Текст книги "Божі воїни"
Автор книги: Анджей Сапковський
сообщить о нарушении
Текущая страница: 23 (всего у книги 36 страниц)
Стало страшенно холодно. Магія, яка ще недавно наповнювала крипту, ніби теплий клей, зникла. Абсолютно й безповоротно.
Стінолаз брудно вилаявся.
Госпітальєр зітхнув. Трохи немовби з полегшенням.
Так воно з магією бувало. Траплялися дні, коли ніщо не вдавалося. Коли все псувалося. Коли не залишалося нічого іншого, як тільки дати магії спокій.
* * *
Перш ніж накласти власне любовне заклинання, Малевольт, за звичаєм Старших Рас, одягнув на голову вінок із засохлого бадилля. Він виглядав у ньому так кумедно, що Рейневан ледве зберіг серйозність.
Саме любовне заклинання було на диво простим: мамун обмежився тим, що покропив пентаграму екстрактом тирличу і, здається, геліотропу. Кинув на розжарене вугілля кілька соснових голок, насипав на них дрібку розтертого листя чорниці. Кілька разів клацнув пальцями, засвистів. І те, й інше було типове для Старшої Магії. Однак коли він розпочав інвокацію, то скористався віршем із Пісні Пісень:
– Pone me ut signaculum super cor tuum ut signaculum super brachium tuum quia fortis est ut mors[195]195
Пісня Пісень, 8; 6.
[Закрыть]. Ісмай! Ісмай! Мати Сонця, тіло якої біліше від молока зірок! Elementorum omnium domina, Пані Творення, Годувальнице Світу! Regina delle streghe!
Una cosa voglio vedere,
Una cosa di amore
O vento, o acqua, o fiore!
Serpe strisciare, rana cantare
Ti prego di non mi abbandonare {34}!
* * *
– Дивися, – шепнув Малевольт. – Дивися, Рейневане.
У легенькій імлі, яка піднялася над пентаграмою, щось ворухнулося, задрижало, затанцювало мозаїкою мерехтливих відблисків. Рейневан нахилився, напружив погляд. Протягом однієї короткої миті йому здавалося, що він бачить жінку, високу, чорноволосу, з очима як зорі, зі знаком півмісяця на чолі, вбрану в взірчасту сукню, яка мінилася численними відтінками то білого, то міді, то пурпуру. Перш ніж він остаточно збагнув, на кого дивиться, видиво зникло, але присутність Матері Всесвіту все ще була відчутною. Легенька імла над пентаграмою згустилася. А потім знову просвітліла – і він побачив те, що хотів побачити.
– Ніколетта!
Здавалося, що вона його почула, різко повела головою. На ній був ковпак з хутряною облямівкою, гаптована курточка, навколо шиї – вовняна шаль. За її спиною він бачив сто білостовбурних безлистих беріз. А за березами – стіну. Будинок. Замок? Станицю? Храм?
А потім усе зникло. Зовсім, повністю й остаточно.
– Я знаю, де це, – сказав мамун, перш ніж Рейневан почав нарікати. – Я впізнав місце.
– То кажи!
Мамун сказав. Він іще не закінчив говорити, а Рейневан уже мчав до стайні сідлати коня.
* * *
Видиво не обманювало. Він побачив її на тлі білостовбурних беріз, ще біліших через те, що вони охоплювали край бору, чорну стару дубину. Її сива кобила ступала поволі, обережно ставила ноги в глибокому снігу. Він пришпорив коня, під’їхав ближче. Кобила заіржала, його гнідий жеребець відповів.
– Ніколетто.
– Рейнмаре.
На ній був чоловічий одяг: ватована, гаптована узорами куртка з бобровим коміром, рукавиці для їзди верхи, грубі, зроблені з фарбованої вовни braccae, тобто ногавиці, високі чоботи. Ковпачок з хутряною облямівкою був надягнутий поверх шовкової підбійки, яка закривала щоки і шию ззаду, крім того, шия була кілька разів обмотана вовняною шаллю з вільно відкинутим на плече кінцем – на кшталт чоловічої ліріпіпи.
– Ти наслав на мене чари, чарівниче, – холодно сказала вона. – Я це відчувала. Приїхати сюди мене змусила якась сила. Я не могла опиратися. Ти чарував, признайся.
– Чарував, Ніколетто.
– Мене звати Ютта. Ютта де Апольда.
