Текст книги "Божі воїни"
Автор книги: Анджей Сапковський
сообщить о нарушении
Текущая страница: 13 (всего у книги 36 страниц)
– Можна, – запитав Шарлей, – кинути оком?
– Ах? – Сикора явно обожнював цей вигук. – Ах! Кинути оком? Звичайно, звичайно. Будь ласка.
Пропагандистська гравюра, одна з багатьох, якими був завалений стіл, зображувала страшило з рогатою головою цапа, цапиною бородою й огидною, знущальною цапиною міною. На плечах страховиська було щось на кшталт далматики[149]149
Далматика – у середньовіччі одяг пап та єпископів, різновид ризи, виготовлений з далматинської вовни.
[Закрыть], на рогатій морді – палаюча тіара, на ногах – пантофлі з хрестами. В одній руці воно тримало вила, другу піднімало в жесті благословення. Над страховиськом виднівся напис: EGO SUM PAPA[150]150
Я – папа (лат.).
[Закрыть].
– Мало хто, – Шарлей показав на напис, – вміє читати. А картинка не дуже чітка. Звідки простій людині знати, що це папа? А може, це Гус?
– Хай вам Бог, – поперхнувся Сикора, – вибачить блюзнірство… Ах… Люди знатимуть, не бійтеся. Картинки з Гусом друкують вони, папісти, значить. У вигляді зубатої гуски, блюзніри, його зображують. Так прийнято. Проста людина знає: Вельзевул, чорт рогатий, як цап, – значить, папа римський. Зубата – значить, Гус. Ах, а ось і ваш ескорт, уже з’явилися.
Ескорт вишикувався на майдані досить нерівною шеренгою. Це був десяток головорізів. Пики вони мали огидні. Все інше – також. Вони нагадували зграю злодіїв і мародерів, озброєних тим, що знайшли, і вдягнутих у те, що вкрали. Або знайшли на смітнику.
– Ось, ах, – показав заступник шефа сектора пропаганди, – ваші люди, які віднині підпорядковані вашим наказам. Справа: Шперк, Шмейдлірж, Вой, Гнуй, Броук, Пштрос, Червенка, Питлік, Грахоїдек і Маврицій Рвачка[151]151
Чеською відповідно: коштовність, барахольник, вояк, гній, жук (також буркотун або маля, крихітка), страус, краснуха (або малинівка), мішечок, горохоїд, бійка.
[Закрыть].
– Можна, – озвався серед зловісної тиші Шарлей, – попросити вас відійти зі мною на два слова?
– Ах?
– Я не питаю, – процідив, відійшовши із Сикорою на два слова, демерит, – чи прізвища цих панів є справжніми, чи це прізвиська. Хоча в принципі я мав би цим поцікавитися, оскільки за прізвиськами і кликухами оцінюють бандитів. Але я не про це. Я питаю про іншу річ: я знаю від присутнього тут пана Рейнмара Беляви, що брат Непдах пообіцяв нам надійний і гідний довіри ескорт. Ескорт! А це що за наволоч стоїть отам, у шерензі? Що за керетяни і пелетяни? Що це за Вуй, Хуй, Штос і Срачка?
Щелепа Гашека Сикори небезпечно скочила вперед.
– Брат Неплах, – огризнувся він, – наказав дати людей. А це хто, га? Що, може, пташкове небесні? Може, рибкове водяні? Жабкове болотяні? Ніяк ні. Це якраз люди. Саме ті люди, яких я можу дати. Інших у мене нема. Не подобаються, ах? Ви б воліли, ах, цицькатих жіночок? Святого Георгія на коні? Лоенгріна на лебеді? Мені шкода, але таких нема. Закінчилися.
– Але…
– Берете їх? Чи ні? Вирішуйте.
* * *
Наступного дня, на диво, перестало капати. Коні, чалапаючи по болоту, пішли трохи енергійніше і швидше. Амадей Бата почав насвистувати. Ожили навіть керетяни і пелетяни, себто охрещені Шарлеєм цією біблійною назвою десятеро на чолі з Маврицієм Рвачкою. Досі понурі й насуплені обірванці, які справляли враження ображених на весь світ, почали балакати, перекидатися сороміцькими жартами, реготати. Врешті-решт, на загальний подив, співати.
Na volavsku strain
skivanci zpivaji,
ze za mou milenkou
vsivaci chodeji.
Dostal bych ja milou
i s jeji perinou,
radsi si ustelu
pod lipou zelenou.
