Текст книги "Божі воїни"
Автор книги: Анджей Сапковський
сообщить о нарушении
Текущая страница: 16 (всего у книги 36 страниц)
– Фантазія, яких мало, – буркнув чоловік. – Тобі б романи писати… Що ти робиш, чорт забирай?
– Хочу відлити, – Рейневан став над кістяком, розставивши ноги. – А що?
– Відійди звідти, хвойда твоя мати! – зарепетував прибулець. – Відійди, чуєш? Не смій паплю…
Він урвав, подавився недомовленим словом. Рейневан обернувся з тріумфальною усмішкою на вустах.
– Так я і припускав, – сказав він. – Не родич, не друг, а в День Померлих приходить до його останків зі свічкою й омелою. І впадає у шал, коли хтось хоче ці останки обісцяти. Бо це ж я на твої власні останки насцяв би, правда? Це ж твої власні кості тут лежать, метре Рупілію Сілезцю, спеце в астральних тілах і буттях. Це твоє тіло померло в цьому підземеллі, але не твоя особистість. Ти астрально перенісся в чужу фізичну форму. У форму того, чию душу ти пересадив у власне тіло. І кого замість тебе тут убив голод.
– Аж вірити не хочеться, – промовив після тривалого мовчання Рупілій Сілезець. – Аж вірити не хочеться, які ж то холерні титани інтелекту марнуються в теперішні часи по в’язницях.
* * *
Рейневан залишився сам надовго. На достатньо довго, щоб вирішити, що настала чорна година, і згризти шкуринку хліба, якраз на таку годину збережену. Зникаючи в стіні, Рупілій Сілезець залишив його у страшній самотності, страшній боязні і ще страшнішій муці сподівання. “Повернеться”, – калатало в голові плаксиве сподівання. “Не повернеться, залишить мене тут на погибель, – оживала під черепом логіка, – нащо йому повертатися, що він з того матиме, коли мені допоможе? Залишеного в oubliette і справді забуде, викреслить з пам’яті…”
Угорі замигтіло світло, пролунав брязкіт металу. “Мене витягують звідси, – подумав Рейневан. – Є надія…”
“Хіба що де Бергов утратив терпець, – охолодив надію страх. – І вирішив видушити з мене зізнання в інший спосіб. Мене витягують звідси, але для того, щоб затягнути до катівні…”
Нагорі щось гримнуло, клацнуло, брязнуло, решітка зі скреготом розкрилася, щось застукало і зашкряботіло. Хтось затулив собою світло, з мороку раптом виринув обрис спущеної драбини.
– Вилазь, Рейневане, – пролунав з висоти голос Рупілія Сілезця. Швидко, швидко!
“Я ж не відкрив йому, як мене звати, – дійшло до Рейневана, коли він піднімався драбиною. – Не назвав йому імені, а тим більше фамільярного прізвиська. Або він телепат, ясновидець, або…”
Нагорі виявилося, що власне “або”. А Рейневан застогнав у добре йому знайомих і достойних ведмедя обіймах.
– Самсон!
– Авжеж, Самсон, – підтвердив з легкою ущипливістю Рупілій Сілезець, який стояв поруч. – Позаздрити можна на таких друзів, хлопче. Не найгірших маєш, не найгірших. А тепер далі, в дорогу!
– Але в який спосіб…
– Нема часу, – відрізав чарівник. – У дорогу! Бо дорога вас чекає далека.
Вони піднялися сходами нагору, звідти окуті двері ввели їх до камери тортур, повної знарядь і причандалів, від погляду на які холонула кров у жилах. У кутку, ледве помітні, були дверцята, що вели до вузенького коридорчика. Вони пройшли повз кілька дверей підряд, Рупілій зупинився лише перед п’ятими чи шостими.
– El Ab! Elevamini ianuae![161]161
“Будьте відчинені, входи” (Псалом 23; 7).
[Закрыть]
Двері послухалися жесту і біблійного заклинання, вони ввійшли. Приміщення було повне скринь і пачок. Рупілій поставив ліхтар на одну із них, сів на другу.
