Текст книги "Божі воїни"
Автор книги: Анджей Сапковський
сообщить о нарушении
Текущая страница: 12 (всего у книги 36 страниц)
– То зіграймо, – промовив він крижаним тоном. – Один кидок. Виграєш – дівчина твоя. Тобі навіть не доведеться доплачувати, знай пана. Але якщо я викину більше, ніж ти…
Він клацнув пальцями. Один з прислужників подав йому невелику сокирку. Другий підняв натягнений арбалет. Шарлей швидко вхопив Рейневана за плече.
– Якщо я викину більше, – закінчив шулер, кладучи сокирку перед собою на столі, – то відрубаю тобі стільки пальців, скільки викину очок. На руках. А як треба буде, то й на ногах. Як там у грі випаде. І як незбагненний випадок захоче.
– Гей! – гнівно сказав Іштван Сеці. – Що це має бути? Лиши ті жовті кості, зараза…
– Різню, – закінчив за ним Габарт Моль з Модржелиць, сотник у Рогача, – хочеш влаштувати?
– Бельбас захотів гри! – заглушив обох шулер. – От і буде мати гру! Він же начебто вільна людина. Начебто має право на самостійність. Ще може відмовитися. Самостійно визнати, що споров дурницю, і самостійно звідси піти. Ніхто його не зупинить. Якщо він не буде занадто затримуватися.
Сотник, видно було, може, і сперечався би, затяті міни угорця і Бати також про щось свідчили. Але перш ніж будь-хто встиг будь-що сказати чи зробити, Самсон струсив кості й викинув їх на стіл. Одна впала догори четвіркою, друга – трійкою.
– Це, – сказав він з вражаючим спокоєм, – сім очок, якщо не помиляюся.
– Ти не помиляєшся, – Гунцледер заторохтів у кухлі своїми костями. – Чотири і три – разом сім. А щодо твоїх пальців: десять і десять – разом двадцять. Поки що.
Кості покотилися. Усі свідки події в один голос зітхнули. Єржабек вилаявся.
Обидві жовті кості впали одним-єдиним очком догори.
– Ти програв, – розірвав гробову тишу бас Самсона Медка. – Доля до тебе неприхильна. Дівчина моя. Тому я її заберу і вже таки справді піду.
Гунцледер напав з-за столу зі швидкістю дикого кота. Сокирка свиснула в повітрі, але не вп’ялася, як повинна була, у скроню Самсона. Гігант був ще швидший. Він відхилив голову, лівою рукою схопив шулера за лікоть, а правою долонею стиснув пальці, які тримали зброю. Усі чули, як Гунцледер завив і як хруснули кістки. Самсон вичавив сокирку з поламаних пальців, узяв її, пригнув шулера до столу, обушком сильно лупнув по пальцях другої долоні, спертої об стіл. Гунцледер завив ще голосніше. Самсон лупнув ще раз. Шулер впав обличчям на стіл і знепритомнів.
Знепритомнів, так і не побачивши, як Рейневан котячим стрибком підскакує до пахолка, що цілився з арбалета, і підбиває зброю так, щоб ложе з неприємним звуком вгамселило по губах і зубах. Як Шарлей знешкоджує другого кнехта своїм улюбленим копняком у коліно та ударом, який розтрощує ніс. Як Амадей Бата лупить одного з шулерів дзиґликом по крижах. Як Берен гар Таулер за допомогою двох бозна-звідки видобутих стилеті застерігає інших, що втручатися ризиковано, а Рейневан відняти у пахолка арбалета додає пересторозі загрозливої серйозності. Як Єржабек сидить, завмерши з по-ідіотському роззявленим ротом, через що виглядає достоту як дерев’яний сільський божок. Як Самсон спокійною ходою прямує до комірчини, як виводить звідти руду й веснянкувату дівчину. Дівчина була бліда, йшла неохоче, ба навіть опиралася, але Самсон аніскілечки цим не переймався, безцеремонно застосовуючи стриманий, але рішучий примус.
– Ходімо, – сказав він Рейневанові і Шарлеєві. – Ходімо звідси.
– Ще б пак, – підтвердив Беренгар Таулер, усе ще тримаючи два стилети. – Ходімо, і то чимшвидше. Я й Амадей ідемо з вами.
Вони від’їхали не більше, ніж півмилі, тракт вивів їх з темного бору на світлі під зорями житні поля. Беренгар Таулер, який очолював кавалькаду, притримав та розвернув коня, перегородивши дорогу решті.
– Стояти! – заявив він. – Годі! Я хочу знати, у чім тут річ! Про що тут, чорт забирай, йдеться!
