Текст книги "Божі воїни"
Автор книги: Анджей Сапковський
сообщить о нарушении
Текущая страница: 8 (всего у книги 36 страниц)
– Стосовно союзу і дружби, – озвався, коли вони лишилися самі, Герман Цеттріц Молодший, пан на Шварцвальдау. – Стосовно майбутньої співпраці… Майбутньої спільної боротьби і братства по зброї… І поділу здобичі, природно… Чи можемо ми, брате чеху, обговорити деталі?
* * *
Відразу ж за брамою вони пришпорили коней, погнали галопом. Небо на заході темніло, навіть чорніло. Вихор завивав і свистів у кронах ялиць, зривав сухе листя з дубів і грабів.
– Пане Влк!
– Що?
– Дякую! Дякую за звільнення!
Залізноокий ксьондз обернувся в сідлі.
– Ти мені потрібний, Тибальде Раабе. Мені потрібна інформація.
– Розумію.
– Сумніваюся. Ага, Раабе, іще одне.
– Слухаю, пане Влк.
– Ніколи більше не вимовляй уголос мого прізвища.
* * *
Село, певно, лежало прямісінько на шляху загонів Башті-на з Поростле, які після минулорічного нападу на кшешівський монастир грабували землі між Ландесгутом і Валбжихом. Чимось, певно, це село мусило гуситам не догодити, бо від нього залишилася чорна випалена земля, з якої тільки де-не-де щось стирчало. Небагато залишилося і з місцевого костелика – якраз стільки, щоби можна було розпізнати, що це був костелик. Єдине, що вціліло, – це придорожній хрест і розташований за згарищем храму цвинтар, захований у вільшанику.
Вітер дув, чесав покриті лісами схили гір, затягував небо чорно-синьою паволокою хмар.
Залізноокий ксьондз притримав коня, обернувся, зачекав, поки під’їде Тибальд Раабе.
– Злазь, – сухо сказав він. – Я казав, що ти повинен надати мені деяку інформацію. Тут і зараз.
– Тут? На цьому зловісному урочищі? Якраз коло цвинтаря? В сутінки? Під голим небом, з якого ось-ось вперіщить? Не можемо поговорити в корчмі, за пивом?
– Я вже і так достатньо через тебе розконспірувався. Не хочу, щоби мене з тобою бачили. І пов’язували. Тому…
Він урвав, побачивши, як очі голіарда розширюються від жаху.
Перш за все вони побачили вибух чорного птаства, яке зірвалося з заростей, що оточували цвинтар. А тоді побачили танцівників.
Один за одним, рядочком, тримаючись за руки, виходили з-за цвинтарного муру скелети, витанцьовуючи в диких і гротескних стрибках. Декотрі голі, декотрі без деяких частин, декотрі прикрашені порваними рештками саванів – вони танцювали, вихитуючись і високо підкидаючи костисті ступні, голінні та стегнові кістки, ритмічно клацаючи при цьому щербатими щелепами. Вітер вив, завивав як проклятий, свистів між ребрами і в тазових кістках, виграв на черепах, немов на окаринах.
– Totentanz… – зітхнув Тибальд Раабе. – Danse macabre[118]118
Totentanz, danse macabre – танець смерті (нім., фр.).
[Закрыть]…
Хоровод кістяків тричі обійшов цвинтар, потім, усе ще тримаючись за руки, скелети рушили у ліс на схилі, все ще пританцьовуючим кроком, виконуючи різні па. Вони йшли, з підскоками і торохкотінням, у заметілі листя, в завірюсі попелу, що здіймався з пожарища. Хмари чорного птаства супроводжували їх весь час. Навіть тоді, коли жахливі танцівники зникли в гущавині, птахи, які кружляли понад верхівками дерев, позначали шлях їхньої процесії.
– Знак, – пробелькотів голіард. – Лиха прикмета! Прийде зараза… Або війна…
– Або і те, й інше, – знизав плечима залізноокий. – Виходить, хіліасти не помилялися. Цей світ не має шансів проіснувати до кінця другого тисячоліття, загибель, судячи з усіх видимих знаків, спіткає його набагато раніше. Я б навіть сказав, скоро. Скоріше ходімо, Тибальде. Я передумав. Пошукаймо все-таки якогось постоялого двору. Десь якнайдалі звідсіля.
* * *
– Ех, пане, – сказав Тибальд Раабе з повним ротом гороху і капусти. – А де ж мені таку інформацію дістати? Звичайно, про те, що я знаю, розповісти вам я можу, з подробицями. Про Петерліна з Беляви. Про його брата Рейневана і про роман Рейневана з Аделею Стерчевою, про те, що з цього вийшло. Про те, що сталося в раубрітерському селищі Кромолін та на турнірі в Зембицях… А що там у Рейневана, пане? Здоровий? Добре мається? Він? Самсон? Шарлей?
