Текст книги "Божі воїни"
Автор книги: Анджей Сапковський
сообщить о нарушении
Текущая страница: 21 (всего у книги 36 страниц)
РОЗДІЛ ЧОТИРНАДЦЯТИЙ
у якому в замку Штольц з’ясовуються різні речі. У тому числі й той факт, що в усьому винні, по черзі: підступність жінок і Вольфрам Панневіц.
Ян фон Біберштайн, пан на замку Штольц, був схожий на свого брата Ульріха, як близнюк. Усі знали, що пан на Штольці значно молодший від пана на Фридланді, але це не впадало в очі. Зумовлював це вигляд лицарів, воістину гомерівський: зріст титанів, постава героїв, плечі гідні Аякса. До того ж, щоб уже повністю вичерпати гомерівські порівняння, обличчя і грецькі носи обох панів Біберштайнів негайно наводили на гадку про Агамемнона Атрида, володаря Мікен. Поважного, гордовитого, вельможного, шляхетного – але який цього дня мав не найкращий настрій.
Ян фон Біберштайн чекав на них у замковій зброярні – палаті з високим склепінням, пронизливо холодній і просмородженій залізяччям.
Він явно був не в найкращому гуморі.
– Усім вийти! – закомандував він, як тільки переступив поріг, голосом, від якого задрижали рогатини та глевії у стояках під стінами. – Тут будуть обговорюватися приватні та сімейні справи! Усім вийти, я сказав! Вас, пані чашникова, це не стосується, звичайно ж. Твоя, пані чашникова, особа нам приємна, а присутність бажана.
Зелена Дама легко кивнула головою, поправила манжет жестом, що свідчив про помірну зацікавленість. Рейневан не повірив. Вона була зацікавлена. Мабуть, навіть дуже.
Пан на Штольці склав руки на грудях. Може, випадково, але він став так, що повішений на стіні щит з червоним рогом опинився у нього просто над головою.
– Диявол, либонь, – промовив він, дивлячись на Рейневана так, як міг би дивитися Поліфем на Одіссея та його товаришів. – Диявол, либонь, спокусив мене їхати до Зембиць на турнір, тоді, у день Різдва Богородиці. Диявол був у цьому замішаний, поза сумнівом. Якби не пекельні сили, не сталися б усі ці нещастя. Я ніколи про тебе не почув би. Не знав би, що ти існуєш. Не мусив би завдавати собі стільки клопоту, щоби ти нарешті перестав існувати.
Він на хвилину замовк. Рейневан був тихо. Навіть дихав тихо.
– Одні кажуть, – вів далі Біберштайн, – що ти скривдив мою доньку з помсти, з гніву на мене. Вроцлавський єпископ, який зволив приділити увагу цій справі, розповідає усім, що з гуситських і єретицьких підбурювань, аби мене як католика ущемити. А зембицький князь Ян стверджує, що ти виродок і що такою є твоя злочинна натура. Подейкують також, що ти з дияволом у змові й що диявол жертви тобі підсуває. Мені, щиро кажучи, однаково, але суто з цікавості: як воно насправді? Відповідай, коли я запитую!
Рейневан раптом збагнув, що він повністю й абсолютно забув текст промови на свій захист, яку заздалегідь склав для цієї нагоди, і яка мала, як передбачалося, затьмарити Сократову. Він збагнув це з почуттям, близьким до жаху.
– Я не збираюся… – у те, щоб голос хоч якось звучав, він вклав усі свої сили. – Я не збираюся брехати чи оббілювати себе. Я несу відповідальність за… За те, що сталося. За наслідки… Панна Катажина і я… Пане Яне, правда, що я завинив. Але я не злочинець, мене очорнили у ваших очах. У тому, що сталося між мною і Катажиною… У цьому не було злих намірів. Клянуся могилою матері, ні злих намірів, ні злочинного задуму. Усе сталося силою випадку…
– Випадку, – повільно повторив Біберштайн. – Дозволь-но, хай вгадаю: ти оце йдеш собі без злих намірів, повертаєшся, припустімо, з корчми додому. Ніченька темна, хоч око виколи. У темряві силою випадку на тебе наскакує моя дочка – і трах, зовсім випадково настромлюється на твій праник, який стирчить у тебе з ширінки. Так було? Якщо саме так, то в моїх очах ти розгрішений.
– Я готовий, – Рейневан набрав повітря в легені, – відшкодувати…
– Похвально, що готовий. Бо ж і відшкодуєш. Ще сьогодні.