Кінь Шарлея мотнув головою, заіржав, зіщуливши вуха. Демерит заспокоїв його.
– На якого біса, – не переставав Тулер, – знадобився скандал? За який ми всі можемо поплатитися головами! На дідька вам ця дівка? Куди ми, зараза, їдемо? І понад усе…
Він раптом штовхнув коня просто на Самсона, ніби хотів його таранити. Самсон навіть не здригнувся. Не здригнулася й дівчина з усе ще байдужим, дерев’яним лицем і відсутнім поглядом, яку везли на луці сідла.
– Понад усе, – закричав Беренгар Таулер, – хто, до дідька, цей суб’єкт? Хто він?
Шарлей під’їхав до нього настільки рішуче, що Таулер різко натягнув віжки.
– Я не поїду, – сказав він уже значно тихше, – з вами більше ані гони. Поки не дізнаюся, про що йдеться.
– Вільна воля, – процідив Шарлей, – і вільна дорога.
– У корчмі ми вам допомогли, хіба ні? Ми втрутилися, хіба ні? І самі тепер маємо клопоти, хіба ні? І нам тепер не належиться навіть слово пояснення, так?
– Так. Себто ні. Не належиться.
– Тоді я, – Таулер аж захлиснувся. – Я…
– Не знаю, що ти, – Амадей Бата, дивлячись на Самсона, підвів коня з другого боку. – Але я знаю, чого я би хотів. Так ось, я би хотів дізнатися, яким чудом на шахрайських костях замість шести з’являється одне очко. Я б із радістю такої штуки навчився, за плату, слід розуміти. Я розумію, що це чари, але чи це можливо зробити? Чи для того, щоби так вчинити, потрібна якась особлива сила? І яка саме, цікаво?
– Велика! – Рейневан, який досі просто слухав, нарешті дав волю емоціям. – Величезна! Неймовірна! Така, що я справді замислююся, чи є сенс…
– Вгамуйся, – різко втихомирив його Шарлей. – Ти забагато говориш!
– Говорю, що і як хочу!
– Бачу, – фиркнув Беренгар Таулер, – що й серед вас нема єдності стосовно того, що сталося. Що стосовно цього доходить до сімейної сварки. А позаяк ми з Батою – не сім’я, то від’їдемо трошки набік. А вже як ви все один одному скажете, то покличте. Вирішимо, що і як.
Залишившись на самоті, вони довго мовчали. Рейнван відчув, що злість покидає його. Але він не знав, як і з чого почати. На Шарлея не можна було розраховувати, в таких ситуаціях він ніколи не озивався першим. Коні пофиркували.
– У шулерні, – озвався врешті-решт Самсон Медок, – трапилося те, що мало трапитися. Це було неминуче. Воно мусило статися, тому що… Тому що мусило. Ніщо інше не рахувалося, жоден інший хід подій був неможливий. Тому що інший, альтернативний хід подій передбачав байдужість. Згоду. Прийняття. Толерантність. Те, що ми побачили в шулерні, те, свідками чого ми були, виключало байдужість та бездіяльність, а тому альтернативи насправді й не було. Тому сталося те, що мало статися. А кості… Що ж, кості, загалом, керуються, коли падають, такими самими законами. Падають так, як повинні впасти.
Рейневан чув, як дівчина, яка сиділа перед Самсоном, тихо зітхнула.
– І в принципі, – продовжив Самсон, – мені більше нічого додати. Та якщо ви хочете що-небудь запитати… Рейнмаре… Мені тільки-що здавалося, що тебе щось гризе.
– Одна думка, – зізнався Рейневан, сам дивуючись своєму спокоєві. – Тільки одна думка. Протягом року празькі маги билися над тим, щоб тобі допомогти, щоб дати тобі можливість повернутися до своєї нормальної постаті, до свого нормального світу, стихії, виміру, сам уже не знаю чого. Їм не вдалося. Тепер ми запланували досить ризиковану подорож по Чехії, вибираємося кудись під Їчин і Турнов, мало не під лужицький кордон. Бо ми хочемо тобі допомогти. А після того, що я сьогодні бачив, справді, мене гризе одна думка. Чи тобі взагалі і в чомусь зокрема потрібна допомога, Сам-соне? Чи тобі, здатному вплинути на випадок у киданні костей, потрібна допомога звичайних людей, які дуже мало що вміють? Чи тобі потрібна наша допомога? Чи тобі на ній залежить?
– Потрібна, – відповів велетень негайно, ні секунди не вагаючись. – І мені на ній залежить.
