Текст книги "Божі воїни"
Автор книги: Анджей Сапковський
сообщить о нарушении
Текущая страница: 5 (всего у книги 36 страниц)
– Quare insidiaris animae meae?[54]54
“Чому чигаєш на душу мою?” (Перша книга Самуїлова, 28; 9, пор. також 24; 12).
[Закрыть] – пробурмотів він. – Чому ти чигаєш на мене, Сауле?
– Я демаскувався, тож ти також мусиш, – вишкірився чарівник. – Ну ж бо, обережна ворожко з Ен-Дора. Не бійся. Non veniet tibi quincquam mali[55]55
“Не спіткає тебе вина” (Перша книга Самуїлова, 28; 10; дослівно: тобі не станеться нічого поганого (лат.)).
[Закрыть].
Вони промовили заклинання разом, в унісон, і силою потужної колективної магії перев’язали і закрили всі судини.
* * *
– І оцей-от doctor medicinae, – здогадався Шарлей, – ввів тебе до конгрегації магів, яка збирається в аптеці “Під Архангелом”. Тієї, до якої ми власне наближаємося.
Шарлеєві здогадувався правильно. Вони були на Сукенницькій, аптека вже виднілася за рядом прядилень, ткалень і крамниць з тканинами. Над входом, високо над дверима, нависав ерке$ з вузесенькими віконцями, прикрашений фігурою крилатого архангела. Фігура вже досить сильно відчула на собі зуби часу, так що годі було розпізнати, котрий це з архангелів. Рейневан же ніколи не запитував. Ні тоді, коли Фраундіншт привів його сюди уперше, – у серпні 1426 року, у день Усікновення Глави Святого Івана Хрестителя[56]56
29 серпня.
[Закрыть], що випав тоді на четвер, ані згодом.
– Перш ніж ми туди увійдемо, – Рейневан знову зупинив Шарлея, – ще одна річ. Прохання. Дуже тебе прошу стримуватися.
Шарлей тупнув, щоб відліпити від черевика решту купки – на перший погляд собачої, хоча не можна було бути впевненим, бо поблизу крутилися й діти.
– Ми, – з натиском продовжив Рейневан, – маємо перед Самсоном борг.
– По-перше, – Шарлей підняв голову, – ти вже це казав. По-друге, тут нема про що говорити. Він наш друг, і цими трьома словами все сказано.
– Я радий, що ти так до цього ставишся. Віриш ти в це чи не віриш, сумніваєшся чи ні, але погодься з фактом. Самсон у нашому світі ув’язнений. Він, як інклюз[57]57
Дух, ув‘язнений у якомусь предметі (амулеті, монеті тощо).
[Закрыть], замкнутий у чужій для нього тілесній оболонці, зрештою, визнай, не надто привабливій. Він робить усе, що може, щоб звільнитися, шукає допомоги… Можливо, він нарешті знайде її тут, у Празі, “Під Архангелом”, може, саме сьогодні… Бо якраз…
– Бо якраз, – перебив з легким відтінком роздратування в голосі демерит, – прибув із Зальцбурга й зупинився “Під Архангелом” славетний на весь світ маг, magnus nigromanticus[58]58
Великий чорнокнижник (лат.).
[Закрыть]. Те, що не вдалося празьким чарівникам, можливо, вдасться йому. Ти вже мені про це казав. Щонайменше кілька разів.
– А ти щоразу пирскав сміхом і корчив глузливі гримаси.
– Це в мене несамохіть. Я так реагую, коли чую про магію, про інклюзи…
– Тому я прошу тебе, – досить різко перебив Рейневан, – сьогодні стримати свої реакції. Щоб ти, пам’ятаючи про дружбу зі Самсоном, не пирскав і не корчив гримас. Обіцяєш?
– Обіцяю. Не корчитиму гримас. Закам’яніле обличчя. Ні разу, хай мене Бог покарає, не вибухну реготом, коли зайде мова про чари, про демонів, про паралельні світи і буття, про астральні тіла, про…
– Шарлею!
– Мовчу. Заходимо?
– Заходимо.
* * *
В аптеці було темно, враження пітьми посилювалося кольором дерев’яної оббивки стін і меблів. Той, хто заходив із сонця, як оце вони зараз, якийсь час не бачив зовсім нічого. Можна було тільки стояти, кліпати очима та втягувати ніздрями важкий запах пилюки, камфори, м’яти, меду, амбри, селітри й терпентину.
– До ваших послуг… До послуг… Чого панове бажають? З-за прилавка – точнісінько так само, як більш ніж рік тому, на
Усікновення Глави Святого Івана Хрестителя, – виринув, поблискуючи в напівмороці лисиною, Бенеш Кейвал.
– То чим, – запитав він, точнісінько так само, як і тоді. – То чим можу служити?
* * *
– Cremor tartari[59]59
Білий винний камінь (лат.).