– Я готовий узяти панну Катажину за жону.
– О! – Біберштайн повернув голову до Зеленої Дами, зануреної, здавалося, у споглядання власних нігтів. – Чуєте, пані, пані чашникова? Він готовий узяти! А я, як припускаю, повинен на таке (Легат почати нетямитися від щастя? Що в байстряти буде батько, а в Касі – чоловік? Йому що, ніхто не пояснив ситуації? Того, що мені досить пальцем кивнути, як тут з’явиться черга із сорока охочих? Що я, Біберштайн, можу чоловіками для Біберштайнівни перебирати, як захочу? Послухай-но, шмаркачу. Як на чоловіка моєї Каськи, ти не виконуєш умов. Ти вигнанець. Ти єретик. А якби цього було мало, ти цілковитий голяк. Жебрак. Так-так, Ян Зембицький конфіскував у вас, Беляв, усю батьківщину. За зраду та єретицтво.
– А понад усе, – пан на Штольці підвищив голос, – потрібен приклад. Щоби був досить переконливий. Такий, щоб про нього говорили по всьому Шльонську. Такий, щоб надовго запам’ятали. Коли бракує страшних прикладів, коли злочини минаються безкарно, суспільство деморалізується. Я маю рацію?
Ніхто не заперечив. Ян Біберштайн підійшов, зазирнув Рейневанові в очі.
– Я довго розмірковував, – сказав він цілком спокійним голосом, – що я з тобою зроблю, коли нарешті тебе схоплю. Я трохи вивчив питання. Не применшуватиму стародавньої історії, та найбільш повчальною виявилася новітня історія. Отож у дев’ятнадцятому році, якихось вісім років тому, чеські католицькі пани, злапавши чашників, страчували їх вигадливими способами, просто-таки змагаючись один з одним в ідеях. Як я це оцінив би, пальма першості належиться пану Янові Швіговському з Ризмберка. Отож якомусь упійманому гуситові пан Швіговський наказав напхати в пельку і в горлянку пороху, а потім цей порох підпалити. Очевидці стверджують, що під час вибуху полум’я і дим бухнули в єретика аж із заду {30}.
– Коли я про це почув, – вів далі Біберштайн, відверто насолоджуючись виразом Рейневанового обличчя, – мене осяяло. Я вже знав, що накажу з тобою зробити. Але я піду далі, ніж пан Швіговський. Набивши вщерть порохом, накажу запхати тобі в дупу свинцеву кулю і виміряю, на яку відстань вона вистрелить. Такий постріл з дупи повинен заспокоїти як мої батьківські почуття, так і цікавість дослідника. Як ти гадаєш?
– Мушу також не без задоволення дати тобі знати, – продовжив він, не чекаючи відповіді, – що страшенно жорстоко поведуся з тобою і після смерті. Сам я вважав це ідіотизмом і зайвим клопотом, але мій капелан наполіг. Ти єретик, тому я не ховатиму твої останків у посвяченій землі, а накажу викинути їх десь у полі, на поживу воронам. Позаяк, якщо я добре запам’ятав, quibus viventibus non communicavimus mortuis communicare non possumus {31}.
– Я у ваших руках, пане Біберштайн, – смиренність допомогла Рейневанові зібрати рештки відваги. – Відданий на вашу ласку й неласку. Вчините зі мною, яка буде ваша воля. Захочете по-звірячому – хто вас стримає? А може, ви страхаєте мене стратою, бо сподіваєтеся, що я почну скиглити і просити помилування? Отож ні, пане Яне. Я шляхтич. І я не принижуся в очах батька панни, яку кохаю.
– Гарно сказано, – холодно оцінив пан на Штольці. – Гарно і сміливо. Ти знову викликаєш у мені цікавість дослідника: на скільки вистачить цієї сміливості? Ну, не тратьмо часу, порох і куля чекають. У тебе є якесь останнє бажання?
– Я хотів би побачити панну Катажину.
– Ах! А що ще? Трахнути її на прощання?
– І свого сина. Ти не можеш мені цього заборонити, пане Яне.
– Можу. І забороняю.
– Я її кохаю!
– Цьому ми зараз зарадимо.
– Пане Яне, – озвалася Зелена Дама, а тембр її голосу викликав у пам’яті різні речі, в тому числі мед. – Вияви великодушність. Вияви лицарство, прикладів якого в новітній історії теж не бракує. Навіть чеські католицькі пани виконували, гадаю, останні бажання гуситів, перш ніж набити їх порохом. Виконай бажання панича з Беляви, пане Яне. Я хотіла б зазначити, що брак прикладів великодушності деморалізує суспільство не менше, ніж зайва поблажливість. Крім того, я за нього прошу.