“Син, – думав Рейневан. – У мене є син. Його звати Віт. Він народився рік і чотири місяці тому, в день святого Віта. Точно в переддень битви під Усті. Моєї першої великої битви. Битви, в якій я міг загинути, якби випадковості склалися в інакший спосіб. Якби тоді саксонці розірвали вагенбург і розпорошили нас, була б різанина, я міг загинути. Мій син втратив би батька наступного дня після свого народження…
А Ніколетта…
Легесенька Ніколетта, Ніколетта струнка, як Єва Мазаччо, як Мадонна Парлера, ходила з животом. З моєї вини. Як я подивлюся їй в очі?
Ах, та що там. Мусить вдатися.”
* * *
Був четвер після Урсули, коли вони добралися під Крхлеби і рушили в бік Рождаловіц, розташованих над рікою Мрліною, правою притокою Лаби. Вони і далі, згідно з даними їм раніше порадами Флютика і Сикори, оминали людні тракти, а надто великий торговий шлях, що вів з Праги до Лейпцига через Їчин, Турнов і Житаву. Від Їчина, звідки вони збиралися зробити вилазку під Троски, їх відділяло вже тільки близько трьох миль.
Однак краєвид над верхньою Мрліною одразу ж попередив їх, що вони ступають на небезпечні терени, в район конфліктів, на все ще палаючу смугу прикордоння, що розділяла ворогуючі релігії та нації. “Палаюча”, зрештою, була цілком влучним словом: постійними елементами пейзажу стали згарища. Сліди від спалених хат, садиб, сілець і сіл. Вони були як дві краплі води схожі на рештки села, біля яких стояла шулерня Гунцледера, арена нещодавніх багатих наслідками подій: такі ж покриті сажею кукси коминів, такі ж купи попелу, який узявся грудками, наїжачені рештками обвуглених перекриттів. Такий самий сморід горілого, від якого крутило в носі.
Керетяни і пелетяни вже якийсь час не співали, тепер вони зайнялися споряджанням арбалетів. Таулер і Бата, які очолювали кавалькаду, мали їх напоготові. Рейневан наслідував їхній приклад.
На п’ятий день подорожі, в суботу, вони натрапили на село, попіл у якому ще димівся, а від згарища все ще пашіло жаром. Мало того, можна було помітити кільканадцять трупів на різних стадіях обвугленості. А Маврицій Рвачка вистежив і витягнув із землянки неподалік двох живих – діда і малолітню дівчинку.
Дівчинка мала світлу косичку і сіру суконку, цілу у пропалених іскрами дірках. Дід мав захованому в білій бороді роті два зуби: один угорі, другий унизу.
– Напали, – нерозбірливо пояснив він, коли його спитали, що тут сталося.
– Хто?
– Уни.
Розпитування, що це за “уни”, не виявилося безрезультним. Недорікуватий старець не міг охарактеризувати та назвати “уних” інакше, ніж “нечестивці”, “недобрі люди”, “песиголовці” або “покарай їх Памбу”. Раз чи два дід ужив слово “мартагузи”, якого Рейневан ніколи не зустрічав і не знав, що воно означає.
– Це з угорської, – Шарлей наморщив лоба, в його голосі прозвучало здивування. – Мартагузами називають людоловів, викрадачів і торговців людьми. Дідуган, певно, хотів цим сказати, що мешканців села викрали. Взяли в рабство.
– Хто міг це зробити? – видихнув Рейневан. – Папісти? Я думав, що ці землю контролюємо ми.
Шарлей злегка обурився на “ми”. А Беренгар Таулер усміхнувся.
– Мета нашої подорожі, замок Троски, – спокійно пояснив він, – лише за дві милі звідси. А пана де Бергова недарма називають “Гуситовбивцею”. Близько звідси також Кость, Грубий Рогожець, Скала, Фридштейн – усе це бастіони панів з католицького ландфриду. Родові помістя лицарів, вірних королю Сигізмунду.
– Ти знаєш і ці місця, і тих лицарів, – ствердив Рейневан, дивлячись, як дід і дівчинка з косичкою жадібно проковтують кусні подарованого їм Самсоном хліба. – Непогано знаєш. Чи не час відкрити, звідки ти це знаєш?
– Може, й час, – погодився Таулер. – Як воно є: моя сім’я вже багато років є манами Бергових {22}. Разом з ними ми прийшли до Чехії з Тюрінгії, коли рід Бергових підтримав пана з Ліпи у бунті проти короля Генріха Каринзького. Старшому лицареві Отто де Бергову, пану на Біліні, служив ще мій батько. Я служив Отто Молодшому на Тросках. Якийсь час. Уже не служу. Але це особиста справа.
– Особиста, кажеш?
– Так, кажу.
– То просимо, – холодно сказав Шарлей, – у голову колони, брате Беренгаре. На вістря. На місце, відповідне для знавця цих місць та їх мешканців.
