Текст книги "Божі воїни"
Автор книги: Анджей Сапковський
сообщить о нарушении
Текущая страница: 31 (всего у книги 36 страниц)
– Щось мені також здається, що він з князівським дозволом повернеться.
– Ти маєш абсолютну рацію. Я мушу звідси втікати, Дорото. Негайно. Ще сьогодні.
– Я теж мушу втікати, – зойкнула Єленча. Вона була бліда, як папір.
– Я теж, – видушила вона із себе, – знаю цього… чоловіка. Думаю, що він моїм слідом потрапив до Олави. Він переслідує мене.
– Це неможливо, – заперечив Рейневан. – Він переслідує мене. На мене заповзявся. Я – його ціль.
– Ні. Я. Я впевнена, що я.
Самсон сів на нарах. Його очі були цілком притомні.
– Думаю, – промовив він цілком притомно, – що ви обоє помиляєтеся.
* * *
Вони покинули Олаву перед смерком, непомітно. Дорота Фабер мала, як виявилося, численні й добрі знайомства серед потрібних людей. Одяг їм приніс і допоміг таємно вийти з госпісу шпитальний сторож, який витріщався на рудоволосу куртизанку масним поглядом. Подібний погляд мав і плечистий слуга, який повів їх до стайні, допомагаючи Самсонові йти. Бо треба було допомагати. Рейневан, зрештою, теж був не в найкращій формі. Він занепокоєно думав про їзду верхи, яка їх чекала.
Дорота й Еленча, як виявилося, подумали про це. З допомогою сторожа і слуги вони прив’язали їх обох ременями до сідел, так, щоб вони могли триматися в кульбаках у більш-менш випростаній позі й не могли ні зсунутися, ні впасти. Це було не дуже зручно. Однак Рейневан не нарікав. Він мав підстави припускати, що якщо їх схопить Біркарт Грелленорт, то їм буде ще незручніше.
Вони покинули місто через ворота поблизу Бжегської Брами, у південно-східній частині міста. Вони зробили так не з вибору, а з необхідності. Цього разу вроди та багатообіцяючої усмішки виявилося недостатньо – знадобилися дзвінкі аргументи. Борг Рейневана перед куртизанкою швидко зростав.
– У тебе можуть бути неприємності, – сказав він, коли вони прощалися. – Гроші-то вони взяли, але якби що, то видадуть тебе й оком не моргнуть. Не хочеш утікати з нами?
– Дам собі раду.
– Точно?
– Це лише чоловіки. Я вмію з ними поводитися. Їдьте з Богом. Бувай здорова, Еленчо.
– Бувай, пані Дорото. Дякую за все.
Вони об’їхали місто з південного боку. Стежкою в лозняках добралися до ріки. Знайшли брід, переправилися на лівий берег. Невдовзі копита коней затупотіли по твердішому ґрунті. Вони були на гостинці.
– Плани не змінилися? – перепитала Еленча, яка, як виявилося, цілком непогано почувалася в сідлі. – Їдемо туди, куди збиралися їхати?
– Так. Саме туди.
– Тримаєтеся?
– Тримаємося.
– Ну то в путь. Залишаємо вроцлавський тракт і їдемо на захід. Швидше! Мусимо, поки видно, від’їхати чимдалі.
– Еленчо?
– Слухаю.
– Дякую тобі.
– Не дякуй.
Травнева ніч пахла черемхою.
* * *
Сказавши, що вони тримаються, Рейневан збрехав Еленчі Штітенкрон. Насправді їх обох, його та Самсона, тримали в сідлах виключно ремінні упряжі. І страх перед Грелленортом.
Нічна дорога була справжньою дорогою на Голгофу. Воістину милістю було те, що Рейневан небагато про неї пам’ятав і помічав, гарячка знову почала його трясти і значною мірою позбавила контакту з навколишнім світом. Самсон був не в кращому стані, велетень стогнав, зіщулювався і горбився в сідлі, мов п’яний, киваючи головою над кінською гривою. Еленча заїхала своїм коней між них, підтримувала їх обох.
– Еленчо?
– Слухаю.
– Три роки тому, на Сьціборовій вирубці… Як ти вижила?
– Я не хочу про це говорити.
– Дорота згадала була, що пізніше, в грудні, ти пережила різню Барда…
– Про це я теж не хочу говорити.
– Вибач.
– Мені нічого тобі вибачати. Тримайся в сідлі, будь ласка. Випростайся… Не нахиляйся так… Боже, хай ця ніч нарешті закінчиться…
– Еленчо…
– Твій друг страшенно важкий.
– Не знаю… як я тобі віддячу…
– Знаю, що не знаєш.