– Відпочинемо, – розпорядився він. – Порозмовляємо.
Скриня, біля якої всівся Рейневан, була повна книг. Він стер пилюку. “Culliyyat” Аверроеса. “Ars Magna” Раймунда Лулла. “De gradibus superbiae et humilitatis” Бернара з Клерво.
– Це, – Рупілій широким жестом показав на пакунки, – мої пожитки. Книги і таке інше. Потрібні для роботи речі. Деякі з цих речей мають ціну. Більшість – не має. Більшість – без ціни. Якщо ви розумієте, що я маю на увазі.
– Ти, Рейневане, – Толедо. Хто ти, Самсоне, я до кінця не знаю, але й ти, поза сумнівом, здогадуєшся про суть справи, що дозволить нам зберегти час і зусилля. Отже, без подробиць, які, не ображайтеся, вас анітрохи не обходять, скажу: Отто де Бергов, протягом десяти років мій спонсор і добрий господар, раптом перестав бути добрим, почав ставити вимоги, виконати які я не міг. Або не хотів. Тому з господаревої неласки я мав закінчити в oubliette, голодною смертю. Мені вдалося зробити так, що у льоху закінчило існування моє старе добре тіло. І дух іншої особи, відокремлений від тіла – цього тіла, яким я зараз користуюся. Пересадка відбулася з деяким поспіхом, у поспіху я вибирав і об’єкт. Результат такий, що я у Тросках – усього лише слуга. І як такий я не винесу звідси своїх речей. Речей, до яких я дуже прив’язаний. Дуже прив’язаний, розумієте? Тому угода буде такою: я допоможу вам втекти з замку. Ви натомість повернетеся сюди у строк до двох років і допоможете мені в переселенні. Угоду укладено? Я чекаю.
– Спочатку одна річ, метре Рупілію, – сказав Рейневан, погладжуючи окуття оправи “Енхірідіона” папи Лева. – Я пробрався в Троски, щоб…
– Я знаю, навіщо ти сюди пробрався, – перебив чарівник. – Ми вже на цю тему встигли із Самсоном трохи побалакати. І дещо вже знаємо.
– Це правда, – велет відповів усмішкою на Рейневанів погляд. – Дещо вже знаємо. Не все. Але деякий прогрес є.
– Йшлося не про деякий прогрес, – закусив губу Рейневан, – а про те, щоб знайти спосіб остаточно розв’язати проблему. Тобі саме час, казав ти, Самсоне, повернутися до себе. Ти просив, щоб я доклав зусиль. А тепер, коли можливість на відстані простягнутої руки перед нами…
– Ти не слухав? – знову не дав йому докінчити Рупілій. – Я сказав, що ми розмовляли. Що дещо вже знаємо. Але простягати руку все ще нема до чого, на жаль. Тимчасово.
– Ми вже трохи знаємо, У Празі Самсоном займався Вінцентій Акслебен. Він усе-таки майстер над майстрами. Він стверджував, що йдеться про астральне тіло. І периспріт. Периспріт… Гм… Позитивно блукаючий.
– Блукаючий периспріт, – скривився Рупілій. – Ну-ну. Воістину, видно майстра по гіпотезі. А чи пояснив вам принаймні майстер над майстрами, про що тут насправді йдеться?
* * *
Що таке периспріт, знав кожен, хто мав контакт з магією і таємним знанням. Бодай побіжний. Кожного адепта езотеричних наук на самому початку навчання пригощали довгим, заплутаним і в надзвичайно недоступній формі викладеним умовиводом, що стосувався конструкції людського буття. Людина, випливало з умовиводу, складається з фізичного аспекту, себто матеріального тіла, за допомогою якого вона взаємодіє із зовнішнім матеріальним світом, який її оточує. Людина має також душу, збудовану з безсмертного ефіру. Існує також щось, що пов’язує і сполучає душу і тіло, що є посередником між душею і тілом, – це флюїдне тіло, відоме як периспріт, і так далі, і тому подібне.