– Адже, – додав він, помовчавши, дуже тихо і м’яко. – Адже ви обидва це знаєте.
Дівчина – Маркета – зітхнула ще раз.
– Добре, – долучився до розмови Шарлей, – Сталося те, що сталося. Знай, Самсоне. що мені далеко до твого фаталізму. На мою думку, від неминучих речей надзвичайно легко врятуватися: досить просто-напросто їх не робити. Так само і з явищами, на які не можна дивитися байдуже… Досить просто відвести погляд. Тим більше що на цьому світі вони є радше нормою, ніж винятком. Але що зроблено, того вже, як бачу, назад радше не повернеш. Ми зробили добрий вчинок – і заплатимо за нього, бо за дурість завжди треба платити. Та перш ніж це станеться, план такий: дівчину треба розмістити в якомусь безпечному місці…
– Я відвезу її до Праги, – заявив Самсон. – До пані Поспіхалової.
Маркета демонстративно смикнулася на луці, по-котячому загарчала. Самсон проігнорував демонстрацію. Як, вочевидь, і те, що вона дуже сильно стискала його зап’ястя.
– Ти сам не можеш із нею їхати, – постановив Шарлей. – Ну що ж, їдемо всі. А що з Таулером і Батою? Якщо план походу на Троски далі актуальний, Таулер був би корисний, він стверджує, що знає спосіб, як пробратися в замок. Надто багато їм обом розкрити не можна, але фактично, у шулерні вони стали на наш бік і можуть через нас мати неприємності. Гунцледер може захотіти мститися. Вони обидва служать у таборитському війську, а лихо його знає, хто зі значних гейтманів грав… і програвав у Гунцледера…
– Хоч би не знати який значний був той гейтман, – пообіцяв Рейневан, – його можна буде втихомирити. І шулера, якби здійняв шум, теж. Бо на значних знайдуться значніші.
– Флютик.
– Ти вгадав. Тому ви всі їдьте до Праги. А я поїду далі. Під Білу Гору.
РОЗДІЛ СЬОМИЙ
у якому Рейневан добуває камінь з нирки, і в нагороду за це стає батьком. У рамках цієї ж нагороди додатково стає шпигуном. З усім, що з цього випливає.
Білою Горою називали безлісе узгір’я на захід від Праги, трохи далі за монастирем премонстрантів на Страхові. Війська, що прибували під Прагу, кілька разів використовували підніжжя гори як місце для табору. У результаті вимучені реквізиціями і грабуваннями мешканці навколишніх сіл забралися до дідька, і ця місцевість опустіла. Армії прибували і йшли геть, але були на Білій Горі й постійні мешканці. Богухвал Неплах, на прізвисько Флютик, зробив Білу Гору своєю ставкою і навчальним центром гуситської розвідки. Флютик міг мати ставку і в самій Празі, але не хотів. Столиці він не любив і боявся її. Прага, що тут скажеш, навіть у часи спокою й ладу була як приспане, але непередбачуване і завжди спрагле крові чудовисько. Пражани легко вибухали гнівом, а у гніві вони були страшні. Щодо тих, кого не любили.
У Празі мало хто любив Флютика.
Тому Флютик віддав перевагу Білій Горі. І саме тут він мав ставку. Завдяки тому, що він, Богухвал Неплах, має тут ставку, полюбляв говорити він, назва “Біла Гора” увійде в історію Чехії. Діти, казав він, вивчатимуть цю назву.
Світало, коли Рейневан минув колись багатий, а тепер пограбований й опустілий страховський монастир. Світало й починало дощити. Коли ж він дістався під Білу Гору, ранок був уже у повній силі. І вперіщив добрячий дощ.
Промоклі вартові біля частоколу абсолютно його проігнорували, стражник при коловороті махнув рукою, показуючи на майдан. Ніким не потурбований, Рейневан затягнув коня до стайні. У стайні були люди, вони дивилися, але ніхто ні про що не запитав.
Шпигунський осередок розбудовувався, дощ іще посилив запах недавно напиляних дощок і струганих брусів, який панував тут, усюди було повно стружки. З-за старих халуп і стодол визирали нові будинки, які сяяли новим тесом і стікали живицею із за-тесів. Не викликаючи нічийого зацікавлення, Рейневан підійшов під один із таких нових будинків – низький, видовжений, подібний на великий сарай. Він зайшов до сіней, потім до кімнати. Повної диму, пари, вологи. І людей, які їли, балакали, сушили одяг. Вони дивилися на нього. Мовчки. Він вийшов.