– Що з тобою?
– Руки терпнуть… Випростайся, будь ласка. І їдь.
Вони їхали.
* * *
Почало сіріти.
– Рейнмаре?
– Самсоне? Я думав, ти…
– Я притомний. Загалом. Де ми? Ще далеко?
– Не знаю.
– Близько, – озвалася Еленча. – Монастир близько. Я чую дзвін… Вранішня служба Божа… Ми доїхали…
Голос та слова дівчини додали їм сил, ейфорія подолала втому та гарячку. Відстань, яка відділяла їх від мети, вони подолали швидко, навіть не знати коли. Світ, що виринав з липкої й кошлатої сірості світанку, став зовсім нереальним, примарним, ілюзорним, незбагненним, усе, що відбувалося, відбувалося мов у сні. Мов зі сну були легкі дрімлюги, що проносилися в повітрі, мов зі сну – монастир, мов зі сну – монастирські ворота, що скрипіли завісами. З імли, мов зі сну, сестра-воротарка в сірій рясі з грубої фризької вовни. Мов з того світу її вигук… І дзвін. “Вранішня служба Божа, – товклося в Рейневановій голові, laudes matutine… А де спів? Чому черниці не співають? Ах, адже це Білий Костел, статут кларисок, клариски не співають молитов, а змовляють їх… Ютто… Ютто? Ютто!
– Рейневане!
– Ютто…
– Що з тобою? Що сталося? Ти поранений? Мати Божа! Зніміть його із сідла… Рейневане!
– Ютто… Я…
– Допоможіть… Підніміть його… Ах! Що з тобою?
– Плече… Ютто… Я вже… Можу стояти… Тільки ноги ослабли… Потурбуйтеся про Самсона…
– Забираємо обох до інфірмерії. Зараз, негайно. Сестри, допоможіть…
– Зачекай.
Еленча фон Штітенкрон не спішилася, чекала в сідлі. Відвернувшись. Подивилася на нього лише тоді, коли він вимовив її ім’я.
– Ти казала, що маєш куди їхати. Але, може, залишишся?
– Ні. Їду зараз.
– Куди? Якби я хотів тебе знайти…
– Сумніваюся, що ти хотів би.
– А все-таки?
– Скалка під Вроцлавом… – сказала вона не зразу й ніби через силу. – Маєток і табун пані Дзержки де Вірсінг.
– У Дзержки? – він не стримав здивування. – Ти в Дзержки?
– Прощавай, Рейнмаре з Беляви, – вона обернула коня. – Бережи себе. А я…
– Я постараюся забути, – сказала тихо.
Коли була вже досить далеко від монастирських воріт, щоб він жодним чином не міг почути.
РОЗДІЛ ДВАДЦЯТЬ ТРЕТІЙ
у якому літо Року Божого 1428, проведене в любій та милій ідилії, проминає для Рейневана, мов якась швидкоплинна миттєвість. Аж хотілося б на цьому закінчити історію стандартними словами: “Потім вони жили довго і щасливо”. Але що з того, що хотілося б, якщо, на жаль, це неможливо.
Рейневан пролежав у монастирській інфірмерії до Трійці, першої неділі після Зелених Свят. Рівно десять днів. Зрештою, порахував він ці дні вже постфактум: через гарячку, яка поверталася хвилями, із самого перебування й лікування він пам’ятав небагато. Пам’ятав Ютту де Апольда, яка проводила чимало часу при його ложі недуги, пам’ятав товстеньку інфірмерку, яку звали – вельми влучно – сестрою Мізерикордією. Пам’ятав абатису, яка його лікувала, – високу, серйозну черницю зі світлими сіро-блакитними очима. Пам’ятав процедури, які вона йому робила, з біса болісні, які неодмінно приводили до гарячки й маячні. Однак саме завдяки цим процедурам він усе ще мав руку й міг нею так-сяк володіти. Він чув, про що говорили черниці під час процедур, – а говорилося і про ключицю, і про плечовий суглоб, а також про підключичну артерію, про паховий нерв, про лімфатичні вузли, про фасції. Він чув достатньо багато, щоби розуміти, що від багатьох поважних проблем врятували його медичні знання абатиси. А також медикаменти, які вона мала і які вміла застосовувати. Деякі з ліків були магічними, деякі з них Рейневан впізнавав: або за запахом, або за реакцією, яку вони викликали. Застосовувався як додекатеон – значно сильніший, ніж той, який вдалося дістати в Олаві, так і перістереон[284]284
Peristereon (гр.) – вербена.