* * *
Наступного дня була неділя. Маючи голови зайняті іншими справами, самі вони про це ніколи б і не подумали. Навіть далекий звук дзвонів, які десь там калатали, не викликав асоціацій і ні про що не нагадав – ні Рейневанові, ні Самсонові, ні Таулерові та Баті, про Шарлея вже й не згадуючи, бо Шарлей чхав як на святі дні, так і на третю заповідь. Інша річ, як з’ясувалося, – керетяни і пелетяни, тобто Маврицій Рвачка et consortes. Ці, видивившись на роздоріжжі хреста, під’їхали, поспішувалися, повклякали навколо всім десятком, кружком, і стали молитися. Дуже ревно і дуже голосно.
– Цей дзвін, – показав головою Шарлей, не злазячи з коня, – це вже може бути Їчин. Га, Таулер?
– Може бути. Нам треба бути обережними. Було б зле, якби нас упізнали.
– Особливо якби тебе впізнали, – фиркнув демерит. – І згадали про твої особисті справи. Цікаво, якого калібру були ці справи.
– Для вас це не має значення.
– Має, – заперечив Шарлей. – Бо від цього залежить, яку пам’ять про тебе зберіг пан де Бергов. Якщо недобру, як я підозрюю…
– Це несуттєво, – перебив його Таулер. – Для вас суттєво те, що я вам пообіцяв. Я знаю, як пробратися в Троски.
– А як?
– Є один спосіб. Якщо тільки нічого не змінилося…
Таулер не докінчив, побачивши обличчя Амадея Бати. І як розширюються його очі.
Дорога, що вела на північ, зникала між двома пагорбами. Звідти, доти сховані, виїхали ступою вершники. Багато вершників, загін. Силою щонаименш двадцять коней, але зарослі ялицею горби могли приховувати ще стільки само.
Загін складався головним чином з кнехтів, сірих арбалетників і списників. На чолі їхали восьмеро лицарів і паношів, з них двоє у повних пластинчатих обладунках. З них один мав на нагруднику великий червоний хрест. Шарлей вилаявся.
Таулер вилаявся. Бата вилаявся. Керетяни і пелетяни дивилися, роззявивши пельки, все ще на колінах і зі складеними до молитви долонями.
Лицарі в обладунках спочатку були так само вражені, як і вони. Але з приголомшення вони отямилися трошечки пізніше. Перш ніж то, що з хрестом, явно командир, підняв руку і прокричав команду, Таулер, Бата і Шарлей уже чвалували, Самсон і Рейневан пускали коней галопом, а керетяни і пелетяни заскакували в сідла. Однак команда лицаря стосувалася головним чином арбалетників. Перш ніж десятка Мавриція Рвачки зуміла збільшити дистанцію, на них упав град стріл. Хтось звалився з коня – може, це був Вой, може, Гнуй, Рейневан не впізнав. Він був надто зайнятий рятуванням власної шкури.
Він мчав стрімголов через перелісок, через березовий гайок, білі стовбури миготіли на бігу. Котрийсь із керетян випередив його, немов очманілий галопуючи за Таулером, Шарлеєм і Батою. Поруч хрипів кінь Самсона. За спиною чувся тупіт копит і крики погоні. Раптом його розірвав страхітливий вереск когось, кого наздогнали. Ще за мить наздогнали другого.
Вони влетіли в ярок, вузький, але чимдалі ширший, який виводив до річки. Відразу перед ними Шарлей, Бата і Таулер розхлюпали в галопі воду, видерлися на берег, потім на схил яру. Схил виявився глинистим, кінь Таулера послизнувся, з’їхав на крупі з диким іржанням. Таулер вивалився з сідла, але одразу ж підхопився на ноги, заволав на допомогу. Маврицій Рвачка і кілька його підлеглих промчали повз нього чвалом, навіть не піднявши голови з-над кінських грив. Рейневан звісився з сідла, простягнув руку, Таулер ухопився за неї, вдарив коня шпорами. Скидалося на те, що їм вдасться подолати крутосхил. Але не вдалося.
Кінь з’їхав по глині, перекинувся, несамовито брикаючи. Обидва вершники впали. Рейневан обома руками затулив голову, хотів відкотитися, але не зміг. Ступня застрягла в стремені, дике смикання і брикання коня боляче стискало і зчавлювало її. Таулер же, якого падіння приголомшило, піднявся – одначе так невдало, що дістав копитом по голові. Сильно. Аж загуло.