Зазирнув до великої світлиці. На лавках там сиділо щось із сорок чоловіків, які зосереджено слухали лекцію. Рейневан знав викладача, старезного діда, шпигуна, як стверджувала плітка, ще на службі у Карла IV[145]145
Німецький король Карл IV Люксембурзький був чеським королем Карлом І з 1346 по 1378 р.
[Закрыть]. Дідуган був такий древній, що плітці можна було вірити. Ба, якщо судити з віку та вигляду, він міг шпигувати і для Перемишлідів[146]146
Королівська династія, що правила в Чехії до 1306 р.
[Закрыть].
– А якби щось не так пішло, кхе-кхе… – повчав він, кашляючи. – Якби вас, теє, оточили, то пам’ятайте: найкраще вереск у якомусь людному місці здійняти, що це жиди, що все через жидів, що це жидівські штучки. Візьми їден з другим до писка кусок мила, біля міської криниці точи піну, плюй і кричи: “Рятуйте, пробі, вмираю, отруїли, отруїли, жиди, жиди!”. Народ зразу кинеться жидів громити, почнеться, теє, кхе-кхе, дике заворушення, Інквізиція ваш слід покине і за жидів візьметься, а ви собі спокійно ушиєтеся. Те саме й тоді, якби кого піймали і на муки взяли. Тоді, теє, дурня клеїти, кричати: “Я невинний, я сліпе знаряддя, жиди винні, вони наказали, золотом підкупили”. Повірять, це точно. У такі речі завжди, кхе-кхе, вірять.
– Гей! Рейневан!
Тим, хто його окликнув, був Славік Цандат, якого Рейневан знав ще з університетських часів. Коли Рейневан починав навчання, Славік Цандат вчився вже щонайменше вісім років і був старший від більшості докторів, не кажучи вже про магістрів. “Вчився”, зрештою, було не дуже адекватним словом: Славік Цандат в університеті бував, це правда, часом його там можна було помітити. Але стократ частіше його можна було застати в котромусь із борделів на Перштині або на Краківській. Або в міській каталажці, куди його регулярно запроторювали за п’яні дебоші і гармидери по ночах. Хоч і не юнак, Цандат обожнював скандали і бійки, тому не дивно, що після дефенестрації з ентузіазмом влився у потік революції. Рейневан анітрохи не здивувався, побачивши його у Флютика навесні 1426 року, під час свого першого візиту під Білу Гору.
– Здрастуй, Славіку. Ти що, став секретарем?
– Га? Ти про це? – Цандат підняв аркуші паперу і гусячі пера, які він ніс. – Це листи з неба.
– Листи звідки?
– Мене підвищили, – похвалився вічний студент, розчісуючи пальцями те, що колись було чуприною. – Брат Неплах перевів мене у сектор пропаганди. Я став письменником. Митцем. Замалим не поетом. Я пишу листи, які впали з неба. Розумієш?
– Ні.
– Ну то послухай, – Цандат узяв один із аркушів, примружив короткозорі очі. – Упалий з неба лист Матері Божої. Мій вчорашній витвір.
– Народе безвірний, покоління негідне і підступне, – став він читати голосом, що переходив у проповідницьку екзальтацію, – упаде на вас гнів Божий та лиха у трудах і в стадах, якими володієте. Позаяк не сповідуєте істинної віри, а слухаєте римського антихриста, відверну від вас свій лик, а Син мій засудить вас за зло, яке ви вчинили в Його святій Церкві, і покарає вас. як покарав Содом і Гоморру. І будете зубами скреготати і стогнати, амінь.
– Листи, що впали з неба, тямиш? – пояснив Цандат, бачачи, що Рейневан не тямить ні в зуб ногою. – Листи від Ісуса, листи від Марії, листи від Петра. Ми в пропаганді їх пишемо. Агітатори та емісари вивчають їх напам’ять, ідуть у ворожі країни, щоб сповіщати їх тамтешнім людям. Щоб, як каже шеф нашого сектора, так тамтешнім людям понасирати в голови, щоб не знали, хто свій, хто ворог і де котрий. Для цього і є листи з неба, тямиш? Оцей-от, послухай, лист від Ісуса. Глянь, як чудово написано…
– Знаєш, Славіку, я трохи поспішаю…
– Послухай, послухай! “Грішники та нечестивці, наближається вам кінець. Я терплячий, але якщо ви не порвете з Римом, з цією звіриною вавилонською, прокляну вас разом з Отцем своїм і з ангелами своїми…”
– Брат Белява? – врятував Рейневана голос за спиною. – Брат Неплах пильно прагне вас бачити, чекає. Дозвольте. Я проведу.
