Текст книги "Божі воїни"
Автор книги: Анджей Сапковський
сообщить о нарушении
Текущая страница: 32 (всего у книги 36 страниц)
* * *
Самсон, потираючи шрам на поголеній голові, вислухав розповідь, ознайомився з занепокоєнням Рейневана – як завжди, без коментарів, як завжди, без емоцій і без щонайменших проявів роздратування. Однак у Рейневана склалося непереборне враження, що велетня взагалі не цікавлять ні рух Будівничих Третьої Церкви, ні культ Всебогині, який відроджується. Що він не надає особливої ваги поділу історії на три епохи. Що йому, загалом, досить байдуже, чи абатиса монастиря кларисок у Білому Костелі сповідує і впроваджує в життя тези вальденсів і хіліастів, чи схиляється до доктрин Братів і Сестер Вільного Духу. Скидалося на те, що Самсона надзвичайно мало обходять бегарди, бегінки та гвілельмітки. Що ж стосується Йоахима Флорського і Майстра Екхарта, то було, гм, відчуття, що обидва вони Самсонові абсолютно й повністю по хрін.
– Я виїжджаю, – зовсім несподівано заявив велет, ґречно вислухавши звіряння Рейневана. – Тобі доведеться самому дати раду зі своїми проблемами. Я їду до Чехії. До Праги.
– Ти був при тому, як мене поранили, – продовжив він, не чекаючи, поки Рейневан охолоне і зможе видушити з себе бодай слово. – Ти бачив, що сталося, коли та куля черкнула об мій череп. Ти був свідком, ти мав можливість побачити зблизька. Я був готовий до чогось подібного. Мені про це говорили й навіть… Навіть радили. У Празі – Акслебен, у Тросках – Рупілій. Вони назвали це поверненням через смерть. Спосіб повернутися до мого власного світу й до моєї власної… тілесної, назвімо це так, оболонки, – це позбутися теперішньої матеріальної оболонки. Коротко кажучи: найпростіше було би вбити це величезне тіло. Знищити його, остаточно припинити життєві процеси, які в ньому відбуваються. Закінчити його матеріальне існування. Духовний елемент, мій власний, тоді вивільниться і повернеться туди, куди повинен повернутися. Так стверджували Акслебен і Рупілій. Те, що сталося восьмого травня, здається, підтверджує, що вони мали рацію. У чому проблема, ти, поза сумнівом, здогадуєшся. Розумієш, з яких причин рекомендований спосіб мені не дуже підходить, з яких міркувань я волів би якийсь менш радикальний. По-перше, я не хочу брати на сумління смерть монастирського придурка, у тіло якого вбраний парадую оце по світу вже три роки. По-друге, ні Рупілій, ні Акслебен не квапилися дати мені гарантії стовідсоткового успіху. А по-третє і найважливіше: мені якось перестало бути спішно повернутися. Головна причина цього факту має волосся кольору міді, а звати її Маркета. І перебуває вона в Празі. Тому я повертаюся до Праги, друже Рейнмаре.
– Самсоне…
– Ні слова, будь ласка. Я повертаюся сам. Ти залишися. І я був би нікудишнім другом, якби намагався вирвати тебе звідси, відділити від того, чим це місце для тебе є. Це твоя Огігія[301]301
Острів за Геркулесовими стовпами, на якому Одіссей сім років гостював у німфи Каліпсо.
[Закрыть], Рейнмаре, острів щастя. Тож залишися тут і насолодися ним. Якнайбільше – і аж так довго, як тільки можна буде. Залишися й поводься мудро. Відділяй те, що тонке, від того, що щільне. Тоді здобудеш славу світу сього. І всяка темрява тебе полишить. Говорю тобі це я, твій друг, істота, яку ти знаєш як Самсона Медка. Ти повинен мені вірити, позаяк vocatus sum Hermes Trismegistus, habens tres partes philosophiae totius mundi {52}. Послухай уважно. Пожежу зовсім не погашено й не приборкано, вона лише пригасла, жар тліє. Не сьогодні – завтра світ знов охопить вогонь. А ми знову зустрінемося. А до того часу… Бувай, друже.
– Бувай, друже. Щасливої дороги. І поздоров від мене Прагу.
* * *
На узліссі Самсон обернувся в сідлі й помахав їм рукою. Вони привітали його таким самим жестом, поки він не зник між деревами.