Він пам’ятав її інакшою. На перший погляд, нічого нібито не змінилося: ні обличчя, овальне, як у Мадонни Кампена, ні високе чоло, ні правильні дуги брів, ні злегка задертий ніс, ані лінія вуст. Ані вираз обличчя, оманливо дитячий. Змінилися очі. А може, зовсім не змінилися, може, те, що він помічав у них тепер, було там завжди? Захована в бірюзово-блакитній глибіні холодна розважливість, розважливість і загадка, яка чекає на розгадку, таємниця, яка чекає на те, щоб її розкрити. Речі, які він уже бачив. В очах майже ідентично блакитних і так само холодних. В очах її матері. Зеленої Дами.
Він під’їхав ще ближче. Коні фиркали, пара з їхніх ніздрів змішувалася.
– Я рада бачити тебе при здоров’ї, Рейнмаре.
– Я радий бачити тебе при здоров’ї… Ютто. Це дуже гарні ім’я. Шкода, що ти так довго приховувала його від мене.
– А хіба ти, – вона підняла брови, – коли-небудь запитав у мене, як мене звати?
– Як я міг? Я ж плутав тебе з іншою особою. Ти обдурила мене.
– Ти сам себе обдурив, – вона поглянула йому просто в очі. – Тебе обдурила мрія. Може, ти потай прагнув, щоб я була іншою? Під час викрадення це ж ти, ти сам, власним пальцем показав своїм дружкам на мене як на Біберштайнівну.
– Я хотів… – він натягнув віжки. – Я мусив уберегти вас від…
– Отож-бо, – підхопила вона. – То що я мала тоді зробити? Заперечити? Відкрити твоїм дружкам-розбійникам, хто насправді є хто? Каську ти бачив, вона мало не вмерла від страху. Я воліла сама дати себе викрасти…
– І далі мене обдурювати. На Гороховій горі ти й оком не змигнула, коли я називав тебе Катажиною. Тобі було зручніше бути інкогніто. Ти воліла, щоб я нічого про тебе не знав. Обдурила мене, обдурила Біберштайна, обдурила всіх…
– Обдурювала, бо мусила, – вона закусила губу, опустила очі. – Ти не розумієш цього? Коли вранці я зійшла з Горохової до Франкенштейна, то зустріла купця, вірменина. Він пообіцяв відвезти мене у Штольц. І за самим містом, очам не вірячи, зустрічаю цих двох, Касю Біберштайн і Вольфрама Панневіца-молодшого. Їм не довелося нічого говорити, досить було на них подивитися, щоби знати, що тієї ночі не тільки я зазнала… Гм-м… Що не тільки я мала… Гм-м… Цікаві пригоди. Каська панічно боялася батька, Вольфрам свого – ще більше… А я що мала зробити? Розповісти про чари? Про політ попід хмарами на шабаш чарівниць? Ні, для нас обох було краще прикидатися ідіотками і стверджувати, що ми втекли від викрадачів. Я розраховувала, що від страху перед помстою пана Яна раубрітери втечуть за тридев’ять земель і що правда ніколи вийде на яву. Що ніхто її навіть не буде дошукуватися. Я ж не могла знати, що Кася Біберштайн вагітна…
– І що її ґвалтівником назвуть мене, – закінчив він із гіркотою в голосі. – Ти анітрохи не перейнялася тим фактом, що для мене це означатиме смертний вирок. І ще гіршу, ніж смерть, ганьбу. Заплямовану честь. Ти справжня Юдиф, Ютто. Промовчавши в питанні зґвалтування, ти обійшлася зі мною, як твоя біблійна тезка з Олоферном. Віддала їм мою голову.
– Ти не слухав, що я казала? – вона смикнула віжки. – Очистити тебе від звинувачення у зґвалтуванні означало звинуватити тебе в чаклунстві – думаєш, твоя голова від цього би виграла? Зрештою, мене однаково ніхто не слухав: що значить слово дівчини, яка, як відомо, не має розуму, проти слова лицаря, який складає присягу на розп’ятті? Мене б висміяли, вирішивши, що я страждаю на вапорт і пальпітацію матки. А ти був у безпеці в Чехії, ніхто не міг до тебе там добратися. Принаймні до того часу, коли, як я сподівалася, Вольфрам Панневіц переборе страх і впаде Біберштайнові до ніг, просячи Касиної руки.
– Він досі цього не зробив.
– Бо він нікчема. Світ, виявляється, кишить нікчемами. Переспати з дівчиною кожен готовий наввипередки. А що потім? Підкулити хвоста, ноги на плечі й драла в чужі краї…
– Це в мій город камінь?
– Який ти здогадливий.
– Я писав тобі листи.
