Текст книги "Божі воїни"
Автор книги: Анджей Сапковський
сообщить о нарушении
Текущая страница: 27 (всего у книги 36 страниц)
– Знайшовся би спосіб, – сказав після тривалого роздуму Рейневан, – підпалити місто, не наражаючи цінні шкури панів професіоналів.
– О! То ти мав би такий спосіб?
– Мав би. Бо я, панове, теж професіонал.
* * *
Могло би здаватися, що празька аптека “Під архангелом”, притулок учених і філософів, святиня думки та прогресу, – останнє місце, в якому можна навчитися виробляти магічні запалювальні бомби. А проте той, хто б так подумав, помилявся б. “Під архангелом” можна було вивчити всі таїни та вміння, які тільки можна уявити. І треба ж було так скластися, що саме в процесі виробництва запалювальної бомби великої сили Рейневан брав особисту участь. Бомбу, яку на магічному жаргоні називали Ignis Indextinguibilis[240]240
Невгасимий вогонь (лат.).
[Закрыть], вирішили виготовити Теггендорф і Радім Тврдік, страшно розгнівані на місцевого конкурента, чарівника-дилетанта, який партачив поза цехом, колишнього пробоща костелу Святого Щепана. Спочатку вони планували анонімно донести на нього і покластися на міське правосуддя, але вирішили, що ця помста є не досить почесною. Попик-чарівник мав прекрасний сільський будинок у Бубнах, куди з відомою метою запрошував панн та молодиць. Теггендорф і Тврдік вибрали цей дім за ціль. “Еге, – ницо тішилися вони, – ото пописько роззявить рота, коли повернеться з Праги з черговою дупою і побачить на місці халупи чорну діру в землі!”
Однак злість магів швидко минулася, замах так і не відбувся. Але Ignis Indextinguibilis було виготовлено. За старовинними арабськими рецептами, взятими з виданих у Константинополі книг. З активною участю Рейневана, який допомагав у цьому заході. І тепер, більш ніж через рік, у Клодзько, чітко знав, чого йому треба.
– Мені треба, – впевнено і виразно заявив він компаньйонам, які дивилися на нього критичним поглядом, – дві діжки оливи або олії, цебер або два дьогтю, шапличок меду, чотири фунти селітри, два фунти сірки, стільки само гашеного вапна. До того ж мені потрібна баклага живиці, найкраще – соснової. І дві лібри антимонієвого порошку[241]241
Антимоній (від лат. antimonium) – давня назва сурми.
[Закрыть]. Він буває в аптеках.
– Це все?
– Зробимо, думаю, п’ять бомб. Отже, треба п’ять глиняних дзбанів з вузькими шийками. Соломи, щоб їх загорнути. І багато смоли, щоб їх цілі позаливати…
– А морського змія? – спокійно запитав Бісклавре. – Спис святого Маврикія? Зграю папуг? Мавп? Не треба буде? Ти, певно, на голову впав, Рейневане. Місто напередодні облоги, на хліб уже встановлено норму видачі, солі купити – і то складно, а ти нас посилаєш по сірку й антимоній.
– А ще мені треба, – Рейневан зігнорував тон, – місце, в якому я зможу працювати. Так що не зволікай, а візьмися до діла. Я впевнений, що Фогельзанг має в Клодзьку резидента. Може, навіть не одного.
– Ти бачив, – відрізав Бісклавре, – тих, що висіли на брамі? Оце й були резиденти Фогельзангу. Так, ти маєш абсолютну рацію, це були не всі, в нас є ще один. Але зв’язатися з ним зараз – це гарантія, що теж повиснеш. На тортурах говорять, Рейневане. І зраджують.
– Панове, – включився в дискусію Шарлей. – Так не можна – передбачати фіаско, навіть не зробивши спроби. Давай-но список, Рейнмаре. Обійдемо місто, побачимо, що з цих інгредієнцій вдасться скомбінувати. Крапку теж знайдемо. Маємо гроші, маємо час…
– Часу не так багато, – заперечив Бісклавре. – Сьогодні двадцять друге березня, понеділок після Білої Неділі. Сирітки Краловця будуть тут у середу. Найпізніше – у четвер.
– Встигнемо, – переконано промовив Рейневан. – До роботи, панове.