– Я боюся за нього, – прошептав Рейневан. – До Чехії дорога далека. Часи важкі і страшні…
– Він доїде безпечно, – Ютта притулилася до нього збоку. – Не бійся. Без лихих пригод. І не блукаючи. Хтось чекає на нього. Чийсь світоч спалахне в пітьмі, вкаже йому правильний шлях. Як Леандр, він безпечно подолає Геллеспонт. Бо на нього чекає Геро та її любов.
* * *
Було перше серпня. День Святого Петра в оковах. У Старших Народів і чарівниць – свято Хлафмас. Фестиваль жнив.
* * *
Протягом тижня Рейневан примірявся до розмови з Юттою. Він боявся такої розмови, боявся її наслідків.
Ютта багато разів розмовляла з ним про вчення Гуса та Ієроніма, про чотири празькі статті та й загалом про принципи гуситської реформи. І хоча щодо певних доктрин утраквізму вона бувала досить скептичною, проте ніколи жодним словом, навіть найменшим натяком чи магією впливу не виявила того, чого він боявся: неофітського запалу. Монастир у Білому Костелі – розмова з абатисою не залишала сумнівів щодо цього – був заражений помилками Йоахима Флорського, Будівничих Третьої Церкви й Сестринства Вільного Духа; абатиса – а мабуть, і конверси, – поклонялися Віковічній і Троїстій Великій Матері, що поєднувало їх із рухом прихильників Гвілельміни Чешки як жіночої інкарнації Духа Святого. І Майфреди да Піровано, першої гвілельмітської папеси. До того ж, цілком очевидно, черниці займалися білою магією, що пов’язувало їх із культом Арадії, королеви чарівниць, яку в Італії називали La Bella Pellegrina. Але хоча Рейневан кружляв навколо Ютти пильно, немов журавель, полюючи на знак або сигнал, він так ніколи нічого і не спіймав. Або Ютта настільки добре вміла прикидатися й ховатись, або ж вона аж ніяк не була палкою і пристрасною неофіткою йоахімітської, гвілельмітської та арадійської єресі. Рейневан не міг виключити ні першої, ні другої можливості. Ютта була й досить хитрою, щоб уміти маскуватися, і досить розважливою, щоб не зразу і не з головою скакати в що-небудь і кидатися у вир чого-небудь. Попри почуття, які, здавалося, їх поєднували, попри любов, якою вони займалися часто, з ентузіазмом і винахідливістю, попри те, що їхні тіла, здавалося, вже не мали таємниць одне від одного, Рейневан розумів, що він все ще знає про дівчину далеко не все й далеко не всі її секрети зумів розгадати. А якщо насправді вона ще не зв’язалася з єрессю назовсім, якщо вагалася, сумнівалася або й узагалі була налаштована критично, цієї теми не варто було торкатися взагалі.
З іншого боку, так само не варто було зволікати й бездіяльно спостерігати. Досі він все ще брав до серця слова Зеленої Дами. Він був у Шльонську вигнанцем, переслідуваним ізгоєм, був гуситом, ворогом, шпигуном і диверсантом. Тим, ким він був, у що вірив і чим займався, він наражав Ютту на небезпеку й ризик. Зелена Дама, Агнеса де Апольда, мати Ютти, мала рацію: якщо в ньому було бодай трохи шляхетності, він не міг наражати дівчину, не міг дозволити, щоб вона через нього постраждала.
Розмова з абатисою змінила все, чи принаймні багато чого. Монастир у Білому Костелі, сам факт перебування в ньому був. виявлялося, для Ютти значно небезпечнішим, ніж знайомство і зв’язок з Рейневаном. Тези Йоахима і спіритуалістів, єресь (він якось досі не міг думати про це інакше, не міг знайти іншого слова) Будівничих Третьої Церкви, культ Гвілельміни й Майфреди були для Риму таким самим важким відступництвом, як і гусизм. Зрештою, всі єресі та відступництва Рим скидав до одної торби. Єретик – будь-який – був прислужником диявола. Це ж стосувалося – що було вже явно сміховинним – і культу Великої Матері, як-не-як старшого, ніж людство, І ніж диявол, якого, як-не-як, вигадав допіру Рим.
Але факт залишався фактом: культ Усематері, поклоніння Гвілельміні, помилки Йоахима, Сестринство Вільного Духа. Третя Церква – кожної з цих речей вистачало, щоби потрапити до в’язниці й на багаття, або ж бути засудженою на довічне покутне поховання в домініканських підземеллях. Ютті не можна було залишатися в монастирі.
Треба було щось із цим робити.
Рейневан знав що. Або принаймні інстинктивно відчував.
