Текст книги "Божі воїни"
Автор книги: Анджей Сапковський
сообщить о нарушении
Текущая страница: 10 (всего у книги 36 страниц)
– Ви не думали про те, щоб повернутися?
– Мені тут добре.
“Їй тут добре”, – подумки повторив він. У родичів, до яких вона добралася після втечі та блукань, вона не пробула довго. Не встигла ні відчути себе вдома, ні звикнути, не кажучи вже про те, щоб полюбити. Уже в грудні Бардо здобули, пограбували та спалили гусити, градецькі Сирітки Амброжа. Обоє родичів, чоловік і жінка, загинули в різні.
“Нещастя переслідує цю дівчину. Фатум. Лиха доля.” Зі спаленого Барда Еленча потрапила до притулку в Зембицях. Залишилася надовго. Спочатку як пацієнтка, занурена в глибоку апатію на межі із ступором. Потім, після одужання, – як опікунка інших хворих. Останнім часом – всюдисущий і влізливий Тибальд Раабе довідався і про це – нею зацікавилися стшелінські клариски, а Еленча цілком серйозно подумувала про послушництво.
– Отже, – підсумував залізноокий, – ти залишишся тут.
– Залишуся.
“Залишися, – подумав залізноокий. – Залишися. Багато залежить від того, щоб ти залишилася. Еленчо Штітенкрон.”
* * *
– Брат Анджей Кантор?
– Я… – диякон костелу Воздвиження Святого Хреста підскочив, почувши несподіваний голос за спиною. – Я тут… Ой… Мати Божа! Це ви!
Чоловік, який стояв за ним, був весь у чорному: мав чорний плащ, чорний вамс, чорні штани, чорне волосся до пліч. Пташине обличчя, ніс, як пташиний дзьоб.
І погляд диявола.
– Це ми, – підтвердив він з усмішкою, і вигляд цієї усмішки заморозив дияконові кров у жилах. – Ми давно не бачилися, Кантор. Я заглянув до Франкенштейна, щоб довідатися, чи…
Диякон ковтнув слину.
– Чи про мене, – докінчив Стінолаз, – останнім часом ніхто не розпитував?
* * *
Суворо встановлений і непорушний звичай велів, що якщо Конрад Олесницький, єпископ Вроцлава, прибував до отмуховського замку для відпочинку, то дверей єпископської спальні старанно пильнували, абсолютно ніхто не міг їх відчинити і пройти в них. Тому єпископ остовпів, коли двері зненацька відчинилися і в спальню вкотився клубок, що складався з кількох людей.
Єпископ надзвичайно гидко вилаявся. Одна з монашок, веснянкувата, руда й коротко стрижена, з писком вискочила з-поміж його колін. Друга черниця, так само цілком гола, сховала голову й обличчя під периною, виставивши при цьому на загальний огляд щось значно цікавіше, ніж обличчя.
Клубок на підлозі тим часом розділився на Кучеру фон Гунта, єпископського охоронця, двох отмуховських стражників і Біркарта Грелленорта.
– Ваша достойносте, – промовив задиханий Кучера фон Гунт. – Я намагався…
– Намагався, – підтвердив Стінолаз, спльовуючи кров із розтятої губи. – Але справа, з якою я прибуваю, не терпить зволікання. Я сказав йому це, але він не захотів слухати…
– Вийти! – заревів єпископ. – Усім вийти. Грелленорт залишається!
Стражники, накульгуючи, вийшли за Кучерою фон Гунтом. За ними, ляскаючи босими ногами, побігли обидві черниці, намагаючись прикрити рясами та сорочками якомога більше зі своїх принад. Стінолаз зачинив за ними двері.
Єпископ не встав із ложа, лежав, розвалившись, прикривши тільки саме єство, над яким недавно так жертовно трудилася руда монахиня.