[Закрыть], – запитав знічев’я Сватоплук Фраундіншт, – маєте?
– Cremor, – аптекар потер лисину, – tartari?
– Саме так. А ще мені треба трохи unguentum populeum[60]60
Тополина мазь (лат.) – знеболювальна мазь на рослинній основі.
[Закрыть].
Рейневан ковтнув слину зі здивування. Судячи з того, що він почув, Сватоплук Фраундіншт мав бути в аптеці “Під Архангелом” знаним і шанованим відвідувачем, а лисий аптекар справляв враження людини, яка бачить його вперше в житті.
– Unguentum є, свіжоприготоване… А от з cremor tartari нині нелегко… А багато треба?
– Десять драхм[61]61
Драхма – З,73 г.
[Закрыть].
– Десять? Стільки, може, ще й знайдеться. Пошукаю. Заходьте всередину, панове.
Лише значно пізніше Рейневан довідався, що ритуал привітання, на перший погляд ідіотичний, був умотивований. Конгрегація аптеки “Під Архангелом” діяла в глибокій конспірації. Якщо все було гаразд, відвідувач аптеки просив два, завжди два різні препарати. Якби він попросив один, то це б означало, що його шантажують або що за ним стежать. А якби в самій аптеці були засада і мишоловка, Бенеш Кейвал попередив би про них тим, що мав би лише половину потрібної кількості одного з них.
За прилавком, за дубовими дверима, ховалася власне аптека – з типовим для аптеки оснащенням: тут були й шафа з тисячею шухлядок, і численні слоїки й бутлі з темного скла, і латунні ступки, і терези. Під стелею на шнурку висіло засушене чудовисько, стандартна декорація чарівницьких лабораторій, аптек та штукарських будок – сирена, напівдівиця, напівриба, хоч насправді то був препарований скат. Відповідним чином розпластана, розтягнута на дошці й висушена риба справді набувала “сиренячої” форми: ніздрі імітували очі, а виламані хрящі плавників – плечі. Фальсифікати виробляли в Антверпені та Генуї, куди скати потрапляли від арабських купців або всюдисущих португальських мореплавців. Деякі були виготовлені так вдало, що їх насилу можна було відрізнити від справжніх морських сирен. Проте існував один безвідмовний критерій автентичності – справжні сирени були щонайменш у сто разів дорожчі, тому жодна аптека не могла собі їх дозволити.
* * *
– Антверпенська робота, – Шарлей поглядом знавця оцінив засушену гидоту. – Я сам колись сплавив кілька подібних. Йшли як гарячі пиріжки. У Вроцлаві, в аптеці “Під золотим яблуком”, одна висить ще й досі.
Бенеш Кейвал поглянув на нього з цікавістю. Він єдиний з чарівників “Архангела” не був працівником університету. І навіть не навчався у ньому. Аптеку ж просто отримав у спадок. Проте він був незрівнянним фармацевтом і майстром приготування ліків – чародійних і звичайних. Його фірмовим препаратом був афродизіяк з перетертих на порошок сироїжок, кедрових горішків, коріандру й перцю. Жартували, що після прийому цього препарату навіть небіжчик зіскакував з мар і щодуху мчав до борделю.
– Ідіть, панове, до нижньої кімнати. Там уже всі зібралися. Чекають на вас.
– А ти, Бенешу, не йдеш?
– Я хотів би, – зітхнув аптекар, – але мушу стояти за прилавком. Люди весь час приходять. Я пророкую лихо цьому світу, якщо у ньому стільки хворих і зболених, які залежать від ліків.
– А може, – усміхнувся Шарлей, – це тільки іпохондрія?
– Тоді я пророкую цьому світу ще більшу більше лихо. Поспішіть, панове, Ага, Рейневане! Обережно з книгами.
– Буду обережно.
* * *
З аптеки був вихід на подвір’я. Зелений від моху колодязь наповнював повітря нездоровою вологою, у цій справі його невтомно підтримував кривулястий кущ бузку, який кидав тінь на мур і виростав, здавалося, не з землі, а з купи прілого листя. Кущ успішно маскував невеликі двері. Одвірок був майже повністю затягнутий павутинням. Грубо й густо. Було очевидно, що вже багато років у ці двері ніхто не входив.
* * *
– Ілюзія, – спокійно пояснив доктор Сватоплук, встромляючи руку в кокон павутиння. – Ілюзорна магія. Зрештою, проста. Навіть шкільна.
Двері під натиском відчинилися досередини – разом з ілюзорним павутинням, яке на відкритих дверях виглядало як обрізаний ножем шматок грубої повсті. За дверима були гвинтові сходи, що вели нагору. Сходи були круті та такі тісні, що, входячи, ніяк не можна було вберегтися від того, щоб не вимазати плечі штукатуркою зі стін. Кілька хвилин хекання – і виникали наступні двері. Їх уже ніхто не маскував.