Хтось схопив Рейневана за плечі, смикнув. Він крикнув від болю, але нога вискочила із заклиненого перекрученою підпругою стремена. Кінь підхопився і втік. Рейневан став на ноги, побачив пішого Самсона. Потім, на свій жах, купу кінних, які розбризкували воду в річці. Вони були вже зовсім близько. Настільки, що Рейневан бачив їхні перекривлені обличчя. І закривавлені наконечники списів.
Від смерті їх врятували керетяни й пелетяни, Маврицій Рвачка et consortes. Вони не втекли, а зупинилися на краю крутосхилу, і звідти, згори, дали залп з арбалетів. Стріляли вони влучно. Попадали в бризках води коні, попадали у воду люди. А керетяни й пелетяни з криком з’їхали вниз, розмахуючи мечами і булавами, з криком ударили по списниках.
Маючи перевагу у раптовості й рішучості, вони затримали переслідувачів. Ненадовго. Насправді це все-таки була самовбивча атака. Переслідувачів було більше, на виручку списникам і стрільцям уже гналися важкоозброєні. Керетяни і пелетяни по черзі падали з сідел. Поколоті, порубані, посічені, один по одному валилися в криваву багнюку Червенка, Броук і Питлік – а може, Це були Червенка, Пштрос і Грахоїдек? Останнім пав мужній Маврицій Рвачка, зметений із сідла сокирою лицаря з хрестом на нагруднику і каменярськими кліщами на щиті.
Рейневан і Самсон, зрозуміло, не чекали на легко передбачуваний результат сутички. Вони втекли на схил. Самсон ніс на плечі все ще непритомного Таулера. Рейневан ніс арбалет, що його він не забув підібрати. Як виявилося, розумно.
їх наздоганяли двоє кінних, паношів, судячи з обладунків, зброї та коней. Вони були вже зовсім близько. Рейневан підняв арбалет на рівень плеча. Він прицілився в корпус вершника, але згадавши, як його колись вчила Дзержка де Вірсінг, змінив намір і послав стрілу в груди коня. Кінь – красивий білий кінь – впав як громом уражений, а вершник зробив таке сальто, що позаздрив би й професійний акробат.
Другий паноша розвернув коня, пригнувся до гриви і втік. Це було розумне рішення. Від стіни лісу висипала кіннота. Добрих півсотні озброєних людей. Більшість – з червоною Чашею на грудях або Облаткою на щиті.
– Наші! – заволав Рейневан. – Це наші, Самсоне!
– Твої, – уточнив, зітхнувши, Самсон Медок. – Але, мушу визнати, я теж радий.
Вершники з Чашею лавою з’їхали по крутосхилу, з-над річки долетіли крик, брязкіт і тупіт. Паноша, юнак, той, під яким Рейневан застрелив коня, схопився на ноги, роззирнувся і кинувся бігти, заточуючись. Далеко він не втік. Один з кінних перепинив йому дорогу, лупнув плазом меча в потилицю, повалив. Потім розвернув коня і ступою під’їхав до Рейневана, Самсона і досі непритомного Таулера. На грудях, частково затулені вирізаною з червоного сукна Чашею, виднілися перехрещені остереви.
– Привіт, Рейневане, – сказав він, піднімаючи рухому частину салада. – Що чувати?
– Бразда з Клінштейна!
– З роду Роновичів. Приємно бачити і тебе, Самсоне.
– Це мені приємно.
* * *
У яру, в річці та на її берегах лежало близько дюжини трупів. Важко було оцінити, скільки тіл віднесло водою.
– Чиї це були люди? – запитав командир підмоги, довговолосий вусань, молодий, худий як тріска. – Дали драла так швидко, що я не встиг їх розпізнати. А ви бачили їх зблизька. Ну? Брате Белява!
Рейневан знав того, хто запитував. Він познайомився з ним у Градці-Кралове два роки тому. Це був гейтман Ян Чапек із Сан, який робив швидку кар’єру серед Сиріток. Ті, хто прибули з підмогою, прикрашені Чашами вершники були Сирітками. Божими воїнами, які назвали себе так, коли їх осиротив, померши, улюблений і обожнюваний вождь, великий Ян Жижка з Троцнова.
– Рейневане! До тебе звертаюся!
– Крім кнехтів, було восьмеро важливіших, – перерахував він після нагадування. – Двоє лицарів, шестеро паношів, один із них – отой-от, що його саме в’яжуть. Командир мав на обладунках хрест, а на щиті кліщі або ж обценьки… Чорні, в срібному полі…
– Так я й підозрював, – скривився Ян Чапек з Сан. – Богуш з Коване, пан на Фридштейні. Розбійник і зрадник. Ех, шкода, що зумів утекти… А ви що тут робите? Звідки ви впали? Га? Брате Шарлею?
– Подорожуємо.
