, цей самий Гонсалвеш Зарку разом із Тріштаном Ваш Тейшейрою допливли до острова, який охрестили Мадерою. У 1427 році добралися каравели Дієго де Сільвеша до островів, які назвали Азорами – від чого пішла ця назва, тільки Дієго та Богу відомо. За якихось кілька років, у 1434 році, ще один португалець, Жіл Еаніш, обігнув мис Бохадор. А доходять чутки, що вже й наступні експедиції готує дон Енріке, якого вже дехто “Мореплавцем” – El Navegator – називати починає.
Воістину подивляю я сих мореплавців і шанобу велику до них почуваю. Безстрашні вони люди. Адже ж жахіття яке: пускатися в океан під вітрилами! Таж там шквали й шторми, підводні скелі, магнітні гори, моря киплячі й в’язкі, весь час тобі коли не вири, то турбуленції, а як не турбуленції, то течії. Від потвор аж кишить, повно там водяних зміїв, морських серпентів, тритонів, гіпокампів, сиренів, дельфінів і пластуг[8]8
Пластуга – камбала.
[Закрыть]. Рояться в морі sanguissugae, polypi, octopi, locustae, cancri, pistrixi різні et huic similia[9]9
П’явки, поліпи, восьминоги, сарана, раки, акули… та їм подібні (лат.).
[Закрыть]. А найстрашніше наприкінці – там-бо, де закінчується океан, за краєм, починається Пекло. Чому, як ви думаєте, сонце, коли заходить, таке червоне? Оце ж тому, що в ньому відбивається пекельний вогонь. А по всьому океані порозсіювані діри, і якщо каравелою на таку діру необачно напливаєш, то падаєш просто до пекла, шкереберть, разом з кораблем і зі всім. Таким воно, видно, робом було створено, щоб не дати смертному чоловікові по морях плавати. Пекло – то кара для тих, хто заборону порушує.
Але, наскільки я знаю життя, португальців це не стримає. Позаяк navigare necesse est[10]10
“Плавати морем необхідно” (лат. прислів’я).
[Закрыть], а за горизонтом є острови та землі, які треба відкрити. Треба нанести на мапи далеку Тапробану, описати в ротейруш шлях до таємничого Сіпангу, позначити на порто ланах Insole fortunate, Щасливі острови[11]11
Ротейруш – лоції (порт.). Портолани – середньовічні морські карти.
[Закрыть]. Треба плисти далі, шляхом святого Брендана[12]12
Святий Брендан – покровитель Ірландії, визнаний ірландський мореплавець VI століття, саги про два його плавання були в середньовіччі не менш популярні, ніж легенди про лицарів Круглого столу.
[Закрыть], шляхом мрій, до Hy Brasil[13]13
Hy Brasil (з кельтського breas-ail, hy-breasail) – міфічні острови щасливих (благословенних).
[Закрыть], до невідомого. Для того, щоби невідоме зробити відомим та пізнаним.
І так ото – quod erat demonstrandum[14]14
Що й слід було довести (лат.).
[Закрыть] – маліє нам і скорочується світ, бо ще трохи – і все буде на мапах, на портоланах і в ротейруш. І зненацька довсюди зробиться близько.
Маліє нам світ й убожіє на ще одне – на легенди. Чим далі запливають португальські каравели, чим більше островів відкритих і названих, тим легенд стає менше. Раз у раз котрась розвіюється як дим. Щоразу ми убожіємо ще на одну мрію. А коли вмирає мрія, темінь заповнює осиротіле після неї місце. У теміні ж, а надто якщо до того ще й розум засне, тут-таки прокидаються потвори. Що-що? Хтось уже це сказав? Пане добрий! А хіба є щось таке, чого вже хтось колись не сказав?[15]15
“Сон розуму породжує чудовиськ” – назва офорта Франсіско Гойї із серії “Капричіо”, датованого 1799 роком. Але не виключено, що хтось сказав був це до нього.
[Закрыть]
Ох, як мені в горлі пересохло… Чи пивом, питаєте, не погребую? Напевне ні.
Що кажете, побожний брате від святого Домініка? Ага, що час перестати балакати не до речі й повернутися до оповіді? До Рейневана, Шарлея, Самсона та інших? Ваша рація, брате. Час. Тож я і повертаюся.