За дверима була бібліотека, повна книг. Крім книг, сувоїв, папірусів і кількох різних чудернацьких експонатів там не було нічого. Ні на що більше не вистачило місця.
* * *
Купи інкунабул лежали просто всюди, не можна було й кроку ступити, щоб не спіткнутися об щось на кшталт “Summarium philisophicum” Ніколя Флямеля, “Kitab Al-Mansuri” Разеса, “De expositione specierum” Моріена або “De imagine mundi” Гервазія з Тільбері. За кожним необережним кроком боляче ранив у кісточку кутий ріг оправи твору такого масштабу, як “Semita recta” Альберта Великого, “Perspectiva” Вітлона, “Illustria miracula” Цезарія Гейстербахського. Досить було необачно зачепити шафу, як на голову падала “Philisophia de arte occulta” Артефія, “De universo” Вільгельма Овернського або “Opus de natura rerum” Томи з Кантімпре.
У всьому цьому балагані можна було нехотячи наштовхнутися на щось або випадково торкнутися чогось такого, чого не рекомендувалося торкатися без дотримання надзвичайної обережності. Річ у тім, що часом траплялося, що гримуари, трактати про магію та списки заклинань наводили чари самі й несамохіть: досить було необачно зрушити, стукнути, ляснути – і нещастя як уродилося. Особливо небезпечним у цьому сенсі був “Grand Grimoire”, дуже грізними могли виявитися й “Aldaraia” та “Lemegeton”. Уже під час другого свого візиту до “Під Архангелом” Рейневан мав необережність скинути з заваленого книгами й сувоями столу грубезне томисько, яким виявився, ні більше ні менше, “Liber de Nyarlathotep”. Тієї ж миті, коли стародавня і липка від масного пилу інкунабула гримнула об підлогу, задрижали стіни й вибухнули чотири з шести слоїків з гомункулами, що стояли на шафі. Один гомункул перетворився на птаха без пір’я, другий – на щось подібне до восьминога, третій – на пурпурового й агресивного скорпіона, а четвертий – на мініатюрного папу римського в понтифікальних шатах. Перш ніж хоч хто-небудь встиг хоч що-небудь зробити, усі чотири розпливлися в зелену мазь з огидним запахом, причому папа-карлик ще встиг проскрипіти: “Beati immaculate[62]62
Блаженні незаплямовані (лат.).
[Закрыть], Cthulhu fhtagn!”. Було з біса багато прибирання.
Більшість архангельських чарівників цей інцидент звеселив, але кілька з-поміж них не грішили почуттям гумору, тому Рейневан, м’яко кажучи, не надто виріс у їхніх очах. Однак лише один з магів ще довго після цього випадку дивився на нього вовком і сильно давав йому відчути, що таке антипатія.
Останнім, як легко здогадатися, був бібліотекар та опікун книгозбірні.
* * *
– Здрастуй, Щепане.
Щепан з Драготуш, опікун книгозбірні, підняв голову з-над багато ілюмінованих сторінок “Archidoxo magicum” Аполонія Тіанського.
– Здрастуй, Рейневане, – усміхнувся він. – Приємно знову тебе бачити. Ти давно не заходив.
Рейневанові коштувало багато зусиль, щоб після необачного вчинку в бібліотеці привести до норми відносини зі Щепаном з Драготуш. Однак він таки зробив це, причому результат перевершив очікування.
– А це, – бібліотекар почухав носа брудними від пилу пальцями, – мабуть, пан Шарлей, про якого я стільки чув? Вітаю, вітаю.
Щепан з Драготуш, який походив зі старої моравської шляхти, був монахом, августинцем і – звичайно ж – чаклуном. З магами конгрегації “Архангела” він знався з давніх-давен, з університету, але назовсім перебрався до аптечної криївки в 1420 році, після того як його градчанський монастир був сплюндрований і спалений. На відміну від решти магів, аптеку – а радше бібліотеку – він не полишав майже ніколи, у місто не виходив. Він був ходячим бібліотечним каталогом, знав про кожну книгу й кожну міг швидко відшукати – в умовах хаосу, який панував у приміщенні, це вміння було просто неоціненним. Рейневан дуже цінував дружбу з моравцем і проводив у бібліотеці довгі години. Його цікавили траволікування і фармацевтика, а книгозбір “Архангела” був у цьому сенсі справжньою копальнею знань. Крім класичних і відомих зільників і фармакопей, як-от Діоскорида, Страбона, Авіценни, Хільдегарди Бінгенської або Миколая Магні, бібліотека містила справжні скарби. Там була “Kitab al-Asar” Гебера, була “Sefer Ha-Mirkahot” Шаббетая Донноло, були невідомі твори Маймоніда, Галі, Апулея, Геррпаради Ландсбергської, а також інші antidotaria, dispensatoria і racettaria[63]63
Переліки протиотрут, фармацевтичні довідники і збірники фармакологічних рецептів (лат.).