* * *
– Ти запитувала мене взимку, – він перевернувся на бік. глянув їй в очі. – Запитувала, чи я готовий кинути все. Чи готовий, так, як стою, втекти, помандрувати з тобою на край світу. Відповідаю ствердно. Я кохаю тебе, Ютто, прагну з’єднатися з тобою, поки й життя. Світ, здається, робить усе, що може, щоб нам у цьому перешкодити. Тож кидаймо все й тікаймо. Хоч би й до Константинополя. Вона довго мовчала, замислено пестячи його.
– А твоя місія? – запитала вона нарешті, повільно вимовляючи і зважуючи слова. – Адже в тебе є місія. Є переконання. Є справді важливий і святий обов’язок. Ти хочеш змінити обличчя світу, вдосконалити його, зробити кращим. То як же це? Ти покинеш місію? Відмовишся від неї? Забудеш про Грааль?
“Небезпека, – подумав він. – Увага. Небезпека.”
– Місія, – продовжила вона ще повільніше. – Переконання. Покликання. Відданість. Ідеали. Царство Боже – і прагнення, щоб воно настало. Мрія про те, щоб воно настало. Боротьба за те, щоб воно настало. Хіба це такі речі, від яких можна відмовлятися, Рейнмаре?
– Ютто, – наважився він, піднімаючись на лікті. – Я не можу дивитися, як ти ризикуєш. Ходять чутки про те, що ви тут сповідуєте, багато хто знає, що відбувається в цьому монастирі, я сам довідався про це ще взимку, наприкінці минулого року. Тому це ніяка не таємниця. Доноси вже могли дійти до адресатів. Ви живете під великою загрозою. Майфреда да Піровано згоріла на вогнищі в Медіолані. Через п’ятнадцять років, у 1315 році, у Свидниці спалили півсотні бегінок…
“А адамітки в Чехії? – раптом подумав він. – А замучені та спалені пікартки? Справа, якій я себе присвятив, переслідує дисидентів не менш жорстоко, аніж Рим…”
– Кожен день, – він відігнав думку, – може бути днем твоєї загибелі, Ютто. Ти можеш загинути…
– Ти також можеш загинути, – перебила вона його. – На війні ти міг полягти. Ти теж ризикував.
– Так, але не заради…
– Примх, так? Ну ж бо, вимов це слово. Примхи. Жіночі примхи?
– Я зовсім не хотів…
– Хотів.
Вони мовчали. За вікном була серпнева ніч. І цвіркуни.
– Ютто.
– Я слухаю тебе, Рейнмаре.
– Давай виїдемо. Я кохаю тебе. Ми кохаємо одне одного. А любов… Знайдімо Царство Боже в собі. У собі самих.
– Я повинна тобі вірити? Що ти відмовишся…
– Повір.
– Ти пропонуєш мені багато, – сказала вона після тривалої паузи. – Я це ціную. І за це ще більше тебе кохаю. Але якщо ми зречемося ідеалів… Якщо ти відмовишся від своїх, а я – від своїх… Я не можу відігнати від себе думку, що це було б, як…
– Як що?
– Як endura. Без надії на consolamentum[302]302
Consolamentum (лат. втіха) – єдине таїнство в катарів, прийняття Святого Духа. Endura – самогубство через голодну смерть, яке вчиняли ті катари, які боялися згрішити після прийняття Consolamentum.
[Закрыть].
– Ти говориш, як катарка.
– Монсегюр триває, – шепнула вона, тримаючи вуста біля самого його вуха. – Грааля досі не знайдено.
Вона торкнулася його, торкнулася – і вразила ніжними, але пронизливими пестощами. Коли піднімалася на коліна, її очі горіли в пітьмі. Коли схилялася над ним, була повільно ніжна, немов хвиля, яка гладить пісок пляжу. Її подих був гарячий, гарячіший, ніж її губи. “Самсон мав рацію, – встиг подумати він, перш ніж насолода позбавила його здатності мислити. – Самсон мав рацію. Це місце – це моя Огігія. А вона – моя Каліпсо”.
– Монсегюр триває, – минуло декілька митей, перш ніж він почув її голосний шепіт. – І вистоїть. Не здасться і не буде захоплене ніколи.
* * *
Серпень 1428 року був жаркий, просто-таки нестерпна спека тривала аж до середини місяця, до дня Вознесення Марії, який у народі називають святом Матері Божої Трав’яної. Вересень також був дуже теплий. Погода почала трохи псуватися аж після Матвія. Двадцять третього вересня пройшли дощі.