Рік настав Божий 1427. Пам’ятаєте, що він приніс? Аякже. Де ж би таке забути. Але я нагадаю.
Тієї весни, десь у березні, а мабуть, що ще до Великодня, видав папа Мартін V буллу “Salvatoris omnium”, у якій проголосив необхідність чергового хрестового походу проти чехів-єретиків. На місце Джордано Орсіні, який був уже в літах і ганебно бездарний, призначив папа Мартін кардиналом і легатом a latere[16]16
Легат “a latere” – легат (папський посол) “з ближнього оточення”, якого папа призначає для окремих надзвичайних місій.
[Закрыть] Генріха Бофорта, єпископа Вінчестерського, кровного брата короля Англії. Бофорт дуже активно взявся до справи. Незабаром було ухвалено хрестовий похід, який мав покарати мечем і вогнем гуситських апостатів[17]17
Апостат (з гр.) – відступник.
[Закрыть]. Похід старанно готували, гроші, річ на війні першорядну, дбайливо збирали. Цього разу, диво з див, ніхто цієї грошви не розікрав. Одні хроністи вважають, що хрестоносці стали поряднішими. Інші – що грошей просто-напросто краще пильнували.
Головнокомандувачем хрестового походу франкфуртський сейм назвав Отто фон Цігенгайна, архієпископа Трірського. Закликали, кого вдалося, до зброї і під знаки хреста. І ось стали напоготові армії. Прийшов із військом Фрідріх Гогенцоллерн Старший, курфюст бранденбурзький. Стала до зброї Баварія під князем Генріхом Багатим, став фальцграф Иоганн з Ноймаркта та його брат, фальц-граф Отто з Мосбаха. Прибув на збірний пункт малолітній Фрідріх Веттін, син зваленого неміччю Фрідріха Войовничого, курфюрста Саксонії. Прибули, кожен із сильним гуфом, Рабан фон Гельмштет, єпископ Шпеєра, Анцельм фон Неннінген, єпископ Аугсбурга, Фрідріх фон Ауфзесс, єпископ Бамберга. Йоганн фон Брун, єпископ Вюрцбурга. Депольт де Ружмон, архієпископ Безансона. Прибули збройні зі Швабії, Гесії, Тюрінгії, з північних міст Ганзи.
Хрестовий похід вирушив на початку липня, через тиждень після Петра й Павла[18]18
Через тиждень після Петра і Павла – 6 липня.
[Закрыть], перейшов кордон і посунув углиб Чехії, позначаючи свій шлях трупами й згарищами. У середу перед днем святого Якова[19]19
День святого Якова – 25 липня.
[Закрыть] хрестоносці, посилені загонами чеського католицького ландфриду, стали під Стршибором, в якому сидів гуситський пан Пршибік де Кленове, і взяли в облогу град, з тяжких бомбард дуже дошкульно його обстрілюючи. Однак пан Пршибік тримався мужньо і здаватися не думав. Облога тривала, час минав. Нетерпеливився бранденбурзький курфюрст Фрідріх, кричав, що це ж хрестовий похід, радив негайно йти далі, атакувати Прагу. Прага, волав він, це caput regni[20]20
Praga caput regni (“Прага – голова королівства” (лат.)) – напис на гербі Праги.
[Закрыть], хто має Прагу, той має Чехію…
Гарячим, жарким було літо 1427 року.
А що, питаєте, на це Божі воїни? Що Прага, питаєте?
Прага…
Прага смерділа кров’ю.
РОЗДІЛ ПЕРШИЙ
у якому Прага смердить кров’ю, Рейневан тягне за собою хвоста, а потім – по черзі – нудить рутиною, пригадує, тужить, святкує, бореться за життя і потопає в перині. А тло – Історія Європи – викидає коники, показує фокуси й звискує на поворотах.
Прага смерділа кров’ю.
Рейневан обнюхав обидва рукави куртки. Він щойно вийшов зі шпиталю, а в шпиталі, як воно буває в шпиталі, майже всім пускали кров і регулярно вирізали гнійники, та й ампутації відбувалися з частотою, гідною кращого застосування. Одяг міг просякнути запахом, в цьому не було би абсолютно нічого надзвичайного. Але куртка пахла тільки курткою. Нічим більше.