* * *
Один із новозбудованих будинків був більш імпозантним, нагадував панський дім. На першому поверсі знаходилося кілька світлиць, на другому – кілька досить по-спартанському обладнаних кімнат. В одній із кімнат стояло велике і аж ніяк не спартанське ложе. На ложі, накритий периною, лежав і стогнав Флютик.
– Де тебе носить? – дико завив він, побачивши Рейневана. – Я посилав по тебе до Праги, посилав під Колін! А ти… О-о-о… О-о-о-о-о-о-о-о! А-а-а-а-а-а-а-а-а-а-а!
– Що з тобою? Ага, не кажи. Я знаю.
– Ах, знаєш? Не може бути! То що зі мною? На що я страждаю?
– Загалом – на сечокам’яну хворобу. А зараз у тебе колька. Сядь. Підтягни сорочку, повернися. Тут болить? Коли я стукаю?
– А-а-а-а-а-а-о-о-о-о-а-а-а-ай!!! Курва!!!
– Поза сумнівом, ниркова колька, – встановив Рейневан. – Зрештою, ти й сам прекрасно знаєш. Це ж напевно уже не вперше, а симптоми характерні: болі, що находять приступами і віддають донизу, нудота, тиск на міхур…
– Перестань базікати. Почни лікувати, клятий знахарю.
– Ти несподівано опинився, – усміхнувся Рейневан, – у дуже доброму товаристві. На важку кам’яну хворобу і дуже болючі приступи ниркових кольок страждав Ян Гус у Констанці, коли сидів у в’язниці.
– Гм, – Флютик накрився периною і страдницьки усміхнувся. – То це, мабуть, ознака святості… З іншого боку, я перестаю дивуватися, що Гус тоді не зрікся… Він волів радше багаття, аніж такі болі… Господи, Рейневане, зроби щось із цим, благаю…
– Зараз приготую тобі щось болевгамовуюче. Але каміння треба усунути. Необхідний цирульник. Найкраще – спеціалізований літотоміст[147]147
Літотомія (від гр. lithos – камінь і tome – відрізування, відсікання) – операція вирізання каменів.
[Закрыть]. Я знаю в Празі…
– Не хочу! – завив шпигун, невідомо, більше від болю чи від люті. – Тут уже був такий! Знаєш, що він хотів зробити? Сраку мені хотів розрізати! Розумієш? Розрізати сраку!
– Не сраку, а промежину. Треба розрізати, а як же інакше добратися до каменів? Через розріз у міхур вводять довгі кліщі…
– Припини! – завив Флютик, бліднучи. – Навіть не говори про це! Я не для того тебе сюди викликав, висилав перепряжних коней… Вилікуй мене, Рейневане. Магічно. Я знаю, що ти можеш.
– Ти, либонь, маячиш у лихоманці. Чарівництво – це peccatum mortalium. Четверта празька стаття наказує карати чарівників смертю. Я приготую тобі заспокійливій напій, на зараз. І непентес[148]148
Непентес (гр. nepenthes – болетамувальний) – знеболююче.
[Закрыть], одурманюючий лік, на потім. Ти приймеш його, коли з’явиться літотоміст. Майже не відчуєш, коли він розрізатиме. А введення кліщів якось витримаєш. Тільки не забудь взяти в зуби кілок або шкіряний ремінь…
– Рейневане, – Флютик збілів як стіна. – Будь ласка. Я тебе озолочу…
– Ага, звичайно, озолотиш. Ненадовго, бо в засуджених до спалення чарівників золото конфісковують. Ти, мабуть, забув, Не-плах, що я працював на тебе. Багато бачив. І багато чого навчився. Зрештою, це порожні балачки. Я не можу магічно усунути камінь, бо, по-перше, така процедура ризикована. А по-друге – я не чаклун і не знаю заклинань…
– Знаєш, – холодно перебив Флютик. – я дуже добре знаю, що знаєш. Вилікуй мене, і я забуду, що знаю.
– Шантаж, так?
– Ні. Дрібне кумівство. Я буду твоїм боржником. І в рамках повернення боргу я перестану пам’ятати про деякі речі. А якщо ти будеш у потребі, зумію віддячити. Бодай мене пекло поглине, якщо…
– Пекло, – цього разу перебив Рейневан, – тебе так чи так поглине. Процедуру проведемо опівночі. Жодних свідків, тільки ти і я. Мені будуть потрібні: гаряча вода, срібний дзбанок або кубок, миски з жаром, мідний казанок, мед, березова і вербова кора, свіже ліщинове пруття, що-небудь зроблене з бурштину…
– Тобі доставлять усе, – запевнив Флютик, кусаючи від болю губи. – Усе, що захочеш. Клич людей, видавай накази, усе, що буде треба, тобі доставлять. Для чорної магії начебто часом буває потрібна людська кров або органи… Мозок, печінка… Не вагайся вимагати. Як треба буде, то… кого-небудь випатраємо.