– Подорожуєте, – повторив Чапек. – Ну, то вам пощастило. Якби ми вчасно сюди не нагодилися, останній етап вашої подорожі відбувся би прямовисно. У зашморзі – прямовисно вгору, на гілку. Пан Богуш полюбляє прикрашати дерева повішениками. Маємо ми з ним свої порахунки, маємо…
– А цей пан Богуш, – раптом нагадав собі Рейневан, – чи він часом не займається торгівлею людьми? Невільниками? Чи не є, як-то кажуть, мартагузом?
– Чудернацька назва, – зморщив брови гейтман Сиріток.
– Богуш з Коване, що правда, те правда, на людиськів нашої віри заповзятий, ох і заповзятий. Кого бере живими, тих вішає на місці, на найближчому дереві. А як вдасться йому схопити кого з наших священиків, то забирає і палить на багатті, публічно, для постраху. Але ні про яких невільників я ніколи не чув. А вам, як було сказано, пощастило. Вам вигоріло…
– Не всім.
– Таке життя, – Чапек сплюнув. – Зараз насиплемо курганчик. Котрий же то вже? Повна, ой повна чеська земля курганів і могил, місця для нових починає бракувати… А цей? Теж труп?
– Живий, – відповів Амадей Бата, який разом із Самсоном сидів над Таулером. – Але що очі розплющить, то вони йому відразу заплющуються…
– Кінь його копнув.
– Що ж, – зітхнув Чапек, – важка буває доля невдахи. А коновала в нас нема.
– Є, – Рейневан відв’язав з тороків торбу. – Пустіть мене до нього.
* * *
Хоча зазвичай з ним такого не траплялося, Рейневан заснув у сідлі. Був би впав, якби Самсон, який їхав поруч, його не підтримав.
– Де ми?
– Недалеко від мети. Уже видно вежу замку.
– Якого замку?
– Дружнього, думаю.
– Як там Таулер? Де Шарлей?
– Шарлей їде попереду, з Чапеком і Браздою. Таулер непритомний. Його везуть між кіньми. А ти вже очунюй, Рейнмаре, прийди до тями. Не час дрімати.
– Я зовсім не дрімаю. Я хотів… Я хотів тебе про що дещо запитати, друже Самсоне.
– Запитуй, друже Рейнмаре.
– Чому тоді, в шулерні, ти втрутився? Чому ти вступився за ту дівчину? Тільки не пригощай мене, якщо можна попросити, тривіальними фразами. Розкрий справжню причину.
– “Я трапив у похмурий ліс густий…” – відповів цитатою велет. – Яка пророча фраза. Так, ніби маестро Аліг’єрі передчував, що колись я опинюся у світі, в якому порозуміватися можна тільки за допомогою брехні або недомовок, а щиру правду приймають за фразу. Або ж за доказ розумової недорозвиненості. Ти хотів би, кажеш, знати справжню причину. Чому саме зараз? Досі ти не запитував про мотиви моїх дій.
– Досі вони були мені зрозумілі.
– Справді? Заздрю, бо деяких я і сам не розумів. І далі не розумію. Інцидент із Маркетою вписується в цю схему. Певною мірою. Бо є, це правда, й інші причини. Мені прикро, але я не можу тобі їх відкрити. Вони, ргіто, надто особисті. 8есипсіо, ти б їх не зрозумів.
– Бо вони незбагненні, це зрозуміло. З іншого світу. І навіть Данте не допоміг би зрозуміти?
– Данте, – усміхнувся велет, – помічний на все. Ну гаразд. Якщо ти хочеш знати… У шулерні, під час тієї гидотної вистави, затужив мій дух.
– Гм-м… А трохи більше?
– Із задоволенням.
E lo spirito mio, che gia cotanto
tempo era stato ch’a la sua prezenta
non era di stupor, tremando, affranto,
sanza de li occhi aver piu conoscenza,
per occulta virtu che da lei mosse,
d’antico amor senti la gran potenza {23}.
Обидва довго нічого не говорили.
– Amor? – нарешті запитав Рейневан. – Ти впевнений, що amor?
– Я впевнений, що gran potenza.
Вони їхали мовчки.
– Рейнмаре?
– Слухаю тебе, Самсоне.
– Мені вже час повертатися до себе. Докладімо старань, гаразд?
– Гаразд, друже. Докладемо старань. Обіцяю. Уже міст? Так, мабуть, уже міст.
Копита грімко загупали по балках і дошках, вершники в’їхали на міст, перекинутий над глибоким яром. Звідси вже було видно, що замок, який є метою подорожі, стоїть на крутому урвищі, яке спадало просто до ріки, мабуть, Їзери.