Він підвів голову, принюхався. З півночі, з лівого берега Влтави, доносився запах бур’янів і бадилля, що їх палили в садах і на виноградниках. Від ріки, крім того, тхнуло мулом і стервом: стояла спека, рівень води сильно впав, відкриті береги й висохлі лахи вже досить довго доставляли місту незабутні враження від ароматів. Але цього разу смердів не мул. Рейневан був у цьому впевнений.
Легкий змінний вітерець часом повівав зі сходу, з боку Поржичської брами. З боку Віткова. А земля під Вітковським пагорбом могла, чому б і ні, виділяти запах крові. Бо таки чимало крові в неї всоталося.
“Але це, мабуть, усе-таки неможливо, – Рейневан поправив на плечі ремінь торби й жваво подався вуличкою вниз. – Це неможливо, щоби з Віткова було чути кров. По-перше, це досить далеко. По-друге, битва відбулася влітку 1420 року. Сім років тому. Сім довгих років”.
Він енергійною ходою проминув костел Святого Хреста. Та сморід крові не розвіявся. Зовсім навпаки. Посилився. Бо раптом – для різноманітності – повіяло з заходу.
“Гм, – подумав він, дивлячись у бік розташованого неподалік гетто, – камінь – це не земля, стара цегла і тиньк пам’ятають чимало, чимало в собі затримують. Що поглинуть, те смердить довго. А там, під синагогою, у вуличках і будинках, кров лилася ще рясніше, ніж на Віткові. І в трохи менш давніх часах. У 1422 році, під час кривавого погрому, під час заворушень, які вибухнули в Празі після екзекуції Яна Желівського. Розлючений стратою свого улюбленого трибуна люд Праги повстав, щоби мстити, щоб палити і вбивати. Найсильніше, як завжди, дісталося жидівській дільниці. Жиди зі стратою Желівського не мали абсолютно нічого спільного, і не були ані найменшою мірою винними у його долі. Але кому це заважало.”
Рейневан за цвинтарем при костелі Святого Хреста повернув, пройшов повз шпиталь, вийшов на Старий вугільний торг, перетнув невелику площу і заглибився в брами та тісні провулки, що вели до Длоугої Тршіди[21]21
Длоуга тршіда (Dlouha Trida) – Довгий проспект, вулиця празького Старого міста.
[Закрыть]. Запах крові вивітрився, зникнув у морі інших запахів. Брами й провулки смерділи-бо всім, що тільки можна було уявити.
Длоуга Тршіда, натомість, привітала його домінуючим і просто приголомшливим запахом хліба. У пекарських крамницях, на лядах і прилавках золотилася, скільки сягало око, красувалася і пахтіла славетна празька випічка. Хоча в госпісі він снідав і голоду не відчував, проте не втримався – у першій же пекарні купив дві великі свіжесенькі булки. Булки, які тут називали цальтами[22]22
Цальта – продовгаста плетена булочка (від нім. Zelten).
[Закрыть], мали настільки виразно еротичну форму, що Рейневан досить довго йшов Длоугою Тршідою, наче вві сні, натикаючись на крамниці, поринувши у гарячі, як пустельний вихор, думки про Ніколетту. Про Катажину Біберштайн. Серед перехожих, на яких він наскакував і яких штовхав, було кілька дуже привабливих пражанок різного віку. Він їх не помічав. Неуважно просив вибачення та йшов далі, й навпереміну то гриз цальту, то вдивлявся в неї, як зачарований.
Ринок Старого Міста привів його до тями смородом крові.
“Гм, – подумав Рейневан, доїдаючи цальту, – тут воно, може, й не дивно. Саме для цієї бруківки кров – річ звичайна. Адже Яна Желівського і вісьмох його товаришів стяли саме тут, у Ратуші Старого Міста, заманивши їх сюди того березневого понеділка. Коли після віроломної страти в ратуші мили підлогу, червона піна лилася з-під воріт ручаями, стікала, здається, аж до ганебного стовпа посеред ринку й збиралася там величезною калюжею. А невдовзі, коли звістка про смерть трибуна викликала в Празі вибух гніву й жадобу помсти, кров потекла всіма навколишніми канавами.”
