Текст книги "Божі воїни"
Автор книги: Анджей Сапковський
сообщить о нарушении
Текущая страница: 28 (всего у книги 36 страниц)
РОЗДІЛ ДВАДЦЯТИЙ
у якому певні події з періоду, що безпосередньо передував Великодню 1428 року, згадують учасники, очевидці та хроністи. І знову невідомо, кому вірити.
Ім’я моє, Святий Трибунале, – брат Зефірин. З кам’янецького кляштору цистерціанського ордену. Прошу велебних отців вибачити мені сконфуженість, се ж бо, як-не-як, перший раз перед Курією стаю… Хоч і йно для того, аби скласти testimonium[248]248
Свідчення (лат.).
[Закрыть] та все-таки…
Так-так, авжеж, уже переходжу до справи. Значиться, до того, що трапилося в кляшторі того трагічного дня, у Великий Вівтірок Року Божого 1428. І що я на власні очі бачив. І тут під присягою визнаю, хай мені допоможе… Слухаю? По суті? Bene, bene[249]249
Добре (лат.).
[Закрыть]. Уже говорю.
Наші монастирські брати почасти вже повтікали раніше, у суботу перед тією неділею посту, коли Господові співають Judica me Deus[250]250
“Суди мене. Боже” (католицька молитва).
[Закрыть] – коли-то єретики палили Отмухов, Пачкув і Пом’янув. Заграву тогді вночи на півнебосхилу бачили-смо, а на світанні сонце ледве-ледве потрафило пробитися через дими. Тогді, як я вже був сказав, у декого fraters[251]251
Брати (лат.).
[Закрыть] дух підупав, утікли, стілько йно взявши, скілько у дві руці взяти потрафили. Лютував абат, боягузами їх обзивав, карою Божою страхав, та якби був знав, до чого йому прийдеться, то був би сам перший утік. І я теж, не збрешу перед Святим Трибуналом, був би втік, тілько-от не мав куди. Я з народження ломбардець, з міста Тортони, а прибув у Шльонськ з Альтенцелле, найперш до Любйонжа, а з любйонжського кляштору потрапив до Кам’янця… Га? Від теми не відходити? Bene, bene, уже підходжу. Уже говорю, як воно було.
Незабаром post dominican Judica quadragesimalen чуємо від утікачів: відступили геть єретики, пішли кудись на Гродкув. Ну то всім зразу полегшало, гайда до костелу, перед вівтар, гуп ницьма на підлогу, gratias tibi, Domine, дякуємо тобі, великий Боже. Аж тут знову крик, вереск: кажуть, ідуть нові прихильники Гуса-сатани, Сиротами звані, йдуть від Клодзька. Бардо вогнем попалили, уже вдруге, другий раз сей нещасний град палять. У нас зразу надія – а ну як боком пройдуть, може, на Франкенштейн підуть, головним вроцлавським трактом, може, не захочеться їм на Кам’янець повертати. Тож гайда до костелу, і нумо молитися за це: Sancta Maria, Mater Christi, Sancta Virgo virginum, libera nos a malo, sancte Stanislaus, sancta Andrea, orate pro nobis…[252]252
Свята Марія, Мати Христова, Свята Діво пречиста, визволи нас від біди, святий Станіславе, святий Андрію, моліться за нас (лат.).
[Закрыть] Але ніц не дали наші молитви, видко, зажадав нас Господь випробувати, як Гіоба, аби ми… Ага, так, знаю. Не відходити від теми.
Ну то скажу коротко: така була тема, що ввірвалися пекельники до кляштору рихтик у Великий Вівтірок. Увірвалися раптом, як грім з ясного неба, через мури перелізли, браму вивалили, ти не встиг peccatores te rogamus[253]253
“Грішники, тебе благаємо” (лат., частина католицької молитви).
[Закрыть] крикнути, а їх уже ціла юрма була всередині. І ну бити! Страхіття! Sanctus Deus, sanctus fortis, sanctus immortalis, miserere nobis…[254]254
“Святий Боже, святий сильний, святий безсмертний, змилуйся над нами” (лат., частина католицької молитви).