За мостом була масивна брама, за брамою – просторе передзамче, над ним височів власне замок, увінчаний пузатим бергфридом[152]152
Бергфрид (франкськ. bergfried – “міський страж”) – головна сторожова вежа.
[Закрыть].
– Ось ви і вдома! – голосно повідомив з голови колони Ян Чапек із Сан, як тільки підкови задзвеніли по бруківці підзамча. – На Міхаловіцах. Тобто в мене!
РОЗДІЛ ВОСЬМИЙ
у якому читач, хоч і знайомиться з кількома історичними постатями та важливими для фабули особами, у принципі, не дізнається більше, ніж те, що кіт має бути ловний, а хлоп – мовний. А загалом, найважливішою з наведених у розділі є інформація про те, хто з-поміж вінценосних осіб та впливових вельмож грав у 1353 році одну молоду на той час, а нині стару бабу.
На вечерю запросили Рейневана і Шарлея. Беренгар Таулер, попри оздоровчі процедури, все ще лежав непритомний, Амадей Бата заявив, що сидітиме над ним. Самсон, як завжди, розташувався у стайні. Як завжди, він грав там у кості зі стаєнними пахолками, охочими обіграти придурка. Хто кого в кінцевому підсумку обігрував, мабуть, не треба згадувати.
Вечерю подали в головній палаті верхнього замку, прикрашеній дерев’яною статуєю архангела Михаїла, гобеленом з єдинорогом і підвішеним під самою стелею великим червленим гербовим щитом, на якому був зображений срібний здиблений лев. У кутку стугонів вогнем камін, біля каміна сиділа на ослінчику згорблена бабця, зайнята прядкою, кужелем і веретеном, яке весело підстрибувало.
Участь брали всі гуситські гейтмани, місцеві та навколишні, які випадково гостювали в замку. Крім Яна Чапека з Сан і Бразди з Клінштейна, за столом сидів високий і смаглявий чоловік з орлиним носом і лютими очима-буравчиками, його шию обтяжував масивний золотий ланцюг – оздоба, звична радше для міських райців, ніж для вояків. Рейневан знав його з вигляду, бачив серед Сиріток у Градці-Кралове. Але тільки тепер їх познайомили – це був Ян Колюх з Весце.
Ліворуч від Колюха сидів Щепан Тлах, гейтман загону у розташованому неподалік Чеському Дубі, нестарий, але дуже посивілий чоловік з червоним плебейським обличчям і вузлуватими долонями теслі, вбраний у ватований і багато гаптований лицарський вамс, в якому він явно почувався незручно. Біля Тлаха сидів худорлявий блондин з потворним шрамом на щоці. Шрам мав вигляд бойового, але був пам’яткою про звичайнісінький і по-дилетантському вирізаний чиряк. Власник шраму представився Войтою Єлінеком.
За звичаєм Сиріток, за столом гейтманів не могло обійтися без священика – тож між Чапеком і Браздою сидів одягнений у чорне круглявий і бородатий коротун, представлений братом Бузеком, слугою Божим. Слуга Божий, видно, розпочав вечеряти дещо раніше, бо був уже більше ніж злегка п’яний.
Делікатесів не подавали. Великі миски баранячих і волових кісок з м’ясом було підкріплено тільки чималою кількістю печеної ріпи і кошиком хліба. Натомість бочівок угорського на стіл викотили аж декілька. На всіх був випалений лев Марквартичів. На цей вигляд – як і раніше на вигляд гербового щита під стелею – Рейневанові згадалася Прага. Шосте вересня. І Гинек із Кольштейна, який падає на брук з вікна дому “Під Слоном”.
Перш ніж вечеря почалася по-справжньому, треба було, як виявилося, вирішити службові справи. Четверо гуситів заштовхали до зали бранця – того юнака, паношу, взятого в полон над річкою. Того самого, під яким Рейневан убив коня з арбалета.
Юнак був розчухраний і пом’ятий, на його виличній кістці наростав і набирав гарного кольору великий синяк. Ян Чапек із Сан зміряв ескорт досить неприязним поглядом, але нічого не сказав. Тільки дав знак відпустити бранця. Лицарик струсив із себе їхні руки, випростався, подивився на гуситських вождів. Здавалося б, сміливо, але Рейневан бачив, що його коліна злегка дрижать.
Якийсь час панувала тиша, яку порушувало тільки тихе торохтіння прядки бабці, що пряла в кутку.
– Панич Нікель фон Койшбург, – сказав Ян Чапек. – Вітаємо, раді гостити. Гостити ж, паничу, будемо тебе доти, доки сюди не завітає нав’ючений кінь з викупом. Ти, паничу, зрештою, це знаєш. Знаєш воєнні звичаї.