– Тільки щоб це справді була невідкладна річ, – зловісно попередив він. – Щоби справді була важлива. Так чи інакше, мені вже починає набридати твоє нахабство. Ти вже навіть не зволиш влітати у вікно або проходити крізь стіни. Тобі хочеться викликати сенсацію. Але хай уже буде. Я слухаю!
– Е ні. Це я слухаю.
– Як це так?
– Чи ваша єпископська милість, – процідив Стінолаз, – не має часом мені щось повідомити?
– Чи ти блекоти об’ївся, Біркарте?
– Чи ти чогось не приховуєш від мене, отче? Чогось важливого? Чогось такого, що, хоча тримається у великій таємниці, у будь-яку мить може стати відомим усьому світу?
– Це якась маячня! Я й не подумаю це вислуховувати!
– Ти забув Біблію, отче єпископе? Слова євангеліста? Non enim est aliquid absconditum quod non manifestetur, nec factum est occultum sed ut in palam veniat {14}. Нема нічого таємного, що не стане явним. Люб’язно повідомляю, що знайшовся свідок нападу на збирача податків, вчиненого поблизу Барда тринадцятого вересня Року Божого 1425.
– Дивіться, дивіться, – вишкірив зуби Конрад Олесницький. – Свідок. Знайшовся. І що він сказав? Хто, цікаво, напав на збирача?
Очі Стінолаза блиснули.
– Виявити винуватця – це тільки питання часу, – буркнув він. – Так-бо складається, що цього свідка знайшли люди, ворожо до нас налаштовані. Маючи свідка, вони по ниточці доберуться до клубка. І справа розкриється. Розкриється як пити дати. Так що збав трохи тон, єпископе!
Єпископ Конрад якийсь час міряв його злим поглядом. Потім виліз з ложа, прикрив наготу опанчею. Усівся в низькому кріслі.
І довго мовчав.
– Як ти міг, отче, – сказав із докором Стінолаз, сідаючи навпроти. – Як ти міг? Нічого мені не сказавши? Не повідомивши?
– Я не хотів тебе турбувати, – не змигнувши оком збрехав Конрад. У тебе було стільки справ на голові… Звідки ти знаєш про цього свідка?
– Магія. І донощики.
– Розумію. За допомогою магії та донощиків можна буде, сподіваюся, цього свідка вистежити… І, кгм, усунути? Взагалі-то я на цього свідка сцяю, а на тих вороже налаштованих людей серу. Хрін що вони мені зроблять. Але навіщо мені клопоти? Якщо можна би було цьому свідкові тихцем скрутити шию… Га? Біркарте, сину мій? Допоможеш?
– У мене безліч справ на голові.
– Добре, добре, mea culpa[138]138
Моя провина (лат.).
[Закрыть], – неохоче визнав єпископ. – Не сердься. Твоя правда. Приховав! А що? Ти нічого від мене не приховуєш?
– Чому, – Стінолаз волів не зізнаватись, що, звісно ж, приховує, – чому, поясни мені, отче єпископе, ти грабонув гроші, які начебто мали послужити святій справі? Війні з чеською єрессю? Хрестовому походу, до якого ти все ще закликаєш?
– Я ці гроші врятував, – холодно відповів Конрад. – Завдяки мені вони послужать тому, чому мають послужити. Вони підуть на те, на що треба. На найманців, на коней, на зброю, на гармати, на кулі, на порох. На все, за допомогою чого ми зможемо побити, придушити і знищити чеських відщепенців. І є впевненість, що ніхто цих грошей не розтратить. Якби зібраний податок поїхав до Франкенштейна, його би просто-напросто розікрали. Як завжди.
– Аргументація, – усміхнувся Стінолаз, – досить переконлива. Але я сумніваюся, що папського легата вдасться перекопати.
– Легат і є найбільшим злодієм. Зрештою, про що ми балакаємо? Таж легат і князі уже отримали своє срібло, адже після пограбування ми зібрали податок удруге. Як ним розпорядилися, можна було побачити. Під Таховом! Те, що не потрапило до їхньої кишені, залишилося на полі битви, з якого вони ганебно втекли, залишивши все гуситам! А той податок? Про нього вже навіть не пам’ятають. Це вже історія.