[Закрыть], дуже рідкісний, дуже дорогий і дуже ефективний засіб проти запальних станів. До рани, що кілька разів відкривалася, абатиса застосовувала ліки, відомі під назвою garwa[285]285
Garwa (верхньонім.) – тисячолисник.
[Закрыть], секрет яких прибув, казали, аж з Ірландії, від тамтешніх друїдів. Рейневан упізнав також за дуже характерним маковим запахом вундкраут[286]286
Wundkraut (нім.) – арніка.
[Закрыть], магічне зілля Валькірії, яким жерці Вотана лікували поранених після битви в Тевтобуржському лісі. Запах сушеного листя блекоти зраджував ієроботан[287]287
Hierobotane (гр.). – вербена.
[Закрыть], а запах тополиної кори – левкіс, два сильні засоби від гангрени. Плауном пахла присипка, яка називалася lycopodium bellonarium[288]288
Lycopodium (лат.) – плаун.
[Закрыть].
А коли почали застосовувати lycopodium bellonarium, Рейневан уже міг вставати. Пальці лівої руки більше не німіли, він міг тримати в них різні предмети. Завдяки цьому він мав змогу допомагати черницям у лікуванні Самсона, який, хоч і був притомний, підводитися все був не в стані.
* * *
Ютта не відходила від Рейневана ні на крок. Її очі блищали від сліз та любові.
* * *
Війна, про яку вони вже встигли забути, нагадала про себе незабаром після Трійці. Вранці першого дня червня Рейневана, Ютту та черниць з Білого Костелу стривожив гуркіт гармат, який долинав із заходу. Ще до того, як до монастиря дійшли перші докладні відомості, Рейневан уже здогадувався в чім річ. Ян Колда з Жампаха не відступив разом з армією Прокопа Голого, залишився у Шльонську, за мурами замку у Шленжі. Він сам та його розбійницька дружина були для сілезців більмом на оці і шпичаком у задниці, бо занадто докучали, аби їх можна було терпіти. Сильний та озброєний важкими бомбардами вроцлавсько-свидницький контингент узяв шленжанський замок в облогу й розпочав обстріл, закликаючи Яна Колду здатися. Колда, як доносила стоголоса чутка, у відповідь застосував до обложників популярну в народі назву чоловічих статевих органів і запропонував їм зайнятися взаємним самцеложством. Після чого відповів зі стін вогнем власної артилерії.
Перестрілка тривала тиждень, і протягом тижня Рейневан аж згорав від кортячки вирушити під Шленжу і якось допомогти Колді, от хоч би й диверсією та саботажем. Він ледве ходив, про їзду верхи міг лише мріяти, але рвався в бій. Край цим пориванням поклала й остаточно перешкодила воєнним планам Ютта. Ютта була категоричною. Вона поставила ультиматум: або вона, або війна. Рейневан вибрав її.
Яи Колда з Жампаха оборонявся протягом наступного тижня, завдаючи сілезцям настільки дошкульних втрат, що коли він нарешті вичерпав можливості подальшого опору, то мав сприятливу позицію в переговорах. Наступного дня після святого Антонія[289]289
Наступного дня після святого Антонія – 14 червня.
[Закрыть] він капітулював, але на почесних умовах, з обіцянкою вільного відступу до Чехії. Що ж до шленжанського замку, то щоб він, боронь Боже, не прислужився якомусь наступному Колді, сілезці його зруйнували, не залишивши каменя на камені.
Про всі ці подробиці Рейневан дізнався від городника, який працював у грангії при монастирі й мав – крім надійних джерел інформації – любов до пліток і самородний талант до них. Після падіння Шленжі городник приніс плітки доволі тривожні. Шльонськ нарешті охолов після гуситського великоднього рейду. І почав реагувати. Різко й досить криваво. Ешафоти стікали кров’ю тих, хто злякався в бою або укладав угоди з чехами. Шкварчали на багаттях прихильники гусизму і ті, кого лише підозрювали в такій прихильності. Конали на колесах та на шлях селяни, які співпрацювали з гуситами. Шибениці вгиналися під тягарем тих, на кого були доноси. При цій же нагоді катували та страчували тих, хто взагалі не мав із гусизмом нічого спільного. Зрештою, тих же, що й завжди: євреїв, вільнодумців, трубадурів, алхіміків та баб-абортувальниць.
Безпечний, здавалось би, прихисток за монастирською стіною раптом перестав бути затишним. Рейневан, який уже одужував, зривався, весь у холодному поту, на кожен дзвінок або калатання у ворота. І засинав з полегшенням, дізнавшись, що це не Інквізиція і не Біркарт Грелленорт. Що це тільки торговець рибою із товаром.