– Й адресував їх Катажині Біберштайн. Але й вона жодного не отримала. Часи не сприяють листуванню. Шкода. Я з радістю отримала б звістку, що ти живий. Охоче прочитала би, що ти пишеш… Мій Рейнмаре.
– Моя Ніколет… Ютто… Я кохаю тебе, Ютто.
– Я кохаю тебе, Рейнмаре, – відповіла вона, відвертаючи голову. – Але це нічого не змінює.
– Не змінює?
– Ти приїхав у Шльонськ виключно заради мене? – вона підвищила голос. – Ти кохаєш мене до смерті, прагнеш з’єднатися зі мною, доки й життя? Якщо я погоджуся, усе покинеш, і ми втечемо десь на край світу? Зараз, негайно, так, як стоїмо? Два роки тому, коли я віддалася тобі, я була готова. Але ти боявся. Тепер же, своєю чергою, стане на перешкоді, певно, важлива місія, яку ти повинен виконати. Зізнайся! Ти повинен виконати місію?
– Повинен, – зізнався він, не знати чому червоніючи. – Ця місія справді важлива, обов’язок справді святий. Те, що я роблю, я роблю і для тебе. Для нас. Моя місія змінить картину світу, покращить цей світ, зробить його кращим і красивішим. У такому світі, у справжньому Царстві Божому, коли воно настане, будемо жити, ти і я, жити і кохатися довіку. Я прагну цього, Ютто. Мрію про це.
– Мені майже двадцять років, – сказала вона після довгої мовчанки. – Моїй сестрі – п’ятнадцять, на Трьох Царів вона виходить заміж. Вона дивиться на мене зверхньо, а вважала би несповна розуму, якби відкрилося, що я зовсім є заздрю їй заміжжя, а тим більше – нареченого, приблизно втричі старшого від неї пияка і простака. А може, я справді ненормальна? Може, батько мав рацію, коли забрав у мене і спалив книги Хільдегарди Бінгенської і Кристини Пізанської? Що ж, мій коханий Рейнмаре, якщо так, то виконуй свою місію, воюй за ідеали, шукай Грааль, змінюй і покращуй світ. Ти чоловік, а це чоловічі речі: воювати за мрії, шукати Грааль і покращувати. Я ж повертаюся до монастиря.
– Ютто!
– Не прикидайся здивованим. Так, я зараз перебуваю в монастирі кларисок у Білому Костелі. З власної волі. Коли доведеться вирішувати, що далі, також з власної волі прийму рішення. Наразі я тільки конверса. Та й то не зовсім. Я розмірковую. Про те, що далі…
– Ютто…
– Я ще не закінчила. Я освідчилася тобі в коханні, Рейнмаре, бо я кохаю тебе, кохаю по-справжньому. Отож ти змінюй світ, а я чекатиму. Не маючи, щиро кажучи, альтернативи…
Він не дав їй договорити, перехилився у сідлі і схопив її за талію. Піднявши в обіймах, стягнув з сідла, вирвав ступні зі стремен, вони обоє зсунулися в глибоку кучугуру. Закліпали очима, струшуючи сухий сніг з повік і вій, дивилися одне одному в очі. У втрачений рай і віднайдений рай.
Тремтячими долонями він пестив її куртку, гладив делікатний пушок і дрібну фактуру фаландиша[196]196
Вовняне голландське сукно.
[Закрыть], упивався виклично різкою шорсткістю квітчастих вишивок, стежив дрижачими пальцями за складками і потовщеннями швів, які мали запах таємниці, гладив пучками, хапав, стискав і пестив збудливо тверді ґудзи і ґудзички, гачки і гачечки, прекрасно таємничі запонки, застібки, пряжки і буклі. Серед зітхань обдаровував ласками грубе сплетіння вовни шалі, яке приємно лоскотало пальці, гладив підвійку, божественну ніжність дорогого турецького кофтиру[197]197
Дорогий турецький шовк.
[Закрыть]. Занурював обличчя в хутро коміра, що розсівало духмяні пахощі Аравії. Ютта нерівно дихала й спазматично постогнувала, напружуючись під його руками, притискалася щокою до стьобаного сукна, а її нігті впивалися в рукави його куртки.
Різким рухом він зняв з неї ковпак, тремтячими пальцями розкутав шаль, яка ув’язнювала шию і була переплетена, ніби змій Йормунганд, нетерпляче відсунув край шовкової підвійки, добрався, немов Марко Поло до Китаю, до її наготи, до нагої шкіри щоки і до розкішно безсоромної наготи вуха, що визирало з-під тканини. Він торкнувся її вуха нетерплячими губами. Ніколетта застогнала, напружилася, обняла його за ватований комір, хижою рукою хапаючи, стискаючи й пестячи слизьку і латунну твердість пряжки його пояса.