* * *
Резидентом і законсервованим агентом Фогельзангу в Клодзьку виявився вівтарист з костелу Діви Марії, на ім’я Йоганн Трутвейн. Побачивши Бісклавре, він мало не зімлів. Однак швидко, слід віддати йому належне, опанував нерви настільки, що зміг до ладу відповідати на запитання. Зуби в нього трохи клацали, коли він розповідав про долю інших агентів, яких катували спочатку в підземеллях ратуші, а потім на ринку, на очах юрми. Сам вівтарист уцілів, бо нещасні нічого про нього не знали, Фогельзанг був занадто хитрий, щоб складати всі яйця до одного кошика. Але що Йоганн Трутвейн страху наївся, то наївся.
Однак Бісклавре знав безвідмовний засіб проти фобій. Вівтарист, побачивши набитий грішми капшук, просвітлів, а вислухавши, з чим вони до нього прийшли, почав діяти надзвичайно чітко. Він негайно знайшов для конспіраторів приміщення – розташоване на вулиці Молочній помешкання купця, який утік з міста, довіривши Трутвейнові ключ і нагляд. Негайно-таки запропонував і допомогу в придбанні необхідної сировини. Він не запитував, для чого ця сировина має послужити. І добре, бо йому однаково ніхто б не сказав.
Ще того ж таки дня Рейневан почав у купецькому будинку за допомогою заклинань та амулетів виготовляти магічні запальники, які називалися ignis suspensus[242]242
Відкладений вогонь (лат.).
[Закрыть]. Решта ж команди вирушила в місто, щоб купити, що треба. І виникла проблема.
Проблемою, на диво, виявилася не сірка і не селітра, які без особливих проблем були куплені в місцевих аптекарів, не живиця, якої повно було у навколишніх смолярів, що повтікали під захист міських стін, не антимонієвий порошок, який – заправивши, щоправда, казкову ціну, – їм продав алхімік, що втікав з Бистшищ. Клопіт викликав компонент, здавалося б, найменш складний, – олія. Олії в Клодзьку не було. Всю повикуповували.
У місті було дуже мало спеціалізованих олійників, потребу в олії повністю задовольняли сільські олійні. Виробництво олії intra muros[243]243
Всередині [міських] стін (лат.).
[Закрыть] відбувалося в млинах як побічна діяльність, нею займалися мірошницькі челядники. Тепер, перед загрозою облоги, частину челядників покликали до зброї, решта вдень і вночі молола борошно на хліб.
Неоціненний вівтарист з костелу Діви Марії і на це знайшов спосіб. Саме на фарі він почув, як хтось пошепки повідомляв новину, що один з міських олійників має запаси, але приховує їх, щоб у відповідний момент збагатитися на спекуляції. Може бути, що він захоче продати діжку або дві. Задекларувавши готовність бути посередником у торгових переговорах, вівтарист пішов, бо вже сутеніло.
* * *
Наступного дня в місті запанувало сум’яття і збудження, люди бігли до Зеленої брами. Тож подалося туди й товариство. Скупчений на стінах натовп показував пальцями на стовпи диму, що здіймалися на півдні. Палали, йшла поголоска, Ренгерсдорф, Марцінув, Ганнсдорф і Желязно. Чорний дим, який вітер розвіяв у рваний султан, здійнявся невдовзі на захід від міста, над Шведельдорфом та Рошицями. Збудження міщан досягло зеніту. У поєднанні з більш ранніми звістками про те, що спалено Кунцендорф, дими на заході могли означати тільки одне – гусити брали Клодзько в кліщі.
– Завтра, – коли вони повернулися, Бісклавре промовисто подивився на Рейневана. – Завтра Краловець стане під містом.
– Встигну, – Рейневан показав на п’ять уже обгорнутих соломою дзбанів. – Досить влити олії, розмішати, зашпунтувати, засмолити. І все. Потім залишається підкласти їх там, де треба. Ти вже замислювався де?
Бісклавре по-вовчому усміхнувся.
– Аякже, – зловісно процідив він. – Це вже розплановано.
– Трутвейн з’явиться з хвилини на хвилину. Зараз має бути тут. Дасть Бог, з добрю новиною.
Однак Йоганн Трутвейн з’явився допіру о десятій годині дня, через годину після того, як в августинців віддзвонили нону. Але новини й справді приніс добрі. Олійник, повідомив він, продасть олію. Однак він вимагає…
Бісклавре, якому вівтарист прошептав на вухо ціну, скривився як середа на п’ятницю. Відвів Трутвейна убік, вони довго там торгувалися.