А двадцять четвертого повернулися старі знайомі.
* * *
Перший сигнал про повернення старих знайомих передали – за посередництвом безвідмовного монастирського городника – плітки, спершу невиразні та не дуже докладні, але з часом дедалі конкретніші. Так, на ринку в Бжегу хтось розкидав листівки, які зображували цапоголового страхопуда в папській тіарі на рогатій голові. Через кілька днів подібні за стилем картинки з’явилися у Вйонзові і Стшеліні – на них була намальована свиня, вдягнена в митру, а щоб не залишалося жодних сумнівів, був підпис: “Conradus episcopus sum”[303]303
Я – єпископ Конрад (лат.).
[Закрыть].
Через кілька тижнів дійшли чутки про серйозніші справи. Невідомі винуватці – плітка розмножила їх аж до двадцяти – напали й закололи стилетами на вроцлавському гостинці пана Руперта фон Зейдліца, заступника шефа свидницької контррозвідки, який уславився жорстокими переслідуваннями людей, запідозрених у симпатіях до гуситів. Від удару ножа загинув у Гродкуві ратушний писар, який вихвалявся тим, що доніс більш ніж на сотню людей. У Собутці стріла з арбалета дістала – на амвоні – пробоща костелу Святої Анни, особливо заповзятого на занадто вільнодумних парафіян.
У п’ятницю після Матвія, двадцять четвертого вересня, – ще перш ніж до монастиря дійшла чутка про солтиса, заколотого стилетами у зовсім близенько розташованому Пшеворні, – у Білому Костелі з’явилися Бісклавре і Жехорс. За ворота їх, зрозуміло, не впустили, вони чекали на Рейневана у грангії біля монастиря. Біля криниці. Жехорс заполіскував у ночвах кров із рукавів куртки. Білувальник, не криючись, мив липку від крові наваху.
– Кінець твоєму неробству, коханий брате Рейнемаре, – Жехорс витиснув випраний рукав. – Робота чекає.
– Така? – Рейневан показав на криваву піну, що стікала з ночов.
Бісклавре пирснув.
– Я теж тебе кохаю, – закепкував він. – Я також скучив і тішуся, що бачу тебе в доброму здоров’ї. Хоч нібито трохи схудлого. Це ти через піст так схуд? Через монастирські харчі? Чи через інтенсивні заняття любощами?
– Заховай, холера ясна, цього ножа.
– А що? Не подобається? Ображає твої почуття? Змінив тебе цей монастир, я бачу. Півроку тому, у Желязні під Клодзьком, ти на моїх очах голими руками затовк людину до смерті. Через особисту помсту, заради приватної відплати. А на нас, які борються за справу, ти смієш дивитися зверхньо? Смієш по-панськи вернути носа?
– Заховай ножа, я сказав. Чому ви приїхали?
– Здогадайся, – Жехорс склав руки на грудях. – А коли здогадаєшся, бери ноги в руки й ходи. Ми ж казали – є робота. Фогельзанг контратакує, а ти все ще Фогельзанг, тебе ніхто з Фогельзангу не виключив і від обов’язків не звільнив. Прокоп і Неплах видали накази. Вони стосуються також і тебе. Ти знаєш, що загрожує за невиконання?
– Я теж вас кохаю, – Рейневан і оком не змигнув. – І я всираюся з радості, що вас бачу Але збавте трохи тон, хлопці. Щодо наказів ви лише посланці, не більше. Накази тут віддаю я. Тож ось, я вам наказую: кажіть, що маєте переказати, причому швидко й докладно. Це наказ. Ви знаєте, що загрожує за невиконання.
– Хіба я не казав? – засміявся Бісклавре. – Хіба я не казав, щоби так його не підколювати?
– Виріс, – з усмішкою визнав Жехорс. – Викапаний брат. Достоту як Петерлін. А може, вже й переріс Петерліна.
– Знають про це, – Бісклавре, нарешті сховавши наваху, гротескно, по-мавпячому, поклонився. – Знають про це брати Прокоп Голий і Богухвал Неплах, званий Флютиком. Знають, який-то ревний з Петерлінового брата утраквіст і який палкий поборник справи Чаші. Тож просять згадані брати негідними устами нашими брата Рейневана ще раз довести свою вірність Чаші. Покірно просять брати…
– Заткнися, французе. Говори ти, Жехорсе. Коротко й по-людськи.
* * *
Наказ Прокопа Фогельзангові і справді був короткий і звучав так: реконструювати сітку. І зробити це швидко. Настільки швидко, щоб сіткою можна було скористатися під час чергового удару по Шльонську. Коли цей удар мав відбутися, Прокоп не уточнив.