Міцно обнявшись, вони притиснулися вустами у поцілунку, довгому і пристрасному Дуже довгому і дуже пристрасному. Ютта зойкнула.
– Мені холодно в зад, – палко дихнула йому прямо у вухо. – Я промокаю від снігу.
Вони піднялися. Ними аж трясло – від холоду і збудження.
– Сонце заходить.
– Заходить.
– Я мушу повертатися.
– Ніколетто… А чи ми не могли б…
– Ні, не могли б, – шепнула вона у відповідь. – Я живу в монастирі, я ж тобі говорила. І почався адвент. Не можна в адвент…
– Але… Але я… Ютто…
– Їдь, Рейнмаре.
Коли він озирнувся востаннє, вона стояла на узліссі, палаючи світлом сонця, що хилилося до заходу. У цьому сяйві та зимовому блиску, він ствердив це з вражаючою впевненістю, вона вже не була Юттою де Апольда, чашниківною з Шенау, конверсою в кларисок. На узліссі, верхи на сивій кобилі, була богиня. Промениста постать предивної краси, неземна з’ява, divina facies, miranda species[198]198
Божественна з лиця, прекрасна з вигляду (лат).
[Закрыть]. Небесна Венера, володарка стихій. Elementorum omnium domina[199]199
Володарка стихій (лат.).
[Закрыть].
Він кохав її й обожнював.
РОЗДІЛ ШІСТНАДЦЯТИЙ
у якому відбуваються численні зустрічі, розділені друзі знову сходяться, і настає Рік Божий тисяча чотириста двадцять восьмий. Рік, який буде багатим на події.
Він повертався повільно, замислений, втупивши погляд у гриву й дозволивши коневі сонно чалапати в мокрому снігу і на власний розсуд вибирати дорогу. Перетнувши вроцлавський гостинець, він поїхав навпрошки, тією самою дорогою, якою прибув.
Не поспішав, хоча смеркалося, а червона куля сонця вже поволі западала за верхівки дерев.
Кінь пирхнув, копита забарабанили по брусах і дошках. Рейневан різко підняв голову, натягнув повіддя. Він раніше, ніж сподівався, добрався до кладки, що сполучала краї лісового яру, на дні якого шумів і кипів бистрий потік. Кладка була не дуже широка, хистка і досить струхлявіла. Поспішаючи до Ютти, він подолав її верхи. Тепер волів спішитися і тягнути коня, який хропів, за трензелі.
Він був на півдорозі, коли побачив, як з-за буків за кладкою виринає вершник у чорному плащі.
Рейневан похолов. Він інстинктивно озирнувся, хоча про те, щоб завернути коня на кладці, й мріяти не можна було. Інстинкт його не підвів. За спиною в нього теж був вершник. Він скреготнув зубами, подумки проклинаючи власну безтурботність і брак пильності.
До вершника, що стояв навпроти кладки, приєднався ще один. Рейневан міцніше вхопив віжки і мундштук коня, який хропів. Намацав рукоять стилета. І чекав на розвиток подій.
Ті, що заблокували його, теж явно чекали цього розвитку, бо жоден не промовив ні слова й не виконав ніякого жесту. Рейневан поглянув униз, під місток. Те, що він побачив, йому не сподобалося. Яр був глибокий, а валуни, навколо яких пінилася вода, мали страшенно гострі грані та краї.
– Хто ви? – запитав він, хоча й знав, хто вони. – Що ви від мене хочете?
– Це ти, – сказав той, що стояв ззаду, відкидаючи каптур, – щось хочеш від нас. Час уточнити, що саме. І з чийого наказу.
Рейневан упізнав його відразу. Це був той високий і смуглий, з ніяким обличчям і виглядом мандрівного челядника. Той, який спочатку спостерігав за ним у корчмі в Цепловодах, а потім врятував, подавши коня.
Решта теж відкрили обличчя. Одного з них він теж знав. Це був той білявий з видатним підборіддям, той самий, який два тижні тому вломився вночі до його кімнатки з андалузькою навахою в руці. Третього, худа і кістлява пика якого нагадувала череп скелета, він не знав і ніколи не бачив. Але здогадувався, хто він.
– А де ж четвертий? – запитав він зухвало. – Отой пан Ольбрам чи як його там? Той, котрому “Під дзвінком” не вдалося заколоти мене під час сну?