– Не відходь від теми. Але якщо вже ми про це говоримо, то хто він, цей Шар лей?
– Не знаєте? Та він нібито порочний монах або ксьондз, який начебто втік з монастирської в’язниці. Кажуть також – а конкретно мені про це розповідав такий собі Тассіло де Тресков – що Шарлей брав участь у вроцлавській едиції[119]119
Заворушення, бунт (заст.).
[Закрыть] 1418 року. Знаєте, вісімнадцятого липня, коли збунтовані різники і шевці забили бургомістра Фрайбергера і шістьох засідателів. Тридцять бунтівничих голів упало за це під сокирою на вроцлавському ринку, а тридцятьох було засуджено до вигнання. А позаяк Шарлей усе ще носить голову на плечах, то мусив бути поміж тими вигнаними. Я думаю…
– Досить, – перебив залізноокий. – Наступні відомості. Ті, про які я просив. Про напад на збирача податків і на конвой, якій віз зібраний податок. Конвой, у якому був Рейневан. У якому був і ти, Тибальде.
– Айно, айно, – голіард зачерпнув ложку гороху. – Що знаю, те знаю. І розповім, чому б і ні. Але про ці інші речі…
– Про чорних вершників, які кричать: “Adsumus”. і явно вживають арабську субстанцію під назвою гашш’иш.
– Отож-бо. Я не бачив і не знаю про це взагалі нічого. Де мені взяти ці відомості? Звідки їх дістати?
– Спробуй, – голос залізноокого небезпечно змінився, – пошукати в мисці, яка в тебе під носом. Між горохом і шкварками. Знайдеш – тобі ж краще. Збережеш час і сили.
– Розумію.
– Дуже добре. Усі відомості, Тибальде. Усе, що тільки можна. Факти, плітки, чутки, те, про що говорять по корчмах, на базарах і ярмарках, у монастирях, казармах і борделях. Про що ксьондзи патякають на проповідях, парафіяни у процесіях, райці по ратушах, а баби при криницях. Ясно?
– Як сонце.
– Сьогодні переддень святої Ядвіги, чотирнадцяте жовтня, вівторок. Через п’ять днів, у неділю, зустрінемося у Свидниці. Після меси, перед фарою Станіслава і Вацлава. Коли побачиш мене, не підходь. Я піду, а ти йди слідом. Зрозумів?
– Так, пане Влк… Кгм… Пробачте…
– Цього разу ще пробачаю. Але наступного разу я тебе вб’ю.
* * *
Tempora cum causis Latium digesta per annum
lapsaque sub terras ortaque signa canam…
Учням колегіатської школи Святого Хреста в Ополі на сьогодні задали “Fasti” Овідія. З-над Млинівки долинало перегукування рибалок і вереск праль, які сварилися між собою. Вендель Домараск, magister scholarum, поклав у тайник рапорти агентів. Зміст більшості рапортів був тривожний.
Щось готувалося.
“Тип із залізними очима, – подумав Вендель Домараск, – через нього виникнуть проблеми. Я знав це відразу, як тільки його побачив. Зрозуміло, навіщо його сюди прислали. Це вбивця. Таємний убивця. Присланий для того, щоб когось прибрати. А після цього завжди починаються переслідування, вибухає лютий терор. І не можна спокійно працювати. Шпигунство любить спокій, не терпить метушні і сум’яття.
А особливо воно не терпить людей для спеціальних завдань.
Чому, – магістр спер підборіддя на переплетені долоні, – чому він запитував про Фогельзанг[120]120
Фогельзанг (нім. Vogelsang) – пташиний спів.
[Закрыть]?”
* * *
– Фогельзанг. Вам щось говорить ця назва?
– Природно, – Домараск, хоч і вражений, опанував себе, не дозволив здригнутися навіть брові. – Звісно, що говорить.
– Тоді я слухаю.
– Криптонім “Фогельзанг”, – магістр постарався, щоб його тон був діловим, а голос – байдужим, – присвоїли таємній групі для спеціальних завдань, яка підпорядковувалася безпосередньо Жижці. Група мала координатора і зв’язкового. Коли той загинув за дивних обставин, зв’язок обірвався. Фогельзанг просто зник. Я отримав наказ знайти групу. Я доклав зусиль. Почав пошуки. Безрезультатно.
Він не опустив погляду, хоча залізні очі кололи, як голки.
– Факти я знаю, – у голосі прибульця не було й сліду емоцій. – Те, про що прошу, – це ваша власна думка щодо цього питання. І ваші висновки.