– Я служу панові Фрідріхові фон Дона! – підняв голову паноша. – Пан фон Дона дасть за мене викуп.
– Ти такий впевнений? – Ян Колюх з Весце прицілився в нього кісткою, яку саме обгризав. – Бо тут, бачиш, уже й до нас дійшла чутка, що ти кинув оком на Барбару, доцю пана Фрідріха, що підбиваєш до неї клинці. А хтозна, чи пану Фрідріхові подобаються твої зальоти? Може, він якраз потирає руки, радий, що ми його від тебе звільнили? Молися, синку, щоб це було не так.
Лицарик спочатку зблід, потім почервонів.
– У мене є ще родичі! – заволав він. – Я з Койшбургів!
– То молися і за них, щоб у них не взяла верх скупість. Бо дарма ми тебе тут годувати є будемо. У кожному разі не надто довго.
– Не довго, – підтвердив Ян Чапек. – Ось, стільки, щоб перевірити, а раптом ти помудрішаєш? А раптом відкинеш римський фарс і навернешся до істинної віри? Не кривися, не кривися! І з кращими, ніж ти, траплялося. Пан Богуслав зі Швамберка, упокій, Господи, його душу, мало не за день змінив свою долю і піднявся і з бранця до головного гейтмана Табора. Коли його брат Жижка в полон узяв і в пршибеніцькій шатлаві[153]153
Шатлава (чеськ. šatlava) – буцегарня, каталажка.
[Закрыть] замкнув, прозріли панові Богуславу очі й прийняв він причастя з Чаші. У нас тут, як бачиш, є священик. То як? Наказати принести Чашу?
Паноша сплюнув на підлогу.
– Всади собі свою Чашу, єретику, – зухвало огризнувся він. – Знаєш куди.
– Блюзнір! – заволав ксьондз Бузек, підскакуючи й обливаючи вином себе та сусідів. – На багаття його! Накажи його спалити, брате Чапеку!
– Палити гроші? – недобре усміхнувся Ян Чапек із Сан. – Ти, мабуть, упився, брате Бузеку. Він вартий щонайменш сімдесят кіп грошів. Поки є тінь шансу, що за нього дадуть викуп, і волосина з його голови не впаде. Хоч би він і самого вчителя Гуса обізвав прокаженим і содомітом. Чи не правда, браття?
Зібрані за столом гусити охоче підтвердили, ревучи і гупаючи кулаками по столу. Чапек дав сторожі знак, щоби бранця вивели. Ксьондз Бузек зміряв його злим поглядом, після чого влив у себе за одним махом десь із півкварти угорського.
– Захланні, – заволав він, а язик йому вже добряче заплітався, – ви до мерзенного гроша, як ті фарисеї! А пише Па… Павло до Тимофія: бо корінь усього лихого то грошолюбство, якому віддавшись, дехто відбились від… Гик! Від віри… Не вспадкує користолюбець Царства Христового і Божого… Не можете Богові служити й мамоні!
– Не хочемо, – засміявся Ян Колюх з Весце, – одначе мусимо! Бо істинно кажу вам, без мамони нема життя.
– Але буде! – проповідник налив собі і випив одним ковтком. – Буде! Коли ми переможемо! Усе буде спільне, зникне всяка власність і маєтність. Не буде вже багатих і бідних, не буде нужди та утиску. Запанують на землі щастя і мир Божий!
– Ото наплів, – озвалася з кутка згорблена над прядкою стара. – Побожний п’янюга.
– Мир Божий, – серйозно сказав Ян Чапек, – виборюємо ми. Своїми мечами. Викуповуємо його своєю кров’ю. І нам за це належиться відповідна нагорода, в тому числі мамона. Не для того, брате, ми зробили революцію, щоб я знову повертався до Сан, до того глухого закутка. І до своєї лицарської, змилуйся Боже, чатівні, до своєї станиці, яку свиня мало не перекидає, коли їй об ріг почухатися закортить. Революція для того, щоби щось змінилося. Тим, хто програв, – на гірше, тим, хто виграв, – на краще. Бачите, любі гості, любі Рейнмаре і Шарлею, отам, на стіні, високо, герб? Це герб пана Яна з Міхаловіц, званого Міхальцем. Замок, де ми оце учтуємо, Міхаловіце, йому належав, його це був родовий маєток. Т що? Ми забрали його у нього! Наша взяла! Нехай-но тільки трошки часу знайду, драбинку принесу, здеру цей щит, на землю кину, ба ще й насцяю на нього. А на стіні свого гербового оленя повішу, на вдвічі більшому щиті! І буду тут владарювати! Пан Ян Чапек із Сан! Із садибою в Міхаловіцах!