– Вирішено, – заявив він, повернувшись. – По товар підемо вночі. Олійник вимагає, щоб трансакція відбулася таємно.
* * *
Під вечір пожежі вже було видно з міста. Запалали Косцельники, Лещини, Павйова, Рушовіце, монастирське село Подзамек. Цивільних прогнали зі стін, їхнє місце зайняли озброєні люди. Оглядали бомбарди катапульти та інші грізного вигляду машини.
Дзвони міста били на Ап§е1из. Бісклавре стримався від коментарів, але Рейневан бачив і знав те, що й усі.
– Французе?
– Що?
– Я так розумію, що ти маєш можливість зв’язатися із Жехорсом?
– Правильно розумієш.
– А наша дорога втечі? Ти подумав про це?
– Ти переймайся своїми бомбами, Рейневане. Щоб вони вибухнули. Щоб заклинання подіяло здалеку.
– Я переймаюся цим. Навіть дуже. Ти просто не уявляєш наскільки.
* * *
Дзвін костелу Діви Марії трьома короткими ударами оголосив ignitegium – наказ погасити вогні і світла. Порядні міщани за цим сигналом мали кластися до ліжок.
Рейневан, Бісклавре, Шарлей та Самсон не були порядними міщанами. Не належав до їх числа і Йоганн Трутвейн, який з’явився на Молочній присмерком. Коли стемніло, почали прокрадатися у бік Водних воріт, на Різницьку вулицю.
Попри оголошене ignitegium місто не спало, було неспокійне. Зрештою, цьому важко було дивуватися: на півдні і заході небо осявали заграви, ворог майже біля самих воріт. На підваллях горіли солдатські вогнища, вартові перегукувалися на стінах, вуличками гупали кроки патрулів. У таких умовах шлях зайняв їм більше часу, ніж вони передбачали. Трутвейн почав боятися, що олійник не буде чекати, вирішить, що вони передумали.
Його побоювання, здавалося, були обґрунтовані. На Різницькій панувала темрява, у жодному з вікон вони не помітили ні свічі, ні каганця. Однак хвіртка на подвір’я була відчинена.
– Шарлею, Самсоне, – шепнув Бісклавре. – Залишіться тут. Дивіться пильно.
Шарлей поклав руку на рукоять фальшіона, Самсон не менш промовисто підняв свій гудендаг. Рейневан намацав рукоять стилета, услід за Бісклавре та Трутвейном заглибився в темряву підворіття, що смерділо котами.
У вікні в самому кінці подвір’я мигтів і зблискував вогник свічки.
– Це там… – шепнув Трутвейн. – Ходімо…
– Зараз, – просичав Білувальник. – Стійте. Щось тут не так. Щось тут…
З темряви вискочили й кинулися на них кільканадцять стражників.
Рейневан уже якийсь час стискав у кулаку один з амулетів Телесми, зроблений з уламка фульгуриту. Тепер досить було крикнути заклинання.
– Fulgus fragro!
Пролунав оглушливий грім, сліпучо блиснуло, повітря вибухнули зі свистом, від якого позакладало вуха. Рейневан кинувся втікати слідом за Трутвейном. За ними погнав Бісклавре, який перед тим ще встиг шмагонути кількох осліплених та оглушених стражників своєю андалузькою навахою.
Однак засідка була підготована старанно, шлях до відступу було відрізано. Коли вони вискочили на вулицю, то потрапили прямісінько у веремію бійки. Шарлей і Самсон ставили опір щільній громаді пахолків.
– Живими брати! Живими! – пролунав гучний наказ.
Рейневанові був знайомий голос того, хто наказував.
Він почув, як хтось хапає його за карк. Дістав стилет, ще дістаючи розмашисто сіконув, обернув рукоять у долоні, штрикнув згори, крутнувся, різонув широко, навідліг, зразу ж після цього, використовуючи позицію, – справа наліво. Почув крик, кров забризкала йому обличчя, під ноги впали два тіла. Кров забризкала його знову, але цього разу це була справа рук Шарлея та його кривого фальшіона. Його знову хтось цапнув, водночас блокуючи руку з ножем. Глухо стукнуло, захват ослаб. Самсон був поруч, нищівними ударами гудендага вкладав на землю чергових нападників. Але нападників прибувало.
– В ноги! – крикнув Бісклавре, колючи і ріжучи навхрест навахою. – Ходу! За мною!