Рейневан не дуже знав, яким чином він особисто має реконструювати те, про що мав лише загальне й досить туманне уявлення, – сітку, про яку він не знав практично нічого, крім того, що вона начебто існує. Жехорс і Бісклавре, коли їх вдалося приструнити, визнали, що головну його допомогу вбачають у тому, що, як вони висловилися, утрьох працювати безпечніше, ніж удвох.
Попри начебто надзвичайну терміновість завдання, Рейневан не погодився виїхати негайно. Він хотів навчити Фогельзанг трохи добрих манер та поваги до своєї особи. А передусім йому треба було залагодити справи з Юттою. Як він і очікував, останнє виявилося набагато важче. Але йому однаково пішло легше, ніж він сподівався.
– Що ж, – сказала вона, коли минув її перший гнів. – Я могла цього сподіватися. Галахад кохає, обіцяє і клянеться. Нібито навіки. Але насправді лише доти, доки не рознесеться вість про Грааль.
– Це не так, Ютто, – запротестував він. – Нічого не змінилося. Це лише кілька днів. Потім я повернуся… Нічого не змінилося.
Вони розмовляли в костелі, перед вівтарем та образом, на якому була зображена – а що ж іще – злітаюча голубка. Але Рейневан мав перед очима нещасну Майфреду да Шровано, яка згорає на багатті на П’яцца дель Дуомо.
– Коли ти вирушаєш? – запитала вона вже спокійніше.
– Уранці, після festum angelorum[304]304
“Свято ангелів” (лат.), день архангелів Михаїла, Гавриїла та Рафаїла (29 вересня).
[Закрыть].
– Отже, ми маємо ще кілька днів.
– Маємо.
– І ночей, – зітхнула вона. – Це добре. Станьмо навколішки. Помолімося Богині.
Тридцятого вересня, вранці після Михаїла, Гавриїла й Рафаїла, повернулися Жехорс і Бісклавре. Готові вирушити в дорогу. Рейневан чекав на них. Він теж був готовий.
РОЗДІЛ ДВАДЦЯТЬ ЧЕТВЕРТИЙ
у якому повертається дух руйнування, який є – начебто – водночас творчим духом. А Рейневан постає перед вибором.
Протягом кількох років свого існування Фогельзанг зумів створити у Шльонську досить численну й непогано розгалужену сітку законсервованих агентів, тож, у принципі, було з чого реконструювати. Проблема полягала в тому, що хвиля переслідувань, яка прокочувалася Шльонськом, не могла не вплинути на завербованих. Частина, слід було побоюватися, перейшла до історії як мученики, після них могло навіть попелу не залишитися. Частина з уцілілих могла під впливом шаліючої Інквізиції радикально переглянути погляди й дійти висновку, що Вікліфові симпатизувати не варто, а Гуса краще любити значно менше, ніж раніше. Серед останніх могли знайтися й такі, які з власної волі або під примусом радикально змінили партійну належність. Перефарбовані та перевербовані, тепер вони чекають, що до них хтось з’явиться. А коли хтось з’являється, бігцем доносять відповідним органам.
Отож контакт з кожним давнім агентом був пов’язаний з чималим ризиком, тому його не варто було встановлювати, попередньо як слід не підстрахувавшись. А трьом – щодо цього не виникало питань – підстраховувати один одного було набагато легше, ніж двом.
Протягом місяця з гаком Рейневан, Жехорс і Бісклавре товклися по Шльонську – то в холод та осінню сльоту, то під живим сонцем і в нитках бабиного літа. Вони відвідали чимало місцевостей, починаючи з великих міст, таких як Вроцлав, Легниця і Свидниця, і закінчуючи Дорфами, Турками й Бульками, повні назви яких нізащо не хотіли залишатися в пам’яті. Відвідували різних людей, різним людям – різними методами і з різними результатами – нагадували про лояльність до справи, якій вони колись присягали. Утікати – панічно – довелося лише тричі. Раз у Ратиборі, коли Жехорс утік із влаштованої Інквізицією мишоловки, вистрибнувши через вікно з другого поверху кам’яниці на ринку, після чого був імпозантний галоп вулицею Довгою аж до самої Миколайської брами. Раз уся трійця пробилася крізь облаву на сьцінавському підгородді, в чому вельми допоміг туман, який, неначе на замовлення, піднімався з мочарів над Одрою. Раз, у Скорогощі, мусили сторчголов утікати від погоні, що рвонула за ними, як тільки в загону найманців, які стерегли митну палату й міст на Писі, виникли щодо них підозри.