Хоча ця справа, – принаймні на перший погляд, – здавалася простою, важко було знайти двох магів, які мали би єдину думку стосовно периспріту. Сварилися щодо того, чи периспріт більш примітивний, чи більш ефірний, тобто, згідно зі Смарагдовою Таблицею, більш тонкий чи більш щільний. Не було єдності в тому, чи периспріт постійний, чи змінний. Як і щодо того, на що периспріт справді має вплив, а на що – ні.
Існувала теорія, яка приписувала периспріту просто колосальні роль і можливості. Згідно з нею, від периспріту, який є за природою зв’язкою між матеріальним тілом і ефірною душею, залежить як сила, так і якість цього зв’язку. Іншими словами, він дає тілу більше або менше душі. А периспріт периспріту не рівня. Одних він наділяє славнозвісним “великим духом” і робить їх митцями. Іншим надає великі аналітичні здібності й чинить із них науковців або винахідників. Ще інших, забезпечуючи їм владу над душами, робить вождями і державними діячами. Вибраним дозволяє побачити невидиме, зазирнути в безодні астральних буттів, перетворюючи їх на великих магів, спіритистів, пророків і ясновидців. А ще інші хоч і мають душу, але периспріт їм на неї так поскупився, що все, що вони можуть, – це сидіти в корчмі та пити одне пиво за другим.
Про все це, як було сказано, Рейневан знав давно, це були елементарні знання. Однак після проведеного в Празі обстеження Самсона Акслебен вжив означення “позитивний” і “блукаючий периспріт”, а вони вже належали до вищої школи, і маги “Архангела” пояснили їх Рейневанові тільки трохи згодом. Річ у тім, що зв’язок периспріту з душею був, згідно з більшістю теорій, нерозривним, а зв’язок із тілом – ні. Периспріт, як стверджувалося, може в будь-який момент вирішити, що зв’язок душі з цим тілом йому не підходить. І розірвати зв’язок. Зазвичай, як стверджувалося, периспріт робить це у власне той момент, в який зв’язок виникає, тобто одразу після народження або в перші тижні життя дитини – тому така велика дитяча смертність. Розриваючи зв’язок, периспріт звільняє душу й разом із нею переходить в ефірну сферу, астральну, і залишається там навіки, будучи, – як і сама душа – неприхильним до матеріального світу, негативно щодо нього налаштованим. Однак трапляється, стверджували, що периспріту вдається відокремитися не тільки від тіла, а й від душі. Так стається тоді, коли периспріт, на відміну від душі, налаштований до світу матерії позитивно. Такий периспріт блукає тоді в своєрідній “смузі сутінків” між матеріальним й астральним світом, очікуючи можливості сполучити якесь незайняте тіло з якоюсь тимчасово не прилаштованою душею. Самсон у своїй теперішній духовно-тілесній формі є типовим прикладом такого сполучення.
Проблема в тому, що невідомо, чи периспріт сполучає навмання, чи керується при сполученні якоюсь логікою – врешті-решт, хто нині в стані дослідити логіку такого периспріту? А поки її не дослідити, нічого не вдієш. Те, що периспріт сполучив, смертній людині не розлучити.
* * *
– Виходить, – сказав з відчаєм у голосі Рейневан, – що ми в тій точці, з якої вийшли. Марно проробили такий шмат дороги і марно важили головою…
– Другий рівний мені спеціаліст у справах, які вас цікавлять, – знову перебив його чарівник, – мешкає в Гренаді. Туди трохи далі, ніж на Троски. А тамтешні еміри християн недолюблюють. Переважно саджають їх на палю. Або живцем здирають із них шкіру. На відміну від Акслебена, я не рекламую себе як майстра над майстрами, але своє знаю. Теж умію висунути гіпотезу. Вона дещо відрізняється від висунутої майстром над майстрами, головним чином стосовно того, що можливе, а що неможливе, що здійсненне, а що ні. Здійсненне все, треба тільки знати, як його здійснити.