“Висновки, – подумав Домараск, – уже давно зроблено. Їх зробив Флютик, Богухвал Неплах, який тепер гарячково шукає винних. Бо Фогельзанг, у цьому немає жодної таємниці, отримав із Табора кошти. Величезні гроші, які малі піти на фінансування “спеціальних операцій”. Гроші явно були занадто великі, а завербовані у Фогельзанг люди – занадто спеціальні. Результат – зникли гроші, зникли люди. І швидше за все – безповоротно”.
– Зв’язковий і координатор Фогельзангу, – сказав вій під поглядом, який його підганяв, – був, як я вже сказав, убитий. Обставини вбивства були не тільки загадковими. Вони насторожували, а поголос зробив із них просто жахіття. Страх перед смертю може перемогти лояльність і відданість справі. У великій тривозі й боячись за життя про лояльність забувають.
– Про лояльність забувають, – повільно повторив прибулець. – А ви про вашу забули б?
– Моя не є непевною.
– Розумію.
“Сподіваюся, що так, – подумав Домараск. – Сподіваюся, що ти зрозумів. Бо я знаю чутки, які ходять серед оточення Прокопа і Флютика, – про зраду, про змову. Змова, ще б пак! Формують якусь секретну “спеціальну групу”, вербуючи до неї шахраїв з темною біографією, які на перший сигнал про загрозу дезертирують і викрадають довірені їм гроші. А після цього шукають змови.
І присилають у Шльонськ убивцю”.
Пралі над Млинівкою сварилися і звинувачували одна одну в проституції. Рибалки лаялися. Учні декламували Овідія.
Adnue conanti per laudes ire tuorum
deque meo pavidos excute corde metus…
“Цікаво, – подумав магістр, зачиняючи вікно, – де зараз цей тип?”
* * *
– Ти знаєш цю жінку? – запитав друга Парсіфаль Рахенау. – І цю панну?
– Ти ж бачив, що я з нею вітався, – буркнув у відповідь, попускаючи пояс, Генріх Барут на прізвисько Шпачок. – Що я її в ручку чмокав. Ти думаєш, я маю звичай чужих бабів у руку чмокати? Це моя стрийна, Грозвіта, видно, в дорозі. Та товстощока – то її покоївка. А та, яка в чепчику, – її економка.
– А панна?
– Дочка стрийни, отже, моя кузина. Стрийна – дружина мого стрия. Але не стрия Генріха, який сидить на Смарховіцах і якого звуть Гейнеманом, ані того з Голої Гори, Генріха, якого звуть Журавлем, а того третього, наймолодшого батькового брата, якого звати…
– Генріх, – відгадав Парсіфаль Рахенау, який задивився на світловолосу дівчинку.
– Ти з ним знайомий? А, ну то тоді ти знаєш. Так от, він – мій стрий, стрийна – його дружина, а дівчисько – їхня донька. Звати її Офка. А що це ти на неї так витріщаєшся, га?
– Я… – почервонів хлопець. – Нічого… Я тільки так…
Офка фон Барут тільки вдавала, ніби повністю зайнята тим, що вертиться на лаві, махає ногами, постукує ложкою по мисці, витріщається в стелю і смикає за кінець коси. Насправді вона вже давно помітила зацікавленість зброєносця і зненацька вирішила відреагувати. Показавши йому язика.
– Коза, – з відразою прокоментував Шпачок. Парсіфаль не прокоментував. Він був цілковито зачарований. Єдине, що його непокоїло, – це питання спорідненості. Рахенау були споріднені з Барутами, котрась із сестер дядька Гавейна була, здається, кузиною тітки дружини Генріха, якого звали Журавлем. Така річ, напевно, потребувала диспенси[121]121
Диспенса (від середньов. лат. dispensare – звільняти) – звільнення від застосування якогось церковного правила.
[Закрыть], а з диспенсою бувало по-різному. Парсіфаль думав про одруження як про неприємний обов’язок, якщо не взагалі покарання, але тепер зрозумів поза будь-яким сумнівом, що якщо вже женитися, то він у тисячу разів більше воліє світловолосу Офку фон Барут, ніж худу як тріска і прищувату Зузанну, яку вперто сватав Рахенау її батько, старий Альбрехт фон Гакеборн, пан на Пшевозі. Парсіфаль мав твердий намір відтягувати одруження, скільки вдасться. Але з роками Зузана Гакеборн могла щонайбільше примножити свої прищі, натомість Офка мала задатки вродливої панни. Вельми вродливої панни…
Вродлива in spe панна, явно втішена його зацікавленням, спочатку вишкірила на нього нижні зубки, а тоді знову звісила язичок аж на підборіддя. Матрона в чепчику, яка сиділа поруч, різко її вишпетила. Офка вишкірила зубки, цього разу, для різноманітності, – верхні.