– На жаль, ні, – спокійно заперечив Стінолаз. – Той податок ухвалив рейхстаг. Той, хто заграбастав гроші, насміявся з князів-курфюрстів Рейху, познущався з архієпископів. Вони так цього не облишать. Будуть винюхувати, будуть вистежувати. Врешті-решт докопаються до істини. Або наберуть обґрунтованих підозр.
– І що вони мені зроблять? Що вони можуть мені зробити? Зашкодити мені вони не зуміють. Тут Шльонськ. Тут моя влада і моя сила. Maior sum quam cui posit Fortuna nocere {15}!
– Quem dies vidit veniens superbum, hunc dies vidit fugiens iacentem {16}, – парирував такою ж класичною цитатою Стінолаз. – Не будь занадто самовпевненим, отче. Краще дмухати на холодне. Навіть коли питання незручного свідка буде розв’язано, варто було би подумати про те, щоб остаточно закрити розслідування в справі про пограбування збирача податку. І я тут думаю аж ніяк не про закриття за давністю, а про закриття результативне, у вигляді схоплення і покарання винного.
– Щиро кажучи, – визнав Конрад, – я й сам про це думаю. Згідно з пліткою, яка поширюється, на збирача напав і заграбастав податок Рейнмар фон Беляу, брат Петера фон Беляу, гуситського шпигуна. Рейнмар утік до Чехії, до своїх друзяк-єретиків. Тому нам треба заманити його до Шльонська, схопити і передати слідству. А докази його злочинів знайдуться.
– Звичайно, – усміхнувся Стінолаз. – Хіба треба кращих доказів, ніж зізнання обвинуваченого? А Рейнмар зізнається у всіх злочинах, у яких ми його звинуватимо. Якщо переконування триває достатньо довго, кожен врешті-решт зізнається. Хіба що, на лихо, помре, перш ніж зізнатися.
– Чому це – на лихо? Я вважаю само собою зрозумілим і нормальним, що Беляу відкине копита в катівні. Після того, як зізнається в нападі на збирача. Але до того, як викаже, в якому місці він сховав награбоване срібло.
– Ага, он воно як. Розумію. Але…
– Що “але”?
– Люди, яких цікавить доля цих грошей, у такому випадку й далі можуть мати сумніви…
– Вони не матимуть сумнівів. Знайдуться інші незаперечні докази вини. У домі спільника Беляу під час обшуку знайдуть порожню скриню – ту саму, в якій збирач віз гроші.
– Геніально. І хто буде цим спільником?
– Я ще не знаю. Але я вже склав список. Що ти скажеш на папського інквізитора, Гжеся Гейнче?
– Ну-ну, стримайся, – наморщив лоба Стінолаз. – Що занадто, те не на користь. Я тобі вже сто разів казав: припини, отче, відкриту війну з Гейнче. Війна з Гейнче – це війна з Римом, цей антагонізм може тобі лише зашкодити. Irritabis crabrones, ти роздражниш шершнів. Хоча ти вважаєш себе вищим і могутнішим від Фортуни та не боїшся шкоди, але тут ідеться не тільки про твою єпископську задницю. Воюючи з інквізитором, ти наочно показуєш людям, що, по-перше, серед вас нема єдності, що ви розмежовані та посварені. По-друге, що Інквізиції можна не боятися. А коли люди перестануть боятися, вам, попам, може і справді стати непереливки.
Єпископ досить довго мовчав, дивлячись на нього з-під опущених повік.
– Сину, – нарешті промовив він, – ти для нас цінний. Ти нам потрібний. Ти, врешті-решт, дуже нам любий. Але не роззявляй занадто на нас пельку, бо нам може урватися терпець. Не вишкіряй на нас зубів, бо попри воістину батьківську любов, яку ми до тебе виявляємо, можемо наказати тобі ці зуби вибити. Усі. Один по одному. З довгими перервами, щоб ти зміг належно насолодитися трактуванням.