За французом погнав Шарлей, на бігу сік фальшіоном, нападники розбіглися перед ними на боки. Рейневана знову хтось ухопив, але дістав стилетом в око, завив і відскочив. Коли він парирував удар другого, ніж брязнув об ніж, сталь – об сталь, аж іскри посипалися. На щастя, озброєний ножем звалився під ударом гудендага, як віл на різні.
Рейневан висмикнув з-за пазухи обгорнутий соломою глечик. П’ять бомб залишилося в купецькому домі на Молочній. Ця була шоста.
– Ignis! Atrox!! Яг, Даг, Гораг!
Засичало, страшенно гримнуло, усе навколо осяяв могутній вибух, рідкий вогонь широко розбризнувся і розлився, липнучи до всього, що було поблизу. Усе, що було поблизу, загорілося. У тому числі поскладане дерево, побілена стіна будинку, каміння бруківки і помиї в канаві. І кілька нападників. Вереск попечених здійнявся аж до зоряного неба. А в світлі вогню Рейневан помітив знайомий силует. Чорний плащ, чорний вамс, чорне волосся до плечей. Пташине обличчя і ніс, ніби пташиний дзьоб.
– Живцем брати! – крикнув Стінолаз, затуляючи обличчя від вогню, який аж гудів. – Вони мені потрібні живими!
– В ноги! – Самсон сіпнув за плече паралізованого жахом Рейневана. – В ноги!
– Горить! Горить!
Вони мчали щодуху, вуличка за ними стугоніла від тупоту переслідувачів.
– Живими їх! Жи-иви-ими!
– Горить! Гори-и-и-ить!
Вони бігли з усіх сил, а сил додавав панічний страх. Розуміли, що означав наказ брати живцем. Довге, повільне конання в катівні, припалювання боків розпеченим залізом, виламування суглобів, розтрощування кісток у кліщах і лещатах. Люта смерть на ешафоті. “Тільки не це, – думав Рейневан, який біг великими скачками, як хорт. – Тільки не Біркарт Грелленорт”.
Хтось їх наздоганяв, Самсон з півоберту гримнув одного з переслідувачів гудендагом. Рейневан штрикнув другого знизу, у слабину, поранений завив, згорнувся на бруківці, третій спіткнувся об нього; перш ніж він упав, Рейневан розпанахав йому обличчя.
Вони втікали, діставши трохи фори. Помітили Шарлея, який показував їм дорогу – у вузький провулок. Побігли. Перед ними був Бісклавре. Трутвейн зник.
– Бігом! Тепер ліворуч!
Звуки погоні дещо стихли, видно, їм на якийсь момент вдалося збити зі сліду переслідувачів, яких затримали ще й люди, що бігли з відрами на пожежу. Але Рейневан і Самсон не сповільнювали бігу, бігли далі без передиху. Під ногами зачвакало болото, захлюпала вода, в ніздрі вдарив сморід, нестерпна задуха сечі та фекалій. Бісклавре й Шарлей з тріском виламували якісь дошки.
– Влізайте! Далі, швидко!
До Рейневана не зразу дійшло, що француз наказує йому спуститися в нужник, прямо в діру, у яму клоаки, з якої несло страшним смородом. У цій ямі саме зникав з хлюпотом Шарлей. “Краще гівно, ніж катівня”, – подумав Рейневан. Він глибоко вдихнув. Гноївка внизу зустріла його приємним теплом. І великою хвилею, коли в яму вскочив Самсон. Сморід душив.
– Сюдою, тьху… – Бісклавре виплюнув те, що з хвилею потрапило йому до рота. – В канал. Голови високо. Тільки спочатку погано. Потім буде більший просвіт.
Звуки переслідування почали наближатися. Рейневан затиснув пальцями ніс і пірнув.
Дорогу навкарачки цемброваним каналом він волів не пам’ятати, стер її з пам’яті. Просвіт під мурованим склепінням був то більший, то менший, рот був то над, то під рідким лайном. Руки й коліна загрузали в тому, що грубим шаром покривало дно, тобто в гівні з консистенцією гончарної глини, що осіло тут за шістдесят років, оскільки, як Рейневан пізніше дізнався, початки клодзької каналізації було датовано 1368 роком.