[Закрыть], яких Рейневан ніколи доти не бачив і про які ніколи не чув. І сумнівався, що про них чули в університетах.
– Гаразд, – Щепан з Драготуш закрив книгу і встав. – Ходімо до нижньої кімнати. Ми, певно, потрапимо туди саме вчасно, бо скоро, мабуть, вже буде кінець. А взагалі це досить екстравагантно – починати кон’юрацію не опівночі, як кожен нормальний чародій, який себе поважає, а о першій годині дня, але що ж… Не мені критикувати починання такої особи, як valde venerandus et eximius[64]64
Вельми шанований і визначний (лат.).
[Закрыть] Вінцентій Реффін Акслебен із Зальцбурга, жива легенда, ходяча слава і майстер над майстрами. Гм, мені справді цікаво, як майстрові над майстрами поведеться із Самсоном…
– Він прибув учора?
– Учора ввечері. Поїв, попив, поцікавився, чим міг би нам допомогти. Ось ми і представили йому Самсона. Венерандус підхопився і хотів іти геть, упевнений, що ми з нього глузуємо. Самсон же застосував той самий фокус, яким він скористався щодо нас минулого року: привітав його по-латинському, а потім повторив на койне і по-арамейському. Треба було бачити вираз обличчя у шановного метра Вінцентія! Але це подіяло, як і тоді, в нашому випадку. Шановний Вінцентій Реффін подивився на Самсона з більшим зацікавленням і прихильністю, ба навіть усміхнувся, наскільки йому дозволяли м’язи обличчя, постійно застиглі в одночасно похмурій і грубій гримасі. Потім обидва зачинилися в occultum[65]65
Тут – святиня, від occultus – потаємний, прихований (лат.).
[Закрыть]…
– Лише удвох?
– Майстер над майстрами, – усміхнувся моравець, – екстравагантний і в цьому плані. Він понад усе ставить таємничість. Навіть якщо це межує з великою нетактовністю, щоб не сказати – образою. Старий знахар є тут, зараза, гостем. Мені це не заважає, я маю це десь, Бездєховський вищий від таких речей, але Фраундіншт, Теггендорф, Телесма… М’яко кажучи, вони дуже злі. І від усього серця зичать Аксебенові провалу. Це бажання, на мою думку, здійсниться.
– Що?
– Він робить ту саму помилку, що й ми на Трьох Царів[66]66
6 січня.
[Закрыть]. Пам’ятаєш, Рейнмаре?
– Пам’ятаю.
– То поспішімо. Сюди, пане Шарлею.
* * *
З бібліотеки вони вийшли на кружганок, з кружганку шлях вів сходами наниз, до першого поверху, де вони зупинилися перед кованими залізом дверима. На дверях було вміщено малюнок – овал, у якому виднівся спижевий змій Мойсея, serpens mercurialis. Над змієм була зображена чаша, з якої виростали Сонце і Місяць. Нижче виблискували літери V.I.T.R.I.O.L. {6}, що означало Visita Inferiora Terrae Rectificando Invenies Occultum Lapidem, секретну трансмутаційну формулу алхіміків.
Щепан з Драготуш торкнувся дверей, промовив заклинання. Двері відчинилися зі скреготом і скрипом. Вони ввійшли. Шарлей глибоко зітхнув.
– Непогано, – пробурмотів він, роззираючись. – Непогано… Визнаю.
– Мені, – усміхнувся Рейневан, – першого разу теж заціпило. А потім я звик.
В алхімічній лабораторії, яка займала величезне підземелля винарні, робота не припинялася, весь час щось відбувалося, також у п’ятницю, у свята й у неділю. Ніколи не згасали печі й атанори[67]67
Атанор (від гебрайського ha-tannut – піч) – алхімічна піч.
[Закрыть], немилосердно гріючи, що було особливо цінним зимової пори, а також улітку, якщо видавалося холодним. В атанорах відбувалися кальцинація і вижарювання, найрізноманітніші субстанції переходили з фази albedo у фазу nigredo[68]68
Albedo – білість, nigredo – чорність (пізньолат.) – стадії алхімічного перетворення речовини.
[Закрыть], виділяючи під час переходу жахливий сморід. У колбах постійно щось фільтрувалося, дистилювалося або ж екстрагувалося, що супроводжувалося бурхливим бульканням і ще страшнішим смородом. У великих алюделях[69]69
Алюдель (з ар. al-utal) – глиняний горщик грушоподібної форми, відкритий з двох сторін.
[Закрыть] кислоти діяли на метали, після чого неблагородні метали трансмутували в благородні, з кращим або гіршим результатом. Булькав у тиглях меркурій, або argentums vivum[70]70
Меркурій, argentums vivum (живе срібло – лат.) – алхімічні назви ртуті.