– Без образ, – цього разу перебив Рейневан, – але гіпотез ми знаємо вже досить. Що із Самсоном?
– Самсон, – Рупілій навіть не глянув на нього. – Самсон знає мою гіпотезу, яка дещо відрізняється від гіпотези Акслебена. Це радикальна і ризикована гіпотеза, визнаю, я не здивуюся, якщо він її не прийме і не спробує. Але якщо так, то мусить почекати. Я до суті справи дійду, надійніший спосіб повторного пересадження знайду, мені на це треба щонайбільше два роки. Чому, як ви гадаєте, я призначив вам саме такий термін? Бо мені подобаються парні числа? Це знову повертає нас до нашої угоди. Тож запитую: угоду укладено?
– Укладено.
– До двох років?
– До двох років.
– Ну то йдемо.
* * *
Нудну мандрівку тісними коридорчиками і вузенькими східцями Самсон скрасив Рейневанові розповіддю. Про деякі речі Рейневан здогадався, але слухав охоче.
Про те, що Рейневан потрапив у Тросках до лап католиків, дізналися абсолютно випадково. Гусити мали шпигуна в замку Тольштейн, який займали брати Ян і Генрик Берки з Дубе. У замок заїхав з візитом пан Лотар Герсдорф. Він конвоював сімох в’язнів. Коли пан Герсдорф бенкетував з братами, шпигун розпитав в’язнів. Один із них, нібито колишній мартагуз, виявився особливо багатомовним. І зізнався в одній важливій речі. У результаті цього повідомлення схопили і вкинули до льоху гейтмана Войту Єлінека за звинуваченням у зраді, шпигунстві і злочинних приватних інтересах. У льоху, припечений як слід, Єлінек пролив світло на багато справ. У тому числі на справу Рейневана.
Дізнавшись, що Рейневан у Тросках, у владі де Бергова, Ян Чапек і гуситські гейтмани визнали його втраченим, ні про які рятувальні акції не хотіли й чути. Тому за цю справу взялися з власної ініціативи Шарлей, Самсон, Таулер і Бата. Адже в Таулера все ще був у резерві його колишній знайомий, машталір. Однак вирішили, що до замку вирушить не Таулер, а Самсон. У Троски, як було помічено, часто прибували селяни з провізією – не тільки возами, а й по одному. Сторожа не доскіпувалася, за умови, що прибулий вписувався у тип селюка – тобто був дуже нечупарний, дуже смердів, а обличчям нагадував простака і дурня. Самсон Медок вписувався. В основному. Отримавши для конспірації гуску, кухву масла і кошик грибів, він увійшов до нижнього замку, де, загубившись у натовпі, взявся шукати машталіра. Та перш ніж він знайшов, його самого знайшли.
Рупілій Сілезець швидко довідався про події кількаденної давності. Про візит шльонських і лужицьких панів і лицарів, про продаж бранців. І про якогось віщуна чи заклинача, посадженого до гладоморни. Будучи впевненим, що хтось його шукатиме, Рупілій Сілезець стежив за тими, хто прибував до замку. Використовуючи з цією метою магію. Магія безпомилково викрила Самсона.
– У мене серце завмерло, – зізнався Самсон, – коли він застукав мене в стайні…
– А в мене завмерло, – Рупілій був не менш щирим, – коли застуканий схопив мене за горло. Це щастя, що ми швидко з’ясували, хто ми такі…
Ні той, ні інший не був занадто охочим розповідати подробиці; Рейневан не наполягав, вирішивши, що про деталі цього швидкого взаємного з’ясування він розпитає Самсона пізніше. Тепер він вислухав продовження – про те, як, з’ясувавши, ким вони є, Рупілій і Самсон Медок вирішили звільнити Рейневана з oubliette і зробити це в такий спосіб, який ні в кого не викличе підозр стосовно чаклунства, – тобто розтрощивши колодку решітки ковальським молотом. Тепер, пошепки закінчив Самсон, вони йдуть до потайного ходу, який поєднує замок Троски з зовнішнім світом.