Скільки тривала ця геєна, важко було сказати. Здавалося, що цілий еон. Але раптом була сліпуча радість свіжого повітря і мила до сліз насолода чистої води – прямо зі стоку вони потрапили в Млинівку. Звідси вже недалеко було до Ниси у швидшій течії якої можна було краще сполоснутися. Вони кинулися у воду, перепливли на правий берег. Поверхню ріки золотим і червоним освітлювала пожежа: великим вогнем горіли шопи і буди на Рибаках і Вигоні. Мигтіли силуети вершників.
– Холера… – озвався змученим голосом Шарлей. – Я мав у кишені дріжджову булку… Певно, випала. Пропав сніданок…
– Хто нас виказав? Трутвейн?
– Не думаю, – Рейневан усівся в мілкій воді, насолоджуючись течією, що його обмивала. – Бомба, яку я підірвав, була в мене саме завдяки ньому… Він доставив мені трошечки олії… Поцупив у костелі…
– Олія в костелі?
– Для останнього помазання.
На прибережному піску глухо затупотіли копита коней.
– Фогельзанг! Добре бачити вас живими, сучі сини!
– Жехорс! О! І Бразда з Клінштейна?
– Ти живий, Рейневане! Привіт, Шарлею! Здрастуй, Самсоне!
– Беренгар Таулер? Ти тут?
– Власною особою. З Табора я перейшов до Сиріток. Але й далі вважаю, що воячка-річ без майбутнього… Але ж ви, холера, тхнете гівном…
– По конях, – обірвав розмову Бразда з Клінштейна. – Краловець і Прокоп Малий хочуть вас бачити. Чекають.
* * *
Штаб Сиріток розташовувався на передмісті Нойленде, у корчмі. Коли Рейневан у супроводі Жехорса і Бразди ввійшов, запала тиша.
Він знав головнокомандувача сирітських польових військ, гейтмана Яна Краловця з Градця, чоловіка похмурого і в’їдливого, але який заслужено користувався репутацією здібного командира і якого вояки любили майже так само, як колись Жижку. Він знав також Їру із Ржечиці, гейтмана зі старої жижківської гвардії. Знав, ясна річ, і проповідника Прокупека, який не відходив від гейтманів. Знав завжди усміхненого і незмінно в доброму гуморі лицаря Яна Колду з Жампаха. Він не знав молодого шляхтича в повному обладунку, з гербовим щитом, двічі поділеним на чорні, срібні й червоні поля; його повідомили, що це Матей Салава з Ліпи, гейтман Полічки. Він не бачив ніде Петра з Ліхвіна, якого називали Петром Поляком, теж лише пізніше довідався, що той залишився із залогою у здобутій фортеці Гомоле.
Звістку про те, що диверсія в місті не вдалася, жодна з брам Клодзька не буде відчинена і не буде викликано ніяких пожеж, Краловець прийняв спокійно.
– Що ж, таке життя, – він знизав плечима. – Зрештою, я завжди вважав, що Прокоп і Флютик занадто високо тебе цінують, Рейневане з Беляви. Ти просто-напросто перерекламований. До того ж, вибач, ти страшенно смердиш.
– Я вибрався з Клодзька стічним каналом.
– Словом, – Краловець далі був спокійний, – місто тебе висрало. Як це символічно. Йди, помийся і перевдягнися. На нас тут чекає чимала праця і серйозне завдання. Треба самим, без чужої допомоги, здобути це місто.
– На мою думку, – буркнув Рейневан, – Клодзько слід би було оминути. Захист дуже сильний, командири відважні, бойовий дух залоги високий… Чи не краще піти на Кам’янець? На монастир цистерціанців? Дуже багатий монастир?
Їра з Ржечиці пирснув, Колда покрутив головою. Краловець мовчав, скрививши губи, дивився на Рейневана довго і вперто.
– Якщо я захочу знати твою думку з військових питань, – нарешті сказав він, – то дам тобі знати. Іди.
* * *
Над монастирським садом витав сивий дим, здіймався запах палених бур’янів. Старий монах-літописець вмочив перо в каламар.
“Anno Domini МССССХХVIII feria IV ante palmarum Viclefiste de secta Orphanorum cum pixidibus et machinis castrum dictum Cladzco circumvallaverunt, in quo castro errant capitanei dominus Puotha de Czastolowicz et Nicolaus dictus Mosco, et ibi dictis pixidibus et machinis sagittantes et per sturm et aliis diversis modis ipsum castrum conabantur aquirere et lucrare; ipsi vero se viriliter defenderunt {43}…”
Перо скрипіло. Пахло чорнилом.