[Закрыть], плавилася в купелях[71]71
Купель (фр. coupelle – чашечка) – піч для відділення шляхетних металів від свинцю шляхом окисного плавлення.
[Закрыть] сірка, виділялася в ретортах нітра[72]72
Нітра (від гр. nitron) – селітра, сода, тобто азотнокисла сіль.
[Закрыть] й осідала сіль, а випари витискали сльози з очей. Щось там розчинялося, щось коагулювало, а щось сублімувало, бризкала на всі боки кислота, випалюючи дірки в сторінках безцінних екземплярів “De Quinta essentia” Раймунда Лулла, “Speculum alchemiae” Роджера Бекона і “Theatrum chimicum” Арнольда Вільянови. На підлозі стояли й гидотно смерділи відра, повні caput mortuum[73]73
Caput mortuum – букв. “мертва голова” (лат.); відходи, які залишалися після алхімічних перетворень і які вже ні на що не перетворювалися.
[Закрыть].
Зазвичай – у тому числі й тоді, коли Сватоплук Фраундіншт вперше привів сюди Рейневана, – в лабораторії працювало принаймні троє або четверо алхіміків. Сьогодні, як виняток, був тільки один.
– Доброго дня, майстре Едлінгере!
– Не підходьте, будь ласка, – буркнув алхімік, не відриваючи очей від великої колби, поміщеної в розжарений пісок над полум’ям. – Ось-ось вибухне!
З Едлінгером Бремом, ліценціатом[74]74
У середньовічних університетах – викладач, який здобув право читати лекції до захисту докторської дисертації.
[Закрыть] Гейдельбергського університету, познайомився в Майнці, запросив його й привіз до Глубчиць князь Вацлав, син Пшемека Опавського. Якийсь час метр Едлінгер знайомив юного князя з алхімічною теорією і практикою. У Вацлава – як і в багатьох князів його часу – був пунктик щодо алхімії та філософського каменя, тож Брем жив у розкошах і достатку доти, доки ним не зацікавилася Інквізиція. Коли в глубчицькому повітрі запахло вогнищем, алхімік втік до Праги, в університет, де його застала буря 1419 року. Німець, що впадав у око, чужинець, який погано говорив чеською, пережив би, напевне, важкі часи. Але його розпізнали і врятували маги з “Архангела”.
Едлінгер Брем взяв колбу залізними кліщами й вилив булькаючу рідину в миску, заповнену чимось, що нагадувало жаб’ячу ікру. Засичало, задиміло, огидно засмерділо.
– Sacradonnerwetterhimmelkreuzalleuja! – було зрозуміло, що алхімік очікував кращого результату. – Eine total zkurvene Sache! Scheisse, Scheisse, und noch einmal Scheisse![75]75
Sacradonnerwetterhimmelkreuzalleuja – німецька лайка. Eine total zkurvene Sache – “Повністю спаскуджена робота” (нім. – чеськ. макаронізм). Scheisse, Scheisse, und noch einmal Scheisse – “Гівно, гівно і ще раз гівно!” (нім.).
[Закрыть] Ви ще тут? Я зайнятий! Ага, розумію… Ви йдете подивитися, що там вийшло в Акслебена із Самсоном?
– Саме так, – підтвердив Щепан з Драготуш. – Ідемо. А ти ні?
– У принципі, – Едлінгер Брем витер руки об ганчірку, кинув сповнений жалю погляд на миску димлячої ікри. – У принципі, можу йти. Мене тут уже ніщо не затримує.
* * *
У глибині алхімічної лабораторії, у непримітному кутку за непримітною завісою були сховані дверцята. Для невтаємниченої особи – якби така коли-небудь змогла пробратися аж сюди – за дверцятами був складик, повний скриньок, бочівок і бутлів. Втаємничені рухали схований усередині однієї з бочівок важіль, промовляли закляття, – і стіна відсувалася, відкриваючи темний отвір, з якого віяло могилою. Принаймні таке враження складалося першого разу.
Едлінгер Брем у магічний спосіб запалив магічний ліхтар, повів. Щепан з Драготуш, Рейневан і Шарлей увійшли за ним, на сходи, що вилися спіраллю вздовж стін темної шахти, що здавалася бездонною. Знизу віяло холодом. І вогкістю.
Щепан з Драготуш обернувся.
– Пам’ятаєш, Рейневане?
– Самсон Медок, – негайно здогадався Шарлей. – Тобто, я хотів сказати, – Данте Аліґ’єрі. “Божественна комедія”. Улюблений поетичний твір нашого друга.
– Сумніву нема, – усміхнувся моравець, – що улюблений. Бо надто вже часто він до нього звертається. Особливо тут, на цих сходах, вашому другові згадалася не одна цитата з “Пекла”. А ви, як бачу, добре його знаєте з цього боку.
– На краю світу я впізнав би його за цим.