– І це переважує, – схилив голову Ян Біберштайн. – Це переважує, пані. Тож нехай так буде. Гей! Челядь!
Пан на Штольці дав накази, прислужники побігли їх виконувати. Після нестерпно затяжного очікування рипнули двері. До зброярні зайшли дві жінки. І одна дитина. Хлопчик. Рейневан відчув, як його заливає гаряча хвиля, а кров б’є в обличчя. Він також зловив себе на тому, що мимоволі роззявляє рота. Рейневан зціпив щелепи, бо не хотів виглядати, як остовпілий кретин. Він не був впевнений щодо ефекту. Мабуть, він виглядав як остовпілий кретин. Бо так почувався.
Одна з жінок була матроною, друга – молодою дівчиною, а різниця у віці і вражаюча схожість не залишали сумнівів – це були мати і донька. Неважко було з’ясувати й родовід їх обох, особливо тому, хто – як Рейневан – колись був вислухав лекцію про типові спадкові риси жінок і дівчат з найбільш знатних шльонських родів, лекції, яку колись дала була пані Формоза фон Кроссіг у раубрітерському замку Бодак. Як матрона, так і дівчина були досить низького зросту й досить присадкуваті, широкі в стегнах, як Погожельки, жінки з роду Погожелів, які з давніх-давен влилися в рід Біберштайнів. Так само і маленькі, кирпаті густо обсипані ластовинням носи неспростовно свідчили про те, що в їхніх жилах тече кров Погожелів.
Матрони Рейневан не знав і ніколи не бачив. Дівчину бачив. Колись. Один раз. Хлопчик, який чіплявся за її спідницю, мав світлі очі, пухкі рученята, золотисті кучерики на голівці і взагалі виглядав, мов маленький дурник – інакше кажучи: як маленький, гарненький, товстий і веснянкуватий херувимчик. Рейневан поняття не мав, від кого ця врода. І, загалом, його це мало обходило.
На згадані вище спостереження та думки, опис яких потребував цих кількох речень, Рейневанові вистачило однієї миті. Оскільки, згідно з найбільш ученими астрономами того часу, година – hora – поділялася на puncta, momenta, unciae та atomi, можна визнати, що ці думки зайняли Рейневанові не більше ніж одну унцію та тридцять атомів {32}.
Приблизно стільки ж унцій та атомів потребував на те, щоби проаналізувати ситуацію, пан Ян Біберштайн. Його обличчя небезпечно потемніло, гомерівські брови грізно нахмурилися, грецький ніс насупився, вуса зловісно настовбурчилися. Дідусем внучати-янголяти був, як виходило, старий лютий диявол. Бо саме старого лютого диявола нагадував у цей момент пан на Штольці. Так схоже, що хоч бери та відразу малюй на фресці в костелі.
– Не та панна, – ствердив він факт, а коли говорив, у його горлі рокотіло, як у лева. – Виходить, що це зовсім не та панна. Виходить, що хтось намагається зробити з мене дурня.
– Пані жоно, – його голос задвигтів у зброярні, ніби віз, навантажений порожніми трунами. – Будь ласкава забрати дочку до жіночих палат. І звернутися до її глузду. У той спосіб, який вважатимеш відповідним, причому я, якщо можна, раджу березову різку на голу задницю. До досягнення результату, тобто до моменту отримання відомостей. Як уже ці відомості матимеш, дорога пані жоно, і зможеш поділитися ними зі мною, покажися мені на очі. Ані раніше, ані з іншою метою показуватися не намагайся.
Матрона трохи зблідла, але тільки зробила кніксен, не писнувши й слова. Рейневан упіймав її погляд, коли вона тягнула дочку за білий рукавчик, що визирав з-під зеленої котарди. Це не був надто доброзичливий погляд. Донька – Катажина Біберштайн – теж глянула. Крізь сльози. У погляді був докір. І жаль. Про що вона жаліла, чим докоряла, він міг лише здогадуватися. Але не хотів. Його це перестало цікавити. Його перестала цікавити особа Катажини фон Біберштайн. Усі його думки були спрямовані до Іншої особи. Про яку, як він раптом собі усвідомив, він нічого не знав. Крім імені, яке вже зміг відгадати.
Коли жінки вийшли разом із хлоп’ям, Ян фон Біберштайн вилаявся. Потім вилаявся ще раз.