У напрямку костелу Матері Божої Перед Тином[23]23
Тин – район Праги.
[Закрыть] ішли люди, купчилися в підсінні, яке вело до воріт храму. “Рокіцана буде проповідувати, – подумав Рейневан. – Варто би послухати, що Ян Рокіцана може сказати”. Вислуховувати проповіді Яна Рокіцани завжди мало сенс. Завжди. А надто тепер, у часи, коли так званий перебіг подій постачав теми для проповідей у просто-таки страхітливому темпі. Було, ой було про що проповідувати. І варто було слухати.
“Немає часу, – нагадав він собі. – Є важливіші справи. І є проблема.
Проблема полягає в тому, що за мною стежать”.
* * *
Те, що за ним стежать, Рейневан зауважив уже давно. Одразу після виходу з госпісу, біля костелу Святого Хреста. Переслідувачі були дуже вмілі, не впадали в око, дуже спритно ховалися. Але Рейневан помітив за собою хвіст. Бо це було вже не вперше.
Він знав, у принципі, ким були ті, що за ним стежили, і за чиїм наказом вони це робили. Але це не мало особливого значення. Йому треба було відірватися від хвоста. Він навіть мав план.
* * *
Він вийшов на людний, галасливий і смердючий Худоб’ячий торг, змішався з натовпом, який рухався у бік Влтави та Кам’яного мосту. Він хотів зникнути, а на мості, у вузькій горловині, в тіснині, що з’єднувала Старе Місто з Малою Страною і Градчанами, у натовпі та юрмі, були великі шанси зникнути. Рейневан петляв у тисняві, налітаючи на перехожих і збираючи прокльони.
– Рейнмар! – один із тих, на кого він з розгону наскочив, замість почастувати його, як решта, “сучим сином”, назвав його хресним іменем. – Ради Бога! Ти тут?
– Я тут. Послухай-но, Радіме… Господи, що це так тхне?
– Оце, – Радім Тврдік, низький і не дуже молодий чоловік показав на відро, яке тягнув. – Це глина і шлам. З берегу ріки. Вони потрібні мені… Ти знаєш навіщо.
Радім Тврдік був, як знали всі втаємничені, чорнокнижником. Радім Тврдік також був, як знали деякі втаємничені, опанований ідеєю створити штучну людину, голема. Усі – навіть мало втаємничені – знали, що єдиного досі голема вдалося у дуже давні часи створити одному празькому рабинові, якого в документах, що збереглися, називали перекрученим, очевидно, іменем Бен Халеві. Стародавньому жидовинові, як стверджував переказ, сировиною для створення голема послужили глина, шлам і мул, взяті з дна Влтави. Проте Тврдік був єдиним, хто дотримувався думки, що роль діючого чинника тут відіграли не церемонії та закляття, а деяка астрологічна кон’юнкція, яка мала вплив на об’єктний шлам і дану глину, на їхні магічні властивості. Однак, не маючи поняття, про яке конкретно розташування планет могло би йтися, Тврдік діяв методом проб і помилок – брав глину так часто, як тільки міг, сподіваючись, що колись нарешті натрапить на ту, що треба. Крім того, він брав її з різних місць. Але сьогодні він переборщив: судячи зі смороду, взяв прямо з-під якогось нужника.
– Ти не на роботі, Рейнмаре? – запитав він, витираючи чоло тильною стороною долоні. – Не в шпиталі?
– Я взяв відгул. Не було роботи. Спокійний день.
– Дай Боже, – маг поставив відро, – щоб не останній спокійний. Бо час зараз такий…
Усі в Празі знали, у чім річ, про який час ішлося. Але воліли про це не розводитися. Речення обривали. Обривати речення раптом стало загальнопоширеним і модним. Звичай велів у відповідь на таке обірване речення зробити розумний вираз обличчя, зітхнути й багатозначно покивати головою. Але в Рейневана не було на це часу.
– Йди своєю дорогою, Радиме, – сказав він, розглянувшись. – Я не можу тут стояти. І тобі також краще тут не стояти.