* * *
Глибоко сходами вони не спускалися, лише на два яруси, шахта була значно глибшою, сходи зникали в чорній пітьмі, з якої долинав плюскіт води. Природна печера, історія якої губилася в непам’яті, сягала рівня Влтави. Хто і коли відкрив печеру, хто й до чого її використовував, спадщиною по кому був дім із двориком, який стояв тут століттями, маскуючи вхід до печери, – не знав ніхто. Найбільше вказувало на кельтів: стіни печери були покриті напівзатертими, зарослими мохом рельєфами і фресками, серед яких переважали характерні вигадливо переплетені орнаменти й заповнені меандровими лініями кола. Тут і там появлялися не менш характерні кабани, олені, коні й рогаті людські постаті.
Едлінгер Брем штовхнув масивні двері. Вони ввійшли.
У підземній кімнаті, яку називали нижньою, сиділи за заставленим столом решта магів “Архангела”: Сватоплук Фраундіншт, Радім Тврдік, Йошт Дун, Вальтер фон Теггендорф. А також Ян Бездєховський з Бездєхова.
Йошт Дун, якого звали Телесмою[77]77
Телесма (гр. telesma) – посвята, посвячення; від цього походить слово “талісман”.
[Закрыть], був колись, як і Щепан з Драготуш, ченцем – це було видно по волоссі, яке, коли відросла виголена тонзура, безладно, патлами стирчало з-над вух, через що власник кучми трохи нагадував пугача. Наскільки Рейневанові було про нього відомо, Телесма замолоду займався ora et labora[78]78
“Молись і працюй” (середньов. лат. прислів’я).
[Закрыть] у монастирі бенедиктинців в Опатовіцах, і там мав перші контакти з таємними науками. Потім навчався в Гейдельбергу, де вдосконалював магічні знання. Він був абсолютним авторитетом, якщо йшлося про талісмани, – як в аспекті теоретичного знання про предмет, так і при практичному виготовленні амулетів. Він також складав цілком вдалі гороскопи, якими торгував, збуваючи їх різним лжепророкам, псевдоастрологам та квазівіщунам, і непогано на цьому заробляв. Поряд з виторгом аптеки, заробітки Пошта Дуна були основним джерелом доходу конгрегації.
Немолодий уже Вальтер фон Теггендорф був вихованцем Відня, Болоньї, Коїмбри і Саламанки і мав facults docendi[79]79
Можливість викладати (лат.).
[Закрыть] у всіх цих університетах. Він відзначався величезною, просто-таки побожною шанобою до арабської медицини, алхімії та магії, особливо до Гебера й Алькінді, або, як говорив він сам, до Муси Зафара Ель-Суфі Аль-Джабіра та Якуба ібн Саббах аль-Кінді. Захоплення Теггендорфа проявилося і в його підході до Самсонової справи. На його думку, у всьому були винні джини. Самсон у його теперішньому вигляді, стверджував він, є маджнуном, себто людиною, в тілі якої могутніший джин ув’язнив – для покарання – переможеного меншого джина. Проти такого ув’язнення, заявив німецький чародій, нічого не вдієш. Усе, що можна зробити, – це добре поводитися і чекати амністії.
Reverendissimus doctor Ян Бездєховський з Бездєхова був найстаршим, найдосвідченішим і найбільш шанованим серед чорнокнижників “Архангела”. Мало хто знав про нього якісь подробиці, а сам він не любив про себе говорити і не говорив. Років йому було – що саме по собі межувало з чудом і свідчило про неабиякі магічні сили – не менше сімдесяти, позаяк було відомо, що він викладав у Сорбонні за панування короля Карла V Мудрого, який помер у 1380 році, а згідно з правилами викладач університету повинен був мати щонайменше двадцять один рік. Серед університетів, у яких він навчався і в яких викладав, напевне були Париж, Падуя, Монпельє і Прага, – і напевне цими чотирма список не вичерпувався. Ходила чутка, що у Празі Бездєховський вдався в серйозний і гострий особистий конфлікт з ректором, славетним Яном Шінделем. Підґрунтя конфлікту, про який Рейневанові доводилося чути ще під час його навчання в академії, було невідоме, проте стало причиною відходу Бездєховського з університету й розірвання з ним будь-яких контактів. Після 1417 року Бездєховський просто зник. Усі ламали голови, де він міг подітися. Рейневан також ламав. Але тепер уже знав.
– Здрастуй, молодий чоловіче, – сказав Бездєховський. Він єдиний з усього товариства не називав Рейневана на ім’я. – Здрастуй і ти, пане Шарлею, якого випереджає власна слава. Ми почули, що ти вже другий рік у таборитів. То як там на війні? Що там чувати?
Ян Бездєховський був єдиним з товариства, хто не цікавився політикою. Воєнні події, якими жила вся Прага, були старому цілком байдужі. Він запитував про них тільки з ґречності.