– Ось-ось, – підхопив, обгризаючи реберця, Щепан Тлах. – Революція перемагає, Чаша тріумфує. А ми будемо великими панами! Випиймо!
– Панами, – сказала з їдкою зневагою бабця за прядкою, поправляючи куделю на пряслиці. – Хіба що курям на сміх. Розбійники ви й голодранці. Скартабели, в яких фарба на гербах від дощу облазить.
Щепан Тлах жбурнув у неї кістку, не влучив. Решта гуситів не звернули на стару жодної уваги.
– Але Мамоні… – не здавався проповідник, дедалі щедріше собі наливаючи і дедалі більше заплітаючись. – Мамоні служити не годиться. Так, так, Чаша взяла гору, праведна справа тріумфує… Але не успадкують користолюбці… Слухайте, що вам скажу… Гик!
– Дай нам спокій, – махнув рукою Чапек. – Ти п’яний.
– Я не п’яний! Я тверезий… Гик! І воістину кажу вам: вшануймо… Вшануймо… Pax Dei… Бо покарані будуть… Тріумфує Чаша… Тріумфує-е-е-е… Е-е-е-е-е-е-е…
– А я не казав? П’яний як чіп!
– Я не п’яний!
– П’яний!
– Щоб довести, що ти не п’яний, – підкрутив вуса Ян Колюх, – зроби, як я роблю. Засунь два пальці в горло і скажи: “Ггррр! Ггррр! Ггррр!”
Ксьондз Бузек витримав перше “Ггррр!”, але вже на другому поперхнувся, захарчав, вилупив очі і виблював.
– Ригай, ригай, – в’їдливо озвалася схилена над куделею бабця. – Бодай-єсь власну дупу виригав.
На неї знов ніхто не звернув уваги, видно, всі вже звикли Обриганого проповідника витурили до сіней. Було чути, як ві грюкає, падаючи зі сходів.
– Якщо по правді, любі гості, – сказав Колюх, витираючи стіл залишеним капелюхом ксьондза Бузека, – то нам ще трохи брак до повного тріумфу. Ми сидимо й учтуємо в Міхаловіцах, забр них, як сказав брат Чапек, у пана Яна Міхальця. Ми зайняли М халовіце, спалили Млада Болеслав, Бенешов, Мімонь і Яблонне. Але пан Міхалець далеко не втік, відійшов у Бездез. А де Бездез? Підійди-но хто до вікна, поглянь на північ – там Бездез, за рікою, заледве на дві милі віддалений. На дві милі! Коли хтось із нас чхне, пан Міхалець у Бездезі “На здоров’я!” горлає.
– На жаль, – похмуро сказав Щепан Тлах, – аж ніяк не здоров’я нам бажає пан Міхалець, а смерті, та ще й лихої. А ми його у Бездезі рушити не можемо, не здобути Бездезу. На тамтешніх мурах зуби поламаєш.
– На жаль, – підтвердив через плече Войта Єлінек, що якраз мочився у вогнище каміна, – саме так воно і є. А чимало є й під самим нашим носом інших замків і панів, які нам зла зичать. За три кроки від нас, у Дєвіні, сидить і щодня погрожує пан Петер з Вартенберка. За шість миль звідси є Ральско, а в Ральско сидить пан Ян з Вартенберка на прізвисько Худоба…
– З Богушем з Коване, паном на Фридштейні, ви вже познайомилися, – додав Чапек. – Знаєте, що він може. А є й інші…
– Та є, є, – буркнув Колюх. – Ми утримуємо, що правда, те правда, найважливіші замки: Вартенберк, Ліп’є, Чеський Дуб, Ділу під Бездезом, ну, і Міхаловіце. Але більшу частину торгового шляху все ще контролюють папісти і німці. Пани фон Дона сидять у замках Фплькенберг і Графенштейн. У Хаммерштейні бургграфом є Мікулаш Дахс, клієнт лужицьких Біберштайнів. У замку Роймунд зачаївся старий розбійник Ганс Фольч, згожелецький найманець. У Тольштейні – брати Ян і Генрик Берки з Дубе…
– Родичі, – похвалився Бразда з Клінштейна. – Роновичі, як і я.
– Такі родичі, як ти, – докинула з-за прядки бабця, – у Берків за псами дивляться.
– З двох братів з Дубе, – фиркнув Ян Колюх, – Генрик на нас особливо заповзятий, бо в нього Ліп’є забрали. Кажуть, що він у костелі в Житаві заприсягнувся, що м’яса не буде їсти, поки нас із замку в Ліп’є не вижене. Довго, видно, потриває цей піст.