– А хто тоді, – усміхнувся Стінолаз, – розв’яже питання незручного свідка? Хто заманить до Шльонська і схопить Рейневана фон Беляу?
– Отож-бо, – єпископ задер опанчу, почухав волохату литку. – Балакаємо, балакаємо, словами фехтуємо, а найважливіше губиться. Розв’яжи це питання, сину. Хай той свідок зникне. Без сліду. Як зник той, якого два роки тому Гейнче розкопав у Вежі блазнів.
– Зроблено.
– А Рейнмар Беляу?
– Теж зроблено.
– То випиймо. Давай келих. Але спочатку понюхай, який букет. Молдавське! Мені дали шість бочівок як хабар {17}. За посаду схоластика в Легниці.
– Хабарництво при роздаванні пребенд? Негарно, отче.
– Хабарів не дають, бо не можуть собі дозволити, виключно засранці. І що, я маю призначати на церковні посади засранців? Га? До речі, якщо вже ми про це говоримо, може, ти хочеш якусь церковну посаду, Грелленорте?
– Ні, отче єпископе. Не хочу. Клір мені гидкий.
* * *
Залізноокий, констатував Вендель Домараск, черговий раз переодягнувся, повністю змінив зовнішність. Замість сутани, ряси або патриціанського дублету сьогодні він був одягнений у коротку шкіряну куртку, тісні штани і високі чоботи. При ньому не було видно жодної зброї, одначе він справляв враження найманця. Таке вбрання було ефективним камуфляжем: у Шльонську останнім часом було повно найманців. Був чималий попит на людей, які вміють поводитися зі зброєю.
– Незабаром, – почав залізноокий, – я виконаю своє завдання. Після виконання негайно зникну. Тому я хотів би попрощатися з вами вже сьогодні.
– Хай вас Бог провадить, – magister scholarum сплів пальці.
До побачення в кращі часи.
– Дай Боже. Я маю останнє прохання.
– Вважайте, що його виконано.
– Я знав, та й пересвідчився на власні очі, – почав залізноокий, трохи помовчавши, – що ви майстер над майстрами в мистецтві конспірації. Що вмієте приховувати те, що має бути приховане. Гадаю, що ви можете зробити й протилежну річ.
– Зробити, – усміхнувся Домараск, – щоб таємниця перестала бути таємницю? Поінформувати – і водночас дезінформувати?
– Ви читаєте мої думки.
– Про кого або про що йдеться?
Залізноокий пояснив. Вендель Домараск довго мовчав. Потім підтвердив, що зробить. Але не словом. Кивком голови.
З-за прочиненого віконця долітав хор голосів учнів опольської колегіатської школи, які декламували початок “Метаморфоз”.
Aurea prima sata est aetas, quae vindice nullo,
sponte sua, sine lege fidem rectumque colebat.
Poena metusque aberrant, nec verba minantia fixo
aere legebantur, nec supplex turba timebat
iudicis ora sui, sed erant sine vindice tuti {18}…
– Мудро писав великий Назон, – перервав тривалу мовчанку залізноокий, який доти прислухався. – Золотим був перший вік, вічна весна світу. Але цей вік уже не повернеться. Пройшов після нього і срібний вік, пройшов і бронзовий. Тепер надійшов четвертий вік, останній вік, з твердого заліза, de duro est ultima ferro. Останній вік – це вік крові та загибелі. Вийшла на світ зараза різномастої злочинності. Віра та правда втекли від війни, вбивства та пожежі. Тріумфують зрада та насильство. Вражена тим, що діється, покидає землю Астрея, останнє божество. А коли не стане божеств… Що тоді? Потоп?
– Ні, – заперечив Вендель Домараск. – Не буде потопу. І не буде цей вік останнім. Гарантією цього є хоча б оті шмаркачі, що зубрять Овідія Назона. Ми, люди темряви, люди насильства і зради, ми, це правда, проминемо разом з віком закривавленої сталі. Але вони залишаться. Вони – це майбутнє і надія світу. Те, що ми робимо, ми робимо саме для них.