* * *
Минав час, спокій, догляд і процедури робили свою справу. Рани гоїлися – поволі, але надійно. Після святого Антонія Самсон почав підніматися, а після Гервасія і Протасія[290]290
19 червня.
[Закрыть] почувався вже настільки добре, що почав допомагати городникові в роботі. Рейневан же видужав настільки, що йому перестало вистачати контакту з Юттою за посередництвом лише очей та рук.
Надійшла купальська ніч. Клариски з Білого Костелу відзначили її додатковою месою. А Рейневан та Ютта, під зацікавленими поглядами черниць, побігли до лісу шукати цвіту папороті. Уже в смузі беріз на узліссі Рейневан пояснив Ютті, що цвіт папороті – це легенда, тож його пошуки, хоча й романтичні та збудливі, у принципі, позбавлені сенсу, і часу на них трохи шкода – хіба що є аж таке сильне бажання вшанувати вікову традицію. Ютта досить швидко визнала, що хоч вона й вельми шанує традицію, проте прагнула б використати коротку червневу ніч краще, розумніше і з більшою приємністю.
Рейневан, який думав так само, розстелив на землі плащ і допоміг їй роздягнутися.
– Adsum favens, – шепотіла дівчина, поволі й поступово виринаючи з одягу, мов Афродіта з морської піни. – Adsum favens et propitia, приходжу, сповнена доброзичливості й милосердя. Годі плакати й нарікати, геть відчай! Завдяки моїй турботі вже видно твій порятунок {47}.
Вона шепотіла, а перед очима Рейневана поставала краса. Сліпуча краса наготи, слава лагідної жіночності, Грааль, реліквія, святиня. Перед його очима відкривалася сіоппа ап§е1іса1:а, достойна пензля відомих йому майстрів, таких, як Доменіко Венеціано, Сімоне да Сієна, Фламельський майстер, Томмазо Мазаччо, Мазоліно, брати Лімбург, Сасетта, Ян ван Ейк. І тих, яких він знати ще не міг, які лише мали з’явитися. Імена яких – Фра Анджеліко, П’єро делла Франческа, Квартон, Рогір ван дер Вейден, Жан Фуке, Гуго ван дер Гус – захоплене людство ще тільки мало дізнатися.
– Sit satis laborum, – шепнула вона, обхоплюючи його шию. руками. – Нехай уже буде кінець мукам.
Побачивши, що поранене плече все ще дошкуляє Рейневанові, Ютта взяла ініціативу в свої руки. Поклавши його навзнак, з’єдналася з ним у позиції, в якій поет Марціал зазвичай описував Гектора та Андромаху.
Вони кохалися, як Гектор і Андромаха. Кохалися в купальську ніч. Звідкілясь з височини звучали хори, не виключено, що ангельські. А навколо танцювали, підспівуючи, лісові феї.
Auf Lohanni blunt der Holler
Da wird die Liebe noch toller {48}!
* * *
У наступні ночі – а часто і дні – вони вже не завдавали собі клопоту бігати до лісу. Кохалися відразу ж за монастирськими стінами, у розпеченому сонцем сховку серед кущів тернини й бузини. Кохалися, а навколо – навіть удень – витанцьовували лісові феї.
Petersilie, Suppenkraut wächst in uns’ren Garten
Schöne Jutta ist die Braut, soli nicht länger warten
Hinter einem Holderbusch gąb się Reynevan den Kuss
Roter Wein, weisser Wein, morgen soli die Hochzeit sein {49}!
* * *
Монастир у Білому Костелі був поділений на три частини, які викликали в Рейневана непереборну асоціацію з трьома колами втаємничення. Перше коло – звісно, анітрохи не кругле за формою – становила господарська частина монастиря, сад, інфірмерія, маленька трапезна й дорміторій[291]291
Спальне приміщення.
[Закрыть] конверс, а також спальня та приміщення для гостей. Друге коло, серцевину якого становив костел, був недоступним для гостей, у будинку при костелі містилася бібліотека і скрипторій, а також помешкання абатиси. Третім колом була цілком і повністю ізольована клаузура, головна трапезна й дорміторії черниць.
Клариски з Білого Костелу дотримувалися – принаймні про людське око – суворого чернечого уставу. Пости були строгі, м’ясо в монастирському меню не з’являлося. Зберігали мовчання під час трапез, велика тиша була обов’язковою від комплети до конвентуальної меси[292]292
Меса, в якій беруть участь усі ченці монастиря.