Череполиций відкинув плащ, що спадав на бік коня, відслонивши заряджений арбалет. Невеликі розміри та естетика виконання свідчили про те, що це мисливська зброя, а не бойова. Такі арбалети поступалися бойовим за дальністю та пробивною силою, але набагато перевищували їх у влучності. Вправний стрілець з такої зброї не промахувався, а з відстані не більше двадцяти кроків влучав у яблуко так само впевнено, як Вільгельм Телль з кантону Урі.
– Я дряпну твого коня, – череполиций ніби читав Рейневанові думки. – Лише дряпну його стрілою. Кінь рвонеться і скине тебе з містка. Твої господарі з Інквізиції, коли знайдуть тій труп на дні яру. з поламаними кістками, вирішать, що це випадок. Просто спишуть на витрати і забудуть.
– Я не служу Інквізиції.
– Мені однаково, кому ти служиш. Я провокатора нюхом чую. Твій сморід долітає аж сюди.
– У мене не менш чуткий ніс! – Рейневан, хоч аж заціпенів від страху, вдавав зухвалого. – А мені тут смердить зрадником, злодієм і розтратником, а до того ж звичайнісіньким розбійником. З мене досить теревенів з тобою. Стріляй, убий мене, продажний лайдаку. Ох і тішить мене думка про те, що зробить з тобою Неплах, коли тебе вхопить.
– Ти трясешся від страху, нишпорко, – сказав блондин. – Кожен нишпорка – боягуз.
Рейневан відпустив трензелі, дістав стилет.
– Увійди на кладку, пане відважний у перевазі, – прогарчав він. – Тут місце якраз для двох! Ну ж бо, ставай! Чи, може, ти носиш цей іспанський ніж тільки проти тих, хто спить?
Череполиций опустив арбалет, сухо засміявся. Смуглий челядник завторив, за мить зареготав і блондин.
– Один в один, – сказав він. – Викапаний брат.
– Викапаний брат, – повторив череполиций. – Під’їдь до нас, Рейнмаре з Беляви, брате Петера з Беляви. Ми хочемо потиснути тобі правицю, Рейневане, брате нашого бойового друга, незабутнього Петерліна.
Рейневан стягнув хропучого коня з кладки. Вираз його обличчя був бойовий, а дрижання колін він стримував. Череполиций потиснув йому руку, ляснув по плечу. Зблизька було видно його надзвичайну худорбу, просто-таки скелетну комплекцію.
– Вибач нам зайву пильність, – сказав він. – Нас неї навчило життя. Завдяки ній ми живі.
– Як ти правильно здогадався, – тягнув далі він, – ми – Фогельзанг. Ми не зрадили, не перевербувалися, не перейшли на інший бік. Не розтратили довірених нам коштів. Ми готові до дій. Віримо, що ти прибув від Прокопа і Неплаха. Віримо, що ти їх представляєш, що маєш від них повноваження. Що з їхнього наказу маєш нами покерувати, бо час настав. Тож керуй, Рейневане. Ми довіряємо тобі. Мене звати Дроссельбарт.
– Бісклавре, – подаючи руку, представився блондин.
– Жехорс, – долоня смуглого челядника була тверда і шорстка, як нестругана дошка.
– Дякую за коня в Цєпловодах.
– Нема за що, – очі Жехорса були ще твердіші, ніж долоня. – Нам було цікаво, куди ти на цьому коні поїдеш.
– Ви їхали слідом?
– Ми хотіли знати, куди ти поїдеш, – повторив луною блондин, Бісклавре. – У кого шукатимеш допомоги.
– Ці ченці…
– Свидницькі домініканці, шпигуни Інквізиції. Вони бачили Жехорса, ми не хотіли ризикувати… Тим більше що в корчмі було ще двоє інших, щодо яких ми мали підозри. Тож…
– Тож ми зробили, що слід було, – безпристрасно закінчив Жехорс. – І їхали за тобою слідом. Деякі з нас вважали, що ти почвалуєш якраз прямо до Свидниці, сховатися під інквізиторськими крильцями… Ольбрам…
– Ото ж бо, – втрутився Рейневан, коли блондин обірвав. – А де ж цей пан Ольбрам? Мій недійшлий убивця?
Бісклавре довго мовчав. Жехорс стиха кашлянув. На вузьких губах Дроссельбарта з’явилася дивна гримаса.
– Виникла різниця в поглядах, – сказав врешті-решт худий. – Стосовно тебе, твоєї особи. Стосовно того, що слід зробити. Ми не договорилися з ним, тож…
– Тож він виїхав, – швидко втрутився Жехорс. – Тепер нас троє. Не стіймо тут, ночіє. Їдьмо до Гдзємежа.