– Я теж колись так думав.
– А тепер?
Залізноокий не відповів. Пальцями, засунутими в рукав куртки, він торкався ножа в піхвах, прикріплених до передпліччя.
* * *
– Тебе зрадили, – повторив Тибальд Раабе, нетерпляче, бо йому вже набридло повторювати. – Тебе продали. З тебе зробили приманку. Тобі загрожує смерть. Ти повинна негайно втікати. Ти розумієш, що я говорю?
Цього разу – лише цього – Еленча фон Штітенкрон підтвердила кивком голови, у водянистій блакиті її очей справді щось блиснуло. Тибальд обурився.
– Додому не повертайся, – виразно сказав він. – Не повертайся під жодним приводом. Ні з ким не прощайся, нікому нічого не говори. Коня я тобі привів, каштанового, стоїть за шпитальною пральнею. У в’юках є все, що знадобиться в дорогу. Заскакуй у сідло і в дорогу, негайно. То нічого, що скоро ніч. Тобі буде безпечніше на гостинці, ніж тут, у Зембицях. Не їдь до Стшеліна, до монахинь, на цьому шляху тебе перш за все шукатимуть. Їдь на Франкенштейн, звідти головним трактом під Вроцлав. Прямуй до митної палати в Мухоборі. Там тобі кожен покаже дорогу до Скалки, питай про табун пані Дзержки де Вірсінг. Пані Дзержка впізнає цього коня, знатиме, що це я тебе прислав. Усе їй розповіси. Зрозуміла?
Кивок головою.
– У Дзержки… – голіард занепокоєно роззирнувся. – У Дзержки ти будеш у безпеці. Потім, коли все стихне, я вивезу тебе до Польщі. Якщо ти аж так цього хочеш, станеш кларискою. Але в Старому Сончі або Завіхосьці. Польща, що вдієш, це не Шльонськ, але там теж гарно. Звикнеш. А тепер бувай. Хай бог тебе провадить, дівчино.
– І вас, – шепнула вона у відповідь.
– Пам’ятай: не повертайся додому. Відразу в дорогу.
– Пам’ятаю.
Голіард зник у пітьмі так само несподівано, як з’явився. Еленча фон Штітенкрон повільно розв’язала фартух. Подивилася у вікно, в якому ніч уже майже розмазала, майже стерла з чорнотою неба обриси покритих лісами пагорбів.
Взяла з гардеробу плащ, замотала головою хусткою. І побігла. Але не за пральню над ровом. Побігла в протилежний бік.
У кімнатці над притулком, у якій вона мешкала, не було нічого, що вона хотіла би взяти із собою. Нічого, що вона могла би назвати своїм. Нічого, що їй було би шкода.
Крім кота.
Вона серйозно поставилася до голіардової перестороги. Розуміла, що таке небезпека. Вона розуміла її джерело, пам’ятала залізні очі ксьондза, який її розпитував, пам’ятала страх, що його він у неї викликав. “Але ж це тільки на мить, – думала вона на бігу, – тільки на мить, тільки візьму котика – і все, що зі мною може статися, це ж тільки одна малесенька хвилинка…”
– Киць-киць… Киць-киць…
Віконце було прочинене. “Пішов, – подумала вона з наростаючим жахом, – як завжди, пішов у ніч, своїм котячим звичаєм… Як я його тепер знайду…”
– Киць-киць-киць… – вона вибігла на сходовий майданчик, заплутуючись у розвішаних простирадлах. – Кицюню… Кицюню!
Вона збігла по сходах. І відразу зорієнтувалася, що щось не так. Холодне нічне повітря раптом стало ще холоднішим, на вдиху холодом стиснуло гортань. Цей холод уже не був свіжим і підбадьорюючим, він став важким, густим, як флегма, як слиз, як застигла кров. Він раптом наповнився загустілим, концентрованим злом.