– Я хотів би вірити, – Рейневан відкрив шкатулку з амулетами, – подарунок від Телесми, – що ти здурів, Неплах. Що біль затьмарив твій розум. Скажи, що те, що ти говориш, – це божевілля. Скажи це, дуже тебе прошу.
– Рейневане.
– Що?
– Я справді тобі цього не забуду. Буду твоїм боржником. Клянуся, виконаю будь-яке твоє бажання.
– Будь-яке? Добре.
* * *
Рейневан мав усі підстави пишатися. Він пишався, по-перше, своєю запобігливістю. Тим, що він не злазив докторові Фраундінштові з голови доти, доки той – попри початкове небажання – не виказав йому свої професійні секрети, навчивши кількох медичних заклинань. Пишався він і тим, що старанно попрацював над перекладами “Кітаб Сірр Аль Азар” Гебера і “Аль Хаві” Разеса, що ретельно вивчав “Regiment sanitatis” і “De morborum cognitione” – і що багато уваги присвятив хворобам нирок і сечового міхура, а особливо магічним аспектам терапії. Пишався, в принципі, і тим, що викликав у чарівника Телесми достатню симпатію, щоб той подарував йому на дорогу кільканадцять дуже практичних амулетів. Але найбільше, звичайно ж, Рейневан пишався результатом. А результат магічної процедури перевершив сподівання. Під впливом заклинання та активації амулету камінь у Флютиковій нирці розкришився, просте розслаблююче заклинання, яке застосовувалося під час пологів, прочистило сечовід, сильні сечогінні чари й трави довершили справу. Пробуджений від викликаного непентесом глибокого сну Неплах видалив рештки каменя разом з відрами сечі. Був, щоправда, і момент кризи: у якийсь момент Флютик почав сикати кров’ю, і перш ніж Рейневан устиг пояснити, що після магічної процедури це цілком нормальний симптом, шпигун заревів, залихословив, обсипав медика лайками, серед яких були визначення на кшталт “verfluchten Hurensohn” і “Йобаний мешуґене чарівник”. Не відриваючи погляду від свого члена, з якого струмувала кров, Неплах кликав збройних і погрожував медикові спалити його на вогнищі, посадити на палю і відшмагати – саме в такій послідовності. Врешті-решт він ослаб, а оскільки полегкість після кольки теж зробила свою справу – заснув. І проспав півдоби з гаком.
Дощ далі йшов. Рейневан нудився. Він сходив на лекцію старезного діда, колишнього шпигуна Карла IV. Відвідав тих, що писали листи з неба й апокаліпсиси, кілька з яких йому довелося вислухати. Заглянув до стодоли, де навчалися стентори, спеціальний сектор розвідки, що складався зі здорованів з гучними – як у Стентора – голосами. Стенторів готували до психологічної війни: їм належало руйнувати бойовий дух захисників замків і міст в облозі. Вони тренувалися далеко від табору, бо під час навчань ревіли так, що аж вуха пухли.
– Здавайтеся! Складайте зброю! Інакше вам! Усім смерть!
– Голосніше, – репетував керівник занять, диригуючи змахами рук. – Дружніше і голосніше! Раз-два! Раз-два!
– Дочок! Ваших! Погвал! Туєм! Дітей! Ваших! Пере! Ріжем! На! Списи! Наса! Димо!
– Брате Белява, – потягнув за рукав уже знайомий йому ад’ютант Флютика. – Брат Неплах просить до себе.
– Шкуру! Обде! Ремо! – ревіли стентори. – Яйця! Вам! Від! Ріжем!
* * *
Богухвал Неплах почувався вже зовсім добре, йому ніщо не дошкуляло, він був по-старому злосливий і брутальний. Вислухав те, що Рейневан мав йому сказати. Вираз обличчя, коли він слухав, не віщував нічого особливо доброго.
– Ви ідіоти, – прокоментував він викладену йому в скороченому вигляді і без подробиць аферу в шулерні. – Так ризикувати, і заради кого? Заради якоїсь проститутки! Вам усім могли перерізати горлянки, я справді дивуюся, що не перерізали, Гунцледер, певно, дав на той день вихідний своїм найкращим охоронцям. Ну, але не турбуйся, мій медику, любий моєму серцю і ниркам. Шулер не загрожуватиме ні тобі, ні твоїм компаньйонам-дивакам. Його попередять про наслідки.