[Закрыть] Брата Адальберта списом прохромили, брата Пія – мечами, як святого Діонісія… Брат Матвій з арбалета був застрелений, з інших багато graviter vulneratis…[255]255
Важкопоранені (лат.).
[Закрыть] А гусити, най їх Бог покарає, давай корови виганяти з обори, пацята з хліва, овечки… Усіх забрали, до єдиної… Тьху, пся їхня мати, мало, що haeretici[256]256
Єретики (лат.).
[Закрыть], то до того ще й latrines et fures[257]257
Розбійники та злодії (лат.).
[Закрыть]! З костелу повиносили начиння, раки, мантії, ризи, великий срібний хрест, дари, свічники… Ніц не лишили. Нас, хто живий лишився, зігнали у двір, під мур. Прийшов вожак тої зграї, морда паскудна, видко, що єретик, звали його Кралович, з ним другий, якийсь Колда. Кличуть хлопів. Бо тра Святому Трибуналу знати, що з тамтими гуситськими чехами й тутешні хлопи йшли, безбожники, відступники. Наказує їм єретик Кралович, так, мовляв, і сяк, ну ж бо, покажіть, котрі тут монахи люд гнобили, зара туйка буде суд. Зара тих-во вгодованих кровопивців – то він про нас так – будемо карати. А ті хлопські Юди тут-таки на брата Матерна показують – о, той-во гнобив. Воно-то й правда, що суворий бував до кметів фратер Матерн, завжди казав, що rustica gens optima flens {45}. Ну то йому й було. Витягай його, ціпами до смерті забили, злочинці. Зразу після того celerarius[258]258
Чернець, який наглядав за винним погребом.
[Закрыть] Шолер був убитий, хлопи його показали, бо дівок мацав, та й за хлопчаками, бувало, гасав… Після нього custos[259]259
Сторож (лат.).
[Закрыть] Венцель, брат Егідій, брат Лаврентій… Крик, стогін, благання, удари, кров бризкає, ми на коліна, у плач, ab ira tua, ab odio et omni mola voluntate libera nos, Domine[260]260
“Від люті твоєї, від ненависті та всякої злої волі звільни нас, Господи” (лат., частина католицької молитви).
[Закрыть]…
Як воно було з отцем абатом, питаєте? Уже говорю. Уже гусити відходити збиралися, коли забіг один такий паничик, світловолосий, удатний, але око зле, гримаса на вустах… Казали на нього Реневан. Ніяк ні, велебний отче, не помиляюся, добре-м чув: Реневан. На хрест можу присягнути… Отож сей Реневан цап отця абата за рясу. Се, кричить, Миколай Каппіц, кам’янецький абат, найгірший кривдник люду, лайдак, доносій та інквізиторський… кгм-кгм, вибачте… інквізиторський собака.
А до абата нахилившись, пам’ятаєш, каже, і зубами скрипить, Аделю, сучий сину? Що ти її в Зембицях за сто дукатів у чаклунстві звинуватив? На смерть видав? Тепер за се заплатиш. Згадай Аделю по дорозі до пекла, підлий попе. Так абатові казав, перш ніж витягнув його на двір. Добре-м чув. Кожнісіньке слово. На хрест можу присягнути…
Вертаючи до теми: затовкли абата Каппіца. Палками били, сокирами… Той Реневан не бив. Йно стояв і дивився.
І то вже все, що тогді трапилося, святий Трибунале, того Великого Вівтірка Року Божого 1428. Правду я туйка сказав, цілу правду й тілько правду, хай поможе мені Бог. Підпалили єретики наш костел і наш кляштор. Попідкладали вогонь під стодоли, під млин, під пекарню, під бровар. І пішли, а по дорозі Радковиці спалили, наше кляшторне село. А з нас, хто живий лишився, перш ніж піти, ряси поздирали. Тогді ще не знали-сьмо, нащо се роблять. То тілько пізніше стало відомо. Тогді, як сі розбійники на Франкенштейн напали…
* * *
– Що ви за їдні? – ревів вартовий з Клодзької брами. Біля нього з-за зубців визирали кілька інших, з готовими до пострілу арбалетами. – Ворота замкнені! Нікого до городу не впускаємо!