[Закрыть]. Весь їхній день займали робота, молитва, покута і медитація, на власні справи та відпочинок відводилася тільки одна година, за винятком п’ятниці, коли відпочинку не було взагалі. Конверси (крім Ютти, їх у монастирі було чотири, усі – панни зі знатних родів) мали дуже полегшений устав, їхні обов’язки зводилися, в принципі, до участі в месі та до навчання, від них не вимагали навіть участі в молитвах.
Однак чим довше Рейневан перебував у монастирі, тим більше помічав відхилень від уставу. Що впадало в очі одразу й перш за все, то це досить вільне ставлення до клаузури. Абсолютно недоступна ззовні, клаузура не становила перешкоди зсередини – черниці ходили по всій території монастиря. Навіть присутність у монастирі двох чоловіків, Рейневана та Самсона, не впливала на свободу пересування. Належало лише дотримуватися своєрідного церемоніалу – черниці вдавали, що чоловіків немає, чоловіки вдавали, що не помічають черниць. Абатиси це не стосувалося, вона робила, що хотіла і як хотіла. Повну свободу контактів мали також сестра-шафарка та сестра-інфірмерка.
Чим краще черниці ставилися до Рейневана, вважаючи його особою, якій можна довіряти, тим більше йому дозволялося бачити. І він бачив, що приписані уставом покуту та медитації в Білому Костелі заміняли навчання, читання книг, писань та постил, і навіть диспути. Одначе на ці заборонені території його не допускали. Хоча Ютта мала туди доступ, та він не мав.
Проте шоком для нього виявилася допіру меса. Рейневан не відвідував меси. Атмосфера Бліого Костелу давала йому почуття захищеності, тож він і не думав приховувати того факту, що як калікстин та утраквіст не визнає ні папістської меси, ні причастя.
Проте одного разу він відчув потребу й пішов-таки на месу, вирішивши, після деяких роздумів, що навряд чи Бог має час розбиратися в літургійних деталях та бажання перейматися ними. Він пішов до костелу – і був шокований. Месу відправляла абатиса.
Жінка.
* * *
Через кілька днів абатиса несподівано покликала Рейневана до себе. Йдучи, він усвідомлював як те, що це честь, так і той факт, що він вступає на заборонену територію. Зрештою, він очікував цього вже давно.
Коли він зайшов, абатиса читала розкладену на пюпітрі інкунабулу. Рейневан, який був бібліофілом та бібліоманом, тут-таки, за ілюмінаціями та дереворитами, упізнав “Psalterium Decem Condarum” Йоахима Флорського. Від його уваги не приховалися й інші книги, що лежали під рукою: “Liber Divinorum Operum” Хільдегарди Бінгенської, “De amore Dei” Святого Бернарда, “Theogonia” Гесіода, “De ruina exxlesiae” Ніколя Клеманжі[293]293
“Десятиструнна арфа” (див. Псалом 32; 2), “Книга божественного творення”, “Про Божу любов”, “Теогонія” (“Походження богів”), “Про руїну церкви”.
[Закрыть]. Не знати чому, його зовсім не здивував у цьому оточенні дещо понищений примірник “Некрономікону”.
Абатиса якийсь час дивилася на нього з-над шліфованих скелець окулярів, немовби перевіряла, чи довго він зможе витримувати погляд.
– Небувала річ, – нарешті озвалася вона, а гримаса на її губах з однаковим успіхом могла як бути усмішкою, так і не бути нею. – Небувала річ. Мало того, що я лікую у своєму монастирі гусита, мало того, що переховую єретика. Мало того, що я терплю тут чорнокнижника, а хтозна, чи й не некроманта. Мало того, що я толерую його й доглядаю, ба, я ще й дозволяю йому віддаватися любовним забавам із довіреною моїй опіці конверсою. Шляхетною панною, за яку я відповідаю.
– Ми кохаємо одне одного… – почав був він.
Вона не дала йому закінчити
– Це правда. І ви робите це навіть доволі часто. А про можливі наслідки, цікаво мені знати, вам часом випадає подумати? Бодай хвилинку?
– Я лікар…
– По-перше, не забувай про це. По-друге, мені йшлося аж ніяк не тільки про контрацепцію.
Якийсь час вона мовчала, бавлячись лляним шнуром, який опоясував рясу. Шнур був зав’язаний на чотири вузли, що символізували чотири обітниці святої Клари, патронки й засновниці ордену Убогих Леді.
– Мені йшлося про майбутнє, – вона торкнулася долонею чола. – Річ, вельми непевну в теперішні тяжкі часи. Мене цікавить, чи ви думаєте про майбутнє. Чи ти думаєш про майбутнє. Ні, ні, подробиці мене не цікавлять. Сам факт.
– Я думаю про майбутнє, шановна мати.