Раз, під Намисловом, коли тамтешній бондар-батько вислуховував Жехорса та Рейневана, Бісклавре, який стояв на підстраховці, впіймав і затягнув до хати сина, дванадцятирічного хлопця, крадькома посланого по сторожу до міста. Швидше, ніж вдалося б вимовити “Юда Іскаріот”, бондарчук звивався на долівці, прохромлений навахою, бондар хрипів і хлюпав кров’ю з перерізаного горла, бондарева й бондарівни лементували на різні голоси, а товариство втікало через плоти до залишених у гущавині коней.
– У боротьбі за праве діло етики немає, – спогорда випростався Жехорс, коли через якийсь час Рейневан докоряв йому, головним чином за дванадцятирічного. – Коли діло вимагає вбити, треба вбити. Дух знищення – це водночас творчий дух. Убивство в ім’я правого діла не є злочином, тому не можна вагатися вбивати в ім’я правого діла. Ось ми із піднятим чолом і впевненим кроком входимо на сцену історії. Ми змінюємо й формуємо історію, Рейнмаре. Коли настане Новий Порядок, діти вивчатимуть це у школах. А назву того, що ми робимо, дізнається весь світ Слово “тероризм” буде на вустах усього світу – Амінь, – закінчив Бісклавре.
Через два дні вони повернулися. Жехорс і Бісклавре дізналися прізвище намисловського агента, який перевербував бондаря. І вбили його. Закололи ножами, коли той уночі повертався з корчми.
З кожним днем, слід було визнати, дух знищення ставав дедалі більше й більше творчим.
– Не марудь, не марудь, – кривився Бісклавре, бачачи вираз Рейневанового обличчя. – Одного дня отримаємо від Флютика наказ, то підемо разом, утрьох, застромити ножа в черево тому Грелленортові, який убив твого брата. Або князеві Янові Зембицькому. Або й самому вроцлавському єпископові. І що, тоді ти також нарікатимеш, триндітимеш про етику та честь?
Рейневан не відповідав.
* * *
У ніч із сьомого на восьме листопада на домовлене місце, яким був покутний хрест на краю діброви біля перевалу Томпадла, що розділяв масиви Шленжі та Радуні, прибули на зустріч ті, хто мав прибути. Ті з-поміж “розконсервованих” агентів, яких Фогельзанг визнав найнадійнішими й потребував для виконання спеціального завдання. Зрозуміло, було дотримано заходів безпеки: присутності серед конспіраторів шпигуна все ще не можна було виключити. На перевалі Томпадла на тих, хто прибував, чекав тільки один представник Фогельзангу – жереб упав на Жехорса. Якби обійшлося без несподіванок, Жехорс мав повести зібрану групу на схід, до пастуших куренів, де мав чекати Рейневан. Якщо й тут не було засідки, група продовжувала б шлях аж до села Бендковіце, де очікував Бісклавре. Який витягнув найкоротшу соломинку.
Але все пішло гладко, і протягом лише однієї ночі особовий склад Фогельзангу збільшився на дев’ятьох чоловік. Дуже різних. Рахівник з Вроцлава, крамар з Проховіц, тесля з Тршебниці, каменярський челядник зі Сьроди, учитель з Контів, управитель з грангії в Любйонжі, зброєносець, який колись служив Больцам з Цайскенберга, колишній чернець з Ємельниці – нині продавець індульгенцій, а на додачу до них усіх, немов своєрідний вінець, пробощ костелу Серця Ісусового з Погожелі.
Подорожуючи ночами – загін був занадто численний, щоб могти, не викликаючи підозр, пересуватися вдень, – дісталися до Рнхбаха, звідти до Ламперсдорфа і Совиних гір, на Юговський перевал. Тут, на галявині в лісах під селом Югов, від якого пішла назва перевалу, вони зустрілися з групою, що прибула з Чехії. Група складалася з чотирнадцяти професіоналів. Було зовсім неважко здогадатися, що саме було їхньою професією. Зрештою, Рейневан і не мусив здогадуватися. Двох він знав, бачив їх під Білою горою. Вони приходили підготовку в секторі вбивств.
Групу привів знайомий.
* * *
– Урбан Горн, – сказав Лукаш Божичко. – Групу привів з Чехії Урбан Горн. Власною персоною.