– А що?
– За мною стежать. Тому я не можу йти на Суконницьку.
– Стежать, – повторив Радім Тврдік. – Ті, що завжди?
– Мабуть. Бувай.
– Чекай.
– Це ж на що?
– Це нерозумно – намагатися відірватися від хвоста.
– Чому це?
– Для тих, хто стежить, – несподівано тверезо пояснив чех, – спроби відірватися від хвоста – виразна ознака, що той, за ким стежать, має нечисте сумління і хоче щось приховати. На злодії шапка горить. Те, що ти не йдеш на Суконницьку, це розумно. Але не петляй, не втікай, не ховайся. Роби те, що завжди робиш. Виконуй повсякденні заняття. Втоми переслідувачів нудною повсякденною рутиною.
– Наприклад?
– Мені пересохло в горлі від копання того шламу. Ходімо “Під Рака”. Вип’ємо пива.
– За мною стежать, – нагадав Рейневан. – Ти не боїшся…
– А чого, – чарівник підняв своє відро, – мені боятися?
Рейневан зітхнув. Празькі маги не вперше його дивували. Він не знав, чи це гідна поваги холоднокровність, чи звичайнісінький брак уяви, але деякі місцеві чарівники, здавалося, зовсім не переймалися фактом, що стосовно тих, хто займався чорною магією, гусити бували лютішими від Інквізиції. Maleficium, чарівництво, згадувалося серед смертних гріхів, які четверта празька стаття наказувала карати смертю. А коли йшлося про празькі статті, з гуситами не було жартів. Калікстинці з Праги, які вважали себе поміркованими, зовсім не поступалися в цьому плані таборитським радикалам і фанатикам-Сиріткам. Упійманого чарівника саджали в бочку – і в бочці-таки спалювали на багатті.
Вони повернулися у бік ринку, перейшли Ножівничу, потім подалися вулицею Злотників, потім – Сватоїльською. Ішли поволі. Тврдік зупинявся біля кількох крамниць, перекинувся зі знайомими крамарями кількома плітками. Стандартно кілька разів обривалося речення на “зараз, коли час такий…”, кілька разів відповідалося на це розумною міною, зітханням і багатозначним киванням головою. Рейневан розглядався, але тих, що стежили за ним, не помітив. Вони надто добре ховалися. Він не знав, що ті відчували, але його самого нудна рутина починала втомлювати вже просто-таки дошкульно.
На щастя, невдовзі, повернувши зі Сватоїльської в подвір’я і браму, вони вийшли просто на кам’яницю “Під Червоним Раком”. І на невеличку корчму, що її корчмар, без тіні винахідливості, назвав так само.
– Гей! Погляньте лишень! Та це ж Рейневан!
За столом, на лаві, поставленій за колонами першого поверху, сиділо четверо чоловіків. Усі були вусаті, плечисті, вбрані в лицарські лентнери. З двома з них Рейневан був знайомий, тому він знав, що це були поляки. Але якби навіть і не знав, то здогадався би. Як і всі поляки за кордоном, в чужій країні, так само й ці поводилися зухвало, виклично й демонстративно по-хамськи, що, на їхню думку, мало підкреслювати статус і високе суспільне становище. Найсмішнішим було те, що від Великодня статус поляків у Празі був низьким, а їхнє становище – ще нижчим.
– Слава Йсу! Здрастуй, наш зацний Ескулапе! – привітав їх один із поляків, знайомий Рейневана – Адам Вейднар гербу Равич. – Сідай-но! Обоє сідайте! Запрошуємо і пригощаємо!
– А чого це ти його так охоче запрошуєш? – скривився з вдаваною огидою другий поляк, також великополянин і також не чужий Рейневанові Миколай Жировський гербу Чевоя. – Грошей маєш забагато, чи що? Крім того, травник же у прокажених працює! Ще нас лепрою позаражує! Або й чим гіршим!
– Я вже не працюю в лепрозорії, – пояснив Рейневан, терпляче, бо не вперше. – Рік минув, як не ходжу до божогробців на Здераз. Тепер я лікую в госпісі богуславів. Тут, на Старому Місті. Біля костелика святих Симона і Юди.