Бо такий хід існує. І всупереч поширеній легенді, не є легендарним.
– Швидше, швидше, – поквапив їх Рупілій. – Ми повинні поспішати. Щось недобре, я це відчуваю, ширяє над замком.
* * *
Гвинтові сходи були круті, а їхні сходини – винятково нерівні. Спускалися вони довго. Доти, доки дорогу їм не перегородила монолітна шерехата скеля. Не було й сліду дверей чи входу. Для Рупілія, слід розуміти, це зовсім не було проблемою.
– Yashiel, Vehiel, Baxasoxa! Effetha! Ecce cecidit paries![162]162
“І ось стіна впаде” (Книга пророка Єзекіїля, 13; 12).
[Закрыть]
Стіна не впала, як це випливало б із біблійного тексту заклинання, а розійшлася, розкрилася, наче завіса. За нею була чорна прірва, з якої віяло неприємним запахом.
– Звідси підете вже самі, – заявив Рупілій Сілезець, вручаючи Самсонові ліхтар. – Година ходу, не більше, тож ви повинні вийти до світанку. Лампа магічна, вона забезпечить вам світло на досить довгий час, але я рекомендую радше поспішити. Це трохи лабіринт, але легкий, на розвилках треба повертати завжди праворуч. Ви дасте собі раду. Не нипайте відгалуженнями, не затримуйтеся занадто довго, старайтеся не торкатися, чого не треба. Будьте уважними й пильними. Я вже казав: щось недобре витає над замком. Бувайте.
– А де ми вийдемо?
– Ах, – чарівник ляснув себе долонею по чолу. – Був би забув. Вихід розташований на північний схід від замку. Недалеко від виходу буде потік, йдучи за його течією, ви дійдете до поселення, яке називається Ктова. Тобто майже при самому житавському гостинці. А де чекають ваші?
– У лісах на північ від замку. Ми знайдемо їх.
– Ну то з Богом. Бувай, Самсоне. Бувай, краянине Рейнмаре. Не забудьте про нашу угоду.
– Не забудемо. Дякуємо тобі за все, метре і краянине… Дозволь запитати: з яких місць Шльонська ти походиш?
– З Познані. Ідіть уже. Ліхтар магічний, але не вічний.
* * *
Коридори, якими вони йшли, були, безсумнівно, природного походження, вимиті водою. Тільки на початковому відрізку, під самими Тросками, вони носили сліди людського втручання. Однак стіни були оброблені так примітивно, а рештки кайл та інших знарядь, що валялися там і сям, були так поїдені іржею, що було зрозуміло, що гірничі роботи велися тут багато століть тому. Замок Троски, початок будівництва якого датувався приблизно 1370 роком, не постав на незайманій скелі. Не було сумніву, що Бабу і Панну збудували на якійсь прадавній конструкції, що сягала далеко вглиб.
Чим далі, тим менше було слідів гірничої діяльності, врешті-решт вони зникли повністю, поступившись місцем природним і величним сталактитам, з яких вода рясно капала на сталагміти. Ґрунт став нерівний, тому їм довелося йти повільніше й обережніше. Коли під ногами Самсона черговий раз щось захрустіло, велетень нахилився, посвітив ліхтарем. І зітхнув.
Сліди діяльності людини зникли. Але не сліди самої людини. А точніше – її рештки. Вони ступали по порозкиданих людських кістках.
Рейневан уже якийсь час тримав періапт Візумрепертум напоготові, тепер він активував його дещо тремтячою долонею і заклинанням.
Він не помилявся – підземна каверна засвітилася іскристим сяйвом. Світло ліхтаря викликало зловісні тіні, що мигтіли по стінах, ніби величезні кажани. У цій ілюмінації здавалося, що оживають розписи, які покривали стіни. Спіральні меандри вирували так, що голова йшла обертом, коні й олені, здавалося, ставали дибки, змії згорталися і розгорталися. Танцювали рогаті люди.