– Ми з Кам’янця! – запищав з-під чернечого каптура Жехорс. – Цистерціанці! Лісами втекли з різні! Монастир горить! Отвори браму, добрий чоловіче!
– Ще чого! Заборонено! Розумієш, монаху? Не можна!
– Та впустіть, ради Бога, – благально заволав Рейневан. – Брати во Христі! Єретики нам на п’яти наступають! Не лишайте на погибель! Не беріть нашої крові собі на сумління. Отворіть!
– А я знаю, хто ви? Може, поперевдягані гусити?
– Ми ченці, добрі та побожні християни! Кам’янецькі цистерціанці! Ряс не бачите? Отворіть, ради Бога живого!
Біля командира варти з’явився чернець, судячи з ряси, божогробець.
– Якщо ви справді цистерціанці з Кам’янця, – крикнув він, то скажіть: як звати вашого абата!
– Миколай Каппіц!
– Який кантик співають на laudes в неділю та свята?
Рейневан і Бісклавре подивилися один на одного з дурним виразом обличчя. Ситуацію врятував Шарлей.
– Кантик Трьох Молодиків, – упевнено заявив він. – Себто Benedicite Dominum.
– Заспівайте.
– Що?
– Співати! – гаркнув вартовий. – І голосно! Бо вас, курва, стрілами нашпигуємо!
– Benedicite, omnia opera Domini, Domino! – фальшиво загудів демерит, знову рятуючи день. – Laudate et superexaltate eum in saecula! Benedicite, caeli, Domino, benedicite, angeli Domini…
– Це й справді ченці, – переконано промовив божогробець. – Тра їх впустити. Знімайте засуви! Жваво, жваво!
* * *
“А се, виявилося, була зрада, не були се жодні monachi, а єретики, qui se Orphanos appellaverunt, перебрані в здерті з цистерціанців ряси, коли in feria III pasce на monasterium Cisterciense de Kamenz напали, котрий eodem die efractum et concrematur est. Не божі овечки се були, а вовки, lupi in vestimento ovium, ті самі сумнозвісні запроданці, котрі самі себе Фогельзангом іменували, здрайці, Юди, лотри без честі й віри. Вдерлися сі нікчемники нерозумно відімкненою брамою, кинулися на сторожу, за ними юрмою інші Orphani, котрі доти на возі під плахтою як ахейці в дерев’яному коні ховалися. Перебили сторожу, ворота навстіж, а вже женуть єретицькі equites чвалом, за кіннотою піхота бігом, за два отченаші було в граді єретиків з півшоста ста, а нові все прибували. І зчинилася тривога страшна…”
* * *
Коли бігли підваллям Нового міста, вулицею Новою, ніхто не наважився стати їм на дорозі. Їх було всього двадцять, але галасу і крику здіймали за сотню. Гусити ревіли й галалакали, торохкотіли дерев’яними калаталами. Бісклавре й Жехорс дмухали в мідні труби, Шарлей лупив у бляшаний бубон. Вражені та приголомшені оглушливим гармидером мешканці Франкенштейна кидалися врозсип від них, втікали в бік ринку. Тільки раз їх обстріляли з арбалетів і самопалів з вікон броварні, але зовсім не влучно. Вони навіть не сповільнили біг і не перестали галасувати. З півдня, від взятої підступом Клозької брами, а невдовзі і з заходу, почали наростати крики і стрілянина, видно, Сирітки вже штурмували замок і костел Святої Анни.
Вони бігли. Біля Нижньолазневої їх знову обстріляли, цього разу влучніше, два тіла залишилися в болоті канав. Безладним залпом з арбалетів зустріла їх і кільканадцятиособова залога Зембицької Брами, однак у стрільців дрижали руки, та й не дивно: вони вже бачили, як над дахами здіймається чорний дим, чули крики мордованих.
Вони накинулися на стражників відразу, з люттю, це виглядало так, немовби Сирітки хочуть відплатити їм за цей згубний біг.