– Скільки… – пробурмотів Парсіфаль Рахенау. – Скільки їй буде років?
– А що мене це може обходити? – відмахнувся Шпачок. – І тебе, якщо вже ми про це говоримо? Жери швидше цю кашу, нам тра в дорогу. Пан Пута розгнівається, якщо ми не приїдемо до Клодзька вчасно.
– Якщо не помиляюся, – пролунало коло них, – я маю справу зі шляхетними панами лицарями Генріхом Барутом і Парсіфалем фон Рахенау?
Вони підвели голови. Біля них стояв ксьондз, високий, сивуватий. З очима кольору заліза. А може, вони тільки здавалися такими в задимленому повітрі корчми?
– Таки так, – Парсіфаль Рахенау схилив голову. – Таки так, святий отче. Це ми. Але ми не лицарі. Ще не пасовані…
– Але ж це, – усміхнувся ксьондз, – тільки питання часу. Та ще й недовгого, я впевнений. З вашого дозволу, я отець Шльосскнехт, слуга божий… Ох і холодно ж сьогодні… Випити б грітого вина… Чи панове лицарі зроблять мені честь і погодяться, щоб я приніс по кухлику і для них? Є охота?
Шпачок і Парсіфаль перезирнулися, проковтнули слину. Охота була, ще й велика. Гірше було з готівкою.
– Отець Шльосскнехт, слуга Божий, – ксьондз, ставлячи на стіл кухлі, поновив презентацію. – Тепер при бжегській колегіаті. До того капелан лицаря Отто Кауффунга, упокій, Господи, його
душу…
– Капелан пана Кауффунга! – Парсіфаль Рахенау відірвав погляд від Офки фон Барут, мало не захлинувшись грітим вином. – Клянуся головою святого Тибурція! Таж він, у битві порубаний, на моїх руках сконав! Два роки тому це було, у вересні, у Голеньовських борах. Я був у його почті, на який напали бриганти[122]122
Бригант (з іт. brigante) – розбійник.
[Закрыть]! Тоді, коли розбійники двох панн викрали, Біберштайнівну й Апольдівну. Щоби пізніше їх обох поганьбити, небог.
– Боже, будь милостивий, – склав руки ксьондз. – Невинних панн поганьблено? Скільки ж то зла у світі… Скільки зла… Скільки гріху… А хто ж міг на таке діло наважитися?
– Лицарі-розбійники. Їхнім ватажком був Рейнмар Беляу. Лотр і чарівник.
– Чарівник? Неймовірно!
– Повірите, коли розкажу. Я на власні очі бачив… Та й чув немало…
– Я також багато що розповісти можу, – Шпачок сьорбнув з кухля. Його щоки вже неабияк розчервонілися. – Бо і я бачив чорнокнижницькі штучки цього Беляу! Відьом бачив, які на шабаш летіли! І людисьок побитих на гостинці під Франкенштейном, біля Горохової гори!
– Бути не може!
– Може, може, – хвалькувато запевнив Шпачок. – Правду повідаю! Людей пані Дзержки де Вірсінг, торговки кіньми, побили Чорні Вершники. Рота Смерті. Дияволи! Самі чорти у цього Беляу на послугах! Не повірите, коли я вам розповім!
Залізноокий ксьондз запевнив, що повірить. Гріте вино вдаряло в голову. Розв’язувало язики.
* * *
– Як ви сказали, велебний? – наморщив лоба Фричко Ностіц, закидаючи сідло на балку. – Як вас звуть?
– Отець Габершрак, – повторив ксьондз тихим голосом. – Канонік у костелі Пресвятої Діви в Ратиборі.
– Так-так, я чув про вас, – підтвердив з абсолютно впевненим виразом обличчя Фричко. – То яка у вас до мене справа? Така пильна, що ви аж у стайні мене переслідуєте? якщо йдеться про Гедвіжку Штраухівну, оту, що якраз із Ратибора, то клянуся, хай мене спалить святий Антоній, вона бреше. Батьком її байстряти я бути ніяк не можу, бо пендзлював її тільки раз, та й то в задок.
– Та ні, та ні, – швидко промовив ксьондз. – Йдеться про зовсім іншу справу, ніж Штраухівна, запевняю вас. Хоча, я б сказав, не менш делікатну. Я хотів би довідатися… Гм-м-м… Я хотів би довідатися про обставини смерті мого близького родича. Ой, може, все-таки ні… Я б радше волів…
– Що ви б воліли?