– Nec cras, nec heri, nunquam ne credas mulieri[185]185
Ні завтра, ні вчора, ніколи не вір жінці (лат.).
[Закрыть], – пробурчав він. – Звідки у вас, жінках, стільки віроломства? Пані чашникова?
– Ми підступні, – Зелена Дама усміхнулася своєю убивчо чарівною усмішкою демониці. – Ми непрості. Бо ми доньки Єви. Адже нас було створено начебто з кривого ребра.
– Це ти сказала.
– Однак, – Зелена Дама глянула на Рейневана з-під вій, – хоч може здаватися інакше, нас не так легко збити з пуття. І звести. З часів райського саду нам трапляється, це факт, поступатися зміям. Але ніколи – жовтопузам[186]186
Жовтопуз (Pseudopus apodus) – вид безногих ящірок.
[Закрыть].
– Що це мало би означати?
– Я загадка. Відгадай мене, пане Яне.
Блиск в очах Яна Біберштайна зник так само швидко, як з’явився.
– Вельмишановна пані чашникова, – він сильніше, ніж доти, підкреслив титул, – зволить бути пустотливою. А нам тут не до фіглів. Правда, пане з Беляви? Чи я помиляюся? Може, тобі весело? Може, тобі здається, що ти вже викрутився? Як вугор вислизнув з халепи? Далеко ще до цього, ой, далеко. Що не ти моїй Касьці дитину зробив, твоя взяла. Але ж ти напав на неї по-розбійницькому, тільки за це тебе варто було б почетвертувати. Або, позаяк єретик єси, єпископові видати, нехай тебе у Вроцлаві на багатті засмажить… Ти, може, хотіла щось сказати, пані? Чи мені здалося?
– Тобі здалося.
Рипнули двері, до зброярні ввійшла матрона. Без чіпця. Трохи почервоніла. Задихана, гойдаючи бюстом.
– О! – втішився пан Ян. – Так швидко вдалося?
Їймость Біберштайнова подивилася на чоловіка з поблажливо зверхністю, наблизилася, щось довго шептала на вухо. Чим довш шептала, тим більше панові Яну розпромінювалося обличчя.
– Ага! – вигукнув він нарешті, розпромінений до краю. – Молодий Вольфрам Панневіц! Ну, душею клянуся! Сходиться! Волочився по Голеньовських лісах, бавився в мандрівного лицаря! Видно, наткнувся на неї, коли вона від скарбничка в бір утекла… Ну, сто рогатих чортів! Та я ж пам’ятаю! А як-то потім сюди наїжджав, пам’ятаєш, жоно, як-то очима стріляв, червонів і слинився… Подарунки привозив! Ну! Але женитися охоти не було! То тепер буде. Бо це непогана партія, пані жоно, зовсім непогана. Зараз-таки їду до Гомолі, до старого пана Панневіца, побалакаємо, двоє батьків, про витівки наших нащадків. Побалакаємо про честь…
Він обірвав, глянув на Зелену Даму і Рейневана, немовби здивований, що вони ще тут. Нахмурився.
– Я повинен…
– Нічого не повинен, – різко перебила Зелена Дама. – Тепер справою займаюся я. Забираю його і зразу ж від’їжджаю.
– Не заночуєш, пані? До Шенау шмат дороги…
– Від’їжджаю зараз. Бувай, пане Яне.
* * *
Зелена Дама поспішала й змушувала поспішати свій кортеж. Вони прямували на північ, у бік скель та узгір’їв. Їхали поспіхом, перед очима в них був затягнутий імлою масив Шленжі, а за спиною темно-сині Рихлеби та Єсьоники. Рейневан їхав на кінці кортежу, не дуже усвідомлюючи, куди й навіщо. Він ще не охолов.
Однак поїздка не тривала довго. Зелена Дама раптом дала наказ зупинитися. Кивнула Рейневанові, щоб той їхав за нею.
Біля підніжжя пагорба стояв камінний покутний хрест. Зазвичай такі хрести викликали в Рейневана якісь асоціації, схиляли до роздумів. Тепер хрест нічого не викликав і ні до чого не схилив.
– Злазь.
Він послухався. Вона стояла перед ним, вітер шарпав її плащем, обліплював фігуру.
– Тут ми розстанемося, – сказала вона. – Я їду до Стшеліна, а звідти додому, до Шенау. Твоє товариство небажане. Розумієш? Давай собі раду сам.
Він кивнув. Вона підійшла, зблизька подивилася йому в очі. На хвилю. Потім відвела погляд.