– Щодо другої справи, – Флютик сплів пальці, – то ви ще більші ідіоти. Підкарконошшя охоплене вогнем, лужицьке прикордоння палає. Фартенберги, Біберштайни, Дони та інші католицькі вельможі постійно ведуть з нами, як вони самі її називають, шибеничну війну. Отто Бергов, пан на Тросках, уже доробився прізвиська “Гуситовбивці”. А що я поклявся виконати бажання? Я це відміняю. Primo, ти підступно мене обдурив, secundo, бажання ідіотське, tertio, ти не хочеш мені відкрити, чого ти там хочеш шукати. Обмізкувавши це все, я відмовляю. Твоя смерть на католицькій шибениці була би для нас втратою, тим прикрішою, що безглуздою. А в нас щодо тебе є плани. Ти нам потрібен у Шльонську.
– Як розвідник?
– Ти задекларував підтримку справі Чаші. Ти просився в лави Божих воїнів. І добре! Кожен повинен служити так, як він найкраще вміє.
– Ad maiorem Dei gloriam?
– Скажімо, так.
– Я набагато краще прислужуся як лікар, а не як шпигун.
– Оцінку залиш мені.
– Саме на твою оцінку я й покладаюся. Адже це в твоїй нирці я роздробив камінь.
Неплах довго мовчав, скрививши губи.
– Ну добре, зітхнув він, відвівши погляд. – Твоя правда. Ти мене вилікував. Врятував від мук. А я пообіцяв виконати бажання. Якщо ти аж так цього прагнеш, якщо це твоя найбільша мрія, поїдеш на Карконоші. А я не тільки не буду розпитувати, про що тобі в усьому цьому йдеться, а ще й полегшу тобі ескападу. Дам тобі людей, ескорт, гроші, контакти. Повторюю: я не питаю, які справи ти хочеш там вирішувати. Але ти маєш швидко обернутися. До Різдва ти повинен бути в Шльонську.
– У тебе на послугах сотні шпигунів. Вишколених у цьому ремеслі. Які шпигують за гроші або за ідею, але завжди охоче і без примусу. А ти вчепився мене, дилетанта, який шпигуном не хоче і не вміє бути, а тому й не надається, користі з мене буде як із цапа молока. Хіба в цьому є логіка, Неплах?
– А хіба я морочив би тобі голову, якби не було? Ти потрібен нам у Шльонську, Рейневане. Ти. Не сотні вишколених у ремеслі ідейних або професійних шпигунів, а ти. Ти особисто. Для справ, з якими ніхто, крім тебе, впоратися не зуміє. І в яких тебе ніхто не зможе замінити.
– Подробиці?
– Пізніше. По-перше, ти їдеш у небезпечні місця, можеш не повернутися. По-друге, ти відмовився виявити мені подробиці, так що ось тобі реванш. По-третє і найважливіше: я не маю часу. Виїжджаю під Колін, до Прокопа. У питанні ескапади звернися до Гашека Сикори. Він же дасть тобі й людей, спеціальний підрозділ. І пам’ятай: мусиш поспішати. До Різдва…
– Я повинен бути в Шльонську, знаю. Хоча зовсім не хочу. А нікудишній той агент, який не хоче. Який діє під примусом. Флютик якийсь час мовчав.
– Ти вилікував мене, – нарешті сказав він. – Вирвав з кігтів болю. Я віддячу. Зроблю так, що до Шльонська ти поїдеш без примусу. Ба навіть охоче.
– Та?
– Ти став батьком, Рейнмаре.
– Що-о-о?
– У тебе є син. Катажина Біберштайн, дочка Яна Біберштайна, пана на Штольці, у червні 1426 року народила дитину. Хлопця, народженого в день святого Віта, цим іменем й охрестили. Тепер йому, як легко підрахувати, рік і чотири місяці. Згідно з рапортами моїх агентів, прегарне дитинча, викапаний батько. Не кажи, що ти не хотів би його побачити.
* * *
– Чудово, – повторив Шарлей. – Двічі чудово.
– Я їй послав з десять листів, – з гіркотою нагадав Рейневан. – Певно, більше ніж десять. Знаю, час воєнний і неспокійний, але котресь із послань мусило дійти. Чому вона не відписала? Чому не дала мені знати? Чому про власного сина я мусив довідатися від Неплаха?
Демерит затягнув коневі вудила.