– До Гдзємежа?
– Ми перевірили Гдзємеж і твій постоялий двір “Під дзвінком”, – сказав Дроссельбарт. – Це цілком добра і безпечна крапка. Ми хочемо туди переселитися. Ти маєш щось проти?
– Ні.
– Тоді по конях і в дорогу.
Опустилася ніч, на щастя, ясна, місяць світив, сніг іскрився і блищав.
– Довго ви мені не вірили, – озвався Рейневан, коли вони з лісу виїхали на тракт. – Мало не вбили. Я брат Петерліна, а проте…
– Настав такий час, – перебив Дроссельбарт, – коли брат зраджує брата і є для нього Каїном. Настав такий час, коли син зраджує батька, мати – сина, дружина – чоловіка. Підданий зраджує короля, солдат – воєначальника, а священик – Бога. Ми підозрювали тебе, Рейнмаре. Були причини.
– Це ж які?
– У Франкенштейні ти сидів у в’язниці Інквізиції, – озвався Жехорс, який їхав з другого боку. – Інквізитор Гейнче міг тебе завербувати. Змусити до співпраці шантажем або погрозами. Або просто перекупити.
– Ото ж бо, – серйозно підтвердив Дроссельбарт, поправляючи каптур. – У цьому була річ. І не тільки в цьому.
– А в чому ще?
– Неплах, – фиркнув ззаду Бісклавре, – послав тебе до Шльонська як приманку. Він був рибалкою, ми – рибою, а ти – дощовим черв’яком на гачку. Ми не могли повірити, що ти настільки наївний, що погодишся на такий розклад. Без власної таємної мети, не ведучи якоїсь подвійної гри. Ми не були впевнені, яка це мета і що це за гра. А мали право підозрювати найгірше. Визнай.
– Мали, – визнав він неохоче.
Вони їхали. Місяць світив. Підкови стукали по мерзлому ґрунті.
– Дроссельбарт?
– Так, Рейнмаре?
– Вас було четверо. Є троє. А спочатку? Хіба вас не було більше?
– Було. Але втряслося.
* * *
Дроссельбарт, Бісклавре й Жехорс поселилися “Під дзвінком” з безтурботною невимушеністю бувалих у бувальцях, яку Рейневан доти знав і бачив тільки в Шарлея. Корчмар спочатку мав невиразну міну, його очі бігали, але його заспокоїв вручений йому Дроссельбартом показний і напханий до металевої твердості капшук. І запевнення Рейневана, що все гаразд і так і має бути.
Реакція і міна корчмаря була нічим порівняно з реакцією і міною Тибальда Раабе, який з’явився в Гдзємежі наступного дня. Голіард буквально остовпів. Ясна річ, він негайно впізнав Бісклавре і знав, з ким має справу. Однак він довго не міг охолонути і позбутися недовірливості, знадобилася довга і чоловіча розмова. Наприкінці неї Тибальд Раабе зітхнув з полегшенням. І передав звістку, яку приніс.
З дня на день, заявив він, до Гдзємежа приїде емісар, посланець Прокопа і Неплаха.
* * *
“Днем на день” виявилося аж п’яте грудня, п’ятниця після святої Барбари. А довгоочікуваним посланцем від Прокопа і Флютика був, на превелике здивування, але й не на меншу радість Рейневана, старий знайомий: Урбан Горн. Друзі багатослівно привіталися, але невдовзі вже Урбану Горну підійшла черга дивуватися – коли він побачив, як перед ним стають у ряд Дроссельбарт, Жехорс і Бісклавре.
– Я би швидше смерті сподівався, – признався він, коли після представлення вони залишилися наодинці. – Неплах прислав мене, щоб я допоміг тобі в пошуках Фогельзангу. А ти, погляньте-но, не тільки їх знайшов, а ще й явно обласкав. Вітаю, друже, від усього серця вітаю. Утішиться Прокоп. Він розраховує на Фогельзанг.
– Хто передасть йому звістку? Тибальд?
– Звичайно, Тибальд. Рейневане?
– Що?
– Цей Фогельзанг… Їх лише троє… Малувато… Більше не було?
– Було. Але втряслося.
* * *
“Заким правда чоботи взує, брехня півсвіту оббіжить” – спілкування з Фогельзангом протягом тривалого часу незаперечно доводило слушність цього прислів’я. Усі троє брехали безперервно, завжди, за будь-яких обставин, вдень, вночі, в будні і в свята. Це були просто-таки хворобливі брехуни, люди, для яких поняття правди не існувало взагалі. Поза сумнівом, це був результат багаторічного життя в конспірації – тобто у вдаванні, у брехні, серед показухи.