– Кельти, – сказав Самсон. Він, мабуть, мав рацію.
– Не стіймо тут.
Людські черепи зі стукотом котилися з-під ніг, хрустіли розчавлювані гомілки.
Перед ними відкрилася чергова каверна, така висока, що її склепіння зникало в темряві. Світло ліхтаря і світіння періапту видобули з пітьми ще один наскальний рельєф. Вони в унісон зітхнули.
З-над складеного з черепів кургану вишкіряла на них зуби й вилуплювала очі потворна морда, демонічна маска, обличчя самого рогатого диявола. З-за кожуха блідого моху просвічувала червона фарба, якою моторошний ідол колись був обляпаний. Людські кості валялися всюди, здіймалися купами.
– Це, – ковтнув слину Рейневан, – не кельти.
– Ні, – погодився Самсон. Він говорив із зусиллям, немов через превелику втому. – Не затримуймося тут. Ходімо і вийдімо звідси нарешті. Щось лихе нависає над цим місцем. І навколо нього.
Вони йшли, пильно стежачи, щоби повертати праворуч, весь час праворуч, а розвилок більшало у міру того, як вужчав коридор. Врешті-решт стало так тісно, що їм довелося йти один за одним. Десь за стіною Рейневан виразно чув, як шумить вода.
Це міг бути потік, про який згадував Рупілій. Вони йшли підземеллями, як підрахував Рейневан, значно більше години, тому повинні були віддалитися від замку Троски на чималу відстань, щонайменше чверть милі, а може, навіть і більше.
– Мені здається, – він раптом зупинився, – що я відчуваю на обличчі подмух. Прикрий ліхтар. Може, ми помітимо світло?
– Не помітимо. Назовні все ще ніч.
Прохід ставав дедалі тіснішим. Вони вже не могли йти навіть один за одним, доводилося просуватися боком, крок за кроком, нога за ногою. Рейневан раз у раз шурхав по скалі животом, шкріб по ній ґудзиками куртки. Для Самсона Медка, який мав набагато більші габарити, тіснота лазу мала бути справжньою геєною, Рейневан чув, як гігант стогне і лається.
– Самсоне?
– Йди, йди… Я за тобою…
– Ти пройдеш?
– Пройду… Якось… Ти йди… Знайди вихід… Дай знати… Що він близько…
Холодний подмух на Рейневановому обличчі став виразно відчутний, йому також здавалося, що він чує запах лісу, ялиць, шишок. Він почав пропихатися швидше, робити дедалі різкіші рухи. Раптом прохід розширився – і він побачив зірки. Від виходу, здавалося, його відділяв лише крок.
– Є вихід! – крикнув він. – Самсоне! Я пройшов! Пройшо… О-о-о-о-о-о-о-о-о-о-о!
Він втратив ґрунт під ногами, з криком полетів униз. Упав, на щастя, з невеликої висоти, на кам’янистий осип, відшліфована водою галька розступилася під ним, як жива, осипалася, він з’їхав разом з лавиною крутим схилом, беркицнувся на обриві, на льоту гримнувся об камінь, аж нарешті впав на мох, з обома руками в пінній і льодовито-холодній воді потоку.
І моментально збагнув, що він не сам.
Він зрозумів це ще до того, як почув храп коня, удар підкови об камінь. І голос.
– Рейнмар з Беляви. Вітаю, вітаю. Який я радий.
Він знав цей голос. Місяць, що випливав у просвіт між хмарами, дав достатньо світла, щоб Рейневан міг побачити карого коня з блискучою шерстю і силует чоловіка, який тримав віжки, його обличчя, що світилося в пітьмі, бліде, пташине, чорне волосся до пліч. Рейневан уже бачив цього чоловіка, чув цей голос. А Ян Сміржицький зі Сміржиць видав йому його прізвище. Це був Біркарт Грелленорт. Довірена особа єпископа, найманий убивця. Людина, яка вбила Петерліна. Рейневан похолов.