* * *
– Уперед! – ревів, перекрикуючи грім і вереск, Ян Колда з Жампаха. – Уперед, Божі воїни! На стіни! На стіни!
Випущений, мабуть, з катапульти або балісти камінь гримнув у тарас із такою силою, що мало його не повалив разом зі схованими за ним Рейневаном і рештою залоги. На щастя, з ними був Самсон. Велет похитнувся під ударом, але встояв на ногах і підпори тарасу не пустив. На щастя, бо зі стін безперервно летів град куль і стріл. На очах Рейневана стрілець, що виглянув з-за сусідньої павези, дістав прямо в чоло, куля розтрощила йому череп на друзки.
З-під Чеської брами долинав дикий вереск, Сиріткам вдалося приставити там драбини та остереви, тепер вони п’ялися по них, проріджувані вогнем згори. На них лили смолу та окріп, скидали камені й наїжачені цвяхами колоди. Не краще вдавалося й ротам їри з Ржечиці, які атакували відтинок між Зеленою брамою і Лазневими воротами: вони вже двічі приставляли драбини, і двічі-таки їх відбивали.
Таулер і Самсон знову посунули тарас уперед. Жехорс матюкався, бо не міг упоратися з корбою арбалету, яку заїло. Шарлей і Бісклавре, набивши гаківниці, виставили люфи з-за заслони й випалили, тієї ж миті з-за сусіднього тарасу гримнула дванадцятифунтова гармата, яку перевозили на візку. Усе затягло димом, а Рейневан на хвилю повністю оглух. Він не чув нічого: ні грому, ні криків, ні блюзнірських прокльонів, ні завивання поранених. Поки не дістав ручкою гарапника по плечі, не чув навіть гейтмана Яна Краловця, який під’їхав на коні, демонструючи шалену зневагу до стріл, що свистіли навколо нього.
– …у-у-урва! – дійшло нарешті до Рейневана. – Не чуєш, чума на твою мать? Тобі було заборонено йти до штурму! Ми заборонили тобі бавитися у війну! Ти нам потрібен для іншого! Геть, назад! Усі назад! Відходимо!
Вояки Колди під стінами не могли чути наказу Колди, але їм цього й не треба було. Покинувши драбини, вони відходили. Частина відступала як годиться, лавою, ховаючись за павезами й непокоячи оборонців на стінах частим вогнем із самострілів. Частина, однак, просто втікала, розбігалася в паніці, аби лиш чимдалі від стін і смерті, яка з них сипалася. З-під Зеленої брами, Рейневан це бачив, відступали до Зажеча і Нойленде і Сирітки Їри із Ржечиці. Оборонці на стінах тріумфально репетували, розмахували зброєю, махали прапорами, не зважали на запалювальні ядра, кулі, стріли та сіканці з гуфниць, якими їх усе ще разили знизу обложники. З вежі над брамою підняли біло-блакитний прапорець Пуга з Частоловиць і велике розп’яття, яке носили на хресних ходах, люди верещали, співали. Тріумфували. Хоча чверть міста стояла у вогні – тріумфували.
Бісклавре зачепив гак за край тарасу, прицілився, приставив ґніт до запальної камори. Гаківниця з гуком випалила.
– Якби-то так… – буркнув з диму Білувальник. – Якби-то так пану Путі просто в дупу! Веди мою кулю, Матір Божа!
– Відходимо, – Шарлей витер лице, розмазав кіптяву. – Відходимо, хлопці. Кінець забаві.
Клодзько відбило напад.
* * *
– Бо-о-оже-е-е! – дерся на все горло Парсіфаль Рахенау, який лежав на помості гурдиції[244]244
Гурдиція (з лат. – укриття) – дерев’яна галерея, розташована на зовнішньому боці оборонної стіни, через бійниці її отвори у підлозі якої стріляли й лили смолу та окріп.
[Закрыть]. – Бо-о-оже-е-е! Го-о-осподи-и-и!
– Перестань, – шикнув, нахилившись над ним Генріх Барут на прізвисько Шпачок. – Тримай себе в руках! Не будь бабою!
– Бабою… – зашльохав Парсіфаль. – Я вже баба! Го-о-осподи-и-и! Відірвало… Відірвало мені там усе-е-е! Боже, Боже…
Шпачок нагнувся, майже торкаючись носом кровоточивої сідниці свого друга, по-фаховому оглянув рану.