Моментально попадали трупи, кров забризкала бруківку під брамою. Рейневан не брав участі в бійці, разом з Беренгаром Таулером і Самсоном вони кинулися до брами, стали скидати засуви. Шарлей прикривав їх зі спини, стражника, який їх атакував, порізав швидкими ударами фальшіона.
Засуви й колоди впали з гуркотом, стулки воріт розчинилися під натиском ззовні, з тупотом копит у браму ввірвалися вершники, за ними з вереском сипонула піхота. Бруківка загриміла під підковами, Сирітки рікою влилися в місто, прямо в Зембицьку вулицю.
– Добра робота, Рейневане! – крикнув, стримавши перед ним коня, Ян Краловець з Градека. – Добра робота з тією брамою! Я змінюю думку про тебе! Недарма тебе хвалили! А тепер уперед, уперед! Місто все ще не наше!
Коли вони добігли до ринку, скидалося на те, що Краловець помиляється, що Франкенштейн уже в руках Сиріток. Палав дім генриківського абата, палали суконні ряди, горіли лотки і ятки, дим і полум’я вибивалися з вікон цехових будинків. Тривав штурм ратуші, над бойовим ревінням нападників уже здіймалися тонкі верески тих, кого вбивали, люди, яких викидали з вікон, падали прямо на підставлені сулиці та алебарди. Різня тривала в галереях ринкових кам’яниць. З південної частини міста все ще було чути постріли, видно, замок, атакований Колдою з Жампаха, оборонявся. Але дзвіниця Святої Анни вже стояла в димі та вогні.
На ринок увірвалися піші гусити, за ними – вершника під началом Матея Салави. Обличчя молодого лицаря було чорне від кіптяви, у руці він тримав закривавлений меч.
– Туди! – показав буздуганом Краловець, опановуючи коня, що ковзався по крові. – Ми тут самі справимося, ви біжіть туди! На монастир домініканців! На монастир, Божі воїни!
– Нумо, хлопці, – Рейневан обернувся. – До монастиря, Біжімо. Жарлею, Жехорсе…
– Біжімо, Мужній Рейнмаре Відкривачу Брам.
– Таулере, ти є? Самсоне?
– І я є.
* * *
Кінні Салави, абсолютно непридатні в боях за будинки, роз’їхалися по вуличках, залишивши штурм домініканського монастиря піхоті. Понад сотні людей під командуванням Сміла Пулпана, находського підгейтмана, товстуватого типа з обстриженою на лисо головою. Рейневан його знав. Бачив раніше.
– Гир на них! – верещав Сміл Пулпан, показуючи кордом напрям наступу. – Гир на них, браття! Бий-убивай!
Гусити з криком зривалися в атаку, яка раз по раз заламувалася під градом куль. Але тут же зривалися знову.
– Гир на них! Смерть папістам!
При підтримці міщан і цехових домініканці мужньо й запекло обороняли свою садибу, але це була безнадійна оборона. Перевага Сиріток була величезна, запеклість їхньої атаки – страшна. Ченці відступали під натиском, відходили, залишаючи тіла в білих рясах, віддаючи гуситам один по одному монастирські будинки.
Останнім бастіоном оборони був костел Воздвиження Хреста, притвор і забарикадований головний вхід. Ченці билися тут до останньої стріли з арбалета й останньої кулі з пищалі. І до останньої людини.
Коли розлючені опором Сирітки ввірвалися по трупах у пресвітерій, кольорова веселка, що падала з вітражів, відкрила їхнім очам тільки двох живих людей. Один, схиливши голову, стояв навколішки біля вівтаря, біля самого antepedium[261]261
Заслона основи вівтаря.
[Закрыть]. Другий затуляв першого собою й розп’яттям.
– Nemplum Dei sanctum est![262]262
Храм Божий – святий (лат.).
[Закрыть] – його голос, хоч і тонкий, озвався луною аж під склепінням. – Хто знищує храм Божий, того знищить Бог! Відійдіть, пекельні сили! Відійдіть, дияволи, єретики, поки Бог вас не вразив!