– Айно, на війні добре, – ґречно відповів Шарлей. – Права справа перемагає, неправа програє. Наші б’ють чужих. Я хотів сказати: хороші б’ють поганих. Тобто: Порядок тріумфує над Хаосом. А Бог тішиться.
– Ах, ах, – втішився старий чарівник. – Це справді добре. Сядь біля мене, пане Шарлею, розкажи…
Рейневан сів біля решти магів. Радім Тврдік налив йому вина, судячи з букету, іспанського аліканту.
– Як справи? – запитав Щепан з Драготуш, рухом голови показуючи на зачинені двері, що вели до ocultum, залу дивінації і кон’юрації. – Є результати? Або принаймні знаки на небі та на землі?[80]80
“…знаки та чуда на небі та на землі” – Книга пророка Даниїла, 6; 28.
[Закрыть]
Сватоплук Фрундіншт пирснув. Телесма також, причому він не підняв голови з-над талісману, який натирав полірувальною пастою.
– Herr Meister Акслебен воліє працювати сам. Він не любить, коли хтось зазирає через плече. Пильно стереже свої таємні методи.
– Навіть від тих, хто приймає його як гостя, – кисло прокоментував Фраундіншт. – Цим самим демонструючи, за кого він їх має. За злодіїв, які чигають на його секрети. Перед сном, певно, ховає під подушку капшук і чижми, щоб ми їх у нього не вкрали.
– Почав, щойно зійшло сонце, – втрутився Радім Тврдік, бачачи, що Рейневана більше цікавить Самсон Медок, ніж хто що думає про Акслебена. – Справді сам-на-сам з об’єктом, себто із Самсоном. Допомоги не хотів, хоча ми пропонували. Нічого не просив, ні інструментів, ні фіміаму, ні aspergillum[81]81
Кропило (лат.).
[Закрыть]. Видно, він володіє якимось могутнім артефактом.
– Або правда те, – додав Брем, – що говорять про “Manusfortis”. Ним не можна нехтувати.
– Ми ним не нехтуємо, – запевнив Телесма. – Адже це, як-не-як, Вінцентій Акслебен власною персоною, magnus experimentator et nigromantus[82]82
Великий експериментатор і некромант (лат.).
[Закрыть]. Знання про магію йому напевне не бракує. Це майстер. Тож він має право бути дещо екстравагантним.
– Яке складне слово, – скривився Фраундіншт. – У Малій Шмедаві, моєму селі, на таких, як Акслебен, не казали: “екстравагантний”. Казали просто, невибагливо і звичайно: сраний надутий хам.
– Ніхто не досконалий, – констатував Теггендорф. – У тому числі Вінцентій Акслебен. А те, що в нього дивакуваті методи роботи? Ну що ж, оцінимо, як виправдовують себе такі методи. Пізнаємо це й оцінимо, як наказує Писання: ex fructibus eorum[83]83
“За їхніми плодами [ви пізнаєте їх]” (Євангеліє від святого Матвія, 7; 20).
[Закрыть].
– Закладаюся, – не здавався Сватоплук, – що кислими й невдалими будуть ці плоди. Хто хоче побитися об заклад?
– Я напевне ні, – стенув плечима Щепан з Драготуш. – Бо хіба ж виноград на тернині збирають, або фіги – із будяків?[84]84
Євангеліє від святого Матвія, 7; 16.
[Закрыть] Акслебенові не вдасться із Самсоном, результат буде такий самий, як наш на Трьох Царів. Тобто жодного результату. Акслебена погубить те саме, що погубило і нас. Пиха та марнославність.
* * *
На залізній тринозі тліло і курилося тонесенькою смужкою диму ароматичне кадило – класична, рекомендована більшістю гримуарів суміш алое і мускатного горіха. Самсон, введений у транс, лежав на великому дубовому столі. Він був зовсім голий, на його велетенському, майже позбавленому волосся тілі виднілися численні чарівні й кабалістичні знаки, написані магічним чорнилом з кіноварі, галуну й купоросу. Велетень був покладений і розпростертий так, щоб його голова, руки й ноги торкалися необхідних точок на Колі Соломона – гебрайських літер Ламед, Вау, Йод, Каф і Нун. Його оточувало дев’ять чорних свіч, мисочка із сіллю і чаша з водою.
Теггендорф і Брем, які стояли при протилежних кутках столу, обидва в просторих церемоніальних шатах, упівголоса інтонували приписані обрядом псалми. Вони саме закінчили “Ecce quam bonum”[85]85
Псалом 132 (“Оце яке добре”).
[Закрыть] і починали “Dominus inluminatio mea”[86]86
Псалом 26 (“Господь моє світло”).
[Закрыть].
Бездєховський наблизився. На ньому були білі шати й гостроверхий капелюх завдовжки з лікоть, розписаний ієрогліфами. Він тримав athame – двосічний стилет з рукояткою зі слонової кістки, абсолютно необхідний для гоеції[87]87
Гоеція – чаклунство (лат.), розділ магії, який займається викликанням духів.