Вона прямо подивилася йому в очі. Райдужки в неї були сіро-блакитні, світлі. Риси її обличчя когось йому нагадували, непереборно викликали в пам’яті спогад про когось. Однак він не міг з’ясувати, про кого саме.
– Думаєш, кажеш, – вона нахилила голову набік. – А що, цікаво мені знати, у твоїх думках переважає? Чого в них більше? Ютти й того, що для неї добре? Чи, може, війни? Боротьби за праве діло? Прагнення позмінювати світ? А якби, припустімо, стався конфлікт, якби ідеали зійшлися один супроти одного… що ти вибереш? І від чого відмовишся?
Він мовчав.
– Загальновідомо, – продовжила вона, – що коли йдеться про благо великих і важливих справ, індивіди не мають значення. Індивідами жертвують. Ютта – індивід. Що з нею буде? Кинеш її, наче камінь на шанець?
– Не знаю, – він через силу ковтнув слину. – Я не можу й не хочу перед тобою прикидатися, достойна. Я справді не знаю.
Вона довго дивилася йому в очі.
– Я знаю, що ти не знаєш, – сказала вона врешті-решт. – Я не чекала відповіді. Просто хотіла, щоб ти трохи над цим замислився.
* * *
Невдовзі після Петра й Павла[294]294
29 червня.
[Закрыть], коли всі луги вже голубіли від волошок, настала неприємна затяжна сльота. Затишні місцинки, де Рейневан і Ютта звикли були віддаватися любовним утіхам, перетворилися на багнисті баюри. Абатиса якийсь час дивилася, як закохані кружляють під аркадами віридарію, як заглядають одне одному в очі – щоби врешті-решт попрощатися й розійтись. Якось увечері, здійснивши в абатстві деяку реорганізацію щодо розквартирування, вона викликала їх до себе. І відвела до келії, прибраної і прикрашеної квітами.
– Тут ви будете жити, – сухо повідомила вона. – І спати. Обоє. Від зараз. Від цієї ночі.
– Дякуємо, мати.
– Не дякуйте. І не марнуйте часу. Hora ruit, redimite tempus[295]295
Час летить – цінуйте час.
[Закрыть].
* * *
Надійшло літо. Гаряче, спекотне літо 1428 року.
* * *
Невтомний городник невтомно приносив усе нові й нові чутки. Капітуляція Яна Колди та втрата шленжанського анклаву, розповів він, розтоптуючи викопаних з гнізд голих мишенят, розлютили гуситів. У середині липня, у четвер після святої Маргарити[296]296
Святої Маргарити – 13 липня.
[Закрыть], Сирітки в рамках помсти швидкою вилазкою атакували та захопили Єленю Гуру, спаливши місто до голої землі.
Хоч це зайняло йому трохи більше часу, городник доставив також плітки з Чехії, новини, на які Рейневан і Самсон чекали з нетерпінням. Гейтман Празького Нового Міста, Велек Коудельник з Бржезниці, розповідав городник, зшкрябуючи гній із вил, близько Святого Урбана вдарив по країні баварців. Гусити спалили Мосбах, резиденцію фальцграфа Отто, долиною ріки Нааб дійшли аж під Регенсбург. Дощенту сплюндрували й повністю зруйнували цистерціанське абатство у Вальдербаху. З повними возами здобичі повернулися до Чехії, залишивши за собою згарище.
Приблизно в цей самий час, розповідав городник, колупаючись у носі й уважно розглядаючи виколупані знахідки, Табор, щоб навчити герцога Альбрехта добрим манерам, вдерся з диким рейдом у Ракуси. Палячи, спустошуючи, грабуючи й не зустрічаючи опору, таборити дійшли аж до Дунаю. Та хоча від Відня їх відділяв лише шматочок дороги, форсувати велику ріку вони не могли. Для демонстрації тільки трохи погримотіли гарматами з лівого берега, після чого забралися геть.
– Певно, – пробурмотів до Самсона Рейневан, – і наш Шарлей там був. І своє витворяв.
– Мабуть, так, – зівнув велетень, пошкрябуючи нігтями шрам на голові. – Не думаю, що він би подався до Константинополя без нас.
У переддень святого Якова[297]297
Святого Якова 25 липня.
[Закрыть] абатиса викликала Рейневана до себе вдруге.
* * *
Цього разу вона читала “Книгу божественної втіхи” Майстра Екхарта[298]298
Майстер Екхарт (Йоган Екхарт, бл. 1260 – 1327) – німецький містик, домініканець, близький до пантеїзму, у 1329році багато його тез проголошено єретичними.
[Закрыть], красиве й багате видання.