– Це Ян Буда, – послужливо пояснив один із союзників Сиріток серед сілезців. – А той, що на колінах стоїть, – Миколай Карпентарій, їхній пріор. Обидва проповідували проти Гусового вчення. “Добрий чех – мертвий чех”, – так вони закінчували кожну проповідь. Обидва святили зброю для військ, що йшли на Наход.
Щока й шия Сміла Пульпана були в крові, він тримався рукою за вухо, значною мірою надірване стрілою з арбалета. Він утратив під час штурму монастиря та костелу дюжину вбитими і стільки само пораненими, але вухо, здавалося, розлютило його набагато більше.
– Добрий чех – мертвий чех, так? – зловісно повторив він. – Ну то вам не пощастило, попи. Бо ви потрапили до рук живих і злих. Ми покажемо вам, яким злим може бути живий чех. Узяти їх! На подвір’я!
– Не смійте мене торкатися! – заверещав Ян Буда. – Не смій… Дістав кулаком по лиці, замовк. Пріор не чинив опору.
– Vexilla Regis prodeunt… – скімлив він, коли його волокли нефом. – Fulget Crucis mysterium… Quo carne carnis conditor… Suspensus est patibulo…
– Розум йому потьмарився, – присудив хтось із Сиріток
– Це гімн, – Рейневан чув, як говорили про те, що до революції Сміл Пульпанбув ризничим. – Це гімн Vexilla Regis. Його співають у Страсний Тиждень. А сьогодні Страсна П’ятниця. Вельми підходящий день для мучеництва.
Перед костелом обох ченців оточив натовп Сиріток. Майже відразу ж звалився перший удар кулаком, перший копняк, після них наступні, потім у хід пішли палки та обухи. Пріор упав. Ян Буда тримався на ногах, голосно молився, випльовуючи кров з розбитих губів. Сміл Пульпан дивився на нього з ненавистю. На його знак від дровітні принесли пеньок для рубання дров.
– Ти начебто святив, папісте, зброю для тих, які йшли на Наход. Способу, яким ми тебе покараємо, нас навчили в Наході саме єпископські бандити. Давайте-но його сюди, браття.
Яна Буду приволокли, поклали його ногу на пень. Один з гуситів, могутній здоровило, підняв сокиру й рубонув. Ян Буда жахливо заревів, з кукси пульсуючим струменем бризнула кров. Сирітки підняли домініканця, який спазматично смикався, поклали на пні другу ногу. Сокира опустилася з глухим стуком і чваканням, від удару аж здригнулася земля. Ян Буда заревів ще жахливіше.
Беренгар Таулер зробив кілька хистких кроків, сперся обіруч на стіну костелу й виблював. Рейневан тримався, але рештками волі. Самсон сильно зблід, раптом глянув угору, в небо. Дивився довго. Немовби чогось звідти сподівався.
* * *
“На пеньку, що рубанню дров служить, сі кати, haeretici, самого диявола, їхнього майстра й навчителя, запрагнувши в злобі та жорстокості перевершити, сокирами всі extremitatis сим нещасним одну по одній відтяли. Сеї жорстокості перо моє описати нездатне, рука дрижить, lacrimae з віч течуть… Nicolaus Carpentarius, Johannes Buda et Andreas Cantoris, martyres de Ordine Fratrum Oraedicatorum, замучені за Слово Боже й за свідчення, яке мали. Боже, Боже, до Тебе волаємо! Usquequo, Domine sanctus et verus, non iudicas et vindicas sanguinem nostrum?”
* * *
Сирітки тим часом грабували з костелу все, що становило бодай якусь цінність. Святі образи, дошки з лавок та облуплені рештки вівтаря, які цінності не становили, палали на величезному багатті. За наказом Пулпана обох покалічених і конаючих ченців притягли до цього багаття й кинули на нього. Гусити, стоячи кружка, дивилися, як два позбавлені кінцівок корпуси незграбно ворушаться і звиваються в полум’ї. Горіло, зрештою, кепсько, пішов дощ. Сміл Пулпан мацав розірване вухо, лаявся, плювався.
– Є ще один! – закричали гусити, які вибігли з притвору. – Брате Пулпане! Зловили! На амвоні ховався!