– Ти звів мою доньку, негіднику, – тихо сказала вона. – А я… Я, замість того, щоб дати тобі тепер по лиці і виявити зневагу, повинна червоніти. І подумки бути тобі вдячною за… Ти знаєш, за що. А, ти теж червонієш. Добре. Хоч якась розрада. Нікчемна, але все-таки.
Вона закусила губу.
– Я Агнеса де Апольда. Дружина чашника Бертольда Апольди. Мати Ютти де Апольда.
– Я здогадався.
– Краще пізно, ніж ніколи.
– Мені цікаво, коли ти здогадалася.
– Раніше. Але годі про це.
– Фортуна до тебе прихильна, – продовжила вона. Ти просто-таки класичний приклад улюбленця долі. Але перестань спокушати лихо. Утікай. Зникни зі Шльонська, найкраще – назавжди. Ти тут у небезпеці. Біберштайн був не єдиним твоїм ворогом, у тебе їх багато. Рано чи пізно котрийсь із них упіймає тебе і покінчить з тобою.
– Я повинен залишитися, – він закусив губу. – Не виїду, поки не зустрінуся…
– З моєю донькою, так? – вона небезпечно примружила очі. – Я забороняю тобі це. Мені прикро, але я не погоджуся на цей зв’язок. Ти не є для Ютти гідною партією. Ян Зембицький справді позбавив тебе усього і все відібрав. Але я не настільки користолюбна, як Біберштайн, пережила б і вбогого зятя, багатого тільки серцем, нехай любов тріумфує в низькій халупці. Але я не дозволю доньці зв’язатися з переслідуваним вигнанцем. Ти сам, якщо маєш хоч трохи порядності, а я ж знаю, що маєш, не допустиш, щоб твої вороги твоїми слідами добралися до неї. Не наразиш її на небезпеку і шкоду. Підтвердь.
– Підтверджую. Але я хотів би…
– Не хочи, – негайно перебила вона. – Це не має сенсу. Забудь про неї. І дозволь їй забути. Минуло вже два роки, хлопче. Я знаю, що тобі це заболить, але скажу: час має велику здатність виліковувати. Стріла Амура, буває, застрягає глибоко. Але й такі рани з часом загоюються, якщо їх не роз’ятрювати. Вона забуде. Може, вже забула. Я говорю це не для того, щоб робити тобі боляче. Навпаки: щоб тобі полегшало. Тебе гризе думка про відповідальність, про обов’язок. Про борг. У тебе нема ніяких боргів, Рейнмаре. Ти вільний від зобов’язань. Може, я буду прозаїчна до болю, але що тут поетизувати? Те, що ви переспали, – це епізод, який не має значення.
Він не відповів. Вона підійшла до нього, дуже близько.
– Зустріч з тобою… – шепнула вона, обережно торкаючись його щоки. – Зустріч з тобою була приємною. Я буду її пам’ятати. Але я не хотіла би вже ніколи з тобою зустрітися. І бачити тебе. Ніколи і ніде. Це зрозуміло? Відповідай.
– Зрозуміло.
– На той випадок, якби тобі щось зайшло в голову, знай: Ютти нема в Шенау. Вона виїхала. Розпитування тамтешніх і навколишніх нічого не дасть: ніхто не знає місця її перебування. Ти зрозумів?
– Зрозумів.
– То прощавай.
РОЗДІЛ П’ЯТНАДЦЯТИЙ
у якому Рейневан – завдяки одному анархістові – зустрічається нарешті зі своєю коханою.
Корчмарка, яка проходила повз нього, запитально поглянула, показала очима на порожній кухоль. Рейневан рухом голови відмовився. З нього вже було досить, зрештою, пиво було не найкраще. Відверто кажучи, було паршиве. Як і їжа, яку тут подавали. Той факт, що тут усе-таки зупинялося чимало постояльців, можна було пояснювати виключно відсутністю конкуренції. Сам Рейневан зупинився тут, у Цепловодах, бо довідався, що наступний трактир буде аж у Пшежечині, біля вроцлавського гостинця. Але до Пшежечина була миля з гаком, а вже починало смеркатися.
“Мені потрібна чиясь допомога”, – подумав він.
Уже майже годину він аналізував ситуацію і намагався розробити якийсь розумний план дій. І за кожним разом доходив висновку, що без допомоги він небагато вдіє.