– Ти в костелі давно не був, – зауважила вона, дивлячись з-над окулярів. – Зазирнув би коли, постояв би навколішках перед вівтарем. Подумав би про те та се. Обдумав би те та се…
Ах, правда, – вона підвела голову, не дочекавшись відповіді. – Тобі бракує часу. Ви зайняті, ти і Ютта, дуже зайняті. Що ж, я вас розумію і не засуджую. Я не завжди була черницею. У молодості, соромно зізнатися, я також, бувало, активно віддавала честь Пріапові й Астарті. І не раз мені здавалося, що я ближча до Бога в обіймах мужчини, ніж у храмі. Я помилялася. Однак це не заважає мені розуміти тих, хто ще мусить почекати, щоби зрозуміти цю помилку.
– Ми дали тобі, – продовжила вона, помовчавши, – притулок та опіку. Що нами керувало не тільки милосердя, ти вже напевне збагнув. А також що наша симпатія до тебе викликана не тільки прихильністю і пристрастю, які почуває до тебе люба нам Ютта Апольдівна. Були й інші причини. Час про них порозмовляти.
– Твоє пильне око, – говорила далі абатиса, – неодмінно вже відкрило, що цей монастир дещо відрізняється від інших монастирів. І це, мусиш знати, аж ніяк не єдиний такий монастир. Не тільки ви, утраквісти, зауважуєте необхідність реформування Церкви, не тільки ви до реформування прагнете. І хоч іноді вам здається, що ви у своїх прагненнях крайні, це неправда. Є й такі, хто хоче значно глибших змін. Значно глибших.
– Тобі, гадаю, знайомі, – тягнула вона, – тези братів з ордену Франциска, які черпали з криниці великої й таємної мудрості, тієї самої, яку осягнув натхненний святою думкою та волею Йоахим Флорський? Нагадаю: на три Віки поділений наш світ і на три Заповіти. Вік і Заповіт Отця, який тривав від Адама до Христа, був законом суворої справедливості та насилля. Другий, Вік і Заповіт Сина, що почався зі Спасителем, був законом милості та мудрості. Третій Вік настав, коли великий святий з Ассізі розпочав свою працю, і є віком Духа Святого, Заповіт якого є законом любові та милосердя. І пануватиме Дух Святий до кінця світу.
– Сила Духа Святого, говорить натхненний Майстер Екхарт {50}, – абатиса поклала руку на розкриту книгу, – воістину пориває те, що найчистіше, найніжніше, найпіднесеніше, пориває іскру душі й підіймає її до самісіньких вершин у горінні та в любові. Це так, як відбувається з деревом: сила сонця бере те, що є в корені дерева найчистішим та найніжнішим, і підіймає аж до віття, на якому воно стає цвітом. Точнісінько так само іскра душі піднімається до світла, возноситься до свого прапочатку. І досягає абсолютної єдності з Богом. Тож бачиш, юначе, що настання Віку Духа робить непотрібним і зайвим посередництво Церкви та священиків, позаяк уся спільнота вірних охоплена безпосереднім світлом Духа, через Духа з Богом поєднується й ототожнюється. Без посередників. Посередники непотрібні. А надто – грішні та фальшиві посередники.
– Таки справді, – наважився він, кашлянувши. – Схожі в нас, здається мені, погляди та цілі. Достоту те саме говорили-бо Ян Гус та Ієронім, а до них Вікліф…
– Те саме, – перебила вона, – говорив і говорить Петер Хелчицький. То чого ж ви до його слів не дослухаєтеся? Коли він повчає, що на насильство не можна відповідати насильством? Що війна ніколи не закінчується перемогою, а плодить наступну війну, що нічого, крім ще однієї війни, війна принести не може? Петер Хелчицький знав і любив Гуса, але з ґвалтівниками і вбивцями йому було не по дорозі. Йому було не по дорозі з людьми, які звертають обличчя до Бога, стаючи на коліна на встеленому трупами побоїщі. Які творять хресне знамення руками, по лікті заляпаними в крові.
– На гори, – продовжила вона, перш ніж він встиг заперечити, – ви пішли у Великдень 1419 року. На Таборі, на Оребі, на Ба-ранеку, на Сіоні, на Оливній горі ви творили братерську спільноту Дітей Божих, напоєних Духом Святим і любов’ю до ближнього. Отоді ви були справжніми Божими воїнами, бо мали чисті душі та серця, бо палко несли слово Боже і проголошували Божу любов. Але це тривало п’ятнадцять тижнів, хлопче, якихось п’ятнадцять тижнів. Уже в день святого Абдона, тридцятого липня, ви скидали людей з вікон на списи, убивали по вулицях, по костелах і в їхніх домах, чинили насильство та різню. Замість любові до ближнього ви почали проголошувати апокаліпсис. І назва “Божі воїни” вам уже не підходить. Бо те, що ви чините, тішить радше диявола. Сходами з мертвих тіл не піднімаються до Царства Небесного. Ними спускаються до пекла.