– Давайте його сюди! Давайте папіста!
Тим, кого тягли гусити, хто звивався, сіпався й відбрикувався, був, Рейневан упізнав його відразу, диякон Анджей Кантор. Він був у самій сорочці, видно, його схопили тієї миті, коли він намагався позбутись домініканської ряси. Коли його протягли поруч, він помітив Рейневана.
– Паничу Беляу! – завив він. – Не дай мене на муку! Не да-а-а-ай! Рятуй, паничу-у-у-у-у!
– Ти продав мене, Канторе. Пам’ятаєш? Ти видав мене на смерть, як Юда. Тому, як Юда, здохнеш.
– Паничу-у-у! Змилуйтеся-а-а!
– Давайте його сюди, – Пулпан показав на закривавлений пень. – Буде третій мученик. Omne trinum perfectum![263]263
Усе, що потрійне, – досконале (лат.).
[Закрыть]
Можливо, все вирішив імпульс, якийсь невиразний спогад. Можливо, це була миттєва слабкість, утома. Можливо, впійманий кутиком ока погляд Самсона Медка, сповнений глибокого смутку. Рейневан не зовсім знав, що схилило його до дій, змусило вчинити так, а не інакше. Він вирвав арбалет з рук чеха, який стояв поруч, прицілився, натиснув спуск. Стріла врізалася Канторові під грудину з такою силою, що пройшла навиліт, мало не вирвавши диякона з рук катів. Він був мертвий ще до того, як упав на землю.
– У мене були з ним, – пояснив Рейневан серед глибокої і вбивчо мертвої тиші. – У мене були з ним власні порахунки.
– Розумію, – кивнув Сміл Пулпан. – Але не роби, брате, цього вже ніколи більше. Бо інші можуть не зрозуміти.
* * *
Полум’я з ревом прорвалося крізь дах костелу, крокви й балки попадали досередини, де гула пожежа. За мить стали розпадатися й валитись стіни. У небо вистрелив стовп іскор і диму. Чорні клапті вирували над вогнем, ніби ворони над побоїщем.
Костел Святої Анни завалився дощенту. Серед полум’я чорніла тільки кам’яна арка порталу. Немов пекельна брама.
Вершник, влетівши на площу, стримав покритого піною коня перед гейтманами Сиріток. Перед Яном Краловцем, Прокупеком, Колдою з Жампаха, Їрою із Ржечиці, Браздою з Клінштенйа і Маьеєм Салавою з Ліпи.
– Брате Яне! Брат Прокоп завернув з-під Олави, через Стшелін іде на Рихбах. Кличе, щоб ви ішли туди, не зволікаючи!
– Ви чули? – Краловець обернувся до свого штабу. – Табор кличе!
– Замок, – нагадав Прокупек, – досі захищається.
– Його щастя. Командири, по загонах! Вантажити здобич на вози, зганяти корів! Виступаємо! Ідемо на Рихбах, браття! На Рихбах!
* * *
– Здрастуйте, браття! Здрастуй, Таборе!
– З Богом поздоровляємо, браття! Здрастуйте, Сирітки!
Привітальним вигукам не було кінця, радість зустрічі та ейфорія охопили всіх. Невдовзі Ян Краловець з Градка стискав правицю Прокопа Голого, Прокупек обціловував кудлаті щоки Маркольта, Ян Змрзлік зі Свойшина плескав по залізному наплічнику Матея Салаву з Ліпи, а Ярослав з Буковини стогнав у могутніх обіймах Яна Колди з Жампаха. Урбан Горн обіймав Рейневана, Жехорс – Дросселльбарта. Ціпники та стрільці Сиріток віталися з таборитськими списниками, сланські суличники і німбурзькі сокирники стискали хрудимських арбалетників. Віталися їздові бойових возів, брудно при цьому матюкаючись, як-то воно в них прийнято.
Вітер шарпав хоругви, що майоріли одна біля одної, – біля Veritas vincit, облатки й тернового вінця Табора розвівався Пелікан Сиріток, який впускав краплі крові до золотої Чаші. Божі воїни кричали “віват!”, підкидали вгору шапки та шоломи.