Після розставання з Агнесою де Апольда, Зеленою Дамою, подолавши пригніченість, у яку його ввігнали її слова, він поїхав до Повойовиць. Те, що він там застав, викликало пригніченість іще більшу. Управляючому, якого князь Ян Зембицький поставив над конфіскованим у Петерліна маєтком, вистачило неповні два роки, щоб перетворити славну і процвітаючу сукновальню на цілковиту руїну. Нікодемус Фербрюгген, фламандський майстер фарбування, виїхав, як виявилося, до Великопольщі, бо не міг знести цькування. Рахунок князя Яна поповнювався. “Настане час, – скреготнув зубами Рейневан, – настане час розплати, милостивий князю. Час давати звіт. І платити за рахунками.
Однак наразі мені потрібна допомога. Без допомоги я тут небагато вдію”.
У кутку, схилившись над кухлями, сиділи двоє непримітних чоловіків. Одягнені вони були просто і вбого, але занадто чисто як на звичайних вагабондів, крім того, на їхніх обличчях не було того тавра, що його залишає вічне недоїдання. Один мав дуже кущисті брови, другий – рум’яне і лискуче обличчя. Обидва носили каптури. Обидва, як помітив Рейневан, часто – надто часто – зиркали в його бік.
“Мені потрібна допомога. До кого звернутися? До каноніка Отто Беесса? Треба було б їхати до Вроцлава, а це ризиковано.”
До Бжега, до святодухівців? Навряд чи вони його пам’ятають, п’ять років минуло відтоді, як він працював у госпісі. Крім того, Біркарт Грелленорт може мати очі й вуха і там. То, може, їхати до Свидниці? Юстус Шоттель і Шимон Унгер, знайомі Шарлея з друкарні на Крашевицькій, напевне його пам’ятають: він чотири дні допомагав їм із сороміцькими малюнками і гравюрами.
“Це, мабуть, найкращий план, – подумав він. – Шарлей і Сам-сон, які шукатимуть мене у Шльонську, – а шукатимуть неодмінно, – напевне зазирнуть до друкарні. До того часу я затаюся там, обміркую інші плани, у тому числі…
У тому числі план, як потайки наблизитися до Ніколетти”.
Двоє чоловіків з кутка тихо розмовляли, перехилившись над столом і наблизивши голови в каптурах. Вони впродовж уже досить тривалого часу ані разу не глянули в бік Рейневана. “Може, мені здавалося? – подумав він. – Може, це вже підозріливість, яка межує з хворобою? Я вже всюди вишукую і вбачаю шпиків. От хоч би й тепер, цей високий типчик біля шинквасу, смуглявий і темноволосий, схожий на мандрівного челядника, крадькома мене розглядає. Мені здається, що розглядає.”
“Отже, до Свидниці”, – вирішив він, встаючи й кидаючи на стіл кілька монет. З тих, якими його обдарувала Зелена Дама. До Свидниці, через Рихбах. На коні, якого йому дала Зелена Дама.
Вийшовши з задимленого приміщення, він вдихнув вечірнє листопадове повітря, в якому вже відчувався бореїв подмух зими – з віщуванням морозу й заметілей. “Дванадцяте листопада, – подумав він, один день після святого Мартіна. Через три тижні почнеться адвент. Ще через чотири буде Різдво”. Він трохи постояв, дивлячись на небо, що його захід сонця розмалював вогнисто-пурпуровими смугами.
“Вирушу на самому світанку, – вирішив він, входячи в провулок і прямуючи до стайні, в якій він залишив коня і в якій збирався ночувати. – Якщо не зволікатиму, встигну до Свидниці, перш ніж замкнуть ворота…”
Він спіткнувся. Об тіло. На землі, біля самого порогу халупи, лежав чоловік. Він розпізнав його тої ж миті. Це був один із тих, які сиділи в кутку, той, що мав кущисті брови. Тепер, коли каптур і шапка впали, було видно тонзуру, виголену глибоко, аж до тонкого вінчика волосся над вухами. Він лежав у калюжі крові. Його горло було перерізане від вуха до вуха.
Стріла з арбалета лупнула в балку над його головою з такою силою, що аж солома посипалася з дашка. Рейневан відскочив, зіщулився, друга стріла вбилася у побілену стіну біля самого його лиця, присипавши його вапняним пилом. Він кинувся панічно втікати; побачивши ліворуч чорну прірву провулку, без вагання у неї вскочив. Біля його вуха проспівало оперення наступної стріли.
Він перескочив якісь бочки, якусь купу гною, влетів у галерею. І тут зіштовхнувся з кимсь. Так сильно, що обидва впали.