– Порозмовляти про це з кимось іншим. Позаяк…
– Щось ти крутиш, патер. Кажи – або гуляй звідси! Мені до корчми спішно, друзі чекають. Ти знаєш, що таке друзі? Дружина? Ну! То кажи швидко, в чому річ!
– А ви відповісте, якщо я запитаю?
– А то вже, – закопилив губу Фричко фон Ностіц, – побачимо. Бо надто часто ви, попи, пхаєте свого носа куди не треба. Надто часто. Замість того, щоби займатися своїми справами. І молитовником. Молитися Богу і допомагати бідним, як наказує статут.
– Я так і знав, – спокійно відповів ксьондз, піднімаючи очі, які, як виявилося, були кольору заліза. – Я передбачав, що ви так відповісте. Тому я хотів вас попросити всього лише бути посередником. Порозмовляти-бо я хотів із вашим другом, тим італійцем… Його мені особливо рекомендували. Як наймудрішого і найдосвідченішого з-поміж вас.
Фричко вибухнув сміхом, таким голосним, що аж коні почали хропти і тупати.
– Оце тобі маєш! Покепкували з тебе, патер, на посміховисько виставили. Вітелоццо Гаетані – найдосвідченіший? У чому? Хіба що у випивці. Наймудріший? Це п’ємонтський бевзь, справжнісінький телепень, бовдур невчений. Усе, що він міг би тобі сказати, це його постійні cazzo, fanculo, puttana і porcamadonna[123]123
Полювання, груба лайка, повія, груба лайка (іт.).
[Закрыть]. Більше слів він не знає! Хочеш дізнатися правду? То питай розумних. Мене, щоб далеко не шукати.
– Якщо на те ваша воля, – ксьондз примружив очі, – то запитаю. Як і за яких обставин загинув пан Гануш Трост, купець, убитий два роки тому поблизу Срібної гори?
– Ха, – фиркнув Фричко. – Я чекав на щось подібне. Але вже пообіцяв, тому скажу.
Він сів на стаєнній лавці, показав ксьондзові на другу.
– У місяці вересні це було, якраз два роки тому, – почав він. – Ми виїхали з Кромоліна, раптом дивимося, хтось їде слідом. Зробили засідку, впіймали. І хто ж нам, дивимося, до рук потрапив? Не вгадаєш: Рейневан де Беляу. Отой чарівник і злочинець, ґвалтівник панн. Ти чув про Рейневана де Беляу, ґвалтівника панн?
– Що має спільного ґвалтівник панн зі смертю Троста?
– Зараз розповім. Ох і здивую я тебе, патер. Здивую…
* * *
– Брат Кантор? Анджей Кантор?
– Я, – диякон у костелі Воздвиження Святого Хреста аж підскочив, почувши голос за спиною. – Це я…
Чоловік, який стояв за ним, був одягнений у чорний плащ, розшитий квітками, сірий приталений дублет[124]124
Вузький одяг типу куртки з білого полотна або вовняної тканини на підкладці, вдягався поверх сорочки, у холодну пору – підбитий хутром.
[Закрыть] і берет з пір’ям, вбрання за модою, прийнятою серед багатших купців і патриціїв. Але було в цьому чоловікові щось, що з купецтвом і міщанством ніяк не пов’язувалося. Диякон не знав, що саме. Може, дивна складка губ. Може, голос. Може, очі. Дивні. Кольору заліза.
– У мене тут для вас, – залізноокий видобув з-за пазухи капшук, – плата. За передачу до рук Святої Курії Рейнмара фон Беляу, яка відбулася, згідно з нашими книгами, тут, у місті Франкенштейн, quintadecima die mensis Septembris Anno Domini 1425[125]125
П’ятнадцятого дня місяця вересня Року Божого 1425 (лат.).
[Закрыть]. Плата трохи запізніла, але, на жаль, так працює наша бухгалтерія.
Диякон і не думав запитувати, що це за “наші книги” і “наша бухгалтерія”. Він здогадувався. Взяв із рук чоловіка капшук. Набагато легший, ніж він сподівався. Але він не думав, що був сенс сваритися за відсотки.
– Я… – наважився він. – Я завжди… Свята Курія завжди на мене покластися може… Як тільки що підозріле побачу… Зразу ж доношу… Як стій до пріора лечу… От, не далі як у тамтой четвер, крутився по суконних рядах один такий…
– За згаданого Беляву, – перебив залізноокий, – ми особливо вдячні. Великий це був злочинець.