– Висновок напрошується сам, – зітхнув він. – Ти їй анітрохи не потрібен. Може, це звучить жорстоко, але тільки це є логічним. Може навіть…
– Що – “може навіть”?
– Може навіть це зовсім не твій син? Добре, добре, спокійно, без нервів! Я просто подумав уголос. Бо з іншого боку…
– Що – “з іншого боку”?
– Може бути й так, що… Та ні! Обійдеться. Скажу, а ти наробиш дурниць.
– Та говори, зараза!
– Ти не дочекався відповіді на листи, бо, може, старий Біберштайн взяв близько до серця ганьбу, розлютився, доцю разом з байстрям замкнув у вежі… Та ні, банальність, тьху, як з ярмаркової співанки. Алькасин і Ніколетта… Господи, та не кривися ти так, хлопче, бо мене страх проймає.
– Ти не говори дурниць, я не буду кривитися. Згода?
– Та звичайно що так.
* * *
Об’їхавши Прагу, вони вирушили на північ. Дощ падав невпинно, властиво, безперервно, бо якщо переставало лити, починало мрячити, а якщо переставало мрячити, починало мжити. Кінний загін загрузав у багнюці й просувався радше в черепашачому темпі – протягом двох днів вони добралися всього лише до Лаби, до мосту, що з’єднував Старий Болеслав і Брандис. Наступного дня, оминувши міста, вони рушили далі, у бік німбурзького тракту.
Самсон Медок, який їхав за Шарлеєм і Рейневаном, мовчав, тільки час від часу глибоко зітхав. Беренгар Таулер й Амадей Бата, які слідували за Самсоном, поринули у розмову. Розмова – можливо, причиною цього була погода, – досить часто переходила у сварку, на щастя, настільки ж короткочасну, наскільки гостру. У самому кінці, змоклі та похнюплені, їхали керетяни й пелетяни {21}. На жаль.
Шарлей, Самсон, Таулер і Бата прибули під Білу Гору у переддень святої Урсули, наступного дня після від’їзду Флютика, який на виклик Прокопа Голого вирушив під Колін. Рудоволоса Маркета, доповіли вони, у Празі була надійно розміщена в домі на розі Щепана і На Рибнічку, у пані Блажени Поспіхалової. Пані Блажена прийняла дівчину, бо мала добре серце, до якого Шарлей для впевненості апелював ще й сумою сто двадцять грошів готівкою й обіцянкою наступних дотацій. Отож Маркета – прізвища дівчина явно воліла не розкривати – була у відносній безпеці. Обидві пані, запевняв Самсон Медок, припали одна одній до душі і впродовж найближчих місяців не мали би одна одну повбивати. А потім, резюмував він, буде видно.
Той факт, що Беренгар Таулер і Амадей Бата далі трималися товариства, дещо дивував, бо, щиро кажучи, після розставання Рейневан не сподівався більше їх побачити. Таулер часто про щось радився з Шарлеєм, осторонь і потайки, тому Рейневан підозрював, що демерит спокусив його якоюсь дурнею, вигаданою перспективою фантастичної здобичі. Коли Рейневан запитав його прямо, Беренгар загадково усміхнувся і заявив, що надає їм перевагу перед таборитами Прокопа, яких покинув, бо війна – річ без майбутнього, а воячка – річ без перспектив.
– Звичайно, що так, – додав Амадей Бата. – Справді перспективна річ – це взуттєвий промисел. Усім потрібні черевики, хіба ні? Мій тесть – швець. Нехай-но я тільки назбираю трохи грошиків, нехай-но світ владнається, і я цим ділом займуся, розбудую тестеву майстерню до мануфактури. Буду виробляти чижми. У великих кількостях. Скоро весь світ буде носити чижми марки “Бата”, от побачите.
Дощ перестав мрячити й почав мжити. Рейневан став у стременах, озирнувся. Керетяни і пелетяни, намоклі й похнюплені, їхали за ними. Не загубилися в сльоті й імлі.
На жаль.
* * *
Паскудним товариством, строкатим і смердючим набродом ощасливив їх, як виявилося, Флютик. Посередньо. Безпосередньо це щастя спіткало їх з боку Гашека Сикори, заступника шефа сектора пропаганди.
– Ах, добрий день, добрий день, – привітав їх Гашек Сикора, коли Рейневан з’явився в нього з Шарлеєм і Таулером. – Ах, я знаю. Похід на Під’єштеддя. Я отримав відповідні інструкції. Усе приготоване. Моментик, хай-но я тільки закінчу з гравюрами… Ах! Мушу закінчити, емісари чекають…