[Закрыть] реквізит.
– Athame, – голосно промовив він. – Ти, що є Атанатос, той, хто не знає смерті, і який є al-dhame, знаком крові! Conjuro te cito mihi obedire![88]88
“Заклинаю тебе негайно мені підкоритися!” (лат.).
[Закрыть] Hodomos! Helon, Heon, Homonoreum! Dominus inluminatio mea, quem timebo? Dominus protector vitae meae a quo trepidabo?[89]89
“Господь моє світло й спасіння моє. – кого буду боятись? Господь – твердиня мого життя, – кого буду лякатись?” (Псалом 26; 1).
[Закрыть]
Бездєховський по черзі торкнувся лезом аташе полум’я свічі, води й солі.
– Заклинаю тебе, – промовляв він за кожним разом, – Істото Вогню, іменем Сили: нехай покине тебе привид і нічна мара. Заклинаю тебе, Істото Води, іменем Сили: викинь із себе всяку нечистоту й бруд. Іменем Сили, іменем Амбріела й Ехесатіела, будь благословенна, Істото Солі, хай полишить тебе зла воля демонів. І хай добро Творця повернеться на її місце.
Сватоплук Фраундіншт, який асистував старцеві, підійшов і подав йому агсігауе – ніж, що закінчувався гаком. Бездєховський виконав ним у повітрі чотири ритуальні рухи.
– Усіма іменами Бога, Адонай, Ель, Елохім, Елохе, Зебаот, Еліон, Есцерхіе, Ях, Татраграматон, Садай, наказуємо вам, демони, які тут кружляють і присутні в астральній своїй іпостасі, постати перед нами у ґречній формі, людській постаті, не викривленими ані жодною деформацією, ані потворністю, здатними до мови зв’язної та осмисленої, здатними відповідати на запитання, які вам будуть задані. Прибувайте і будьте нам покірні, наказую вам Даніелем, Гедіелем і Теодоніелем, Кларімом, Габданом та Інглотом! Прибувайте!
Природно, нічого не сталося, ніхто не прибув і ніхто не з’явився. Але на етапі кон’юрації це було досить нормально.
– Ego vos invoco, – продовжив Бездєховський, піднімаючи arctrave, – et invocando vos conjure, per eum cui obedient omnes creaturae, et per hoc nomen ineffabile, Tetragrammaton Jehovas, in quo est plasmatum omne saeculum, quo audito elementa corruunt, ar concutitur, mare retrograditur, ignis extinguitur, terra tremit, omnesque exercitus Coelestium, Terrestrium et Infernorum tremunt et turbantir! Venite, venite, quid tardatis? Imperat vobis Rex regum! Тітеїп, Азія, Гин, Єн, Міносел, Ахадан, Вай, Ей, Хаа, Еє, Екзе, Екль, Ель, Ва, Ваа, Вааааа! {7}.
У міру промовляння заклять голос мага наростав, сягав усе вищих регістрів, під кінець це було вже майже виття, нелюдський, неприродний виск. Повітря відчутно вібрувало, свічі заіскрилися і пригасли. Раптом засмерділо звіринцем, повіяло смородом гнилизни й лев’ячої сечі. Пітьма, що наповнила кімнату, згустилася, набрала форми, надулася, як купчаста хмара. Усередині хмари щось рухалося, переливалося, звивалося, ніби вугри у мішку, ніби клубок гадюк. Рейневан бачив, як у клубку раптом загорілися налиті кров’ю очиська, як заклацали страшні зубаті щелепи, як замаячіли потворні фізіономії. Його здивування швидко перетворювалося на переляк: не тільки зі страху перед цією жахливою потворою, а й від думки, що Самсона і справді щось могло з нею поєднувати.
Але Ян Бездєховський з Бездєхова – сумніватися було годі – був могутнім магом, усе було під його контролем. Під силою його закляття посипалася штукатурка зі стелі, полум’я свіч змінило колір на червоний, а потім на блакитний. Пролунали рик і грюк, і страхітливе гадюччя застигло антрацитно-чорною кулею, поверхня якої, здавалося, поглинає світло. Після наступного заклинання куля зникла зі свистом. Самсон Медок, який лежав на столі, напружився, затрясся. А потім ослаб і лежав нерухомо.
– Іменем Кратара! – промовив Бездєховський. – Іменем Капітеля! Закликаю тебе, істото! Говори, ким ти є. Правдиво і без обману говори, хто ти і що ти!
Тіло Самсона знову сильно задрижало.
– Verum, sine mendacio, certum verissimum, – промовив його трохи змінений голос. – Quod est inferius est sicut quod est superius, et quod est superius est sicut qoud est inferius, ad perpetranda Miracula Rei Unius {8}.