Той інший схопився першим. Це був другий із тих, що сиділи в кутку, той, який мав лискуче обличчя. Рейневан схопив грубе поліно з купи під стіною, примірився до удару.
– Ні! – крикнув чоловічок з тонзурою, впираючись спиною в стіну. – Ні! Я не…
Захарчав, ригнув кров’ю. Не впав, повиснув. З-під його підборіддя стирчала стріла, яка прибила його до балок. Рейневан не чув свисту. Зіщулився і побіг у провулок.
– Гей! Стій!
Він зупинився так різко, що аж проїхався по слизькій траві, прямо під копита коня. Свого власного коня. Гнідка від Зеленої Дами, віжки якого тепер тримав високий смаглявий тип, який виглядав як мандрівний челядник.
– У сідло, – хрипко скомандував він, всовуючи йому до рук віжки. – У сідло, Рейневане з Беляви. На тракт! І не зупиняйся.
– Хто ти?
– Ніхто. Їдь! Риссю!
Він послухався.
* * *
Він не від’їхав далеко, ніч була непроглядно темна й страшенно холодна. Натрапивши біля дороги стіг, Рейневан глибоко зарився в сіно. Він клацав зубами. Від холоду і від страху.
У Цепловодах хтось замахнувся на його життя. Хтось намагався його вбити. Хто? Біберштейн, краще все обміркувавши?
Головорізи князя Яна, до якого могли дійти вісті? Слуги єпископа? Інквізиція? Ким були люди з виголеними тонзурами, які спостерігали за ним у постоялому дворі? І чому їх убили. Ким був тип з виглядом челядника, який його врятував?
Він губився у здогадах. Заснув, цілком розгублений.
* * *
На світанку Рейневана розбудив холод, а остаточно його вирвало зі сну калатання дзвонів. Зовсім, як виявилося, недалеких. Коли він випорпався зі стогу й роздивився, помітив міські стіни і вежі. Краєвид був знайомий. Містом, яке він розглядав в туманному та містичному ранковому світлі, була Нємча – Рейневан ходив тут до шкіл, здобував знання та куштував різок.
Він в’їхав у місто серед групки подорожніх. Зголоднілий, він орієнтувався радше на кухонні запахи, однак юрма, що заполонила вулиці, потягла його із собою в бік ринку. Ринок був повний людей, які стояли щільно, голова до голови.
– Страчувати когось будуть, – переконано заявив перший же, кого Рейневан запитав про причину збіговиська, кремезний чолов’яга в шкіряному фартуху. – Певно, колесуватимуть.
– Або на палю саджати, – облизала губи худа жінка в запасці, на вигляд селянка.
– Милостиню буцімто роздаватимуть.
– І відпусти будуть, не задурно, але, кажуть, дешево. То ж таки єпископські попи приїхали. Із самого Вроцлава!
На помості ешафоту, що височів над юрмою, стояли чотири особи: двоє ченців у домініканських рясах, вбраний у чорне чоловік, на вигляд чиновник, і присадкуватий солдат у капаліні й червоно-жовтій туніці, вдягненій на панцир. Один із домініканців виступав, раз по раз картинним жестом здіймаючи руки. Рейневан прислухався.
– Руйнує ця мерзенна чеська єресь увесь порядок! Проголошує злі та підступні вчення про святі таїнства! Заперечує подружжя. Звертаючи погляд до тілесних утіх та звірячої хтивості, повалює всі узи законів та весь громадський лад, за допомогою якого стримуються злочини. А понад усе, прагнучи католицької крові, наказує кожного, хто з її хибами не згоден, зі звірячою жорстокістю вбивати і палити, одним губи та носи обтинати, іншим – руки й члени, інших четвертувати та на різні способи мучити. Образи Ісуса Христа, його святої родительки та інших святих нищити й на осквернення видавати…
– Коли милостиню давати будете, га? – заволав хтось із натовпу.
Солдат на ешафоті випростався, взявся в боки зі злою гримасою на обличчі. Крикуна втихомирили.
– Щоби краще висвітлити вам вадливість справи, люди добрі, – промовив тим часом чорний чиновник, – щоб вам очі на гидоту чеської єресі розкрити, тут буде зачитаний лист, який упав з неба. Він упав з небес у місті Вроцлаві, перед самим собором, а написаний рукою Ісуса Христа, Господа нашого, амінь.
По натовпу полетів молитовний шепіт, люди хрестилися, штовхаючи ліктями сусідів. Виникло деяке сум’яття. Рейневан почав пропихатися, щоб вийти з тисняви. З нього було досить.