– Ну! – пожвавився Кантор. – Розбійник! Чарівник! Людей, кажуть, мордував. Труїв, розказують. На самого зембицького князя руку підняв. В Олесниці заміжніх жінок магією знаджував, знаджених ганьбив, а потім магією чинив так, щоби вони все забули. А доньку пана Яна Біберштайна взяв і викрав, а потім силою зґвалтував.
– Силою, – повторив, викривляючи губи, залізноокий. – А міг же, як чарівник, магією знадити, знаджену ганьбити туди-сюди, а потім магією зробити так, щоб вона про все забула. Якось тут, друже, логіки бракує, тобі не здається?
Диякон мовчав, розкривши рота. Він не дуже знав, що таке “логіка”. Але підозрював найгірше.
– А якщо ти такий пильний, як похваляєшся, – досить байдужо тягнув далі залізноокий, – то чи не допитувався хто-небудь про Беляу? Пізніше, після арешту? Це міг бути якийсь спільник, гусит, вальденс або катар.
– Ви… пи… тував один, – промимрив проти власної волі Кантор. Він боявся наступних запитань. Головним чином одного: чому він не доніс на того, хто випитував. А не доніс зі страху. З жаху, який у ньому викликав той, хто випитував. Чорноволосий, вбраний у чорне, з начебто пташиною фізіономією. І з поглядом диявола.
– Як він виглядав? – солодко запитав залізноокий. – Опиши. Якомога докладніше. Будь ласка.
* * *
У парафіяльному костелі – на втіху чоловікові з залізними очима – не було жодної живої душі. На порожню і просмерджену фіміамом пресвітерію дивилася з центральної дошки триптиху патронеса храму, свята Катерина Александрійська, оточена товстощокими ангеликами, які визирали з-за хмарин.
Залізноокий став на коліна перед вівтарем і ковчежцем, піднявся, швидкою ходою рушив і бік схованої у пітьмі бічного нефа сповідальні. Але перш ніж він устиг у ній всістися, з боку ризниці прозвучав голосний пчих і дещо тихіша лайка, а після лайки сповнене каяття: “Даруй, Господи”. Залізноокий теж вилаявся.
Але “Даруй, Господи” собі подарував. Потягнувся під плащ по капшук, бо скидалося на те, що без хабара не обійдеться.
Той, хто підійшов, виявився згорбленим ксьондзиком у закуйовдженій сутані, мабуть, сповідник, бо прямував він саме у бік сповідальні. Побачивши залізноокого ксьондза, став як укопаний і роззявив рота.
– Слава Ісусу Христу, – привітався залізноокий, вдягаючи на обличчя якомога люб’язнішу усмішку. – Вітаю, отче. У мене до вас…
Він обірвав.
– Брат… – обличчя сповідника раптом зм’якло, обвисло від здивування та недовірі. – брат Маркус! Це ти? Ти! Ти вцілів! Вижив! Очам не вірю!
– І правильно, – холодно відповів ксьондз з очима кольору заліза. – Бо ти помиляєшся, отче. Мене звати Кнойфель. Отець Ян Кнойфель.
– Я брат Каетан! Ти не впізнаєш мене?
– Ні.
– Але я тебе впізнаю, – старий сповідник склав руки. – Ми ж чотири роки провели в монастирі в Хрудимі… Щодня молилися в одному монастирі й приймали трапезу в одній трапезній. Щодня проходили один повз одного на кружганках. Аж до того жахливого дня, коли під монастир підійшли єретицькі орди…
– Ти плутаєш мене з кимось.
Сповідник якийсь час мовчав. Нарешті його обличчя проясніло, а усмішка деформувала губи.
– Розумію! – заявив він. – Інкогніто! Ти боїшся диявольських слуг, які мають довгі та мстиві руки. Даремно, брате, даремно! Не знаю, Божий мандрівче, які тебе вели дороги, але тепер ти серед своїх. Нас тут багато, нас тут ціла група, ціла communitas[126]126
Громада, спільнота (лат.).
[Закрыть] бідних утікачів, вигнанців, вигнаних з вітчизни, вигнаних зі своїх пограбованих монастирів та осквернених храмів. Тут є брат Геліодор, який ледве врятувався з Хомутова, є абат Вецгаузен з Кладрубів, є втікачі зі Страгова, з Яромержа і Бржевнова… Володар цих земель, чоловік шляхетний і богобоязливий, сприяє нам. Він дозволяє нам вести тут школу, виголошувати проповіді про злочини єретиків… Він захищає й охороняє нас. Я знаю, через що ти пройшов, брате, розумію, що ти не хочеш розкривати себе. Якщо така твоя воля, я збережу таємницю. Слова не скажу. Захочеш іти далі, нікому не скажу, що я тебе бачив.
Залізноокий ксьондз якийсь час дивився на нього.