– А проте, – вставив він, стримуючи обурення, яке закипало в ньому, – ти казала, що утраквізм тобі близький. Що ти помічаєш необхідність реформи Церкви, що усвідомлюєш необхідність далекосяжних змін. У той час, коли Хелчицький кричав: “П’ята заповідь: не убий!”, на Прагу йшли папські хрестові походи. Якби ми тоді послухалися Хелчицького, який наказував нам захищатися виключно вірою та молитвою, якби ми протиставили римським ордам тільки покірність і любов до ближнього, нас би вимордували. Чехія стекла би кров’ю, а мрії й надії розвіялися би як дим. Не було б ніяких змін, ніякої реформи. Був би Рим, у тріумфі ще більш нахабний, самовпевнений та грубий, ще більш загрузлий у брехні, з іще більшими суперечностями щодо Христового вчення. Було за що боротися, тож ми й боролися…
Абатиса усміхнулася, а Рейневан почервонів. Він не міг побороти враження, що її усмішка мала відтінок насмішки. Що абатиса знає, наскільки він смішний, коли говорить “ми” і “нас”, тоді як насправді вихід на гори на Великдень 1419 року він спостерігав збоку, приголомшений, зі страхом і без навіть найменшого розуміння. Що, шокований липневою дефенестрацією, він утік з розбурханої заколотом Праги, що чкурнув з Чехії, смертельно нажаханий розвитком подій. Що навіть тепер він лише неофіт. І що поводиться як неофіт.
– У питанні змін і реформ, – продовжила все ще усміхнена клариска, – ми справді сходимося, ти і я. Однак нас різнить не тільки спосіб, а й діапазон і масштаб дій. Ви хочете змін у богослужінні й реформи кліру на ґрунті принципу “sola Scriptura”. Ми, а я ж тобі казала, що нас багато, хочемо змінити набагато, набагато більше. Подивися.
Прямо перед абатисою, як єдина декорація приміщення, висів образ – дошка, на якій була зображена біла голубка, що злітає з простертими крилами у смугу світла, яке падає згори. Клариска підняла долоню, сказала щось ледь чутним шепотом. Повітря раптом переситив запах рути й вербени, характерний для білої магії, яку називали арадійською.
Смуга світла на образі стала ще яснішою, намальована на дошці голубка махнула крилами, злетіла і зникла у світлі. На її місці на образі з’явилася жіноча постать. Висока, чорноволоса, з очима, мов зорі, вдягнена у взірчасту сукню, що переливається багатьма відтінками то білого, то міді, то пурпуру…
– Великий знак явився на небі, – абатиса стала тихим голосом коментувати дедалі виразніші деталі образу. – Жінка, вбрана у
сонце, і місяць під її ногами, а на її голові – вінець із дванадцяти зірок. Рече пророк, коли говорить про Духа: як матір потішає, так я вас потішати буду. Ось Мати, Ecce Femina! Ecce Columba qui tollit peccata mundi[299]299
Ось жінка! Ось Голубка, яка зніме гріхи світу (лат.).
[Закрыть]. Ось Третя Церква. Істинна й у своїй істинності остаточна. Церква Духа Святого, законом якого є любов. Що триватиме до кінця світу. Ось, поглянь: Magna Mater, Pantea-Всебогиня. Regina-Цариця, Genetrix-Родителька, Creatrix-Творителька, Victrix-Тріумфаторка, Felix-Щаслива. Божественна Діва, Virgo Caelestis. Ось мати природи, повелителька всіх стихій, первісне породження віків. Найвища між божествами, володарка тіней померлих людей, та, що помахом руки керує променистим небосхилом, животворними подувами моря, похмурою тишею підземного царства. Весь світ її поважає як єдине божество у різних іпостасях, під різними назвами, у вигляді різних обрядів {51}. Descendet sicut pluvial in vellus[300]300
Вона зійде, як дощ на покіс (Псалом 71; 6).
[Закрыть]. Вона зійде, як дощ на покіс, як дощ рясний, що зрошує землю. За її днів заквітне справедливість і великий мир, поки місяць не згасне. І пануватиме від моря до моря, від Ріки аж до краю землі. І так буде аж до кінця світу, бо вона – Дух. Поклонися їй. Прийми і збагни її владу.