А в тлі палало й пускало клуби чорного диму місто Рихбах, підпалене таборитами, покинуте до того охопленими панікою мешканцями.
Прокоп, усе ще тримаючи руку на плечі Яна Краловця, з повною задоволення усмішкою дивився на армію, яка формувалася. Тепер, вкупі, вона налічувала понад тисячу кінних, більше ніж десять тисяч піхоти і триста нашпигованих артилерією бойових возів. Він знав, що у всьому Шльонську нема нікого, хто був би здатний устояти проти цієї сили в полі. Сілезцям залишалися тільки міські стіни. Або – як мешканцям Рихбаха – втеча в ліси.
– Виступаємо! – крикнув він до гейтманів. – Готуватися до походу! На Вроцлав!
– На Вроцлав! – підхопив Ярослав з Буковини. – На єпископа Конрада! Виступаємо-о-о!
– Сьогодні Великдень! – гукнув Краловець. – Festum festorum[264]264
Свято свят (лат.).
[Закрыть]! Христос воскрес! Воістину воскрес!
– Resurrexit sicut dixit! – підхопив Прокупек. – Алілуя!
– Алілуя! Заспіваймо Богу, браття!
З горлянок сирітських ціпників і таборитських списників вирвалася і вдарила аж під небеса громова пісня. Тут-таки їм за-вторували могутніми голосами суличники з Хрудима, павезники з Німбурга, арбалетники із Шаного.
Buóh všemohúci
Vstal z mrtvých žádúci!
Chvalmež Boha s veselim,
To nám všĕm Pismo veli!
Kyrieleison!
Вирушаючи в похід, пісню підхопили списники Зигмунта з Вранова, панцирні Змрзліка, після них їздові бойових возів, легка кіннота Колди з Жампаха, вершники Салави, моравці Товачовського. На кінці, в ар’єргарді, їхали з гучним співом на устах поляки Пухали.
Chrystus Pan wstal z martwych,
Po Swych mękach twardych,
Stąd mamy pociech wiele,
Chrystus nasze wesele!
Zmiluj się, Panie!
Пилюка здійнялася хмарою над вроцлавським трактом. Залишаючи позаду догораючий Рихбах, таборитсько-сирітська армія Прокопа Голого йшла на північ. У бік закутаної хмарами Шленжі, що темніла на горизонті.
Jezukriste, vstal si
nám na přiklad dal si,
že nám z mrtvých vstàti,
s Bohem přebývati.
Kyrieleison!
Пожежі в місті ще бушували, натомість підгороддя вигоріло майже повністю, тільки димілося, мигтіло згасаючими пломінчиками на обвуглених балках і стовпах. Почувши, що гуситський спів завмирає вдалині, люди почали вилізати зі сховків, виходити з лісів, спускатися з пагорбів. Вони оглядалися, вражені, плакали, дивлячись на руїну свого міста. Витирали з облич кіптяву і сльози. І співали. Адже був Великдень.
Christ, der ist erstanden
von der marter alle
des cull wir alle fro sein
Christ sol unser trost sein.
Kyrieleison!
Вийшли зі схованок і спустилися з гори Винник ченці-францисканці. Ішли, плачучи і співаючи, до спаленого міста. Був Великдень.
Christ, der ist erstanden
von der marter alle
des cull wir alle fro sein
Christ sol unser trost sein.
Kyrieleison!
Армія Прокопа Голого йшла маршем на північ. Фонтани вогню та стовпи диму здійнялися понад селами, які палили роз’їзди Салави та Федька Острозького. Світло-червоним вогнем вибухнули стріхи Уцєхува. Запалали Праус, Гартау та Рудельсдорф. Невдовзі майже весь горизонт був охоплений полум’ям.
Був Великдень.
Божі воїни йшли маршем на північ. З піснею на вустах.
Všich světi, proste,
nám toho spomožte,
bychom s vámi budlili,
Jezukrista chválili!
Kyrieleison!
Був Великдень. Христос воістину воскрес.
Пожежа охоплювала країну.