– Звичайно, – сказав він нарешті, – що не скажеш.
Блискавичний рух, удар з вкладеною в нього всією силою плеча. Озброєний зубатим кастетом п’ястук ударив сповідника просто в адамове яблуко і всадив його глибоко в роздушену гортань і трахею. Брат Каетан захарчав, схопився за горло, його очі вилізли з орбіт. Він пережив різанину, яку таборити Жижки влаштували в хрудимському монастирі домініканців у квітні 1421 року. Але цього удару він не міг пережити.
Свята Катерина і товстощокі ангелики байдужо дивилися, як він умирає.
Ксьондз із залізними очима зняв з пальців кастет, нахилився, вхопив покійника за сутану і затягнув його за сповідальню. Сам усівся на лавочці, закриваючи обличчя каптуром. Він сидів у цілковитій тиші, серед запаху фіміаму і свічок. Чекав.
Близько полудня сюди, до парафіяльного костелу своєї патронеси, мала прийти до сповіді – разом з дитиною – панна Катажина фон Біберштайн, донька Яна Біберштайна, пана на Штольці. Залізноокого цікавили грішні думки панни Катажини Біберштайн. Її грішні вчинки. І деякі надзвичайно грішні факти її біографії.
* * *
У місті Свидниці, у неділю дев’ятнадцятого жовтня, невдовзі після меси, спів і звуки лютні приваблювали перехожих на вулицю Котлярську, туди, де торгував своїм крамом гончар, неподалік провулку, що вів до синагоги. Стоячи на бочці, немолодий голіард у червоному каптурі та вирізаній зубчиками басці бренькав на струнах і співав.
На біскупів не дивитись,
Щоб їм золотом вдавитись:
Нашу віру запродали.
Боже, дай, щоб перестали…
З кожним наступним куплетом прибувало слухачів. Натовп навколо голіарда зростав і тіснішав. Щоправда, були й такі, які квапливо втікали, зорієнтувавшись, що в голіардовій пісеньці йдеться не про секс, як вони сподівалися, а про небезпечну останнім часом політику.
Двір попсув нам капеланів,
Каноніків та деканів.
Все у церкві занепало,
Побожності дуже мало {12}…
– Правда, правда! Свята правда! – загорлали кілька голосів із юрби. І моментально розпочалася дискусія. Одні вдалися в гостру критику кліру та Риму, інші, навпаки, бралися захищати, тверезо зауважуючи, що як не Рим – то що? А голіард скористався з нагоди і тихцем змився.
Він повернув у Хмільні підсіння, потім у Замкову вулицю, прямуючи до підвалля[127]127
Місце під міськими стінами, валами.
[Закрыть] при Гродській брамі. Невдовзі він побачив мету своєї подорожі – вивіску пивниці “Під Червоним Грифом”.
– Ти гарно співав, Тибальде, – почув він за спиною. Голіард відхилив каптур, досить виклично подивився просто в очі кольору заліза.
– Дві години, – з докором промовив він, – я чекав на вас після меси під фарою. Ви не зволили показатися.
– Ти гарно співав, – залізноокий, сьогодні в мендикантській рясі мінорита, не визнав за потрібне виправдовуватися чи вибачатися. – Гарно, клянуся душею. Тільки трохи небезпечно. Ти не боїшся, що тебе знову в тюрму запроторять?
– По-перше, – закопилив губу Тибальд Раабе, – pictoribus atque poetis quodlibet audendi semper fuit aequa potestas {13}. По-друге, а як іще я можу працювати задля справи. Я не шпигун, який криється в пітьмі або під чужим одягом. Я агітатор, моя справа – йти межи люди…
– Добре, добре. Інформація.
– Сядьмо десь.
– Конче тут?
– Тут пиво найліпше.
– Тих чорних вершників, про яких ви запитували, – розповів голіард, коли вони всілися за стіл, – у Шльонську бачили багато разів. Зокрема, цікава річ, їх бачили як під Стшеліном, коли було вбито пана Барта, так і поблизу Собутки, коли загинув пан Чамбор з Гейссенштейна. У першому випадку бачив недоумок пастух, у другому – п’яний органіст, тож, як легко здогадатися, жодному з них не повірили. Більш вірогідними я вважаю конюхів і машталірів пані Дзержки де Вірсінг, торговки кіньми, кортеж якої лицарі в чорних обладунках атакували і розгромили під Франкенштейном. С багато свідків цієї події. Цікаві речі розповідають і слуги Інквізиції…
– Ти розпитував слуг Інквізиції?