Гжегож Гейнче, inquisitor a Sede Apostolica specialiter deputatus на вроцлавську дієцезію, кивнув головою на знак того, що він здогадувався. І що анітрохи не здивований. Лукаш Божичко кашлянув, вирішив, що можна доповідати далі.
– Ішлося, природно, про Клодзько. Наша людина була свідком дискусії Горна з Рейнмаром з Беляви і тими двома з Фогельзангу, Жехорсом і Бісклавре. Клодзько, сказав їм Горн, це ворота і ключ до Шльонська. І додав, що пан Пута з Частоловиць починає виростати до величини незручного символу, небезпечного для нас… Значить, для них… Значить, для гуситів… І що цього разу Клодзько мусить упасти.
– Це, – підняв голову інквізитор, – точні слова нашої людини?
– Точні аж до йоти, – підтвердив диякон. – Ці слова передала наша людина нашому агентові в Клодзьку. А той мені.
– Говори далі.
– Той із Фогельзангу, Бісклавре, сказав, що їхній знайомий Трутвейн пережив хаос і смуту та що він і далі діє. Що збирає олію, живицю та інші інгредієнти. Що цього разу нічого не забракне, що вони розпалять у Клодзьку таке багаття, що… це його власні слова, що в пана Пути в замку вуса обгорять. І що цього разу не вони, а пан Пута втікатиме через дірку від срача. Так він сказав, цими конкретно словами: через дірку від срача…
– Отже, – здогадався Гейнче, – групу перекинули до Клодзька. Коли почали перекидати?
– У п’ятницю після святого Мартіна. Їх перекинули не всіх разом, а поступово, по двоє, по троє, щоб не викликати підозр. На щастя, наша людина була в одній з груп, що їх перекинули першими. Тому ми знаємо, що з цим Трутвейном – це правда. Цей Трутвейн, Йоганн Трутвейн, – це вівтарист з костелу Пресвятої Діви Марії, давній гуситський шпигун. Саме навколо нього, як з’ясувалося, у Клодзьку ще з літа функціонує зародок шпигунсько-диверсійного осередку.
– У цей момент, – інквізитор відштовхнув печатку, якою бавився. – У цей момент уся група вже в Клодзьку, як я розумію? Усі?
– Усі. Крім Горна. Беляви, Бісклавре та ще трьох. Вони на святого Мартіна виїхала з-під Югова. Наша людина не знає куди. Які будуть накази, ваша велебносте? Що почнемо?
З-за вікна долинав гамір міста, перекупки сварилися на Курячому базарі. Папський інквізитор мовчав, потираючи носа.
– Ця наша людина, – запитав він нарешті, – це хто?
– Кацпер Домпніг. Рахівник. Звідси, з Вроцлава.
– Домпніг… Його не шантажували. Я би пам’ятав, якби так було, шантажу я б не забув… Але платити, здається, ми йому теж не платили. То що – невже ідеаліст?
– Ідеаліст.
– Тоді наглядай за ним, Лукашу.
– Амінь, ваша велебносте.
– Ти запитував, – Гжегож Гейнче потягнувся, – що ми робимо. Наразі нічого. Але якби почався напад, якби гусити підійшли під Клодзько, якби місто опинилося під загрозою, наша людина повинна негайно провалити всю групу. Повинна негайно видати всіх контррозвідці пана Пути.
– А чи не краще, – усміхнувся Лукаш Божичко, – щоб ця заслуга припала нам? Єпископ Конрад…
– Мене не цікавить єпископ Конрад. А Свята Курія існує не для того, щоби збирати заслуги. Повторюю: наша людина повинна видати групу контррозвідці Клодзька. Саме пан Пута з Частоловиць повинен ліквідувати диверсантів. І ще більше вознестися як символ, що викликає жах серед гуситів. Зрозуміло?
– Амінь, ваша велебносте.
– Рейневана… Рейнмара з Беляви, кажеш, нема у клодзькій групі. Виїхав, кажеш. З Горном. Може, до монастиря в Білому Костелі? Бо, як я розумію, з цим монастирем – це цілком надійна інформація?
– Надійна, ваша велебносте, підтверджую. Чи ми почнемо там… дії?
– Тимчасово – ні. Послухай, Лукашу. Якби все-таки Рейневан повернувся до Клодзька… Якби приєднався до диверсантів… Коротше: якби він потрапив до лап пана Пути, ви маєте його витягнути. Живим і неушкодженим. Зрозумів?
– Так точно, ваша велебносте.
– Залиш мене тепер. Я хочу помолитися.