– Ти дивуєшся? – блиснув зубами Стінолаз. – Що я тут чекаю? Я знаю цей хід багато років, бідний дурню. Я знав, що ти спробуєш сюдою втікати. А про те, що ти в Тросках, мені донесли. Я маю очі і вуха всюди. І я добрався до тебе, Беляу. Нарешті я до тебе добрався…
Зашаруділа галька осипу, згори по камінню з’їхав Самсон Медок. Як буря. І ангел помсти. Раптом гримнув грім, сліпучо блиснула – в листопаді! – блискавка. Кінь Стінолаза став дибки з диким іржанням, сам він висмикнув меч із піхов. І на очах Рейневана кинув його, у паніці відскочив на кілька кроків назад.
– Реаях’ях! – завив він. – Барцабель! Ха-Схартатан!
Блиснуло вдруге. Перш ніж його осліпило. Рейневан побачив, як Стінолаз викривляє в панічному страху обличчя, як зажмурює очі, як нескоординовано махає руками. І як раптом починає меншати, розпливатися, змінювати форму, щоб нарешті полетіти у вигляді птаха з диким скрекотом.
– Adsu-u-umus! – прозвучало звідкись з недалека, на клич відповіли чергові голоси, ближчі й дальші.
Пролунало іржання, тупіт копит.
– Adsu-u-umus! Adsu-u-umu-u-u-u-us!
– Бери коня, – хекнув Самсон, тицяючи Рейневанові до рук віжки карого коня. – У сідло і в ліс…
– А ти?
– Про мене не турбуйся. Ми повинні розділитися. На світанні ми знайдемо один одного. Утікай! Пішов!
Він скочив у сідло, Самсон сильно ляснув коня по крупу, карий заіржав і пішов учвал, між ялиці. Хоча галоп по темному лісу загрожував катастрофою, одурілий від подій Рейневан не стримував коня, який, здавалося, вмів підлаштовувати біг до обставин і давати собі раду з перешкодами. Десь іззаду, а потім збоку долітав тупіт і дикі крики. Рейневан втиснувся в гриву.
– Adsu-umu-us! Adsumu-us!
Місяць сховався за хмарами, зануривши світ у непроглядну темряву. Тільки тоді Рейневан почав стримувати коня, зрештою, це далося йому легко: чвал вимучив карого, кінь з посвистом хрипів, був весь у піні. Рейневан зупинив його, прислухався. Лісом усе ще розносилися крики. І свисти. Карий захропів.
Знову пронизливий свист, ближче. Кінь мотнув головою і заіржав. Рейневан ухопив його за храпи, не допомогло, карий висмикнув голову, заіржав ще голосніше. Розуміючи, що кінь реагує на кличі, Рейневан не роздумуючи зіскочив з сідла, виламаною з куща гілкою шмагнув карого по крупу. Кінь, звискнувши, кинувся в галоп, а Рейневан бігцем пустився через ліс. У протилежному напрямку. Аби подалі. Він біг наосліп, без передиху, тривога додавала сил і прудкості.
* * *
Дорогу йому перегородив спочатку стрімкий потік, потім підйом і яри серед скель дивної форми. Потік він перебрів не роздумуючи, намокши по коліна, побіг до ярів. І раптом передумав. Яри були надто очевидним шляхом утечі, крім того, вони могли легко загнати його в пастку, в якийсь cul-de-sac без виходу. Він став щосили дертися на крутосхил; невдовзі він вибрався на голу вершину, де сів, ловлячи дрижаки, втулений між двох валунів.
Не минули й три отченаші, як струмінь збурили хропливі коні і кільканадцять вершників у чорних плащах. Подолавши потік, переслідувачі заглибилися в яри.
Небо на сході почало трохи світлішати. Рейневан трясся, клацав зубами. Мокрий одяг дубів на ньому, замерзав, холод кусався, мов скажений пес.
Було абсолютно тихо.