На ешафоті другий з домініканців розгорнув пергамент.
– О ви, грішники та нечестивці, – проникливо прочитав він, – наближається вам кінець. Я терпеливий, але якщо з чеським єретицтвом не порвете, якщо Церкву-матір ображати будете, прокляну вас на віки вічні. Зішлю на вас град, вогонь, блискавиці й бурі, щоб згинули ваші труди, знищу ваші виноградники та заберу у вас усіх ваших овець. Каратиму вас поганим повітрям, введу вас у велику нужду. Отож нагадую вам і забороняю дослухатися до гусів, єресіархів, схизматиків та інших курвих синів, слуг Сатани. А хто відступиться, той не побачить життя вічного, а в домі його народяться діти сліпі, глухі…
– Шахрайство! – гучним басом закричав хтось із юрми. – Попівська махльована брехня! Не вірте в це, браття, люди добрі! Не довіряйте єпископським пройдисвітам!
Солдат з ешафота підбіг до краю, прокричав накази, вказуючи на місце, з якого кричали. По натовпу прокотилися хвилі, коли в нього вдерлися алебардники, розпихаючи людей ратищами. Рейневан зупинився. Починало ставати весело.
– Матір’ю, – викрикнув хтось із зовсім протилежного кінця площі, голосом, який здався Рейневанові знайомим. – Матір’ю називає себе ця римська церква! А є змієм найлютішим, котрий труту на християнство пролив, коли хрест жорстокий проти Чехії воздвигнув кривавими руками, а підкупленими устами хрестовий похід проти праведних християн оголосив! Повна брехні попівська неправедність хоче вбити в Чехії безсмертну правду Божу, яка самого Бога має за примножувача та захисника! А хто на правду Божу руку піднімає – тому смерть і муки пекельні!
Чиновник з ешафота віддав накази, показав рукою, до того, хто кричав, стали продиратися крізь тисняву сумні солдати в чорних куртках.
– Рим – продажна дівка! – заревів хтось басом із зовсім нового місця. – Папа – антихрист!
– Римська курія, – пролунав подібний бас, але з зовсім іншого боку, – це шайка злодіїв! Не священики вони, а грішні лотри!
Бренькнула лютня, і добре знайомий Рейневанові голос заспівав голосно і дзвінко:
Правда – річ Христова,
Лжа – антихристова.
Правду попи таять,
Людям олжу баять,
Бо правди ся боять {33}!
Люди почали сміятися, підхоплювати пісеньку. Алебардники і сумні металися в різних напрямках, матюкалися, штурхали і лупили ратищами, прочісували площу в пошуках крикунів. Марно.
У Рейневана були більші шанси. Він знав, кого шукати.
* * *
– Помагай Боже, Тибальде Раабе.
На звук слів голіард аж підскочив, гримнувся спиною в перегородку, налякавши коня, який стояв за нею. Кінь брикнув копитом у стіні стайні, захропів, інші коні підхопили хропіння.
– Панич Рейнмар… – Тибальд Раабе уже зміг вдихнути, але блідість ніяк не сходила з його щік. – Панич Рейнмар! У Шльонську? Очам не вірю!
– Я його знаю, – сказав супутник голіарда, карлик у каптурі. -Я його вже бачив. Два роки тому, на Гороховій горі, на зльоті з нагоди свята Мабон. Або, як ви говорите, aequinoctium[187]187
Рівнодення (лат.).
[Закрыть]. З гарною панною був. Виходить, це свій.
Він стягнув каптур. Рейневан мимоволі зітхнув.
Яйцеподібну і видовжену голову істоти – щодо того, що це не була людина, сумнівів бути не могло – прикрашала щетинка рудуватого волосся, жорсткого, як їжачі колючки. Картину доповнював ніс, загнутий, як у папи на гуситській листівці, і витрішкуваті, порізані червоними жилками очі. І вуха. Великі вуха. Настільки великі, що слово “колосальні” саме просилося на язик.
Покруч зареготав, видно, радий з того, яке справив враження.
– Я – мамун, – похвалився він. – Не кажи, що не чув.
– Чув. Тільки що, на ринку. А отже, правда те, що про вас говорять…
– Що ми можемо довільно спрямовувати звук? – мамун відкрив рота, але його басовитий голос пролунав з-за спини Рейневана, який аж підскочив від несподіванки.
– Звичайно, можемо, – мамун радісно всміхнувся, а голос долинув звідкись збоку, з-за кінських стійл. – Для нас це завиграшки.