* * *
До Свидниці вони вирушили в шість коней – Горн, Рейневан, Бісклавре і троє вбивць, які прибули з Горном. Однак убивці супроводжували їх тільки до Франкенштейна, не в’їжджаючи в місто, вони відділилися і від’їхали в блакитну далечінь. Не витрачаючи слів ні на які прощання. У них були, це не викликало сумніву, якісь важливі завдання й цілі в Шльонську. Горн міг знати ці цілі, міг знати, кого вони збираються вбити. Але з таким самим успіхом міг і не знати. Рейневан ні про що не питав. Однак він не був би собою, якби не виголосив промови про етику та мораль.
Горн терпляче слухав. Він знову був колишнім Горном, таким, з яким Рейневан познайомився, якого знав і пам’ятав. Горном в елегантному, короткому сірому плащі, скріпленому срібною пряжкою, у гаптованому сріблом вамсі. Горном, який носив на поясі стилет з рубіном у руків’ї та облямовані латунню шпори на курдибанових чоботях. Горном, на голові якого був атласний шаперон з довгою і вигадливо обмотаною навколо шиї ліріпіпою. Горном з проникливими очима й губами, скривленими в дещо викличній гримасі. Гримаса ця ставала тим виразнішою, чим більше Рейневан заглиблювався у питання, що стосувалися моралі, етичних норм, правил та законів війни, а серед них, зокрема, – у питання застосування терору як знаряддя війни.
– Війна несе із собою терор, – відповів він, коли Рейневан закінчив. – І на терор спирається. Війна сама в собі є терором. Ipso facto[305]305
Самим фактом (лат.).
[Закрыть].
– Завіша Чорний з Гарбова не погодився би з тобою. Він інакше розумів війну і jus militare[306]306
Лицарське право (лат.).
[Закрыть].
– Завіша Чорний загинув.
– Що?
– До тебе не дійшли чутки? – Горн обернувся в сідлі. – Не дійшла звістка про смерть одного з найславетніших лицарів новітньої Європи? Завіша Чорний поліг. Вірний васал, він пішов з Люксембуржцем у похід проти турків, облягати фортецю Голубац над Дунаєм. Турки розбили їх під цим Голубацем. Люксембуржець, своїм звичаєм, ганебно втік, Завіша – своїм звичаєм – прикривав відступ. І загинув. Подейкують, що турки відрізали йому голову. Сталося це двадцять восьмого травня, у п’ятницю після святого Урбана, мого патрона, тому я так добре пам’ятаю дату. І немає вже на світі Завіші Чорного з Гарбова, доброго лицаря. Sic transit gloria[307]307
Тик минає слава (лат.).
[Закрыть].
– Гадаю, – сказав Рейневан, – що набагато більше. Набагато більше, ніж глорія.
* * *
Коли вони приїхали до Свидниці, відразу ж впало в очі неабияке пожвавлення, що панувало в місті. Коли вони в’їхали Нижньою брамою й дісталися на ринок вулицею Довгою, що потопала в болоті, то мали враження, ніби потрапили на якесь народне гуляння – було очевидно, що причина цього пожвавлення радше радісна, ніж навпаки. Бісклавре подався в юрму – з’ясувати, в чому річ, але Рейневанові одразу ж згадалася Прага влітку 1427 року, вируюча й потішена звісткою про перемогу під Таховом. Асоціація виявилася надзвичайно влучною. А міна Бісклавре, коли той повернувся, – надзвичайно кислою. Обличчя Горна, коли той вислуховував нашіптувані йому на вухо повідомлення, похмурніло й супилося в міру шепотіння.
– Що сталося? – не витримав Рейневан. – У чім річ?
– Пізніше, – обрізав Горн. – Пізніше, Рейневане. Зараз у нас зустріч. І важливі переговори. Ходімо. Бісклавре, ти знайди тут когось, кому можна довіряти, і щоб був добре поінформований. Я хочу знати більше.
Зустріч відбулася в шинку на вулиці Лучничій, недалеко від брами під цією ж назвою, а важливі переговори стосувалися поставок зброї та коней з Польщі. Другою стороною в переговорах був знайомий Рейневанові раубрітер, поляк Блажей Якубовський, гербу Порай. Якубовський не впізнав Рейневана. Та й не дивно. Минуло трохи часу. І трохи дечого трапилося.
Переговорам дещо заважав розгардіяш, який панував навколо, і надзвичайно веселий настрій відвідувачів, що переповнювали корчму. Свидничани явно мали якийсь привід святкувати. І не тільки Рейневана цікавило який.