– Нічого тобі не відірвало, – рішуче заявив він. – Усе маєш там, де треба. Куля тілько в сраці застрягла. Зовсім не глибоко. Здалеку, видно, вистрелена, не мала тої сили…
Парсіфаль завив, зашльохав і розплакався. З болю, із сорому, зі страху й полегшення. Очима душі він-бо вже бачив, виразно і з подробицями, воістину інфернальну сцену, від якої волосся ставало сторчма: ось він, він сам, говорить тонким фальцетом, перетворений на каплуна, як П’єр Абеляр, сидить і як П’єр Абеляр пише дурні трактати і листи до Офки фон Барут, а Офка тим часом втішається собі в ложі з іншим, повноцінним чоловіком, у якого все на місці. “Війна, – з жахом усвідомив собі хлопець, – страшна річ”.
– Усе… маю? – перепитав він, ковтаючи сльози. – Шпачку… Заглянь ще раз…
– Маєш, усе маєш, – заспокоїв його Шпачок. – І вже майже не кровоточиш. Витримай. Оно вже біжить сюди монах з бинтами, зараз тобі кулю із дупи витягне. Та витри ти сльози, бо люди дивляться.
Однак захисники Клодзька не дивилися, їх не цікавили ні сльози, ні кривава діра в задниці Парсіфаля фон Рахенау. Вони були тим, що вигукували на стінах тірумфіальне “віват!”. Пана Путу з Частоловиць і пріора Фогсдорфа носили на руках.
– Адже ж я ношу, – раптом простогнав Парсіфаль, – на шиї посвячений ринграфик[245]245
Ринграф – металева платівка з гербом або зображенням святого, яку лицарі носили на грудях.
[Закрыть] з Богородицею… У ченців купив… Він мав мене від вражих куль оберігати! То як це воно так?
– Заткнися, зараза…
– Мав мене оберігати! – завив хлопець. – То як же воно? Що це за…
– Заткнися, – просичав Шпачок. – Заткни писок, бо біда нам буде.
* * *
Перо скрипіло.
“Свідки dicebatur, як Кралович, capitaneus Orphanorum, мужнім опором захисників розлюченим бувши, наказав своїм спеціальним крикунам, званим Stentores, під мурами гучно волати і захисникам страшними муками грозити, якщо град не здадуть, horror хотів через сей clamor у них викликати. Бачачи, як марне се починання, постав білого полотна взяти наказав і на оному великий напис учинити, словами: ЗДАТИСЯ АБО СМЕРТЬ і його захисникам demonstrare, на тім відтинку мурів, що його prior Henricus et fraters canonici regulares боронили, котрі читати вміли. Одначе ж prior Henricus, Гектор клодзький, мужнього бувши серця, не злякався. Братам наказав також постав полотна взяти й на нім на зневагу реченим вікліфістам написати: BEATA VIRGO MARIA ASSISTE NOBIS”[246]246
Dicebatur – говорили; capitaneus Orphanorum – капітан (гейтман) Сиріток; Stentores – стентори; horror – жах; clamor – крик; demonstrare – показувати; prior Henricus et fraters canonici regulares – пріор Генріх та брати регулярні каноніки; Beata Virgo Maria assiste nobis – Свята Діва Марія, помагай нам.
[Закрыть].
* * *
– Що? – забурчав Ян Колда. – Що вони там набазграли?
Бразда з Клінштейна пирснув. Їра з Ржечиці зареготав. На полотні, яке вивісили на стінах захисники, що верещали та горлали “віват!”, виднівся намальований великими літерами напис:
DEINE MUTTER DIE HUR[247]247
Німецька лайка.
[Закрыть].
Краловец довго дивився на транспарант, довго і вперто, немов розраховував на те, що літери складуться якось інакше. Врешті-решт відвернувся, знайшов поглядом Рейневана.
– Кам’янець, ти казав? Монастир цистерціанців? Багатий монастир цистерціанців. Так ти казав?
– Так казав.
– Ну то… – Краловець ще раз поглянув на Клодзько, трохи ніби з тугою. – Ну то що ми чекаємо? Ходімо.
* * *
“Et sic Orphani, – записувало на пергаменті скрипуче перо, – a Cladzco feria II pasce recesserunt” {44}.
Літописець поставив крапку, відклав перо, застогнав, випростав зболену спину.
Літописання вичерпувало.