– Добре, добре, – махнув рукою Жировський, якому все це було відомо. – Що пити будете? Ах, зараза, вибачте. Знайомтеся. Пасовані пани: Ян Куропатва з Ланьцухова гербу Шренява і Єжи Скірмунт гербу Одровонж. Перепрошую, але що це тут так, кур-ва, смердить?
– Шлам. Із Влтави.
* * *
Рейневан і Радім Тврдік пили пиво. Поляки пили ракуське вино і їли тушковану баранину, заїдаючи хлібом. При цьому вони демонстративно голосно розмовляли по-польськи, розповідали один одному різні дотепи й після кожного з них вибухали голосним реготом. Перехожі відверталися, матюкалися собі під ніс. Часом спльовували.
Починаючи від Великодня, а точніше – від страсного четверга, думка про поляків серед чехів була не найкращою, а їхнє становище в Празі – не найвищим. І виявляло тенденцію до подальшого спадання.
Із Сигізмундом Корибутовичем, якого скорочено називали Корибутом, небожем Ягелла, кандидатом на чеського короля, приїхало за першим разом щось зо п’ять тисяч, за другим – зо п’ять сотень польських лицарів. У Корибуті багато хто вбачав надію і порятунок для гуситської Чехії, а поляки відважно билися за Чашу й закон Божий, не шкодували крові під Карлштайном, під Їглавою, під Рецом і під Усті. Попри те, їх не любили навіть чеські товариші по зброї. Хіба можна було любити типчиків, які пирскали сміхом, почувши, що їхні чеські товариші по зброї мають прізвища Піцек з Псікоус або Садло зі Старої Кобзі? Які диким реготом реагували на такі імена, як Цвок з Халупи або Доупа з Засади?
Зрада Корибута, звичайно, дуже серйозно зашкодила польській справі. Надія Чехії підвела по всьому фронту, гуситський король in spe[24]24
In spe – очікуваний; в майбутньому (досл. – в надії (лат.)).
[Закрыть] злигався з католицькими панами, порушив присягу чотирма статтями. Змову було розкрито й розбито, небіж Ягелли потрапив не на чеський престол, а до в’язниці, а на поляків почали дивитися просто-таки вороже. Частина з них негайно покинула Чехію. Але частина все ж залишилася. Нібито демонструючи у такий спосіб незадоволення Корибутовою зрадою, нібито виступаючи на боці Чаші, нібито декларуючи готовність до подальшої боротьби за калікстинську справу. І що? їх і далі не любили. Підозрювали – не без підстав, – що поляки калікстинську справу мають в одному місці. Стверджували, що вони залишилися, бо, primo[25]25
Primo, secundo, tertio – по-перше, по-друге, по-третє (лат.).
[Закрыть], не мали куди й до чого вертатися. Ще під час виїзду до Чехії вони вже були розтратниками, яких переслідували суди й секвестри, а тепер на них усіх, включно з Корибутом, висіли ще й прокляття та інфамії. Що, secundo, воюючи в Чехії, вони розраховують виключно на те, щоб нажитися, одержати здобич і маєток. Що, tertio, не воюють, бо, користуючись відсутністю воюючих чехів, грають їхніх дружин.
Усі ці твердження були правдиві.
Почувши польську мову, перехожий пражанин сплюнув на землю.
– Ой, не люблять чогось нас вони, не люблять, – зауважив, смішно розтягуючи слова, Єжи Скірмунт гербу Одровонж. – З чого б це? Дивнота.
– Та й пішли б вони на хутір, – Жировський випнув у бік вулиці груди, прикрашені срібними підковами Чевої. Як кожен поляк, він дотримувався безглуздого погляду, що як гербоносець, хоч і цілковитий безштанько, він рівний у Чехії Ружомберокам, Коловратам, Штернберкам та всім іншим можним родам разом узятим.
– Може, й пішли б, – погодився Скірмунт. – Но така і дивнота, коханенький.
– Дивує цих людей, – голос Радіма Тврдіка був спокійний, проте Рейневан знав його надто добре. – Дивує людей вигляд лицарського і бойового панства, яке безжурно собі веселиться за корчемним столом. У ці дні. Зараз, коли час такий…
Він обірвав, згідно зі звичаєм. Але поляки не мали звичаю дотримуватися звичаїв.