Через це не можна було бути впевненим і щодо їх особистостей, їхніх біографій і навіть національності. Брехня спотворювала все. Бісклавре, наприклад, називав себе французом, французьким лицарем, любив представлятися як галльський воїн, miles gallicus. Решта двоє залюбки перекручували це на morbus gallicus[200]200
Morbus gallicus (лат.) – французька хвороба, тобто сифіліс. Остання назва походить від імені головного героя поеми італійського лікаря, астронома та поета Джіролама Фракастро “Syphilis sive Morbus Gallicus” (1530 р.).
[Закрыть], чим Бісклавре не переймався, видно, вже звик. Він колись належав, як сам запевняв, до однієї з банд славетних Ecorcheurs, “Білувальників”, жорстоких розбійників, які забирали в жертви не тільки багатства, а й шкіру, яку здирали живцем. Однак цій версії суперечив акцент, який приводив на думку радше місцевості навколо Кракова, ніж навколо Парижа. Але й акцент теж міг бути підроблений.
Скелетоподібний Дроссельбарт не приховував, що його ім’я вигадане. “Verum nomen ignotum est”[201]201
Справлене ім’я незнане (лат.).
[Закрыть], – пишномовно говорив він. Коли ж його запитували про національність, він визначав її досить загально як de gente Alemanno[202]202
З німецького народу (лат.).
[Закрыть]. Це могла бути правда. Якщо це не була брехня.
Жехорс не називав ні місця свого народження, ні місцевості – взагалі про це не говорив. Коли ж говорив про щось інше, його акцент і колоквіалізми створювали такий безладний, такий заплутаний та оманливий хаос і сумбур, що будь-хто розгублювався вже після перших двох речень. Зрештою, саме цього Жехорсові, поза сумнівом, і треба було.
Однак уся трійця подавала певні характерні сигнали – у Рейневана було надто мало досвіду, щоб їх розпізнати й зрозуміти. Усі троє членів Фогельзангу страждали на хронічне запалення кон’юнктиви, часто рефлекторно потирали зап’ястя, а коли їли, завжди затуляли передпліччям тарілку або миску. Шарлей, коли пізніше придивився до них, розшифрував ці сигнали швидко. Дроссельбарт, Жехорс і Бісклавре значну частину життя провели у в’язницях. У льохах. У кайданах.
* * *
Коли розмова переходила до службових справ, Фогельзанг переставав брехати, ставав такий конкретний і діловий, що аж гидко. Під час кількох розмов, що затягалися до глибокої ночі, трійця відзвітувала Рейневанові й Горнові про те, що вона приготувала у Шльонську. Дроссельбарт, Жехорс і Бісклавре один по одному доповідали про завербованих і законсервованих агентів, які в них були в більшості міст Шльонська, особливо в тих, що були розташовані на напрямках найімовірніших маршрутів проходження гуситських армій. Без опору – і навіть трохи хизуючись своєю надійністю – Фогельзанг дав звіт про стан своїх фінансів, який, попри величезні видатки, далі був більш ніж задовільним.
Обговорення планів та стратегій усвідомили Рейневанові факт, що від нападу та війни їх насправді відділяють лише тижні. Троє з Фогельзангу були абсолютно впевнені, що гусити вдарять на Шльонськ з настанням весни. Урбан Горн не підтверджував і не заперечував цього, він був радше таємничий. Під натиском Рейневана він дещо підняв завісу таємності. Те, що Прокоп ударить на Шльонськ, ствердив він, більш ніж безсумнівно.
– Сілезці і клодзьчани тричі вчиняли збройні напади на райони Броумова і Находа: у двадцять першому, двадцять п’ятому і цього року, в серпні, зразу ж після таховської вікторії. Звірства, яких вони тоді допустилися, вимагають не менш жорстокої відплати. Єпископ Вроцлава та Пута з Частоловиць повинні дістати науку. Тож Прокоп і дасть їм науку, ще й таку, що сто років не забудуть. Це необхідно для того, щоб підняти дух армії та населення.
– Он як.
– Це ще не все. Сілезці затіснили економічну блокаду настільки, що торгівля стала практично неможливою. Так само ефективно вони перекривають шляхи для товарів із Польщі. Ці блокада надто дорого коштує Чехії, а якщо триватиме довше, може коштувати Чехії життя. Папісти і прихильники Люксембуржця не можуть подолати гуситів зі зброєю в руках, на полях битв зазнають поразки за поразкою. Натомість на полі економічної битви вони починають перемагати, завдають гуситам дошкульних ударів. Так далі бути не може. Блокаду треба переламати. І Прокоп її переламає. Переламавши заодно, якщо вдасться, хребет Шльонська. З тріском. Так, щоби скалічити на сто років.