За три кроки перед нею на землю опустився птах. Великий стінолаз.
Еленчі здалося, що вона вросла в землю, що вчепилася корінням у ґрунт. Вона була нездатна ворухнутися, нездатна навіть здригнутися. Навіть тоді, коли на її очах стінолаз почав рости. Набувати іншого вигляду. Перетворюватися на людину.
І тоді одночасно сталися дві речі. Голосно занявчав кіт. А з темряви ночі вибіг великий вовк.
Вовк додав ходи, раптом перейшов на протяжний біг, потім скочив.
Але Стінолаз уже знову ставав птахом, розмазувався, меншав на очах, лопотів крильми, злітав… Тріумфально заскрекотів, коли сліпучо-білі вовчі ікла клацнули, не діставши, за кермовими перами його хвоста. Вовк після стрибка м’яко впав на лапи, одразу ж помчав у пітьму, услід за відлітаючим птахом.
Еленча вхопила кота й побігла. Сльози вистигали на її щоках.
* * *
Залізний Вовк переслідував так, як переслідує кожен звичайний вовк, тягнув швидким, одноманітним, витривалим бігом. Піднімаючи час від часу носа, він надійно і впевнено ловив насичений магією вітер за стінолазом. Очі звіра світилися в темряві.
Ішло переслідування, тривала смертельна гонитва. Німчанськими узгір’ями. Понад долинами Олави, Шлежі і Бистриці.
Діти в колисках прокидалися, кричали, заходилися плачем. Коні по стайнях впадали в шал. Худоба товклася в оборах.
Зривався, пробуджений страхітливим сном, лицар у кам’яній станиці. У сільського пробоща, який стиха змовляв Nunc dimittis, молитовник вивалювався з тремтячих рук. Протирали очі озброєні люди на сторожових вежах.
Тривала погоня. Перед погонею, провіщаючи її, немовби гонець, біг Страх. За погонею Тривога осідала, як курява.
* * *
У цих місцях було прадавнє місце культу, плаский пагорб, а на ньому викладене рядочком оброблених каменів магічне солярне коло, у якому колись молилися богам, старшим, ніж людство. Це також було місце поховання, цвинтар, некрополь народів – не завжди людських – назви яких загинули в пітьмі століть. У 1150 році, у рамках боротьби з язичництвом і забобонами, камені було порозкидано, а на їхньому місці з наказу єпископа Вальтера Малоннського збудували дерев’яний костелик – а радше молитовню, адже навколо було пустище. Молитовня не простояла й року і згоріла від удару блискавки. З цих самих – або подібних – причин вогонь пожирав усі наступні костелики, які споруджували на місці давнього некрополя. Боротьба тривала років двадцять, до самої смерті єпископа Вальтера. Люди стали шептати, що зі Старими Борами краще не заїдатися, а новий єпископ, Жирослав, прийняв єдино розумне рішення: на місце для будівництва наступного храму вибрав зовсім нове місце, віддалене, гарніше, вигідніше розташоване і взагалі набагато краще. Новому костелові вже ніхто не заважав стояти і приваблювати численних вірних, на старому ж цвинтарі чиїсь невидимі руки повернули культовим каменям їхнє давнє розташування. З часом місце оточило кільце потворних скелетоподібних дерев і – подекуди – заплутаний живопліт озброєної смертельними колючками тернини.
Місце було залите місячним сяйвом.
Підбігши підтюпцем до перших каменів та бар’єру тернини, Вовк раптом зупинився, настовбурчив шерсть, ніби перед червоними прапорцями. Він принюхувався до смороду цвинтарного розкладу, який усе ще витав над пагорбом, хоча мерців тут не ховали вже багато століть. Він відчув накопичені протягом століть поклади стародавньої магії, що забороняли доступ зачарованій істоті. Він розмився, змінив форму. Став людиною. Високою людиною з очима кольору заліза.