– Коли час такий – зареготав Жировський, – що йдуть на вас хрестоносці, га? Що йдуть з великою міццю, що несуть меч і вогонь, що землю і воду за собою залишають? Що того й гляди, як…
– Цить, – перебив його Адам Вейднар. – А вам, пане чеху, я так відповім: не до речі ваші дорікання. Бо Нове Місто, авжеж, тепер опустіло, обезлюдніло. Бо коли настали, як ви це зводили сказати, ці дні, новоміські купою потяглися за Прокопом Голим боронити край. Отож якби мені який новоміський дорікав, я би змовчав. Але звідси, зі Старого Міста, не пішов узагалі ніхто. Так що дорікав казан горщикові, от що.
– Сила, – повторив Жировський, – іде з заходу, вся Європа! Не встояти вам цього разу. Буде вам гаплик, настав і вам край.
– Нам, – уїдливо повторив Рейневан. – А вам ні?
– Нам теж, – похмуро відповів Вейднар, жестом утихомирюючи Жировського. – На жаль. Зле ми, виходить, вибрали, на який бік стати в цьому конфлікті. Треба було слухати, що казав єпископ Ласкаж.
– Еге, – зітхнув Ян Куропатва, – було й мені слухати Збишека Олесницького. А тепер стирчимо тут, як худоба на різниці, а різник ось-ось появиться. На нас іде, нагадую вам, хрестовий похід, якого ще світ не бачив. Вісімдесятитисячна армія. Баварці, саксонці, війська рейнських пфальцграфів, озброєний народ зі Швабії, з Тюрінгії, з міст Ганзи, до того ж увесь пльзенський ландфрид, ба навіть якісь заморські диваки. Перейшли кордон на початку липня, взяли в облогу Стршибор, який ось-ось упаде, а може, вже впав. А скільки від Стршибора до нас? Миль двадцять з гаком. То й порахуйте собі. Не довше ніж за п’ять днів будуть тут. Сьогодні в нас понеділок. У п’ятницю, згадаєте мої слова, побачимо їхні хрести під Прагою.
– Не стримає їх Прокоп, поб’ють його в полі. Не встоїть він проти них. Надто вже їх багато.
– Мадіаніти й амалькіти, коли вторгайся в Гілеад, – сказав Радім Тврдік, були численні, як сарана, верблюдів їхніх було, як піску над морським берегом. А Гедеон на чолі всього лише трьохсот воїнів їх побив і розігнав. Бо воював в ім’я Господа Воїнств[26]26
Господь (Бог) Воїнств – значення імені Саваоф.
[Закрыть], з Його іменем на устах.
– Так-так, авжеж. А шевчик Скуба переміг вавельського змія. Не плутайте, милостивий пане, казок з дійсністю.
– Досвід навчає, – додав з кислою усмішкою Вейднар, – що Господь, якщо взагалі стає на чийсь бік, то радше на бік сильніших Воїнств.
– Не стримає хрестоносців Прокоп, – замислено повторив Жировський. – Га, цього разу, пане чех, навіть сам Жижка вас би не врятував.
– Прокоп не має шансів, – фиркнув Куропатва. – Закладаюся на що завгодно. Завелика сила надходить. З хрестовим походом ідуть лицарі з Йоргенсшільду, Ордена щита святого Георгія, цвіт європейського лицарства. А папський легат веде, кажуть, сотні англійських лучників. Ти чув, чеху, про англійських лучників? Мають луки завдовжки з чоловіка, б’ють із них на п’ятсот кроків, з такої ж дистанції пробивають бляхи, прошивають кольчуги, неначе лляні сорочки. Хо-хо! Такий лучник здатен…
– А здатен, – спокійно перебив Тврдік, – такий лучник встояти на ногах, як дістане по голові ціпом? Приходили тут уже до нас до всякого здатні, приходив різної масті цвіт лицарства, але по сю пору не трапився ніхто, чий череп витримав би чеський ціп. Не бажаєте побитися об такий заклад, пане поляк? Я, бачте, стверджую, що як дістане заморський англієць ціпом у тім’я, то вже удруге не натягне заморський англієць тятиву, бо буде заморський англієць заморським небіжчиком. А якби воно сталося якось інакше, то перемога ваша. На що закладаємося?