– І це все? – з розчаруванням у голосі запитав Рейневан. – Це все, про що йдеться? А місія? А посланництво? А несення правдивого слова Божого? А боротьба за істинну апостольську віру? За ідеали? За соціальну справедливість? За новий кращий світ?
– Та звичайно ж! – Горн підняв голову, усміхнувся кутиком губів. – Про це теж йдеться. Про новий кращий світ та істинну віру. Це настільки очевидно, що не варто й згадувати. Тому я й не згадував.
– Отже, атака на Шльонськ, – сказав він, перериваючи довгу і важку тишу, – це вирішена справа, станеться вона, поза будь-яким сумнівом, навесні. Єдине, чого я досі не знаю, це напрямку, з якого Прокоп ударить. Кудою він пройде: через Левинський перевал? Через Межилеську браму? З боку Ландесхута? А може, вступить з боку Лужиць, попередньо провчивши Шість Міст? Цього я не знаю. А хотів би знати. Де, до біса, подівся Тибальд Раабе?
* * *
Тибальд Раабе повернувся дванадцятого грудня, у п’ятницю перед третьою неділею адвенту. Відомостей, на які чекав Горн, він не привіз, а привіз плітки. У Кракові на святого Андрія королева Сонька народила польському королеві Ягеллові третього сина, якого назвали Казимиром. Радість поляків дещо псував гороскоп славетного мага та астролога, Генрика з Бжега, згідно з яким третій син Ягелла був зачатий і народився під зловісною кон’юнкцією зірок; за його правління, віщував астролог, польське королівство спіткають численні нещастя і лиха. Рейневан тер чоло, розмірковував. Генрика з Бжега він знав, як і те, що гороскопи той купував “Під Архангелом”, у Телесми. А гороскопи Телесми підтверджувалися завжди. За всіма пунктами.
Урбана Горна, це було помітно, доля династії Ягеллонів цікавила середньо. Він чекав на інші вісті. Тибальд Раабе ще не встиг як слід відпочити, а його вже знову послали у світ.
* * *
Після третьої неділі адвенту почалися перші віхоли. Попри те Рейневан кілька разів поїхав до Білого Костелу на побачення з Юттою де Апольда. Через холод вони вже не могли зустрічатися в лісі, тому “побачення” відбувалися з дозволу усміхненої абатиси, цілком відкрито, у садку при монастирі, на цікавих очах вбраних у сірі ряси кларисок. З огляду на обставини вони зводилися до тримання за руки. Абатиса демонстративно вдавала, що нічого не бачать, але ні на що більше закохані не наважувалися.
Мамун Малевольт, який завітав “Під дзвінок” сімнадцятого грудня, міг дещо доповнити в питанні монастиря. Дещо, бо Рейневан трохи знав і без нього. Наприклад, те, що костел з побіленими стінами, який дав назву Alba Ecclesia всьому розташованому поруч поселенню, стоїть уже понад сто п’ятдесят років і що село належало панам з Бичені. Коли ж цей рід вимер, князь Болько І Свидницький, прапрадід Яна Зембицького, подарував село стшелінським кларискам. І заснував у Білому Костелі монастирок. Препозитуру.
– Це не звичайний монастир або препозитура, – повідомив з дивним виразом обличчя Малевольт. – Білий Костел, кажуть – місце кари. Місце зіслання. Для неправомислячих монашок. Себто таких, які мислять. Надто багато, надто часто, надто самостійно й надто вільно. Там уже начебто зібралася справжня елітка вільнодумниць.
– Як це? А Ютта?
– Твоя Ютта, – підморгнув мамун, – видно, має непогані знайомства. Потрапити до Білого Костелу – це мрія більшості шльонських черниць і кандидаток у черниці.
– Потрапити в місце покарання та ізоляції?
– Ти недоумкуватий, чи як? Ми недавно розмовляли про дівчат й університети, про те, що жоден з них ніколи, нізащо у світі не впустить дівчат у свої стіни. Але бабські університети вже існують. Таємно розміщені по монастирях саме таких-от, як Білий Костел. Більше не скажу Тобі цього має вистачити.
Більше сказав Урбан Горн, через кілька днів.
– Університет? – скривився він. – Що ж, це можна назвати й так. Однак до мене дійшли чутки, що програма охоплює науки, яких в інших університетах не викладають.