– Та що ви. Не сам. Через довірених осіб. Слуги вибовкали, що папський інквізитор, велебний Гжегож Гейнче, вже принаймні два роки провадить інтенсивне розслідування у справі якихось демонічних вершників, що роз’їжджають по Шльонську на чорних конях. Навіть назви попридумували: “Рота Смерті” або, по-біблійному, “Демони полуденної пори”. А ще на них кажуть… “Месники”. Але так, щоб інквізитор не чув. Бо вже давно стало зрозуміло, що Рота Смерті вбиває людей, яких підозрюють у сприянні гуситам, у торгівлі з ними, у постачанні їм продовольства, зброї, пороху, свинцю… Або коней, як це робила щойно згадувана Дзержка де Вірсінг. “Тому Чорні лицарі – це наші союзники, а не вороги, – шепчуться за спиною інквізитора його люди. – Нащо їх вистежувати, нащо їм заважати? Завдяки ним у нас менше роботи.”
– А напад на колектора, який віз податок? Призначений, як-не-як, для війни з гуситами?
– Невідомо, чи на збирача податку напала саме Рота. Про цю справу нічого не відомо.
Залізноокий досить довго мовчав.
– Мені цікаво, – нарешті сказав він, – чи хтось міг вижити після цього нападу.
– Не думаю.
– Ти вижив.
– Я, – Тибальд Раабе злегка усміхнувся, – маю досвід. Безперервно або переховуюся, або втікаю, так часто, що я вже виробив у собі інстинкт. Відколи я покинув краківську альма-матер заради мандрівки, лютні й пісні. Знаєте, як воно є, пане Влк: поет – це як диявол у жіночому монастирі, завжди все саме на нього звалять, його ж таки у всьому звинуватять. Треба вміти втікати. Інстинктивно, як сарна, як тільки щось, не думати, а відразу драла. Зрештою…
– Що зрештою?
– Мені тоді, на Сціборовій Вирубці, неабияк пощастило. Мене мучила срачка.
– Що?
– У кортежі була панянка, я казав вам, лицарська донька… Не міг я близько від неї, соромно… Тож я пішов випорожнитися далеко, в очерети, до самого озерця. Коли стався напад, я втік через мочар. Нападників навіть не бачив…
Залізноокий довго мовчав.
– Чому, – нарешті запитав він, – ти не сказав мені раніше, що там було озерце?
* * *
Утопник був дуже чуйний. Навіть мешкаючи в загубленому серед борів озерці біля Сціборової Вирубки, на пустирищі, де практично не було шансів кого-небудь зустріти, він поводився надзвичайно обережно. Виринаючи, він здійняв не більшу хвилю, ніж риба. Якби не те, що водна гладінь була рівнесенька, як дзеркало, залізноокий, що зачаївся в кущах, міг би взагалі не помітити, як розходяться кола. Вилазячи на берег, створіння ледь-ледь хлюпнуло, ледь-ледь зашелестіло, можна було би подумати, що це видра. Але залізноокий знав, що це не видра.
Будучи вже на сухій землі й переконавшись, що йому ніщо не загрожує, утопник набув упевненості в собі. Він випростався, затупотів великими ступнями, підскочив, у підскоку вода й намул щедро і з плюскотом полилися з-під його зеленого плащика. Уже зовсім осмілівши, утопник псикнув водою із зябер, розтулив жаб’ячу пащеку і голосно заскрекотів, повідомляючи навколишню природу про те, хто тут хазяїн.
Природа не відреагувала. Утопник покрутився трохи між трав, попорпався у болоті, врешті-решт вирушив під гору, у бік лісу. І потрапив прямісінько в пастку. Скрекотнув, побачивши перед собою насипане з піску півколо. Наблизив пласку ступню – і зі здивуванням відсмикнув її. Раптом збагнув, у чому справа, голосно заквакав й обернувся, щоб утікати. Але вже було пізно. Залізноокий вискочив із заростей і замкнув магічне коло висипаним із мішка піском. Замкнувши, всівся на пеньку.
– Доброго вечора, – чемно сказав він. – Я хотів би порозмовляти.
Утопник – залізноокий уже бачив, що це створіння правильніше називати водяником, – кілька разів спробував перескочити через магічне коло, безрезультатно, ясна річ. Змирившись з долею, він енергійно потрусив пласкою головою, причому з його вух вилилося багато води.
– Брекк-рек, – заскрекотів він. – Брекк-рекекекс.
– Виплюнь мул і повтори, будь ласка.
– Брекекґрег-ґрег-ґрег.
– Ти робиш ідіота із себе? Чи з мене?
– Куакс-квааакс.
– Шкода таланту, пане водянику. Ти мене не обдуриш. Я прекрасно знаю, що ви розумієте і вмієте говорити по-людськії.