Холодне нічне повітря, здавалося, завмерло. Не здригнувся жоден сухий листок, жодна мітелка осоки. Тиша аж дзвеніла у вухах.
Тишу порушив звук кроків, тихе шарудіння камінців. Поміж камені зайшов Стінолаз.
Залізний Вовк зробив крок, теж увійшов у коло. А коло раптом ожило. З-за каменів, з-під них, з-поміж них, з гущавини переплетених трав і чагарників раптом запалали, немов ліхтарики, десятки, сотні очей, живих, рухливих, нервових, як світлячки. Тишу ночі заповнила тривожна мелодія шепотів, невиразний гомін високих, нелюдських голосів.
– Вони прийшли, – хитнув головою Стінолаз, – побачити тебе і мене. Двох, можливо, останніх у цій частині світу поліморфів. Вони бачили, як ми поліморфуємо. І тепер хочуть подивитися, як ми будемо вбивати один одного.
Він ворухнув передпліччям і долонею, у долоню сковзнув ніж, дев’ятидюймовий толедський клинок засвітився відблиском місячного сяйва.
– То ми влаштуємо їм, – хрипко відповів Залізний Вовк, – достойне видовище. Таке, про яке варто розповідати.
Він ворухнув рукою і ножем, який із рукава вскочив йому просто в долоню.
– Загинеш, Вовче.
– Загинеш, Пташе.
Вони почали йти по колу, повільно, обережно ставлячи ноги, не зводячи один з одного очей. Двічі обійшли коло. А потім наскочили один на одного, блискавично завдаючи ударів. Стінолаз ударив ножем згори, в лице, Вовк відхилив голову на чверть дюйма, сам штрикнув знизу, в живіт, Стінолаз ухилився від удару, розвернувшись усім корпусом, різонув по діагоналі, зліва, Вовк знову врятував горло легеньким ухилом, відскочив, обернув ніж у долоні, з обманного руху вдарив знизу вгору, клинок з дзенькотом зіткнувся з так само оберненим лезом Стінолаза. Обидва вони обмінялися кількома блискавичними ударами, відскочили.
На жодному не було ані подряпини.
– Загинеш, Пташе.
– Загинеш, Вовче.
Ліхтарики нелюдських очей мерехтіли і погойдувалися в пітьмі, нерозбірливий і збуджений гомін посилювався, підступав хвилями.
Цього разу вони кружляли один навколо одного довше, то скорочуючи, то збільшуючи дистанцію.
Атакував Вовк, вдарив навхрест ножем, спершу тримаючи лезо прямо, а потім обернув його і закінчив атаку підступним ударом у шию.
Стінолаз ухилився, сам ударив зліва, потім знизу справа, потім зовсім низько, широким бриючим замахом, що закінчився випадом і прямим колючим ударом. Вовк парирував ріжучі удари ножем, а колючого уникнув півобертом, сам ударив з випаду, фінтом, з прискоку дзюбнув згори, з боку шиї. Цього разу Стінолаз не ухилявся, парирував передпліччям, крутнувся, обернув ножа у долоні і щосили, вклавши в удар весь розмах плеча, влучив Вовку просто у сонячне сплетіння. Клинок увійшов аж до гарди.
Вовк не подав голосу Він зітхнув тільки тоді, коли Стінолаз висмикнув лезо з рани і відступив, пригнувшись, готовий повторити удар. Але не було потреби повторювати. Ніж випав з пальців Вовка. Сам він упав на коліна.
Стінолаз обережно наблизився, вдивляючись у згасаючі очі кольору заліза. Не промовив ні слова.
Панувала повна тиша.
Залізний Вовк знову зітхнув, схилився, важко повалився набік. І більше не ворухнувся.
У камінному колі валунів прадавнього цвинтаря, у місці культу старих, забутих і вічних богів, яке пульсувало прадавньою магією і силою, Стінолаз підняв руки угору і закричав. Тріумфально. Дико. Нелюдськи.
Усе довкола завмерло від жаху.