– Шапками вас закидають.
– Уже пробували, – зауважив Рейневан. – Рік тому. У неділю після святого Віта[27]27
День святого Віта – 15 червня.
[Закрыть]. Під Усті. Ти ж був під Усті, пане Адаме.
– Факт, – визнав великополянин. – Був. Усі ми були. І ти там був, Рейневане. Не забув?
– Ні. Не забув.
* * *
Сонце припікало немилосердно, з неба лився жар. Нічого не було видно. Хмара куряви, яку здійняло копитами коней наступаюче лицарство, змішалася з густим пороховим димом, що після залпу вкрив цілий зовнішній квадрат вагенбурга[28]28
Вагенбург (нім. Wagenburg – містечко з возів) – гуситське укріплення з поставлених квадратом або колом возів.
[Закрыть]. Над ревінням воїнів та іржанням коней раптом пролунав тріск ламаного дерева і крики тріумфу. Рейневан побачив, як із диму кинулися втікачі.
– Прорвалися, – голосно зітхнув Дзівіш Боржек з Мілетін-ка. – Розірвали вози…
Гинек з Кольштейна вилаявся. Рогач з Дубе намагався стримати коня, який похропував. Прокоп Голий мав обличчя, немов із каменю. Сигізмунд Корибутович був дуже блідий.
З диму з криком рвонула панцирна кіннота, залізні пани наздогнали втікаючих гуситів, збивали їх кіньми, рубали і сікли тих, хто не встиг сховатися за внутрішній чотирикутник возів. У пролом юрмою рвалися наступні важкоозброєні.
І в цю тісну і затиснуту в проломі юрму, просто у морди коням, просто в обличчя вершникам плюнули раптом вогнем і свинцем гуфниці й тарасниці, загриміли гаківниці, бахнули пищалі, рясною зливою посипалися стріли з арбалетів. Попадали вершники з сідел, попадали коні, попадали люди разом з кіньми, кіннота скупчилася і збилася у клубок, і в цей клубок ударив другий залп, з іще більш убивчим результатом. До охоплених димом возів внутрішнього чотирикутника дісталися тільки нечисленні панцерні, та з ними негайно розправилися за допомогою алебард і ціпів. Зразу ж після цього чехи з диким вереском вирвалися з-за возів, раптовою контратакою заскочивши німців зненацька і миттю витіснивши їх за пролом. Пролом одразу ж перекрили возами, на вози посадили арбалетників і цінників. Знову загриміли гуфниці, задиміли люфи гаківниць. Засяяла сліпучим золотим відблиском піднята над возовим шанцем золота монстранщя[29]29
Монстранція (лат. monstrantia) – дароносиця, як правило, у вигляді сонця, виготовлена з золота або срібла.
[Закрыть], блиснув білим штандарт із Чашею.
Ktož jsů boži bojovnici
A zakona jeho!
Prosteħ od boha pomoci
A doufejte v nĕho!
Спів звучав, гримів і тріумфально розносився над вагенбургом. Курява опадала за відступаючою панцирною кіннотою.
Рогач з Дубе, уже знаючи, обернувся до кінних гуситів, які чекали, вишикувавшись, підняв буздуган. Те саме за мить зробив у бік польської кінноти Добко Пухала. Кінних моравців привів у готовність жест Яна Товачовського. Гинек з Кольштейна замкнув заслону шолома.
З поля було чути вигуки саксонських командирів, які закликали панцирних до чергової атаки на вози. Але панцирні відступали, завертаючи коней.
– Утіка-а-а-ають! Німці утіка-а-а-ають!
– Гир на них!
Прокоп Голий зітхнув, підняв голову.
– Тепер… – важко відсапнув. – Тепер-то їхні дупи вже наші.
* * *
Рейневан покинув товариство поляків і Радіма Тврдіка досить несподівано – просто раптом підвівся, попрощався і пішов. Коротким значущим поглядом дав знати Тврдікові про причину своєї поведінки. Чарівник підморгнув. Він зрозумів.
